Важка весна

XIV

Недалеко від пам’ятника санаторійна загорожа стрімко прямувала до лісу. Під стіною, вздовж вузької стежки, дзюркотів потічок завширшки у півтори долоні і напоював кущики зеленої трави, що була мов рідкі паростки жита, а гуси безтурботно тлумилися по ній.

«Немов придорожній камінь», — подумав він про пам’ятник; і якщо він зараз роздивлявся його, то лише через побачення, за інших обставин ці імена загиблих у Першій світовій війні на камені його б не привабили. Тихі були й малопомітні в зернятах сірого каменю, немов щоб не лякати гусей, які неквапом перевалюються від потічка до подвір’їв. Але ні, він тут зупинявся й раніше. Тільки тоді він розмовляв із тими іменами, наче сам був одним із них. Тепер побачення віддаляло його від них, і тому він намагався відчувати їхню прихильну присутність, хоча й бажав, щоб вони трималися на відстані від нього.

Пройшовся вперед і знову повернувся.

Тоді з-за рогу з’явилася вона.

Наближалася короткими, дещо рвучкими кроками, в сірій спідниці й білій вітрівці, а волосся двома хвилястими пасмами обрамляло її обличчя.

— В останню хвилину мусила комусь нести грілку, — сказала вона, не глянувши на нього, ступаючи дрібними кроками дорогою так, якби була сама. Так вона заходить у його палату, і її рівна постава якось дисгармоніює з її негнучкими ногами; груди у неї жіночні, може, навіть аж занадто, а ноги від коліна й додолу затонкі і здаються трохи заслабкою опорою для такого тіла.

— Ну як око, краще? — спитала, дивлячись поперед себе.

— Так. — І навмисне зробив кроки ширшими, щоб подивитися, чи вона це помітить. Вона ж ішла своєю дорогою. — Ви завжди так ходите?

— Вам здається моя хода неприродною?

— Ні.

— Та ні...

Крадькома спостерігав за нею збоку. Її високе випукле чоло тепер не було таким помітним, бо його обрамляло шовкове волосся, вуста були соковиті й вигнуті, як у дитини, котра переходить від плачу до сміху.

— Чому? — запитували ті вуста.

— Бо легковажна.

— Моя хода?

— Хода і вся ви, цілком і повністю, — відмовив він; вона ж порухом, а може, навіть і кокетливо ще підкреслила свою струнку поставу.

— Хочете сказати, що й ця прогулянка теж легковажна? Можливо, ви маєте рацію, — сказала, немов сама до себе.

Дорога починала підійматися вгору. Праворуч на пагорбах розкинулися сади, ліворуч стирчали тички з стручковою квасолею.

Тоді вона зійшла з дороги, зірвала довгий, закручений зелений пагін квасолі і знову повернулася.

— Не зовсім, — сказала. — Неправда, що цілком легковажна.

— Хочете сказати, що ця прогулянка здійснена за планом?

І він спостерігав за нею, як вона усміхнулася, як потім гризла кінчик зеленого стручка. Випнула вуста, коли гризла, порухом голови відкинула волосся, коли глянула на нього. Потім її синій погляд знову сховався. Можливо, вона так дивиться, коли хоче бути лукавою, подумав він. Бачив, що її губи випинаються, мов у риби, яка хапає повітря в акваріумі. І згадалося, як він думав про неї, коли сидів повернений до стіни, а вона його масувала. Можливо, тоді ще не так. Але коли вона закапувала йому око, то вже напевне.

— Не вірите?

— Ні.

— Помиляєтеся, якщо маєте сумнів.

— Не сумніваюся, — сказав він сміючись. — Я впевнений.

— Яка прозірлива впевненість, — недбало кинула вона і вкусила стручок.

За мить немов урвала свої думки:

— Ви мене маєте за кращу, аніж я є насправді.

— Не йдеться про кращу чи гіршу.

— А про що йдеться?

— Про легковажність.

— Отже, я була легковажною, коли запросила вас на прогулянку?

Зиркнула на нього синіми очима, її зуби вдоволено гризли стручок.

— Маєте рацію, — змовницьки сказала вона, і тоді він уперше відчув у її очах вологу тінь бунтівливої і водночас прихованої пристрасті. — Але не зовсім, — швидко додала, коли знову відвела погляд. — Людина, яка завжди мовчить, бентежить.

