Домбі і син

Розділ тридцять третій

Звернімо тепер наші очі на два будинки, що стоять не поруч, а дуже далеко один від одного, хоч містяться обидва у легкодоступних межах великого міста Лондона.

Перший знаходиться в зеленій, лісистій місцевості біля Норвуда. Він не палац і не пнеться ним бути, але він чудово розташований і зі смаком опоряджений. Моріжок на плавному, рівному схилі, квітник, купки дерев, серед яких не бракує чепурних ясенів та верб, теплиця, проста веранда з пахучими стелюхами, що в’ються круг колон, архітектурна простота самого дому і, може, й замалі, як на нього, але добре розплановані надвірні будівлі — все це свідчить про елегантний комфорт усередині, гідний, можливо, й палацу. Припущення це небезпідставне, бо й справді в будинку панують розкіш і витончений смак. Пишні, надзвичайно влучно підібрані кольори вбирають очі скрізь — на меблях, що розмірами та формою напрочуд добре пасують до невеликих кімнат, і на шпалерах, і на килимах, то тут, то там підфарбовуючи й пом’якшуючи світло, що ллється крізь вікна і незвичні, засклені двері. На стінах висить кілька добірних картин та гравюр, химерної форми ніші та алькови заставлені книжками, а по столах, там і тут, порозкидувано різні ігри — фантастичні шахи, кості, карти, більярди.

А втім, в цій пишноті, серед усіх цих вигод, чується щось недобре. Чи не тому це, що килими та подушки занадто м’які, і той, хто ходить чи відпочиває на них, робить це немов крадькома? Чи не тому це, що картини й гравюри не увічнюють великих ідей чи подій, не відображають природи в поетичності пейзажу, палаців чи хатин, а показують саме лиш буяння форм та барв — і нічого більше? Чи не тому це, що назви книжок у золочених палітурках здебільшого свідчать про їхню спорідненість із тими картинами і гравюрами? Чи не тому це, що де-не-де з-під цієї довершеної краси визирає показна скромність якоїсь незначущої і дешевої дрібнички, така ж фальшива, як і обличчя на он тому, надто вже достовірному портреті, як і оригінал його, що зараз сидить під ним і снідає? А може, тому, що оригінал і власник усього довкола з кожним подихом своїм випромінює якусь часточку свого «я», що накладає на всі ці речі відбиток його особистості?

То містер Турбот-управитель сидить і снідає. Яскрава папуга в лискучій клітці на столі дзьобає грати, дереться по ній, повиснувши вниз головою, аж клітка трясеться, і пронизливо кричить. Та містер Турбот не звертає уваги на птаха, а, замислено всміхаючись, дивиться на картину, що висить навпроти.

— Надзвичайна, випадкова схожість, — каже він.

Може, це — Юнона, може — дружина Потіфара, може — якась гордовита німфа — все залежить од того, як охрестив її продавець, згідно з потребами ринку. Це — постать жінки, надзвичайно вродливої, що, відвертаючись від глядача, згорда дивиться на нього.

Схожа вона на Едіт.

Махнувши рукою у напрямі картини — що це, погроза? — ні, але щось подібне; жест переможця? — ні, але схоже на те; глузливе привітання? — ні, але й не без цього, — він далі береться до сніданку й окликає знервованого у своїй в’язниці птаха, який перестрибує на висяче позолочене кільце, схоже на величезну обручку, і, на втіху господарю, починає вигойдуватись у нім.

Другий будинок стоїть по інший бік Лондона, неподалік людного колись північного шляху, де тепер тихо і майже порожньо, хіба що пройде який подорожній. Це маленький, убогий будиночок, так-сяк умебльований, але дуже охайний, а простенькі квіти круг ганку й на смужці городу свідчать, що його пробували навіть прикрасити. Околицю, де він стоїть, сільською не назвеш, та й міською теж. Це не місто й не село. Місто переступило через нього своїми велетенськими чоботами й опустило свою муровану п’яту далеко звідсіля, але тут, між чоботами велетня — перехідна земля, і саме тут, серед кількох високих димарів, що димлять день і ніч, серед цегелень та лугів, де вирізують дерен, де валяться паркани і буяє запилюжена кропива, де все ще можна побачити рештки живоплоту і птахолова, який коли-не-коли заглядає сюди, хоч щоразу клянеться, що більше не прийде, — саме тут і стоїть цей другий будинок.

