Важка весна

VII

Коли ж він урешті перестав лежати нерухомо, мов той потопельник, якого вода винесла на гальковий берег, то й сам відвідав поручика. Властиво, зробив візит у відповідь, бо Налецький прийшов до нього перший, коли він ще майже не виходив з кімнати. Щось контрабандистське було в рухах доволі виснаженого, середнього зросту поручика. Високе чоло і виразні жовна; засапане дихання. Як це властиво багатьом полякам, і в нього можна було помітити якийсь внутрішній неспокій, навіть сильний неспокій, хоча йому вдавалося все це гарно приховувати за своєю симпатично-войовничою дотепністю. Хоча причиною його неспокою була не так національна вдача, як роки бурлацького життя; професії, за які брався, коли перед війною втік з Польщі, щоб вижити і закінчити юридичний факультет. Потім партизанство і сухоти, а крім того, його дружина не повернулася з німецького табору, і якщо не повернулася досі, то, мабуть, вже й не повернеться. І розмовляв він уривчасто, приємно-різким і вже за мить надто хриплим голосом, що його жваво і невгамовно модулювали його легені. Сидів на ліжку, з подушкою під спиною, накритий до пояса покривалом. Під стіною біля ліжка стояла дерев’яна етажерка з полицями, заставленими книгами, бо тут він був ще з часів німецької окупації; його таємно привезли і переправили в санаторій. І це був крайній час для нього, бо ліва легеня була тяжко уражена, накачане повітря давило на серце; й існувала небезпека, що з правою легенею скоро станеться те ж саме, що й з лівою.

— Знаю, чому ви прийшли, — сказав він і відклав газету.

— Вибачте, я не можу зорієнтуватися.

Налецький знову взяв у руки газету і неспокійно шелестів нею, немов відчував потребу чиєїсь присутності, посередника між ними.

— Ви читали промову Черчілля? — запитав він і продовжував: — Люди дуже помиляються, якщо думають, що заувага про «червону небезпеку» — лише політичне арлекінство, як утішається New Chronicle. Не варто забувати, що Англія, а потім Америка воювали проти Німеччини, бо були змушені. Тепер, коли німецька індустрія на якийсь час приборкана, природно, соціалізм знову став їхнім найбільшим ворогом. Ясно, мов білий день.

— Розумію, — мовив він. — Але як можна: не зважаючи на те, що пережив світ, так кепсько починати все спочатку?

— Як бачите, можна, — відказав Налецький з напівгіркою-напівглузливою посмішкою. — З іншого боку, Заходу майже немає що закинути, бо від Владивостока до Трієста одна влада.

— Власне, Трієст зараз у руках Заходу.

— Уже, але кордон пролягає, так би мовити, відразу за передмістям.

Він поглянув на Радка Субана, і його іронічна усмішка щезла.

— Ви сильно розчаровані? — запитав серйозно.

— Сказати вам по правді, не так через Трієст, як через прибережні села, які повністю словенські, я справді сам не свій.

— У Трієсті, як пишуть, більшість розмовляє італійською.

— А якби б приморські села відійшли туди, куди вони й належать, Рим мав би зв’язок із Трієстом лише морем!

— Трієст все ж таки порт Середньої Європи, — сказав Налецький і відклав газету на покривало. — Якби Югославія не була на радянському боці, проблема б, швидше за все, розв’язувалася інакше.

— Думаєте?

— Дуже ймовірно. Тоді б Захід не боявся радянської присутності на переході з Адріатичного моря на північ!

Коли повертався, думав, як у Налецького в очах сяє задоволення від своєї невмолимої логіки. Але мусив визнати, що йому до вподоби те, що польський розум не зрікався дійсності, яку, здавалося, бачив, хоча ідеологічно був на радянському боці. Звісно, і Налецький не міг знати, як було б із Трієстом, коли б ситуація розвивалася по-іншому; а щодо нього, то він би найрадше бачив Трієст вільним містом, хай би тільки всі словенські села відійшли під словенську владу. Що їх знову віддадуть чужоземцям, — цього він собі не міг уявити. Тоді б світ познущався з покійників, з їхнього праху.

І тому він знову вперто віддавав перевагу прогулянкам лісом, особливо під ніч, після вечері, коли ліс неквапом ставав дедалі більше знеособленим. І усвідомлював: це було схоже на втечу, але що ж, якщо цього й далі вимагало його минуле. Бо в лісі, де не було людських слів, ще залишалася у вітті реальність безмежного загину, і поверненець зберігав свої видива непорушними. Хоча між деревами стояли білі будівлі, вони були віддалені одна від одної, і залишалося ще стільки вільного лісу, що він легко ховав у нього свої думки, як дикий звір схороняє здобич у свій сховок. Думки були такими ж, як і вдень. Але за днини людина мусить стулити повіки, щоб порятувати очі від повені білої спеки і разючого проміння; а під ніч думки зливаються з холодним мороком і вологою трав. Бо якщо людина — дитина природи, думав він собі, то лише до неї може утекти той, хто шукає зцілення; і краще не шукати навмисне, а просто довірливо віддатися її материнським обіймам. Поверненцю тим більше. Просто опинитися в просторій лісовій ночі, щоб неосяжна тиша прийняла у себе безмежну смерть, яку він носить у собі; прийняла і надала сенсу, щоб вона вповні вийшла з нього, і він міг поволі споглядати її поза собою, а водночас вона б іще, хоч і не так виразно, лишалася і в ньому. Жив, як створіння, що комфортно почувається з людьми лише при сонячному світлі, а звечора обережно і непомітно втікало у сховок гущавини. При цьому забороняв своїй свідомості зосереджуватися на тому, що підіймалося з каламутного людського дна. Хотів залишатися без думок, так само, як намагався бути без думок увесь час там.