Важка весна

XVII

На околиці міста вражає сонцем припечена і запорошена толока; запорошена, бо нею сунув люд чорним і повільним потоком. Немов атомна бомба зруйнувала Париж, і містяни-втікачі юрмляться у жаркій і нерухомій серпневій куряві. Він ішов повз прилавки з гребінцями, дешевими бритвами, шнурками й жіночими панталонами. В ціні були гребені з гострим зуб’ям, шнурівки були як шнурівки, і лише блідаво-сині й рожеві барви жіночих панталонів трохи оживляли все пустище. Далі стояли ряди прилавків з відновленими черевиками, які під живим сонячним промінням скидалися на якісь запорошені предмети лахмітника — спогад про давно минулі часи. Пилюка плавала над головами, над старими черевиками на прилавку, над шматками шкіри всіх форм і розмірів, які виклав крамар.

Найкраще буде, якщо він швидко віддасть свої речі і втече звідти.

І поправив згорток за пазухою. Подивився на чоловіка за найближчим прилавком і сказав собі: запропоную йому. Поставить чоботи серед свого дрібного взуття, і будуть вони серед нього, мов рештки покійного велетня.

— Я б хотів дещо продати, — вупівголоса сказав він, коли підійшов до чоловіка; той був сухуватий, з неголеною чорною щетиною на щоках.

— Що саме? — голосно запитав чоловік.

«Мабуть, я лише шепотів через розгубленість», — подумав він.

— Чоботи, — сказав. — Вояцькі чоботи.

— Не маю! — майже закричав той. — Не продаю.

— Я їх продаю! — чітко вимовив він. — Я маю на продаж.

— Навіть не думайте! Навіть не думайте! — І помітно було, що він уже не такий роздратований, бо почув, який неймовірний товар йому хтось пропонує.

— Може, вам якось...

— Ні. Не може бути й мови, — відрубав крамар і замахав руками. І головою.

Він поправив згорток, який почав було розгортати, і пірнув у натовп. Міг би бути й люб’язнішим, віддав би йому за будь-яку ціну, а він не дав навіть розгорнути і показати. Попрямував далі разом із іншим людом; але тепер уже не було прилавків, лише широка ріка людей, які йшли запорошеною дорогою серед сухої пожовклої трави. Жінки й чоловіки поспішали вперед, немов на висушене поле впав літак, і всі тихо штовхалися, аби побачити велику катастрофу. У тисняві було два потоки людей, бо одна процесія йшла вперед, а друга поверталася. Кожен щось тримав у руках. Згорблений старий ніс випрасувані штани, які повісив через лікоть. Сива жінка зосереджено тримала в руках спідницю. Високий чоловік ніс у руках фотоапарат. Хтось — грамофонну платівку. Сухорлявий чоловічок тримав у руках жилет і ніс його так обережно, немов квітку, яку ніхто не сміє зачепити.

А потім він помітив, що праворуч і ліворуч від тих подвійних течій також є люди, які стояли на місці. Поклали перед собою на землю речі та й стояли коло них. Он виснажений чоловік у вузьких сірих штанях мав на землі лише одну пару жовтих черевиків; час від часу він на них дивився, немов поглядом промовляв: «Будьте чемні, скоро все буде добре». Ніби ті два черевики — два маленькі песики, і він боїться, що натовп їх розтопче, бо людей було неймовірно багато і рухалися вони без слів. І ніхто нічого не пропонував, жінка тримала в руці лише дитяче пальтечко і йшла поволі вперед, а отой з жилетом у руці так само мовчки йшов з іншого боку. Тихий жах, німе мовчання, думав він. Навіщо щось пропонувати словами, коли кожен бачить нашу ганьбу, так напевно вирішили вони. І в цьому їхня сумна велич. Особливо коли людина подумає, що незабаром забудуть і табори, і бомбу, яка впала на Хіросіму, хоча атоми спотворили японцям тіла, так що їхні м’язи розпадалися, мов гнилі шкарпетки. А ці отут мовчать, і кожен несе щось своє у руці.

Обіч стояв чоловік, коло його ніг на землі — старий грамофон, а коло грамофона був за сторожа малий синочок.

