Домбі і син

Розділ десятий,

Майор Бегсток, на основі тривалих і частих спостережень за Полем, проведених за допомогою театрального бінокля по той бік Принцесиного Майдану, а також на підставі детальних — щоденних, щотижневих та щомісячних — рапортів тубільця, який з цією метою підтримував безперервний зв’язок з покоївкою міс Токс, прийшов до висновку, що з містером Домбі, сер, варто познайомитись, і що Дж. Бі — саме той чолов’яга, хто це зробить.

Міс Токс, проте, ставилась до нього стримано й холодно відмовлялася зрозуміти майора, коли той пробував (дуже часто) щось від неї дізнатися. Тому, незважаючи на вроджену хитрість та крутий характер, майор був схильний віддати здійснення своїх бажань певною мірою на ласку долі, «яка», не раз говорив він, підхихикуючи, у клубі, «у п’ятдесяти випадках проти одного тягнула руку за Джоєм Бі, сер, ще відтоді, як його брат помер у Вест-Індії від жовтухи».

Чекати нагоди довелось йому таки довгенько, але нарешті вона прийшла. Коли темношкірий слуга з усіма подробицями доповів йому про від’їзд міс Токс до Брайтона, майор раптом, з теплом на серці, згадав свого приятеля Бісерстона з Бенгалії, який просив майора при нагоді відвідати в Брайтоні його сина. А коли той-таки темношкірий доповів, що Поль живе у місіс Піпчін, майор згадав і про листа (на якого досі не звертав ні щонайменшої уваги), переданого юним містером Бісерстоном, ще як той тільки-но прибув до Англії, і збагнув, що перед ним — нагода. Але саме в цю мить на майора напала така люта подагра, що замість подяки він жбурнув у слугу стільця й заприсягся убити падлюку раніше, ніж подохне сам. Цій обіцянці темношкірий слуга дуже був схильний повірити.

Кінець кінцем, позбувшися своєї недуги, майор разом із тубільцем однієї суботи подалися до Брайтона. Дорогою він раз у раз згадував міс Токс і смакував наперед, як штурмом візьме її знаменитого друга, якого вона повила такою таємницею й заради якого зрадила його — майора Бегстока!

— Ну-ну, мадам, ну-ну! — казав майор, наливаючись мстивістю, аж кров бухала в його вже й так гарячу голову. — Ну-ну, — відцуратися Джоя Бі, мадам? О ні, мадам, ні: ще рано! Рано, хай йому біс, сер! — Джо пильнує, мадам. Бегсток ще живий, сер. Дж. Бі дещо уміє, мадам. Джош завжди назирці, сер. Ви ще побачите, яка в нього тверда вдача, мадам. Крутий, сер, крутий той Джозеф і збіса хитрющий.

І справді, юний містер Бісерстон, якого майор узяв з собою на прогулянку, переконався, що вдача в нього вельми тверда. Та майор, з масним, як стілтонський сир, обличчям та очима креветки, вперто тинявся по узбережжю, зовсім не цікавлячись думкою цього молодого джентльмена, і, тягнучи за собою містера Бісерстона, шукав поглядом містера Домбі з дітьми.

По якімсь часі майор, звісно, розпитавши перед тим місіс Піпчін, вислідив Поля і Флоренс в товаристві показного джентльмена (безперечно, містера Домбі) і кинувся на них в атаку. Коли вдвох із містером Бісерстоном вони врізалися в саму середину маленького загону, містер Бісерстон, звичайно, заговорив зі своїми товаришами по нещастю. Тоді майор зупинився і заходивсь розглядати та вихваляти їх: зі здивуванням завважив, що бачився з ними й раніше у свого друга міс Токс на Принцесиному Майдані, висловив думку, що Поль збіса милий хлопчик й давній його приятель, спитав, чи пам’ятає він Джоя Бі, майора, і, нарешті, раптом згадавши про правила доброго тону, обернувся до містера Домбі попросити пробачення.

