Домбі і син

Розділ тридцятий

Хоч будинок уже не був зачарований, — туди з гуком, стуком і тупотом вдерся робочий світ, дратуючи Діогена, який зрання до вечора гавкав, переконаний, вочевидь, що його ворог узяв-таки гору над ним і тепер переможно плюндрує його володіння, — в житті Флоренс ніяких інших особливих змін не відбулося. Увечері, коли робітники відходили, в будинку знову ставало похмуро й безлюдно, і, дослухаючись до їхніх голосів, що відлунювали в холі та на сходах, Флоренс уявляла собі привітні оселі, до яких вони вертали, дітей, що чекали на них, і тішилася, що вони вертають додому веселі та задоволені.

Вона з радістю стрічала вечірню тишу, як старого друга, але тепер тиша та мала інше обличчя і здавалась ласкавішою. Вона несла їй нову надію. Вродлива леді, що заспокоїла й приголубила її в тій самій кімнаті, де серце її зазнало таких мук, була для неї передвісником добра. Лагідні тіні, що блукали у вечірньому присмерку і були такі милі її серцю, віщували світанок нового, безхмарного життя, в якому батькову прихильність мало-помалу буде здобуто і повернеться все чи майже все, втрачене нею того чорного дня, коли материна любов разом з останнім її подихом згасла у неї на щоці. На рум’яних дітей з, будинку навпроти вона дивилася тепер з іншим, радісним почуттям, сподіваючись, що незабаром познайомиться й говоритиме з ними, і більше не боятиметься показатися їм на очі, як боялася досі, аби, не засмутила їх ця чорна самотня постать біля вікна.

Думаючи про свою другу матір з любов’ю та довір’ям, що переповнювали її чисту душу, Флоренс дедалі більше любила і першу, рідну. Вона не боялася, що пускає до серця суперницю, бо знала — ця нова квітка росте від того ж таки глибокого, довго плеканого кореня. Кожне ласкаве слово, що спадало з уст вродливої леді, бриніло їй, як відлуння давно завмерлого, нечутного голосу.

Одного дня, сидячи в своїй кімнаті й думаючи про леді й про обіцяну нею зустріч, Флоренс підвела очі від книги, де йшлося про подібну історію, і побачила в дверях її.

— Мамо! — радісно вигукнула Флоренс, кидаючись їй назустріч. — Прийшла!

— Ще не мама, — серйозним тоном сказала леді, усміхаючись і обіймаючи Флоренс за шию.

— Але скоро будете! — підхопила Флоренс.

— Так, тепер уже скоро, Флоренс, дуже скоро.

Едіт нахилила голову, щоб притиснутися щокою до розквітлого личка дівчини, і на хвилину вони застигли й заніміли. У цьому порусі було стільки ніжності, що Флоренс розчулилася ще більше, ніж під час їхнього першого побачення.

Вона взяла дівчину за руку, підвела до стільця й сіла поруч. Флоренс дивилася їй в обличчя, милуючись її вродою, і не віднімала руки.

— Ти весь час була сама відтоді, як ми бачились?

— Сама, — поквапилась посміхнутися Флоренс.

Вона трохи зніяковіла й потупила очі, бо нова мама дуже серйозно, пильно й допитливо дивилася їй в обличчя.

— Я… я звикла бути сама, — сказала Флоренс. — Та я й не помічаю цього, бо Ді цілі дні буває зі мною. — Флоренс слід було б сказати: цілі тижні, цілі місяці.

— Ді — твоя покоївка, серденько?

— Мій собака, мамо, — засміялася Флоренс. — Моя покоївка — Сюзанна.

— А це — твої кімнати? — озираючись навкруги, спитала Едіт. — Мені їх не показали тоді. Треба відремонтувати їх, Флоренс. Вони мають бути найгарніші в будинку.

— Якщо можна, мамо, — сказала Флоренс, — я хотіла б перебратися в іншу, нагорі, мені там краще.

— А тут тобі не досить високо, дитинко? — посміхаючись, спитала Едіт.

— Та інша — кімната мого брата, — пояснила Флоренс, — і я її дуже люблю. Я хотіла була сказати про це татові, коли повернулася додому й побачила тут робітників та ремонт, але…

Флоренс відвела очі, щоб не зніяковіти знову від того допитливого, пильного погляду.

— …Але боялася, що йому може бути боляче. А ви сказали, що незабаром повернетесь і будете тут господинею, я й вирішила, що наберусь смілості й попрошу про це вас.

