Важка весна

XLI

Ніч пахла зимою, гострий подих вітру окреслив світлі зірки. І він побачив німецьку землю, сніг і стежки на ньому. Круппові возики. Стукіт дерев’яних черевиків об вигнуте залізо дна. Але прогнав ті картини. Хоча усвідомлення того, що він володіє такою потаємною власністю, теж допомагало йому позбуватися неприємного самопочуття від запросин панни Ренар на танці. І відчував, що зв’язок між ним і Арлеттою змінюється. Вона не могла відмовитися від танців; немов це щось життєво необхідне. І якби не несподіване директорське запрошення для нього, вона була б там без нього, — вільна і розкута.

У корпусі для медсестер світилися вікна і скляні двері першого поверху; як в оранжереї, лампи якої осявали довкола дерева, вночі зазвичай не видні.

Пари розходилися, поверталися до своїх стільців, розставлених рядком уздовж стіни. Панна Ренар йому заохотливо всміхалася. Маленька, шістдесятилітня; її щоки трохи пашіли, але очі однаково лишалися пильними.

Арлетта вийшла до нього з товкотнечі.

— І ти тут, — здивувалася вона.

— Атож, панна Ренар так наполягала...

— А я?

— Ти ж уже вибрала пару.

— Не будь таким! Я вже сто років, як не танцювала!

— Мабуть.

Але він відчував, що не має права включатися до її світу, який для нього був геть нецікавим. Але ж звідкись має надходити до неї приток радощів і безтурботності?

— Ходімо. — Тримала його за руку і повела за собою. І його зараз не збентежила її рука, яка так здивувала його місяць тому, серед ночі, неподалік від цієї будівлі. Немов не було ніякої різниці між безвідповідальністю її руки і наївністю публіки, що забавлялася.

Те ж саме і зі знайомствами. Ось Марі з другого корпусу. Невибаглива дівчина, яку мамуся сумлінно навчала гарно поводитись. Сухувата Ізабелла — сорок років, тонкі цинічні вуста, окуляри, цигарка між пальцями, жовтими від нікотину. Працює в лабораторії, де їй правлять за товариство переважно Кохові палички. І, нарешті, світловолосий нічний сторож із широким обличчям і стереотипною усмішкою; bon diable[30], сказала б Арлетта.

— А пана Мішеля ти знаєш.

— Міг би займатися чимось доречнішим, ніж світити в очі сплячим чоловікам ліхтариком, — скривилася Ізабелла. Здавалося, що її приплющені очі за товстими лінзами ні на кого не дивляться і відокремлені від усього навколишнього.

Усі засміялися, а Мішель зітхнув:

— Служба є служба. — І був збентежений, як усі простуваті чоловіки від різких нападок жінок.

— Він шукає лише тих, кого немає, — докинув Радко.

— Це гірше, — немов сама до себе буркнула Ізабелла.

Озвалося фортепіано, і Арлетта взяла Радка за руку.

— Ви дозволите? — сказав він до Ізабелли.

— Немов іншими днями ви когось питаєте про дозвіл, — зауважила та.

— Вона жахливо кисла, — шепнув Арлетті, коли вони вже оддалилися.

— Звісно, але вона така завжди і з усіма. Однак вона мені подобається.

— Розумію, — кивнув він.

І подумав, що власне Ізебеллин настрій найближчий до його почувань, лише вона щиріша і послідовна в своїй в’їдливості. Спостерігав за тими, хто танцює. Деякі обличчя були молоді, деякі були навіть милі. Ота блондиночка, наприклад, з обличчям Джоконди, але без її усмішки. По інших було помітно, що вони тільки-но зняли білі халати і білі хустки з голів. Немов для кожної це був її образ у білому; і та мішанина несподіваних з’яв створювала враження штучності. Це як у жіночому пансіоні, коли дівчата перевдягаються, щоб грати чоловічі ролі. Чоловіків було небагато. Усі знайомі, окрім того, який танцював із Джокондою.

— Нове надбання?

— Так. Чиновник.

— Здається, він добре порозумівся з Джокондою.

— Із ким?

Але не стежила за розмовою, очима шукала пару, про яку йшла мова.

— Ах, так, — сказала згодом. — Справді схожа на Джоконду, ця панна Вердьє.

Але сама пасла очима донжуана, якого хто знає, яка лиха доля закинула в цей закуток.

Коли фортепіано затихло, він побачив скривлені Ізабеллині губи і наблизився до неї.

