Домбі і син

Розділ сорок четвертий

Разом із днем, хоч і не разом із сонцем, встала зі сну міс Сюзанна Ніппер. У вкрай гострих карих очах цієї юної особи була якась важкуватість, що трохи применшувала їхню іскристість і наводила на думку — неймовірну за звичайних обставин, — що інколи й вони можуть заплющуватись. Помітно було також, що повіки її набрякли, немов вона проплакала цілу ніч. Однак Ніппер-заводіяка, що не знала занепадів духу, була як ніколи жвава та енергійна і, здавалось, зібрала всі свої сили для якогось великого, геройського вчинку. Це було видно навіть з її сукні, чепурної й тіснішої, ніж звичайно, і з того, як вона раз у раз, ходячи по будинку, струшувала головою навдивовижу промовисто та рішуче.

Одне слово, вона прийняла рішення, і рішення відчайдушне: не менше, як… добутись до містера Домбі й побалакати з цим джентльменом віч-на-віч. «Я не раз збиралася, — грізно й часто струшуючи головою, казала вона собі того ранку, — а зараз візьму і зроблю!». Гостро, як могла тільки вона, підострожуючи себе здійснити цей несвітський намір, Сюзанна Ніппер цілий ранок ганяла по сходах і холу, не знаходячи слушної нагоди для атаки. Анітрохи не збита з плигу такою невдачею, що, навпаки, ще більше надихнула, її й додала завзяття, вона не зменшила пильності й десь надвечір нарешті спостерегла, що її запеклий ворог, місіс Піпчін, пославшись на те, ніби не спала цілу ніч, куняє в своїй кімнаті, а містер Домбі лежить у себе на софі без усякого нагляду.

Труснувши — цим разом не просто головою, а й цілим тілом, Сюзанна навшпиньках підійшла до дверей містера Домбі й постукала.

— Заходьте! — озвався містер Домбі.

Сюзанна підбадьорила себе, труснувшись востаннє, і ввійшла.

Містер Домбі, задивлений на вогонь у каміні, вражено глипнув на гостю й аж підвівся на лікті. Сюзанна чемно вклонилася.

— Вам чого треба? — спитав містер Домбі.

— Прошу, сер, мені треба поговорити з вами, — відповіла Сюзанна.

Містер Домбі поворушив губами, ніби повторював ці слова, але, здавалось, був настільки приголомшений зухвалістю цієї жіночки, що так і не спромігся їх вимовити.

— Я служу у вас, сер, — заторохтіла як завжди Сюзанна, — вже дванадцятий рік покоївкою міс Фло, моєї панночки, що навіть ще говорити не вміла, як я прийшла сюди, і я вже тут давно була своя, коли місіс Річардс ще тільки прийшла, і хоч я й не Мафусаїл, але й не немовлятко.

Містер Домбі, спершись на руку й дивлячись на неї, ніяк не прокоментував цю вступну частину з викладом фактів.

— Нема й не було панночки урочішої та любішої за мою панночку, сер, — сказала Сюзанна, — і мені краще це знати, ніж декому, бо я бачила її в смутку і бачила в радості (хоч її небагато було, тої радості), бачила її з братиком, бачила її саменькою, а дехто її таки ніколи й не бачив, і я кажу декому, і всім кажу — так, кажу! — тут чорноока труснула головою і навіть притупнула, — що то найурочіший, найлюбіший ангел, міс Фло, з усіх, що жили на світі, і я це казатиму, хай мене і на шмаття рвуть, казатиму, хоч, може, я й не великомучениця Фоксова.

Містер Домбі ще більше, ніж після свого нещасливого падіння, зблід від ошелешення й гніву, і дивився на ораторку так, наче не вірив ні власним очам, ні власним вухам.

— Міс Фло не можна не бути відданим і вірним, сер, — вела далі Сюзанна, — і я… не хизуюся своєю дванадцятирічною службою, бо я люблю свою панночку… так, і кажу це всім і ще декому — люблю! — Тут кароока знов труснула головою, знов тупнула ногою й притлумила схлип. — Але вірна і віддана служба моя дає мені, сподіваюся, право говорити, і я мушу й буду говорити, з правом чи без права.

— Що ви собі думаєте, жінко?! — скрикнув містер Домбі, прошиваючи її поглядом. — Як ви смієте?