Та, що мешкає в другому, покинула колись перший з любові до брата-ізгоя. Покинувши той, перший, вона забрала з собою його доброго генія, а з грудей його власника — єдине святе почуття; та хоч господар будинку не любить її, коли вона незаслужено, як він вважає, його відцуралася, хоч сам, у відповідь, зрікся її цілковито, все ж остаточно забути про неї навіть він не може. А доказом цьому — квітник, насаджений нею, куди він не ступає й ногою, але в якому, незважаючи на інші коштовні нововведення, і досі все так, ніби вона була тут ще вчора.

Гаррієт Турбот змінилася відтоді, і вроду її притьмила тінь, глибша за ту, яку може — дарма що такий могутній — самочинно накласти час, — тінь журби та щоденного змагання зі злиднями. Та все одно це врода — спокійна, м’яка й непоказна, врода, яку треба вміти побачити, бо вона не виставляє себе, а якби виставляла, то ніякої вроди вже б не було.

Так. Ця тендітна, маленька страдниця в простому, але охайному вбранні показна хіба що тими буденними, домашніми чеснотами, що мають так мало спільного з загальнопоширеним уявленням про героїзм та велич (опріч тих випадків, коли і їхній промінчик докладеться до сяйва великих світу сього — тоді промінчик стає сузір’ям, відразу пізнаваним на небі), — ця тендітна, маленька страдниця, що сперлась на плече молодого ще, але вже сивого, виснаженого чоловіка, доводиться йому сестрою, що єдина в цілому світі підійшла була до нього в хвилину його ганьби, подала йому руку і спокійно та рішуче повела його, повна надії, вибоїстою дорогою його життя.

— Ще рано, Джоне, — сказала вона. — Чого це ти йдеш так рано?

— Тільки трохи раніше, ніж звичайно, Гаррієт. Коли встигатиму, хочу… просто так… пройтися повз той будинок, де ми з ним прощалися.

— Жаль, що я його ніколи не бачила, не знала раніше, Джоне.

— Та воно й краще, коли подумаєш про його долю.

— А втім, я так само жалкувала б, навіть коли б його знала. Хіба твій жаль — не мій? Тільки тоді, говорячи про нього, ти, мабуть, відчував би більше співучасті з мого боку, ніж, можливо, відчуваєш зараз?

— Сестричко моя люба! Та хіба є такі радощі чи горе, в яких я не був би певен співучасті твоєї?

— Вірю, Джоне, бо й справді таких нема.

— Про яку ще більшу співучасть і близькість можна говорити, Гаррієт? — сказав її брат. — У мене таке враження, що ти знала його і відчувала все те, що й я.

Вона зняла руку з його плеча, обійняла його за шию й непевно промовила:

— Та ні, не зовсім.

— Ай правда, — погодився він. — Ти, я знаю, гадаєш, що ніякої шкоди не було б, якби я захотів пізнатися з ним ближче.

— Гадаю! Я певна цього.

— Небо знає, як я цього хотів, — сумно похитав він головою, — але не мав права знеславити його таким знайомством. І чи згідна ти з цим, чи ні, дорогенька…

— Не згідна, — тихо сказала вона.

— …все одно це правда, Гаррієт, і тепер, коли думаю про нього, мені стає легше на серці від того, від чого колись було так важко. — Він урвав журну розмову і посміхнувся до неї, кажучи: «До побачення!»

— До побачення, любий Джоне. Ввечері, як вертатимеш, зустріну тебе там само і в той же час, що й завжди. До побачення!

Любляче обличчя, зведене для поцілунку, було його домом, його життям, його світом і водночас — його карою й горем, бо у хмарці, яка його повивала, — щоправда, прозорій і тихій, як світлі хмарки навзаході, — в її повсякчасній відданості, добровільній відмові від власних вигод, радощів та сподівань він бачив гіркі плоди давнього свого злочину, завжди стиглі і свіжі.