Едіт уважно дивилась на неї своїми блискучими очима, але тут же опустила їх, як тільки дівчинка підвела свої. А Флоренс подумала, що врода цієї жінки зовсім не така, як вона собі уявляла. Тоді вона видалась їй неприступною та гордовитою, а вона, «виявляється, така лагідна та ласкава, що, навіть коли б була одного віку та однакової вдачі з Флоренс, то й тоді не змогла би прихилити її до себе більше.

Подеколи, правда, на неї набігав якийсь дивний, стриманий холодок, і тоді Флоренс, яка бачила, але не розуміла причини цих змін, здавалося, що Едіт почуває себе принижено й ніяково в її присутності. Коли Едіт сказала, що вона ще не мама їй, і коли Флоренс назвала її господинею будинку, зміна ця аж надто далася взнаки. Так само й зараз, коли вона потупила очі під поглядом Флоренс, немов хотіла втекти, заховатися від неї, а зовсім не любити та голубити, як того вимагала їхня близькість.

Вона пообіцяла Флоренс, що їй віддадуть ту кімнату, й сказала, що сама зробить відповідні розпорядження. Потім почала розпитувати про бідолашного Поля й між іншим повідомила, що приїхала забрати Флоренс до себе.

— Ми з моєю матір’ю переїхали до Лондона, — сказала Едіт, — і ти житимеш з нами, до мого шлюбу. Я хочу, щоб ми краще познайомились і звикли одна до одної, Флоренс.

— Ви дуже добрі до мене, мамо, — відповіла Флоренс. — Я вам така вдячна!

— І хочу заздалегідь сказати тобі — бо, може, кращої нагоди й не буде, — Едіт озирнулась, наче пересвідчуючись, чи й справді вони самі, й стишила голос, — хочу сказати, що коли ми після шлюбу виїдемо на кілька тижнів, мені буде спокійніше на душі, якщо ти повернешся сюди. Байдуже, хто й куди тебе запрошуватиме, повертайся додому. Краще бути самій, ніж… тобто я хочу сказати, — додала вона, спохопившись, — що вдома, я знаю, тобі, люба Флоренс, буде найкраще.

— Я того ж таки дня повернуся додому, мамо.

— Неодмінно. Покладаюсь на твою обіцянку. Ну, а тепер іди збиратись, люба дівчинко. Я чекатиму на тебе внизу.

Повільно й задумано ходила Едіт по будинку, господинею якого мала незабаром стати, і майже не звертала уваги на всю ту вишукану розкіш, яка почала виповнювати його. Та сама невгамовна зарозумілість серця, та сама погордлива зверхність, що прозирала в очах і в лінії губ, та сама буйна краса, приборкувана лише відчуттям власної незначущості й незначущості всього, що її оточувало, — все те, що колись, у тінистому гайку, прорвалося було назовні, бунтуючи, бушуючи, тепер простувало по цих великопанських салонах та залах. Штучні троянди на стінах та килимах, здавалось, впиналися своїми колючками їй у груди; в кожній золотій прикрасі, що сліпила очі, вона бачила частку ненависних грошей, за які її куплено; височенні широкі свічада, де вона відбивалася на повен зріст, показували їй жінку, не позбавлену благородства, але занадто нестійку в цьому благородстві, надто зіпсовану й пропащу, рятунку для неї вже не було. Все це їй здавалося таким очевидним для кожного, хто лише гляне на неї, що вона не знаходила — та й не могла знайти — іншого способу самоутвердження, крім пихи. І, озброєна цією пихою, що вдень і вночі краяла її власне серце, вона виборювала собі долю, сміливо йшла їй назустріч і кидала їй виклик.

Невже це була та сама жінка, на яку Флоренс — невинне дівча, сильне тільки своєю простодушною щирістю впливала так, що та в її присутності ставала зовсім інша, буря в її душі стихала і навіть гордість її упокорювалась? Невже ж та сама жінка сиділа поруч неї в кареті, тримаючи руки дівчини в своїх і, прохаючи про любов та довір'я, притискувала до грудей її гарненьку голівку, ладна накласти життям, аби вберегти її од усякого лиха?

О, Едіт, добре було б, якби ти й справді наклала життям у цю хвилину! Набагато краще, мабуть, загинути отак, Едіт, ніж діждати своєї смерті.

