Домбі і син

Розділ сорок перший

Все йде, як ішло віддавна. Хвилі вже охрипли, безнастанно шепочучи свою таємницю; пісок брижками лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітри та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а в місячнім сяєві білі руки вітрил манять до далеких, незримих країв.

З ніжною, журливою втіхою дивиться Флоренс на пам’ятні ці місця, де звідалося стільки смутку і водночас стільки щастя, і думає про нього в тому тихому закутку, де вони так часто розмовляли під плюскіт хвиль, що обмивали колеса його візка. І тепер, коли вона сидить там задумана, в навісному мурмотінні моря їй знову вчувається те, що він їй колись розказав, всі ті самі слова, і здається, що все її життя, і надії, й жалі відтоді — і в похмурому домі, і в палаці, яким він став, — все відбилось в рефрені цієї чудної пісні.

І милому містеру Тутсові, що блукає віддалік, тоскно поглядаючи на ту, яку він обожнює і слідом за якою приїхав сюди, але не сміє турбувати в таку хвилину, теж вчувається реквієм по маленькому Домбі в голосі вод, що безнастанно виспівують свій вічний мадригал на честь Флоренс. О, так! І він невиразно розуміє, — бідолашний містер Тутс, — що хвилі нашіптують ще й про час, коли він був кмітливішим і не таким тупоголовим; і сльози, які набігають йому на очі при думці, що тепер він, можливо, нікчемний та дурний, ні на що не здатний, хіба лиш на те, щоб бути комусь посміховищем, затруюють радість, яку принесли хвилі разом з утішною згадкою, що він звільнений від відповідальності перед Курчам, оскільки цей войовничий ватажок курячого племені був відсутній: він готував себе (Тутсовим коштом) до рішучої баталії з Жайворонком.

Але містер Тутс смілішає, коли чує у їхнім шепоті милу його серцю пораду, і потроху, раз у раз нерішуче спиняючись по дорозі, прямує до Флоренс. Заїкаючись і червоніючи, містер Тутс прикидається враженим, коли підходить до неї, і запевняє (це після того, як од самого Лондона не відставав від її карети і душився від щастя, ковтаючи пилюку з-під її коліс), що ніколи в житті не зазнав такої несподіванки.

— А ви й Діогена з собою взяли, міс Домбі! — каже містер Тутс, якого колотить дрож од дотику до маленької долоні, так просто, по-дружньому простягненої йому.

Звісно, Діоген тут, і, звісно ж, у містера Тутса є підстави його помітити, бо собака кидається прямісінько до його ніг і аж перевертом летить у цьому відчайдушному наскоку, достеменно мов пес із Монтаржі. Та мила його господиня одразу вгамовує його.

— Назад, Ді, назад! Хіба ти забув, кому ми завдячуємо нашу дружбу, Ді? Сором тобі!

О, добре тому Діогенові, що може тулитися головою до її руки і бігати собі туди-сюди довкола неї, погавкуючи, і кидатись на кожного перехожого, доводячи свою відданість! Містер Тутс теж охоче кинувся б на кожного. Мимо проходить якийсь військовий, і містер Тутс нічого так не хоче, як кинутись на нього що є духу.

— Діоген тут як у себе вдома, чи не так, міс Домбі? — каже містер Тутс.

Флоренс потакує з вдячною посмішкою.

— Вибачте, міс Домбі, — каже містер Тутс, — але якщо б ви хотіли прогулятися до Блімберів, то я… я йду туди.

Флоренс без слова бере його під руку, і вони обоє йдуть туди, Діоген біжить попереду. Містерові Тутсу підгинаються ноги, і, дарма що бездоганно вдягнений, він, місцями відчуває, а місцями бачить певні хиби в шедеврах Берджеса і К° й шкодує, що не взув оту найкращу пару черевиків.

Від будинку доктора Блімбера віє тією ж ученістю та старанням, що й завжди, — а он і вікно нагорі, в якому вона виглядала блідого личка, що сяло радощами, вздрівши її, а худорлява долонька посилала їй поцілунки. Двері відчиняє той-таки підсліпуватий молодик, щирячи зуби до містера Тутса в дурнуватій посмішці й виказуючи цілковитий брак характеру… їх вводять до кабінету доктора Блімбера, де під статечне цокання великих дзигарів з холу, сліпий Гомер і Мінерва, як і колись, дають їм аудієнцію, а глобуси так само стоять на своїх звичних місцях, ніби й світ не змінився і ніщо в нім ніколи не гинуло, як того вимагає вселенський закон, що, обертаючи планету, зрештою всіх заганяє в землю.

