Важка весна

XXXIII

— Зажди, — сказав він. — Запах осмаленого дерева.

— Про що це ти?

— Про твою шкіру.

— Он воно що.

— Щось не так?

— Мабуть, ні, якщо пахну згарищем.

— Я не казав такого.

— А що ж?

— Я думаю про густий і благородний ліс, який урятувався від небезпек століть.

— Отже, музейний експонат.

— Ні. Стривай, це дерево, так, запах дерева, яке осмалила стріла.

— Мене — то напевне.

У її грайливих словах завжди відчувається присутність сумної дійсності, подумав собі. Немов весела музика у супроводі похмурих басів. І ніби саме на похмурому фоні мелодія здається ще веселішою. Майже беззахисним і ранимим було світле дзвеніння її голосу на тлі якогось неозначеного зла. Таким був і запах зрілості, який проник в її шкіру на противагу її стрункому тілу, що лежало коло нього, здавалося б, ще недозріле для кохання. Майже невинне і через свою невинність таке привабливо-рухливе.

— Ні, — струснув він головою, — жоден удар не може завдати тобі якоїсь тривалої шкоди.

— Що ти знаєш?

— Про тебе? Майже нічого. Лише здогадуюсь.

— Ні про що.

— Іноді справді так здається. Але потім за всім з’являється темне тло, яке ніяк не можу роздивитися.

— Мабуть, так із кожною людиною. — Її долоня пошукала його руку на простирадлі і взялася за неї.

Її рука відповідає по-своєму, подумалось.

— Але у звичайної людини усим незнаним, отим, що лише відчуваємо, ніби доповнюєш усе, що вже знаєш про неї. А в тобі завжди ховається ще одна Арлетта, яка щомиті може здивувати.

— Не кажи так, Радку.

— Але це ж твої незвичні чари.

— Не хочу.

— Гаразд, але твоє бажання тут мало важить.

— Я не незвичайна.

— Ну, нехай так.

— Справді, Радку?

— Так, лише трішки, і то не завжди.

— І це тобі зовсім не заважає любити мене?

— Анітрохи.

— Справді?

— Через це я тебе ще більше кохаю.

— Любий... — Її тіло присунулося так, що він відчував м’якість пружного лона при своєму боці. Лише груди її жіночі, подумав він.

— Якщо судити за твоїми персами, ти вже уповні жінка.

— Занадто великі?

— Ні, саме такі, як треба.

— Авжеж, я знаю. І часто мені лячно через таку виключність.

— Не переймайся.

— А тобі не вадить, що вони такі?

— Це — велика спокуса для мене...

— Не смійся, Радку.

— Відколи бачимося тут з тобою, мені прагнеться, щоб я мав бути кожної миті коло тебе, щоб не втрачати тебе. І я повсякчас нетерпляче чекаю, щоб знову переконатися в твоїй реальності.

Її перса м’яко лягли на його груди.

— Коханий...

— А ти моя мала?

— Ні, ти мій малюк.

— Гаразд. Бо мені не раз здавалося, що ти доросліша за мене.

— Чому? Скажи.

— Не пригадую, але я думав про це.

— Ні, поясни.

— Тепер збагнув. Коли простягаєш руку і притискаєш вимикач.

— Коли гашу світло?

— Коли перед коханням не забуваєш, що маєш освітлене обличчя, і зрозуміло, що ти досвідчена в любощах.

— Не кажи цього, Радку...

— Чому? Це дивовижно хвилююче.

— Це, мабуть, вроджене у кожної жінки.

Усміхнулася, і її рука довірливо лягла на його стегно.

— Може. Але йдеться про певний вираз твого обличчя.

— Ти навмисне дражнишся.

— Ні. Може, я тому дивуюся, що твоя рука така тонка і долоня така маленька.

— Отже, все так і має бути?

— Ні, все пречудово. І здається, що ти ще дитина, а водночас немов у тебе вже був якийсь коханий...

— Звідки це?

— Ні. Просто враження такі сильні і такі різні, що я весь у їхньому полоні...

— Але ж ти все’дно мене кохаєш?

— Я ніби відродився у коханні.

— Справді?

— Ще ніколи життя не було таким привітним до мене...

