Домбі і син

Розділ двадцять сьомий

Містер Турбот-управитель устав разом із жайворонком і пішов пройтися під літнім сонцем. Думками своїми — а думав він, зсунувши брови, — Турбот, схоже, не заносився так високо, як жайворонок, та й узагалі ті думки нікуди не линули, тільки гніздилися ближче до землі, визираючи з-поміж черви та перегною. Але жодна птиця, що співала високо в повітрі, незрима для ока людського, не була так далеко від нього, як думки містера Турбота. Він так досконало панував над своїм обличчям, що про вираз його мало хто міг сказати щось більше крім того, що воно усміхнене або ж замислене. Зараз воно було замислене, глибоко замислене. Що вище злітав жайворонок, то глибше занурювався він у свої думки. Що голосніші та чистіші були мелодії жайворонка, то важчим та глибшим ставало його мовчання. Нарешті, коли жайворон упав униз, у зелені жита, що хвилювалися рікою під подихом ранку, містер Турбот струсив із себе задуму і озирнувся навкруги з такою привітною та лагідною посмішкою, немов хотів прихилити до себе численних глядачів! Отак стрепенувшись, він більше в задуму не впадав, тільки розхмурив обличчя, наче згадавши, що найменша зморшка може все виказати, і йшов далі усміхаючись, мов на репетиції.

Може, з метою справити якнайкраще перше враження, містер Турбот цього ранку прибрався надто старанно і чепурно. Наслідуючи трохи строгість костюма того великого чоловіка, якому служив, містер Турбот, проте, не перейняв його бундючності. По-перше, вона йому самому здавалася смішною, а по-друге, він зайвий раз хотів підкреслити те, що відрізняло їх один од одного. Дехто міг би, звичайно, витлумачити це як своєрідну не дуже похвальну критику його крижаного патрона, та світ взагалі схильний тлумачити все на гірше, і містер Турбот не відповідав за його злостивість.

Чистий і квітнучий, трохи, може, збляклий на сонці, містер Турбот легкою ступою йшов по моріжку, походжав луками та зеленими ланами, прогулювався по алеях, доки не наблизився час сніданку. Вибравши коротший шлях, щоб не запізнитися, містер Турбот пустився в зворотну путь, все так само провітрюючи свої зуби, і голосно сказав: «А тепер ходім подивімось на другу місіс Домбі».

Гуляючи, він вийшов за межі міста і тепер, повертаючись назад, крокував густо затіненою алеєю, вздовж якої де-не-де було порозставлювано лавки для тих, хто бажав перепочити. Оскільки алея ніколи не бувала багатолюдною, а о цій тихій порі і взагалі пустувала, то містер Турбот був (чи вважав, що був) її єдиним і повновладним хазяїном. Отож, з безтурботністю людини, якій залишалося ще двадцять хвилин, щоб добратися туди, куди спокійно можна дійти за десять, містер Турбот зійшов зі стежки й кружляв собі між дерев, огинаючи товстенні стовбури то з того, то з іншого боку і лишаючи на росяній землі ланцюжок слідів.

Та виявилось, він помилявся, гадаючи, що в гайку нікого нема, бо, оминувши велике дерево, зачерствіла кора на якому вся була в гудзах і складках, мов шкура носорога чи якогось іншого спорідненого страховища допотопних часів, він раптом побачив постать на лавці, довкола якої от-от був зібрався закрутити свій ланцюжок.

То була дуже вродлива, елегантно вдягнена дама з гордими карими очима, що втупилися в землю. В душі її точилася якась напружена боротьба, бо вона закусила спідню губу, груди їй здіймалися, ніздрі роздималися, голова тремтіла, по щоках текли сльози обурення, а нога з такою силою втиснулася в мох, ніби вона хотіла витолочити його. Це все, що в першу мить встиг ухопити погляд Турбота, бо майже в цю саму мить дама із зневажливим виглядом, повним нудьги та апатії, підвелася з лави. Тепер її постать чи обличчя не виражали нічого, крім байдужності й величної погорди.

Висхла й дуже бридка стара баба, — судячи з одягу, не циганка, а одна з того розмаїтого племені волоцюг, що вештаються, жебраючи, а заодно крадуть, лудять посуд чи плетуть очеретяні кошики, — і собі стежила за дамою, бо коли та встала, стара підхопилася з землі — якщо не вихопилася з-під неї — і, дивовижно контрастуючи з дамою своєю зовнішністю, перетяла їй дорогу.

— Дозвольте поворожити вам, красуне, — сказала стара, соваючи щелепами так, ніби під її жовтою шкірою пручався кістяк самої Смерті і пнувся на волю.

— Я й сама знаю свою долю, — відповіла дама.

— Ой-ой, моя красуне, знаєте, тільки неправильно. Не те ви собі ворожили, як сиділи там, не те! Я все бачу. Дайте мені срібну монету, красунечко, і я скажу вам правду. На личку у вас написане багатство.