А ось і доктор Блімбер на своїх учених ногах, і місіс Блімбер у блакитнім чепчику, ось і Корнелія зі своїми піщаного кольору кучериками й блискучими окулярами, що й досі, наче гробокоп, риється в могилах стародавніх мов. Ось столик, на якому він сидів, нещасний і чужий тут — «новачок», а ось, чути, туркочуть ті самі учні: у тому ж старому класі за тією ж системою вони живуть тим самим життям.

— Тутс! — каже доктор Блімбер. — Дуже радий вас бачити, Тутсе.

Містер Тутс хихотить у відповідь.

— І ще в такому гарному товаристві,— додає доктор Блімбер.

Містер Тутс, збуряковівши, пояснює, що випадково зустрівся з міс Домбі, а що міс Домбі хотілося — як і йому — відвідати старі місця, то вони прийшли разом.

— Вам, без сумніву, буде приємно заглянути до наших юних друзів, міс Домбі,— каже доктор Блімбер. — І ваших колишніх однокласників, Тутсе. Здається, до нашого маленького портику, відколи його покинув містер Тутс, не вступали нові учні? — звертається доктор Блімбер до Корнелії.

— Тільки Бісерстон, — відповідає Корнелія.

— Ай правда, — каже доктор. — Для містера Тутса Бісерстон — нова людина.

Майже нова і для Флоренс, бо цей Бісерстон, що сидить у класі, — вже не юний містер Бісерстон з пансіону місіс Піпчін, а юнак при комірчику, краватці й годиннику. Все ж цей Бісерстон, що народився під якоюсь зловісною бенгальською зіркою, весь закаляний чорнилом, а його словник від постійного вжитку так спух, що не хоче закриватись і позіхає, ніби й справді втомився від безконечних приставань. Позіхає і його власник Бісерстон, якого доктор Блімбер вирощує під найвищим тиском, тільки в позіху Бісерстона є щось злосливо-недобре, — чули навіть, як він казав, що хотів би допасти старого Блімбера в Індії. А там його миттю кілька його (Бісерстонових) кулі затягли б у пущу й віддали за жертву тугам; так що хай начувається.

Брігс усе ще довбе граніт науки, — так само і Тозер, і Джонсон, і вся решта; причому старші школярі здебільшого вправляються — і вельми ретельно — в забуванні того, що вивчили, коли були молодші. Все такі ж чемні й бліді, як і завжди, і серед них усе ще тяжко трудиться кощаворукий, щетиноголовий містер Пастир, Б. Г. Н., — зараз його катеринка затялася на Геродоті, а інші валки лежать на полиці напохваті.

Візит незалежного Тутса збурив навіть цих поважних юних джентльменів: на нього дивляться з побожністю, як на людину, що переступила Рубікон і зареклася повертати назад, крадькома перешіптуються про крій його костюма та про його коштовні оздоби. Жовчний Бісерстон, якого не було тут за часів Тутса, удає перед молодшими учнями, ніби той його не цікавить, каже, що йому краще знати і що хотів би бачити, як він з’явиться з отими цяцьками в Бенгалії, де в Бісерстонової мами є смарагд; що належить йому і походить з ослінчика для ніг одного раджі. Отак!

Зачудування викликає й поява Флоренс, в яку негайно ж знову закохуються всі молоді джентльмени, опріч того ж таки жовчного Бісерстона, який не хоче закохуватись із духу противенства. Всіх проймають чорні заздрощі до Тутса, і Брігс висловлює думку, що, зрештою, не такий-то вже він і дорослий. Та цю обмову тут же зводить нанівець сам містер Тутс, голосно вітаючись з містером Пастирем, Б. Г. Н.: «Як ся маєш, Пастире?» — і запрошуючи його пообідати з ним сьогодні, в Бедфордському готелі, — після такого подвижництва Тутс міг би, якби хотів, оголосити себе таким же дорослим і зрілим, як Томас Парр, і не почув би заперечень.