Вельмишановна місіс Ск’ютон, яка готова була думати про що завгодно, тільки не про смерть, бо, як і більшість порядних людей різних часів, завжди відвертала від неї обличчя й навіть слухати не хотіла про цю ницу вискочку, що зрівнює всіх, — отже, вельмишановна місіс Ск’ютон найняла будинок на Брук-етріт, біля Гросвенор-скверу, що належав одному її поважному родичеві (з коліна кузена Фінікса), який не жив у місті і який щонайлюб’язніше погодився випозичити свій будинок для весільної церемонії, сподіваючись таким чином позбавити себе надалі від будь-яких дарунків чи позичок місіс Ск’юточ та її доньці. За таких обставин задля доброго імені родини слід було показатися якнайпристойніш, тож місіс Ск’ютон удалася до підприємця, що мешкав у парафії Мері-Ле-Боу і постачав дворянству та поміщикам щонайрізноманітніші речі, починаючи від сервізів і кінчаючи армією лакеїв, та з його допомогою вмить стягла у будинок срібноволосого дворецького, оплаченого додатково за його показний вигляд старого слуги родини, двох височенних молодиків у лівреях і добірний, штат кухонної челяді, після чого серед прислуги з'явився поголос, ніби паж Візерс, звільнений раптом од своїх численних хатніх обов'язків та від штовхання крісла на колесах (несполучного із столичним побутом), раз у раз протирав собі очі та щипав ноги, щоб переконатися, чи не заспав він, бува, під повіткою лімінгтонського молочника і чи не сниться йому чарівний сон. Коли з того ж джерела у той же будинок надійшло столові срібло, порцеляновий посуд і деякі інші предмети побуту, включаючи гарненьку бричку з парою гнідих коней, місіс Ск’ютон вмостилася серед подушок на найбільшій софі, прибрала позу Клеопатри й довела весь свій двір до бойової готовності.

— А як поживає моя чарівна Флоренс? — спитала місіс Ск’ютон, коли її дочка, разом із своєю підопічною ввійшла до кімнати. — Мусиш підійти поцілувати мене, серце.

Флоренс розгублено шукала ненарум’янене місце на обличчі місіс Ск’ютон, коли ця леді полегшила їй завдання підставивши вухо.

— Едіт, голубко, — сказала місіс Ск’ютон, — безперечно, я… стань трохи ближче до світла, золотко Флоренс!

Флоренс, почервонівши, сповнила її прохання.

— Ти не пригадуєш, голубко Едіт, якою ти була у віці нашої неоціненної Флоренс або трохи раніше?

— Я давним-давно забула, мамо.

— Бо я, голубко, — сказала місіс Ск’ютон, — безперечно, у цій нашій надзвичайно милій приятельці бачу тебе І це показує, що може зробити виховання, — додала вона тихіше, даючи розуміти, що виховання Флоренс далеко ще не завершене.

— Звичайно, воно багато робить, — сухо відповіла Едіт.

Мати гостро глянула на неї і, почуваючи, що ступила на непевний грунт, змінила тему:

— Мусиш іще раз поцілувати мене, любонько Флоренс.

Флоренс, звичайно, скорилася й знову приклала губи до вуха місіс Ск’ютон.

— Ти, безперечно, чула вже, моя крихітко, — мовила місіс Ск’ютон, затримуючи її руки в своїй, — що твій тато, якого всі ми безтямно, до обожнення, любимо, за тиждень має одружитися з моєю коханою Едіт?

— Я знала, що це буде незабаром, але не знала, коли саме, — відповіла Флоренс.

— Невже ти не сказала про це Флоренс, неоціненна моя Едіт! — весело під'юдила її мати.

— Чого б то я їй мала казати? — відрубала Едіт таким несподівано різким голосом, що Флоренс ледве впізнала його.

Тоді місіс Ск’ютон, переходячи на безпечніший грунт, сказала Флоренс, що батько її обідатиме в них сьогодні і, прийшовши прямо з контори, безперечно, буде приємно вражений, побачивши тут свою доньку, — він-бо не знає для чого Едіт привезла її сюди, і, на думку місіс Ск’ютон, буде просто як не свій від захвату. Флоренс ця новина стурбувала, а що час обіду наближався, неспокій гнітив її дедалі більше і зріс настільки, що, якби вона знала, під яким приводом, не зачіпаючи батька, можна відпроситися додому, то побігла б туди з усіх ніг, пішки й без капелюха, — аби тільки не наразитися на його незадоволену гримасу.

Перед самим обідом вона вже ледве зводила дух і боялась підійти до вікна, щоб він, бува, не побачив її з вулиці. Хотіла побігти нагору і там заспокоїтись — але боялася, що наскочить на нього у дверях. До того ж бідолашній здавалося, що їй забракне сил зійти вниз, якщо її покличуть до батька. Катована цими страхами, сиділа вона коло Клеопатри, силуючи себе слухати балаканину шановної леді й одповідати їй, коли тут на сходах почулися його кроки.