— Знаю, — відповіла дама, гордим кроком і з похмурою посмішкою оминаючи стару. — Я знала це й до вас.

— Що? — скрикнула стара. — То ви мені нічого не дасте? Нічого не дасте, щоб я вам поворожила? Тоді скільки дасте, аби я не ворожила? Дайте що-небудь, інакше я вам ту долю викричу! — люто хрипіла стара.

Містер Турбот виступив з-за свого дерева назустріч дамі, що саме порівнялася з ним, стягнув капелюха і, кланяючись їй, звелів старій замовкнути. Леді подякувала йому кивком голови й пішла собі далі.

— Тоді ви мені щось дасте, а то я їй викричу! — верескнула стара, одштовхуючи руку Турбота, що хотів затримати її. — Чи, слухайте, — миттю вгомонилася вона і пильно видивилася на нього, немов і забула про свою злість — дайте мені щось, або я викричу вам!

— Мені, бабусю? — перепитав містер Турбот, сунувши руку в кишеню.

— Так, — відповіла стара, дивлячись йому просто в очі й простягаючи всохлу руку. — Я все знаю.

— Що ж ти знаєш? — спитав Турбот, кидаючи їй шилінга. — Ти знаєш, хто ця гарна леді?

Плямкаючи, як та моряцька жона, що їла жарені каштани, і повискуючи, як та відьма, що ніяк не могла їх допроситися, баба підібрала шилінг і, задкуючи, мов краб — чи мов краб’ячий виводок, бо не тільки ногами, а й руками загрібала по-краб’ячому, а лице їй так смикалось, як дюжина крабів укупі, — присіла на старе, жилаве кореневище, добула з-під чепця чорну коротку люльку, запалила її від сірника і диміла мовчки, впившись поглядом Турботові в обличчя.

Той засміявся й повернувся на закаблуках, щоб іти.

— Гаразд! — озвалася стара. — Одна дитина померла, друга є; одна дружина померла, друга буде. Іди, стрічай!

Управитель мимоволі озирнувся і став.

Стара, що не випускала люльки з рота і весь час плямжала та мурмотіла щось, наче розмовляла із знайомим невидимкою, тицьнула пальцем туди, куди він направився йти, і засміялася.

— Що ти верзеш, божевільна? — мовив Турбот.

Стара, все так само соваючи щелепами, бурмочучи, й не перестаючи палити, простягла пальця, але не сказала нічого. Буркнувши на прощання щось не дуже привітне, Турбот пішов своєю дорогою, а коли озирнувся, знову побачив той самий простягнений палець і, здалося, почув верескливий голос старої: «Іди, стрічай!..»

У готелі з приготуваннями до розкішного сніданку було вже покінчено, і містер Домбі, майор і стіл чекали на дам. Кожен, звичайно, чекає жінок на свій кшталт, але в даному випадку апетит явно брав гору над ніжними почуттями. Містер Домбі був зимний та стриманий, а майор шарпався та шамотався, перебуваючи у вельми гарячковому та дратівливому стані. Нарешті тубілець настіж одчинив двері, і через хвилину, протягом якої вона пливла коридором до кімнати, вступила дуже квітнуча, але не дуже юна дама.

— Боюся, ми спізнилися трохи, дорогий містере Домбі, — сказала леді. — Едіт ходила шукати краєвидів для своїх малюнків, і я мусила чекати на неї. Як ся маєте, найоблудніший із майорів? — простягнула вона останньому свій мізинний палець.

— Дозвольте представити вам мого друга Турбота, місіс Ск’ютон, — містер Домбі несвідомо зробив наголос на слові «друг», немов хотів сказати: «не так друг, як ушанований такою честю». — Ви, певно, чули від мене про містера Турбота.

— Я просто зачарована, — люб’язно відповіла місіс Ск’ютон.

Звичайно ж, був зачарований і містер Турбот. Вельми можливо, якби то була Едіт, за яку пили вчора (що він спершу і подумав), Турбот зачарувався б іще більше…

— Але де ж це Едіт? — скрикнула місіс Ск’ютон, оглядаючись. — Певне, все ще дає розпорядження Візерсові, який має віднести нагору її малюнки! Чи не були б ви ласкаві, містере Домбі…

Містер Домбі уже подався її шукати і незабаром повернувся під руку з тією самою елегантною, дуже гарною леді, яку Турбот зустрів у гайку.

— Турботе… — почав був містер Домбі, але видно було, що вони вже знають одне одного, і здивований містер Домбі замовк.

— Завдяки цьому джентльменові я тільки-но порятувалася від однієї огидної жебрачки, — сказала Едіт, милостиво схиливши голову.

— А я дякую щасливій долі, що дозволила мені стати в пригоді особі, служіння якій маю за високу честь, — низько вклонився Турбот.

В живому, доскіпливому погляді, який, перебігши по ньому, опустився на землю, Турбот прочитав підозру, чи не підглядав він, бува, за нею раніше, до її розмови з старою. А Едіт в його очах прочитала, що побоювання її не безпідставні.

