Важка весна

LIV

Холодний свинець грудневих хмар і владнання справ із розсіяними службовцями дали відчуття реального дотику з діловим містом серед зими. Мусив довести, що він — справді він, і що справді народився коло моря, а не на вершечку гори. Він стримував себе, щоб не засміятися у вусате обличчя чоловіка за письмовим столом, і водночас прощав йому його бюрократичне єство, бо зволікання з від’їздом збільшувало ймовірність зустрічі з Арлеттою.

Звісно, він шкодував, що вдома опиниться на день пізніше, але радість, яку відчував від того, що не може поїхати відразу, була захищена від докорів сумління консульськими параграфами. І оскільки надія ще раз побачити її пов’язувала його з терасою, лежанками та Івом, він зателефонував Лебону.

Завдяки старовинній штукатурці і білим халатам лікарів санаторійна їдальня нагадувала про Пастера. Вони змушені були розмовляти голосно, щоб перекричати гамір численних столів. І сусідство з неврівноваженими пацієнтами аж ніяк не впливало на добрий настрій чоловіків у білих халатах; так що запрошення на обід у психлікарню анітрохи не видавалося дивним, і така зустріч із повоєнною атмосферою великого міста, незважаючи на свою символічність, не була неприємною. Тим паче, що Лебон був утіленням ввічливості, і коли згодом повів його до свого кабінету, вони йшли, немов колеги по професії, які обговорюватимуть суперечливі діагнози.

— «Ти його вже не носиш, бо непристойно погладшав», — зауважила сьогодні зранку мама, — сказав Лебон, коли витягав із шафи грубе сіре пальто, і його завжди спокійне обличчя виглядало трохи збентеженим.

— Коли приїдете додому, віддайте його комусь.

Але щоб урятувати лікаря зі скрутного становища, він не дав йому закінчити думку, хоча й сам здивувався з простоти, байдужкуватості своїх слів:

— Дякую, докторе! Прекрасне пальто, мене не впізнають у ньому.

І на вулиці справді відчував, що не впізнає себе. В теплі подарованого пальта мав відчуття, що закутаний у щось нещире, щось чуже, хоча сукно давало благословенний прихисток його тілу. І привиділася йому ранимість тіла в дірявому одязі на студеному морозі, і бачив Круппові вагони, чотирикутні ящики, які везли трупи крізь сніг і ніч. На тлі цих візій грубе пальто, що прикривало його коліна, і піднятий комір, що кутав його вуха, здавалося казковим предметом. Звісно, твердив собі, зараз він іде повз паризькі крамниці, він уже не там, і знав, що вдячний Лебону і його мамі, та все ж був замало подивований. Ніби це було якось природно, що раніше не мав пальта, а тепер має.

І знову себе переконував, що це дарунок щирого серця подорожньому, який врятувався від погибелі; але це не було справжнє емоційне переживання добра. Просто зараз він був одягнений у пальто, а можливо, за годину чи дві буде вже знову без нього. Так само без пальта, голі та босі, на снігу — завтра, післязавтра чи через рік можуть опинитися і доктор, і його мама...

І відганяв ці думки від себе, і казав собі, що їх приносить свинцеве небо, і ще глибше засунув долоні в глибокі кишені. Йому було байдуже, що навколо нього Париж. Міг бути і Галле, і Мюнхен. Існували лише мороз і безсенсовість усього. Людська історія, для якої пам’ять нічого не вартує, а тому вона ніколи не стане дорослою. Але вже наступної миті добре знав, що подолає цю безсенсовість — це питання часу, коли він знову почне усвідомлювати, що думає про неї, і що саме через неї сів у метро, яке їде до вулиці Ріше, де знаходиться «її» готель.