— Зажди, — сказав він. — Запах осмаленого дерева.
— Про що це ти?
— Про твою шкіру.
— Он воно що.
— Щось не так?
— Мабуть, ні, якщо пахну згарищем.
— Я не казав такого.
— А що ж?
— Я думаю про густий і благородний ліс, який урятувався від небезпек століть.
— Отже, музейний експонат.
— Ні. Стривай, це дерево, так, запах дерева, яке осмалила стріла.
— Мене — то напевне.
У її грайливих словах завжди відчувається присутність сумної дійсності, подумав собі. Немов весела музика у супроводі похмурих басів. І ніби саме на похмурому фоні мелодія здається ще веселішою. Майже беззахисним і ранимим було світле дзвеніння її голосу на тлі якогось неозначеного зла. Таким був і запах зрілості, який проник в її шкіру на противагу її стрункому тілу, що лежало коло нього, здавалося б, ще недозріле для кохання. Майже невинне і через свою невинність таке привабливо-рухливе.
— Ні, — струснув він головою, — жоден удар не може завдати тобі якоїсь тривалої шкоди.
— Що ти знаєш?
— Про тебе? Майже нічого. Лише здогадуюсь.
— Ні про що.
— Іноді справді так здається. Але потім за всім з’являється темне тло, яке ніяк не можу роздивитися.
— Мабуть, так із кожною людиною. — Її долоня пошукала його руку на простирадлі і взялася за неї.
Її рука відповідає по-своєму, подумалось.
— Але у звичайної людини усим незнаним, отим, що лише відчуваємо, ніби доповнюєш усе, що вже знаєш про неї. А в тобі завжди ховається ще одна Арлетта, яка щомиті може здивувати.
— Не кажи так, Радку.
— Але це ж твої незвичні чари.
— Не хочу.
— Гаразд, але твоє бажання тут мало важить.
— Я не незвичайна.
— Ну, нехай так.
— Справді, Радку?
— Так, лише трішки, і то не завжди.
— І це тобі зовсім не заважає любити мене?
— Анітрохи.
— Справді?
— Через це я тебе ще більше кохаю.
— Любий... — Її тіло присунулося так, що він відчував м’якість пружного лона при своєму боці. Лише груди її жіночі, подумав він.
— Якщо судити за твоїми персами, ти вже уповні жінка.
— Занадто великі?
— Ні, саме такі, як треба.
— Авжеж, я знаю. І часто мені лячно через таку виключність.
— Не переймайся.
— А тобі не вадить, що вони такі?
— Це — велика спокуса для мене...
— Не смійся, Радку.
— Відколи бачимося тут з тобою, мені прагнеться, щоб я мав бути кожної миті коло тебе, щоб не втрачати тебе. І я повсякчас нетерпляче чекаю, щоб знову переконатися в твоїй реальності.
Її перса м’яко лягли на його груди.
— Коханий...
— А ти моя мала?
— Ні, ти мій малюк.
— Гаразд. Бо мені не раз здавалося, що ти доросліша за мене.
— Чому? Скажи.
— Не пригадую, але я думав про це.
— Ні, поясни.
— Тепер збагнув. Коли простягаєш руку і притискаєш вимикач.
— Коли гашу світло?
— Коли перед коханням не забуваєш, що маєш освітлене обличчя, і зрозуміло, що ти досвідчена в любощах.
— Не кажи цього, Радку...
— Чому? Це дивовижно хвилююче.
— Це, мабуть, вроджене у кожної жінки.
Усміхнулася, і її рука довірливо лягла на його стегно.
— Може. Але йдеться про певний вираз твого обличчя.
— Ти навмисне дражнишся.
— Ні. Може, я тому дивуюся, що твоя рука така тонка і долоня така маленька.
— Отже, все так і має бути?
— Ні, все пречудово. І здається, що ти ще дитина, а водночас немов у тебе вже був якийсь коханий...
— Звідки це?
— Ні. Просто враження такі сильні і такі різні, що я весь у їхньому полоні...
— Але ж ти все’дно мене кохаєш?
— Я ніби відродився у коханні.
— Справді?
— Ще ніколи життя не було таким привітним до мене...
Її плече тісніше притулилося до його плеча.