— Що я думаю, сер, то це поговорити з вами поштиво й без образ, але відверто, а як смію, не знаю, але смію! — відповіла Сюзанна. — О, ви не знаєте моєї панночки, сер, справді, не знаєте, бо інакше хіба б ви знали про неї так мало?

Розлючений містер Домбі потягся було до дзвоника, але шнурок був по той бік каміна, а підвестися й дійти туди він без сторонньої допомоги не міг. Швидке око Заводіяки зараз же виявило його безпорадність, і вона зрозуміла, — як розповідала згодом, — що взяла над ним гору.

— Міс Фло, — сказала Сюзанна Ніппер, — найвідданіша, найтерплячіша, найкраща й найкрасивіша в світі дочка, і кожен джентльмен, сер, хай навіть такий вельможний та багатий, як усі вельможі та багачі англійські вкупі, міг би пишатися нею, і пишався б, і повинен би був пишатися нею. Та якби він знав їй справжню ціну, він волів би всю свою вельможність і багатства втратити і піти жебракувати попід чужими дверима, так, кажу я, він волів би це! — викрикнула Сюзанна, зайшовшись плачем, — аніж мав би завдати її серденьку того жалю, яким воно крається в цьому домі!

— Жінко! — крикнув містер Домбі.— Покиньте цю кімнату!

— Прошу пробачення, хай би я мала навіть службу покинути, сер, — відповіла на це непохитна Заводіяка, — на якій стільки років перебула і стільки всякого набачилась — хоч маю надію, вам вистачить серця не проганяти мене від міс Фло через це — але я не піду, поки не скажу всього; я, може, не індійська вдова, сер, і не буду нею, але коли вже я вирішила спалити себе живцем, то так і зроблю! А вирішила сказати все до кінця.

Про що ясно свідчили не тільки слова, а й вираз обличчя Сюзанни Ніппер.

— Серед тих, хто служить вам, сер, — вела далі кароока, — ніхто ніколи не чув такого благоговійного страху перед вами, як я, а коли не вірите, то я вам навіть таке скажу, що я сотню, тисячу разів думала поговорити з вами і ні разу не могла рішитися, аж до вчорашньої ночі, тільки вчора вночі я рішилася.

В нападі люті містер Домбі знову потягся до дзвоника, якого там не було, і, за браком дзвоника, смикнув бодай за власне волосся.

— Я бачила, — сказала Сюзанна Ніппер, — як тяжко жилося міс Фло ще змалечку, а таке то дитя миле було й терпляче, що й найліпшим жінкам не гріх було б повчитись у неї, бачила, як вона ночі просиджувала, щоб помогти братові своєму з наукою, бачила, як помагала йому, як доглядала за ним, в інші часи — декому добре відомо, в які, — бачила, як сама, без нічиєї підтримки й заохоти, росла і виросла, богу дякувати, на справжню леді! красу і гордість хоч якого товариства, і завше я бачила, як нею нехтують і як боляче їй від того — так, і кажу це всім і декому, я бачила! — і не говорила ні слова, але коли хтось шанує вищих і кращих за себе, то ще не значить, що він молиться на ікону, і я буду і мушу говорити!

— Чи є там хто? — гукнув містер Домбі. — Де слуги? Де служниці? Там що, нікого нема?

— Коли я вчора ввечері пішла від моєї панночки, — анітрохи не знітилася Сюзанна, — вона ще не лягала спати, і я знаю чому, бо ви хворієте, сер, а вона не знала, що з вами, і цього вистачило, щоб зробити її нещасною, і я бачила, яка вона нещасна, а не годна слухати того плачу, я, може, й не павич, але й у мене є очі, — і я посиділа трохи в себе в кімнаті, думаючи, може, їй сумно буде самій, і вона покличе мене, і бачила, як вона скрадалася сходами до цих дверей так, ніби то злочин який — подивитись на власного тата, а потім так само вислизнула і пішла в оті порожні вітальні, і так плакала, що годі слухати. Я не годна слухати того плачу. — Сюзанна Ніппер витерла свої карі очі й безбоязко втупила їх у роз’яріле обличчя містера Домбі. — Я вже не вперше чую, як вона плаче, і не раз, а щоразу й віддавна; ви не знаєте дочки вашої, сер, ви не знаєте, що ви робите, сер, і я скажу це всім і декому, — викричала Сюзанна Ніппер наостанок, — що це гріх і сором!