— Що ви! Та це найчудовіший збіг обставин, за який мені доводилося чувати! — скрикнула місіс Ск’ютон, яка встигла вже оглянути Турбота крізь лорнет, знайти, що він «саме серце», і голосно шепнути про це майорові. — Подумати тільки! Це такий очевидний перст долі, люба Едіт, що мимоволі згорнеш руки на грудях і скажеш, як оті погані турки: нема когось там, крім якогось там, і оцей самий, як він там, — його пророк!

Едіт не зволила виправити цієї вельми оригінальної цитати з корану, зате містер Домбі визнав за потрібне зробити кілька чемних зауважень.

— Мені дуже приємно, — з натужною люб’язністю сказав він, — що джентльмен, такий близький до мене, як Турбот, мав честь і щастя прислужитися хоч трошки місіс Гренджер, — вклонився він їй. — Тільки мені трохи прикро і навіть заздрісно, — містер Домбі мимохіть виділив останні слова, наче відчував, що вони будуть сприйняті як вступ до чогось вельми приголомшливого, — я заздрю Турботові і шкодую, що не мав такого щастя, такої честі сам. — Містер Домбі знову вклонився. Едіт — якщо не рахувати підібганої губки — навіть не ворухнулася.

— Свідчуся богом, сер, — гукнув майор, в якого, з появою офіціанта, що прийшов запросити до сніданку, раптом розв’язався язик, — свідчуся богом, мені здається дивним, що досі ніхто не мав щастя та честі поперестрілювати всіх тих волоцюг безкарно. Але ось рука Джея Б. для місіс Гренджер, якщо вона зволить її прийняти, і найбільша послуга, яку Джо може зробити вам у цю хвилину, мадам, — це провести вас до столу!

З цими словами майор подав руку Едіт, містер Домбі повів місіс Ск’ютон, а містер Турбот ішов позаду і всміхався їм у спини.

— Я дуже рада, містере Турбот, — сказала за сніданком леді-мама, ще раз задоволено оглянувши його-скрізь лорнет, — що ваш приїзд так щасливо збігся з нашою поїздкою. Це буде чарівна прогулянка.

— У такому товаристві всяка прогулянка чарівна, — одповів Турбот, — але, скільки мені відомо, ця екскурсія сама собою дуже цікава.

— О! — вигукнула місіс Ск’ютон у слабкому вияві великого захвату. — Замок просто чудовий! Спогади про середньовіччя і про це… як його… все, що воістину незрівнянне. Ви любите середньовіччя, містере Турбот?

— Звичайно, люблю, і дуже, — одказав містер Турбот

— Такі чарівні часи! — вигукнула Клеопатра. — Настільки сповнені віри! Такі стрімкі та бурхливі! Такі мальовничі! Такі безмежно далекі від банальності! О боже милий, якби тільки до наших жахливих днів збереглося хоч трохи більше поезії того часу!

Говорячи все це, місіс Ск’ютон гостро поглядала на містера Домбі, який поглядав на Едіт — а та слухала, не підводячи очей.

— Ми — страшенні реалісти, містере Турбот, — сказала місіс Ск’ютон. — Хіба ні?

Мало хто мав менше підстав скаржитись на свій реалізм, ніж Клеопатра, при всіх її численних химерах, яких з горою вистачило б на ще одне, цілком реальне й індивідуальне, життя. Та містер Турбот усе ж таки висловив жаль з приводу нашого надмірного реалізму і погодився з тим, що ми надто вже звикли до нього.

— А які картини в замку — божественні! — повідомила Клеопатра. — Сподіваюсь, ви любите картини?

— Можу запевнити вас, місіс Ск’ютон, — підхвалив Домбі свого управителя, — що Турбот дуже добре розуміється на картинах. У нього природжений хист до цього. Та він і сам неабиякий митець. Я певен, він буде в захваті від уміння та смаку місіс Гренджер.

— Хай йому біс, сер! — скрикнув майор Бегсток. — На мою думку, ви просто чарівник і можете робите все.

— О! — скромно посміхнувся Турбот. — Ви занадто оптимістичні, майоре. Я можу робити дуже небагато. Але містер Домбі настільки щедрий в оцінці тих невеличких здібностей, які можуть знадобитися таким людям, як я, і які не йдуть в жодне порівняння з його власними здібностями в цілком іншій сфері, що… — Тут містер Турбот на знак протесту проти дальших похвал знизав плечима й замовк.

Увесь цей час Едіт підводила очі хіба лиш на матір, коли душевний запал цієї леді виливався словами. Але як тільки містер Турбот замовк, вона на секунду глянула на містера Домбі. Лише на секунду, та вираз зневажливого подиву, що зблиснув на її обличчі, не минув уваги однієї спостережливої особи, що усміхалася до всіх і кожного.

Містер Домбі в останню мить упіймав той блискавичний погляд карих очей і скористався з нагоди, щоб затримати його надовше.