— Це він! — зірвалася з місця Флоренс. — Він іде сюди!

Клеопатра, що в своєму примолоджуванні завжди була грайливо настроєна і в своїй самозакоханості не цікавилася настроями — інших, штовхнула Флоренс за софу й накрила її шаллю, готуючи приємний сюрприз містерові Домбі. Все це відбулося так швидко, що за мить Флоренс зачула ті страшні кроки вже в кімнаті.

Містер Домбі привітався до майбутньої тещі й до своєї нареченої. Доньку ж його цей зимний і ніби чужий голос вкинув у дрож.

— Ходіть сюди, мій любий Домбі, і скажіть мені, як поживає ваша гарненька Флоренс, — мовила Клеопатра.

— Дуже добре, — відповів містер Домбі, підходячи до софи.

— Вдома вона?

— Вдома.

— А ви певні, любий мій Домбі, — з чарівною жвавістю спитала Клеопатра, — що ви не обманюєте? Не знаю, що скаже з цього приводу моя кохана Едіт, але, слово честі, я боюсь, що ви — найоблудніший з мужчин, любий мій Домбі.

Мабуть, він такий і був і його спіймали на гарячому, викривши величезний, досі не чуваний і не бачений обман, бо, коли місіс Ск’ютон підняла шаль і під нею містер Домбі побачив бліду, як мара, тремтячу Флоренс, він був збентежений, як ніколи. Не встиг він опам’ятатись, як Флоренс підбігла до нього, оповила йому шию, поцілувала просто в обличчя й вискочила з кімнати. Він озирнувся, немов чекав пояснень, але слідом за Флоренс зникла й Едіт.

— Ну, признайтеся, любий мій Домбі,— простягла йому руку місіс Ск’ютон, — що ніколи в житті ви не були так приємно здивовані.

— Я й справді ніколи не був такий здивований, — підтвердив містер Домбі.

— Приємно здивований? — Місіс Ск’ютон перестала махати віялом.

— Е… так. Я надзвичайно радий, що стрів у вас Флоренс, — сказав містер Домбі. Якусь мить він нібито вагався, а тоді повторив, вже рішучіш: — Так, я дійсно дуже радий, справді, що стрів Флоренс у вас.

— А вас не дивує, як вона опинилася тут? — спитала місіс Ск’ютон.

— Мабуть, це Едіт…

— Ах, поганий угадько! — похитала головою Клеопатра. — Ах, хитрющий ви, хитрющий! Певне, не слід було б казати цього. Ваш чоловічий рід такий зарозумілий і так любить надуживати наші слабощі… Але ви знаєте мою відверту душу… добре, зараз!

Ці слова призначалися одному з височенних молодиків, який сповістив, що обід подано.

— Едіт, любий мій Домбі, — пошепки вела вона далі, — коли не може мати вас біля себе, — а на це, я їй кажу, вона не завжди може розраховувати, — то хоче принаймні мати когось чи щось близьке до вас. Ах, це ж так природно! Сьогодні вона була в такому настрої, що не могла втриматися й поїхала по нашу любу Флоренс. Хіба ж це не розкіш?

Бачачи, що вона чекає на відповідь, містер Домбі згодився:

— Достеменно так.

— Нехай бог благословить вас за ваше серце! — скрикнула Клеопатра, стискуючи йому руку. — Ну, та я вкидаюсь у надто серйозний тон. Ведіть мене вниз. Подивімось, чого нам наготували на обід. Нехай благословить вас бог, дорогий мій Домбі.

Після цього останнього благословення Клеопатра досить-таки спритно зіскочила з софи, а містер Домбі узяв її під руку і церемонно повів униз. Коли пара завернула до їдальні, один з найманих височенних молодиків, з недорозвиненим чуттям шанобливості, кривляючись, клацнув язиком до другого, теж найманого і теж височенного молодика.

Флоренс та Едіт вже були там і сиділи поруч. Флоренс хотіла була підвестися і відступити батькові своє місце, та Едіт стримала її за руку, і містер Домбі сів навпроти.

Розмову вела переважно місіс Ск’ютон. Флоренс, ховаючи заплакані очі, не насмілювалась підвести голову і ще менше насмілювалась подати голос, а Едіт тільки відповідала на запитання. Клеопатрі довелося чимало попрацювати, щоб налагоджена нею справа не розвалилася, та зате ж і винагорода була чимала.

— Отже, всі ваші приготування, любий Домбі, можна сказати, закінчені? — сказала Клеопатра, коли подали десерт, і срібноволосий дворецький вийшов з їдальні. — Навіть в адвоката!