— Завдяки цьому маленькому приятелю, я сам роблюсь дитиною, сер, — сказав майор. — Старий солдат, сер, — майор Бегсток до послуг ваших, — не соромиться признатись у цім. — Тут майор підніс капелюха. — Хай йому біс, сер, — запально вигукнув він, — я вам заздрю! — Тоді схаменувся і додав: — Ох, даруйте мені цей вибрик.

Містер Домбі запевнив, що то пусте.

— Старий вояк, сер, — сказав майор, — пропахлий димом, смажений сонцем, битий, скалічений старий пес, не побоїться, що така людина, як містер Домбі, засудить деякі його дивацтва. Я ж, здається, маю честь говорити з містером Домбі?

— Так, в даний час я є скромним представником роду, що носить це ім’я, — відповів містер Домбі.

— Далебі, сер, — скрикнув майор. — Та це ж славетне ім’я! Це ім’я, сер, — сказав рішуче майор, немов був певен, що містер Домбі почне перечити, і вважав за прикрий обов’язок поставити його на місце, — це ім’я — відоме й уславлене по всіх англійських колоніях. Це таке ім’я, сер, яким кожен пишався б. Джозеф Бегсток зовсім не лестить, сер. Його. величність герцог Йоркський не раз казав: «У Джо нема й крихти лестощів. Він — справжній солдат, цей старий Джо. Він навіть занадто крутий, той Джозеф». Але у вас велике ім’я, сер. Далебі, велике ім’я, — урочисто мовив майор.

— Ви, мабуть, складаєте йому більшу ціну, ніж воно заслуговує, майоре, — відказав містер Домбі.

— Ні, сер, — настоював майор. — Мій маленький приятель, сер, підтвердить вам, що Джозеф Бегсток — простий, нехитрий, правдомовний старий чолов’яга, сер, і більш нічого. Ваш хлопець, сер, — стишив голос майор, — житиме в історії. Ваш хлопець, сер, незвичайна дитина. Бережіть його, містере Домбі.

Містер Домбі дав зрозуміти, що постарається.

— Оцей хлопчик, сер, — довірливим тоном вів далі майор, штурхонувши свого супутника ціпочком, — син такого собі Бісерстона з Бенгалії… Білла Бісерстона з нашого полку. Ми з його батьком, сер, були кревні друзяки. Скрізь, сер, тільки й чути було, що за Білла Бісерстона та Дж'о Бегстока. І, думаєте, я не бачу хиб у цьому хлопцеві? Аж ніяк. Він — дурний, сер.

Містер Домбі глянув на дискредитованого містера Бісерстона, якого він знав не краще, ніж майор, і співчутливо сказав: «Справді?»

— Так воно й є, сер, — ствердив майор. — Він — дурень. Джо Бегсток ніколи не ховає правди. Син мого старого друга Білла Бісерстона — зроду дурень. — Тут майор зайшовся сміхом і сміявся, аж доки зовсім зчорнів. — Мій юний приятель, сер, готується до школи, містере Домбі? — спитав майор, прийшовши до пам’яті.

— Я ще не вирішив остаточно, — відповів містер Домбі.— Але не думаю. Він занадто тендітний.

— Якщо він тендітний, то ви цілком маєте рацію, сер, — схвалив майор. — Тільки круті хлопці могли витримати в Сандгерсті. Ми катували там один одного, сер. Ми підсмажували новаків на малому вогні, сер, і підвішували униз головою з вікна третього поверху. Джозеф Бегсток, сер, висів, прив’язаний за п’ятки, тринадцять хвилин за шкільними дзигарями.

На підтвердження цієї історії майор міг би послатись на свою шкіру. Вона й справді виглядала так, ніби він висів трохи задовго.

— Але завдяки цьому й стали такі, як є, сер, — сказав майор, поправляючи жабо на сорочці. — Ми були з заліза, і все це загартувало нас. Ви надовго сюди, містере Домбі?