Вона стояла на порозі, зчепивши долоні, й дивилася, як він простує через захаращений, нерівний клапоть землі навпроти їхнього будинку, що колись, не так давно, був іще мальовничим лугом, а тепер перетворився на справжнісінький пустир, порослий без ладу злиденними хатками, що пнулися з того сміття, немов насіяні невмілою рукою. Він двічі чи тричі озирався, і щоразу її миле обличчя наче світлом осявало йому серце, та коли він дивився собі під ноги, в очах її поставали сльози.

Та недовго стояла вона отак, замислена і бездіяльна. Чекали її хатні справи та буденні обов’язки, — бо такі-от звичайні, негероїчні душі завжди мають повні руки роботи, — тож невдовзі Гаррієт вже поралася по господарству. Впорядкувавши та причепуривши все в будинку, вона заклопотано перерахувала свої скромні грошові запаси й пішла купувати найпотрібніші продукти, обмірковуючи дорогою, як би їй заощадити хоч трохи грошей. Отаке-то злиденне життя в тих звичайних земних істот, котрі не те що не є героями в очах своїх слуг та служниць, а й не мають ні слуг, ні служниць, аби бути в їхніх очах героями!

За її відсутності, коли в домі нікого не було, до садиби, — не з того боку, куди пішов брат, — наблизився немолодий уже, але ставний джентльмен зі здоровою, рожевою шкірою та веселим, добродушним обличчям. Брови усе ще мав чорні, як і волосся, а трохи сивини ще більше підкреслювало цю чорноту, облагороджуючи його широке, відкрите чоло і чесні очі.

Постукавши в двері й не діждавшись відповіді, джентльмен присів на лаву коло дверей і став чекати. Спритні рухи його пальців, якими він, наспівуючи щось, вибивав ритм на лаві, виявляли в нім музиканта, а неабияке задоволення, з яким він наспівував те щось, дуже повільне та довге, без чіткої мелодії, показувало, що це — учений музикант.

Джентльмен усе ще мугикав свої варіації на тему, крутячи нею, як коркотягом на столі, та так нікуди й не вкрутивши, коли надійшла Гаррієт. Він підвівся їй назустріч і скинув капелюха.

— Ви знову прийшли, сер! — затинаючись, мовила вона

— Мав таку сміливість, — відповів джентльмен. — Чи можу я просити вас уділити мені п’ять хвилин?

Завагавшись на мить, вона відчинила двері і впустила його до малесенької вітальні. Джентльмен сів, підсунув свого стільця до столу, за яким сіла вона, і голосом, що цілком одповідав його зовнішності, з урочою простотою сказав:

— Міс Гаррієт, це неправда, що ви горда. Минулого разу, коли я був у вас, ви сказали, що ви горда. Вибачте мені, але я дивився тоді на ваше обличчя, і воно перечило вашим словам. Я дивлюся на нього знову, — додав він, ніжно торкнувшись її руки, — і воно перечить їм ще більше.

Гаррієт, трохи збентежена та схвильована, не знаходила відповіді.

— Воно — свічадо правди, — сказав гість, — і доброти. Вибачте, — що я повірив йому і прийшов знову.

Тон, яким говорилися ці слова, цілковито позбавляв їх компліментарності. Він був такий невдавано щирий, відвертий і серйозний, що Гаррієт лише схилила голову, немов дякувала йому і за слова ці, й за щирість.

— Різниця в наших літах і відвертість моїх намірів, — промовив джентльмен, — дають мені право, сподіваюся, говорити те, що я думаю. А думаю я те, що кажу. Ось чому ви бачите мене тут удруге.

— Гордість, сер, — помовчавши трохи, сказала вона, — або те, що вважають гордістю, часом є насправді лише почуттям обов’язку. Хочу думати, що іншої гордості в мене нема.

— Гордості за себе?

— За себе.

— А… перепрошую, — спитав джентльмен, — за вашого брата Джона?

