Домбі і син

Розділ п'ятдесят сьомий

Містер Саундс, церковний сторож, і місіс Міф, що доглядає платні лави, вже спозарання заступили на свої пости в тій славній церкві, де колись вінчався містер Домбі. А сьогодні один жовтовидий підтоптаний джентльмен з Індії має взяти за себе одну молоду жінку, тож очікується прибуття аж шести повних карет, а ще місіс Міф чула, ніби жовтовидий джентльмен міг би вимостити діамантами всю дорогу до церкви, і не збіднів би й на краплю.

Вінчання має бути розкішне; службу правитиме сам превелебний декан, а наречену, мов якийсь надзвичайний дарунок, віддаватиме молодому хтось, хто спеціально для цього прийде з Королівської кінної гвардії.

Цього ранку місіс Міф ставиться до бідного люду ще нетерпиміше, ніж звичайно, а в цьому вона завжди дотримується строгих поглядів, бо це питання пов’язане з безплатними місцями. Місіс Міф не вивчає політичної економії (вона гадає, що ця наука має щось спільного з сектантством: «З баптистами чи з веслеянцями», — каже вона), але ніяк не може зрозуміти, навіщо бідноті шлюб. «Казна-що! — каже місіс Міф, — ви їм читаєте тих же молитов, а замість соверенів дістаєте шестипенсовики!»

Містер Саундс, церковний сторож, ліберальніший за місіс Міф, бо він не доглядає платних лав. «Так мусить бути, мадам», каже він. «Треба женити їх. Треба мати народні школи для їхнього виховання і треба мати постійну армію. Треба женити їх, мадам, — робить висновок містер Саундс, — ради блага краю».

Містер Саундс сидить на сходах, а місіс Міф стирає в церкві порохи, коли туди входить молода, скромно вдягнена пара. Висмоктаний капелюшок місіс Міф рвучко повертається до них, бо в такому ранньому візиті вона вбачає ознаку таємного шлюбу. Та вони не збираються одружуватись — «тільки пройтися по церкві!» — пояснює молодий джентльмен. А що він всовує в жменю місіс Міф дещо приємне, то її оцтуватий вид ясніє, а висмоктаний капелюшок та вся суха, кістлява постать присідають, похрускуючи.

Місіс Міф закінчує стирати порохи та підбивати подушки, — бо, кажуть, у старого жовтовидого джентльмена дуже ніжні коліна, — але не спускає свого лискучого ока, що навикло пильно наглядати за лавами, з молодих людей, що ходять по церкві. «Акхи! — кахикає місіс Міф, і кашель її сухіший, ніж сіно в подушках, доручених її доглядові, — ви ще до нас прийдете, і то дуже скоро, мої голуб’ятка, або я зовсім не розуміюся на цих справах!»

Голуб’ятка дивляться на таблицю в стіні — пам’ятку по якомусь небіжчикові. Вони стоять далеченько від місіс Міф, але місіс Міф краєчком ока бачить, як вона тулиться до його ліктя і як його голова хилиться до неї. «Гаразд, гаразд, — каже місіс Міф, — вам і не таке можна, бо парочка з вас — те, що треба!»

У зауваженні місіс Міф немає нічого особистого. Вона просто оцінює товар. Молодята цікавлять її навряд чи більше, як труни. Ця стара леді така сухоребра, пряма і жорстка, як церковна лава, і почуття в ній знайдете не більше, ніж у дошці. Натомість містер Саундс, чоловік тілистий, із кармазиновими вилогами в лівреї, зовсім іншої вдачі. Стоячи на сходах і дивлячись услід молодій парі, він каже місіс Міф, що в дами гарна постава, правда ж, і, скільки можна було бачити (бо дама виходила з похиленою головою), напрочуд гарне обличчя. «Взагалі, місіс Міф, — задоволено резюмує містер Саундс, — вона, сказати б, як повна рожа».