Крізь відчинене вікно долинав подих сонного лісу і скромні благання цвіркунів у траві внизу.
— Чому ти так повсякчас згадуєш про коханця, якщо я тобі розповідала про приятеля, з яким ми в школі ходили в походи?
— Бо то сталося майже мимохідь.
— Справді мимохідь. Відколи ходили в походи, я його не бачила, а одного дня прогулювалася Парижем, бо чекала на поїзд, щоб приїхати сюди. Стою коло вітрини і стоячи відпочиваю, немов поринула у вітрину, і чую, як мені хтось каже: «Гарно? Правда ж?» Я обертаюся і бачу Філіпа. Але я його ще по голосу впізнала. «Що ти тут робиш?» — запитав, і коли я відповіла, що проїздом сюди, він потяг мене до себе додому. «Гарно відіспись, — сказав, — твій санаторій нікуди не втече!»
Її долоня посунулася по його стегну, мов дрібна істота, налякана незнайомими предметами.
— Він був геть інакший, зовсім не той хлопчина, з ким я ходила в походи. Упевненіший і зухваліший; але він все ще мені подобався. «Іду в кіно, — сказав, — почувайся, як удома. Лежи і спи». А я не могла спати в тій дивній кімнатчині, а в кіно з ним іти не хотіла, бо була надто втомлена. Він займається кінематографом, так сказав мені. Авангардні експерименти, сценарії, зйомки; все це крутилося навколо мене, я була, мов заблукале курча. І хотіла, щоб він повернувся, щоб ця кімнатка змінилася. Напружувала вухо, щоб почути його голос. Але в сусідню кімнату прийшли дівчата, а потім і я встала, і ми розмовляли. Вночі він прийшов до мене. Наступного дня я вже приїхала сюди.
Помовчала.
— Мені було жаль лише, що між нами вже не було отієї щирої дружби відтоді, як ми жили в одному наметі.
— У певному сенсі тепер між вами було щось вартісніше.
— Так, він сказав, щоб я залишалася жити з ним.
— І?
— Я уникаю такого богемного життя. Воно вабить мене, і водночас я боюся його.
— У тебе завжди таке відчуття, ніби не знайдеш руку, яку мама спускає з ліжка до тебе?
Вони мовчали, лише її долоня мимоволі знову лягла на його стегно.
— Ти дивовижний, — сказала вона перегодом.
— Немає сенсу комусь закидати те, що без нас зазнав чогось доброго. — Відчував радість через її вдячність, і водночас розумів, що ставлення поверненця до життя, може, насправді в чомусь інакше, але це зовсім не його заслуга.
— Я замало його любила, щоб лишатися з ним, — сказала, немов відповіла своїй думці.
— Все ж неймовірно, що в тебе не було іншого кохання.
— Жерар. Але тоді я була майже дитиною. З Жераром нічого не було.
— Упевнена?
— Навіщо ти так, Радку?
— Може, ти забула? — І посміхнувся.
— Чому ти так?
— Це було б схоже на тебе.
— Ні, Радко, ти справді думаєш, що я могла забути?
— Ну, я б не присягнувся, що не могла б.
— Бачиш, який ти...
— Мала, я просто жартую...
— Жартуєш, а думаєш серйозно, я знаю.
— Ні, я справді лише жартую.
— Але я не хочу, щоб ти мене мав за дивну істоту, не хочу, не хочу!
— Заспокойся.
— Та все ж...
— Люба, я лише дражню тебе. Хіба не бачиш?
— Забути про таке! Хіба це можливо?
— Ти все надто жваво відчуваєш, щоб це було можливо. І так усе яскраво описуєш, немов сталося вчора.
— Бач, тепер тобі знову здається, що ти мене добре знаєш.
— Так. Але іноді ти говориш наче не про себе, а про якесь дівча з дитячих казок.
— Я ж тобі сказала, що була ще дитиною. Навіть п’ятнадцяти років не мала.
— Ти, мабуть, була дуже мила.
— Рум’яніша і свіжіша.
— Не більше, ніж тепер.
— Мій малий...
— І, мабуть, кисла, як кисличка.
— Звідки ти знаєш? Справді, мене ніхто не міг дістати до живого. І верховою їздою я тоді займалася. Ти ж бачив фото.