— Чому ж, я горджусь його любов’ю, — відповіла Гаррієт, пильно глянувши на гостя і зненацька одмінившись, — не те, щоб вона стала менш спокійна чи менш стримана, але так рішуче споважніла, що навіть тремтіння її голосу здавалося часткою тієї рішучості, — і горджуся ним самим. Ви, сер, знаючи з якихось джерел історію його життя, яку ви переповіли мені, коли були тут востаннє…

— Тільки для того, щоб здобути ваше довір’я, — перебив джентльмен. — Бога ради, не подумайте…

— Я певна, — відповіла вона, — ви воскресили її для мене з благородною метою. Я абсолютно певна цього.

— Спасибі, — озвався джентльмен, жваво стискуючи їй руку. — Велике спасибі. Запевняю вас, що так воно й є. Ви почали були казати, що я, знаючи історію Джона Турбота…

— …Можете подумати, що це пиха, коли я кажу, що горджуся ним. А я справді горджуся ним. Ви знаєте, був час, коли я не… не було чим гордитися, але… той час минув. Стільки років зневаги, мовчазної покути, щирого каяття, жахливого жалю, муки, яку він терпить навіть через мою любов, бо думає, що це жертва з мого боку, а я ж, бачить бог, була б цілком щаслива, якби тільки він не мучився! О, сер, після всього, що я набачилась, благаю вас, якщо вам дано в руки владу, а хтось вас покривдить — ніколи, яка б кривда не була, не карайте так, щоб та кара була неспокутна, — адже ж є ще над нами Бог, щоб одмінювати серця, які сам сотворив!

— Ваш брат змінився цілком, — зі співчуттям мовив джентльмен. — Щодо цього в мене нема ніякого сумніву, запевняю вас.

— Він змінився тоді, як вчинив злочин, — сказала Гаррієт. — Тепер він змінився знову і став сам собою, повірте мені, сер.

— А ми живемо собі, як годинники, своїм механічним життям, день по день, і не помічаємо тих змін, — гість потер лоба рукою й почав задумано барабанити пальцями по столі. — Вони… це метафізика. У нас… нема часу придивитись до них. Сміливості, нарешті. Нас не вчили цього по школах та по коледжах, і ми не знаємо, як це робиться. Коротше кажучи, ми до дідька практичні люди, — сказав джентльмен, пройшовся до вікна та назад і знову сів, страшенно невдоволений і знервований.

— Я певен, — джентльмен знову потер собі лоба й забарабанив по столі, — я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все — добре, лихе чи ніяке — просто за звичкою. Звичка, — ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. «Звичка! — скажу я. — Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку». — «Це — дуже практично, що й казати, — відповість сумління, — але це — не виправдання».

Джентльмен встав і знову пройшовся до вікна й назад; видно було, що він не на жарт розхвилювався, хоч виражав своє хвилювання тільки в отакий своєрідний спосіб.

— Міс Гаррієт, — сказав він, сідаючи знову, — я хотів би, щоб ви дозволили мені зробити вам послугу. Подивіться на мене. Я повинен би виглядати, як чесна людина, бо наміри мої чесні. Чи так?

— Так, — посміхнулась вона.

— Я вірю кожному вашому слову, — сказав він. — І весь час докоряю собі, що міг би бачити й знати все це, бачити й знати вас саму уже добрих десять років, а, проте, не бачив, не знав. Дивно, як я взагалі потрапив сюди — я, раб не лише своїх власних, а й чужих звичок! Але раз уже потрапив, то дозвольте мені зробити що-небудь для вас. Я прошу цього з якнайбільшою шаною та повагою — адже шаную й поважаю вас безмірно. Дозвольте вам стати у пригоді.

— В нас усе є, сер.

— Ні, ні, не все, — відповів джентльмен. — Думаю, не все. Існують деякі дрібнички, що могли б полегшити життя вам і йому. І йому! — повторив він, гадаючи, що цим справив краще враження. — Я звик був думати, що йому вже нічим не зарадити, що все скінчено і минулося. Одне слово, я взагалі не думав про нього. Тепер думаю інакше Дозвольте мені зробити щось для нього. Та й вам, — делікатно додав гість, — слід було б подбати про здоров’я, задля нього ж, бо, боюсь, воно у вас не найкраще.