— Їх уже нема? — запитав малий.

— Ні, вже немає, — сказав тато синочкові.

А він дивився на батька з сином і питав себе: кого вже немає? І здалося йому, що малий питає: «І мама там згоріла, правда ж, papa?» І тієї миті йому захотілося закричати: «Схаменіться, люди, забирайтеся звідси, навіщо ви приносите сюди продавати свою бідність!» Але чого б то він чванився, адже й сам був таким самісіньким: хіба його згорток не був таким самим приниженням, як і пальто небіжчика синочка, яке тримала перед собою жінка пальцями правої та лівої руки і обережно несла крізь натовп.

Повернувся, щоб утекти, але його погляд зупинився на обличчі сонного старенького; той сумирно дивився з-під приплющених очей, немов устав із мертвих і покірно чекав, коли знову зможе лягти на спочинок. Біля його ніг стояли три пари гостроносих старих черевиків.

— Я б хотів продати чоботи, — промовив до старого, чомусь зворушений його втомленим обличчям.

— Покажіть, — сказав дідусь, теж швидше із вдячності за виявлене співчуття.

Він швидко розгорнув шмат і показав.

— Ні, — спішно сказав старий, коли побачив вояцькі чоботи.

— Вони цілі.

— Ні! Цей товар не для мене! — невдоволено сказав старий. — Ні.

— Я дешево віддам. Дуже дешево.

— Цей товар не для мене, — тепер уже різко сказав старий і відвернувся.

І він знову змішався з потоком людей у куряві під спекотним сонцем. Цей товар не для нього! Ніби його гостроносі допотопні черевички хтозна-який крам! Ні, але ж ніхто не скаже, що в тому повоєнному зубожінні шматки старої прілої шкіри кращі, ніж гладенька і світла шкіра тих чобіт? Навіть якщо викинути підошви, залишиться шкіра для двох пар чобіт.

Зупинився з правого боку, де починалася трава толоки, поклав чоботи на землю; підрівняв їх ногою, шмату повісив через лікоть. Старий, здається, злякався, коли побачив чоботи, можливо, тієї миті навіть почув, як викрешують крок вояки паризьким бульваром у комендантську годину, і тому так різко йому відповів. Ні, мабуть, він їх не продасть. Хто ж їх купить? Кожному парижанину вночі б снилося, як вони вислизнули з шафи і самі крокують вулицями заспаного Монмартра. Епізод для повоєнного фільму.

Став і чекав, і запитував себе: чому не може переконати люд, що віддасть їх за будь-яку ціну, лише б піти геть. Можливо, кожен із них так само віддав би свій товар за будь-яку ціну і втік; мовчки затиснув би гроші в руках і пішов. Здригнувся раптом. Хтось сказав: «Харашо, харашо!»

Він озирнувся і побачив ставного російського хлопця; і це було, мов неочікуване знамення. Немов він із Ванею. Або з Васьком. З обома він носив покійників, тому була ця дружба особлива, бо потрібно було, коли клали на носилки трупи, брати їх за кістляві щиколотки і плечі. Кожен зі свого боку.

Він підняв чоботи з землі і переніс їх до росіянина. Той був високий і стояв серед цього дріб’язку, мов багатій, що прийшов скупити всю цю бідолашню.

Якийсь час він мовчки дивився на нього; багато їх таких, свавільних і безцеремонних, подумав він, хоча в такій життєвій зухвалості росіян є певна привабливість.

— Дай мені за них, скільки хочеш, — сказав він.

Але хлопець задумливо лічив гроші, немов зовсім випадково опинився у цьому нескінченному натовпі і не має нічого спільного з чоловічком, котрий носить у руках ретельно випрасувані штани, а вдома заб’ється в куток і сумирно чекатиме кінця.

— За будь-які гроші віддам, — знову повторив він.

— Стій у ряду і продаси, — сказав тоді хлопець. — Чого ти соромишся?