— Так, мадам, — відповів містер Домбі, — повірники запевняють, що весільне свідоцтво готове, і, як я вам казав, Едіт лишається тільки ласкаво призначити день, щоб підписати його.

Едіт сиділа, мов красива статуя — холодна, мовчазна й незрушна.

— Серце моє, — мовила місіс Ск’ютон, — ти чуєш, що каже містер Домбі? Ах, любий мій Домбі, — звертаючись до того джентльмена, вела вона далі, — ця її мовчазність нагадує мені часи, коли найприємніше створіння на світі, її татко, був у вашому становищі.

— Мені нема чого призначати. Це станеться, коли ви захочете, — сказала Едіт, ледве кинувши оком на містера Домбі.

— Завтра? — запропонував той.

— Будь ласка.

— Або післязавтра, якщо це не переб’є ваших планів?

— У мене немає ніяких планів. Я завжди до ваших послуг. Призначайте, на коли хочете.

— Ніяких планів, моя голубонько! — дорікнула їй мати. — Адже ти страшенно заклопотана цілісінький день, і тобі треба побачитись ще з тисячею крамарів!

— Цим усім рядите ви, — злегка зсунула брови Едіт. — Умовляйтеся самі з містером Домбі.

— Цілком правильне й надзвичайно розважливе рішення, — сказала Клеопатра. — Мусиш підійти й ще раз поцілувати мене, люба Флоренс!

Дивний збіг обставин, — але ці вибухи ніжності до Флоренс завершували кожен, навіть найдрібніший діалог Клеопатри з Едіт. Флоренс, певне, ніколи за життя не цілувала стільки і не ставала так у пригоді, як оце тепер.

Містер Домбі був вельми далекий од того, щоб осуджувати дивну поведінку своєї вродливої нареченої. Він з прихильністю, як колега, ставився до її холодності та гордовитості. Йому приємно було думати, що у цей спосіб йому виявляють пошану й, здається, цілком підкоряються його волі. Йому приємно було уявляти собі, як ця гордовита, велична жінка буде господинею в його домі й прийматиме його гостей з тою самою холодною стриманістю, що й він. Представництво торговельного дому «Домбі й Син» потрапляло до надійних рук.

Так думав містер Домбі, коли, залишившися сам по обіді, почав згадувати своє минуле та обмірковувати майбутнє. Йому подобалась ця темна, непривітна їдальня зі шпалерами брунатного кольору та з чорними плямами картин по стінах, і дві дюжини чорних, оббитих десь такою ж кількістю цвяхів стільців, що застигли в чеканні, німі, як труни, по краях турецького килима, і два виснажені негри, що підтримували вутлий свічник на буфеті, і затхлий дух кімнати, що під нею немов поховано було спопелілі останки десятьох тисяч з’їдених тут обідів. Власник будинку жив здебільшого за кордоном, бо члени родини Фініксів не могли подовгу дихати англійським повітрям. На знак жалоби по господареві їдальня ставала чимраз похмуріша і нарешті набула такого погребального вигляду, що для повноти бракувало лише трупа.

Містер Домбі був непоганий заступник того трупа, — якщо не позою, то принаймні непорушністю. Він дивився в холодні глибини мертвого червонодеревного моря, де стояли на якорі вази з фруктами та карафки, — дивився так, наче об’єкти його думок підпливали один по одному під поверхню і знову пірнали назад. Він бачив там Едіт з її величним видом та поставою, а поруч неї — Флоренс, що боязко дивилась на нього, як тоді, коли вибігла з вітальні. Едіт, прикриваючи її, підводила руку й не спускала з неї погляду. Далі виринула маленька фігурка в крісельці з допитливим поглядом кмітливих очей і старечим виразом личка, що мерехтіло, наче вогонь у надвечір’ї. Потім знову з’явилася Флоренс і забрала всю його увагу. Що він у ній бачив? Роковану йому долею причину труднощів і розчарувань? Чи, може, суперницю, яка один раз переступила вже йому дорогу і ще переступить? А чи, може, свою дитину, за яку він забув, захоплений залицянням, — забув, що вона вимагає уваги й до себе? А чи натяк на те, що за нових сімейних обставин годилося хоч би вдавати турботу про своїх кревних? Кінець кінцем, добре й так, бо до всіх картин, що вимальовувались в його уяві, — і до вінчання біля вівтаря і до весільного бенкету, — завжди й скрізь домішувався образ Флоренс.

Нарешті, щоб спекатися всього цього, він підвівся з-за столу й побрався нагору.

