Важка весна

XXXIV

Диван стояв у кутку, праворуч від входу, над його узголів’ям була полиця для книг. Деякі були гарні. Hotel du Nord[24]. Nourritures[25] Жіда. Колетт: Le ble en nerbe[26]. Може, він був несправедливий до Віхерта, але не любив його читати. Німецький автор. Можливо, колись пізніше. Навіть заголовок його відштовхував. Французи назвали роман Le revenant[27], а в оригіналі було Die Majorin[28]. Суто німецька назва, більш німецькою навряд чи могла б бути.

Вона ж твердить, що книга гарна, подумав він. Гаразд, це згодом, кожна річ добра в свій час.

Поклав її на місце і взяв «Готель Норд». Шкода, що Дабі пішов таким молодим, сказав собі. Може, велика література і не відчуває значної втрати, бо відразу знаходиться сотня інших талантів, які заповнюють порожнечу. Але ні, цілком ймовірно, що саме той, кого вже немає, сягнув вершин загальнолюдських цінностей.

Тоді з-поміж сторінок на диван вислизнув зібганий аркуш.

Перший рух був — знову встромити його в книгу, але він майже автоматично розрівняв його і зрозумів, що те, що там написано чорнилом, дуже важливе. І водночас подумав, що не має права нишпорити в її кореспонденції, але почувався ображеним через ці листи, які були зловісними посланцями. І взагалі, вона ж сама йому запропонувала книгу; а тому читав із певною нехіттю, мов виконував небажану роботу.

Озирнувся.

Здавалося, що його накриває темна товща якоїсь потвори. Якийсь чорний орангутанг. Хоча ніщо не давало приводу для цього, хіба що оці товсті й череваті О. А взагалі почерк був галантний і вправний, схожий почерк повинні мати чоловіки, які зваблюють жінок, а потім від них не залишається й сліду.

Пішов би і залишив би на дивані лист, щоб знала, чому його немає. Але підійшов до вікна і задивився на дерева. Шкода цього тихого і потаємного вечора. Відразу повернувся і знову взяв листа з дивана. Саме тими днями, коли вона не хотіла, щоб я її супроводжував на ферму, подумав він.

Пішов до дверей, але, поклавши руку на клямку, зупинився. Ні, хоче подивитися на її обличчя, хоче почути, як вона це вмостить в їхнє кохання.

Сів на диван і сперся на лікті навзнак. «Дитя моє! Може, я Вас кривджу, дитя моє? Чого б Ви інакше завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене, дитя моє?» Дешеве фразерство непристойного баламута, який знає, чого хоче. І їй, напевне, лестить усе оте про весну і гарненькі ручки, які її приносять. Але найбільше вражає те, що він міг бути таким невимовно замкненим у собі, таким нежиттєво-поетичним. Так оповивати все у ліричні тони і вірити, що це її милістю він знову віднайшов світ. Але водночас, саме в усвідомленні відповідальності перед своїм минулим, він збагнув, що лише виняткова цінність цієї жінки для нього могла змінити напрям його почувань.

І, дійшовши цього висновку, сказав собі, що має, якщо можливо, спробувати витлумачити ці речі на користь Арлетти. Наприклад те, що чекав на неї, а її не було; бо все має присмак непочутого кохання чи навіть пристрасті. Те, що його міг би звеселити лише погляд на її гарненькі ручки. Надто солодка приманка, аби вона просто так повелася на неї, і надто виразний гачок, щоб вона не помітила його своїми жвавими очима. І ніби бачить її, як викручується, як обіцяє отим напівкокетливим-напівбайдужим «можливо», що своєю невизначеністю хвилює ще більше, ніж чітка обіцянка. Тому зрозуміло, що незнайомець майже наказує: «Обов’язково прийдіть!» Це знову ж таки надто грубо, але це водночас є усвідомленням безсилля, якому жага залишає сподівання.

А проте все ж неможливо заперечити певний інтимний характер цього листа.

У коридорі почувся швидкий, трохи шаркотливий звук її босоніжок. Нарешті вона постукала і з’явилася у дверях в білому халаті санітарки, але без хустини на голові.

— Поспішала, як могла. — І нахилилася до його чола, але її волосся попестило його більше, ніж її вуста.

Спостерігав за нею і думав, що несправедливо поринати в такий настрій тоді, коли вона така приваблива та безтурботна, усміхнена й щаслива, що знову вдома, а він чекає на неї.

— Я принесла хліб, — сказала вона і поклала згорток на стіл. — Якщо питимемо чай, намажу його маслом.

Повернулася до нього спиною.

— Ти ж будеш хліб із маслом?

— Не знаю. — І неприємним було це напруження, але іншого виходу не було. Якби вона не була такою привабливою, що йому хотілося встати і притиснути її до себе, було б легше.

— Ти чогось наче сердитий? — І в міжчассі знімала халат.

— Сердитий — не те слово.

— Що сталося?

Стенув плечима, і знав, що вона його не бачить, бо щось шукає на скляній поличці над умивальником.

— Читав «Готель Норд?»