— Я не знаю, хто ви, сер, — відповіла, глянувши на нього, Гаррієт, — але я вам вельми вдячна. І переконана — все, що ви говорите, ви говорите з зичливості до нас. Але ми живемо отак уже не перший рік, і відібрати в мого брата хоч дещицю того, чим він став мені такий дорогий і чим довів стійкість свого наміру… хоч крихту тої гідності, яку він здобув, поки самотужки, непомітно, всіма забутий, покутував свою вину, — відібрати це від нього значило б позбавити нас душевної утіхи в ту останню хвилину, про яку ви допіру говорили. Хай мої сльози будуть вам кращою подякою, ніж мої слова. Вірте мені, прошу.

Джентльмен був зворушений і підніс до губ простягнену йому руку, — так розчулений батько міг би поцілувати руку чемній дитині. Тільки з більшою шанобливістю.

— Якщо настане день, — сказала Гаррієт, — коли він, нехай частково, верне собі своє колишнє становище…

— Верне собі! — скрикнув джентльмен. — Хіба ж можна на це надіятись? В чиїх руках право будь-що повертати? Я напевно не помилюся, коли скажу: оте велике, безцінне благословення, яке впало на нього, і є одна з причин, чому брат так вороже ставиться до нього.

— Ви торкаєтеся питання, якого ми ніколи не згадуєм: навіть між собою, — сказала Гаррієт.

— Простіть мені, — перепросив гість. — Я повинен був знати це. Забудьте, прошу, мою необачність. А тепер, оскільки я не смію більше наполягати… сумніваюся, чи маю на це право — хоча хтозна, може, і цей сумнів — звичка? — сказав джентльмен, так само приречено потираючи собі лоба. — Дозвольте — хоч я й чужа людина, але вам не чужа, — попросити вас про дві послуги.

— Які? — спитала вона.

— Перша: якщо ви захочете змінити своє рішення, то дозвольте мені бути вашою правою рукою. Тоді вам стане відоме й моє ім’я; тепер воно вам непотрібне та й не промовить нічого.

— У нас так небагато друзів, — усміхнулась вона, — що мені й роздумувати нічого. Це я обіцяю.

— Друге: коли-не-коли, скажімо, у понеділок, о дев’ятій рано, — знову звичка… я мабуть-таки практичний чоловік, — сказав джентльмен, виявляючи дивне бажання сперечатися з самим собою на цю тему, — дозвольте мені пройтися поблизу, щоб побачити вас — у вікні чи в дверях. Я не прошу дозволу заходити, бо в цей час вашого брата вже не буде вдома, — ані поговорити з вами. Я прошу тільки, для мого власного спокою, дати мені змогу пересвідчитись, що ви здорові, і тим нагадати, що у вас є друг — підстаркуватий, вже сивий і дедалі сивіший друг, на якого ви завжди можете покластися.

В обличчі, підведеному до нього, світилася довіра і тепло. І обіцянка теж.

— Треба розуміти, — сказав джентльмен, встаючи, — що, як і першого разу, ви не скажете Джону Турботу про мій візит, — хай не тривожиться тим, що я знаю його історію. І я радий цьому, бо це буде відходом від загальноприйнятих норм, і… знову звичка! — нетерпляче перебив він сам себе. — Так, ніби нема кращих норм, аніж загальноприйняті!

З цими словами він повернувся до дверей і, вийшовши як був, з непокритою головою, біля ганку попрощався з нею — прощався з таким глибоким пошанівком і такою щирою зацікавленістю водночас, що їх не могло виплекати і найкраще виховання, не могла не відчути істинна душа і могло породити тільки чисте і чуле серце.

Відвідини ці збудили в душі сестри багато напівзабутих почувань. Стільки часу ніхто не переступав їхнього порога, стільки часу не чула вона жодного співчутливого голосу, що бринів би у вухах, як музика, — тож постать гостя ще кілька годин потому стояла в неї перед очима, і, шиючи біля вікна, вона знову і знову чула його слова. Він торкнувся пружини, що відкрила ціле її життя; і коли його образ й губився на хвильку, то губився він в розмаїтостях того єдиного, суцільного спомину, яким і було її життя.