Що місіс Міф підтверджує благеньким кивком свого висмоктаного капелюшка, але аж ніяк не схвалює, і клянеться в душі, що не віддалася б за містера Саундса ні за які гроші, хай навіть він і церковний сторож.

А про що ж розмовляють молоді люди, вийшовши з церкви та прямуючи до воріт?

— Дякую, любий Уолтере. Тепер я можу їхати спокійно.

— Коли повернемося, Флоренс, то знову прийдемо на його могилку.

Флоренс зводить на миле обличчя очі, такі ясні від сліз, і ще щільніше тулиться до його ліктя.

— Ще зовсім рано, Уолтере, вулиці майже порожні Пройдімося трішки.

— Втомишся, моє серденько.

— О, ні. Це я тоді стомилася, коли ми вперше ходили вдвох, а сьогодні так не буде.

І Флоренс та Уолтер, що не дуже змінилися відтоді, — вона така ж проста та щира, він — такий же щирий і повний надій, а тепер ще й гордий з неї, — разом ідуть вулицями міста у день їхнього вінчання.

Навіть тоді, давним-давно, під час тої першої спільної прогулянки, не почували вони себе такими далекими від навколишнього світу, як сьогодні. Навіть тоді земля під їхніми дитячими ногами не була така зачарована, як тепер. Своє довір’я та любов дитина може віддавати кому й де завгодно, але жіноче серце Флоренс, з його неподільним скарбом, могло відкритися лише раз, а зневажене чи зраджене могло тільки зів’янути й умерти.

Вони вибирають найтихіші вулиці і здалека оминають ту, де міститься її колишній дім. Стоїть чудовий, теплий літній ранок, і сонце ще ясно світить над їхніми головами, поки вони не поринуть у мряку, що поволі огортає Сіті. В крамницях вже виставлено всі їхні багатства: самоцвіти, золото й срібло вилискують проти сонця у вітринах ювелірів, а великі будинки, під якими вони проходять, кидають на них свою величну тінь. Але і крізь тінь, і крізь світло вони крокують разом, повні любові, не помічаючи нічого довкола, не думаючи ні про які багатства чи домівки, крім тих, що їх знайшли одне в одному.

Вулиці поволі вужчають, темнішають; сонце тепер то жовте, то червоне, — можна бачити тільки крізь мряку і тільки на розі, або на майданчику з одним-єдиним деревом, чи однією з незліченних церков, або на брукованому під’їзді до чиїхось сходів, чи на кладовищі з кількома зчорнілими нагробками та гробницями. Повна довіри й любові, спираючись на його руку, крокує Флоренс крізь усі ті тіняві вулиці, закутки і сутки, щоб стати йому дружиною.

Серце її починає калатати швидше, коли Уолтер каже, що до їхньої церкви вже близько. Вони проходять повз кілька великих складів — біля їхніх брам стоять фургони і метушаться люди, заступаючи дорогу, але Флоренс їх не бачить і не чує. І от наступає тиша, день мерхне, і вона, тремтячи, стоїть у церкві, де якось дивно тхне льохом.

Дідок у витертому костюмі, що відає розчарованим дзвоном, чекає на паперті простоволосий, — капелюха він поклав у купіль, бо він тут паламар і почувається як удома. Він запроваджує їх до старої, темної, припалої порохом і оббитої деревом ризниці, схожої на буфет, який ставлять у кутку і з якого вийнято полиці; поточені червою реєстраційні книги відгонять звітрілою табакою, від чого повно сліз. Заводіяка тут же починає чхати.

