Домбі і син

Розділ двадцять другий

Містер Турбот-управитель сидів за своїм столом спокійний і лагідний, як завжди, читаючи листи, що їх тільки він і мав право розпечатувати, ставлячи на звороті належні резолюції й помітки та розкладаючи їх по купках, щоб передати згодом у той чи інший відділ торговельного дому. Пошти цього ранку принесли багато, і роботи в містера Турбота — сила.

Загалом беручи, чоловік за такою роботою, — коли він то застигне над жмутом паперів у руці, то розкладає їх по порціях, то візьме новий жмут паперів і знову вивчає їх, стягнувши брови і випнувши дудкою рот, — весь час розкладає, тасує і знов застигає в задумі, — такий чоловік мимоволі, за примхою уяви, нагадує нам грача в карти. А містер Турбот-управитель скидався на нього не тільки рухами, а й обличчям. Це було обличчя людини, що дуже обачно веде гру, уміло використовує її сильні та слабкі позиції, подумки занотовує кожну карту, що лягає на сукно, і точно знає, де з них яка опинилася. Така людина вгадає всі карти, що на руках у партнерів, але ніколи не викаже того, що має сама.

Листи були писані різними мовами, але містер Турбот читав їх усі. Якби в торговельному домі знайшлося щось, чого б він не зміг прочитати, то це була б карта, якої бракувало в колоді. Майже з першого погляду він знав уже зміст листа, комбінував їх один з одним, як і справи, з ними пов’язані, і підкидав до тієї чи іншої купки, як людина, що знає всі карти з сорочок і заздалегідь обмірковує можливі їх комбінації.

І хоча серед інстинктів, властивих і диким, і хатнім котам, нахил до гри в карти не числиться, містер Турбот-управитель був, безперечно, з голови до п’ят представником котячої породи, що ніжився під теплим промінням літнього сонця в центрі нерівно окресленого світляного кола, творячи подобу сонячного годинника. З волоссям та бакенбардами, що завжди були непевного кольору, а зараз, на сонці, взагалі його втратили й нагадували шерсть попелястого кота, з довгими, старанно підстриженими й підточеними нігтями, із вродженою відразою до бруду, через яку він раз у раз перепиняв читання, вистежуючи, коли на його білошкіру, ніжну руку чи на лискучу тканину сорочки сяде порошина, щоб тут-таки її струснути, зі своїми скрадливими, м’якими рухами, гострими зубами, сторожкими очима, медовим язиком, жорстоким серцем, охайний та чепурний, містер Турбот-управитель вперто й терпляче сидів за столом, наче кіт, що стереже мишу коло нори.

Нарешті з листами було покінчено — за винятком одного, який вимагав окремого вивчення. Замкнувши в шухляді кореспонденцію конфіденційного характеру, містер Турбот-управитель подзвонив.

— А ти тут чого? — такими словами зустрів він появу свого брата.

— Посильний кудись пішов, а перед ним тільки я, — почулася тиха відповідь.

— Перед ним тільки ти? — пробурмотів управитель. — Ага! Велика честь для мене! Он, забери!

Вказавши на стосики розпечатаних листів, він зневажливо відвернувся й заходився зривати печатку з конверта, якого тримав у руках.

— Вибач, що турбую тебе, Джеймсе, — промовив брат, збираючи докупи листи, — але…

— А, ти мав щось мені сказати. Я так і знав. Ну?

Містер Турбот-управитель не підвів очей від листа, не

глянув на брата, — тільки чекав, так і не розкривши конверт.

— Ну? — невдоволено повторив він.

— Мене непокоїть Гаррієт.

— Яка Гаррієт? Що за Гаррієт? Я не знаю ніякої Гаррієт.

— Вона погано почувається і дуже змінилася за останній час.

— Вона вже давно змінилася, — відповів управитель. — Більше я не маю що сказати.

— Мені здається, що якби ти мене вислухав…

— Чому я повинен тебе слухати, брате Джоне? — Управитель саркастично підкреслив два останніх слова і скинув догори голову, але очей не підвів. — Гаррієт Турбот вже давно зробила вибір між своїми двома братами. Може, вона й кається, та нічого не поробиш, мусить терпіти.

— Не перекручуй моїх слів. Я не кажу, що вона кається. З мого боку було б чорною невдячністю навіть подумати таке, — відмовив старший брат. — Але, повір, Джеймсе, її жертва болить мені так само, як і тобі.

— Як і мені? — вигукнув управитель. — Як і мені?

— Її вибір, як ти це називаєш, болить мені не менше, ніж він дратує тебе, — пояснив той.

— Дратує? — перепитав управитель, вищиривши в усміху зуби.

— Ну, неприємний тобі, Коли так тобі більше до вподоби. Ти ж знаєш, що я хочу сказати. Я зовсім не мав наміру тебе образити.

— Мене ображає кожен твій вчинок, — відповів брат, раптом зло глипнувши на нього, але зараз же всміхнувся ще ширше. — Віднеси, будь ласка, ці листи. Я зайнятий.

Ця ввічливість була далеко дошкульніша, ніж гнів, і Турбот-молодший рушив до дверей, та на порозі спинився й сказав, озирнувшись:

— Тоді коли Гаррієт намарне благала, щоб ти, хай і справедливо обурений, все ж дарував мені мою першу провину, коли вона пішла від тебе, Джеймсе, щоб розділити зі мною мою лиху долю, і в сліпій своїй любові посвятила себе твоєму пропащому безталанному братові, що опріч неї не мав нікого, вона була молода і вродлива. Мені здається, якби ти побачив її тепер — якби захотів зустрітися з нею, — вона викликала б у тебе і співчуття, і захоплення.

Управитель нахилив голову й показав зуби, ніби почув якусь побрехеньку і хотів сказати «Та невже?», але не сказав нічого.

