Домбі і син

Розділ шістдесятий

Великий фестин, що його раз на півріччя влаштовували доктор і місіс Блімбери і з нагоди якого просили кожного з юних джентльменів — учнів цього симпатичного закладу — зробити їм приємність одвідати вечірку, яка призначалася на пів до восьмої й передбачала танцювання кадрилі, відбувся належного часу, і юні джентльмени, без будь-яких проявів нестатечного вітрогонства, в стані наукового переситу роз’їхалися по домах. Містер Скетлз подався за кордон, щоб стати віднині невіддільною оздобою господи сера Барнета Скетлза, що завдяки своїм широкосвітським манерам здобув посаду дипломата, почесні обов’язки якої вершив укупі з леді Скетлз, на превелику втіху власних земляків та землячок, що вважалося ледве не чудом. Містер Тозер — тепер уже височенький юнак у високих чоботях — так був переповнений античністю, що майже зрівнявся із справжнім давнім римлянином у знанні англійської мови, — тріумф, що сповнював серця його коханих батьків найніжнішими почуттями, а батьків містера Брігса (знання якого, мов зле спакований багаж, були так тісно втрамбовані, що він анічогісінько з них видобути не міг) змусив ховати принижені їхні голови. Плоди, що їх цей джентльмен працьовито поназбирував з дерева знань, були піддані такому сильному тиску, що перетворились на своєрідні інтелектуальні брикети сушні норфолкського виробництва, втративши і свій первісний вигляд, і смак. А містер Бісерстон, на якому дія пресувальної системи позначилася у той щасливіший і не такий уже й рідкісний спосіб, що не зосталося ніякого сліду, коли прес зупинили, був у набагато вигіднішому становищі, і на борту корабля, який тримав курс на Бенгалію, виявив, що забуває усе з такою дивовижною швидкістю, при якій годі було сказати, чи він пам’ятатиме відмінювання іменників бодай до кінця подорожі.

Коли у день прощальної вечірки доктор Блімбер, за звичаєм, мав би сказати: «Джентльмени, відновимо наші заняття двадцять п’ятого наступного місяця», — він відбіг від звичаю і сказав: «Джентльмени, коли наш друг Цінціннат пішов у відставку й подався до себе на село, він не представив сенатові жодного з римлян, кого бажав би назначити своїм заступником. Але ось римлянин, — доктор Блімбер поклав руку на плече містера Пастира, Б.Г.Н., — «adolescens imprimis gravis et doctus»[5] джентльмени, якого я, Цінціннат у відставці, хочу представити моєму маленькому сенатові як їхнього майбутнього диктатора. Джентльмени, ми поновимо наші заняття двадцять п’ятого наступного місяця під егідою містера Пастира, Б.Г.Н.». Цю новину (яку доктор Блімбер заздалегідь розніс по батьках, чемно роз’яснивши) було зустрінуто схвальними вигуками, і містер Тозер, від імені всіх, тут же підніс докторові срібного каламаря й виголосив промову, в якій було обмаль слів рідною мовою, зате аж п’ятнадцять латинських і сім грецьких цитат, і яка в наймолодших юних джентльменів викликала невдоволення і заздрощі. «О! А!» — казали вони. «Все це дуже добре для старого Тозера, але ж не на те, здається, вони гроші збирали, щоб старий Тозер міг попишатися, правда? Чого старому Тозерові більше за всіх треба? То ж не його каламар! Чого він розпоряджається спільним майном?» — буркотіли вони, даючи вихід своєму невдоволенню і в інших виразах, серед яких прізвисько «старий Тозер», схоже, приносило їм найбільше полегшення.

Юним джентльменам нічого не було сказано — ні слівця, ні натяку не зронено — про щось таке, як сподіваний шлюб містера Пастира, Б.Г.Н., з чарівною Корнелією Блімбер. Доктор Блімбер, зокрема, з усіх сил удавав, ніби така подія була би для нього величезною несподіванкою, та однаково всі юні джентльмени були в курсі справи і, прощаючись, благоговійно тиснули руку містеру Пастирові.

