Важка весна

XXIII

Усвідомлення того, що вона пішла, стало нестерпним увечері наступного дня, коли повертався з прогулянки у корпус. Може, це наївність поверненця, подумав він, адже лише ті, хто повернувся, йдуть отак на прогулянку зі сподіванням, що та сама потреба приведе до того ж самого місця і дівчину. Лише той, хто повернувся, може жити весь день, плекаючи любовні образи і слова. Може, тому, що з ранку до вечора він вилежується на кушетці, в теплі, і ті видива самі рояться і множаться в його голові. Тим краще, бо відразу сталося все, що в коханні може статися. І все без підготовки й шукань. Немов уві сні. Та маленька рука, яка веде його за руку під навіс, це саме та рука, яка потім тримає туфельки, коли її ступні нечутно біжать геть від нього. І ще напруженіше крадькома спостерігав за поставою і ходою осіб, які вже дедалі рідше поверталися в темряві до корпусів. Хіба можна так піти? Може, сьогодні зранку, коли прокинулася, вона здивувалася своїм незвичним снам. І закортіло йому вислизнути з корпусу і прогулятися лісом; але відчував, що ліс йому нічим не зарадить. Нічний ліс викликав в уяві образ нескінченної тихої загибелі, а тепер йшлося про життя, про ядро життя.

Коричневі полотна нависли над загорожею, мов великі вицвілі повіки, захищаючи від сонця довгу терасу, але сонячні промені ніяк не згоджувалися на післяобідній спочинок. Причаїлися під полотном і косо освітлювали широке пасмо тераси перед лежаками; там, де полотно було вигнуте, вони заходили широкою смугою і створювали острівець світла під плетеним лежаком. Тіла лежали в задусі і вві сні вкривалися дрібними краплинками поту; спека, мов біла санітарка, наклала їм сон на обличчя, і їхні повіки потроху заплющувалися.

То тут то там хтось читав або ж споглядав краєвиди крізь пруття залізної огорожі. Там, унизу, необроблені поля важко лежали під сонцем, мов інваліди в довгому колоніальному одязі; ниви продовжували жалобу воєнних років. На кінці тераси легко скрипнули двері, і перед лежаками з’явилася санітарка. Вона рушила вздовж лежаків, переглядаючи номери на стіні над узголів’ями, і записувала ті, що були над порожніми лежаками. Коли наблизилася, Жуль сховав книгу під стегно. Коли ж вона проходила повз нього, Жуль заплющив очі, немов блаженно дрімав.

«Тепер не знаю, на якій сторінці зупинився», — прогунявив він, коли та пішла. Потім заспівав дзвоник на першому поверсі, і ті, хто спав, здригнулися, як здригається людина, котра задрімала в човні, коли човен заривається носом у берег. Їхні очі, розплющуючись, скидалися на напіввідкриті мушлі. Жуль сперся на лікті; йому подобалося в напівнедбалій-напівупевненій позі споглядати довгий ряд лежаків. Було їх щось трохи більше сорока. Його вузьке обличчя було виснажене; коли ж устав, його праве плече виглядало помітно нижчим, ніж ліве.

Поклав пакет на коліна. Дбайливо почав скручувати цигарку, а його губи поволі збиралися в посмішку. Підморгнув сусідові, а потім вигукнув:

— Aufstehen![9]

— Мовчи! — обурився хтось.

Жуль зробив розлючене обличчя.

— Aufstehen! Los, Mensch![10]

— Заткни пельку, потворо, — хрипло сказав Йойо; посунувся на лежакові, так що сухі пружини заскрипіли. Його тіло було, мов тіло важкоатлета, а коли закашляв, мусив, як-от тепер, діставати з-під узголів’я коробочку з пап’є-маше. — Стягніть його з лежака! — гукнув потім.

— Є три речі, які людині конче потрібні, — задумливо й поволі сказав Жуль. — Лише три.

— Комедіант! — весело закричав Йойо.

— Мовчи, — озвалися голоси до Йойо.