— Думав почитати, але той аркушик мені сплутав усі плани.

— Ти про що?

— Якийсь Антуан пише...

— Антуан?

— І цікаво, що ти зустрілася з ним на тій дорозі, якою не хотіла йти зі мною.

— Зустрілася? Що ти вигадуєш?

Але ще тієї миті підійшла до дивана із зубною щіткою в руках.

— А чому ти порпався в моїх речах? — Глянула на книгу й аркуш на книзі.

— Я зовсім не порпався. Він випав із книги і сам потрапив мені на очі.

Вона схопила книгу, знову засунула лист між сторінки й поставила до інших книжок. Її обличчя змінилося; сильнішими, ніж лють, були збентеженість і жаль, бо розуміла, що втрачає сподіване щастя гарного вечора.

— Але за яким правом ти дозволяєш йому вплітатися в наш зв’язок?

— Це стосується лише мене, а не нас.

— Справді. Але ж ти не хочеш сказати, що тобі отой Антуан однаково близький, як і я?

— Гадаю, що ти злобливий. — І стала перед ним, немов не могла вирішити, чи сісти їй на диван, чи повернутися до умивальника.

— А хто ходить потай на побачення?

— Побачення вигадав ти.

— Антуан пише: там, де ми зустрілися.

— Облиш того Антуана! — І випростала руку, в якій тримала щітку.

— А як мені його називати? — Йому було шкода, що напирає на неї; водночас почувався холоднокровним суддею, який хоче бути неупередженим, але все одно лишається упередженим.

— Не треба його взагалі згадувати.

Різко повернулася до умивальника.

— Те, що когось зустрічаєш на дорозі, не можна назвати побаченням.

— А якщо наперед знаєш, що зустрінеш когось на дорозі?

— Хто сказав, що я наперед знала?

— Ти не хотіла, щоб я з тобою йшов.

— Неправда.

Посунувся на дивані.

— Або сумління в тебе нечисте, — роздратовано сказав, — або доведи мені, що я неправий.

— Ні те, ні інше. Просто ти уявляєш речі, яких немає.

— Я лише читав.

— І що ти читав? Те, що мене хтось хотів побачити, але даремно сподівався?

— З листа цього не витікає, проте незрозуміло, чи й вдруге чекав даремно.

— Та не було ніякого першого разу.

Вона сіла і втомлено сперлася спиною на полицю з книгами.

— Я бачу, що ти мені не довіряєш. І тому всі ці розмови даремні.

— Якщо хтось пише, що ти принесла в його життя весну, і чекає на тебе там, де ви вже одного разу зустрілися... Що я повинен думати?

— Нічого.

Мовчав, і через безсилля гіркота змагалася в ньому з гнівом.

— Ну, тоді мені не залишається нічого іншого, як піти.

— Так, — прошепотіла вона і дивилася непорушно перед собою. Коли він підвівся, її губи ледь помітно затремтіли.

«Я чиню насильство над собою, — думав він гірко, — це кляте коло тримає нас у пастці безвиході».

Він усе ще стояв і дивився на неї, немов якийсь несподіваний жест може змінити крижану непорушність; в темряві навколо них поволі розповзалося щось гидке, немов навколо зловмисника, який щойно скоїв злочин.

— Я ж принесла хліб, щоб намазати маслом, — безсило мовила вона. Зігнувшись, спершись спиною на книги, вона була тінню, яку немилосердно ковтає темрява ночі.

— Ну, що ж, — він зрушив з місця. — Але ж ти не будеш заперечувати, що оте вчорашнє неповторне ми проміняли на цю глевку безвартісність?

— І все це через отого старого віслюка... — гірко пробурмотіла вона. — Ідеш собі дорогою, коло тебе зупиняється автомобіль, тобі пропонують підвезти. «Дякую, я спеціально ходжу пішки, щоб рухатися», — одказую. А на третій раз тобі це здається дещо нечемним, і ти погоджуєшся. І коли виходиш біля польової дороги, тебе просять, щоб ти погодилася на майбутнє.

Її обличчя залишалося видимою плямою світла в темряві.

— Ну, от і маєте перше побачення, панове! — гірко вигукнула вона.

— Гаразд. Але могла би трохи стримати цю в’їдливість та іронію.

— Мені здалося страшенною дурнею вплітати цю базганину в наше кохання.

— Але якби на дорозі той чоловік побачив мене поруч із тобою, він би все зрозумів.

— Навіщо когось принижувати без потреби?

— Цілком шляхетно. Але таке благородство ніяк не виправдовує те, що ти гралася в хованки.

— Я не гралася, Радку, — її голос затремтів.

— Гралася. Коли вигадувала всі можливі причини, аби я не йшов з тобою.

— Потім я шкодувала.

— Але водночас ти не хотіла, щоб чоловік розчарувався, побачивши мене поруч?

— Саме так. — І коли потім згадала низького і опецькуватого районного лікаря, вони замовкли, немов забрели в глухе болото приниження.

— За стилем я дійшов висновку, що він мав незграбне тіло і був нахабним, — сказав він урешті.