Потім хтось до нього підійшов, і вони разом пішли; Радко Субан кинув оком на плетиво ніг, які ступали повз нього. Мабуть, йому справді здавалося, що всі дивляться лише на нього та його чоботи. Чого він має соромитися? Хлопець таки мав рацію, ніхто його ні про що не питає, і він нічого не каже, тільки стоїть і чекає, як ота жінка поруч, яка тримає пари вовняних шкарпеток. Головне, що вони там. І всі на тій толоці учасники і водночас глядачі тієї божевільної історії двадцятого століття.

Може, йому справді соромно — перед тими, хто згорів у печах? А може, він повинен уявляти їх у тій німій виставі, яку оповила курява і палить сонце, подумалося йому.

Тоді хтось закричав: «Поліцаї! Поліцаї!»

І море голів ураз схилилося, мов над ними загуркотів літак; зігнулися, щоб позбирати з землі свої речі, і розбіглися. Так розбігаються перелякані мурахи і несуть соломинки врізнобіч. Чоловік затиснув черевики під пахвою, безрукавка сховалась за пазухою, фотоапарат зник у кишені. Радко Субан тримав чоботи при животі і йшов повільно, немов на прогулянці.

Курява здійнялася хмарою, люди розсипалися полем, мов розкидані парашутисти, які щойно повискакували з літака і не знають, що їм робити на оцій випаленій трав’янистій землі.

Він тихо вилаявся, як лаялася б кожна людина на поліціянта, а водночас подумав: добре, що бодай поліціянти нагадали їм про людську гідність. Хтось же нас повинен привести до тями.

Люд, що був порозбігався, потроху почав збиратися знову. Хтозна, чи справді була поліція; натовп може запалити лише саме передчуття, дуже займиста ця матерія — натовп. Так він знову опинився коло жінки з вовняними шкарпетками в руках.

— Двісті франків, — сказала вона.

— Двісті франків! — здивовано вигукнула якась дівчина. Але не дивилася на її шкарпетки, а тим паче на його чоботи.

Дівчину тримав попід руку хлопець, і вони йшли пліч-о-пліч крізь спеку, пилюку і тисняву. У руках у них нічого не було, і, можливо, вони нічого й не купували; лише вивели отак на прогулянку своє кохання. Хлопець показав зігнутою рукою на чоботи, а вона повела поглядом за його рукою. І тут він їй щось сказав на вухо і засміявся.

— Продаєш чоботи? — запитала жіночка з вовняними шкарпетками в руках.

— Так, — сухо відповів він, розізлившись через сміх хлопця, бо то неправда, що він позбувся того вояка, бо не продавав би його чобіт.

— Скільки? — запитала жіночка, але не чекала на відповідь, бо саме комусь простягла свої шкарпетки.

— Віддам за будь-яку ціну, — відповів.

— Вони не дорогі, — сказала вона не почувши, і в задумі знову склала руки.

Тоді з натовпу вистромив голову сивоволосий старенький і запитав:

— Скільки ця шмата?

— Скільки дасте?

Старий мовчав і мацав шмату кістлявими пальцями, схожими на ніжки павука з сивими волосками. Перший покупець, подумав він, і був удячний російському хлопцю. Так, тепер він принаймні стояв упевненіше. Бо не все одно, як людина тримається, навіть інакше віє від людини, коли та розгублена, інакше — коли зухвала.

Старий наблизив носика до шмати і понюхав; цікаво, чому його зацікавила саме шмата, а він передусім хотів би продати чоботи. «Нюхай, нюхай», — іронічно думав він, вона пахне соломою, бо на ній він спав біля Рейну, у неї загортався, коли вночі навпочіпки над ровом справляв нужду.

Тоді старий пішов.

Отже, і з шматою не буде діла; можливо, не треба було його подумки так провокувати; мабуть, людина даремно забуває, що віддає всі свої думки ближньому.

Але за хвилю старий повернувся.

— Вона ветха, — сказав він.

— Добра шмата. — І подумав про російського хлопця.

— Стара, — знову прошамкотів старий. Розгорнув її і примірявся до неї, розпростерши в руках. Вона була ширша, ніж його витягнуті руки, він скидався на кажана, обидва краї тих сукняних крил тримали його рожеві кігтики з пальцями пергаментної мумії.

