Важка весна

XXIX

— Квіслінг? — запитав Жуль, не підіймаючи голови від коробочки, в якій крутив цигарку.

— Квіслінг, так — сказав Йойо. — Не читав?

— Засуджений до смертної кари, — сказав Жуль і знизав плечима. — А далі?

— До смертної кари і квит. Що, може він заслуговує на щось краще?

— Ти мені розказуєш, — сам до себе іронічно сказав Жуль і облизав краєчок сигаретного паперу.

— Кажу, що норвежці його серйозно відправлять на той світ.

— А що, можна піти на той світ жартома?

І при цьому Жуль ледь помітно посміхався, а оскільки сидів навскіс на кушетці навпроти, звісивши ноги на підлогу, то був до Йойо спиною.

— Хіба я знаю? Що ти хочеш від мене? — ображено запитав він, повертаючи обличчя вбік.

— Bien, mon dodo[19]. Ти надто сухий!

— Ха-ха-ха. — Це був хор голосів.

— Під час операції спустив би дух!

— Ха-ха-ха!

І Жуль теж тихо сміявся; він усе ще сидів спиною до Йойо і спокійно палив.

Роберт дістав цигарку.

— На смерть його засудять. Майже точно, — сказав він.

— Це я й хотів сказати! — І Йойо підійшов до поручнів; борець, який кинув противника на землю і чекає, щоб суддя відрахував потрібні хвилини. Його долоня на мить взялася за поручні, мов за канат на ринзі.

— Це норвежці! — І знову підійшов до кушеток. — Вони не зроблять так, як ми з Петеном.

— А наш — маршал, — по-батьківськи сказав Жуль і подивився на жарину цигарки й обережно дмухнув на неї.

— Та gueule![20] — сердито сказав Йойо, немов хотів припинити жарти.

— Де Голль генерал. І генерал не допустить, щоб застрелили маршала, — сказав Роберт.

— Бо він мудрий державний діяч. — Це докинув Жак; сухорлявий і виснажений, як Жуль, лише з виразнішими вилицями. А завдяки вітрівці, затягненій паском, і рукам, які тримав переважно в бокових кишенях, здавався енергійним і швидким.

Йойо зітхнув.

— Послухай-но, — по-батьківськи довірливо сказав він.

— Слухаю.

— Те, що де Голль розумів значення моторизованих чот, коли Франція будувала лінію Мажино, добре. Честь і хвала. Що організував на чужині опір — добре. А все інше залишимо в спокою. Так краще. Будь певен, що краще.

— Інше — що? — іронічно запитав Жак.

Йойо нахмурився, потім насупив брови.

— Де Голль є представником тих двохсот сімей, які тримають у руках весь французький капітал. Своєю боротьбою він їх урятував.

— Від кого? Від тих голобородих у лісі?

— Хто — голобороді?

То був Роберт, який войовничо підходив до Жакової кушетки. Тоді Жак устав.

— Я тобі макітру розтрощу! — сказав Роберт і стиснув кулаки. А Жак тримав руки в кишенях своєї курточки і безтурботно наближався до перил.

— Давайте говорити нормально, як належить, — сказав Йойо. — Дискутуймо спокійно. Без образ.

— А навіщо він сказав — голобороді, — процідив Роберт.

Жак обернувся до Йойо:

— Скільки клепок у голові в того, хто твердить, що генерал не застрелить маршала, скажи мені? Якщо після кожного перевороту новий переможець завжди позбувається попереднього!

— Справді. — Йойо потроху роздумував, як не розділити насмішок, які тепер були адресовані Робертові. — Так, ти маєш рацію.

На мить стало тихо. Жак із руками в кишенях дивився на ниви коло лісу, вдалині; пізнього післяполудня вони відпочивали, байдужі та світлі.

Але Йойо швидко знайшовся:

— Переворот, кажеш? Але де Голль не вчинив ніякого перевороту. Ні, чоловіче. Чого тільки генерал не простить генералу, коли йдеться про владу, це правда. А тут обидва міщанські сини, лише один був мудрішим.

— Я ж це й сказав, що він мудрий. — Жак підняв плечі і деякий час, немов у німому запитанні, тримав їх, а потім знову опустив.

— Я лише кажу, що він був мудрий тоді, коли Петен співпрацював із німцями! У цьому різниця!