— Ви, певно, вже не раз бували в Уоріку, мадам? — спитав він.

— Кілька разів.

— Боюсь, що сьогодні вам буде там нудно.

— О, ні, анітрохи.

— Ах! Ти точно така, як твій кузен Фінікс, люба Едіт, — сказала місіс Ск’ютон. — Він був в Уоріку разів п’ятдесят. Коли б він сьогодні приїхав до Лімінгтона — а я дуже б хотіла цього — то завтра подався б туди і в п’ятдесят друге.

— Ми всі дуже захоплюємось, правда, мамо? — холодно посміхнулась Едіт.

— Навіть занадто, щоб могти жити спокійно, голубонько, — відповіла мати. — Та не будемо нарікати. Наші власні переживання винагородять нам усе. Якщо — так каже твій кузен Фінікс — від меча надто скоро зношуються… як їх…

— Піхви? — підказала Едіт.

— От-от, — то саме тому, що він ясний і гострий, моє серденько.

Місіс Ск’ютон тихенько зітхнула, немов хотіла накинути тінь на кинджал, що за піхви йому правило її чутливе серце, і, схиливши голову набік, як то робила Клеопатра, задумано глянула на свою кохану доньку.

Едіт, як повернулась була обличчям до містера Домбі, то так і сиділа весь час перемовляючись з матір’ю, — ніби наготувалася слухати все, що він іще скаже. У цьому прояві звичайної чемності було щось майже демонстративне і водночас силуване, наче накинуте їй мимо її власної волі, — що знову ж таки не оминуло уваги того самого спостерігача, котрий усміхався до всіх і кожного. Йому відразу пригадалось, якою він бачив її тоді, на лавці під деревом, коли їй здавалось, що вона там сама.

Оскільки сніданок вже закінчився, а майор набух, як боа-констріктор, то містер Домбі, так і не знайшовши, що сказати Едіт, запропонував рушати в путь. Відкрита коля-са, замовлена цим джентльменом, чекала коло дверей; він сам, обидві дами та майор сіли всередину, тубілець і недокрівний паж умостились на передку, містер Тавлінсон — позаду, а містер Турбот верхи, їхав у ар’єргарді.

Галопуючи в ар’єргарді за якихось сто ярдів од коляски, містер Турбот весь час підглядав за її пасажирами, наче кіт за мишами. Куди б він не дивився — чи то вбік од дороги, на далекий хвилястий краєвид з вітряками, житом, травою, бобовими нивками, польовими квітами, садибами, стогами сіна і шпилем дзвіниці за лісом, чи то вгору — в сонячний простір, де метелики пурхали у нього над головою і птахи заливалися співами, чи то вниз, на дорогу, де тремтким килимом стелилися тіні від сплетених гіллям дерев, а чи вперед, туди, де крислаті дерева творили аркади, виповнені мерехким світлом, що сіялося між листям, — куди б не дивився Турбот, а завжди краєчком ока бачив бундючну, повернену до нього голову містера Домбі, і перо між ними, що презирливо-байдуже то здіймалося, то опадало на жіночому капелюшку. Саме так — презирливо-байдуже, як він бачив, — опадали й гордовиті пухнасті вії,— перед тим, що зараз сидів навпроти неї. Раз, і тільки раз очі її зирнули на містера Турбота. Це було тоді, як він, перестрибнувши через невисокий живопліт і випередивши колясу, спинився, щоб допомогти дамам висісти з екіпажа. Тоді, і тільки тоді піймав він на собі її здивований погляд, але коли подав їй свою м’яку білу руку, ті очі знов перестали його бачити.

Місіс Ск’ютон охоче брала на себе обов’язок розважати містера Турбота й показати йому всі красоти замку. Одну руку вона віддавала йому, а другу майорові, — йому досить і цього, непоправному створінню, з його абсолютно варварським нерозумінням поезії, — добре, що хоч потрапив у таке товариство. Даний щасливий розподіл дозволив містерові Домбі супроводити Едіт, що він і робив, виступаючи поперед них з джентльменською поважністю.

— Ох, ці прекрасні давноминулі часи, містере Турбот, — мовила Клеопатра, — з їхніми розкішними фортецями, милими старенькими в’язницями, чарівними катівнями, з їхньою романтичною помстою, з мальовничими облогами та штурмами — з усім тим, що надає життю справжньої краси! Як жахливо звиродніли ми відтоді!

— Так, опустилися страшенно, — згодився містер Турбот.

Розмова їхня мала ту особливу рису, що і місіс Ск’ютон, попри свої бурхливі захоплення, і містер Турбот, попри свою світську стриманість, не спускали з ока містера Домбі та Едіт. Хоч як енергійно підтримувало кожне розмову, виходило не дуже зв’язно, і часто невпопад.