— Я буваю тут раз на тиждень, майоре, — відповів той. — Зупиняюся в Бедфордському готелі.

— З вашого дозволу, сер, я матиму за честь відвідати вас у готелі, — сказав майор. — Джой Бі, сер, — не з тих, що набридають людям, сер, але й містер Домбі — не звичайна людина. Дуже зобов’язаний моєму юному приятелю, сер, за честь познайомитись із такою людиною.

Містер Домбі в надзвичайно чемних виразах висловив свою подяку, а майор Бегсток погладив Поля по голівці й сказав, що невдовзі очі Флоренс зводитимуть з розуму молодих джентльменів. «Та й старих, сер, коли хочете знати», — докинув майор, хихикнувши, піддав своїм ціпком духу містерові Бісерстону і рушив геть разом з цим молодим джентльменом мало що не клусом, розкарячивши ноги, поважно крутячи головою та покашлюючи.

У згоді з власною обіцянкою майор завітав до містера Домбі, а містер Домбі, переглянувши попередньо список військових офіцерів, віддав візит майорові. Потім майор відвідав містера Домбі в Лондоні і ще раз приїхав до Брайтона в одній з ним кареті. Коротше кажучи, майор і містер Домбі заприязнилися надзвичайно щиро й надзвичайно скоро, і, містер Домбі сказав своїй сестрі, що майор не тільки справжній військовий, а й дещо більше, бо має дуже непересічне уявлення про важливі речі, не пов’язані з його фахом.

Нарешті, привізши до дітей міс Токс з місіс Чік і знову заставши в Брайтоні майора, містер Домбі запросив його пообідати до себе в Бедфордський готель, а попередньо поздоровив міс Токс з таким знайомим і сусідою. Незважаючи на посилений стукіт серця, викликаний цими компліментами, вони не були їй неприємні, бо піднімали її в чужих очах і дали змогу продемонструвати скромність та збентеження, що їх вона була зовсім не проти виявити. Під час обіду майор дав їй чимало приводів для цього, бідкаючись, що вона покинула його й Принцесин майдан, а що ці бідкання, видно, приносили йому велику втіху, то все йшло просто чудово.

Тим більше, що майор узяв на себе керівництво розмовою і виявив до цього такий же незмірний апетит, як і до різних страв, серед яких він майже запорпався, посиливши цим свою здатність розпалюватись. Звичайна мовчазна стриманість містера Домбі тільки сприяла цій узурпації. Майор почував, що його сонце сходить у повному блиску, і в пориві власної дотепності навів таку безліч нових видозмін свого імені, аж сам собі дивувався. Одне слово, усі були задоволені й визнали, що, майор невичерпний у розмові, і коли він, вже пізно ввечері, після, затяжної партії у віст, пішов до себе, містер Домбі ще раз поздоровив розчервонілу міс Токс з таким знайомим та сусідою.

Повертаючись до свого готелю, майор цілу дорогу проказував до себе й про себе «хитрющий, сер… хитрющий, сер… збіса хитрющий!», а сівши у крісло в своїй кімнаті, зайшовся безгучним реготом, що інколи нападав на нього і завжди наганяв страх на інших. Регіт тривав так довго, що чорношкірий денщик, який дивився на майора здаля і нізащо в світі не наважився б підійти ближче, двічі чи тричі подумав, що той уже конає. Усе тіло майора, а надто голова та обличчя, розбухло, як ніколи доти, і перед очима денщика колихалося і двигтіло щось масивне кольору індиго. Нарешті регіт перетворився у вибух кашлю, а коли цей останній трохи вщух, майор уривчасто загримів:

— Ну-ну, мадам, ну-ну! Місіс Домбі, так, мадам? Не думаю, мадам. Не бути цьому, доки Джо Бі здатен устромити вам палицю в колесо. Дж. Бі наздогнав вас, мадам. Його ще не вибито з сідла, сер. Вона мудра, сер, мудра. Але Джош мудріший. Він не спить, він пильнує. Старий Джо не спить, сер!

