Важка весна

XXV

Він і не помітив, коли почався вересень.

Тераса й далі була терасою на боковій палубі довгого корабля, що без упину пливе кудись, але ти не бачиш куди, бо полотнища застують погляд. Минали дні, відходило минуле, приходило майбутнє, а вони уперто лежали на кушетках і спостерігали за життям, мов подорожні за хвилями, які піняться навколо корабля. Так він собі думав, і потім знову повторював у думках її відповідь. Хай вибачить їй, що звертається до нього «мій малий». Смішно, але їй подобається, бо здається, ніби гойдає його на руках. Читала його листа на вузькій дорозі серед вілл із заквітчаними садками. Сонце ховалося за темними хмарами, і коли на мить знову виглядало, здавалося ще світлішим. А вона йшла і читала. Він же знає, що його лист їй сподобався, хіба це потрібно казати? І добре розуміє все, що пише їй про себе і про неї. Він справді не бреше, коли твердить, що любить, і водночас розуміє, яке коротке життя матиме його любов (не за силою, а за тривалістю). Мабуть, у деяких людей краще, ніж у інших, розвинене відчуття минущості. Дуже ймовірно, що він уже зараз знає, що в майбутньому не потребуватиме її. Можливо, вона судить про кохання з наївністю. Вона зрозуміла, що людське життя і цінності багатовимірні, але кохання має приносити їй відчуття тривалості і спокою. Безперервності. Так, потім воно може урватися, але прагнути його потрібно постійно, ось що. І якщо вона прихилиться до якоїсь людини, то хоче, щоб та людина була втіленням її майбутнього, її осереддям. І це взаємно. Вона не стала б тираном, не хотіла б ув’язнити його. Він її розуміє? Вона завжди буде такою, якою б він хотів її бачити; і якщо вони мають допомагати одне одному жити, навіть лише на певний час, вони зможуть сказати, що це було по-справжньому і щиро.

Як добре, що тераса була тихою; для того, щоб прийняти радість, потрібна самотність. Пише, що приїде сьогодні ввечері. І це буде вона, яку бачив востаннє в місячному світлі, коли із взуттям у руці бігла до корпусу, щоб у сонних коридорах не було чути її кроків. Вона буде на дорозі там, унизу, край лісу! Але водночас йому здалося, що її тіло захистилося щитом незнаної і непереборної самостійності і стало недоторканим. Немов ніколи не було близьким йому, або ж стало таким далеким саме тому, що належало йому, а зараз навмисно позбулося того спогаду. І він боявся, що вже нічого не вдієш. Але все ж міг сподіватися, що знову завоює його.

Та це лише страх, сказав потім собі. Лише страх, що їхня зустріч була тільки маревом. Лише страх. Бо вона постійно твердить, що коло нього. Але ж тіло — це щось таке окремішнє. Чи може хтось виключити зі свого кохання дарування тіла? Ні, вона так не зробить. Її лист — найкращий доказ. Але все ж лякався її втечі. Немов великий подив від звістки про її приїзд виплекав парость нового сумніву. Чому?

Уздовж кушеток ішов Нікос. Зараз зупиниться, подумалося йому. Він ніби й хотів залишатися на самоті, але водночас відчайдушно бажав, щоб Нікос змусив його перестати думати про неї, це б збільшило дорогоцінність прийдешньої зустрічі.

Погляд Нікоса зупинився на листі.

— Кохання? — сказав він і кивнув головою. — Отже кохання?

— Це ж усе, що нам цінного залишилося.

— Кохання?

— Хіба це не єдині підвалини, на яких людина може почати щось будувати?

І вже посміхався з його спротиву.

— І якщо не йдеться про відновлення світу, то хіба кохання не єдине, що може в трохи кращому світлі показати людині безсенсовість подій?

— Декаданс, — спокійно сказав Нікос. Але на його обличчі було видно, що висловлений жаль відлітає, мов легкий дим. — Питання, чи ми зуміємо змінити умови життя людства. Людство — мета. Людина — це не мета.

— Людство — це спільнота окремих людей, дорогий Нікосе. І якщо окремі люди невдоволені, то й людство нещасливе.

— Краще, коли людина жертвує собою заради майбутніх поколінь, аніж перебуває в полоні свого егоїзму.

— Будь-яке самозречення, всякий аскетичний чин має сенс лише тоді, коли це чин вільний і свідомий.

— Поки люди не стали зрілими і не перевиховалися, інакше не можна. Якщо ввечері перевірка не застане тебе в ліжку, мусиш виправдовуватися перед лікарем.

Сів, і пружини лежака заскрипіли.

— Ми ж лише хворі в санаторії! — сказав Радко.

— І суспільство, яке змінюється, теж хворе, — сказав Нікос і повернувся. І його рух був спокійним і твердим.

— Ні, Нікосе, соціалізм приносить людям віру в себе, і тому ті люди ніякі не хворі, а оптимістична сила. Той ентузіазм великою мірою справжній, пережитий. А саме тому капілярний поліцейський апарат не належить до соціалізма. Це хочу сказати.

— Так говорять реакціонери. — Він був серйозний і зовсім не сердився.

Радко усміхнувся:

— Ні, я кажу як людина, яка б не хотіла втрачати віри в соціалізм; не той, який в ім’я робітничого класу вирішує, що мають громадяни думати, писати, художники малювати і так далі.

— Написаним можна зруйнувати те, що маса збудує з великими труднощами.

— Ні. Така абсолютна нетерпимість не може бути соціалізмом. У такий спосіб можна перетворити державу на монастир, де всі довірили свою волю отцю пріору. Якщо соціалізм справді молодість світу, Нікосе, тоді він аж ніяк не повинен дати нам копію інквізиції.