— Ми вже ні в що не віримо, — бідкалася місіс Ск’ютон, нашорошуючи поморщене вухо, бо містер Домбі якраз говорив щось до Едіт. — Не віримо більше ні в милих старих баронів, цих найчарівніших на світі створінь, ні в милих старих священиків — найдоблесніших з мужів, ні навіть в добу королеви Єлизавети, — ось вона, на стіні, — нашу найзолотішу добу! Любе створіння! Яке то було серце! А її чарівний батько! Сподіваюсь, вам подобається Генріх Восьмий?

— Я просто в захопленні від нього, — сказав містер Турбот.

— Такий собі грубувато-добродушний! — не вгавала місіс Ск’ютон. — Правда? А кремезний! Справжній англієць! Ці його милі прищурені очка, вольове підборіддя! Який образ! Який живопис!

— Ах, мадам! — раптом спинився Турбот. — Говорячи про живопис — ось вам композиція! В якій галереї світу побачите ви щось подібне?

І всміхнений джентльмен показав на сусідню кімнату посеред якої стояли поруч містер Домбі та Едіт.

Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша та найсмиренніша відміни роду людського. Він — самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона — надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немов би гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче несхожі, — і водночас штучно, силою пов’язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на стінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. Похмурі лицарі й воїни сердито дивилися на них. Священик, звівши правицю, виказував блюзнірство цієї пари, що збиралася стати перед божий вівтар. Тихі ставки з пейзажу, одбиваючи сонце в глибинах, питалися, чи, як нема іншої ради, не краще було б утопитися? Руїни кричали: «Дивіться, он що сталося з нами, як віддали нас нелюбу — Часові!» Тварини, з природи ворожі одна одній, гризлися, немов їм у науку. Амури та купідони з переляку кидалися врозтіч, а мученик корчився в таких стражданнях, яких ще на жодній картині не зображали.

Проте видовище, на яке вказав їй містер Турбот, так зачарувало місіс Ск’ютон, що вона не втрималася і впівголоса вигукнула, що це чудова, вельми душевна картина. Почувши це, Едіт обернулася, геть червона з обурення.

— Кохана Едіт знає, що я милувалася нею, — мовила Клеопатра, боязко поплескавши дочку по спині кінцем парасольки. — Золотко ти моє!

Містер Турбот знову став свідком душевної боротьби, як і сьогодні вранці, під деревами парку. І знову побачив, як напливає на неї той самий гордовитий вираз нудьги та байдужності й заволікає її, наче хмарою.

Вона так і не звела на нього очей, тільки кинула ледь помітний, владний погляд на матір, немов наказувала їй підійти. Місіс Ск’ютон визнала за доцільне зрозуміти натяк і, підхопивши своїх кавалерів, прилучилася до дочки, щоб більше не відходити від неї.

Містер Турбот, якому вже ніщо не відволікало увагу, заходився говорити про картини, вибирав з них найкращі й показував містерові Домбі, незмінно зберігаючи тон фамільярної шанобливості до свого патрона, та всіляко виявляв йому свою повагу, то шукаючи для нього номера в каталозі, то спрямовуючи бінокля, то тримаючи його ціпок. Правду кажучи, все це робилося не так із власного почину містера Турбота, як з волі містера Домбі, котрий був не проти підкреслити свою вищість, кидаючи владно і — як на нього — невимушено: «Ідіть-но сюди, Турботе, допоможіть мені», — що цей усміхнений джентльмен завжди з охотою робив.

Вони оглянули всі картини, мури, сторожові гнізда й таке інше. Майор, перебуваючи в періоді травлення, посоловів і притих, зате містер Турбот пожвавішав і став душею товариства. Спершу він звертався здебільша до місіс Ск’ютон, а коли ця вразлива леді, через чверть години, так захопилась усіма тими витворами мистецтва, що почала нестримно позіхати («від них просто дух забиває», як висловилася вона з цього приводу переніс свою увагу на містера Домбі. Містер Домбі виходив поза рамки звичайних: «Справді, Турботе» або «Маєте рацію, Турботе», — зате мовчки заохочував управителя говорити далі і на споді душі був дуже задоволений з нього, радіючи, що є кому підтримувати розмову, і гадаючи, що його, так би мовити, батьківські репліки можуть розважити місіс Гренджер. Містер Турбот, людина вельми розсудлива, ні разу не дозволив собі звернутися безпосередньо до цієї леді, яка, схоже, уважно слухала, дарма що не дивилася на нього, — тільки раз чи два, коли Турбот перевершив самого себе в догідливості, сутінкова посмішка перебігла по її обличчю, не освітивши, а потьмаривши його.

Нарешті достоїнства Уорікського замку були вичерпані, — як і сили майора, не кажучи вже про місіс Ск’ютон, котра підозріло часто почала умлівати з захоплення, — колясу подано, і всі вирушили оглядати околишні красоти. В одному місці містер Домбі церемонно зауважив, що навіть побіжний ескіз, зроблений ручкою місіс Гренджер, був би для нього спогадом про цей приємний день, хоч, — як містер Домбі, вклонившися, запевнив, — він і без такої пам’ятки про цей день повік не забуде. Візерс-сухоребрий зараз же дістав наказ, од місіс Ск’ютон подати альбом для ескізів, якого носив під пахвою, і коляса зупинилася, щоб Едіт могла зробити рисунок, а містер Домбі — залічити його до числа своїх скарбів.