Найромантичніші мрії містера Пастира сповнились. Доктор вирішив помалювати будинок знадвору, капітально відремонтувати його і збути свій заклад, а заодно і Корнелію. Малювання та ремонт розпочалися ще в день від’їзду юних джентльменів, а ось настав і день весілля, і Корнелія в нових окулярах чекає, коли її поведуть перед вівтар Гіменея.

Доктор Блімбер на своїх учених ногах, місіс Блімбер у бузковому чепці, містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук з його довгими пальцями і щетинистою головою, й брат містера Пастира, превелебний Альфред Пастир, магістр гуманітарних наук, що мав правити службу божу, зібрались у вітальні. Корнелія — при флердоранжі й дружках, як завжди, піснувата на вигляд, але все ж таки чарівна, — саме спустилася сюди, коли відчинилися двері, і підсліпуватий парубок голосно сповістив:

— Містер і місіс Тутси!

Після чого у вітальню вступив містер Тутс, який надзвичайно погладшав, і під руку з ним — дуже зі смаком і до лиця вдягнена леді з дуже бистрими карими очима.

— Місіс Блімбер, — мовив містер Тутс, — дозвольте представити вам мою дружину.

Місіс Блімбер була щаслива познайомитись. Місіс Блімбер була дещо поблажлива, але напрочуд мила.

— І, оскільки ви знаєте мене з давніх-давен, — сказав містер Тутс, — дозвольте запевнити, що це одна з найвидатніших жінок на світі.

— Голубчику! — запротестувала місіс Тутс.

— Слово честі, це правда! — настоював містер Тутс. — За… запевнюю вас, місіс Блімбер, — це найнезвичайніша жінка.

Місіс Тутс весело засміялася, а місіс Блімбер підвела її до Корнелії. Містер Тутс, вклонившися в тому напрямку й привітавши свого колишнього наставника, що, натякаючи на його подружній стан, сказав: «Ну й Тутс! То тепер і ви з нашого табору, Тутсе?» — усамітнився разом з містером Пастирем, Б.Г.Н., біля вікна.

Містер Пастир, Б.Г.Н., був у чудовому гуморі і, зробивши випад, ловко штовхнув містера Тутса в груди.

— Ну, старий! — засміявся містер Пастир. — Ну! Ось ми як! Попалися та й пропали? Га?

— Пастире, — відповів містер Тутс. — Віншую. Якщо ти у шлюбі будеш такий… такий безконечно щасливий, як я, то більшого й бажати годі.

— Бачиш — я своїх старих друзів, Тутсе, не забуваю, — сказав містер Пастир. — Я їх запрошую до себе на весілля.

— Пастире, — серйозним тоном одповідав містер Тутс, — річ у тім, що є певні обставини, які не давали мені змоги зв’язатися з тобою до того, як я відсвяткував своє одруження. По-перше, я наговорив тобі різних дурниць щодо міс Домбі і був певен, що, діставши запрошення на моє весілля, ти, природно, вважав би, що я женюся з міс Домбі. Все це вимагало б пояснень з мого боку, а я тоді, слово честі, був у такому кризовому стані, що вони остаточно мене доконали б. По-друге, весілля наше відбулося дуже конфіденційно — гостем був один тільки приятель мій і місіс Тутс — капітан… капітан не знаю чого саме, — сказав містер Тутс, — але то пусте. Сподіваюся, Пастире, написавши тобі про те, що передувало нашій із місіс Тутс весільній подорожі, я повною мірою виконав свій приятельський обов’язок.

— Тутсе, хлопче, — тиснучи йому руку, сказав містер Пастир, — я пожартував.

— А тепер, Пастире, — мовив містер Тутс, — я був би радий дізнатися, якої ти думки про мій вибір.

— Розкіш! — відповів містер Пастир.

— Думаєш, розкіш, так, Пастире? — врочисто спитав містер Тутс. — То що ж то за розкіш тоді для мене! Ти ж бо й уявити собі не годен, яка це надзвичайна жінка!

Містер Пастир хотів був визнати це за факт безперечний, але містер Тутс похитав головою і навіть чути не хотів, що таке можна собі уявити.