— Ми колись думали з тобою — видамо її рано заміж, і буде вона собі жити весело та безтурботно, — вів далі Турбот-молодший. — О, коли б ти знав, як радо відкинула вона всі ці надії! Як радо ступила на цілях, який обрала сама, і ні разу не озирнулась назад! Якби ти знав це, Джеймсе, ти ніколи не сказав би, що тобі чуже її ім’я. Ніколи!

Управитель знов нахилив голову й показав зуби, немов говорив: «Надзвичайно цікаво! Ти просто дивуєш мене!», — але й тепер не вимовив ні слова.

— Можна ще сказати? — тихо спитав Джон Турбот.

— У тому ж дусі? — усміхнувся брат. — Ради бога.

Джон Турбот зітхнув і вже було переступав поріг, коли його затримав братів голос.

— Якщо вона так радо йде своїм шляхом, — мовив управитель, кинувши на стіл все ще не розкритого листа, і різко засунув руки в кишені, — то перекажи їй, що я не менш радо йду своїм. Якщо вона ні разу не оглядалась назад, то я, можеш переказати їй і це, озирався не раз, пригадуючи, як вона клопоталася за тебе. І ще скажи їй, що рішення моє, — тут він посміхнувся вкрай солодко, — і досі тверде, як мармур.

— Я нічого їй про тебе не кажу. Ми ніколи не говоримо про тебе. Лиш раз на рік, у день твого народження, Гаррієт каже: «Згадаймо ім’я Джеймсове й побажаймо йому щастя» — і тільки й цього.

— То скажи тоді все це, будь ласка, собі самому, — відповів той. — Може, воно буде тобі наукою, щоб більш не торкатися цієї теми при розмові зі мною. Я не знаю ніякої Гаррієт Турбот. Такої особи не існує. Може, у тебе є сестра, ну й радій з цього. У мене її немає.

Містер Турбот-управитель знову взяв зі столу листа і з глузливо-ввічливою посмішкою махнув ним у напрямку дверей. Розпечатуючи його, він провів брата похмурим поглядом, одхилився на спинку крісла й заходився уважно вивчати зміст листа.

То було послання від його визначного шефа — містера Домбі, писане в Лімінгтоні. Всі інші листи містер Турбот читав дуже швидко, але з цим він не квапився, зважуючи кожне слово і пробуючи їх на кожен з зубів по черзі. Прочитавши листа раз, він перебіг його вдруге і вибрав звідти такі пасажі: «Я бачу, що ця зміна обстановки корисна для мене, і не можу сказати напевне, коли повернуся», «Я хотів би, щоб ви, Турботе, вибралися сюди й особисто розповіли мені, як ідуть справи», «Забув сказати вам про молодого Гея. Якщо він не поїхав на «Сині та Спадкоємцеві» або якщо «Син та Спадкоємець» ще в порту — затримайте його поки що в місті, і пошліть замість нього якогось іншого хлопця. Я ще не вирішив остаточно».

— Ото шкода, — сказав містер Турбот-управитель, розтягуючи рот, наче він був у нього з гуми. — Гей уже далеко.

Проте цей пасаж, вміщений у постскриптумі, не давав спокою ні його думкам, ні зубам.

— Здається, — промовив він, — мій дорогий друг капітан Катл тоді мені сказав, що вже наступного дня Гея беруть на буксир. Шкода, що він уже так далеко!

Містер Турбот згорнув листа і задумано вертів ним на всі боки — то клав його лігма на стіл, то ставив на ребро, уздовж і впоперек (те саме, мабуть, проробляв він подумки і з його змістом), — коли тут обережно постукав у двері містер Перч-посланець, навшпиньки, кланяючись на кожному кроці, ніби кланятись було для нього найвищою насолодою, підійшов до столу і виклав на нього якісь папери.

— Ви все ще зайняті, сер? — спитав містер Перч, мнучи руки й поштиво схиливши голову вбік, як людина, що не має права тримати її просто в присутності такої особи й ладна відсунути її якомога далі.

— А хто хоче мене бачити?

— Та, сер, — ніжним голосом промовив Перч, — власне ніхто. Містер Джілс, сер, майстер корабельних інструментів, зайшов, каже, у невеличкій справі якогось платежу, але я сказав йому, сер, що ви страшенно зайняті, — страшенно.

Містер Перч кашлянув у руку й стояв, чекаючи на дальші розпорядження.

— А ще хто?

— Та, сер… Я б нізащо не насмілився, якби ви самі не згадали, хто ще… Той самий хлопець, сер, що приходив учора, а минулого тижня ввесь час тут вештався, і схоже на те, сер, — Перч зробив паузу, аби зачинити двері, — що то велике ледащо, судячи по тому, як він пересвистується на подвір’ї з горобцями.

— Ви нібито казали, він шукає роботи, Перче? — відхилившись на спинку крісла й дивлячись на кур’єра, спитав управитель.

— Так, сер, — Перч знову кашлянув у руку, — він то говорив, що хотів би якоїсь посади і має думку, що на корабельні для нього щось би знайшлося, оскільки він уміє рибу вудити. Та тільки… — містер Перч на знак сумніву похитав головою.

— А що саме він каже, як приходить? — спитав містер Турбот.