Останнє твердження, безперечно, було правдиве — жахливо правдиве. Лишалося воно таким більшу частину ночі, що минула серед подібних вигуків упереміш з нападами кашлю та ядухи, які лякали весь будинок.

Наступного по цьому дня (то була неділя), коли містер Домбі, місіс Чік і міс Токс сиділи за сніданком, знай вихваляючи майора, в кімнату вбігла Флоренс. Обличчя їй заливав рум’янець, очі іскрилися радістю.

— Тату, тату! — скрикнула вона. — Тут Уолтер, і боїться заходити!

— Хто? — здивувався містер Домбі.— Що це знаьшть? У чім справа?

— Уолтер, тату! — боязко повторила Флоренс, зрозумівши, що занадто по-панібратському звернулася до батька. — Той, хто знайшов мене, коли я загубилася.

— Це вона про молодого Гея, Луїзо? — спитав містер Домбі, суплячи брови. — Ця дитина щось надто галаслива стала. Навряд чи то Гей. Піди, прошу, подивися.

Місіс Чік вибігла в коридор і повернулася зі звісткою, що то й справді прийшов молодий Гей у супроводі якоїсь чудної на вигляд особи, і що молодий Гей не наважується ввійти, поки містер Домбі снідає, а почекає, коли містер Домбі дозволить потурбувати його.

— Скажіть, хай заходить негайно, — звелів містер Домбі. — Ну, Гею, у чім там справа? Хто вирядив вас сюди? Хіба не можна було послати когось іншого?

— Вибачте, сер, — відповів Уолтер. — Мене ніхто не посилав. Я сам насмілився приїхати. Сподіваюсь, ви даруєте мені цю сміливість, довідавшись про причину.

Але містер Домбі, не слухаючи його, поривався зазирнути йому за спину, наче той був стовпом на дорозі.

— Що це? — сказав містер Домбі. — Хто це? Я гадаю, ви помилилися дверима, сер.

— О, перепрошую, дуже, що я не сам, сер, — поквапився пояснити Уолтер, — але це… це капітан Катл, сер.

— Уол-ре, хлопче мій, — грудним голосом прогудів капітан, — тримайся!

І в ту ж мить, ступивши крок наперед, виніс на огляд присутніх свій обширний синій костюм, свій знаменитий комір та свій гулявий ніс у повній красі і, чемно привітавши своїм гачком дам, зігнувся в поклоні перед містером Домбі з вощеним капелюхом у руці й свіжовитисненим червоним екватором круг голови.

Містер Домбі з обуреним подивом глянув на цю з’яву, самим своїм виглядом мовби закликаючи й дам до протесту. Маленький Поль, що ввійшов слідом за Флоренс, сахнувся до міс Токс, коли капітан почав вимахувати своїм гачком, і став в оборонну позицію.

— Ну, Гею, — мовив містер Домбі,— то що ви мали мені сказати?

Капітан знову, наче як вступ до розмови, що не могла не задовольнити обидві сторони, повторив: «Тримайсь, Уолтере!»

— Боюся, сер, — почав Уолтер^ тремтячи й потупивши очі, — що я допустився великої сміливості, приїхавши сюди. Надто великої сміливості. Але й приїхавши сюди, я навряд чи наважився б просити зустрічі з вами, якби міс Домбі не перестріла мене і…

— Ну? — сказав містер Домбі, спостерігши, що він глянув на Флоренс, і мимоволі насупився, коли дівчинка усмішкою підбадьорила хлопця. — Далі! Далі, прошу!

— Так, так, — вкинув капітан, уважаючи за обов’язок чемності підтримати містера Домбі. — Добре сказано. Далі, Уол-ре!