— Дозвольте сісти? — сказав.

— Авжеш, лише коло мене вільний стілець.

Але навколо очей зібралися зморшки, які були доповненням до іронічної посмішки.

— Навпаки, це добре, — галантно усміхнувся він.

— Добре лише те, що може схвилювати. — І взяла цигарку до рота. — Те, що збуджує.

— Не знаю, чи є щось більш збудливе, аніж жіночий розум.

— Жартуєте? У жінки, безсумнівно — об’єм грудей.

— Якщо для когось важливіші груди, ніж розум, то так.

— Пусті балачки.

До неї підійшла стара медсестра; нахиливши голову, щось говорила їй на вухо.

Якби вона викинула геть окуляри і по-іншому зачесалася, її обличчя не було б таким негарним, подумав собі; і ті зморшки біля вуст можна пом’якшити, — вони ж бо через постійне в’їдливе гарикання. Потім подивився на Арлетту. Вона сиділа біля Марі, і тієї миті, на фоні Ізабелли, вона здалася йому такою дитиною. Може, через неї й він теж став якимось інфантильним і безвідповідальним? І хоч він знав, що недоречно порівнювати її з розчарованою сорокарічною жінкою, і усвідомлював, що й Арлетта розумна, але це відчуття було, і воно мало багато відтінків, а тому позбутися його було нелегко. Вони сиділи втрьох — вона і Марі по боках, а отой нічний сторож посередині. І сміялися. Арлетта особливо щиро, показуючи низку дрібних зубів і по-дитячому весело закинувши голову. Її маленька долоня відпочивала на Мішелевому стегні. Не на коліні, що ще було б природніше, а значно вище, долонька вмостилася наче в теплому гніздечку, немов рука трирічної доньки на батьковій нозі.

— Спекотно, — раптом устав він.

— Нічого, танець вас охолодить, — сказала Ізабелла.

Але тепер він не дочув її іронії. Відчував, що його усмішка силувана. І став перед Арлеттою і Мішелем, щоб сховати від чужих поглядів її руку, але здавалося, що вже й Ізабелла помітила її і здогадалася про причину його збентеженості. Але, нехай, це навіть йому в поміч. І захотів, щоб знову зазвучало фортепіано, щоб його звуки розбудили її долоню з того затишку. Водночас боявся, щоб її пальці мимоволі не почали ворушитися на тому місці.

Але, на щастя, знову почалися танці.

Він підійшов до Ізабелли і вклонився.

— Ні, — відмовила вона. — Сухі поліна вже не скачуть.

І запалила нову цигарку.

— Я застрахована від усіх спокус. — І наморщила чоло, а її очі за лінзами скептично звузилися. — Вона не засмутиться.

— Я вкраду його в тебе, — шепнула Марі до Арлетти.

І оскільки голос фортепіано розбудив Арлеттину руку, він почувався розчавленим. Через почуття незалежності. Вона там, а він тут, окремо від неї. Не повинна виводити з рівноваги; він має судити про неї відсторонено і не допустити, щоб вона стромляла свої дитячі пальчики в його світ.

Підійшов до Марі і запросив до танцю.

— Я думаю, що вона засмутиться, — сказала Марі.

— У неї був прекрасний настрій ще до того, як я з’явився.

— Ви злий.

— Можливо.

— Так, справді, — сказала зі сміхом.

— Схоже на те, — сказав і тісніше притулив її до себе.

А вона жваве дівчисько, подумав. І побачив здивоване обличчя Арлетти, немов вона раптом усвідомила несподівану зміну. Він був вдоволений, що вона збудилася; час їй дорослішати. Водночас відчував, що вона образиться, бо не знає про його реакцію. Йому подобалося усвідомлення самостійності, але водночас він розумів, що таке почуття полегшення хибне. Оскільки Марі пригорталася чуттєво, він опинився в полоні запаху її чорного волосся; і саме через цю близькість в ньому не було найменшого спротиву. Але однак не було отієї привабливості жіночого тіла, як це було з Арлеттою. Всі інші були просто звичайні жіночі тіла. Її ж — іще невідкрите, як і першого дня. І все мало лише початися, як тієї ночі, коли недалеко звідси вона бігла в місячному сяйві з босоніжками в руках. При спогаді про спокій лісу в тиші літньої ночі йому видалося зайвим все це гамірне товариство під лампами, що крізь скляні двері кидали світло на оголені, настовбурчені дерева. Немов цей натовп вгніздився у просторі, що належав лише їм.