— І тепер мудрий. — Жак знову повернувся в бік лісу.

Йойо провів вказівним пальцем під носом туди-сюди і на хвилину обернувся до аудиторії, а потім знову до Жака.

— Ну? — І розвів руками. — Подивимося, в чому вся ця велика мудрість?

— У тому, що не принизив країни ще й смертю переможця під Верденом! — Жак відповів швидко і різко; видно було, що найбільше його дратує Робертова близькість.

— Щоб-не-при-ни-зи-ти-кра-ї-ну, — сказав Жуль.

— Переможець під Верденом? — усіх заглушив голос Йойо. — Тим більше ганебно, що потім він співпрацював із німцями.

— Хтось же мав керувати державою.

— А герої Вердена мали б керувати державою у спротиві до ворога, який її окупував. Це мав зробити. Ніякого іншого обов’язку він не мав.

— Так за часів правління «переможця під Верденом» німці відправляли в крематорій повні поїзди незгідних, — сказав Роберт.

— Маршал не був всесильним.

Тепер Жуль вигукнув писклявим голосом:

— Мозок у нього звурдився, в старого бідака!

— Маєш рацію, Жуль! — вигукнув Йойо. — І Жак теж має рацію! Навіщо вбивати недоумкуватого старого?

— Ха-ха-ха! — сміялися лежаки.

Запитував себе, навіщо його кличуть до амбулаторії панни Рев’єр.

Коли зайшов, вона виймала голки з посудини для стерилізації.

— Не сподівався, так? — сказала вона в той час, коли Рев’єр настромляла голку. «Не сподівався мене тут побачити?

Арлетта сиділа правим боком на столі, а лівою ногою спиралася на підлогу; у лівій руці тримала цигарку, і коли затягувалася, то це виглядало демонстративно і неприродно. Волосся було зібране на голові.

— Вибачте, — сказала панна Рев’єр. — Мені потрібно зробити хворому укол.

— Я почекаю на тебе, Клер, — сказала Арлетта.

Вони залишилися самі у вузькій кімнаті з білою шафою і білим столом; лише вікно здавалося чотирикутником зелені через ліс за ним.

— Що сталося? — він обійшов навколо стола і зупинився перед вікном; здавалося біля вікна йому вільніше.

— А чому мало щось статися?

— Я так подумав. — І подивився у вікно; її очі були невправно підфарбовані синім, але більше його дратував спосіб, у який вона сиділа та палила.

— Що, я тебе даремно потурбувала? — В її запитанні відчувалася насмішка.

Знизав плечима.

— Є речі, які набагато більше заважають.

— Наприклад?

— Неважливо.

Згадав, як вона на дорозі озиралася на автомобіль. «Щось не так, — подумав він. — Щось тут зовсім не так».

Став коло вікна і задивився в далечінь, ніби її зовсім немає.

— Чи можу я дізнатися, чого ти так поводишся? — Він чув, як вона обіперлася на руку і поклала долоню на стіл. Повернулася боком до вікна.

— Це і я запитую.

— А що? Що? Що?

Він обернувся і глянув їй в обличчя; вона нахилилася до нього через стіл, обіпершись на руку. Біла хустина, що мала бути на голові, лежала на столі.

— Я питаюся, навіщо, приміром, ці сині тіні навколо очей?

— Тебе це дратує?

— Тобі це потрібно для догляду за хворими?

— Мені це потрібно, бо я бліда.

— Он як?

— А як ти гадаєш, чому я наклала цей ледь помітний відтінок?

— Не знаю. Як і не знаю, чому ти красуєшся на цьому столі з цигаркою в роті. — І відвів від неї погляд.

Але водночас відійшов від вікна.

— А тепер я піду, бо не хочу, щоб ця панна мене знову тут застала.

— Гаразд.

— Може, це й недобре. Але нічого не можу вдіяти.

— І я також.

Зупинився і кинув на неї лютий погляд. Різко повернувся і ляснув дверима.