Якою ж молодою та вродливою видається наречена в цій ветхій, запорошеній споруді, де під стать їй один лише її чоловік! Там же присутній ще й старий, порохнявий причетник, який у проході навпроти, по той бік оборонного частоколу тримає щось схоже на крамничку перестарілих новин. Там же присутня стара порохнява доглядачка платних лав, яка не тримає нічого, — просто тримається і вважає, що і з цим має досить роботи. Там же присутній і старий, порохнявий сторож (це той самий сторож і та сама доглядачка, що бігали минулої неділі за містером Тутсом), який вчащає до одного Святого братства, якому по сусідству належить садиба з таким малюванням на вікні, якого людське око ще не бачило. Там же стирчать запорошені дерев’яні карнизи та виступи над вівтарем, на хорах, на стінах і над написом про те, що вчинив голова й покровителі Святого братства року тисяча шістсот дев’яносто четвертого. Там же, над кафедрою й аналоєм, висять старі порохняві резонатори, наче важкі віка, призначені для придушення священиків, якщо вони проповідуватимуть єресь. Взагалі там найрізноманітніші умови для збирання всякого пороху, — за винятком церковного цвинтаря, де можливості для цього дуже обмежені.

У церкву вступають капітан Катл, дядько Сол і містер Тутс; священик у ризниці накладає на себе стихар, а причетник ходить круг нього, здмухуючи зі стихаря порох; молодий з молодою стають перед вівтарем. У молодої немає дружок, — хіба що Сюзанна Ніппер, і кращого батька, — лише капітан Катл. Якийсь чоловік на милиці, з синім лантухом у руках і зогнилим яблуком у зубах, зазирає до церкви, але, не вздрівши нічого цікавого, шкандибає геть, лунко цокаючи своєю дерев’янкою.

На Флоренс, коли вона, боязко схиливши голову, стоїть навколішках біля вівтаря, не падає жодний благословенний промінь світла. Вікно на схід заступають будинки, і сонце сюди не доходить. По той бік вікна росте чахле дерево, на якому підцвірінькують горобці, а в сонячній латці вікна напроти, на піддашші у фарбаря, голосно висвистує чорний дрозд, вторуючи священикові, та ще чути далекий стук дерев’янки. «Амінь» раз за разом, як у Макбета, захрясає у горлі порохнявого причетника, та капітан Катл приходить на виручку і робить це з такою охотою, що тричі виголошує це слово там, де його ніколи не вживали давніш.

Вони вже одружені й розписалися в одній із старих чхальних книг; стихар священика знову віддано порохам, а сам він подався додому. У темнім кутку темної церкви Флоренс обертається до Сюзанни Ніппер і плаче в її обіймах. Очі в містера Тутса червоні. Капітан натирає свого носа. Дядько Сол стягнув з лоба свої окуляри й пішов до дверей.

— Благослови тебе бог, Сюзанно, люба. Якщо тобі випаде колись посвідчити, як я люблю Уолтера й за що я його люблю, — посвідч, зроби це для нього. Прощавай! Прощавай!

Вони вирішили, що краще не повертатися до мічмана, а розпрощатися тут же; кеб уже чекає на них неподалік.

Міс Ніппер не може говорити, — лише схлипує, душиться слізьми та обіймає свою панночку. Тут підходить містер Тутс, каже їй заспокоїтись і бере її під свою опіку Флоренс простягує йому руку, простягує — у щирості душевній — і губи, цілує дядька Сола та капітана Катла і йде за своїм чоловіком.

Та Сюзанна не може пережити, що Флоренс відійде з сумним спогадом про неї. Вона ж мала намір триматися зовсім інакше й гірко дорікає собі. Поклавши одним останнім зусиллям відновити свою репутацію, вона кидає містера Тутса й біжить до карети, щоб весело всміхнутись на прощання. Капітан, вгадавши її замір, пускається слідом за нею — він-бо теж відчуває, що повинен, при змозі, розстатися з ними сміючись. Дядько Сол і містер Тутс лишаються удвох чекати на них коло церкви.

Кеб уже від’їхав, та вулиця крута, вузька й запруджена, і Сюзанна певна, що бачить його, — онде він застряг. Капітан Катл мчить разом з нею з гори в діл, сигналячи по дорозі своїм лискучим капелюхом, щоб його побачили з кеба — тільки не знати з якого.

Міс Ніппер випереджає капітана й наздоганяє кеб.