Її плече тісніше притулилося до його плеча.

Крізь відчинене вікно долинав подих сонного лісу і скромні благання цвіркунів у траві внизу.

— Чому ти так повсякчас згадуєш про коханця, якщо я тобі розповідала про приятеля, з яким ми в школі ходили в походи?

— Бо то сталося майже мимохідь.

— Справді мимохідь. Відколи ходили в походи, я його не бачила, а одного дня прогулювалася Парижем, бо чекала на поїзд, щоб приїхати сюди. Стою коло вітрини і стоячи відпочиваю, немов поринула у вітрину, і чую, як мені хтось каже: «Гарно? Правда ж?» Я обертаюся і бачу Філіпа. Але я його ще по голосу впізнала. «Що ти тут робиш?» — запитав, і коли я відповіла, що проїздом сюди, він потяг мене до себе додому. «Гарно відіспись, — сказав, — твій санаторій нікуди не втече!»

Її долоня посунулася по його стегну, мов дрібна істота, налякана незнайомими предметами.

— Він був геть інакший, зовсім не той хлопчина, з ким я ходила в походи. Упевненіший і зухваліший; але він все ще мені подобався. «Іду в кіно, — сказав, — почувайся, як удома. Лежи і спи». А я не могла спати в тій дивній кімнатчині, а в кіно з ним іти не хотіла, бо була надто втомлена. Він займається кінематографом, так сказав мені. Авангардні експерименти, сценарії, зйомки; все це крутилося навколо мене, я була, мов заблукале курча. І хотіла, щоб він повернувся, щоб ця кімнатка змінилася. Напружувала вухо, щоб почути його голос. Але в сусідню кімнату прийшли дівчата, а потім і я встала, і ми розмовляли. Вночі він прийшов до мене. Наступного дня я вже приїхала сюди.

Помовчала.

— Мені було жаль лише, що між нами вже не було отієї щирої дружби відтоді, як ми жили в одному наметі.

— У певному сенсі тепер між вами було щось вартісніше.

— Так, він сказав, щоб я залишалася жити з ним.

— І?

— Я уникаю такого богемного життя. Воно вабить мене, і водночас я боюся його.

— У тебе завжди таке відчуття, ніби не знайдеш руку, яку мама спускає з ліжка до тебе?

Вони мовчали, лише її долоня мимоволі знову лягла на його стегно.

— Ти дивовижний, — сказала вона перегодом.

— Немає сенсу комусь закидати те, що без нас зазнав чогось доброго. — Відчував радість через її вдячність, і водночас розумів, що ставлення поверненця до життя, може, насправді в чомусь інакше, але це зовсім не його заслуга.

— Я замало його любила, щоб лишатися з ним, — сказала, немов відповіла своїй думці.

— Все ж неймовірно, що в тебе не було іншого кохання.

— Жерар. Але тоді я була майже дитиною. З Жераром нічого не було.

— Упевнена?

— Навіщо ти так, Радку?

— Може, ти забула? — І посміхнувся.

— Чому ти так?

— Це було б схоже на тебе.

— Ні, Радко, ти справді думаєш, що я могла забути?

— Ну, я б не присягнувся, що не могла б.

— Бачиш, який ти...

— Мала, я просто жартую...

— Жартуєш, а думаєш серйозно, я знаю.

— Ні, я справді лише жартую.

— Але я не хочу, щоб ти мене мав за дивну істоту, не хочу, не хочу!

— Заспокойся.

— Та все ж...

— Люба, я лише дражню тебе. Хіба не бачиш?

— Забути про таке! Хіба це можливо?

— Ти все надто жваво відчуваєш, щоб це було можливо. І так усе яскраво описуєш, немов сталося вчора.

— Бач, тепер тобі знову здається, що ти мене добре знаєш.

— Так. Але іноді ти говориш наче не про себе, а про якесь дівча з дитячих казок.

— Я ж тобі сказала, що була ще дитиною. Навіть п’ятнадцяти років не мала.

— Ти, мабуть, була дуже мила.

— Рум’яніша і свіжіша.

— Не більше, ніж тепер.

— Мій малий...

— І, мабуть, кисла, як кисличка.