Всі потискають один одному руки, вклоняються, кожен юний джентльмен прагне витіснити містера Тутса з поля симпатій міс Домбі; а після того як містер Тутс пом’янув хихотінням свою колишню парту, Флоренс і він виходять разом із місіс Блімбер та Корнеліею, і чують, як доктор Блімбер, виходячи останнім та зачиняючи двері, каже: «Джентльмени, поновімо наші заняття». Бо доктор у шепоті хвиль чує лиш це, і мало що іншого, і чує це протягом усього свого життя.

Потім Флоренс відлучається нишком і в супроводі місіс Блімбер та Корнелії йде нагору до старої спальні, а містер Тутс, відчуваючи, що він, як і будь-хто інший, буде там зайвий, стоїть під кабінетом, розмовляючи з доктором чи, радше, слухаючи, що йому говорить доктор, і дивується, чого цей кабінет здавався йому колись святилищем, а доктор, що своїми крученими ногами нагадував священний рояль, — страшним чоловіком. Флоренс незабаром повертається й починає прощатись; прощається й містер Тутс; і Діоген, що ввесь час немилосердно дрочив підсліпуватого молодика, стрілою вилітає з дверей і з радісним, задирливим гавкотінням мчить униз до берега, а Мелія та інші служниці з докторової господу визирають у вікно на горішнім поверсі і сміються: «Оце так Тутс!» — і кажуть про міс Домбі: «Правда, вона схожа на свого брата, тільки гарніша?».

Містер Тутс, що побачив був сльози на лиці Флоренс, коли вона повернулася зі спальні, тепер у розпачі й тривозі, і кається, що запропонував їй цей візит. Та скоро заспокоюється, бо Флоренс каже, що їй було там дуже приємно, і досить весело ділиться з ним своїми враженнями, поки вони крокують берегом моря. Голоси хвиль та її ніжний голос настільки полонять містера Тутса, що, коли біля будинку містера Домбі приходить пора прощатися, він не має вже й крикти волі, а коли Флоренс подає йому руку, не має сили пустити її.

— Вибачте, міс Домбі, — сумно лепече містер Тутс, — але якби ви дозволили щоб… щоб…

Усміхнено-невинний погляд Флоренс відбирає йому мову.

— Якби ви дозволили, щоб… якби не мали це за зухвальство, міс Домбі, щоб я… так, без ніяких підстав… міг, знаєте, сподіватися.

Флоренс запитливо дивиться на нього.

— Міс Домбі, — каже містер Тутс, відчуваючи, що настав слушний час, — я так обожнюю вас, що, далебі, не знаю, що робити з собою. Я найнещасніше створіння на світі. Якби ми з вами були не на розі вулиці, я на колінах просив би, благав би вас, — так, без усяких підстав, — тільки дозвольте надіятись, що я можу… можу вважати за можливе, що ви…

— Ой, не треба, прошу вас! — скрикує прикро вражена, стривожена Флоренс. — Ради бога, не треба, містере Тутсе. Перестаньте, будь ласка. Не кажіть нічого більше. Не кажіть нічого, пожалійте мене хоч трохи.

Містер Тутс страшенно стерявся й навіть рота роззявив.

— Ви були такі ласкаві до мене, — каже Флоренс, — і я така вам вдячна, я маю стільки підстав, щоб любити вас як доброго друга і так вас люблю, — тут її простодушне личко всміхається йому наймилішою, найчеснішою в світі усмішкою, — що я більше ніж певна — ви просто хочете сказати мені «до побачення».

— Звичайно, міс Домбі, — каже містер Тутс. — Я… я… саме це я й хочу сказати. Та це пусте.

— До побачення! — гукає Флоренс.

— До побачення, міс Домбі! — лепече містер Тутс. — Сподіваюся, ви нічого такого не подумаєте. Це… це пусте, дякую вам. Абсолютно пусте.

Бідолашний містер Тутс в розпуці повертається до свого готелю, замикається в своєму номері, кидається на ліжко й лежить там довгий час — немов те все було аж ніяк не пустим. Але ось приходить запрошений на обід містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук, і це дуже добре, бо інакше невідомо, коли б Тутс узагалі підвівся. А так він мусить устати, щоб прийняти Пастира як гостинний господар.

