Важка весна

XLIX

— Я так хотіла в цей парк, — за якусь мить сказала вона.

Але він мовчав. І знав, що його мовчання триватиме нескінченно довго, бо вона погрузне в ньому і не зможе змінити атмосферу.

Вони йшли бульваром Сен-Мішель, і він навіть не шукав станції метро, бо вони б приїхали на вечерю, де сиділи б одне навпроти одного і не змогли б мовчати. Він відновлював у собі настрій дообідньої пори: коли вона декламувала вірш; вони говорили про табір; або коли вона спала. І тоді вона вже знала про завтрашню гостину. Водночас розумів, що вона страждає, бо батьківська атака застала її несподівано. І йому хотілося взяти її під руку і дурнуватими словами змінити атмосферу. Вона б тоді швидко засміялася і почала жартувати. Але його дратувало мілководдя, на яке вона завела їхнє кохання. Їхній зв’язок, який навіть подумки не міг порівнювати з кимось іншим. Її — віднайдену по тій страшній годині, яка мала всі ознаки кінця.

На площі Клуні вивіска на тротуарі сповістила про метро.

— Поїдемо на метро?

— Так, треба на вечерю. — Він намагався бути природним і неображеним, але був лише сухим. І в метро було так само, хоча він намагався говорити, бо пасажири поглядали на них.

Так само і за вечерею.

Так само і в кіно.

Ще далеко було до Єлисейських Полів — Діснея показували лише там, а вони ж домовилися подивитися Діснея.

— Пішли кудись в інше місце, якщо це не надто далеко, — сказала вона, коли на схемі розглядали лінії метро.

— Немає значення.

Але потай визнавав, що йому геть байдужі і кіно, і Волт Дісней. Хоча в темному кінозалі його твердість пом’якшала. Його захоплювала напруженість і єдність люду перед живими малюнками. І бачив себе в темряві в кінозалі на Бар’єрі, з Шарло на полотні і старою піаністкою, яка в кутку мучить розстроєне піаніно. Шарло і персонажі, поквацяні кремом, а вони, дітлахи, на сидіннях жваво смокчуть карамельки і лускають фісташки, голосно хрускаючи. І жодного порівняння не могло бути між величною модерною залою і колишнім приміщенням з сірими нерівними стінами, яке швидше годилося для складу. Але він був там, шмаркач, захоплений Шарло, Томом Міксом і Буффало Біллом. І той зв’язок з роками дитинства ще більше відділяв його від неї. Саме через той неочікуваний екскурс у минуле він уже не злився на неї навіть у думках; і коли в темряві її рука пошукала його руку, він не відсунув її. Він не дав їй відчути тепла, але тримав її уважно і віддано. Так тримає батько руку доньки, якій стоматолог свердлить зуб, — він з розумінням ставиться до доньки і водночас прихильний до лікаревої справи.

По дорозі додому їхній настрій відчутно змінився; але це було швидше наслідком пересадок на зупинках, ніж зміною внутрішньої атмосфери. Так, мабуть, турбота про зовнішнє, реальні справи пов’язують життя одружених людей, коли розвіюються медові чари. Потім вони вийшли на станції Каде, і їх огорнула тиша заспаного міста, в ньому ж раптом збудився опір проти неприємного становища.

І йому захотілося побути на самоті. Бачив себе, як блукає нічними вулицями, з руками в кишенях, без думок про час. Самотній і ображений спостерігач. І водночас не ображений, відкритий до будь-яких зустрічей, будь-яких вражень. І питався, чому він переймається цим? Хай настане завтрашній день, і нехай їде, нехай її оцінюють. Випадок ніби спеціально так усе підлаштував, щоб він міг віднайти свою незалежність. Усе вирішувалося ніби побіжно і в найпростіший спосіб.

Швейцар був дуже ввічливим, коли давав їм ключ. І вони усміхалися йому у відповідь на його щиру люб’язність.

Коли ж почали підійматися сходами, Арлетта здригнулася.

— Мінетта! Я зовсім забула про неї.