— Бачиш, — сказав містер Тутс, — чого я шукав у дружині, то це… — це розуму. Гроші, Пастире, є і в мене самого. А от розуму… розуму, власне, не було.

— Та ні, був, був, Тутсе, — пробурмотів містер Пастир.

Однак містер Тутс не погодився.

— Ні, Пастире, не було. Навіщо приховувати? Не було. А там, я знав, — містер Тутс простягнув руку в напрямку дружини, — там його цілі гори. Щодо соціального статусу, то ніхто з родичів не мав претензій чи заперечень, бо родичів у мене нема. І ніколи не було нікого з близьких, тільки опікун, а його, Пастире, я завжди мав за пірата й корсара. Тож навряд чи став би, — мовив містер Тутс, — удаватися до нього за порадою.

— Звісно, — ствердив містер Пастир.

— Отже, — провадив далі містер Тутс, — я вчинив на власний розсуд. Знаменний той день, коли я так вчинив! Пастире! Ніхто так, як я, не скаже, яка сила глузду в тої жінки. Якщо питання жіночої рівноправності і всякого такого колись буде поставлено на належний рівень, то тільки завдяки її великому розумові. Сюзанно, голубко, — мовив містер Тутс, раптом виткнувшись з-поміж віконних завіс, — будь ласка, не перевтомлюйся.

— Я всього лише розмовляю, серце, — відповіла місіс Тутс.

— Але не перевтомлюйся, люба, — сказав містер Тутс. — Тобі конче треба берегти себе. Не втомлюйся, прошу тебе, Сюзанночко. Вона дуже легко піддається збудженню, — пояснив містер Тутс, звертаючись до місіс Блімбер, — і цілковито забуває про поради медика.

Місіс Блімбер саме заходилась доводити місіс Тутс потребу берегтися, коли містер Пастир, Б.Г.Н., запропонував їй руку й повів до карет, які мали відвезти їх до церкви. Доктор Блімбер ескортував місіс Тутс. Містер Тутс ескортував чарівну молоду, довкола блискотливих окулярів якої пурхали, наче метелики, дві серпанковиді дружки. Містер Альфред. Пастир, М.Г.Н., вже поїхав раніше, щоб підготуватися до своїх богослужбових обов’язків.

Церемонія пройшла прекрасно. Корнелія, вся в дрібних кучериках, «виступила», як сказав би Бойове Курча, з великим самовладанням, а доктор Блімбер віддав її заміж з виглядом цілковитої до цього готовності. Найдіткливіше, здається, пережили цю подію серпанковиді дружки. Місіс Блімбер була зворушена, проте доволі помірно, і по дорозі додому сказала велебному Альфредові Пастиру, М.Г.Н., що якби їй дано ще побачити Ціцерона в його Тускулумі, то всі до одного її бажання були б справджені.

Потім для того ж таки невеличкого товариства був влаштований сніданок, за яким гарний настрій містера Пастира, Б.Г.Н., зріс так незмірно і настільки впливав на місіс Тутс, що кілька разів було чути, як містер Тутс застерігав її через стіл: «Прошу ж тебе — не втомлюйся, Сюзанночко!» Та найзнаменнішим було те, що містер Тутс визнав за свій обов’язок виголосити промову і, незважаючи на численні телеграфні знаки застережного характеру з боку місіс Тутс, вперше в житті самостійно встав і сказав:

— Я не можу у цьому домі, де, хай там що часом роблять, щоб забити мені… памороки… хоч то й пусте, і я нікого не звинувачую… зі мною завжди поводились по-родинному, і я довгий час мав свою власну парту… Не можу… дозволити… моєму другові Пастиру о…

— Одружитися, — підказала місіс Тутс.

— Може, це й невідповідно до нагоди, — мовив містер Тутс з розпашілим обличчям, — і взагалі нецікаво, коли я зауважу, що моя дружина — найнезвичайніша жінка й могла б це зробити багато краще за мене… дозволити моєму другові Пастиру одружитися… і саме з.

— З міс Блімбер, — підказала місіс Тутс.