Погляд, кинутий містером Домбі в знак подяки за підтримку, мусив був спопелити капітана. Але той, безневинно примруживши око, порухом свого гачка пояснив містерові Домбі, що хлопець, мовляв, трохи ніяковіє та незабаром підбадьориться.

— Справа, що привела мене сюди, цілком приватна й особиста, сер, — затинаючись, вів далі Уолтер, — і капітан Катл…

— Тут! — гукнув капітан, запевняючи, що він напохваті і на нього можна звіритись.

— Старий друг мого бідного дядька й чудова людина, сер, — Уолтер підвів благальний погляд, немов заступаючись за капітана, — ласкаво запропонував поїхати зі мною, у чому я ніяк не міг йому відмовити.

— Ще б пак, — самовдоволено озвався капітан. — Чого відмовлятися? Далі, Уол-ре!

— І ось, сер, — Уолтер зважився нарешті дивитися в очі містерові Домбі й відчайдушно — бо дітись було вже нікуди — повів далі: — ось я й прийшов разом з ним, сер, сказати, що мій бідний дядько в надзвичайно скрутному становищі. Його торгівля поволі занепала, і він не може сплатити векселя, він мучився цією думкою вже багато місяців, про що я дуже добре знаю, сер, а раз у нього сидить судовий маклер, і він ризикує втратити все своє майно, а це розіб’є йому серце. І якби ви, сер, здавна знаючи дядька як поважну людину, ласкаво допомогли б йому в його біді,— ми б вам повік не надякувалися, сер.

Сльози бриніли в Уолтерових очах, та й у Флоренс теж, і батько її це помітив, дарма що дивився, здавалось, тільки на Уолтера.

— Сума дуже велика, сер, — сказав Уолтер, — понад триста фунтів. Дядька це нещастя зовсім приголомшило, йому так тяжко, але зарадити чимсь він не може. Він не знає навіть, що я у вас. Ви, напевне, захочете знати, сер, — по короткому ваганні додав Уолтер, — чого саме мені від вас треба. Правду сказати, я й сам не знаю. У дядька є крам, на який — можу ручитись — не накладено арешту за інші борги, та ось і капітан Катл може з свого боку поручитися за нього. Я… я не хотів би про це… про мою невелику платню… але якби ви дозволили… підсумувати… авансом… дядько… ощадливий… чесний старий чоловік, сер. — По цих уривчастих фразах Уолтер замовк і понуро стояв перед своїм патроном.

Визнавши, що настала слушна хвилина для демонстрації скарбів, капітан Катл підійшов до столу, повідсовував чашки, звільнивши місце коло ліктя містера Домбі, видобув з кишені свій срібний годинник, готівку, чайні ложечки й щипці для цукру і, поклавши все це купкою, щоб надати якомога вартіснішого вигляду, виголосив таку промову:

— Півбухана краще ніж зовсім без хліба, і це ж стосується і крихт. Тут — небагато. Можна додати річний прибуток у сто фунтів. Якщо є на світі людина, напхана знанням, то це — старий Сол Джілс. Якщо існує хлопець, що обіцяє… — капітан пригадав принагідну цитату: — …текти молоком і медом, — то це його небіж.

І, ставши назад на своє місце, капітан почав пригладжувати свої розкуйовджені кучері з виглядом людини, що успішно довела до кінця нелегку для виконання роль.

Коли Уолтер замовк, очі містера Домбі спинились на Полеві. Хлопець, бачачи, що сестра його похнюпила голову і тихо плаче, перейнявшись чужим нещастям, підійшов до неї й намагався заспокоїти її, виразно поглядаючи то на Уолтера, то на батька. Вислухавши промову капітана Катла з поблажливою байдужістю, містер Домбі знову втупив очі в сина і кілька секунд мовчки й пильно дивився на нього.

— Чому він заборгувався? — спитав містер Домбі. — Хто давав позичку?