Під добродійним впливом гостинності, цього соціального блага (не кажучи вже про вино та хороший харч), серце містера Тутса розкривається і спонукає його до розмови. Він не розказує містеру Пастиреві, Б. Г. Н., про те, що відбулося на розі вулиці, але коли містер Пастир питається: «То коли це має відбутися?», — містер Тутс одповідае, що «є певні обставини, які…», після чого настрій містера Пастира тут же спадає на один-два градуси. Містер Тутс додає, що не знає, яким правом Блімбер дозволив собі зауважити, що бачить його в товаристві міс Домбі, і каже, що якби те зауваження було зроблено з лихим наміром, то він, Тутс, вивів би його на чисту воду, не подивився б, доктор він чи ні, але гадає, що це просто тому, що Блімбер невіглас. Містер Пастир каже, що певен цього.

Для містера Пастира, однак, як для близького друга, тема ця не є заборонена. Тільки містер Тутс вимагає, щоб її згадували в таємничій та задушевній формі. Після кількох склянок вина він пропонує випити за здоров’я міс Домбі й каже: «Ти й не уявляєш, Пастире, з якими почуттями проголошую я цей тост». Містер Пастир одповідає: «Чому ж, уявляю, Тутсе дорогенький, і вони роблять тобі честь, старий». Зворушений дружнім чуттям, містер Пастир тисне йому руку й каже, що коли Тутс шукатиме собі брата, то знає, де знайти його, усно чи письмово. Містер Пастир каже також, що якби його питали, то він порадив би містеру Тутсові навчитися грати на гітарі або принаймні на флейті, бо жінки люблять музику, коли до них залицяються, і він сам уже в цьому переконався.

По чому містер Пастир, Б. Г. Н., зізнається, що накинув оком на Корнелію Блімбер. Він доводить до відома містера Тутса, що не має нічого проти окулярів, і що якби доктор зробив добрий жест і здав справи, то що ж… ось вони й забезпечені. На думку містера Пастира, як хтось уже збив собі добрий гріш, то пора йому здавати справи, а Корнелія в цьому буде така помічниця, що нею тільки пишатися можна. Містер Тутс відповідає шаленим каскадом похвал на адресу міс Домбі і натяками на те, що подеколи його бере охота пустити собі кулю в лоб. Містер Пастир дуже наполегливо доводить, що це був би необачний вчинок і, щоб примирити його з дійсністю, показує портрет Корнелії — в окулярах та всьому іншому.

Отак ці дві невибагливі душі проводять вечір, а коли заходить на ніч, містер Тутс іде проводжати містера Пастира додому й прощається з ним біля дверей доктора Блімбера. Але містер Пастир далі східців не йде і по відході Тутса знову спускається з них, щоб у самоті поблукати берегом, думаючи про своє майбутнє. Блукаючи, містер Пастир виразно чує, як хвилі говорять йому, що доктор Блімбер обов’язково здасть справи, і відчуває тихе, романтичне піднесення, поглядаючи на будинок і думаючи, що доктор спершу наново пофарбує його і зробить у нім капітальний ремонт.

Містер Тутс теж блукає довкола скриньки, що містить у собі його скарб, і в жалюгідному стані духу та не без підозр з боку поліції задивляється на вікно, в якому бачить світло, переконаний, що це вікно Флоренс. Але це не так, бо то кімната місіс Ск’ютон; і в цей час як Флоренс, що спить в іншій кімнаті, солодко снить серед знайомих декорацій, і все, що з ними пов’язано, у снах оживає знов, — у цей час та, котрій у похмурій дійсності на цій же сцені судилось заступити стражденного хлопчика, щоб іще раз — але як же по-іншому! — доторкнутись до тління і смерті, лежить тут розпростерта, не знаючи сну і супокою. Потворна, знемощіла, лежить вона на своєму невпокійному одрі, а біля неї, жахна своєю незворушною вродою — бо жах проступає в слабких очах болящої, — сидить Едіт. Що ж їм у нічній тиші кажуть хвилі?

— Едіт, що то за камінна рука хоче мене вдарити? Хіба ти не бачиш?

— Тут немає нічого, мамо, то ви марите.

— Марю? Завжди марю! Дивися! Невже ж ти не бачиш?

— Повірте, мамо, там нічого нема. Хіба б я сиділа отак незрушно, якби тут щось було?

— Незрушно! — кинула вона на неї дикий погляд. — Вже зникла… А чого ти така незрушна? Це вже мені не мариться, Едіт. Я вся холону, як бачу тебе коло себе.