— Перша з головних істин — здоров’я. — Жуль мав вигляд капуцина, якого не зіб’ють з пантелику вмовляння невірних.

— Покажи! Покажи!

— Здоров’я маємо!

— Покажи! — І тераса сміялася.

Жуль зіставив ноги з лежака, взув капці, потім підвівся.

— Навіщо? — Він був серйозним. — Хіба хтось сумнівається?

— Столяру вже замовили скриню для тебе! — закричав Йойо. — Ха-ха-ха!

— Тихо, — загули лежаки, а водночас і засміялися з Йойо.

— Хтось сумнівається? — Жуль випростався, притиснув кулаки до грудей, як бігун, і швидкими пружними кроками пішов уздовж всієї тераси до кінця, потім знову назад.

— Арлекін! — весело загукав Йойо.

— Ось, будь ласка, і не соплю, — сказав Жуль. І знову крокував. Потім зупинився і постукав себе по грудях. — Ці легені здорові, — казав він, а його рука махнула в повітрі. — Першокласні легені, прошу вас!

А тоді на нього напав кашель, і його грудна клітка здригалася і корчилася, і знову було видно, яке низьке його праве плече. Він сів на край лежака і потягнувся за круглою коробочкою.

— Хто йде зі мною по його труну? — вигукнув Йойо, так що аж відлунювало в просторі.

— Це від диму, — зверхньо скривився Жуль. — Від цигарки.

— Це тому, що всередині у тебе все клекоче, мов у казані, в якому вариться квасоля, — сказав Йойо. — Ха-ха-ха.

— Друга важлива річ, яка йде відразу після здоров’я, дорогі мої, — це праця, — спокійним голосом сказав Жуль; сів на лежак і склав руки на колінах, набувши аскетично скромного вигляду. — Це теж маємо. — Повернув голову і святенницьким поглядом окинув довгий ряд лежаків.

Обличчя на них реготали, а він легко потирав руки і тримав голову набік.

Тоді медсестра відчинила скляні двері і вийшла на терасу. Сміх ущух через її несподівану появу на терасі, а її очі були збентежені.

— Підходьте, підходьте, — сказав Жуль.

— Тепер не знаю як.

— Підійдіть, я вам кажу. — Жуль був мов батько, якому неспокійно, бо донька боїться песика, але водночас його голос поблажливий до дрібної, маленької істоти.

— Послухайте, панно Жільбер, — озвалися лежаки.

Вона підійшла і зупинилася коло поручнів, щоб близькістю залізних прутів убезпечити себе від неприємностей.

— Третя річ — це кохання. — І Жуль запитально глянув на неї, немов відповів на її питання.

— Не розумію, — прошепотіла Жільбер. Потім повернула голову і глянула на лежаки.

— Це три головні істини, — підтвердили хворі і змовницьки посміхалися.

— Не розумію, — впевненіше сказала медсестра. — Про що мова?

— Не знаєте, як із коханням? — І Жуль був серйозний, навіть трохи пригнічений, немов завинив перед тією, яка не знає такої важливої істини.

— Поясни їй, Жуль! — вигукнув Йойо.

— Це так. Десятки тисяч колишніх полонених, тобто нас, подали заяви на розлучення.

Говорив поволі, навіть надто тихо, а інтонація його голосу мала у собі щось погрозливе; саме тоді, коли його голос понижався, здавалося, що він ніби аж засичав.

Медсестра ледь помітно переступила з ноги на ногу; розгорнула лікарняні папери, які тримала в руці.

— Які ви песимістичні, — сказала нерішуче.

— Знаєте, скільки коштує розлучення? — запитав Жуль і сягнув по листок паперу до внутрішньої кишені жакета.

Але вона повернулася і поспішила до виходу.

— Почекайте. Я покажу вам папери! — загукав Жуль. Але вона вже відчинила стулку дверей і зникла.

Жуль знизав плечима і, коли клав папери назад у кишеню, сам до себе сухо посміхався.