Роздумувала вона й працювала по черзі, — то змушуючи себе зосередитись, довший час не відривалася від голки, то, раптом упустивши на коліна шитво, мандрувала бозна-куди за неспокійними думками, — отак і незчулася, як промайнули години і день став скрадатися геть. Чисте, ясне ранкове небо потроху затяглося хмарами, знявся різкий вітер, полив дощ, і далеке місто, повите темним туманом, щезло з очей.

В таку негоду вона не раз зі співчуттям дивилася на подорожніх, що битим шляхом пленталися повз їхній будинок до Лондона, — шкутильгаючи з утоми, бідолашні з острахом дивилися на велетенське місто попереду, немов передчували, що їхні злидні будуть там лише краплею в морі або піщинкою в прибережному піску; йшли згорблені, скулені перед лютою негодою, і, здавалося, самі стихії повстають проти них. День у день йшли мимо такі подорожні, але чомусь завжди, думала вона, в одному напрямку — до міста. І, поглинені цим неосяжним громаддям, куди їх мовби тягнуло якимсь непоборним чаром, ніколи не поверталися. Пожива для шпиталів, кладовищ, в’язниць, ріки, пропасниці, божевілля, пороків та смерті, — всі вони потрапляли у пащу цього чудовиська, що ревло віддалік, і гинули там.

Завивав холодний вітер, порошив дощ, похмуро сутенів день, коли Гаррієт, підвівши очі від роботи, що її від якогось часу вже не переривала, побачила одного з цих подорожніх на підступах до будинку.

Це була жінка. Самотня жінка років тридцяти, висока, поставна, гарна, в злиденній одежі; грунти різних шляхів — крейда, глина, пилюка, пісок — поналипали на її сірому, геть промоклому плащі; на голові в неї не було капелюха, тільки подерта носова хустинка захищала від дощу буйне чорне волосся, а вітер шарпав ту хустинку і те волосся, засліплюючи ними очі, так що жінці доводилось раз у раз спинятися й одхиляти їх, щоб роздивитися дорогу.

Саме в таку хвилину її й побачила Гаррієт. З-під волосся, яке вона обіруч одкинула з засмаглого чола, відкрилося вродливе обличчя, і ця безбоязна, безоглядна врода, ця затята, зухвала байдужість до чогось більшого, ніж негода, — до будь-чого, що б не послало на її незахищену голову небо, а чи земля, — все це, разом із її злиденним, самотнім виглядом, зворушило серце її посестри. Вона подумала собі, що всередині ця жінка, мабуть, не менш принижена й свавільна, ніж зовні, що душевні чесноти її так само згрубіли, як і її тілесні зваби, що стільки дарів, уділених Творцем, кинуто на вітер, як оті розвіяні пасма, і що всю цю зруйновану вроду тепер шмагає буря і нападає в дорозі ніч.

Та, подумавши це, вона не відвернулася з обуренням, як це частенько робить чимало зичливих і чулих представниць її статі, а пожаліла бідолаху.

Пропаща сестра тим часом підійшла ближче, жадібно вдивляючись у туманну млу, що повила місто, і час від часу озираючись навкруги з непевним розгубленим виглядом чужинки. Хоч хода її була смілива й енергійна, жінка все ж таки стомилася і, повагавшись трохи, присіла на купу каміння, не шукаючи сховку від дощу і віддавшись на його волю.

Сиділа вона якраз навпроти будинку, спершися головою на руки, а коли підвела її — зустрілася очима з Гаррієт.

За мить Гаррієт вже стояла на порозі, і жінка, підвівшись на її заклик, повільним кроком і з не дуже миролюбним виглядом попрямувала до неї.

— Чого ж ви сидите під дощем? — лагідно спитала Гаррієт.

— Бо більше ніде сидіти, — була відповідь.

— Чому ж, у нас багато де можна сховатися. Тут, приміром, — показала вона на ганок, — вам буде краще, ніж там. Прошу дуже, перепочиньте собі тут.

Подорожня глянула на неї з подивом та недовір’ям, але без найменшої вдячності, і, сівши, скинула поношений черевик, щоб витрусити звідти порох та камінці. Нога її була поранена і кровила.

Почувши, як зойкнула Гаррієт, жінка глянула на неї недовірливо й погордливо всміхнулась.

— Та що таке зранена нога для такої, як я? — сказала вона. — І що таке моя зранена нога для такої, як ви?