— Отож-бо, сер, — містер Перч ще раз кашлянув у руку, — він завжди цим способом виявляв своє послушенство, коли інших не знаходив, — загалом одне і те ж, — що йому треба заробляти на прожиток і що він хотів би побачитися з кимось із джентльменів. Тільки ж бачте, сер, — додав Перч, стишуючи голос до шепоту, і, корячись нестримному потягу зберегти таємницю, повернувся до дверей, щоб притиснути їх кулаком і коліном, наче вони й так не були щільно зачинені, — навряд чи годиться, щоб отакий простак тинявся тут і плескав язиком, що його мати була за мамку для молодого хазяїна, і через те він має надію, що наша фірма його виручить. Напевне, сер, — зауважив містер Перч, — я ніколи не насмілився б натякнути, — навіть, якби це було бажаним, — що місіс Перч теж могла б стати мамкою, хоч вона саме тоді годувала найпишніше з усіх дівчаток, на яких ми дозволили собі збільшити нашу родину.

Містер Турбот вищирив зуби як акула, але думки його, здавалося, були десь далеко.

— Може, — додав містер Перч, помовчавши й кашлянувши ще раз, — краще було сказати йому, щоб забирався звідси, бо інакше його запроторять до буцегарні. Хай би посидів там! Але сам я не зважуюсь це зробити, знаєте, сер, я з натури людина боязка, та ще й нерви, у зв’язку зі станом місіс Перч, геть розхиталися, — я це й присягою можу засвідчити.

— Покажіть мені того хлопця, Перче, — сказав містер Турбот. — Приведіть його сюди.

— Слухаю, сер. Вибачте, сер, — коло дверей містер Перч завагався, — але вигляд у нього дуже неприємний.

— То пусте. Якщо він тут, — приведіть. А містер Джілс хай трохи зажде. Я зараз прийму його.

Містер Перч уклонився, зачинив по собі двері так старанно, мовби з тиждень не збирався вертатись сюди, і подався шукати хлопця серед горобців на подвір’ї. Містер Турбот за той час зайняв свою улюблену позицію біля каміна, лицем до дверей, і, ощиривши в усміху лише верхній набір зубів, виглядав достоту як звір перед стрибком.

Посильний не забарився. За ним по коридору гупали чиїсь важкі, мов дві скрині, чоботи. З нецеремонним: «Давай, давай!» — вельми незвичним, як на містера Перча, він запровадив у кабінет міцного хлопця років п’ятнадцяти, з круглим червоним обличчям, круглою головою, круглими чорними очима, округлими кінцівками і, на довершення загальної округлості, з круглим, геть безкрисим капелюхом у руках.

Один кивок містера Турбота, і Перч зараз же зник, залишивши гостя віч-на-віч з управителем. У ту ж мить, як вони залишилися самі, містер Турбот, не кажучи ні слова, схопив гостя за горло й трусив його, аж голова хлопцеві, здавалось, почала відриватись від тулуба.

Ошелешений, хлопець прикипів безтямними, широко відкритими очима до джентльмена з стількома білими зубами, що раптом кинувся його душити; тоді перебіг ними по стінах — немовби хотів цим останнім поглядом (у разі, якщо його й справді задушать) збагнути ту страшну таємницю, торкнувшись якої, він так жахливо покутує — і нарешті спромігся вимовити:

— Гей, сер! Та пустіть же мене!

— Пустити тебе! — скрикнув містер Турбот. — А я що, тебе тримаю? — Хоч у цьому сумнівів не було: тримав, і то цупко. — Ах ти, собако! — процідив крізь зуби містер Турбот. — Я тебе придушу!

Байлер заскімлив: як — придушить ой, ні! та що ж це він робить? чого б йому не вдушити когось такого, як сам, дорослого, а не його, Байлера? Однак уже те, що його тут зустріли в отакий незвичайний спосіб, настільки обеззброїло хлопця, що, коли голова, його перестала хитатись і він ще раз глянув в обличчя джентльмена — або, вірніше, в його зуби — і побачив звіриний оскал, бідний Байлер забув, що він парубок, і зайшовся плачем.

— Я вам нічого поганого не зробив, сер, — прохрипів Байлер, званий інколи Робом, інколи — Благородним Точильником і завжди — Тудлом.

— Ах, ти шмаркачу! — відповів містер Турбот, поволі відпускаючи його шию, й, одступивши на крок, зайняв свою улюблену позицію. — Як ти смів прийти сюди?

— Я не хотів, сер, — пхинькав Роб, однією рукою потираючи собі шию, а другою втираючи сльози. — Я більше не прийду, сер. Я просто шукав роботи.

— Шукав роботи! Ти, Каїне! — повторив за ним містер Турбот, вп’явшись у нього очима. — Та хіба ти не послідущий волоцюга в Лондоні?

Цей докір, вельми дошкульний, був аж надто справедливий, і Тудл-молодший не міг його спростувати, тільки стояв і перелякано, мов покаяний грішник, дивився на містера Турбота. Взагалі він, можна сказати, був цим джентльменом зачарований, бо ні на мить не зводив з нього своїх круглих очей.

— Хіба ти не злодій? — спитав містер Турбот, сунувши руки в кишені.

— Ні, сер, — протестував Роб.

— Злодій!

— Їй-бо, ні, сер, — заскиглив Роб. — Я ніколи не крав, сер, повірте. Я знаю, я збився з пуття, сер, відколи взявся ловити птахів і вештатись по місту. Люди думають, — в нападі каяття признався Тудл-молодший, — що співочі птахи — цілком безневинні створіння, сер, але один бог знає, скільки в цих пуцьверінках зла і до чого вони можуть чоловіка призвести.

Його, в усякому разі, вони призвели до вельветової куртки, геть поношених штанів, малесенького червоного жилета, що більше нагадував жіночу горжетку, синьої сорочки під ним і вже згаданого капелюха.

— Я й додому майже не заходив ті десять місяців, відколи за птахами вганяю, — сказав Роб. — Як я можу туди прийти, коли всім на мене й подивитися сором! Сам дивуюся, — Байлер ревно заплакав, витираючи очі полою куртки, — чого це я досі не пішов і не втопився.

