Важка весна

IV

Тримав за пазухою куртку в сині та білі смуги, на якій на грудях на тім боці, де серце, був червоний трикутник з великою літерою посередині і номером під трикутником. Куртка була така мала, що здавалось, немов за пазухою тримає якусь шмату для посуду.

— І його фотографуватимуть? — запитав малий. — Га, мамо?

— Будь чемним, — сказала вона.

Вони були наче сім’я, що ступала широкою авеню, врятувавшись від Всесвітнього потопу, бо не було видно майже жодної живої душі; лише поодинокі автомобілі сумно проїжджали мимо, немов їх послали шукати людей, що вижили.

Хлопчак підскакував коло матері з лівого боку, а він ішов праворуч; жінка була посередині, мов вервечка між двома світами. Немов урівноважувала терези. І терези на його боці важко тягли донизу, думав він, бо на іншому боці вони вільні, як оте хлопчакове підстрибування. Можливо, грайливість дітей справді прикличе у світ ранкову зорю, подумав він, тому було б доречно позбутися цього одягу.

— Зараз прийдемо, ще трохи залишилося, — сказала жінка.

Авеню Фош була обсаджена обабіч зеленню і світлою рікою текла лісом. Десь поблизу має бути ліс. Може, Булонський? Але асфальтом повз них промайнув лише військовий джип, і здавалося, він мчить із пустелі в пустелю. І через оту асфальтову стрічку йому знову здалося, що дороги стеляться навколо земної кулі, з якої струсився весь родючий ґрунт, і вона стала схожа на череп. Лише зелень бадьорить людину, подумалося, бо тепер зелень перед ними погустішала. Це був справді початок лісу. Звідти линули звуки музики.

— Мамо! — закричав малий і потягнув її за руку. — Мамо!

І здалося йому, що й у ньому ворухнулася струна, яка вже давно була глухою. Може, за допомогою музики вдалося б зібрати докупи шматочки розбитої, розпорошеної людності. Хтозна, може, й так, хоча в Дорі смерть ставила свою музику на вході, коли колони від’їжджали на роботу та поверталися з неї. Пожвавлювала їхню ходу. Може, й так. Бо людина все здолає; музику там і цей ритм, і ці акорди в цьому лісі.

Тепер вони переходили дорогу, і він побачив, що це Луна-парк і що з-поміж дерев — бараки. Але це були веселі бараки, адже в них ховались мисливці за щастям і ганчір’яні паяци. А ще карусель, яка крутилася, мов старовинно вимріяний перпетуум мобіле. Так, Луна-парк. А там — Бухенвальд. Зупинка на людській колії. Різні зупинки, звісно. Питання лише, куди маєш квиток. Він зупинився.

— Ваш фотограф тут?

— Ви ж не йдете на карусель, — сказала вона.

Вони йшли вже повз павільйони з рушницями. Так, фотограф є фотограф, подумав він. А рушниці — рушниці. Хоча тут ними ціляться в круглі мішені з гіпсу. І білі мішені розлітаються, мов тарілки. А зараз рушниці в павільйоні гарно поскладані в рядочок, приклад до приклада, як історична зброя в музеї. І так куди краще, бо над Парижем травень, і незабаром буде кінець війни.

— Мамо! — вигукнув малий. — Дивись, он там!

— То його літак, — сказала вона синочкові.

Вони зупинилися під дерев’яним помостом, він почувався так, ніби вибачався перед смугастою курточкою; а музика гриміла, і карусель весело кружляла. Можливо, людина справді — то пустеля, то знову музика, що пускає пагін серед пустелі, мов пальма, подумав він; сьогодні задерев’яніла серед смерті, а завтра під ритм поскочиці[2] знову спробує, мов той незграбний ведмідь, зробити перші кроки. Ця неймовірна людина. Ця неймовірна дитина.

Ступив на поміст, бо все треба було зробити швидко.

Матері з дітьми стояли перед касою. Товстунка з гойдливими сережками хутко приймала гроші та видавала квитки.

Так і тепер давала квитки та водночас запитувала:

— І вам, месьє?

Але не чекала на відповідь.

— Вам, мадам?

— Дев’ять, — сказала мадам.

— А вам?

Тоді сказав:

— І мені дев’ять!

— Вам дев’ять? — питала у пані. — Не гаймо часу, месьє.

— Так, — сказала пані.

— Не марнуймо часу, месьє, — ще раз сказала, коли взяла гроші.

Так, тепер він мав квиток. І чув малого, який скиглив знизу:

— Мамо, коли я піду, га, мам?