— Ну і ну! — почувся голос місіс Піпчін, і в кімнату ввірвалися чорні шовки цієї неоціненної Перуанської копальниці. — Це що таке?

Сюзанна обдарувала місіс Піпчін поглядом, винайденим спеціально для неї ще при їхньому знайомстві, і поступилася правом на відповідь містерові Домбі.

— Це що таке? — ледь не пінячись, повторив містер Домбі. — Що це таке, мадам? Ви повинні керувати тут господарством, зобов’язані давати йому лад, і ще питаєте про щось? Ви знаєте цю жінку?

— Я знаю про неї дуже мало хорошого, сер, — закрякала місіс Піпчін. — Як ти сміла ввійти сюди, нахабо? Забирайся!

Та незламна Заводіяка лише вшанувала місіс Піпчін ще одним поглядом, не зрушивши з місця.

— Це у вас називається керувати господою, мадам, — дозволяти, щоб отакі особи приходили говорити зі мною? Щоб до джентльмена — в його власному домі, в його власній кімнаті — вдиралися безсоромні служниці!

— Що ж, сер, — з мстивим огником у жорстокому сірому оці відповіла місіс Піпчін, — мені надзвичайно шкода. Це більш, як неподобство, це виходить за всякі межі і не піддається розумінню; але, на жаль, мушу сказати, сер, що ця жінка — особа цілковито некерована. Її розбестила міс Домбі, і вона не слухається нікого. Сама це знаєш, — гостро сказала місіс Піпчін, скинувши головою до Сюзанни Ніппер. — Сором тобі, нахабо! Забирайся звідси!

— Якщо в моїй господі знаходяться служниці, що не підлягають керуванню, місіс Піпчін, — сказав містер Домбі, знов повертаючись лицем до вогню, — то, гадаю, ви знаєте, що з ними робити. Ви знаєте, навіщо ви тут? Заберіть її.

— Я знаю, що мені робити, сер, — відповіла місіс Піпчін, — і, звичайно, зроблю. Сюзанно Ніппер, — це було сказано особливо гостро, — за місяць од сьогоднішнього дня ви вільні.

— Ой! Невже? — гордо вигукнула Сюзанна.

— Так, — сказала місіс Піпчін, — і не смійся мені, ледащо, бо досмієшся! Геть звідси! Цієї ж хвилини!

— Я й піду цієї хвилини, можете бути спокійні, — відрізала язиката Заводіяка. — Я пробула в цьому домі дванадцять років біля моєї панночки, але й години не пробуду, відколи мене звільнюють різні так звані Піпчіни, повірте мені, місіс Пі.

— Боже спасіння від злого насіння! — мовила розгнівана стара леді. — Забирайся, або зараз тебе виведуть!

— Я тішуся тим, — не вгамовувалася Сюзанна, озираючись на містера Домбі,— що сказала нині трохи правди, яку треба було сказати давно і варто б казати частіше й без оглядки, і що ніякі Піпчіни, скільки б їх там не було — а, сподіваюсь, їх не так уже й багато (тут місіс Піпчін вкинула своє, дуже гостре «Забирайся!», а міс Ніппер повторила свій погляд), — що ніякі Піпчіни не скасують того, що я сказала, хай би вони давали звільнення хоч за рік наперед, од десятої рано і до півночі, без передишки, і померли б від утоми, що, звичайно, було б великим святом!

З цими словами міс Ніппер виступила з кімнати поперед свого ворога, з великою гідністю й на великий розпач місіс Піпчін, що душилася від люті, побралася сходами до своїх апартаментів, де сіла серед скринь і розплакалась.

З цього розм’яклого стану, справивши вельми благотворний, підбадьорливий вплив, вивів її невдовзі голос місіс Піпчін за дверима.

— Збирається ця нахаба задрипана скористатися з місячного терміну чи ні? — спитала люта Піпчін.

Міс Ніппер одповіла через двері, що згадана особа не проживає в цій частині будинку, але зовуть її Піпчін, і її треба шукати в кімнаті економки.