Здавалось, ніби всі ці зізнання — отже, й подив, чого це він досі не вчинив такого геройства, — витягли з хлопця зуби містера Турбота, і приховати щось перед цим потужним магнітом було понад його сили.

— Гарний дженджик! — похитав головою містер Турбот. — Для тебе уже мотузку сукають, братику!

— Знаєте, сер, — знов заридав бідолашний Байлер, і далі втираючись полою, — я часом не проти, щоб її вже висукали. А всі нещастя мої почалися з сачків. Та й як було не сачкувати?

— Не що? — перепитав містер Турбот.

— Сачкувати, сер. Сачкувати від школи.

— Тобто, ти вдавав, що йдеш до школи, а насправді не йшов?

— Так, сер. Це й зветься сачками, сер, — пояснив, понурившись, колишній Точильник. — Коли я йшов туди, мені проходу не давали, сер, а приходив туди — дубасили. Ось я й став сачкувати, ховався,і так все й почалося.

— І ти хочеш сказати, — містер Турбот знову взяв його за горло і кілька хвилин мовчки дивився на нього, — що тобі треба роботи?

— Я був би вдячний, сер, якби мене взяли, — ледь чутно озвався Тудл-молодший.

Містер Турбот-управитель штовхнув його в куток — той слухняно позадкував, затамувавши подих, не зводячи очей з його обличчя, — і подзвонив.

— Попросіть містера Джілса.

Містер Перч був надто добре вихований, щоб виявити подив чи принаймні зауважити ту особу в кутку, і дядько Сол з’явився миттю.

— Сідайте, прошу, містере Джілсе, — осміхаючись, сказав містер Турбот. — Як ся маєте? Сподіваюсь, у добрім здоров’ї?

— Дякую, сер, — відповів дядько Сол, видобуваючи з кишені гаманця, а з нього — кілька банкнот. — Єдине, що мені докучає— старість. Двадцять п’ять, сер.

— Ви такі ж акуратні й точні, містере Джілс, — сказав усміхнений управитель, видобуваючи якийсь документ з однієї з численних шухляд і розписуючись на нім під поглядом дядька Сола, — як будь-який з ваших хронометрів. Цілком правильно.

— Про «Сина й Спадкоємця», я бачив, у зведенні нічого нема, сер? — промовив дядько Сол з ледь відчутнішим, ніж звичайно, тремтінням у голосі.

— Про «Сина і Спадкоємця» у зведенні нічого нема, — підтвердив Турбот. — По-моєму, там штормило, і судно, мабуть, збилося з курсу.

— Але, дасть біг, уціліло, — сказав дядько Сол.

— Дасть біг, уціліло, — відкинувшись у кріслі, повторив Турбот своїм безголосим манером, від якого юного Тудла знову кинуло в дрож. — А вам, містере Джілсе, я думаю, бракує вашого небожа? — додав він уголос.

Дядько Сол кивнув головою, глибоко зітхнувши.

— Містере Джілсе, — Турбот погладив собі підборіддя й звів очі на майстра корабельних інструментів, — якби ви взяли до себе одного хлопця, то й вам було б веселіше і нашій фірмі ви зробили б послугу. Я знаю, — квапливо додав він, випереджаючи старого, — в крамниці нема чого робити, але він може витирати там порохи, чистити інструменти, робити чорну роботу, містере Джілс. Ось цей хлопець.

Сол Джілс опустив свої окуляри з лоба на очі й глянув на юного Тудла, що стояв у кутку і виглядав так, наче щойно пірнав головою у відро холодної води (цей вигляд, зрештою, був у нього завжди). Крихітний його жилет часто-часто здіймався від надміру почуттів, а погляд був прикований до містера Турбота, не зраджуючи ніякісінького інтересу до його майбутнього хазяїна.

— Візьмете його, містере Джілсе? — запитав управитель.

Старий Сол, хоч не дуже й тішився, відповів, що він завжди радий зробити послугу містеру Турботові, чиє бажання для нього — закон, і що дерев’яний мічман буде щасливий вітати у себе кожного, хто прийде від містера Турбота.

Містер Турбот геть-чисто оголив свої ясна, від чого юний Тудл затремтів ще дужче і якнайчемніше подякував старому за його люб’язність.

— Значить, він буде у вас, містере Джілсе, доки я не вирішу, що з ним можна і варто зробити, — сказав Турбот, підводячись і простягаючи старому руку. — Оскільки я вважаю, що відповідаю за нього, — тут він широко всміхнувся до Роба, який затрусився всім тілом, — буду вдячний, якщо ви візьмете його під пильний нагляд і повідомлятимете мене про його поведінку. Сьогодні, по дорозі додому, я загляну до його батьків — вельми поважні люди, — спитаю в них про дещо, а завтра вранці пришлю хлопця до вас. До побачення, містере Джілсе.

Його прощальна усмішка вмістила стільки зубів, що старому Солеві стало трошечки не по собі. І він почимчикував додому, думаючи про розбурхані штормом моря, кораблі, що йдуть на дно, людей, що борсаються у хвилях, про стару пляшку мадери, якій ніколи не бачити світла дня, й інші малоприємні справи.

— Ну, хлопче, — сказав містер Турбот, поклавши руку на плече юного Тудла й виволікши його на середину кімнати, — ти чув, що я говорив?

— Чув, сер, — відповів Роб.

— Гадаю, ти розумієш, — вів далі його патрон, — що якби ти надумався ошукати мене, то краще б тобі утопитися раз і назавжди ще до того, як ти прийшов сюди.

Видно було, що з усіх можливих розумових надбань Роб нічого так добре не втямив, як це.

— Якщо ти мені хоч трохи збрехав, — сказав містер Турбот, — то ніколи не навертайся мені на очі. Коли ж ні — чекай мене ввечері коло вашої хати. Я вийду звідси о п’ятій і поїду верхи. Тепер кажи адресу.