— Мені дуже жаль, мамо.

— Жаль! Тобі завжди чогось жаль. Тільки не мене.

Вона починає плакати і, мотаючи головою по подушці, знову заводить про те, як її занедбують, якою доброю матір’ю вона була, яка добра мати оте стареньке створіння, що його вони стріли, і як холодно віддячують дочки таким матерям. Раптом вона уриває свою безладну балаканину, дивиться на дочку, кричить, що божеволіє, і ховає лице в постелі.

Едіт жалісливо схиляється над нею, щось говорить. Стара повиває руками їй шию і каже, з жахом в очах:

— Едіт! Їдьмо вже назад, їдьмо додому. Ти правду говориш, що я вернуся додому?

— Так, мамо, так.

— А те, що той казав… як його… ніколи вони мені голови не тримаються… майор… те жахливе слово, коли ми від’їздили… це неправда? Едіт! — вона скрикує і дивиться пильно-пильно: — Це ж не те, що він казав?

Щоночі горить свічка у вікні, щоночі лежить на ліжку стара жінка, а біля неї сидить Едіт, і невгамовні хвилі цілісіньку ніч волають до них обох. Щоночі охриплі хвилі шепочуть свою таємницю; пісок брижами лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітер та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а білі руки вітрил у місячнім сяеві манять до далеких незримих країв.

Стара жінка й далі дивиться в куток, де камінна рука — рука якоїсь надгробної статуї, каже вона, — звелася, щоб її вдарити. Нарешті рука падає, і на ліжку лежить оніміла стара, скарлючена, зморщена і вже наполовину мертва.

Цю розмальовану й потиньковану, ніби сонцеві на глум, постать щодня витягають на люди; дорогою вона визирає доброго старенького створіння, що було такою чудовою матір’ю, і кривиться, не бачачи його серед юрби. Цю постать часто привозять на самий край моря, де вона лежить годинами, та ніякий вітер не годен навіяти їй свіжості, і в мурмотінні океану нема для неї втішного слова. Вона годинами лежить там, і дослухається, але мова хвиль темна та гнітюча для неї, острах лежить на її виду, а коли очі її блукають в морському просторі, вони бачать лише широку смугу безнадії, що простяглася між землею та небом.

Флоренс вона бачить рідко, а коли бачить, то злоститься та кривиться. Едіт завжди коло неї й не підпускає дівчини до старої, і Флоренс, у своїм ліжку, тремтить від думки про таку смерть, і часто прокидається, гадаючи, що вона вже прийшла. Ніхто не доглядає стару — тільки Едіт. Краще, щоб її бачило якнайменше очей, і дочка самотньо пильнує коло її ложа.

Аж ось затінене обличчя заходить ще глибшою тінню, гострі риси ще дужче загострюються, туман перед очима стає пеленою, що повністю застить померхлий світ. Сліпі руки блукають по ковдрі, стикаються кволими долонями й тягнуться до дочки, і голос, — не схожий на її голос, не схожий на жоден з голосів, якими говорять смертні, — каже: «Я ж вигодувала тебе!»

Едіт, без єдиної сльозинки, стає навколішки, щоб приблизити свій голос до знемощілої голови, і питає:

— Мамо, ви чуєте мене?

Широко розплющивши очі, стара намагається кивнути.

— При гадуєте ніч перед моїм весіллям?

Голова не рухається, але по чомусь видно — так, пригадує.

— Я сказала тоді, що дарую вам вашу участь у цьому, і просила бога дарувати мені мою. Я сказала, що минуле для нас минулося, і знову кажу це. Поцілуйте мене, мамо.

Едіт торкається білих губ, і на мить усе тихне. За мить її мати, з її дівочим сміхом і мощами Клеопатри, зводиться на своєму ложі.

Запніть рожеві запони. Ще щось, крім вітру і хмар, летить своїм незвіданим шляхом. Запніть щільно рожеві запони!

Повідомлення про цю подію послано до Лондона містерові Домбі, і той чекає на кузена Фінікса, який і досі не вибрався до Баден-Бадена і теж щойно одержав повідомлення. Така добросерда натура, як кузен Фінікс, — людина на всякому весіллі чи похороні незамінна, та й, з огляду на його становище в родині, з ним випадає порадитися.