— Оту німку я б собі хотів! — вигукнув Йойо. — Хіба я тобі не казав: «Жулю, клюкни її, бачиш, вона чекає?»

Роберт вигукнув:

— Добре тобі, ти нежонатий!

— А якщо повернешся додому і побачиш, як оті бідолахи, що твоя жінка пішла з іншим? — сказав Йойо. — І що ти на додачу ще й приніс Кохові палички з собою?

— Не схотіла подивитися на папери, — сказав Жуль сам до себе і насупився.

Вони почали виходити, і тераса швидко спорожніла. На вузьких, пожовклих матрацах з кінського волосся на плетених лежаках залишилися газети й відкриті книги, сонячне проміння самітно переламувалося на лежаках. Вони стояли вздовж стіни з піднятими узголів’ями, немов питання без відповідей. Внизу, на першому поверсі, включили радіо, і з гучномовця лунала музика, мов жива ріка, яка не припиняла текти весь той час, коли вони мали справу зі смертями. І він згадав першу музику, яку почув після повернення, в Луна-парку, коли йшов фотографуватися; але та, що лунала зараз на першому поверсі, була вже добре знайомою і доброзичливою. Немов голосне свідчення людської молодості. І здалося йому, що в людини є зелені парості, які не знищить жодна смертоносна паморозь. І Жуль, і всі інші, незважаючи на все, мають у собі оте джерело стійкості. Звісно, іронія — гіркі ліки, бо хворий і ліки не розлучаються, але саме здатність самовладання притаманна людському родові.

Третя — любов.

А може, перша.

Ні, перша — здоров’я; адже інакшими були б його стосунки з Арлеттою, якби він мусив носити з собою овальну коробочку з пап’є-маше, як Жуль, Йойо, Роберт і стільки інших. Арлетта справді, мов музика на першому поверсі, жвавий, але розсудливий Моцарт. Лише питання: чи для нього?

Музика внизу раптом замовкла.

Настало кілька хвилин тиші, потім чоловічий голос у радіо сказав: «Продовжуємо читати список зниклих. Жака Дюкура забрали того й того дня. Бачили його в Белсні. Хто щось знає про нього, хай напише на ту й ту адресу. Антуан Лємер був у Струтгофі до вересня 1944-го. Хто його бачив після цього, нехай напише матері, пані Лємер, на адресу таку й таку».

Він легко посунувся на кушетці; почувався так, немов долинали ті слова з далекого краю, замкненого посеред земної кулі; міхурці, що здіймаються від потопельника на морську поверхню. А все ж те діялося всього лише кілька місяців тому. Тепер людей цікавлять жнива і майбутні вибори, а його — лист Арлетти. Вдалині на ріці затрубила якась пищаль, звук був подібним до мукання корови, у якої теля в хліві за рікою, а вона не може перейти через воду і розгублено топчеться в очереті. Потім закаркала зграя ворон навколо дерев, і здавалося, наче їхні дзьоби сваряться через оті мертві імена.

Він чемно лежав під коричневими ряднами, сприкрений її від’їздом; і почувався, мов злочинець, який потай слухає радіо, котре перелічує його особисті прикмети і повідомляє, що коло переслідувачів постійно стискається. І то було почуття вини. Але ж він таки народився. І безкінечне перелічування імен на першому поверсі його постійно хвилювало, немов кожне ім’я окремо дорікало йому, що він тут безтурботно лежить. І хотів підвестися. Але ні. Може, справді варто було слухати стоячи, та він уперто лежав, мов зв’язаний, лише піжамна сорочка ще більше сповзла з грудей. Спекотно і душно, подумав він. І водночас побачив старого бельгійця, коли той прийшов з душової в його кімнату, і на ньому була ота піжамна сорочка. Тоді він уже був не там, де вони з Васьком увечері складали агонізуючі тіла у вантажівку. А в кімнаті для хворих на бешиху. Старому в душовій видали ту піжамну блузу замість сорочки. І коли прийшов, то махав руками, мов сліпець, коротка блуза підскакувала, і між довгими сухими кістлявими ногами було видно його стару і мляву голизну в паху. Була та піжамна блуза з синіми і білими смугами коротша, аніж звичайна сорочка. А старий високий, мов тичка. І, може, було й краще, що через набряклі повіки не бачив своєї жалюгідності. Два рожеві міхурі накривали його очі. І коли лежав (а він приніс йому в круглій мисці їжу), старий намацав її тонкими пальцями. Хліба не хотів, залиш собі, сказав потім, уже після того, як циган із нижнього лежака кілька разів поцупив хліб з-під його узголів’я, куди він ховав кусень, бо сподівався, що колись знову зможе їсти. Але цього так і не сталося, і коли він помер, капо[11] знову сердився, бо ступні старого стирчали з-під покривала над вузьким ящиком.