Роб поволі продиктував адресу, а містер Турбот записував. Роб узявся диктувати і вдруге, цього разу по буквах, наче боявся, що якась загублена крапка чи риска накличе згубу й на нього. По чім містер Турбот попровадив його до дверей, і Роб, що не зводив погляду зі свого патрона до останньої хвилини, тут-таки зник.

Цього дня в містера Турбота було чимало роботи й чимало людей удостоїлось честі бачити його зуби. Скрізь — у конторі, на подвір’ї, на вулиці, на біржі — скрізь блискали і рискали ці зуби. А о п’ятій вечора, коли привели гнідого коня — власність містера Турбота, — вони скочили в сідло і поблимали у Чіпсайд.

Оскільки о такій порі годі гнати коня по залюднених вулицях міста, навіть коли дуже хочеться, і оскільки містеру Турботу не дуже цього хотілося, то їхав він неквапом, лавіруючи поміж возів й екіпажів, об’їжджав де міг калюжі й болотисті ковбані на геть розмоклій дорозі і прикладав масу зусиль, аби не забруднити себе і свого жеребця. Їдучи отак інохіддю й позиркуючи на перехожих, він раптом піймав на собі погляд круглих очей

Роба, що прикипіли до його обличчя так, мовби ніколи з ним не розлучалися, а сам Роб, вилискуючи головою, підперезавшись скрученою хусточкою, що скидалась на плямистого вугра, явно виказував готовність уволити будь-яке його бажання, незалежно від ходи його коня.

Ця готовність хоч і лестила містерові Турботу, все ж видавалась дивною і почала привертати увагу перехожих, тому він, скориставшись тим, що людей і карет поменшало, а дорога стала сухіша, пустив коня риссю. Роб, не зволікаючи, учинив те ж саме. Містер Турбот перейшов на легкий галоп, — Роб і тут був напохваті. Далі кінь погнав чвалом, — Робові й байдуже. Коли б містер Турбот не скошував очі в той бік — там незмінно, і завжди бадьоро, верстав свій путь Тудл-молодший, професійно працюючи ліктями, — на зразок тих джентльменів, що бігають наввипередки ради призів.

Усе це було смішно, але й свідчило, яку владу здобув він над хлопцем, — і з цим містер Турбот, удаючи, що нічого не бачить, прискакав у квартал, де жили Тудли. Тут кінь стишив ходу, і Роб вирвався наперед, показуючи, куди завертати, а коли містер Турбот гукнув чоловіка з-під сусідських воріт, аби той, на час його гостини в колишніх Оленячих Садах, доглянув йому коня, — Робін уже був наготові і підтримував стремено, поки управитель злазив з сідла.

— А тепер, сер, — сказав Турбот, беручи хлопця за плече, — ходімо.

Відвідини батьківської господи явно непокоїли блудного сина, але містер Турбот підштовхував його ззаду, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як відчинити двері і дати себе увіпхати прямісінько між братів та сестер, що цілим гуртом сиділи круг столу за чаєм. Уздрівши приблуду в руках незнайомця, вся малолітня родина зняла одностайний рев, який так сильно різонув хлопця в груди, що коли він побачив між дітьми ще й бліду, розтривожену матір з немовлям на руках, то не втримавсь і додав до хору й свій голос.

Тепер уже ніхто не мав сумніву, що цей незнайомий — коли не сам містер Кат власною персоною, то хтось інший з тієї ж компанії. І юне товариство завило ще голосніше, а наймолодші його члени, ще не здатні керувати поривами почуттів, властивих їхньому вікові, попадали навзнак, мов пташенята перед шулікою, і задригали ногами. Нарешті бідна Поллі спромоглася на голос і сказала тремтячими губами:

— Ой Робе, безталанний мій хлопчику, що Це ти накоїв?

— Нічого, мамо! — жалібно вигукнув Роб. — Спитайте в джентльмена!

— Не хвилюйтеся, — сказав містер Турбот. — Я бажаю йому добра.

При цих словах Поллі, яка досі стримувала сльози, дала їм волю. Старші Тудли, що вочевидь снували намір відбити брата, розтулили кулаки, а молодші, почіплявшись зусібіч за мамину спідницю, позиркували з-під пухкеньких ліктиків на свого брата-шибайголову та на його незнайомого друга. Всі благословили джентльмена з чудовими зубами, що бажав Робові добра.

— Цей хлопець, — містер Турбот лагідно трусонув ним, — ваш син, мадам?

— Так, сер, — вклонившись, схлипнула Поллі.

— Боюся, поганий син.

— Для мене він не був поганий, сер.

— А для кого був? — поцікавився містер Турбот.

— Він був трохи вітрогон, сер, — пояснила Поллі, вгамовуючи немовля, що робила конвульсійні зусилля руками й ногами, прагнучи переметнутись повітрям до Байлера, — і водився з лихим товариством, але тепер, сподіваюсь, він скуштував гіркої і виправиться, сер.

Містер Турбот зиркнув на Поллі, на охайну кімнату і охайних дітей, на просте Тудлове обличчя, трохи батьківське, трохи материне, відбите й повторене рештою облич довкола, й узявся викладати мету свого візиту.

— Вашого чоловіка, здається, немає вдома? — спитав він.

— Ні, сер. Він на колії,— відповіла Поллі.

Блудному Робові при цій звістці явно відлягло від серця, хоча всі його розумові й фізичні здібності й досі перебували під владою його патрона: він так само не зводив з нього очей і лише вряди-годи кидав крадькома жалібний погляд на матір.

— Тоді я вам розкажу, — мовив містер Турбот, — хто я такий, як стрівся із вашим хлопцем і що хочу зробити для нього.