— Їжі їй достатньо, — пробурмотів він.

Авжеж, для неї має вирішальне значення — Мінетта, подумав. І виразно відчув уже знане почуття зануреності в дитячу атмосферу. Але її обличчя було стурбоване, кроки стали швидшими, немов її потрясло раптове передчуття.

За зачиненим вікном, що виходило в двір, чулося тихе далеке нявкання. Зараз ще й коти будуть на черзі, думав собі, і бачив жінку, яка щодня виносить великий згорток їжі виводку котів у парку. Поспішив за нею, бо вона майже бігла, і був задоволений, що сходова клітка гарна, майже елегантна; ні за що на світі не хотів би, щоб вони тієї миті опинилися на убогих сходах із неприємною атмосферою довкола.

— Не поспішай так, — сказав, але більше для того, щоб перервати гнітючу тишу, ніж від бажання її затримати. А коли потім відчиняв двері, збагнув, що незрозумілий страх вселився і в нього.

— Мінетто! — покликала вона ще до того, як засвітила світло. Через прочинене вікно до кімнати прокрадався холод із темного моря дахів.

— Мінетто! — Її голос був майже розпачливий. Обійшла шафу, ліжко, вклякла на килимі; її погляд був заворожений, її рухи гарячкові.

На підлозі була посудина з молоком, коло неї дрібки хліба.

Тоді з двору знову долинуло слабке нявкання.

— Мінетто! — І рвучко кинулася до вікна. — Моя маленька Мінетто! — І перехилилася через перила, так що її тіло зависло в темряву.

Кинувся до неї і схопив її за плечі. Але її руки судомно стискали перила, а тіло випросталося і вклякло.

— Ми її залишили, і вона впала... — І вся здригалася. — Ми її залишили, і вона впала!

— Заспокойся, — пробурмотів він. Намагався її повернути до себе, подалі від темряви і прірви. Але її руки стали ще твердішими і рівнішими. Немов закам’яніла вся, крім очей, які нестримно сльозилися і змочували розпашілі щоки.

— Мінетто! — вигукнула вона, вирвалася з його рук і вибігла.

Він побіг за нею, але вона не чула його слів. Її голосний, невтішний плач потрясав байдужі сходи.

— Моя Мінетта, — ридала вона.

— Підійди, — прошепотів він і взяв її за руку.

Але вона вже бігла до віконечка швейцара і стала перед ним, ніби засуджена перед трибуною судді.

— Мінетта випала, — вимовила вона крізь сльози. — На подвір’я випала з вікна.

Обличчя швейцара виражало ввічливу люб’язність і поштиву стурбованість. Чоловік не міг повірити, що ці двоє — ті самі, кому тільки-но бажав на добраніч, і які були такі серйозні.

— Пошукайте її, — захлипала вона. — Пошукайте її.

Швейцар вийшов з-за стійки.

— Як шкода, — пробурмотів він.

— Пошукайте її...

Тоді він обійняв її за плечі і поволі повів до сходів.

— Заспокойся, — пробурмотів він і кивнув швейцарові.

— Ну, звісно ж, — сказав швейцар. Він був високий і кремезний, з погідним обличчям спокійного дипломата. І вікно відчинив відшліфованим рухом руки, і на віконну раму ступив елегантно, немов усією своєю поставою підкреслюючи, що це не його робота, але через незвичайні обставини він її щиросердно береться виконати.

— Знайдіть її!

І її тіло ще більше заклякло в судомі, що тримала її, як напад поліомієліту. Його ж проштрикнуло відчуття підступної загрози, по той бік якої була територія небуття. Холодний подих порожнечі і загибелі, як того ранку, коли йому з горлянки на вуста виступила тепла рідина. І був вражений, бо ті почуття викликали в ньому несподіване відкриття її нового, непередбачуваного образу. Немов йому довірили опікуватися чимось, що перевершувало його можливості. І він почувався винним. Водночас обдуреним і співвідповідальним.

З відчиненого вікна тягло холодом, з темряви долинуло ледь чутне нявкання.