— За мовчанням може ховатися порожнеча.

Вона продовжувала гризти стручок, немов це було найкраще заняття на світі, в той час як її маленькі ступні продовжували свою путь у грайливому і водночас відстороненому ритмі.

Тоді вона озвалася:

— Ті, хто повертається звідти, не можуть бути порожніми. У них на обличчі написано те, що вони бачили.

Вони мовчали, і він думав про те, що її розум також прямує куди хоче, як і ноги, як груди, трохи занадто випнуті. Щось невловно легковажне в цій її примхливості; так іноді ходять куртизанки, тіло яких мимоволі видає звичні рухи зваби навіть на дорозі. У неї ж це — мила і зворушлива вада.

Вона зупинилася й обернулася.

— Знаєте, ви на диво говірливі!

Якусь мить вона дивилася на нього, а потім знову повернулася.

— Усі самітники стають балакучими, коли можуть комусь виговоритися, — сказав.

— Так віддячують за перерване мовчання?

— Щось такого. А як наговоряться, почуваються смішними і знову замикаються в собі.

Вона всміхнулася:

— Отже, ви знову охоче мовчали б, як мізантроп?

— Я ж не такий.

— Мене це дуже сердило.

— Це було не навмисне.

— Краще було б, якби навмисне.

Він подумав, що останнім часом він її свідомо ігнорував, і вона не знає, що врешті перемогла.

— Там живе моя сестра Жозефіна, — сказала вона. — У селянина, який щороку здає дві кімнати одним і тим самим гостям.

Тієї ж миті з широкого двору сільської хати вийшла чорноволоса дівчина і швидкими кроками попрямувала їм назустріч.

— Я запізнилася? — запитала вона. — Вибачайте, — сказала збентежено, як людина, котра не знає, яку саме роль їй визначили за її відсутності.

Мала вже впевнено крокувала стежкою, якою вони щойно прийшли.

— Це той, про кого я тобі розповідала, Жозефіно, — сказала вона.

— Сестра багато розповідала мені про вас, — кивнула дівчина.

— Про мене?

Але ще більше він дивувався малій, що йшла попереду сама, немов задоволена, що може бути такою самостійною. Здавалося, що її полонили вечірні тіні, які продиралися крізь рожеве сито заходу сонця; але він знав, що слух її тут, коло сестри Жозефіни і коло нього, немов те невиразне помаранчеве світло, розсіяне верхів’ями фруктових дерев.

Коли мала зупинилася, вони порівнялися з нею; і тоді вона взяла його під руку.

Його першим відчуттям була хвиля несподіваного задоволення від того, що її маленька долоня тримає його. Це було ще дивовижнішим, аніж якби він сам першим торкнувся її, бо, безсумнівно, у коханні, з усіма отими сумнівами і непевністю, найбентежніші саме перші миті. Вона ж без вагань і без приготувань подолала всю цю нерішучість. І саме цей природний, несподіваний доказ внутрішнього прийняття був, попри свою реальність, якимось нереальним і невизначеним. Тим паче, що зробила вона це у сестриній присутності, хоча Жозефіна не могла цього помітити. Неначе саме через близькість Жозефіни вона відчула себе раптом по-домашньому безпечно і тому інстинктивно взялася за його руку.

— Гм. Після обіду я йому масувала плечі! Ми сміялися. Добре, що не було старої!

— Арлетто! — злякано застерегла Жозефіна.

— Отже, ви Арлетта, — усміхнувся він.

— Що, дурне ім’я?

— Ну, Арлетто! — знову по-материнськи докірливо сказала сестра.

Коли Жозефіна при цьому нахилила голову, щоб бачити сестру, він ближче присунувся до Арлетти. Щоб сестра не могла побачити їхніх переплетених рук. Властиво, вони не були переплетені. Арлеттина рука просто трималася за його руку. Якби вони були самі, ті миті стали б незабутніми; а так він боронився від її руки, немов вона вела його, як хворого брата, водночас будучи маленькою сновидою. Тому він спробував легенько вивільнитися. Але її долоня міцно трималася за його руку. При цьому вона не була напруженою, вона не махала нею, як це зазвичай робила, коли була веселою; ні, вона тримала свою зігнуту в лікті руку, немов підсвідомо боялася, що він утече від неї. Попри це її лікоть був вип’ячений якось мило; так донька тримає за руку батька, коли силоміць тягне його до вітрини, що зачарувала її очі.