— Він не знає, — відповів капітан, кладучи руку Уолтерові на плече. — Знаю лише я. Треба було допомогти людині, що потім померла, і на даний час мій друг Джілс сплатив уже не одну сотню фунтів. Подробиці, якщо бажаєте, віч-на-віч.

— Людям, котрим стає коштів тільки на себе самих, — мовив містер Домбі, невідступно дивлячись на сина і не звертаючи уваги на знаки, що їх капітан Катл подавав за спиною Уолтера, — краще дбати про власні зобов’язання й клопоти, а не збільшувати їх запоруками за інших. Це — вияв непорядності. І зарозумілості теж, — суворо додав містер Домбі.— Великої зарозумілості, бо й заможні люди на таке не пішли б. Полю, ходи-но сюди!

Дитина послухалась, і містер Домбі посадив її собі на коліна.

— Якби в тебе були зараз гроші… — почав він. — Дивись на мене.

Поль, що блукав очима поміж Уолтером і Флоренс, глянув в обличчя батькові.

— Якби в тебе були гроші… стільки грошей, як каже молодий Гей… що ти зробив би?

— Віддав би їх старому дядькові.

— Позичив би їх старому дядькові? — перепитав містер Домбі. — Гаразд: ось коли ти підростеш, то ми будемо порядкувати моїми грошима вдвох — я і ти.

— Домбі й Син, — перебив Поль, що давно вже вивчив ці слова.

— Домбі й Син, — повторив батько. — Хочеш уже стати Домбі й Сином і позичити гроші дядькові молодого Гея?

— Ой, дуже, тату, — скрикнув Поль. — І Флоренс хоче.

— Дівчата не мають нічого спільного з Домбі й Сином, — зауважив містер Домбі. — Чи ти — ти хочеш?

— Хочу, тату, хочу.

— Ну, то хай буде так. Бачиш, Полю, — додав він, стишивши голос, — які могутні гроші і як люди прагнуть дістати їх? Молодий Гей он скільки проїхав, щоб попросити грошей, і ти — великий і сильний, бо ти їх маєш, — ласкаво позичаєш йому й робиш для нього величезну послугу.

На хвилину личко Поля зістарилось, виявивши цілковите розуміння батькових слів, але за мить помолодшало і знову стало звичайним дитячим личком, коли хлопець спорснув з колін і побіг до Флоренс просити, щоб не плакала більше, бо він позичить грошей молодому Геєві.

Містер Домбі підійшов до столу, написав листа й завірив його печаткою. Тим часом Поль і Флоренс шепотілися з Уолтером, а капітан Катл розпливався з радості, дивлячись на них з такими честолюбними, з такими невимовно зарозумілими думками, що містер Домбі нізащо б не повірив, якби дізнався про них.

Закінчивши листа, містер Домбі сів на своє місце й простяг конверта Уолтерові.

— Передайте це завтра зранку містеру Турботові, — сказав він. — Він негайно ж дасть розпорядження, щоби хтось із контори врятував вашого дядька і сплатив той вексель. Він же подбає й про повернення боргу залежно від обставин. Вважайте, що це зробив для вас містер Поль.

Уолтер, схвильований тим, що спосіб вирятувати дядька з біди — у нього в руках, хотів був висловити свою радість і дяку, та містер Домбі спинив його.

— Вважайте, що це зробив для вас містер Поль, — повторив він. — Я пояснив йому все, і він зрозумів мене. На цьому розмова скінчена.

Оскільки містер Домбі вказав рукою на двері, Уолтерові не лишалося нічого, тільки вклонитися й піти геть, але міс Токс, побачивши, що разом з ним відходить і капітан Катл, втрутилася в цю справу.

— Любий сер, — звернулася вона до містера Домбі, щедрість якого викликала в неї з місіс Чік рясні сльози, — любий сер, у пориві вашого благородства ви не помітили однієї дрібнички.

— Чого саме, міс Токс? — поцікавився містер Домбі.