— Мінетто! — Її тіло пройняла дрож; так від удару дрижить дерев’яний кілок.

— Не треба так, — твердив він. — Не треба так, — повторив, немов колискову. Але її зсудомлене тіло не могло його чути. Через кроки швейцара за металевою сіткою, що натягалася і скрипіла, її тремтіння було уривчастим.

— Темно, — немов сам до себе сказав швейцар, сітка під його ногами ще сильніше заскрипіла. Тоді слабенький голосочок знову збудився і тієї ж миті згас.

І були лише її здригання перед відчиненим вікном, і темрява тихої холодної ночі. Сітка ще раз рипнула, а швейцар начебто кудись пішов і вже не повернеться. Озвався після довгої мовчанки, ніби людина, яка воліє залишатися на віддалі.

Він міцніше обійняв її за плечі.

— Підійди! — сказав він, а його рука поволі намагалася побороти її судомну задерев’янілість. Але тіло її було нечутливим і непіддатливим. Він обережно підсунув її, немов обертав скульптуру.

— Пусти мене! — сказала вона сердито; і підсвідомо тягнула руки до відчиненого вікна. Але він поволі, майже непомітно підштовхував її в напрямку сходів. Скульптура з простягнутими руками, думав собі, і задоволений був, що швейцар ще не з’явився у віконному отворі.

— Дайте мені її!

Але її тіло все ж підкорялося тиску його руки, і він вів її догори. Добре, думав собі, вона таки зрозуміла, що вже по всьому. І відчував полегшення, бо вони віддалялися від вестибюлю; уже зі сходів він побачив швейцара, який, схиливши свою високу постать, ступив на вікно, але тепер Арлетта була вже недосяжною для його очей.

— Ми обидва винні. Ми її вбили...

— Пішли, — прошепотів він, бо вона раптом зупинилася і хотіла повернутися. Вони рухалися поволі, бо вона все ще опиралася; і коли вів її нагору, йому здавалося, що повинен бути з нею уважним і обережним, мов із предметом, який щомиті може зламатися. Так поводиться при переселенні носій, який несе в помешкання дорогоцінну кришталеву чи порцелянову вазу.

І в кімнаті турботливо й уважно став коло неї. Вона знову і знову хотіла кинутися до вікна, щоб чути голос із подвір’я, але він легенько притискав її до себе. Хотів, щоб його обійми потроху пом’якшили її тіло, і водночас розумів, що він, немов санітар, який проводить обов’язкову терапію непередбачуваній хворій. Не зважаючи на її опір, він допоміг їй роздягнутися. І під час цієї повсякденної процедури її рухи немов повернули собі свою природність, її тіло поволі ставало розслабленим.

Тремтіння пронизувало її і стихло лише згодом, коли він ліг до неї і міцно притулив до себе.

— Ми її вбили...

— Ми залишили відчинене вікно, щоб вона мала свіже повітря, — м’яко сказав він. — Хіба ні?

— Так, — пробурмотіла вона крізь схлипування. — Сонце так гарно сяяло, що було б гріхом зачиняти вікно.

— Ми так захопилися цим вікном і думали про мансарду, і про стільки інших речей, що нам не спало на думку, що киця може пролізти крізь вузькі прутики ґрат.

— Така дрібненька була бідолашка...

— А тепер краще помовч, щоб заснути, — прошепотів. І провів долонею по її плечах і шиї, погладив її волосся і плечі. Вона повернулася до нього спиною, так що її стегна спочивали на його стегнах, його долоня пройшлася м’яким вигином і знову повернулася повільним, але наполегливим ритмом м’яких хвиль, що котяться, надходять і відходять шовковим піщаним берегом. І йому було шкода, що це не гарячі пестощі, а цілющий засіб, який має її заспокоїти і приспати.

Незабаром її тіло зовсім обм’якло, хоча можна було ще відчути дрібні, швидкі здригання, які передвіщали прихід сну.

«Ти такий добрий зі мною...» Але це було вже бурмотіння в напівсні, а потім вона повернулася і вмостилася в його обіймах.