— Ах ти, брудна шмаркачко! — заволала місіс Піпчін, калатаючи клямкою дверей. — У цю ж хвилину забирайся мені звідси! Зараз же спаковуй манатки! Як ти смієш отак говорити з благородною дамою, яка бачила кращі дні?

На це міс Ніппер одповіла зі своєї фортеці, що їй шкода кращих днів, які бачили місіс Піпчін, і сказала що, як на неї, то єдине, на що вона заслуговує, — це найгірші дні року, хоч і ті занадто хороші для неї.

— Тільки дарма ви знімаєте шум під моїми дверима і паскудите своїм очищем замкову щілину, — додала вона, — бо я вже пакуюся і йду, можете дати розписку.

Благородна вдова з цього приводу висловила величезне вдоволення і, кинувши кілька загальних зауважень щодо поріддя молодих негідниць в цілому і зокрема щодо їхніх вад внаслідок розбещення їх міс Домбі, пішла робити підрахунок платні міс Ніппер. Сюзанна ж енергійно взялася приводити до ладу свої скрині, щоб відбути негайно і з належною гідністю, і ревно хлипала, думаючи про Флоренс

Предмет її жалкувань не забарився завітати до неї, бо чутка про те, що Сюзанна погиркалася з місіс Піпчін, що розсуджував їх сам містер Домбі, що в кабінеті його розігралася небувала сцена і що Сюзанна виїжджає, хутко оббігла весь дім. Останній пункт був настільки правдивий, що, коли Флоренс зайшла до Сюзанни, та щойно замкнула останню свою скриню і, одягши капелюшок, сиділа на ній.

— Сюзанно! — скрикнула Флоренс. — Ти йдеш від мене!

— О, на бога, міс Фло, — схлипуючи, сказала Сюзанна, — не кажіть мені ні слова, бо інакше зганьблюся перед тими Пі-і-і-пчінами, а я не хочу, щоб вони бачили, як я плачу, міс Фло, нізащо в світі!

— Сюзанно! — сказала Флоренс. — Дівчинко моя, товаришко моя вірна! Що я без тебе робитиму? І ти можеш мене отак покинути?

— Ні-і-і, голубонько моя, міс Фло, не можу, — хлипала Сюзанна. — Але так мусило статися, я тільки виконала свій обов’язок, справді, міс, виконала. Я тому не винна, і нема на те ра-а-ади. Я не можу лишатися на той місяць, бо інакше вже ніколи не покину вас, моє серденько, а мушу-таки, скорше чи пізніше, і не кажіть мені нічого, міс Фло, бо хоч я й твердої вдачі, та все ж не стовп мармуровий.

— Але що сталося? Чому сталося? — питала Флоренс. — Ти що, не хочеш мені розповісти? — Бо Сюзанна заперечливо хитала головою.

— Н-і-і-і, моє серденько, — відповіла Сюзанна. — І не питайтеся, бо я не маю права, і ні в якім разі не просіть, щоб мене залишили, бо цьому не бути, а ви лиш собі нашкодите, і прощайте, моє золотко, нехай вас бог благословить, і даруйте мені, коли я чим скривдила вас за всі ті роки!

З цими благальними і вельми щиросердими словами Сюзанна вхопила свою панну в обійми.

— Багато хто, може, ще прийде до вас на службу, моє серденько, і з радістю прийде, і буде служити вам вірою й правдою, — сказала Сюзанна, — але ніхто не любитиме вас так ніжно й так сердечно, як я, і в цім — моя втіха. Проща-а-а-йте, солоденька моя міс Фло!

— Куди ж ти підеш, Сюзанно? — спиталася залита сльозами її панна.

— У мене є брат на селі, міс, — фермер в Ессексі, — відповіла прибита горем Сюзанна, — він там корі-ів і свиней розводить. Я туди диліжансом поїду і жи-и-итиму в нього, а ви не турбуйтесь за мене, бо я маю гроші в ощадному банку і поки що не потребую йти до когось на службу, та й не змогла б… не змогла, не змогла б, панночко моя найдорожча! — І Сюзанна вибухнула тужними риданнями, які, на щастя, перепинив голос місіс Піпчін, що долинав знизу, — почувши цей голос, вона витерла набряклі, зчервонілі очі і вдалася до сумного комедіантства, весело гукаючи містера Тавлінсона, щоб викликав для неї кеб та зніс її речі.