— Знаєш, Жозефіно, він був поблизу Бухенвальда.

— Страшно, — спохмурніла Жозефіна. Потім додала: — Мабуть, незвично почувається людина, повернувшись звідти і отак вільно прогулюючись серед дерев?

— Так, — збентежено пробурмотів він, бо саме тепер вони зійшли зі стежки на дорогу, де було важче сховати Арлеттину руку. Жозефіна майже напевно помітила її. І здалося йому, що він побачив у її очах добродушний подив; вона, мабуть, і здивована, і заразом ніби задоволена. І подумав, що напевно вона розуміє, яка вразлива її сестра, попри її легковажність; і видно було, що її материнське почуття втішене, бо Арлетта шукає захисту в його руці. Водночас вона, звісно, і занепокоєна.

— Отже, вам подобається у нас? — спитала приязно.

— Наче вдома.

— Ну, як удома не може бути!

У неї гарні очі під чорними бровами, подумав він; і враз присунувся до Арлетти.

— Властиво, ми ніде не вдома, — сказав він, бо, з огляду на її руку, почувався безпечніше, коли його слухали. — Принаймні краще, коли людина не відразу повертається до рідних облич і знайомих речей. Вона б їх не сприйняла, можливо, у неї була б навіть відраза до них; стільки друзів тепер у людині живуть лише своєю трагічною смертю. Отож тепер я мало не вдячний своїй хворобі.

— Забагато іронії, — пробурмотіла Арлетта.

— Може. Але певною мірою це якийсь пошук особистого прихистку, як-от відпочинок у легковажному байдикуванні. Немов людина умостилася на теплій землі незалюдненого світу і чекає, що з нею трапиться. Цього не можна було б зробити в рідному краю, де люди та предмети вриваються звідусіль і не дають їй зосередитися.

Її рука стала йому завадою. Майже напевно вона така ж легковажна, як і він у становищі, про яке щойно казав; і саме це їх споріднює. А ця їхня зустріч мала б відбутися без свідків. Тоді він схилився, нібито щоб зав’язати розв’язаний шнурок. І, схилившись над своїм взуттям, полегшено зітхнув.

— Лежати у незалюдненому світі, ви сказали? — запитала Арлетта. — Отже, ви в своїй кімнаті немов відокремлені від світу, і усіх нас навколо немов не існує?

— Вибачте, але це аж ніяк не погорда.

Арлетта мовила немов сама до себе:

— Увесь день читає і мовчить, а коли увійдеш до палати, він тебе навіть не помічає. — При цьому вона здавалася йому милою в своїй оригінальній поведінці, бо тепер її рука не бентежила його.

Жозефіна мовчала і весь час ввічливо і співчутливо всміхалася; вони немов заблукали в світі, в якому не орієнтуються, бо не мають для нього однакових мірок, якими б його могли виміряти. І тоді Жозефіна стрепенулася зі своєї мовчазної задумливості.

— Нам треба поспішати, Арлетто, — сказала вона.

Це було так, немов зненацька натрапив на засідку, що виявилася особливо згубною, бо її неможливо було передбачити.

— Хтось чекає на вас?

— Ні, це стосується наших зобов’язань! — вигукнула Арлетта.

Отакий її спосіб поведінки: трохи товариської балакучості, трохи вигаданих історій, подумав він.

Вона сказала:

— Після обіду прийшли до управительки американські офіцери і попросили, щоб увечері відпустили медсестер, бо вони влаштовують у своєму клубі танці!

— І Арлетта пропонує, щоб я пішла туди з ними, — сказала Жозефіна з вимушеною посмішкою, немов водночас питала його про пораду.

— Авжеж. Чом би й ні, — сказав він і гірко посміхнувся. Його охопила безмежна байдужість; немов раптом відчув себе неймовірно далеким від замріяної поведінки малої.

— По нас приїдуть на джипі, — додала Арлетта.

Вони були коло пам’ятника загиблим, а тому він зупинився.

— О, відпровадьте нас до входу! — вигукнула Арлетта.

— Я краще прогуляюся, — сухо сказав він.

— Ми б вас запросили, але їм потрібні лише дівчата, — усміхнулась Арлетта, і було видно, що її дотепність вдавана.