Важка весна

XLVI

У неї були невиспані очі, але її посмішка довірливо сяяла в паризькому ранку.

Взяв її валізу.

— Це я понесу сама. — І кивнула на плетений солом’яний кошик, підморгнула і підняла підборіддя і брови. — Мінетта, — сказала усміхнувшись. — Серце мені не дозволяє зачинити її на всі ці дні у вузькому і похмурому закутку. Вдома з Алоконом вони добре порозуміються.

Тоді почулося приглушене нявкання.

— Будь чемна, Мінетто, ще трішки, і прийдемо. — І змовницьки посміхнулася, немов їй пощастило обдурити якусь фурію і тепер потішається з її похмурого обличчя.

Метро примчало; вони увійшли, але мусили стояти.

— Втомилася? — І взяв її за лікоть.

— Після нічної зміни подалася прямо на автобус.

— Зараз зможеш виспатися.

— О ні! Відразу підемо гуляти містом!

— Добре, відразу — то й відразу.

Усміхнулася. В її очах, затуманених від безсоння, було м’яке порозуміння, яке перетворювало їх на особливий острівець серед натовпу.

Вони вийшли і рушили повз овочеві крамнички, м’ясні й молочні лавки.

— Немов повертаємося з довгої подорожі, — сказав він.

— Так, — підтвердила, немов сама собі.

У кімнаті вона весело огледілася, вийняла Мінетту з кошика і поставила на підлогу.

— Ось і кінець ув’язнення, бідолашко.

Але швидко спохопилася.

— Забула ж їй купити молока!

— Якщо підійде, у мене є порошкове з пакета американського Червоного Хреста.

— Чудово!

Але вже час припинити з цими дитячими вибриками, подумав собі весело, і його погляд теж казав їй про це, бо вона зняла з себе короткий плащик і стала перед ним в tailleur[32], який тісно облягав її тіло. Щось по-дитячому незграбне було в тому, як вона пригорнулася до нього в обіймах. Немов ще не призвичаїлася до доторків чоловічого тіла, але ця незграбність не була ознакою боязкості, лиш незнаним доповненням її вдачі, немов якась несподіванка.

Потім озвалася киця, і Арлетта урвала поцілунок.

— Спочатку мушу її нагодувати.

Він був невдоволений, що вона віддала перевагу киці, але нічого не міг удіяти, окрім як усміхнутися.

— Я допоможу, — спохопився він.

Натрусив у склянку білого порошку, налив теплої води і сів на край ліжка.

— Додати ще цукру?

— Ти думаєш? — звела голову над мискою.

Поки кошеня сьорбало американське розчинне молоко, Арлетта почувалася втішеною.

— А тепер ляж і не дивився на мене, — сказала.

І він ліг, підперши голову рукою. Дивився у вікно. Воно було велике, нижня частина була замережена залізним пруттям. Можливо, там колись були скляні двері. Вода шуміла і викликала спогади про її кімнату в корпусі для медперсоналу.

— У тебе нас оточують знані домашні предмети, — сказав він. — А тут атмосфера особлива і незалежна.

— А ще краєвид на дахи і на мансардні вікна.

— Я думав про вірш Бодлера. Забулися рядки і заголовок, пам’ятаю лише, що коли він дивиться з мансарди, то йому дзвіниці здаються щоглами.

Її слова заглушив шум води.

— Заздрю тобі, — сказав він.

— Коли я була бібліотекаркою, то вивчила. Я ж тобі розповідала.

— Все це дуже схоже на тебе, — м’яко сказав він.

— Хіба не чудово?

— Колись на мене більше враження справили жахіття в його вірші.

— Ми часто суб’єктивні до поетів: наголошуємо на одних особливостях і забуваємо про інші.

Її шльопанці наблизилися.

— У поспіху забула піжаму. — Її голос бринів незвичним збентеженням.

Він бажав її близькості, але водночас йому було шкода, що вона не залишалася ось так перед ним відстороненою і бажаною. Бо була такою жіночною в м’яких вигинах тіла і лініях стегон, але якоюсь дитинною в колінах і литках, так що її дівоча чарівність починалася з переходом струнких стегон у гладку пласку поверхню живота. Така справжня, така бажана, але водночас немов зі світу блакитних обрисів, алебастрових фонтанів і тієї ідилічної атмосфери, яку зазвичай змальовує поет. Не в кімнаті паризького готелю, не в реальному, непоетичному повоєнному світі, а ніби щойно вийшла з моря. І коли лягла до нього, він немов відчув коло себе дотик прохолодної водяної гладіні, і йому захотілося вберегти її справжність від будь-яких змін.

— Тепер би ти мусив знову взяти його в руки, — сказала.

— Кого?

— Бодлера, звісно. — І всміхнулася. — Хіба ми говорили не про нього? Той опис повішеного і трупа без голови, наприклад.

— Мабуть, нас уже не потрясло б таке.

— Забагато в житті, так?

— Наші сьогоднішні страхіття — це переважно усвідомлення великої порожнечі, а не конкретні картини знищення. Сучасне зло — це тихе протікання в Ніщо, над яким пролітають легкі сніжинки людського попелу.

І відчував, що її тіло беззахисне, голе коло нього, як тіла засуджених там, по той бік живого світу. Але водночас знав, що він уже давно переступив межу загину і що зустріч із картинами спогадів є лише потребою нового підтвердження свого звільнення. І в цьому стриманому, майже неприязному відчутті тривання часу йому здавалося, що перед собою і перед людьми він заприсягнувся бути сторожем її буття.

Арлетта немов відчула значення своєї близькості і сильніше притулила до нього своє плече, як тоді, під час прогулянки, коли йшла перед ним, але тісно прив’язана до нього.

— Тільки фільм міг би передати справжню картину, — сказала вона.

— Американці крутили свої кінокамери, коли союзницькі війська звільнили нас; але це були зйомки місцевості, приміщень і куп кісток. Ніколи не буде снаги відновити атмосферу цього вже завершеного, але ніколи не згаслого нищення.

— У людини, якій під ніс тицяють кінокамеру, мабуть, досить відразливі почуття.

— Зграйка хлоп’яків, які з цікавості прийшли на цвинтар ловити ґав.

— Уявляю собі...

— А навіщо ми говоримо про це? Той світ неможливо описати.

Кімнату охопила особлива прихильна тиша, в якій на хвильку, мов іскорка, озвався голосок малої киці.

— Треба замінити ті образи іншими, гарними і живими, — пригорнулась вона.

— Так. І перед тим, як ти стала ось тут переді мною, я виразно бачив, що ми на піщаному березі, і ти щойно вийшла з морської води.

— Якби ж то було правдою!

— З тобою мені просто опинитися прямо на нашому березі. Немов ти завжди була там, але я тільки тепер знайшов тебе.

Пальці її руки сплелися з його пальцями, немов молоді і соковиті корені вплітаються в уже затвердлі та закоренілі.

— А якби ми змогли сотворити якийсь розумний, добрий і веселий світ, до якого ми так прагнули, то такий початок був би прекрасним.

Усміхнувся і повернувся до неї.

— Ми немов діти, які зачаровано слухають про рай, після того, як їх вразили картини пекельних мук.

— Справді, так.

— Якщо не будете, мов діти, — пригадуєш?

— Діти, які побороли зло своєю юністю і своєю вірою в чудо. — Підібгав ноги і вкляк перед нею, мов зачарований і щасливий частувальник, який укляк на колінах перед своєю богинею.

Одіссей перед німфою Каліпсо. Врятований після кораблетрощі Одіссей у райському саду... — подумалось йому.