Важка весна

XXXVIII

Темрява поволі відбирала барви в неба і дерев, атмосфера почала холонути; здавалося, ніби холодна ніч легенько ковзає донизу схилом, яким дорога підіймалася вгору.

Сказав:

— У цьому садку я колись чекав на тебе.

— Я була впевнена, що ти не прийдеш, бо в попередній вечір ти пройшов повз мене.

— Повз тебе і панну Рев’єр.

— Так, я була із Клер.

— Через неї я почувався під тими яблунями, мов Робінзон.

Може, краще було б мовчати, не витягати це на світ Божий. Бо їхня розмова могла обернутися тяжкою.

Тоді вона обернулася.

— Що тобі сьогодні? — і простягла руки до його шиї.

Він дав себе обійняти і взяв її за талію.

— Ходімо, — сказав.

— А я хочу знати, — і її голос був таким ніжним, що він мимоволі усміхнувся.

— Нічого, — сказав. — Тепер уже нічого.

Взяла його за руку.

— Підійди.

І він собі думав: дай себе вести, будь таким, яким би був, коли б не читав того листа, бо врешті-решт усе саме так: ніби він його не читав, а вона його не отримувала.

Ліворуч дерев не було, а прямо коло дороги стояла маленька дерев’яна хатина з відчиненими дверима; тут вони ще не бували. І його рука вкралася в її долоню, мовляв, краще продовжувати прогулянку вздовж дороги. Але Арлетта задивилася на хатину, немов на сховок, який її врятує. І він уже відчував, як замкнений простір серед самотньої осінньої природи зблизить їх, як його колючість зм’якне в її пестощах. Тому не хотів прямувати за її дитячою рукою. Водночас йому здалося, що її близькість справді може зрушити все з мертвої точки. Адже буває, що вивільнивши тіло та почуття, легко і природно знаходиш потрібне слово, яке раніше не хотіло з’являтися на світ Божий. Її мала долоня була не лише омріяною, як у перший вечір, коли вела його крізь місячне сяйво; тепер вона асоціювалася з листом лікаря, і в її рухах він відчував розрахунок.

Ні-ні, упирався він; але самого спротиву недостатньо, якщо не маєш нічого, що замінило б тобі те, чому протистоїш. Але ж він мав її відданість, її палке бажання змінити його настрій, і цього достатньо, щоб перемогти себе і прийняти її прихильність.

— Солома, — сказала вона. І з шумом сіла, мов бешкетник, якому подобається все, що голосне та привертає увагу. — Мій малий... — І її руки обійняли його шию.

— Так, — сказав він і кивнув; її вуста розкрилися в терпкій усмішці, і її тіло всією вагою підтвердило бажання, аби між ними, як зазвичай, знову заіскрилася їхня щирість.

Взяв її голову в долоні й розчепіреними пальцями легенько розчесав м’яке волосся. Але вона відчувала, що він не вкладає в це свою душу, подумав він, жіноче тіло відає про кожен порух, чи є він щирим, чи штучним, про кожен найменший рух. І тим паче, вона запропонувала кохання і майже нав’язує його. Але чого зрештою хоче? У нього незвичайне дівча, яке вміє кохати в пастуших колибах, на соломі, бо живе з природою, як він сам хотів би жити; тобто вона саме така, як він бажає, чого ж він іще хоче? Вона нічого не вимагає і радісно віддає йому все. Розчарований, бо ще хтось побажав її? А що вона може? Що може, якщо одного разу сіла до когось в машину, і чиясь рука обійняла її за плечі?

І його права рука наблизилася до її тіла, мов у бажанні скоротити віддаль між ними, немов для того, щоб утішити її, бо так надовго залишив її саму, осторонь. Але вона це відчуває, повторив собі, вона відчуває, що долоня рухається сама собою, але у ній він не присутній, що пальці пестять її, але в їхньому милуванні немає його. І це не благородно, що пальці там, а він не з ними.