І містер Турбот розказав, тільки по-своєму. Розповів, як спершу хотів накликати різні страхіття на голову зухвалого хлопця за те, що він вештався коло контори Домбі й Сина; як потім роздумався, взявши до уваги його молоді літа, його каяття та його родину; як боявся, чи не зробить він нерозважного кроку, беручись помагати хлопцеві, і чи цей крок не викличе осуду людей розважних; але він робить його з власної волі і сам відповідатиме за наслідки; а що стосується колишніх зв’язків між матір’ю хлопця й родиною містера Домбі, то вони тут ніякої ролі не грають, і містер Домбі тут ніякої ролі не грає — єдина й головна роль в усій цій справі, від початку й до кінця належить лише йому — містеру Турботу. Склавши собі чимало похвал за свою доброту і прийнявши не меншу їх кількість від усіх присутніх членів родини, містер Турбот не прямо, та все ж доволі прозоро зазначив, що він довіку заслужив собі на безоглядну Робову відданість і самопосвяту як найскромнішу данину шани, котра йому належить. Самого Роба ця велика істина так уразила, що він, не відриваючи від свого патрона очей, з яких покотилися рясні сльози, гаряче закивав головою і кивав доти, доки його лискуча голова не почала, здавалось, відокремлюватися від тулуба, як то вже з нею було, під руками того ж патрона, сьогодні вранці.

Поллі, що одне небо знає скільки ночей не спала, побиваючись за своїм безпутним первістком, тижнями не бачачи його, ладна була впасти навколішки перед містером Турботом, перед добрим ангелом — незважаючи на його зуби. Та що містер Турбот уже зібрався відходити, то вона лиш обсипала його словами подяки, — своїми материнськими молитвами та благословеннями, — подяки такої щедрої (бо оплаченої серцем), надто для містера Турбота, що, коли б він і сподобився відплатити за ці щедроти усім, чим міг, то все одно залишився б у виграші.

Поки цей джентльмен пробирався в юрбі дітлахів до дверей, Роб кинувся до матері й покаянно обняв її разом із немовлям.

— Я тепер так старатимусь, мамо! — запевнив він. — Їй-богу, старатимусь!

— Старайся, мій хлопчику! Я знаю, ти будеш старатися — ради нас усіх, ради себе самого! — плакала Поллі, цілуючи його. — Але ж ти ще вернешся поговорити зі мною, — проведеш джентльмена і вернешся?

— Не знаю, мамо, — завагався Роб, потупивши очі. — А батько… коли він має прийти?

— Не раніш як о другій ночі.

— То я вернуся, мамо! — вигукнув Роб і, оточений радісним криком братів та сестер, що так привітали його обіцянку, кинувся навздогін містеру Турботу.

— Що, в тебе лютий батько? — спитав містер Турбот, котрий чув цю розмову.

— Ні, сер, — здивовано відповів Роб. — Кращого, добрішого батька нема в світі.

— То чого ж ти не хочеш з ним бачитись?

— Між батьком і матір’ю — велика різниця, сер, — подумавши, сказав хлопець. — Він навряд чи повірить, що я виправлюсь, — хоч дуже хотів би, я знаю. А мати… Моя мама, принаймні, завжди вірить в усе хороше, сер, благослови її бог.

Містер Турбот розтулив було рот, але не сказав нічого, доки не сів на коня й не одпустив чоловіка, що за ним дивився. Тільки тоді, пильно глянувши зверху вниз в уважне хлопцеве обличчя, він сказав:

— Завтра зранку прийдеш до мене. Тобі покажуть, де живе той старий джентльмен, — той старий джентльмен, котрий був сьогодні у мене, і до котрого, як було сказано, ти ідеш на службу.

— Так, сер, — відповів Роб.

— Цей старий джентльмен мене дуже цікавить, і, служачи йому, ти, хлопче, служитимеш мені. Зрозумів? Гаразд, — урвав він, помітивши, як проясніло кругле обличчя Роба. — Бачу, що зрозумів. Я хочу знати все про того джентльмена: як він живе, що робить день у день (бо маю намір чимось йому прислужитися), а надто, хто його відвідує. Розумієш?

Роб твердо кивнув головою й знову сказав:

— Так, сер.

— Я хотів би дізнатись, що він має друзів, які піклуються про нього і не цураються його, — бо він, бідолаха, тепер дуже самотній, — які люблять його та його небожа, що виїхав за кордон. Зокрема, його повинна відвідувати одна дуже молоденька леді. Вона цікавить мене найбільше.

— Я буду глядіти, сер, — сказав хлопець.

— І гляди, — застеріг патрон, майже впритул нахиливши своє оскалене обличчя до обличчя хлопця, й ударив його по плечі пужалном, — гляди, щоб ні з ким опріч мене не балакав про мої справи!

— Ні з ким на світі, сер, — запевнив Роб, крутнувши головою.

— Ні там, — містер Турбот вказав на будинок, звідки вони щойно вийшли, — ні деінде. Побачу, яка твоя щирість та вдяка. Влаштую тобі пробу!

Що він і зробив, блиснувши зубами й не то погрозливо, не то обнадійливо скинувши головою, по чому відвернувся від Роба і його очей, що були до нього мов цвяхами прикуті — так, ніби він вчарував хлопця, оволодівши його душею і тілом, — і жваво рушив з місця. Але, спостерігши невдовзі, що його вірний джура, з тією самою пов’язкою і на велику втіху строкатій юрбі глядачів, знов виказує свою готовність бути напохваті, містер Турбот стримав коня і наказав хлопцеві забиратися геть. А щоб забезпечити виконання свого наказу, обернувся і стежив, як той іде геть. Цікаво, що навіть за цих обставин Роб ніяк не міг остаточно відірвати очі від свого патрона, а все оглядався й оглядався, наражаючись на цілий шквал штовханів та ударів з боку інших перехожих, чого, у полоні єдиної і всеохопної думки, не відчував цілковито.