Радіо на першому поверсі й далі виголошувало імена. Скільки цих імен він позаписував хімічним олівцем на стегнах. А шкіра ж була зів’ялою та пошерхлою, і її доводилося зволожувати, щоб напис пристав. Тоді кочегар коло печі, перед тим як кинути трупи у вогонь, міг переписати номери з ноги. А він, той, хто їв хліб полонених, лежить тепер на зручній кушетці і ладен бігти на побачення, якби тієї миті дізнався, що вона ще не поїхала у відпустку. Він винен і не винен; усе водночас. Мав хліб, який лишався після покійників, і їхня смерть кожного дня була для нього прикрістю. Він не зазіхав на їхнє життя, він просто жив з їхньої смерті. Ніхто, звісно, не може поставити цього йому в провину. Ні мати ув’язненого, ні дружина. Але найкраще було б, якби медсестра повернула вимикач радіо, аби знову звучала лише музика. Ні. Нехай іде до кінця. Гм, до кінця! І ніби йому відразу дали доказ слушності його іронії, — жіночий голос у радіо замінив чоловічий. Втомлюється людина перелічувати тисячі і тисячі гробів; особливо коли це перелічування не має ніякого значення. Отой край, там унизу коло ріки, це знає, і номери з радіо витрушуються на нього, немов мертве насіння. «Того і того востаннє бачили в Дахау квітня місяця 1944-го...» Добре, він узяв його синю блузу від піжами. Коли той помер, мусив його роздягнути; потім закип’ятив воду в мисці і виварив її. Хоча вона була йому й не потрібна, взяв її швидше як пам’ять; немов старий бельгієць був йому якийсь родич. І якщо тепер її одягнув на себе, то тому, що має лише одну сорочку, і її шкода використовувати для лежання. О, звісно, багато хто її не одягнув би, але це не можна ставити йому в провину.

Він підвівся. Ні, не він один винен. Якщо так, то винні всі. Адже багато хто усвідомив зло лише перед печами, лише тоді, коли смерть була вдягнена в смугасте вбрання. І тоді вже не допомогло, що їх було так багато. І притуплена свідомість, яка остаточно прокидається хіба перед жерлом крематорію, є лише почуттям глибокої і тихої немочі. Треба було думати раніше.

Тому варто задуматися про майбутнє вже тепер, сказав собі і ходив уздовж перил. Так, уже сьогодні думати про завтра і розповідати про пережите, щоб люди мали уявлення про все, що відбувалося, мов чорне на білому.

При цій думці він заспокоївся і знову сів на кушетку. Взяв у руки записника, щоб занотувати сентенцію про старого бельгійця, але вже на першому реченні: Тоді вже був не сам... зупинився, бо засумнівався, чи такий початок правильний. Мав би спершу описати довкілля, щоб було зрозуміло, де це все відбувалося. За цим сумнівом ішов інший: хіба не мав би перед тією піжамною блузою описати нічні поїздки в залізних вагонах засніженими просторами?

І в цьому ваганні задивився перед собою з олівцем у руці, роздратований, бо огром матеріалу щоразу знову паралізував його.