— З місіс Пастир, серце! — тихенько, в тоні приватної розмови, виправив містер Тутс. — «Кого бог спарував», знаєте, «людина нехай не»… не знаєте? Я не можу дозволити моєму другові Пастиру одружитися… і саме з місіс Пастир… без того, щоб… щоб не виголосити за них тост, то хай же, — сказав містер Тутс, втупивши очі в дружину, немов шукав у ній натхнення для злету, — хай же смолоскип Гіменея буде їм маяком радощів, а квіти, що ними сьогодні стелили ми їхню стезю, — го… гонителями… смутку!

Докторові Блімберу, що кохався в метафорах, вельми сподобався цей тост і він сказав: «Дуже добре, Тутсе. Далебі, дуже добре сказано, Тутсе!» — і закивав головою, й заплескав у долоні. Містер Пастир у відповідь і собі виголосив гумористичний спіч із сентиментальними вкрапленнями Далі містер Альфред Пастир, М.Г Н., був щасливий випити за здоров’я доктора й місіс Блімберів, а містер Пастир, Б.Г.Н., не менше щасливий — за здоров’я серпанковидих дружок. Ще далі доктор Блімбер гучним голосом виклав кілька думок у стилі пасторалі про очерети, серед яких вони з місіс Блімбер мали намір оселитись, і бджіл, які бринітимуть круг їхньої хижки Невдовзі, оскільки докторові очі почали якось дивно кліпати, а зять його вже давніше зауважив, що час придумано для рабів, і спитав містера Тутса, чи той уміє співати, розсудлива місіс Блімбер розпустила зібрання і посадила вельми стриману та спокійну Корнелію в диліжанс разом з її обранцем.

Містер і місіс Тутс подались до Бедфордського готелю (де місіс Тутс уже бувала колись, за старих часів, ще під своїм дівочим прізвищем Ніппер) і знайшли там листа, якого містер Тутс читав так неприродно довго, що місіс Тутс аж злякалася.

— Переляк ще гірший, ніж утома, Сюзанночко, — сказав містер Тутс. — Заспокойся, прошу тебе.

— Од кого це? — спитала Сюзанна.

— Од капітана Джілса, серце, — відповів містер Тутс Тільки не хвилюйся. Уолтерс і міс Домбі їдуть додому!

— Голубчику, — мовила місіс Тутс, пополотнівши й підхопившися з канапи, і не пробуй мене обдурити, це марна справа, вони вже приїхали — в тебе на обличчі написано.

— Найнезвичайніша жінка! — у пориві захоплення скрикнув містер Тутс. — Маєш цілковиту рацію, серце, — вони вже приїхали. Міс Домбі бачилася з батьком, і вони помирилися!

— Помирилися! — сплеснула руками місіс Тутс.

— Голубонько, — мовив містер Тутс, — прошу тебе не хвилюйся. — Згадай про медика. Капітан Джілс каже… власне, не каже, це я так здогадуюся з його слів, що міс Домбі забрала свого нещасного батька з його колишнього дому у той, де вони з Уолтером живуть, що він там лежить тяжко хворий, гадають, при смерті, і що вона день і ніч сидить коло нього.

Місіс Тутс гірко розплакалася.

— Згадай, Сюзанночко моя, згадай, коли можеш, про медика! — промовив містер Тутс. — Коли не можеш, то пусте… але постарайся-таки і згадай!

Його дружина, у якій раптом воскресла колишня Ніппер, так палко благала відвезти її до її панночки, її неоціненної горлички, її рідної дівчинки і таке інше, що містер Тутс, чиє співчуття і захоплення не знало меж, згодився від щирого серця, і вони вирішили зараз же їхати і своєю появою відповісти на капітанів лист.

Чи був то якийсь таємничий зв’язок між подіями, а чи просто збіг обставин, тільки того ж таки дня капітан (до якого їхали містер і місіс Тутси) і сам вступив на встелену квітами шлюбну стезю — щоправда, не як головна, а як співучасна особа. Сталося це випадково і ось як.