— За неї я вам мало дам, — врешті сказав він.

— Скільки?

— Вона потерта, — сказав старий, немов сам до себе. — Дуже потерта.

— Скільки дасте?

— Триста. — Тепер старий вперше глянув на нього скоса запитально.

— Давайте!

— Як? — запитав старий, і його обличчя набуло переляканого вигляду. Йому здалося, що той відмовився. А наступної миті зрозумів, що той вигук був схваленням. Порахував гроші і зник у натовпі.

Згодом можна було помітити, як люд рідшає, немов сходить вода в штучному озері, коли відкривають шлюзи. Наближається полудень, подумав він. Усе ще тримав у кулаці гроші, і здавалося йому, що осиротіле поле дуже змінилося. І це через папірці, що зашурхотіли у його долоні. Немов уже й не належав до тих убогих, немов десь на нього чекали веселі і спочилі люди, до яких ось-ось мав вирушити. Який довгий шлях нам знадобиться, щоб відібрати в грошей ту страшну силу, подумав він.

— Чоботи нікому не потрібні, — поскаржився жіночці, яка все ще тримала пару шкарпеток у руках.

— Взимку ти б їх продав, — сказала вона, немов він став іншою людиною, перетворивши шмату на гроші.

— Взимку я буду вдома!

— Вдома?

І знову їй було байдуже до відповіді, бо її очі стежили за густим натовпом, який уже розсмоктувався.

За якийсь час вона озвалася:

— Селяни б купили взимку.

— Селяни? Гм, — задумано промимрив. — Мені казали, що французькі селяни носять гумові чоботи.

— Купили б. — Вона відповідала, немов мати, яка займається своїми справами і десятки разів повторює дитині одне й те саме: — Взимку б купили.

— Взимку буду вдома, — запевнив він. — Принаймні сподіваюся на це.

Вона не чула, що він сказав, але з його інтонації відчула, що він їй перечить.

— А все ж узимку майже напевне купили б, — наголосила з притиском, але так само неуважно.

Удома, подумав він. І незвичним йому здавалося, що з такою готовністю згадав свій дім, адже не відчував жодної туги за домом; а тут, на цьому полі, й поготів. А може, був його рідний край у ньому, мов посудина з рідиною, яка врятувалася від загибелі, і її не висушив вічний вогонь, якщо так несподівано й інстинктивно зринув у ньому, мов вода з краської печери. Так, на нього чекають рідні, хвора руда сестра Відка, чекає звільнена земля зі своїми долинами й соснами, а він чомусь товчеться тут, на цьому жовтому і запорошеному полі. І те, і те правда. Та найбільше почувається вдома, мабуть, у своїй санаторійній палаті. Оце подивилась би на нього лікарка, побачивши його зараз тут.

— З Богом, месьє, — сказала жіночка.

— З Богом, мадам.

Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.

Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?

І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.

Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.

Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.

Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.

Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.

Тепер на бордюрі стояли черевики й газета. Розгорнув її, й побачив на першій сторінці фото світловолосої Ірми Грьосе серед союзницьких вояків, які Галантно простягали їй руки, аби допомогти вийти з вантажівки. Мабуть, її везуть на суд, але щось надто Галантно, як для вбивць отих німецьких дівчат, подумав він. «Яка гарна дівчина!» — скажуть якісь прості люди. Навіть, немов чує їх: «Як шкода, що вона має померти, така гарна дівчина». Саме так і скажуть. Бо тих дівчат, яких світловолоса Ірма наказала спалити, отих дівчат не вдалося сфотографувати. Хіба можна сфотографувати дим?

А ми продаємо собі безрукавки, платівки, американські цигарки й черевики, подумав він і швидко загорнув черевики в газету.

А за мить знову розгорнув і поклав черевики так, щоб підошви закривали Ірму та її кучері.

Це дріб’язково й безглуздо, подумав він і засунув згорток за пазуху. І знизав плечима. Все це не має сенсу — швидкі автомобілі, які мчать у кам’яній ущелині під ним, і ті люди, які йдуть мостом.

І поволі пішов до зупинки метро.