Було почуття роздвоєння і водночас безсилля. Неначе тобі зв’язали руки і ноги, подумалось увечері. Але було ж кохання вночі серед трав... А тепер оце сидіння на столі. Ні, не те, як вона сиділа, бо це було б навіть мило, якби не отой вираз її обличчя. Щось схоже на безсоромність. І неприємні сині тіні на її повіках. Усе якось нагадує дурну самовпевненність дівчати, яку старша сестра готує до розпусти. Ні, ні! Не те, хоча дуже схоже. Може, панна Рев’єр? Може, її близькість? А може, він наївний у своїх мріях про поетичне кохання, злиття з природою? Він — поверненець. Серед лісу і розкішної природи вона наче була приготована для того, щоб урятувати його. Гм, увесь цей час вона явно не чекала на нього. І ота її вульгарна посмішка...

Він ішов дорогою і швидко віддалявся від села. На асфальт лягли прощальні відблиски сонця. Йому праглося піти якомога далі від місць своїх звичних прогулянок. Вторована дорога стелилася до Сейні і незабаром у місячному сяйві сама перетвориться на звивисту синю ріку; плями на асфальті і на полях на мить нагадали йому барви гір, котрі, мов амфітеатр, оточували Трієстську затоку. Вдома, коли вже сонце майже сіло, схили гір із його вікна здавалися вертикальними стінами, високими і стрімкими мурами зі снів. Мабуть, воно й зараз так. І ця думка йому здалася несподіваною. Та про це думатиметься пізніше. Адже тепер він тут. Може подивитися на все це з іншої точки зору? Може, все це дитинність, їй захотілося перебрати роль досвідченої жінки. От вона й перейняла ті манери й жести. Але все це позбавлене суті, наповнення. І несподівано до нього почали наближатися образи втраченого світу. Він силоміць їх відігнав і рушив назад. Врешті-решт, вони напередодні домовлялися, що проведуть день на природі. Тепер це все звучало якось неправдоподібно; немов про такий спільний день домовилися двоє людей, які в міжчассі стали чужими.

І його охопило відчуття повної зчужілості й безнадійної поразки.

Коли йшов дорогою, темрява стала сірою, він поволі плентався між деревами. Хворі поверталися, деякі ж тільки йшли на прогулянку; ліворуч у тиші височів самотній «замок» із темними вікнами. Така собі сіра глиба, що прийшла з давноминулих сонних століть.

А до дверей прямувала Арлетта, і його холоднеча раптом розвіялася. Почувався так, немов сам собі збрехав і тепер вловив себе на цій брехні, а вона стала цьому свідком. Водночас йому здалося, що помітив у неї на обличчі відтінок пригніченості і приховане благання про примирення. Її волосся було вільно розпущене, внизу трохи хвилясте. Обличчя було обличчям дівчинки, яка відчула свою провину, і через це їй страшенно прикро, і вона боїться докорів. Але, можливо, що тому, що вона щойно помітила його, і це захопило її зненацька, щоб висловити свій подив, вона обернулася до панни Рев’єр. Тепер він зрозумів, чого вона поруч із нею. За мить підійшов до них, ввічливо і водночас холодно кивнув і пішов своєю дорогою.

Але в нього було відчуття, що виконав дуже важку роботу; і цю гнітючість підсилювало переконання, що коли проходив повз Арлетту, вона простягнула руку. Її простягнена рука. Її мала долоня. Так вона в дитинстві, в темряві шукала мамину руку, і мамина рука всю ніч мала звисати з ліжка. Дитина, яку б він пестив до кінця світу. Колихав, мов дитину, і цілував, як жінку. Але ні. Сам не знав урешті, чи її обличчя не є обличчям легковажної жінки. Чудернацька — так, зіпсута — ні. Але тоді, коли вона обернулася до Рев’єр, її риси знову набули відразливого виразу. Може, вона хоче виглядати в її очах холодно і зухвало?

Ота її простягнута рука. Якщо завтрашня зустріч відбудеться, то це буде винятковою подією, подумав він, коли в темряві підіймався до корпусу. І водночас думка про завтрашній день наповнилася безсилим спротивом і притлумленим страхом, а також жалем, що це не може статися відразу. Мав відчуття, що щось має статися. Відчуття, що вони мали б поговорити відразу, а якщо ні — то все буде втрачено. Та наступної миті він уже ладен був глузувати над цими ваганнями. Був переконаний, що тим часом нічого не може статися, але все ще відчував невикорінений, прихований залишок побоювання.