Вона зазирає у віконце, бачить Уодтера, бачить поруч миле обличчя, сплескує руками й зойкає:

— Міс Фло, голубонько! Гляньте на мене! Ми всі тепер такі щасливі! Ще раз — прощайте! Прощайте ще раз, моє золотко!

Як то сталося, Сюзанна не знає, але в одну мить опиняється у вікні, цілує її й повиває руками їй шию.

— Ми всі такі… такі щасливі тепер, дорогенька моя міс Фло! — каже Сюзанна з підозріливим клекотом у горлі. — Ви… ви вже не будете сердитись на мене? Не будете?

— Сердитись? Сюзанно!

— Ні, ні, певно, що не будете. Я ж кажу, не будете, моє-моє серденько! — скрикує Сюзанна. — А он і капітан… ваш друг капітан, знаєте… теж хоче ще раз попрощатись!

— Ура, Втіхо мого серця! — гримить капітан, з переповненим почуттями обличчям. — Ура, Уол-ре, хлопче мій! Ур-ра! Ур-ра!

При тому всьому, що з одного вікна визирає молодий, з другого — молода, що на одних дверях висить капітан, а в другі міцно вчепилася Ніппер; кеб, хоче він того чи ні, мусить їхати, всі інші вози та кеби обурюються, чому він не їде — такого стовпотворіння на чотирьох колесах ще не було. Але Сюзанна Ніппер героїчно тримається свого. Вона всміхається своїй панночці, всміхається крізь сльози, щоправда, але всміхається до кінця. Коли вже й Сюзанна відступає, капітан усе ще ухитряється з’являтись у вікні зі словами: «Ур-ра, мій хлопче! Ур-ра, Втіхо мого серця!» — і з комірцем, що далі, то більш розхристаним, аж поки спроби угнатися за каретою стають цілковито безнадійними. Нарешті, коли карети вже не видно, Сюзанна Ніппер непритомніє і капітан, що підходить до неї, несе її до пекарні, щоб привести там до пам’яті.

Дядько Сол з містером Тутсом під церковним цвинтарем, присівши на огорожу, терпляче чекають їхнього повернення. Ніхто не схильний говорити й не охочий слухати — всі вони втішені і щасливі. В домі у маленького мічмани, сівши снідати, ніхто не може й доторкнутись до страв. Капітан Катл з удаваною зажерливістю накидається на грінки, але тут же кладе край цьому ошуканству. Після сніданку містер Тутс обіцяє, що повернеться ввечері, і цілий день никає по місту з таким відчуттям, ніби вже тижнів зо два не спав.

Якийсь — дивний чар налягає на будинок і на кімнату, в якій вони так часто сиділи всі вкупі, і яка так спорожніла. Чар цей поглиблює, але водночас і заспокоює біль розлуки. Містер Тутс, повернувшись надвечір, оповідає Сюзанні Ніппер, що мучився цілий день, але що це були солодкі муки. Залишившись із нею віч-на-віч, він відкриває Сюзанні душу й змальовує їй свої почування в ту хвилину, коли вона так одверто розповіла про те, чи може міс Домбі покохати його. У пориві довірливості, викликаної цими спільними спогадами та спільними сльозами, містер Тутс пропонує, щоб вони разом пішли купити чогось до вечері. Міс Ніппер погоджується, і вони накуповують чимало різних дрібниць та, з допомогою місіс Рі-нардс, влаштовують цілком пристойну вечерю перед самим приходом капітана й старого Сола.

Капітан із старим Солем були на кораблі, куди вони відвозили Ді, і бачили, як вантажили скрині Флоренс. Їм було про що розказати — і про популярність, якої зажив собі Уолтер, і про вигоди, які він там матиме, і про те, як він потай трудився від ранку до вечора, щоб зробити з їхньої каюти, за висловом капітана, «лялечку» й приємно здивувати цим свою дружину. «В адміральській каюті, завважте, — каже капітан, — нема кращого ладу».