Бліда, зажурена й стривожена Флоренс, боячись утрутитися в цю справу, аби не спричинитись до нових незгод між батьком та мачухою (чиє суворе, обурене обличчя кілька хвилин тому послужило їй достатньою пересторогою), і здогадуючись, що якимсь чином, сама того не відаючи, вже спричинилася до звільнення своєї давньої служниці і приятельки, плачучи, спустилася слідом за нею до будуару Едіт, куди пішла Сюзанна, аби попрощатися.

— Ну, ось тобі кеб, ось — речі, і давай, забирайся! — мовила місіс Піпчін, що в одну мить з’явилася там же. — Вибачте, мадам, але розпорядження містера Домбі — категоричне.

Едіт, віддана рукам покоївки — вона збиралася їхати на званий обід, — не змінила свого погордливого вигляду, ніби й не чула нічого.

— Ось твої гроші, — сказала місіс Піпчін, — що у згоді з власною системою і на спомин про копальні — вміла викопати собі слуг звідки завгодно, так само, як викопувала, навіть з-під землі, своїх брайтонських вихованців, чим навіки затруїла життя юного Бісерстона, — і що раніш твоєї ноги тут не буде, то краще.

Сюзанні не стало снаги навіть на погляд, що по праву належав місіс Піпчін, тож вона вклонилася місіс Домбі (та, уникаючи дивитись на будь-кого, крім Флоренс, мовчки нахилила голову) і востаннє обнялася з своєю панночкою. На лиці бідолашної Сюзанни в цю критичну хвилину завдяки силі її почуттів і відчайдушним намаганням збороти сльози, щоб ані схлипом не дати місіс Піпчін підстав для тріумфу, відбився цілий ряд найунікальніших фізіономічних явищ, які будь-кому доводилось бачити.

— Вибачте, міс, — озвався з-за дверей Тавлінсон, що тягнув скрині, — але в їдальні сидить містер Тутс, передає вітання і питається про здоров’я Діогена та пана.

Швидка, наче думка, Флоренс кинулась униз, де містер Тутс, у найпишнішім убранні, тяжко сопів від надміру сумнівів та хвилювань, пов’язаних з її приходом.

— О, як ся маєте, міс Домбі? — сказав містер Тутс. — Господи помилуй!

Останній вигук виразив глибоке занепокоєння містера Тутса тим болем, який він помітив на обличчі Флоренс, — він навіть хихотіти перестав й обернувся на статую розпачу.

— Любий містере Тутсе, — мовила Флоренс, — ви такі люб’язні зі мною і такі чесні, що я напевне можу попросити вас зробити одну послугу.

— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — тільки скажіть слівце, і ви… І ви повернете мені апетит. Якого, — розчулено додав він, — я давно вже не знаю.

— Сюзанна, мій давній, мій найдавніший друг, — сказала Флоренс, — несподівано кидає нас і їде зовсім сама, бідненька. Їде додому, на село, це недалеко. Можна попросити вас провести її до диліжанса?

— Далебі, міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ви чините мені велику честь і ласку. Таке ваше довір’я до мене, після того, як я, майже по-свинськи, повівся в Брайтоні…

— Так… — перебила його Флоренс. — Ні… забудьте за це. Значить, ви будете такі ласкаві… і підете? І перестрінете її, коли вона вийде з дому? Дякую, дякую тисячу разів! Мені аж легше стало. Тепер їй не буде так самотньо. Ви не можете уявити собі, яка я вам вдячна, наскільки певна, що ви — справжній друг! — І Флоренс, у своїй щирості душевній, знову й знову дякувала йому а містер Тутс, у його щирості душевній, заквапився геть… тільки задкуючи, щоб якнайдовше бачити її.

Флоренс забракло сміливості вийти, коли вона побачила бідолашну Сюзанну вже в холі, куди її виштовхувала місіс Піпчін, а Діоген стрибав довкола Сюзанни і до краю жахав місіс Піпчін, пориваючись до її шовкових спідниць і завиваючи на кожен звук її голосу, бо від щирого серця ненавидів цю славну дуенью. Потім Флоренс бачила, як Сюзанна потиснула руки всім слугам і обернулася, щоб кинути прощальний погляд на оселю, в якій прожила стільки років, бачила, як услід за кебом кинувся Діоген, немов прагнучи спростувати твердження, що він таки втратив частину своєї власності. Потім двері зачинилися, метушня вляглася, і з очей її ринули сльози, бо вона втратила друга, якого тепер уже не заступить ніхто. Ніхто, ніхто!