Здавалося, ніби її немає. Вона опиралася головою на виступ, між книгами і стіною. Дивилася поперед себе, і її обличчя було спокійне. Більш промовистим було її тіло, неначе не її. Ніби з нього позбиткувалися. І сіра спідничка зібгалася, немов на утопленій, яку річка нечутно прибила до нічного берега.

— Шкода... — прошепотіла вона.

— Так, — тихо додав.

— Твоя довіра розбилася. — І її вуста скривилися, щоб побороти хвилю жалю, що накочувалася на неї.

— Усе гаразд.

Але в кімнаті вже був лише її плач, який вибухнув раптово і нестримно. І цей її голосний протест був відлунням розчарування через непоправну і остаточну втрату.

— Арлетто, — забурмотів він.

Але верхня частина її тіла немов задерев’яніла від сильного ридання. Сльози заливали набряклі і гнучкі вуста, а хлипання розривало незв’язні слова.

Він розгублено взяв її за руку.

— Усі ви лихі, — одвернулася вона.

— Мабуть, так, — погодився він і ледь не втішився тим простим висновком, бо буря потроху вщухала. І відчуття щирості, яке виключало всякий фальш, розтопило його суворість і відкрило дорогу сердечності. Він знову хотів її пестити, і відчував, що вона — його кохана.

— А тепер попрощаймося з цим, — сказав він і втер їй сльози.

В її горлі ще щось схлипувало, але це було лише плюскотіння відпливу, який потроху даленіє.

— Краще згадай, що ти ще не дала мені поцілунку.

— Ні, тепер я негарна...

— Зараз ти немов школярик, який прийшов додому з плачем через погану оцінку.

— Ти серйозно? — І білі зубки засяяли в здивованій посмішці. — Я така нещасна?

— Така нестерпно бажана, що мала б частіше плакати!

Йому хотілося втішити її, але так само не терпілося забрати з її вуст трохи щирого плачу. Немов ті вуста були не просто дитячими вустами, а вустами маленької істоти, яка була осереддям усього людського, що врятувалося від найстрашнішої загибелі, якої тільки зазнав світ. І вона, горілиць, у його обіймах, відчувала всю важливість своєї близькості для нього. І її скривлені від плачу зм’яклі вуста раптом почули його, а її руки довірливо і міцно оповили його.

Потім вона посунулася і поклала голову йому на груди.

— У такі миті, коли здається, що кохання остаточно втрачене, охоплює відчай, — сказала вона, — але потім завжди все здається ще повноціннішим.

Відгорнув волосся з очей і підклав долоню під її потилицю.

Вона сказала:

— Ти повинен мені довіряти.

— Але без хованок було б легше.

— Їх нема.

— Добре. — І всміхнувся. — Але, якщо можеш, то нехай їх буде трішки менше!

— Якщо десь з’являється щось, що могло б зашкодити нашому коханню, я це швидко ховаю, мов дівчинка, яка розбила тарілку і боїться мами.

— Дитино, — пригорнув. — Моя золота дитино...

— Так. І тепер вклади її спати, бо вона втомилася.

— Добре.

Але ще тієї ж миті йому так запраглося її, що, здавалося, вона кривдить його цим своїм бажанням спати. Водночас розумів, що якби вони тепер розійшлися, то розлука своєю невтішною напруженістю зблизила б їх ще більше, ніж любощі.

Вона піднялася і наморщила лоба.

— Хочу задрімати коло тебе, — сказала вона.

Коли відійшла до вікна, і вода заплюскотіла, а потім і зашуміла в трубі серед нічної тиші, він подумав, як мало треба, щоб її втратити. І при цьому зараз виразно думав про її тіло. Тому чекав її, втішений, що в бурштиновому світлі його тіло, яке врятувалося від вогню, ще молоде і доладне. І хоча усвідомлював, що саме через страшну пажерливість колишнього полум’я він має бути скромним, і був скромним, але також знав: добре, що відчуває в собі перемогу над Нічим. І коли ось так, під шум води, думав про її тіло, у нього не було відчуття малої кімнати, натомість — сонця й узбережжя в затишку під краською скелею.

Підійшов. Переступив з ноги на ногу.

— Ні, не йди сюди! — Вода затихла.

Але він поволі підходив, мов пляжник, ступні якого потопають у шовковому піску.

— Ні, — забурмотіла вона, коли він був уже коло неї і вустами торкнувся її плеча. Але наступної миті обернулася і палко притиснулася до нього. — Я ще вся мокра.

Але він узяв її на руки і поніс, немов викрав її в холодного і чистого моря.

— Я тепер ходжу до тієї ферми через ліс, — сказала вона. — Більше не ходжу дорогою.

Його поцілунок легенько зняв вологу з її грудей; він усе ще тримав її на руках і відчував, що, всупереч усьому, бути людиною — прекрасно.

— І через це в тебе завжди таке запорошене взуття, — сказав він.

— Ти помітив? Від тебе справді нічого не приховаєш.

— Нічого, що стосується моєї малої.

— Авжеж, — усміхнулася. — А старий віслюк хай стовбичить на дорозі.