Добрий? Немов це щось вирішує в житті. І зрозумів, що мусить звільнитися від неї і лежати сам. Бо відчуття піклування про незахищене створіння може бути щирим і справжнім вживанням в її світ. Але питання в тому, чи хоче він бути санітаром для такої дитини? І зупинився на слові «санітар». Так, там. Але подавати таблетки вугілля сухим вустам, а потім носити кістяки з чорними вустами і чорними зубами в ящик за бараком — це дуже спрощена форма професії санітара. Їй потрібні ніжні руки медсестри. Ні, неправда, він міг би бути м’яким і по-батьківськи турботливим; міг би без проблем. Доказом цього її слова вдячності. Але тепер з’являється питання: чи той, хто був санітаром там, покликаний турбуватися і берегти таке створіння тут, серед живих людей? Заповнити всі дні цим піклуванням? Вкласти в це все захоплення порятунку? Вмістити широкі горизонти в дівча, яке переживає такий стрес через смерть звичайного кошеняти?

Поволі вивільнив руку з-під її тіла.

Тепер у нього було враження, що поруч із ним лежить незнайомка. І знову бачив її скуте, тремтливе тіло, хоча йому здалося, що все це було колись давно і навіть ввижалося якимось маревом. А було це саме тут і саме внизу, біля швейцара. І розумів, що його прагнення до незалежності набуває реальної форми. Таку істоту може собі дозволити безтурботний пан. І може її плекати, мов в оранжереї. А що має робити з нею той, хто пережив кораблетрощу. Посадити її на гілку дерева, якої ледь вистачає для одного? Але наступної миті відчув, що його думка заблукала на манівці. Вигода — цього було б замало для неї. Це були б лише куліси. Лише сцена. І знову йому здалося, що він на межі двох світів і не належить жодному. І раптом йому привиділися ельзаські дівчата, яких із настанням темряви почали возити вантажівки; і відчув себе неймовірно далеким від неї.

Вона лежала на сусідньому ліжку, але була частиною іншого, не важливого для нього світу. Він був здивований і майже вражений тим, як природно і з якою легкістю виключився з її світу і заступив на територію, на яку вона ніколи не зможе увійти. Бо ті дівчата тоді не плакали, хоча й мали для цього привід, бо знали причину свого переселення в смертоносний вогезький табір. То були місцеві жителі, ельзаські жінки і дівчата, можливо, арештовані прихильники maquisa[35] в Дононі, кинуті до табору в Шірмеку, де не було крематорію. Хто б міг знати? Тому в бараках вони спочатку висловлювали здогади, а потім, бунтівні і немічні, замовкли. Бо вражаючим був цей приїзд машин, що серед ночі спускалися стрімким схилом з того боку витесаних терас. Кудись відлетіла радість від того, що союзники вже близько, що над горами пролітають літаки, що есесівці риють траншеї навколо табору. Від дівчат, яких покидали до барака-в’язниці, звідки до незгасимої печі залишалося лише кілька кроків, вони зазнали поразки в особливий спосіб. Можна собі лише уявити їхню долю, але ті картини загибелі продовжувачок людського роду та шугання полум’я і розлітання іскор над вузьким комином на нижній терасі супроводжувало страшне усвідомлення немічної чоловічості. Коли вже бараки спорожніли, і вони їхали до Дахау, світловолосий французький лікар у товарному вагоні розповідав, як із свого бараку стежив за тим, що відбувалося з дівчатами і жінками. Кожну окремо есесівець відводив крізь порожній простір і зникав із нею в середині блоку з піччю. Одну за одною, з паузами. І жодна не плакала, вони йшли тихо і спокійно, і він був вдячний ночі, що вона ховала те нещастя.

Так, він зараз згадав про них через її плач.

Засунув руки під потилицю. Плач через кошеня. І вперто дивився поперед себе, немов знову чув гуркіт вантажівки, яка спускається вниз із того боку, де крематорій, немов бачив дівчину в супроводі есесівця і чув постріл, бо, мабуть, їх не вішали на ті гаки; надто повільно було б, вони поспішали.