Коли принесли свічки, було вже геть поночі, бо в місіс Ск’ютон, як сама вона скаржилась, боліла від них голова. А до цього часу Флоренс і місіс Ск’ютон розмовляли (причому Клеопатра вимагала, щоб дівчинка сиділа коло неї), а потім Флоренс розважала місіс Ск’ютон грою на піаніно, вже й не кажучи про те, що кілька разів упродовж вечора чутлива леді просила вділити їй ще один поцілунок, а це траплялося всякчас, як тільки Едіт щось зауважувала. Проте зауважень тих було небагато, бо Едіт цілий вечір просиділа біля відчиненого вікна (дарма, що мати її страшенно боялась, щоб вона не застудилася) і відійшла від нього тільки тоді, коли містер Домбі почав прощатися. Прощаючись, він надзвичайно ласкаво повівся з Флоренс і, йдучи спати до кімнати Едіт, вона була така щаслива, що в минулому здавалася собі самій якоюсь чужою, бідолашною дівчинкою, вартою жалю. І, жаліючи ту дівчинку, Флоренс так і заснула, вся в сльозах

Тиждень пролинав швидко. Їздили до модисток, кравців, ювелірів, адвокатів, квітникарів, цукерників, і Флоренс брала участь в усіх поїздках. Флоренс мала бути й на весіллі. З такої нагоди вона повинна була зняти жалобу й убратися в розкішну сукню. Задум кравчихи щодо сукні — кравчиха була француженка й дуже нагадувала місіс Ск’ютон — був такий елегантний та цнотливий, шо місіс Ск’ютон й собі замовила точнісінько таку. Кравчиха запевнила, що сукня напрочуд їй пасуватиме і що всі приймуть її за сестру молодої леді.

Тиждень линув занадто швидко. Едіт ні в що не втручалась й ні про що не дбала. Їй привозили чудові вбрання, вона їх приміряла. Місіс Ск’ютон з модистками умлівали над ними, тільки Едіт не казала ні слова. Місіс Ск’ютон щодня укладала план дій для кожного, і кожен їх виконував; іноді Едіт залишалась в екіпажі, коли вони йшли до крамниці; іноді, коли це було конче потрібно, йшла разом із ними. Проте головувала місіс Ск’ютон, а Едіт ставилась до всього — чи вдавала, що ставиться — з такою байдужістю, немов усе те зовсім її не торкалося. Флоренс могла б назвати її черствою та зарозумілою жінкою, коли б не те, що з нею Едіт була зовсім інша. Почуття вдячності гасило сумніви Флоренс, а невдовзі й зовсім їх розвіяло.

Тиждень летів швидко і вже долітав кінця. Настав його останній вечір — вечір перед весіллям. У темній кімнаті, — місіс Ск’ютон бо й досі не позбулася головного болю, хоча сподівалася, що позбудеться назавтра, — сиділи ця леді, Едіт і містер Домбі. Едіт — коло свого відчиненого вікна, дивлячись на вулицю; містер Домбі з Клеопатрою — на софі, стиха розмовляючи. Було пізно, і Флоренс, натомившися за день, пішла вже спати.

— Ви залишите мені Флоренс, коли відберете мою кохану Едіт, любий Домбі? — спитала Клеопатра.

Містер Домбі відповів, що зробить це з приємністю.

— Мати її при собі, поки ви обоє житимете в Парижі, і думати, що я можу впливати на її виховання, — та це ж буде чудовий бальзам для мене в тій душевній неприкаяності, яка мене чекає! — сказала Клеопатра.

Едіт раптом повернула голову. Її байдужність миттю обернулася в цікавість і, невидима в темряві, вона почала пильно прислухатися до їхньої розмови.

Містер Домбі з великою охотою віддасть Флоренс до рук такої чудової наставниці.

— Тисячу разів вдячна за вашу добру думку про мене, любий Домбі, — сказала Клеопатра. — Я гадала, що ви маєте підступний намір, як висловлюються ці страшні прозаїки-юристи, засудити мене на цілковиту самотність.

— Навіщо ви такі несправедливі до мене, мадам? — сказав містер Домбі.

— Бо моя чарівна Флоренс сьогодні раптом категорично заявила мені, що їде завтра додому, — відповіла Клеопатра. — І я почала було думати, що ви — достеменний турецький паша, найдорожчий мій Домбі.

— Запевняю вас, мадам, я нічого їй не наказував. А якби й наказував, то нема наказу, непідвладного вашій волі.