Гмикнув, немов хотів відігнати недоречну думку.

— Що таке, Радку?

— Не можу змиритися з думкою, що ти завжди щось приховуєш.

— Нічого не приховую.

— А все ж таки...

Потім їх розділило мовчання, в яке вкрався голос самотнього цвіркуна. Жалюгідне отаке кохання на соломі, серед кривих дощок, коли немає віри, яка б живила його енергією. І все це ще сумніше, якщо взяти до уваги, що надворі двадцяте століття зі своєю технікою і своїми вигодами.

— Твій Антуан тобі знову писав, — сказав згодом.

— Ні.

— Не має сенсу приховувати.

— Якщо кажу ні, то ні.

Тамував роздратування, яке його охоплювало, і відчував, що коли поквапиться, то залатати тріщини, які виникли поміж ними, буде важко. Але чому її слова такі переконані, без тіні найменшого вагання?

— Який сенс брехати в цю мить?

— А я не брешу.

В її голосі було менше спротиву і менше рішучості, але саме цей відтінок став для нього, мов пастка, яку йому наставила легковажна, але водночас недремна підступність. Немов слабкість, що прикривається кокетливістю і свідома своєї сили.

Витягнув руку з-під її голови і встав.

Хоч би щось сказала, подумав він, коли відійшов. Хоч би покликала його на ім’я, як це вона вміє неперевершено робити. Достатньо було б. Але її немов не було, і він ненавидів оцю її відсутність і той холод. У темряві вона була одним цілим із соломою, здавалося, її немає, і все це після того, як вона збурила його своїм коханням, своєю брехнею, а тепер ще й своїм мовчанням.

Він знову опинився на дорозі і почав підійматися в напрямку чорної маси соснового лісу. Його кроки були спочатку швидкими, але потроху сповільнилися.

Вона піде вниз, у напрямку дому, подумав він. Нехай іде, куди хоче, і нехай настане кінець усім цим дитячим витівкам. Але спосіб, у який вона це приховує, зовсім не дитячий. Та все ж діти теж такі вперті в своєму запереченні. Добре, але покінчимо з цим. Оскільки ж кохання потрібне, то нехай воно буде чимось міцним і надійним, а не грою, яка щодня змінюється. Гарна спокуса, яка весь час тримає людину в колі й атмосфері дитячого садка. Ringa ringa raja (Рінга-рінга-рая)[29]. І якби так тривало ще якийсь час, він би повністю здитинів і вже б зовсім не усвідомлював, звідки повернувся. Навіть тепер уже менше усвідомлює.

І задоволений був, що розповів Іву про Яноша. Вперше він розкрився. І правильно, бо Ів розумний і добрий. Неймовірно, яку кількість людських смертей він носить у собі. І яку відповідальність за все це. А тут викрутаси сновиди, яка сідає до когось у машину і каже, що не могла протистояти нав’язливій люб’язності його руки. Не могла опиратися. І якщо вона каже, що він не писав знову, значить, не писав. І він це ковтає, після того, як бачив Яноша, загорненого в коц, і Младена на кам’яному столі коло палаючої печі. Несерйозна забава з Червоною Капелюшкою. І саме тут, де тоді відчув, що вже ніби звільнився від неї. Та вже першої миті його звабила. Завжди має готову відповідь. Але де в неї межа між обґрунтованою причиною і звичайною нещирістю? «Я не фарбувала очі», — але вже здалеку видно, що вони немов у акторки після вистави. «Я не приймаю руку», — але цілком зрозуміло, чому вона її забирає. Цьому треба покласти край; бо це шалене дівча не зможе стати поруч з ним у борні за життя. Це не та жінка, яка буде ще й другом.