— Боюся тільки, що завдаю вам клопоту, — сказав містер Домбі.

— Анітрохи. Що саме вам намалювати? — спитала Едіт, повертаючись до нього з тим самим виразом силуваної чемності, що й уранці за столом.

Містер Домбі знову, вклонився, прим’явши накрохмалену хустку на шиї, й одповів, що лишає це на вибір самої художниці.

— Все ж я воліла б, щоб вибрали ви.

— Ну, тоді, скажімо, оце. Це, здається, непоганий об’єкт, або… як на вашу думку, Турботе?

Неподалік від них ріс невеличкий гайок, подібний до того, де сьогодні звивав свій ланцюжок слідів містер Турбот, і під одним з дерев так само стояла лава, біля якої той ланцюжок обірвався.

— Може, я дозволю собі запропонувати місіс Гренджер оцей пейзаж? — сказав Турбот. — Цікаве — надзвичайно цікаве місце.

Едіт перебігла поглядом туди, куди вказував його канчук, і глипнула на Турбота. То був другий погляд, яким вони обмінялися сьогодні, точнісінько такий самий, як перший, тільки що більш промовистий.

— Хочете це? — спитала Едіт у містера Домбі.

— Буду щасливий.

Коляса під’їхала ближче до місця, що мало ощасливити містера Домбі, й Едіт, гордовито-байдужа, як завжди, не висідаючи з екіпажа, розгорнула альбом і почала малювати, та за хвилину спинилася.

— Олівці затупились, — мовила вона, крутячи їх у руках.

— Дозвольте, прошу, — озвався містер Домбі. — Або краще хай це Турбот зробить, він розуміється на цих справах. Будьте ласкаві, Турботе, поможіть місіс Гренджер з олівцями.

Містер Турбот під’їхав до коляси з того боку, де сиділа Едіт, кинув повід на шию коневі, вклонився з усмішкою, взяв олівці і неспішно заходився їх гострити. Закінчивши цю роботу, він попросив дозволу потримати їх, подаючи, який потрібно, і, раз по раз висловлюючи своє захоплення малярським хистом місіс Гренджер — надто коли йдеться про дерева, — уже не від’їздив од коляси, стежачи за тим, як працює Едіт. Містер Домбі й собі дивився, стоячи в колясі на повен зріст, наче який дух-охоронець, а Клеопатра з майором воркували між собою, як двійко підстаркуватих голубів.

— Вас це задовольнить чи, може, ще щось підправити? — спитала Едіт, показуючи малюнок містерові Домбі.

Містер Домбі благав більше нічого не торкати, бо малюнок був просто досконалий.

— Надзвичайний! — похвалив Турбот, підкріплюючи цю похвалу всіма своїми яснами. — Я й не сподівався бачити щось таке прекрасне і дивовижне водночас.

— Це могло стосуватися до митця не менше як до його малюнку, але містер Турбот був цілком відвертий — і не лише цілим ротом, а й усім серцем. Одвертим залишався він і весь час, поки малюнок, призначений містеру Домві, відкладали вбік та поки складали альбом, по чому він подав олівці (прийняті зі стриманою подякою за допомогу, але без найменшого позирку в його бік), натягнув повід, од’їхав назад і знову посів своє місце в ар’єргарді.

Можливо, дорогою він думав про те, що малюнок той малювався й передавався його власникові так, мовби за нього було домовлено й заплачено заздалегідь. Можливо він думав про те, що попри її цілковиту готовність уволити його прохання, її пихате обличчя, похилене над малюнком або повернене до того, що вона малювала, було обличчям гордовитої жінки, яку вплутали в огидну і ницу оборудку. Можливо, він думав про все це, але не переставав усміхатися і, вдаючи, що весело озирається навкруги, не спускав із коляси свого гострого ока.

Подорож їхню завершила прогулянка серед моторошних руїн Кенілворту й поїздка до ще кількох мальовничих місцин, більшість з яких, як нагадала місіс Ск’ютон, містер Домбі уже бачив в альбомі Едіт. Місіс Ск’ютон та Едіт відвезли до їхнього помешкання, куди Клеопатра люб’язно запросила містера Турбота завітати увечері, разом із містером Домбі та майором, щоб послухати, як грає Едіт, і чоловіки подались до готелю обідати.

Обід був достоту такий, як учора, тільки майор змінився — за добу тріумфу в нім прибуло, а таємничості поменшало. Знову проголошувано тост за Едіт. Містер Домбі знову приємно ніяковів. А містер Турбот був повен живого інтересу та схвалення.