По-лицарському чесний містер Тутс миттю перепинив карету й переказав Сюзанні Ніппер дане йому доручення, після чого вона заплакала ще ревніш.

— Свідчуся душею й тілом, — вигукнув містер Тутс, сідаючи поруч із нею, — я вам співчуваю. Слово честі, навряд чи ви розумієте власні почуття так, як розумію їх я. Для мене в світі нема нічого жахливішого, як вимушена розлука з міс Домбі.

Тут Сюзанна уже повністю оддалася своєму горю, аж боляче було на неї дивитися.

— Послухайте, — мовив містер Тутс, — давайте не теє… тобто, я хочу сказати, давайте теє…

— Що, містере Тутс? — здивувалась Сюзанна.

— Ну, поїдемо до мене та пообідаєм перед тим, як вам їхати, — сказав містер Тутс. — Кухарка моя — найдобріша на світі жінка, материнського серця… і з радістю зробить усе, щоб вам стало легше. її син, — додав містер Тутс до цієї рекомендації, — учився у «Притулку Христа» й загинув од вибуху на пороховій фабриці.

Сюзанна прийняла цю люб’язну пропозицію, і містер Тутс приставив її до своєї оселі, де їх зустріла вищезгадана матрона, яка цілком відповідала отій характеристиці, і Курча, який, побачивши в кареті жінку, вирішив був, що містера Домбі, за його давньою порадою, вже перегнуто вдвоє, а міс Домбі — викрадено. Цей джентльмен викликав у міс Ніппер чимале здивування, оскільки після поразки у двобої з Жайворонком обличчя його було так покалічене, що його навряд чи можна було показувати на люди з приємністю для глядачів. Сам Курча пояснював цей жалюгідний стан тим, що на початковому етапі йому не вдалося уникнути захвату голови і той Жайворонок жорстоко покулачив його і гепнув на лопатки. Але, як випливало з опублікованого звіту про цей великий поєдинок, Жайворонок вже від самого початку тримав гору в усьому, і Курча було товчено, синячено, відбивано йому дух, завдавано йому перцю, хмелю і різних інших невигод подібного гатунку, аж поки не загнано його в кут й добито остаточно.

Після ситного обіду й сердечної гостини Сюзанна вирушила на станцію диліжансів, разом з містером Тутсом, що, як і раніше, сидів поруч, та з Курчам, що примостився на передку і, попри всю честь, яку він робив цьому невеличкому товариству своєю душевною стійкістю та героїзмом, ледве чи прикрашав його своїм виглядом, з огляду на пластирі, досить таки численні. Однак Курча заприсягся собі потай, що ніколи не розлучиться з містером Тутсом (який потай мріяв відкараскатись від нього) ні за яку ціну, крім права власності на який-небудь трактир, і, гнаний бажанням чимшвидше взятися до цієї діяльності й чимшвидше спитися до смерті, відчував, що його завдання — якомога спротивитись містеру Тутсу.

Нічний диліжанс, яким мала їхати Сюзанна, був уже готовий вирушати в путь. Посадовивши її, містер Тутс нерішуче стовбичив коло вікна, і, лиш коли візник зібрався вилазити на передок, став на приступку і, встромивши досередини стривожене та схвильоване підсвічене ліхтарем обличчя, несподівано спитав:

— Послухайте, Сюзанно! Міс Домбі, знаєте…

— Так, сер?

— Як ви гадаєте, чи могла б вона… е-е… знаєте?

— Вибачте, містере Тутсе, — сказала Сюзанна, — але я вас не чую.

— Як ви гадаєте, чи могла б вона, знаєте… не те, щоб зараз, але згодом… колись… по… покохати мене, знаєте? Ох! — осмілів бідолашний містер Тутс.

— Ой, ні, — похитала головою Сюзанна. — Я сказала б — ніколи. Ні-ко-ли!

— Спасибі! — подякував містер Тутс. — Це пусте. На добраніч. Це пусте, — спасибі!