— Ти не маєш права робити такі порівняння. — І був холодним, немов борець, якого удари противника не можуть зрушити з місця.

— Розумію, інквізиція була реакційною, соціалізм хоче бути прогресивним. Хоча завойовування свідомості силою не є передовим чином, навіть якщо слугує передовій ідеї.

— Ні. Церкву не смієш згадувати, — запротестував Нікос. — Соціалізм виховує людей в любові до життя, в любові до творчості.

— Церква хоче, щоб людина думала про смерть.

Насупився.

— Мені не вистачило слів, — напівсердито-напівпокірливо махнув рукою Нікос.

Дзвоник сповістив про полудник, і вони рушили вздовж перил до виходу.

Нікос ступав твердо.

— Знаєш, вона розлучена, гречанка, шиттям заробляє на життя, — раптом довірливо почав він. — Має одну дитину і хоче, щоб я жив у неї, коли вийду звідси.

Радкові Субану здавалося, що чує, як він грецькою переконує ту жінку в хибності її плану. Водночас відчував, що між ним і Арлеттою почалося щось зовсім інше, неповторне.

Нікос мовчав і відсунув рухому стулку дверей; здавалося, він би мусив дуже довго пояснювати, що саме хотів розповісти про свої почуття. А тому радше мовчав.

Внизу чути було гамір; хворі штовхалися перед входом до їдальні.

— Чим я можу зайнятися в Парижі? Окрім того, як людина може отак по-буржуйськи сховатися, коли на її батьківщині воюють Маркосові партизани?

— Ти б не сховався. І врешті ти вже зробив свій внесок. Думаєш, що цього недостатньо?

— Хворим я був і раніше, ще перед табором.

Тоді їх підхопила вервечка хворих, які приходили до їдальні, і кожен пішов до свого столу.

— Е bien, са va, mon petit pote?[13] — То був Йойо, який голосно накинувся на Нікоса, коли проходив повз нього; і Йойо заздалегідь тішився зі збентеженості на Нікосовому обличчі через фрази паризькою говіркою.

— Не розумію, — сказав Нікос.

— Cagaze?.[14]

Столи реготали, але, може, більше з Жуля, який тримався серйозно, хоча в грайливій тіні під носом уже ховав приготований дотеп. Дехто намазував на хліб масло, дехто мармелад, усі спостерігали за приємною забавою і готували собі смачний шматочок.

— Читав про воєнних злочинців у Нюрнберзі? Га, Нікосе?

Коли Йойо так кричав, його голос мав у собі щось приємно грубе.

Нікос дивився якось нерішуче, ніби не впевнений, чи це питання — не чергова гра слів і каверза.

— Нюрнберг! — гукнув Йойо. — Читав?

— Так.

— Ти as vu? Espece de salauds![15]

Тепер Йойо звертався до Жуля, немов той у всьому винен.

— Щоранку лікаря в камеру, лікаря і зубного!

— Емінентні гості, — сказав Жуль.

— Ви що, теж щодня мали в своєму розпорядженні лікаря і зубного? Га, Чарльзе? — І Йойо схилив своє атлетичне тіло над столом, щоб краще бачити Нікоса на іншому кінці.

У Нікоса насмішкувато скривилися вуста. Йойо поклав на стіл свій кулак, мов молот, і, коли обернувся до столів, тримав витягнену руку далеко перед тілом. Із закасаними рукавами сорочки він іще більше скидався на Тарзана.

— Знаєте, чим займаються весь день наші дорогенькі злочинці? Читають! Читають казки і все таке! — Потім знову повернувся до Нікоса: — Ви теж читали байки перед крематорієм, га, Нікосе?

Той сам до себе гірко усміхнувся, але голови не підняв.

— Читають книги, які до їхніх послуг у бібліотеці, — сказав Жуль. — Якби були в бібліотеці кримінальні романи, вони б читали кримінальні романи. Або любовні. Хіба ні?

— Ви теж читали байки, Нікосе? — знову закричав Йойо. Але не очікував відповіді. Тримав у руці шмат хліба і не мав сили його вкусити. І ладен був загарчати, коли його міцні щелепи перетиратимуть той хліб.

— Ні. Ну ви собі уявляєте? Дантиста і їжу, яка передбачена для важкої праці! Щоб зберегли свою форму! — І грюкнув лівою рукою по столу.

— Мовчи, — сказав Жуль. — Мабуть, сплять закутані в покривала без простирадл!

— І мусять кланятися перед союзницькими офіцерами, — сказав Роберт і зневажливо посміхнувся.

— Атомну бомбу б на них! — закричав Йойо. — І амінь! На них, не на жителів Хіросіми!

— На мешканців Хіросіми її кинули, а на Круппові заводи — ні! — сказав Роберт.

— Хіросіма і Нагасакі, а німецькі заводи стоять цілісінькі, — не так голосно сказав Йойо, бо жував хліб. — Бачили, як поверталися з полону?

— Чому ж тоді воювали з Німеччиною? — Це запитав хлопець із запалими щоками, який сидів поряд з Жулем.

— Це Рузвельтова заслуга. — І Жуль побожно схилив голову. — Неясно ще, чому.

Роберт зітхнув:

— Із Сталіним домовився Рузвельт. Якби він був живий, все було б інакше, — сказав і встав.

За столами рідішало.

— Йойо, я йду, — сказав Жуль.

— Тільки спробуй! Коли я говорив, ви всі їли. А тепер поспішаєте. Тільки спробуй, якщо наважишся, Жулю, тільки встань.

Але Жуль якось відсутньо, блаженно посміхався і чекав; за окремими столами громадився порожній посуд і порожні кошики для хліба. Йойо скидався на великого Поліфема, який сам був би ладен спустошити увесь той посуд. Жуль іронічно посміхнувся і почав скручувати цигарку.