— Зайдіть, помиєте її, — м’яко відповіла Гаррієт. — Я дам вам чим перев’язати.

Жінка вхопила її руку, притулила собі до очей і заплакала. То був не жіночий плач, а сльози сильного духом чоловіка, що піддався раптовій слабкості. Груди її рвучко здіймалися, вона боролася сама з собою, — видно було, що такі зворушення незвичні для неї.

Жінка дозволила запровадити себе у дім і, вочевидь, не так з турботи про себе, як із вдячності промила та перев’язала свою рану. Тоді Гаррієт поставила перед нею ту дещицю, яка лишилася від її скромного обіду, а коли та попоїла, запропонувала їй, перш ніж іти (що жінка й поривалася зробити), висушити одежу коло вогню. Знову таки більше з вдячності, ніж піклуючись про себе, вона сіла проти каміна, розв’язала свою хустинку і, перекинувши на груди густе, до пояса, волосся, стала сушити його в долонях, утопивши очі в огонь.

— Ви, певне, думаєте, — раптом підвела вона голову, — мабуть, вона була колись гарна, — та ні, таки була Ось, дивіться!

Жінка обіруч схопила своє волосся, шарпнула догори, немов хотіла його вирвати, а тоді відкинула назад, наче гадюччя.

— Ви нетутешня? — спитала Гаррієт.

— Нетутешня! — повторила вона, і заговорила уривчасто, знову втупившись у вогонь. — Так. Вже десять чи й більше років, як нетутешня. Там, де я була, нема календарів. Десять чи й більше років. Я не знаю цієї околиці. Тут усе дуже змінилося відтоді, як я виїхала.

— А далеко ви були?

— Дуже далеко. Кілька довгих місяців морем, а потім ще далі. Я була там, де каторжани, — додала вона глянувши просто в обличчя своїй бесідниці. — Я сама була каторжна.

— Хай вам небо поможе і простить, — лагідно озвалася та.

— А! Хай небо поможе і простить! — відказала жінка, повернувшись до вогню й хитаючи головою. — Якби люди помагали нам трохи більше, то й бог би, мабуть, скоріше простив.

Проте спокій Гаррієт, її ласкаве обличчя, повне тепла й цілковито позбавлене осуду, примусили жінку змінити тон, і вона сказала вже м’якше:

— Ми з вами, певне, одного віку. Якщо я й старша, то хіба на рік чи два. О, задумайтеся хоч би над цим!

Вона розпростерла руки, наче, отак виставляючи тіло, показувала, яка пропаща у неї душа, а опустивши їх, похнюпилась.

— Нема такого, чого не можна було б виправити, — сказала Гаррієт, — стати кращим ніколи не пізно. Якщо ви каєтеся…

— Ні, — відповіла жінка, — не каюся! Не можу я каятись. Не вмію. І чого це я маю каятись, а всі решта ні? Всі мені кажуть про спокуту. А хто за мої кривди відпокутує?

Вона підвелася, знову зав’язала свою хустинку й налагодилася йти.

— Куди ж ви йдете? — спитала Гаррієт.

— Туди, — махнула та рукою. — У Лондон.

— Чи маєте в кого спинитися? Якийсь дім у вас є?

— Здається, у мене є мати. Вона така ж мати, як і її халупа — дім, — гірко засміялася жінка.

— Візьміть, — сказала Гаррієт, сунучи їй в руку гроші.— Спробуйте жити як годиться. Тут дуже мало, але, може, хоч день протримаєтесь.

— Ви одружені? — тихо спитала жінка, беручи гроші.

— Ні, я живу тут з братом. Ми не багаті, а то я дала б вам більше.

— Можна, я вас поцілую?

Не помітивши на обличчі своєї благодійниці ні зневаги, ні огиди, жінка тут же нахилилась і припала губами до її щоки. І, ще раз притиснувши її руку собі до очей, пішла.

Пішла в темну ніч, назустріч завиванням вітру й потокам дощу, кваплячись до повитого туманом міста, що мерехтіло розмитими вогнями, і її чорні коси та подерта хустина тріпотіли довкола безбоязного обличчя.