А фотограф у чорному фартусі, який швидко ставив дітей на літак, включав спалах і притискав кнопку, трохи завагався.

— Літак відсуньте геть, — сказав йому.

— Геть? — Чоловік здивовано глянув на нього. Голову трохи повернув набік і мав червоні повіки, немов раптом був уражений несподіваною образою.

— Як?

А потім злякався.

— Мадам, месьє не хоче літака! — закричав. — Мадам!

Перед товстухою штовхалися матері, щоб купити дітям квитки на літак, якого він не хотів, і який щомиті міг відлетіти.

— Мадам, — сказав чоловік товстунці.

— Що таке?

А водночас сказав до пані:

— Дев’ять, адже так?

— Не хоче літака! — знову повторив фотограф.

— Не марнуймо часу, — бурмотіла вона сама до себе. — Вам, мадам?

— Та відсуньте ж його геть! — закричала тепер товстунка із-за натовпу матерів з дітьми, і чоловік у чорному фартусі знизав плечима і збентежено попрямував до літака.

— Не марнуймо часу, месьє, — сказала вона, немов задумливо та поблажливо відповідала на свою думку.

Чоловік відсунув літак, який позаду мав прилаштоване сидіння, щоб на фото здавалося, ніби дитина летить у літаку. «А її час дорогоцінний, — подумав він про розпорядницю, неначе знову вбраний у смугасту курточку, — адже зараз час знову запустився й почав бігти. Може, він тут завжди біг і за їхньої відсутності?»

— Ну от, ми це зробили, — приязно сказала жінка, коли за якийсь час повернулася з малим. — Правда ж?

Десь пихтіло танго, найімовірніше, коло каруселі, і здавалося, що ця музика комусь допомагає підняти дуже важку глибу. Скільки століть він не чув того ритму? А тепер здавалося, наче всі дні грало отак і поєднувало і давню прогулянку з Мією і Ядранкою трієстською набережною, і купи кісток, і бомбардувальники, і паяців, і літака з картону, на який сідають діти; і повішених у тунелі Дори, і карусель з човниками, схожими на пелюстки велетенської ромашки. Переможна музика великого бурлеску, в якому ті, хто плачуть, оплачують квитки для тих, хто розважається.

— Диви, мам, диви! — тягнув її за руку малий.

— Можливо, було б краще, якби я сів у літак, — сказав він.

— Будь чемний, — застерегла вона малого, немов не чула його.

— Уявляєте? Увірвався, без волосся і в тій тюремній курточці!

— Не будьте таким, — тихо мовила вона.

— Під фото тоді можна було б написати: «Засуджений у польоті».

— Це недобре, що ви такий згірчений, — сказала глибоким голосом, немов тамуючи неочікувану жалість.

— Диви, мамо! — Хлопчик миттєво потягнув її за руку. — Он там!

— Тепер почнеться нове життя, — сказала вона, не дивлячись на нього.

Вони зупинилися перед павільйоном, мов мама і тато, яким синок заважає у серйозній розмові. І шкода йому було, що він такий прикрий, а вона з ним така добра і через свою щиру прихильність запросила його до отого фотографа.

— Диви, — знову сказав малий.

У дерев’яному сараї на довгій полиці були поскладані голови з гіпсу. Широкі та вузькі голови. Рядочком гарненько: Муссоліні, Герінг, Гітлер, Чіано і так далі. Гітлерова мала навіть вуса — паперові, звісно. Дуже проста гра: дівчина тобі видає п’ять ганчір’яних м’ячів, ти маєш поцілити в голову, збити її з полиці. Голова падає, немов ти їй зламав карк. І Муссоліні більше немає. І Гітлера теж.

— Чого тільки не вигадують, — сказала жінка втішеним голосом, немов задоволена тим, що він цією штукою трохи розвеселиться. Хоча розвага примітивна, людина все ж удячна тому, хто з усього цього вилущив крихту гумору. І її синок усміхнувся, а його вуста прибрали форму метелика.

А потім дівчина зайшла за полицю і знову підняла голови. Одну за одною, всі по черзі, дебелі, неотесані, і Гітлера з вусиками з коричневого картону.

— А як вони опинилися знову на своєму місці, мам?

Вона мовчала, а він подумав, яка вона делікатна жінка, і сильна, і простодушна, а йому, мабуть, ще довго не судилося бути таким сильним і простодушним.

Малий знову згадав:

— Чому він не хотів фотографуватися з літаком, га, мамо?