Інших гостей у місіс Ск’ютон вони не застали. Малюнки Едіт було розкидано по кімнаті, може, у трохи більшій кількості, ніж звичайно, а недокрівний паж Візерс розносив, може, трохи міцніший, ніж завжди, чай. І рояль, і арфа були напохваті. Едіт співала і грала. Та навіть музику подавалося на замовлення містера Домбі у той самий, так би мовити, безкомпромісний спосіб.

— Едіт, серденько, — за півгодини після чаю сказала місіс Ск’ютон, — містер Домбі, я знаю, аж помирає від бажання тебе послухати.

— Містер Домбі, я певна, ще настільки живий, щоб сказати про це самому, мамо.

— Буду надзвичайно вдячний, — підтвердив містер Домбі.

— З чого почати?

— З рояля? — завагався містер Домбі.

— Що вам більше до вподоби. Вибір за вами.

Згідно з його бажанням вона почала з рояля. Так само було з арфою. Так само — зі співом. Так само — з добором речей, які вона мала грати чи співати. Ця холодна й стримана, але пряма й недвозначна готовність догодити його — і тільки його — бажанням, не залишилася непоміченою, попри всі хитромудрі складнощі гри в пікет, для пильного ока містера Турбота. Спостеріг він і те, що містер Домбі вочевидь пишався своєю владою і охоче показував її.

А втім, містер Турбот так добре грав у пікет — по черзі то з майором, то з місіс Ск’ютон, яка поглядом рисі стежила за своєю дочкою та містером Домбі, — що навіть виріс в очах леді-мами, а коли, прощаючись, висловив жаль, що наступного ранку мусить повертати до Лондона, Клеопатра висловила надію, що єдність душ не трапляється щодня, і тому їхня зустріч аж ніяк не може бути останньою.

— Мабуть, що так, — сказав містер Турбот, проречисто поглядаючи на пару, що стояла віддалік, і рушаючи до дверей услід за майором. — І я так гадаю.

Містер Домбі, поважно розкланявшись з Едіт, схилився — чи зробив спробу схилитись — над софою, де лежала Клеопатра, і стиха сказав:

— Я просив дозволу місіс Гренджер зайти до неї завтра ранком… в одній справі, і вона призначила дванадцяту годину. Чи матиму я приємність застати вас потому вдома, мадам?

Ці — абсолютно незбагненні, звичайно, — слова так зворушили, так схвилювали Клеопатру, що вона спромоглася лише заплющити очі, кивнути головою й простягти містерові Домбі руку, яку той, не зовсім знаючи, що з нею робити, потримав і пустив.

— Ходімо, Домбі! — вигукнув майор, визираючи з-за дверей. — Хай йому біс, сер, старий Джо має велику охоту змінити назву Королівського готелю й назвати його Готель Трьох Веселих Парубків, на честь нас із вами та Турбота. — З цими словами майор ляснув містера Домбі по спині, моргнув дамам через плече і, виявляючи ознаки чималого припливу крові до голови, потяг містера Домбі за собою.

Місіс Ск’ютон розкошувала на своїй софі, Едіт мовчки сиділа осторонь біля арфи. Мати, бавлячися віялом, раз у раз крадькома поглядала на дочку, але та сиділа, потупивши очі, в похмурій задумі.

Мовчанка тривала довгий час, аж доки покоївка місіс Ск’ютон прийшла, як звичайно, готувати свою пані до сну. Вечорами ця покоївка виконувала обов’язки скелета з косою та пісковим годинником, бо дотик її був дотиком Смерті. Мальована пані всихалася під її рукою: тіло западалося, волосся облазило, жмутики сивої щетини заступали дуги чорних брів, бліді губи втягувалися, шкіра обвисала й набирала мертвотного відтінку. Замість Клеопатри була стара, виснажена, жовтушна жінка з головою, що безперестанку тіпалася, з червоними очима, ввібгана, як неохайний пакунок, у засмальцьований фланелевий халат.

Навіть голос її змінився, коли вона знову звернулася до Едіт.

— Чому ти не скажеш, — гостро зазвучав голос, — що він має бути в тебе завтра?

— Бо ви й так це знаєте… мамо. — Скільки глуму вклала вона в це єдине слово! — Ви ж знаєте, що він купив мене або купить завтра. Він усе добре обміркував. Він показав покупку своїм приятелям, і навіть пишається нею. Він думає, що вона йому підійде і коштуватиме досить дешево. Завтра він купить мене. Боже, боже, щоб я дожила до такого, щоб я це пізнала на собі!

Злучивши в одному вродливому обличчі почуття приниженості й пекучого обурення ста жінок, сильних пристрастю та гордощами, вона затулила його білими дрижачими руками.