Але ж він їй сам сказав, що якби вона поводилася тверезо і по-материнському, то не змогла б для нього значити те, що вона для нього значить. І це правда. Не міг би їй довіритися. Не міг би бути самим собою. І це, мабуть, головне. Бути самим собою і водночас мати можливість забути про себе. Бо коли чоловічі тіла вмирали й горіли, жіноче єство не могло допомогти навіть як спогад. Особливо як спогад. І якщо жінки десь також ставали скелетами й потім згорали, то вони горіли окремо; їхня загибель не мала ніякого стосунку до їхньої, чоловічої смерті. І якщо тоді його самота була такою остаточною, то яким чином тепер вона, жінка, може отримати вхідний квиток до нього? Добротою? Але якщо її не розтерзали голодні зуби і якщо вона не згоріла в печі, то тоді її доброта не мала жіночої подоби. Тому кохання як доброта, як самаритянка, не має жодного значення. Так, жінка заради бажання. Поруч із такою був би самотній. Її присутність залишалася б на межі його таємниць. Вона дбала б про його тіло. Не втішала б хворого, а була б самицею, подивованою невтамованим багатством пристрасті. Це було б погойдування стегон і персів, здоровий ритм живого тіла на кістках. Натомість шершавої, пергаментно сухої людської шкіри. Міняти рожеве тіло за рожевим тілом, немов нову хвилю, а потім знову — нова течія, що тікає від смерті до нескінченного, чистого і солоного моря.

У кінці лісу зупинився.

Дорога тепер спускалася донизу, але в темряві це було ледь помітно. З правого боку, з півночі, дув різкий вітер.

Накотився несподіваний холод, мов у театрі, коли над сценою підіймається завіса. Але всі ці алегорії нічим не допомагають людському буттю на землі, думав він, ще трохи, й буде холодно, і тіло треба вдягнути; тоді цій романтиці з деревами і коханням у селянських стодолах прийде край. Та все ж сховатися в рибальську хатину на самотній скелі, де чути лише клекіт хвиль і крики чайок, що репетують і сваряться, так що їхні голоси скидаються на людські. Доглядати малий маяк і в тій простій роботі знайти мету і корисність своїх майбутніх днів...

Арлетта... Раптом згадав і рушив назад, де вона. Це потяг статі, але передусім це казковість. Відданість очей дитини, яка розповідає казкові пригоди. Коло неї він сам, але не серед порожнечі, яка настає після сліпого пірнання в заглибини жіночого тіла. Сам, але спраглий її невизначеності і її грайливості. З нею він знову — як дитина серед природи. І вона знає про його минуле, але його усім своїм єством вшановує і саме цим своїм єством щепиться на його живучу здатність омолодитися.

Хіба життя не що інше, як можливість щоразу нового народження?

І це він уже зрозумів, сам і з нею.

Так, її брехня. Але вона є лише інстинктивним захистом життя від того, що могло б прищепити йому смертельну бактерію.

Зупинився і підняв комір.

Це вона, сказав собі, і знову йшов. Це вона; і питав себе, чому так панікує через будь-яку дрібницю, відразу не збагнувши цього. Хоче бути зрілим і мудрим, а стає в’їдливим і нетерпимим. І звинувачує її в своєму мовчанні і своїх заблудах. Він не на висоті її кохання, ось що. І його долоня на її тілі була образою. Пошуком, як подолати відстань, певним чином пропозицією близькості, а по суті — образою для її тіла. І для її грудей, таких одвічних під його пальцями.

І покинув її на соломі, мов вуличну дівку, з якою посварився.

І охопив його вал страху.

Пришвидшив кроки.

Таким має бути переляк батька, який забув дитину на березі, думав він, і в мить, коли це усвідомив, був готовий на будь-що, аби тільки з нею нічого не трапилося, і знайшов її живою і здоровою. Він був таким нетерпимим, покинув її, немов останню хвойду на цьому сіннику. Справді нестерпний. Мов світ, з якого прийшов. У той час як вона не має жодної потреби прищеплювати все це до своєї молодісті. Жодної потреби не має.

І відчував, що повинен квапитись, поки ще є час, але водночас його лякала думка, що вже все втрачено.