Але найбільше, мабуть, захоплює капітана те, що в каюті тій буде й великий годинник, і щипці для цукру, і чайні ложечки, і він знову й знову бурмотить: «Едварде Катле, хлопче мій, найкращий курс у житті ти вибрав тоді, як передав їм у спільне володіння цей маленький скарб. Хто-хто, а ти бачиш, де земля, Едварде, — бурмотить капітан, — і це робить тобі честь».

Старий майстер корабельних інструментів більш непритомний і затуманений, ніж завжди, й бере і шлюб, і від’їзд дуже вже близько до серця. Але його неабияк втішає присутність старого побратима, Неда Катла, тож сідає він до столу з вдячним, вдоволеним обличчям.

— Мій хлопець вижив і стоїть на твердому грунті, — каже Сол Джілс, потираючи собі руки. — Чому ж мені не бути щасливим і задоволеним?

Капітан, що ще не сідав до столу, а тинявся чогось по кімнаті, спиняється раптом, якось нерішуче дивиться на містера Джілса й каже:

— Соле! Там унизу лежить остання пляшка старої мадери. Чи не витягнути її сьогодні та випити за здоров’я Уол-ра й його дружини?

Інструментальний майстер значущо поглядає на капітана, засовує руку в нагрудну кишеню свого фрака, видобуває звідти записну книжчину, а з неї — конверт.

— Містерові Домбі, — каже старий. — Од Уолтера. Надіслати за три тижні. Я прочитаю.

«Сер, я одружився з вашою дочкою. Вона разом зі мною поїхала у далеку путь. Бути їй відданим — значить не претендувати ні на неї, ні на вас, а бог знає, що я їй відданий. Чому я, хоч кохав її над усе, не вагаючись з’єднав її життя з моїм, повним непевності і небезпек, — про те я говорити не буду. Ви самі знаєте чому, і ви їй батько. Не дорікайте їй. Вона ніколи вам не дорікала. Я не думаю і не маю надії, що ви будь-коли пробачите мені. На це я найменше в світі розраховую. Але якщо настане така хвилина, коли вам буде спокійніше від думки, що біля Флоренс є хтось, хто поставив собі за мету стерти з її пам’яті минуле горе, то — врочисто запевнюю вас — в цю хвилину можете бути цілком спокійні».

Соломон обережно кладе листа назад у книжчину, а книжчину — назад у кишеню.

— Останньої пляшки старої мадери, Неде, — задумано каже він, — ми поки що розпивати не будемо. Поки що ні.

— Поки що ні! — погоджується капітан. — Ні Поки що ні!

Сюзанна з містером Тутсом такої ж думки. По короткій мовчанці всі сідають вечеряти й п’ють за молодих, тільки інше вино, а остання пляшка старої мадери так і лежить незаймана в поросі та павутинні.

Минає кілька днів, і показний корабель пливе у відкритому морі, і ходовий вітер надимає його білі вітрила.

На палубі — Флоренс. Навіть в очах найгрубішого матроса це втілення краси, лагідності та безборонності — того, що скрашає мандрівне їхнє життя й повинно принести щастя в цій мандрівці. Ніч. Вона і Уолтер сидять удвох та дивляться на величну смугу світла, що простяглася між ними й місяцем.

Вона бачить її невиразно, бо на очі їй набігають сльози. Тоді вона кладе голову йому на груди і, повиваючи руками його шию, каже: «Ох, Уолтере, коханий мій! Я така щаслива».

Чоловік пригортає її до серця, і вони сидять тихо-тихо, а показний корабель спокійно пливе вперед.

— Коли я слухаю море й дивлюся на нього, мені так багато згадується, — каже Флоренс. — І думається…

— Про Поля, серце. Я знаю.

Про Поля й про Уолтера. Хвилі, у своєму безугавному мурмотанні, шепочуть Флоренс про любов… любов вічну й безмежну, не зв’язану ні межами цього світу, ні рамками часу, любов, що сягає за море, за небо і тягнеться ген туди — до далеких, незримих країв.