Далі містер Турбот-управитель поїхав уже ступою, з виглядом людини, що успішно закінчила всі свої денні справи і викинула їх з голови. Самовдоволений і лагідний без меж, їхав собі по місту і мугикав дорогою якусь пісеньку. Здавалося, він муркотів — таке велике було його задоволення.

І справді, містерові Турботу мріялось, що він лежить на килимку просто каміна. Лежить, звившися клубочком у декого в ногах, готовий, залежно від обставин чи власного гумору, плигнути, чи вгризти, чи дряпнути, чи торкнутися оксамитною лапкою. Чи не бачив він і клітки з пташкою, що мала стати йому за здобич?

«Одна молоденька леді! — думав, виспівуючи, містер Турбот-управитель. — Ах, коли я бачив її востаннє, вона була ще дитина. Кароока, чорнява, скільки пригадую, з милим, дуже милим личком. Навіть гарненька, можна сказати».

Ще лагідніший і самовдоволеніший їхав собі містер Турбот, все дужче мугикаючи, свою пісеньку, аж зуби підклацували, і нарешті звернув у тіняву вулицю, де стояла оселя містера Домбі. Він був такий заклопотаний, снуючи павутину довкола милих личок і затягуючи їх сіточкою зверху, що схаменувся лише тоді, коли, ковзнувши поглядом у холодну перспективу високих будинків, раптово спинив коня за кілька кроків від дверей згаданого дому. Але, щоб зрозуміти, чому він так раптово спинив коня й що саме його так здивувало, треба зробити невеличкий відступ.

Містер Тутс, звільнившись з-під Блімберової кормиги і ввійшовши у володіння певною частиною своїх земних скарбів, «якої, — сенсаційно повідомляв він щовечора містеру Пастирові протягом останніх півроку свого учнівства, — не встигли пограбувати його опікуни», з неабияким завзяттям узявся до науки Життя. Запалившись благородним бажанням зробити блискучу і славетну кар’єру, містер Тутс умеблював винайняті ним добірні апартаменти і, між іншим, улаштував собі спортивний будуар, прикрасивши його портретами коней-переможців, які його нітрохи не цікавили, і поставивши туди диван, що гнітив його. В цій чарівній оселі містер Тутс культивував усі види мистецтв, що вдосконалюють і ошляхетнюють людське життя. Головним його інструктором у цьому питанні був цікавий чолов’яга на ймення Бойове Курча, що славився в шинку «Чорний Борсук», за найбільшої спеки носив біле волохате пальто і тричі на тиждень гамселив містера Тутса по голові за мізерну платню в десять шилінгів шість пенсів за лекцію.

Бойове Курча, що правив за Аполлона в Тутсовім Пантеоні богів, познайомив його із штампувальником що вчив гри на більярді, з лейб-гвардійцем, що вчив фехтування, зі стайничим, що вчив їздити верхи, з корнуольцем, фахівцем з усього, що стосувалося атлетики, і ще з двома-трьома особами, незгірше обізнаними із красними мистецтвами. З такими-от професорами містер Тутс не міг не досягти швидких успіхів, і під цим досвідченим керівництвом він і приступив до роботи.

Одначе не знати відколи, але стало траплятись так, що навіть при всій привабливій новизні, яку вносили ці джентльмени, містер Тутс почав відчувати якийсь неспокій, якусь невлаштованість. Якісь чорні зерна посіялись у його душі, котрих навіть Бойове Курча не міг повидзьобувати; якісь темні сили обступали його дозвілля, котрих навіть Бойове Курча не міг збити з ніг. І чи не єдиною радістю містера Тутса було залишати свої візитні картки на повозі містера Домбі. Жоден збирач податків в обширній Британській імперії, де ніколи не заходить сонце, а збирачі податків ніколи не лягають спати, не був такий настирливий і сталий в своїх візитах, як містер Тутс.

Містер Тутс ніколи не йшов нагору, лише, пишно вдягнений для такої нагоди, розігрував одну і ту ж церемонію біля дверей у хол.

— О, доброго ранку! — то була перша фраза, з якою він звертався до слуги. — Для містера Домбі, — друга фраза, при якій він вручав свою візитну картку. — Для міс Домбі, — третя фраза й друга картка.

Тут містер Тутс повертався, ніби лагодився йти; але слуга вже знав його і знав, що він не піде.

— О, прошу вибачити, — казав містер Тутс, немов йому щось несподівано спало на думку, — а дівчина вдома?

Слуга припускав, що вдома, але не був певен. Він дзвонив на другий поверх і дивився на сходи. Так, вона вдома і вже спускається. Після того з’являлася міс Ніппер, а слуга зникав.

— О, як ся маєте? — казав містер Тутс, фиркнувши сміхом і зчервонівши.

Сюзанна дякувала й відповідала, що добре.

— А як там Діоген? — було друге запитання.

Звичайно ж, дуже добре. Міс Флоренс любить його дедалі більше. Містер Тутс вітав цю звістку таким гучним фирканням, наче відкрив пляшку з якимсь дуже нагазованим напоєм.

— Міс Флоренс почуває себе добре, сер, — додавала Сюзанна.

— О, це пусте, дякую вам, — незмінно відповідав Тутс, по чому незмінно накивував п’ятами.