— Що ти хочеш цим сказати? — сердито озвалася мати. — Хіба ти ще змалечку…

— Змалечку, — повторила Едіт, дивлячись на неї. — Коли це я була малою? Хіба ж ви залишили мені дитинство? Я була жінка — хитра, облудна, продажна; жінка, що ставила пастки на чоловіків ще до того, як пізнала себе чи вас, ще тоді, коли не розуміла навіть, якої гидоти ви мене навчали. Ви породили жінку, а не дитину. Дивіться ж на неї. Дивіться на неї в усій її красі!

І, кажучи це, вона так билася в свої прекрасні груди, наче хотіла саму себе збити з ніг!

— Подивіться на ту, — вела вона далі, — яка ніколи не знала, що таке щирість, що таке любов. Подивіться на мене, що хитрувала та каверзувала, коли інші діти гралися, і — молода літами, але стара серцем — вийшла за чоловіка, що був мені цілком байдужий. Подивіться на мене, яку він-лишив удовою раніше, як дістав спадщину, — це вас бог покарав, і так вам і треба! — і скажіть — що за життя було в мене останні десять років?

— Ми докладали всіх зусиль, щоб ти влаштувалась якнайкраще, — одмовила мати. — Ось яке було в тебе життя. Тепер ти влаштована.

— Жодного раба на ринку, жодного коня на ярмарку не виставляли, не вихваляли, не оглядали так безсоромно, мамо, як мене протягом оцих десятьох років! — скрикнула Едіт, виблискуючи очима і знову гірко наголошуючи на слові «мама». — Хіба не так? Хіба не була я притчею во язицех усіх мужчин? Хіба не до мене залицялися всі, що не є дурні, розпусники, маразматики і хлопчиська? І хіба не кидали вони мене, один за одним, бо ви були занадто відверті з усіма вашими хитрощами, — так, так, — і занадто правдиві з усіма вашими удаваними претензіями, — аж про нас слава пішла! Хіба по всіх курортах, які лише є в Англії, не афішували мене? Не пропонували, не продавали скрізь, доки я не втратила останньої зернини самоповаги й тепер гидую сама собою? Може, оце були мої дитячі літа? Бо досі принаймні я їх не мала. Не кажіть же мені про це хоч сьогодні.

— Ти могла би вийти заміж щонайменше двадцять разів, Едіт, — зауважила мати, — якби старалася заохотити їх.

— Ні! Коли вже хтось бере собі такий непотріб, як я, — бо я і є непотріб, — відповіла Едіт, підводячи голову й тремтячи від сорому та збурених гордощів, — то бере мене так, як цей чоловік, що його я нічим не приманювала. Він бачить мене на аукціоні і вважає, що мене варто купити. Нехай! Коли він прийшов подивитися на мене, він зажадав, щоб йому показали список моїх здібностей. Я йому показала. А захотів їх перевірити при своїх друзях — я не відмовлялася, питала, що саме йому показати, — і показувала. От і все, досить. Він купує не з примусу, а з доброї волі, знає, що він купує і чого варті його гроші. Сподіваюся, покупка не розчарує його. Я не вихваляла себе й не тиснула на нього. Та й ви теж, наскільки я змогла перешкодити вам у цьому.

— Ти якось дивно розмовляєш сьогодні з матір’ю, Едіт.

— Так і мені здається, — відповіла Едіт, — може, й більше, ніж вам. Але мені вже пізно перевиховуватись. Я занадто стара і занадто низько впала, щоб поміняти свою лінію поведінки, обірвати вашу і врятувати себе. Зародок всього того, що ошляхетнює жінку, робить її щирою та доброю, так і не прищепився в моїй душі, а що інше я маю не варте зневаги? — Тут в її голосі забриніли зворушливі, журні нотки — забриніли і стихли. — Ми з вами хорошого роду, але незаможні, то я й рада, що в такий спосіб ми забагатіємо. Скажу лише, що я додержувала постанови, яку мала мужність укласти, і не спокушала цього чоловіка.

— «Цього чоловіка!» Ти кажеш так, ніби ненавидиш його.

— А ви думаєте, я його кохаю? — спитала Едіт, зупинившись посеред кімнати й озирнувшись на матір. — А чи сказати вам, — вона втупила очі в обличчя матері,— хто вже нас досконало вивчив, читає по нас, як по книзі, і при кому я ще менше поважаю себе — так принижує мене те, що він усе знає?

— Це, скільки я розумію, — холодно мовила мати, — напад на цього бідолашного… містера Турбота. Навряд чи твоя зневага до себе і зневіра у власні сили у зв’язку з цією особою (надзвичайно милою, як на мене) відіб’ються на твоєму рішенні, дорогенька, — чого ти на мене так дивишся? Ти хвора?

Едіт раптом нахилила голову, немов її вжалила гадюка, стиснула її руками і вся затремтіла. Однак, це тривало недовго, і з кімнати вона вийшла своєю звичайною, впевненою ходою.

Тоді там знову з’явилася покоївка-скелет і, подавши руку своїй пані, яка разом із красою, здавалось, утратила й сили, згорнула мощі Клеопатри в оберемок і віднесла до спальні, щоб наново оживити їх завтра.