— Звідки ти знаєш? Справді, мене ніхто не міг дістати до живого. І верховою їздою я тоді займалася. Ти ж бачив фото.

Вона замовкла, і тоді ніч легенько накрила свіжістю з дерев і трав, немов оживляючи картину пасовиська, де вона гарцювала без сідла на спині гнідого.

— Одного дня ми з сестрою хихикали, а батько на мене визвірився: «Чому ти смієшся з мене?» — питає. «Я не сміюся з тебе», — кажу йому, і ми з Жозефіною ще більше регочемось. «Ану припини!» — ошаленів він. «Гаразд, — кажу, — але я не з тебе сміюся». А нам ще смішніше. Мабуть, в тата була манія переслідування. «Припини!» — як гаркне він. «Я ж припинила», — кажу я сміючись. І тоді він зірвався і врізав так, як ніколи в житті.

— Ти надто його провокувала.

— Знаю. Але я не терплю, щоб мною командували. І я накинула плащик і дременула з дому. Весь день і цілу ніч не поверталася. Сніжило, мені було жахливо холодно, і від жалю до себе і холоду я хотіла кинутися в річку. Врешті, в якійсь стодолі я забилася в куточок, скрутилася в клубочок, мов їжак. Хотілось захворіти і померти. А наступного дня, коли прогула сирена і робітники пішли на фабрику, я повернулася. Зупинилася на розі, і мені було байдуже, що робітники дивляться на мене. Спеціально чекала на Жерара. Я його не бачила вже цілий рік. Він був старший за мене і гадав, що може бути таким собі деспотом. Хоча все це було чисте дітвацтво, але я його дражнила і кепкувала з нього, поки йому не насточортіло, і він одружився. За два дні до весілля сказав мені, що я для нього — була все.

Помовчала.

— Завжди нестямно хотіла, щоб він мене хоч раз поцілував.

— Але ти лише мучила його і відштовхувала від себе.

— Я була справжнє чудовисько.

— Отож, що це взагалі-то диво, що ти тепер коло мене.

Обернулася і притулила голову до його плеча.

— Треба добре пильнувати, щоб не втратити тебе, — сказав.

— Чому ти так кажеш?

— Ні, тепер я справді не смію тебе втратити.

— Тільки чи зумію я тебе любити так, як треба?

— Ніхто не зможе краще.

— Не кажи цього, Радку.

— Все ж ти така, що спочатку мені здається, ніби я не смію до тебе доторкнутися, бо ти ще дитина, а потім — немов у тобі мудрість і розум століть. Немов земля, яка кожного ранку непорочна, хоча водночас така несказанно древня.

— Мій Радку...

— Так, і правильно, кажеш «мій малий», бо я знову повертаюся до життя. Але жодна жінка, крім тебе, не змогла б мені сказати цього. Від жодної дорослої жінки я б не стерпів таких слів.

— Не кажи так, Радку, мені лячно...

— Тобі не буде страшно, бо я триматиму тебе за руку, коли спатимеш.

— Глузуєш...

— Хочеш сказати, що час прощатися?

— Лишімося ще трішки.

— Добре. Я увімкну світло, щоб подивитися, котра година.

Коли жовте світло розлилося над ліжком, вона вклякла коло нього.

— Котра?

— Вгадай.

— Перша.

— Пів на четверту.

Сплеснула руками. Але відразу опам’яталася.

— Тс-сс-сс. Увесь вулик розбудимо, — прошепотіла вона і долонями зібрала волосся на потилиці.

Він мовчки спостерігав за нею, і в його погляді було спокійне і ніжне замилування граціозною постаттю, яка сиділа коло нього навпочіпки. Світло вимальовувало продовгуваті вигини стегон, підкреслюючи таємничою лінією тіні, аж до золотавої шкіри впалого дитячого живота. А потім горизонтальна лінія зі світильника, ніби підставка, вималювала набряклі півкулі, повні життєвого соку, що світився крізь прозору шкіру. Вікно було відчинене, і коли він притягнув до себе ті два весняні плоди, йому здалося, що він прадавній пастух серед розкошів природи, який тамує спрагу з м’якого шкіряного глека, що пожадливо п’є цілющий напій.

Низько під вікном стрибунці заглушали цвіркунів, у деревах за мить озвалася сова.