— Домбі, — каже кузен Фінікс, — свідчуся душею, мені надзвичайно прикро бачитися з вами з такої сумної нагоди. Бідна тітонька! Вона була до біса жвава жінка!

— Дуже жвава, — згоджується містер Домбі.

— І виглядала, — каже кузен Фінікс, — дуже, знаєте, молодо… коли порівняти. Запевняю вас, у день вашого весілля я думав, її вистачить ще років на двадцять. Фактично, я в Брукса навіть так і сказав був одному — малому Біллі Джоперу, — та ви, мабуть, його знаєте — ну, такий, з моноклем?

Містер Домбі хитає головою.

— Щодо похоронного обряду, — натякає він, — чи є у вас якісь міркування…

— Та, чесно кажучи, — одповідає кузен Фінікс, погладжуючи підборіддя, — я, їй-богу, не знаю. Є там у мене гробівець, у парку, тільки, боюся, він в поганому стані, — фактично кажучи, в чортзна-якому. Якби не те, що в мене не дуже жирно з готівкою, я б довів його до ладу, а так, скільки я знаю, там тепер за огорожею всякі піки-ніки влаштовують.

Містеру Домбі ясно, що це не піде.

— Є ще церквиця в нашому селі, надзвичайно симпатична, — задумано каже кузен Фінікс, — правдивий зразок англо-нормандського стилю, — її чудово змалювала леді Джейн Фінчбері — така у вузькому корсеті, — але її зіпсували побілкою, та й їхати туди не близький світ.

— Може, в самому Брайтоні? — висловлює гадку містер Домбі.

— Слово честі, Домбі, я думаю, кращого не знайти, — каже кузен Фінікс. — І близько, і місцевість гарна.

— А коли було б зручніше?.. — питає містер Домбі.

— Я вважатиму за свій обов’язок, — каже кузен Фінікс, — бути того дня, який ви призначите. Я з великою втіхою (звісно, сумною втіхою) проведу мою бідну тітку до межі… фактично кажучи, до могили, — каже кузен Фінікс, так і не знайшовши кращого звороту.

— А якщо виїхати з міста у понеділок? — питається містер Домбі.

— Понеділок підходить мені з усіх боків, — відповідає кузен Фінікс.

Отож містер Домбі домовляється заїхати по кузена Фінікса в зазначений день і розкланюється. Кузен Фінікс одпроваджує його до сходів і каже на прощання: «Мені справді дуже прикро, Домбі, що вам доведеться мати стільки клопоту», — на що містер Домбі відповідає: «Менше з тим».

Призначеного дня кузен Фінікс і Домбі зустрічаються і їдуть до Брайтона, де, уособлюючи собою всіх інших осиротілих друзів та родичів небіжки леді, супроводять її тлін до місця останнього спочинку. Сидячи в жалобній кареті, кузен Фінікс упізнає дорогою незліченну кількість знайомих, але з пристойності не звертає на них уваги, тільки минаючи їх, уголос інформує містера Домбі: «Том Джонсон, з корковою ногою, ходить до Уайта. Що, і ви тут, Томмі? Фоулі на чистокровній кобилі. Дівчата Смолдерів», — і так далі. Під час поминальної служби, кузен Фінікс має пригнічений вигляд і зауважує, що в таких-от випадках чоловік хоч-не-хоч, а замислиться, що він, фактично кажучи, хиріє, і дійсно, коли служба кінчається, очі в нього мокрі. Та сумує він недовго — як і інші родичі та знайомі місіс Ск’ютон, один з яких, майор, всякчас розповідає в клубі, що вона ніколи не куталась як слід, а та ніби дівчина з голою спиною, що має постійний клопіт з повіками, попискуючи, каже, що вона, мабуть, була страшенно стара, померла від бозна-яких страхіть, і нічого про це й споминати.

Отож, мати Едіт лежить, не пом’янута своїми любими друзями, глухими до хвиль, що охрипли, шепочучи свою таємницю; глухими і сліпими, бо й не бачать вони ні земного піску, що брижами лежить на березі, ні білих рук, що в місячнім сяйві манять до далеких, незримих країв. Та все йде, як ішло віддавна на краю незнаного моря, і Едіт самотня стоїть над ним, і слухає шепіт хвиль, а біля ніг її лежать мокрі, викинуті ним водорості, що мають встелити їй життєву путь.