Вона замовкла, і тоді ніч легенько накрила свіжістю з дерев і трав, немов оживляючи картину пасовиська, де вона гарцювала без сідла на спині гнідого.
— Одного дня ми з сестрою хихикали, а батько на мене визвірився: «Чому ти смієшся з мене?» — питає. «Я не сміюся з тебе», — кажу йому, і ми з Жозефіною ще більше регочемось. «Ану припини!» — ошаленів він. «Гаразд, — кажу, — але я не з тебе сміюся». А нам ще смішніше. Мабуть, в тата була манія переслідування. «Припини!» — як гаркне він. «Я ж припинила», — кажу я сміючись. І тоді він зірвався і врізав так, як ніколи в житті.
— Ти надто його провокувала.
— Знаю. Але я не терплю, щоб мною командували. І я накинула плащик і дременула з дому. Весь день і цілу ніч не поверталася. Сніжило, мені було жахливо холодно, і від жалю до себе і холоду я хотіла кинутися в річку. Врешті, в якійсь стодолі я забилася в куточок, скрутилася в клубочок, мов їжак. Хотілось захворіти і померти. А наступного дня, коли прогула сирена і робітники пішли на фабрику, я повернулася. Зупинилася на розі, і мені було байдуже, що робітники дивляться на мене. Спеціально чекала на Жерара. Я його не бачила вже цілий рік. Він був старший за мене і гадав, що може бути таким собі деспотом. Хоча все це було чисте дітвацтво, але я його дражнила і кепкувала з нього, поки йому не насточортіло, і він одружився. За два дні до весілля сказав мені, що я для нього — була все.
Помовчала.
— Завжди нестямно хотіла, щоб він мене хоч раз поцілував.
— Але ти лише мучила його і відштовхувала від себе.
— Я була справжнє чудовисько.
— Отож, що це взагалі-то диво, що ти тепер коло мене.
Обернулася і притулила голову до його плеча.
— Треба добре пильнувати, щоб не втратити тебе, — сказав.
— Чому ти так кажеш?
— Ні, тепер я справді не смію тебе втратити.
— Тільки чи зумію я тебе любити так, як треба?
— Ніхто не зможе краще.
— Не кажи цього, Радку.
— Все ж ти така, що спочатку мені здається, ніби я не смію до тебе доторкнутися, бо ти ще дитина, а потім — немов у тобі мудрість і розум століть. Немов земля, яка кожного ранку непорочна, хоча водночас така несказанно древня.
— Мій Радку...
— Так, і правильно, кажеш «мій малий», бо я знову повертаюся до життя. Але жодна жінка, крім тебе, не змогла б мені сказати цього. Від жодної дорослої жінки я б не стерпів таких слів.
— Не кажи так, Радку, мені лячно...
— Тобі не буде страшно, бо я триматиму тебе за руку, коли спатимеш.
— Глузуєш...
— Хочеш сказати, що час прощатися?
— Лишімося ще трішки.
— Добре. Я увімкну світло, щоб подивитися, котра година.
Коли жовте світло розлилося над ліжком, вона вклякла коло нього.
— Котра?
— Вгадай.
— Перша.
— Пів на четверту.
Сплеснула руками. Але відразу опам’яталася.
— Тс-сс-сс. Увесь вулик розбудимо, — прошепотіла вона і долонями зібрала волосся на потилиці.
Він мовчки спостерігав за нею, і в його погляді було спокійне і ніжне замилування граціозною постаттю, яка сиділа коло нього навпочіпки. Світло вимальовувало продовгуваті вигини стегон, підкреслюючи таємничою лінією тіні, аж до золотавої шкіри впалого дитячого живота. А потім горизонтальна лінія зі світильника, ніби підставка, вималювала набряклі півкулі, повні життєвого соку, що світився крізь прозору шкіру. Вікно було відчинене, і коли він притягнув до себе ті два весняні плоди, йому здалося, що він прадавній пастух серед розкошів природи, який тамує спрагу з м’якого шкіряного глека, що пожадливо п’є цілющий напій.
Низько під вікном стрибунці заглушали цвіркунів, у деревах за мить озвалася сова.