Важка весна

XIX

Поїзд мчав у вечір, і пасажири були жвавими, дві жінки з плетивом базікали і подеколи кидали погляди на купе. Коли пролунає дзвоник до сну, я буду там, подумав він. І захотів, щоб нікого не зустрілося, коли йтиме до своєї кімнати. Так було б найкраще. Бути самому. Бо вирішив, що почне вибудовувати новий світ, і заради цього збирав усі крихти, які були для нього потрібні. Ті крихти мають бути живими і безхмарними, здавалося йому. І був переконаний, що має збирати їх зважено та ретельно, адже шукати їх потрібно буде зусібіч, але прискіпливо відбирати. Тому без вагань купив у торговця книжками на парапеті біля Сени «Кола Бруньйона» і був понад усе вдячний старенькому з тоненькими покрученими пальцями, який купив у нього ковдру. Він уже геть забув про те поле. Купив також брошурку з перекладом п’ятої книги Лукрецієвої поеми про природу, бо у вступі прочитав забуте речення, яке йому здалося пов’язаним із табором: «Епікур безсумнівно визнає, що боги існують, і живуть вони щасливо й безтурботно, і їм байдуже до людських криз і страждань». Так, від кожного взяти те, що підходить. Якщо в Другій світовій війні загинуло п’ятдесят мільйонів людей, то це сталося в людському світі, тому людина повинна знову зробити його розумним і по-справжньому людським. І тільки після цього можна запросити сюди богів, як ото саджають квіти в саду за хатою лише тоді, коли хата вже збудована.

В автобусі на зупинці було мало людей, із поїзда їх зійшло лише троє; так що їзда заспаною рівниною була, мов навмисне, тихою і зосередженою. Місяць, коли їхали мостом, блимкотів у ріці, а потім дорога трохи звивалася догори повз синюваті від місячного сяйва схили.

Вхідні ворота.

Десь заспівав дзвінок.

Це не наш, подумав він, наш надщерблений.

Алея була пустельна, лише дорогою ліворуч кілька пацієнтів підіймалися до корпусів, що сховалися серед дерев уночі. У вузькій будівлі, де жив медперсонал, світилося досить багато вікон. Хто знає, чи вона в кімнаті? І тієї миті йому здалося неймовірним, що він справді писав їй в одну з тих освітлених кімнат.

Тоді перед ним раптово озвався дзвоник, він аж здригнувся. Мабуть, панна Рібо смикнула за шнурок, і той голос дзвоника був схожий на якийсь знайомий голос, лише який? Якийсь далекий, але водночас рідний.

На порозі справді стояла літня Рібо, яка саме відпустила шнурок. Її висока і рівна постава повернулася на звук кроків, що наближалися.

— А, це ви, — сказала вона.

— Я думав про дзвоник. Ніяк не можу зрозуміти, що він мені нагадує.

— Він із тріщиною, — байдужкувато посміхнулася.

— Атож, саме через це має такий звук... Ага, тепер згадав, панно Рібо. Схожий на дзвоники трієстських пожежників! Коли десь пожежа, то починали дзвонити. Але дзвонили і тоді, коли в них навчання. Ми дітьми бувало спинялися перед ворітьми і встромляли голови між залізне пруття. Знаєте, для нас було дивовижею дивитися на чоловіків, які вдягали каски на голову і повзли високими драбинами на стовп посеред подвір’я! Потім, вправляючись, вони стрибали на чотирикутне полотно.

— О, сьогодні ввечері ви невиправні!

І у ввічливій збентеженості переминалася з ноги на ногу своїм високим і гнучким тілом. Потім поспішно відійшла в напівтемряву коридора. «На добраніч!» — повторювала на ходу зі співучою мелодійно-грайливою інтонацією, притаманною усім французам.

Коли засвітив лампу в кімнаті, її вузький простір видався приємно чужим і водночас невиразним у своїй білості; немов під час його відсутності спорожнів і перетворився на кімнату, приготовану для приїзду невідомого квартиранта. Він поклав чоботи на терасі і подумав, що більше не дратується цим. Потім став ходити кімнатою в пошуках чогось, що було б суголосне його новому настрою. Відчинив шафу та зазирнув у малу валізу. Лише дріб’язок. Жодної речі, яка могла б означати щось особисте і привітала його. Піжамна сорочка найменше. Взагалі-то треба віддати її до пральні, щоб виварити; колись можна буде нею скористатися. А тепер краще не думати ні про піжаму, ні про те місце, звідки вона взялася.

Обережно повісив штани на стілець; такі чотирикутні лікарняні спинки якнайкраще підходять для вирівнювання штанів. Ці його думки не супроводжувало відчуття вбогості, хоча мав лише оці штани і тому мусив зважати на це. Було втаємничене почуття щастя, яке, схоже, має людина, що знайшла в лісі приречену тварину і вдома поволі, майже дивом, виліковує її. І справа була не лише в тому шматку темно-синьої тканини, яка не мала втрачати форму; йому здалося, що у тканину вкладена турбота всіх людських рук, які зробили з неї те, чим вона була, і це зробили чоловічі й жіночі руки для нього, адже вірили, що він повернеться.

Це схоже було на дотик тіла до полотна простирадла.

Уже чотири місяці поспіль він гасив світло і лягав до спочинку, і щовечора його знову охоплювала насолода від білизни і чистоти тканини. А сьогодні ввечері все було ще виразнішим, бо відчув неочікувану свободу, яка розросталася невідь-куди, в яку міг поринати і блаженствувати скільки завгодно. Тож за мить простирадло теж розпростерлося в далечінь і перетворилося на білу рівнину, якою колись гуркотіли поїзди з людською мішаниною, що дрижала від холоднечі; але тепер він чітко усвідомлював, що не має права змішувати життя зі смертю. Може, до цього спричинилося те поле чи сам Париж, а може, книги на березі Сени чи юрби молодих людей у кафе і книгарнях Латинського кварталу; може, індокитайці чи туніські дівчата, або китайські меню на дверях азійського ресторану. Бо там він усвідомив, що мусить знайти своє місце серед усіх цих людей, які живуть для майбутнього.

З тераси віяло легкою прохолодою і долинало веселе цвірінькання. Десь озвалася сова, досить далеко від корпусу, бо її пугукання було дуже невиразним і ледве чутним, але приносило дихання рослин і видіння лісу. Ні, не пригадувалося, щоб перед війною він так виразно відчував близькість лісу і бажання його присутності. Як він поєднає цю потребу природи з повсякденним життям? Але це було ще далеко і тому нереально.

Сказав, що дзвоник нагадав йому про пожежників. Так, може, було б найкраще почати зовсім з дитинства, з тієї голівки малого хлопчака, яка крізь залізне пруття огорожі розглядає чоловіків із касками на канатній драбині. Почати звідти і зважено все переглянути. Або ні: почати від сьогодні і взяти від колишнього лише те, що може згодитися для побудови нового. І почувалося так, немов ось-ось із ночі війне оптимізмом і творчою снагою.