— Джентльмен з… з інструментом, — мовила міс Токс, зиркнувши на капітана Катла, — залишив на столі, коло вашого ліктя…

— Праведне небо! — гукнув містер Домбі, відштовхуючи геть капітанові скарби, ніби то й справді були крихти. — Заберіть ці речі. Дякую дуже, міс Токс. Ви, як завжди, уважні. Будьте ласкаві забрати це, сер.

Капітан Катл зрозумів, що нема іншого виходу, як послухатись. Але великодушність містера Домбі, який відмовився від купи скарбів тут-таки під рукою, настільки вразила його, що, поклавши ложечки й щипці в одну кишеню, готівку — в другу й спустивши срібного годинника в призначене для нього сховище, він схопив праву руку цього джентльмена єдиною своєю лівою і, стискуючи її дужими пальцями, у захваті торкнувся залізним гачком його долоні. Від дотику теплого почуття й холодного заліза містера Домбі обсипало морозом.

Тоді капітан Катл з неабиякою елегантністю і лицарською чемністю кілька разів поцілував свій гачок на адресу дам, попрощався окремо з Полем та Флоренс і пішов за Уолтером з кімнати. Простодушна Флоренс побігла була за ними, щоб переказати кілька слів старому

Солеві, але містер Домбі покликав її назад і звелів залишатись на місці.

— Ти ніколи не будеш Домбі, голубонько! — патетичним тоном дорікнула їй місіс Чік.

— Не сердьтеся на мене, тітонько, — відповіла Флоренс. — Я така вдячна татові!

Вона підбігла б, оповила б руками його шию — якби насмілилась. Та вона не насмілилась і лише вдячним оком дивилась на батька, що обмірковував щось, подеколи невдоволено поглядаючи на неї, але переважно стежачи за Полем, який походжав по кімнаті, сповнившись ще не знаної гідності: адже він дав грошей молодому Геєві.

А молодий Гей — Уолтер — що він?

Він був надзвичайно радий, що визволив старого від маклерів та судових виконавців і поспішає до дядька з гарними новинами. Він був надзвичайно радий і назавтра, коли владнав усі справи перед обідом, а ввечері сидів разом із старим Солем та капітаном Катлом у вітальні й бачив, як ожив майстер корабельних інструментів, повний надій на майбутнє й щасливий, що дерев’яний мічман знову належить йому. Проте, аж ніяк не применшуючи вдячності, яку він почував до містера Домбі, мусимо визнати, що сам Уолтер почувався приниженим і зневаженим. Якраз тоді, коли наші надії гинуть у пуп’янку від зимного вітру, ми охоче уявляємо собі квіти, що мали б із них розпукнути. Так і Уолтер, відчуваючи, що від високостей, де стояли Домбі, його відрізала безодня ще одного тяжкого падіння, а всі його давні химери розвіяв вітер по дорозі, почав підозрювати, що химери ці могли б вилитись у примарні сподівання здобути руку Флоренс у далекому майбутньому.

Капітанові ж усе ввижалось інакше. Він явно був переконаний, що зустріч, яка відбулася при його сприянні, пройшла настільки задовільно, що до формальних заручин Уолтера з Флоренс лишилося ще один-два кроки й що остання фінансова угода значно посунула вперед — коли вже не здійснила — надії на талан Уїттінгтона. Спонукуваний цим переконанням, поліпшеним настроєм свого старого друга і власним веселим гумором, він намагався навіть, частуючи їх утретє за день баладою про «Чарівну Піг», замінити це ім’я на «Флоренс». Натрапивши, проте, на значні труднощі, бо «Піг» мало римуватися з «ніг» (бо ж краса її ніжок чарувала всіх залицяльників), він щасливо змінив його на «Флі-і-іг» і виспівував громовим голосом з майже надприродною майстерністю, дарма, що йому вже пора було повертатись до дому страховинної місіс Мак-Стінджер.