— Та й лестун же ви, Домбі! — вигукнула Клеопатра. — Хоч ні, не скажу. У лестунів нема серця, а ваше керує всім вашим чарівним життям і вдачею. Невже й справді покидаєте нас так рано?

Ах, так, — вже пізно, і містеру Домбі пора.

— Правда це чи сон? — зітхнула Клеопатра. — Чи можу я повірити, що завтра вранці ви прийдете й заберете мені мою кохану подругу, єдину мою Едіт!

Містер Домбі, що звик розуміти все дослівно, нагадав місіс Ск’ютон, що перед тим вони ще зустрінуться в церкві.

— Годі уявити собі, як це боляче — віддавати своє дитя, навіть такій людині, як ви, Домбі, — казала місіс Ск’ютон. — А коли ще взяти до уваги мій тендітний організм та надзвичайну тупість цукерника, який має приготувати сніданок, то я просто не знаю, чи витримають мої сили. А втім, я візьму себе в руки завтра ранком. Можете не хвилюватись за мене. Щасти вам, боже! Едіт, найдорожча моя! — кокетливо вигукнула вона. — Хтось покидає нас, крихітко.

Едіт, що знов була повернулася до вікна, втративши інтерес до їхньої розмови, підвелася з крісла й стояла мовчки. Містер Домбі з підкресленою, відповідно до нагоди та до його гідності, галантністю скерував до неї свої рипучі черевики, підніс її руку до губ, промовивши: «Завтра вранці матиму щастя назвати цю руку рукою місіс Домбі», — вклонився й урочисто виступив з кімнати.

Як тільки парадні двері зачинилися за ним, місіс Ск’ютон подзвонила, щоб принесли свічки. Разом зі свічками з’явилася покоївка і дівочого фасону сукня, що завтра мала дурити світ. Сукня жорстоко помстилась над нею — місіс Ск’ютон здавалась у ній ще старішою та огиднішою, ніж у своєму засмальцьованому фланелевому халаті. Проте місіс Ск’ютон приміряла її, маніжачись від задоволення; осміхнулася до свого трупа в свічаді, коли подумала про вбивче враження, яке вона справить на майора, і, дозволивши покоївці роздягнути себе та приготувати до сну, розсипалась, наче картяний будиночок.

Увесь цей час Едіт сиділа в сутіні біля вікна й дивилась на вулицю. Тільки залишившися віч-на-віч з матір’ю, вона вперше за цілий вечір одійшла від вікна і стала навпроти неї. У неприємній на вигляд, драглистій постаті матері, що вся тряслася й безупинно позіхала, дивлячись на свою гордовито випростану дочку, що втупила в неї палючі очі, відчувалася настороженість, якої жодне легкодумство не в змозі було приховати.

— Я до смерті втомилася, — сказала вона. — На тебе не можна покластися й на одну хвилину. Ти гірша за дитину, Едіт. Дитину! Та жодна дитина не буде така вперта й непокірна.

— Слухайте, мамо, — сказала Едіт, пропустивши повз вуха її слова, як не вартий уваги дріб’язок, — ви до мого повернення повинні бути самі.

— Повинна бути сама до твого повернення, Едіт? — повторила місіс Ск’ютон.

— Бо інакше, — свідчуся ім’ям, що його завтра так облудно й безсоромно прикликатиму, — я в церкві й відмовлюся від руки цього чоловіка. А коли ні — я мертва впаду на вулиці!

Мати глянула на дочку стривоженим поглядом, та погляд, який вона перестріла, тривоги їй не уйняв.

— Годі! — рішуче сказала Едіт. — Годі й того, що ми такі, як є. Я не хочу, щоб іще чиюсь юність та віру затоптали так само, як і мою. Не хочу, щоб простодушну дівчину псували, розбещували, зводили з пуття на потіху знудженій матері. Ви знаєте, про що наговорю. Флоренс мусить повернутися додому.

— Ти — ідіотка, Едіт! — скрикнула розлючена мати. — Ти думаєш, що матимеш спокій в його домі, доки вона не вийде заміж й не вибереться звідти?

— Спитайтесь мене, — або себе, — чи я взагалі думала коли-небудь знайти спокій у його домі, — сказала дочка. — Відповідь ви знаєте.

— І це сьогодні, після всіх моїх турбот і старань, коли завдяки мені ти здобуваєш незалежне становище, мені кажуть, ніби в мені нема нічого, крім розпусти та зарази! — верещала в нестямі мати, і її паралітична голова трусилася, як сухий лист. — Мені кажуть, ніби я не компанія для дівчинки! Тоді хто ти, га? Хто ти?