Безперечно, в душі містера Тутса роїлося щось таке, з чого він виснував, що якби він з часом міг домогтися руки Флоренс, то був би страшенно щасливий. Безперечно, до цієї думки містер Тутс дійшов якимись довгими й крученими шляхами, а, дійшовши до неї, спинився на ній. Серце його було вражене. Його зачепило. Він любив. Одної ночі він зробив навіть одчайдушну спробу скласти акровірша на ім’я Флоренс, — сам задум розчулив його до сліз, — просидів над ним до самого ранку, але далі першого рядка — «Филююся, як бачу» — не пішов: натхнення, в якому він написав початкові літери наступних шести рядків, на цьому його покинуло.

Опріч вищеописаного хитромудро-політичного маневру — щодня залишати візитну картку для містера Домбі, — мозок містера Тутса не вигадав нічого, що наблизило б його до особи, яка полонила його серце. Але врешті-решт глибокі метикування підказали містерові Тутсу ще один певний крок — йому треба заприятелювати з міс Сюзанною Ніппер і попередньо натякнути хоч їй на стан своєї душі.

На перших порах, щоб прихилити до себе цю леді, непогано було б, мабуть, трошечки — так собі, несерйозно — позалицятися. Не спроможний укласти сам плану дій, він порадився з Курчам, — не втаємничуючи цього джентльмена в усю справу, а лише сказавши, що один його приятель з Йоркшира написав до нього (містера Тутса) і хоче знати його думку з цього питання. А що думка Курчати завжди була одна — «наступай і перемагай», і ще — «коли суперник перед тобою, бери його за барки», то містер Тутс добачив у ній алегоричне підтвердження власних намірів і твердо вирішив завтра ж поцілувати міс Ніппер.

Отож наступного дня, пустивши в ужиток кілька найчудесніших витворів фірми «Берджес і К°», містер Тутс рішучим кроком подався до дому містера Домбі. Але поки він дійшов до місця дії, відвага його ослабла настільки, що, підійшовши до будинку о третій, він постукав у двері лише о шостій.

Все відбувалося точнісінько так, як і завжди, до того моменту, коли Сюзанна сповістила, що її молода господиня почуває себе добре, а містер Тутс сказав, що то пусте. Тут, на превеликий подив міс Ніппер, містер Тутс, замість пуститися навтьоки, чогось забарився і захихотів.

— Може, ви хотіли б пройти нагору, сер? — спитала Сюзанна.

— Що ж, я, мабуть, зайду, — відповів містер Тутс.

Але натомість відважний Тутс незграбно кинувся на Сюзанну, коли та зачиняла двері, і, обнявши її, цмокнув у щоку.

— Забирайтесь, а то я вам очі видряпаю! — скрикнула Сюзанна.

— Ще разочок! — вимагав Тутс.

— Забирайтесь! — відштовхнула його Сюзанна. — Теж мені телятко! Що ж воно буде далі? Ідіть собі, сер!

Не можна сказати, щоб Сюзанні чинилася кривда, бо вона ледве могла говорити від сміху, але Діоген, який стояв на сходах і чув якесь шамотіння під стіною й човгання ніг а через балясини сходів побачив щось схоже на сутичку з чужинськими зайдами, був іншої думки, стрілою кинувся на виручку й блискавично вхопив містера Тутса за ногу.

Сюзанна верескнула, вибухнула сміхом, відчинила двері й вибігла на вулицю. За нею вивалився відважний Тутс разом із Діогеном, що вчепився у його холошу так, ніби «Берджес і К°» були його персональні кухарі й приготували йому цей ласий святковий шматок. Діогена раз по раз струшували, він катався в поросі, але знову зводився на лапи, крутився круг спантеличеного Тутса й хапав його за ноги. Ось ця метушня, що на очах враженого містера Турбота зчинилася біля статечного будинку містера Домбі, й примусила його спинити коня.

Діогена нарешті забрали, двері зачинили, а містер Турбот і далі не рушав з місця, дивлячись на збідованого Тутса, що, заховавшись у найближчій брамі, перев’язував подерту холошу коштовною шовковою хусточкою, яка становила складову частину його дорогого Костюма.

— Перепрошую, сер, — мовив містер- Турбот, під’їжджаючи ближче й усміхаючись якнайзичливіше, — вас не поранено?

— О, ні, дякую вам, — відповів містер Тутс, підводячи розчервоніле обличчя. — Це пусте. — Містер Тутс був навіть не проти зазначити, що все це дуже мило.

— Бо коли собака подер зубами ногу… — вищиривши свої зуби, почав був містер Турбот.

— Ні, ні, дякую вам, сер, — одповів містер Тутс. — Все гаразд. Цілком нормально, дякую вам.

— Я маю приємність бути знайомим, з містером Домбі, — зауважив Турбот.

— Та невже! — гукнув, зашарівшись, Тутс.

— Може, дозволите мені перепросити вас від його імені, — сказав містер Турбот, здіймаючи капелюха, — за такий прикрий випадок. Я просто не розумію, як це могло статися.

Містера Тутса настільки зворушує ця ввічливість, а також щаслива нагода заприятелювати з приятелем містера Домбі, що він зараз же витягує футляр для візиток і передає одну з них містерові Турботу, який на цю люб’язність одповідає тим же, і вони розлучаються.

Коли містер Турбот тихою ступою проминає будинок і, дивлячись на вікна вгорі, намагається упізнати чиєсь замислене личко за шторою, звернене до рум’яних дітей навпроти, поруч із личком вигулькує волохата голова Діогена, і собака, хоч як його заспокоюють, гавкає, гарчить і шарпається до нього так, ніби збирається стрибнути на нього з цієї висоти й роздерти його на клапті.

Добре робиш, Ді, що тримаєшся близько своєї господині! Ще раз, ще! Твоя голова піднесена, очі палають, зуби аж сверблять, щоб учепитися в нього! Ще раз, поки він тут, під будинком! У тебе добрий нюх, Ді. Кота, друже, кота!