Важка весна

XXX

Це оздоровлююча поразка, думав собі. Треба мати добрий запас міцності в собі, щоб бути здатним так холодно згубити такий день. Це настрій людини, яка тебе не потребує. Сьогодні вона весь день була вільна, тобто їй нічого не вартувало принаймні прогулятися повз ті місця, де вони мали зустрітися.

Коло усамітненої дороги, яка ледь помітно підіймалася до темного смерекового лісу, росли яблуні. Зрідка на дорозі можна було почути, як заскрипить селянський віз, і знов — тиша. Лише сонце і трави, і мовчазне дозрівання стиглих плодів. І в траві п’янке стрекотіння коників-стрибунців; невтомне і монотонне, постійне свідчення вічного і нечутного дихання безмежної плодючості.

Може, це й краще, що її немає, сказав він собі. Це спілкування з природою суттєво інше, ніж те, яке було б у її присутності. Бо природа, як і всі матері, ревнива й інакша до свого сина тоді, коли поруч немає тієї, що забрала собі його чоловіче єство. Тим більше, що той її син був приречений на смерть і якимось дивом знову повернувся в її обійми. Яблуні та виноградні лози росли лише для нього. Все тепло родючих земель — для його ніг, на які чатувала кістлява смерть. Весь сік рослин — у нього. Весь нектар жовтих і фіалкових барв — у його жили. Лише для нього оця безмежна і недоторканна тиша, щоб у ній міг позбирати всі нескінченні та роздрібнені думки. І сонце. Це зараз найкраще. Воно м’яке і тепле. Тепло навкруги і тепло у кожній цяточці його шкіри. І з кожної клітини випаровується прихований і зачаєний холод порожнечі. І під сонячним промінням множаться нові сполучення і нові утворення, як хлорофіл при фотосинтезі. Сонце! Добре, мов хліб, сонце. І необхідне, мов вода. Хочеться його вдихати повільно і глибоко, щоб проникло всюди і розійшлося в кожну клітинку. Так. Так. І людина могла б завжди жити з природою мудро і розумно; звісно, мала би використовувати свої відкриття лише для перетворення пустель на оазиси. На користь людини. Бо ж хіба є якийсь сенс: у тебе є сонце, а тебе пхають у крематорій. Немає сенсу в тому, що винаходять сульфаміди, а людям дають Хіросіму. Немає сенсу. Спочатку були Гете і Моцарт, і Бетховен, а потім книги переплітали у людську шкіру і вдобрювали горщики з квітами людським попелом. Природа цього не робить. Природа з людиною не така жорстока. Вона просто слідує законам, які керують нею. Людина народилася тоді, коли своєю думкою виділилася з природи, хоча не припиняла і не припинить бути її частиною. Тому має бути солідарною з усіма істотами, які також вийшли з природи і почали вибудовувати окремий світ у ній і поруч з нею. Це перший закон. Закон усіх законів. Ніхто не має права підняти руку на людину. Ніякі причини не можуть виправдати такого гріха, ні усвідомлення власної сили чи винятковості, ні зручність більшості, ні планування до щасливого майбутнього. Не можна цінувати спільноту і вбивати окрему людину. Не можна. Треба поважати людину. Це єдиний закон. Альфа і омега всього.

Піднявся і підійшов до яблуні; але її плоди були ще недозрілі. Він ішов від дерева до дерева й під ногами відчував теплу землю і теплу траву. Тіло інакше відчуває тепло, коли стоїть, інакше, коли лежить, подумалось йому, що він втік від своєї спільноти і живиться тим, що знайде в дорозі. І захотілося йому опинитися на своїй кушетці між Робертом і літнім бретонцем, який розмовляє такою своєрідною мовою. Роберт, Йойо, Жуль, Чарльз. І Жак — так, і він, бо й він людина. Товариш. Це воно. Самотність є ніщо. Або кохання, або дружба з людьми. Іншого вибору немає.

Зірвав напівзелене яблуко і повернувся на своє місце. Мов утікач, який у дорозі тамує спрагу плодами. А все ж добре, що він тут. Уперше при денному світлі серед полів. Звісно, він увесь день теж серед полів там, на терасі, і врешті потроху це стає визначенням, idolum loci, як сказав би Бекон.

Але іноді вартує покинути людей, щоб зрозуміти цінність співжиття. Отже, товариство; але знову треба зважати, щоб те поняття не стало буденним, як стало повсякденним слово «людина».

І захотілося йому знову опинитися на терасі, але водночас він відчував, що це бажання є швидше прагненням більшої повноти життя, аніж реального повернення до людей. Йому хотілося побачити її, і знову здавалося, що найбільша приємність — це саме бажання її побачити. Ні, неправда, не найбільша приємність. Інакша. Але вчора ввечері, коли найменше сподівався на зустріч, раптом побачив її перед собою. Сьогодні ж, коли був готовий до неї, — сьогодні нічого. Ось так, він її гість лише вночі. Її нічний гість. У денному світлі не щастить. І кохання народжене з відчуття блукання і бездомності, якому Арлетта, мабуть, ще підсвідомо опирається. Але ж звідки оті вульгарні тіні на її обличчі? Плід якоїсь розпусної близькості? Може, й ні. Може, те кохання, яке для нього означає відродження, для неї за якимось невідомим ворожим законом відразу перетворюється на цинічну силу, яка віддаляє її від нього. Отож добре, що вона не прийшла, хоча був той день гірким і цілющим, мов тирлич.

Але принаймні він усвідомив цінність людського товариства, знову відкрив для себе, який неповторний присмак вічності має доброта людських зв’язків. Водночас, немов несподіване відкриття, прийшло до нього розуміння того, що десь далеко, коло Адріатичного моря, є клаптик землі, який не може знайти свого місця під сонцем, і що він — син отих сонячних пагорбів. Там він зупинився б коло селянського подвір’я, де зустрівся з Мією, коли після перемир’я втік від німців з трієстського вокзалу і дістався до краського села. Вона прийшла з міста разом із Відкою. Мов світловолосі віли[21], які прибули рятувати його з засідки. Тепер Відка пише йому з кушетки набрежинської тераси, з санаторію в санаторій. І бідкається, чому він не повертається. І справді, чого він чекає? Чому не поїде і не влаштує їй приємну несподіванку в білій санаторійній кімнаті? О, він усе ще відчуває, що широкий світ — його єдина справжня батьківщина, але в переконанні, що мусить зайнятися чимось корисним, він дедалі більше починає думати про рідний край, де б його присутність, можливо, була б менш незначущою, аніж тут. Яка гарна ота земля, і бурі водорості, схожі на довге волосся в синьо-зеленій воді серед скель, і сосни, які погнула буря, налетівши з низин на вершини. Схили, вкриті виноградниками, а сонце сліпить їх, немов фотограф, який забув вимкнути спалах.

З думкою про те, що коли він повернеться, все буде інакше, опинився на терасі, і раптом став гарячково нетерплячим. Бо тепер він позбувся блукань, а також і Арлетти. Він знову заприязниться з людьми, з товаришами, з друзями.

Коли пішов, у нього було відчуття, ніби він — немов спечений сонцем селянин, який чесно заслужив вечерю.