— Це питання я собі вже ставила, — відповіла Едіт, пополотнівши й показуючи пальцем на вікно, — і не раз, поки сиділа там і дивилась на жінкоподібні створіння, що вештаються по вулиці. І бог свідок— я бачила відповідь. О мамо, мамо, — якби тільки ви дали волю моїм природним почуттям, коли я була молода — молодша за Флоренс, — й була би зовсім інша!

Розуміючи, що гнів тут не допоможе, мати стрималася й почала натомість скиглити, бідкаючись, що задовго живе, що її рідна дитина її відцуралась, що про обов’язок супроти батьків у ці злі часи взагалі забули, що вона вже наслухалася бозна-яких образ і більше не хоче жити.

— Як жити, отак, весь час наражаючись на подібні сцени, — голосила вона, — то ліпше пошукати спосіб, щоб покласти край такому життю. Ох! Подумати тільки, що ти — моя дочка, Едіт, і, так брутально поводишся зі мною!

— Час, коли ми могли дорікати одна одній, мамо, вже минув, — похмуро зауважила Едіт.

— То чого ж ти повертаєш його? — скімлила мати. — Ти добре знаєш, як жорстоко ти краєш мені серце. Знаєш, яка я вразлива на жорстокість. І саме тепер, коли я мушу про все подумати й дбати про те, щоб мати якнайкращий вигляд! Ти дивуєш мене, Едіт. Чи ж ти хочеш зробити опудало зі своєї матері? І коли? В день свого весілля!

Едіт тим самим незворушним поглядом глянула, як мати схлипує й тре очі, а тоді тим же тихим, незмінно спокійним тоном промовила:

— Я сказала, що Флоренс має повернутись додому.

— Нехай повертається! — поспішила вигукнути засмучена й залякана матінка. — Я, звичайно, не заперечую. Що таке вона для мене, та дівчинка?

— Для мене вона — багато, — відповіла Едіт. — І я не дозволю, щоб бодай зернятко зла, посіяного в моїм серці, заразило її, я радше зречуся вас, так само як зречуся його, завтра в церкві, коли ви дасте для цього привід. Облиште її. Поки я можу втручатись, я не допущу, щоб та брудна наука, через яку я пройшла, закаляла й її. І це не надто важка умова для такої нелегкої ночі.

— Якби ж ти поставила її по-людськи, як личить дочці, Едіт, — схлипнула мати, — то, може, й не важка; звичайно, не важка. Але ці жорстокі слова…

— Їх уже сказано і більше не буде, — мовила Едіт. — Ідіть своєю дорогою, мамо. Користайтесь, як хочете, тим, чого ви досягли — тіштеся, пишайтеся, пускайте за вітром. Будьте щасливі. Ми добулися свого. Несімо ж нашу здобич. Віднині для минулого уста мої німі. Прощаю вам вашу частку в завтрашній комедії. Нехай бог простить мені мою!

Голосом, що не тремтів, вона побажала матері доброї ночі й твердою ходою пішла до своєї кімнати.

Та не відпочивати йшла Едіт. Не знала вона відпочинку на самоті зі своїми бурхливими почуваннями. Туди і назад, туди і назад, і знову туди і назад — п’ять сотень разів перейшла вона туди і назад по кімнаті, серед розкиданих скрізь розкішних весільних убрань — чорне волосся розсипане по плечах, очі палають лютим вогнем, і свої білі пишні груди вона судомно, ніби прагнучи відірвати, раз по раз стискає руками, — груди їй червоніють, а вона знай ходить туди-назад, відвертаючи голову, немов від себе самої, немов прагне утекти від власного вродливого єства. Так у ніч напередодні свого весілля борола свій невпокірливий дух Едіт Гренджер — борола сама, без дружньої підтримки, без сліз і без нарікань, борола гордо і мовчки.

Та якось вона перечепилася об одвірок— відчинені двері вели до кімнати, де спала Флоренс.

Едіт здригнулася, завмерла й зазирнула досередини.

В кімнаті горіла свічка й освітлювала дівчинку в повному розквіті її безневинної краси. Едіт притамувала дихання і мимоволі підступила до неї.

Ближче, ближче! Ще крок, і Едіт, зупинившись, притиснула губи до ніжної руки, що звисала з ліжка, обережно переклала її собі на шию. Цей дотик подіяв, як дотик пророчого жезла до скелі. З-під руки ринули сльози. Вона впала навколішки, поклала на подушку свою втомлену голову і вкрила дівчинку хвилями свого волосся.

Так перебула Едіт Гренджер ніч напередодні свого весілля. Так застало її сонце весільного ранку.