Після хвилинної зустрічі з Флоренс та її немовлям, яка принесла йому незмірне задоволення, та після довгої розмови з Уолтером, капітан пішов прогулятися, відчуваючи потребу пороздумувати на самоті над непевністю діянь людських та глибокодумно похитати своїм лискучим капелюхом над нещастям містера Домбі, яке розбудило в щедрій і простій його душі найживіше співчуття. Капітан геть посмутнів би від думок про нещасного джентльмена, коли б не згадка про немовля, котра, зринаючи, щоразу сповняла його такою всепереможною втіхою, що він не раз, у приступі радості, заходився сміхом, ідучи, і підкидав та ловив свого лискучого капелюха, чим вельми дивував перехожих. Блискавичні перепади від світла до тіні, на які наражали капітана ці дві суперечні теми його роздумів, так болісно відбивалися на його самопочутті, що він відчув необхідність заспокоїти їх тривалою прогулянкою і, оскільки вплив гармонійних асоціацій своє робить, вибрав для цієї мети колишні свої околиці, верстаючи путь між осель щогловиків, весловиків, лебідчиків, пекарів-галетчиків, кочегарів, матросів, поміж котлів для смоли, каналів, доків, канатних містків та інших заспокійливих об’єктів.

Усі ці мирні краєвиди — особливо в портовому районі Лаймхаус-Хоула — настільки благотворно вплинули на капітана, що до нього повернувся спокій душі, і він навіть розважав її, мугикаючи баладу про Чарівну Піг, коли раптом, завернувши за ріг, остовпів і онімів перед тріумфальною процесією, що посувалася йому назустріч.

На чолі разючого видовища ступала вже відома нам завзята місіс Мак-Стінджер, що з невблаганно рішучим виглядом і унікальним годинником на непробивних грудях, у якому капітан одразу впізнав власність Якчіпа, вела під руку не когось іншого, як самого мудрого моряка, а він покірно, з безтямно-печальним виразом бранця, якого волочать у чужий край, давав себе вести. За ними, торжествуючи, виступали всі до одного юні Мак-Стіндже-ри. За ними дві дами грізно-непохитної зовнішності, які вели куцого джентльмена у високім капелюсі і теж торжествували. В кільватері рухався Якчіпів юнга, що ніс парасольки. В цілому всі йшли струнким маршем, і моторошно-бравий дух, що витав над товариством, переконливо свідчив (не кажучи вже про безстрашні обличчя дам), що була то жертовна процесія і що жертвою був Якчіп.

Першим порухом душі капітанової було тікати світ за очі. Такий же, здається, був і перший порух Якчіпової душі, попри всю видиму безнадійність такої спроби. Однак тут із лав процесії видерся радісний крик, а за ним Олександр Мак-Стінджер з розкритими обіймами, і капітан здався.

— Ну, капітане Катле! — сказала місіс Мак-Стінджер — Оце так зустріч! Та я вже не серджуся. Можете не боятися, капітане Катле, — я вам ніяких закидів не робитиму. Хочу іти до вівтаря в іншому настрої. — Тут місіс Мак-Стінджер примовкла, підтягнулася, набрала повні груди повітря і, натякаючи на жертву, сказала: — Мій чоловік, капітане Катле!

Безталанний Якчіп не дивився ні праворуч, ні ліворуч, ні на свою молоду, ні на свого приятеля — тільки просто себе у простір. Коли капітан простяг руку, Якчіп простяг свою, але не відповів ні словом на привітання.

— Капітане Катле, — мовила місіс Мак-Стінджер, — якщо ви бажаєте забути старі незгоди і відсвяткувати кінець парубоцтва вашого друга, а мого чоловіка, то ласкаво просимо з нами до каплиці. Тут є дама, — місіс Мак-Стінджер обернулася на одну із них, безстрашнішу, — моя дружка, яка охоче стане під вашу опіку, капітане Катле.

Куций джентльмен у високім капелюсі, що, схоже, був чоловіком другої леді і явно торжествував, що і його ближньому судилася його доля, хутко посунувся і передав даму капітанові. Дама зараз же ухопилася за нього і, зазначивши, що час не жде, твердо звеліла рушати.

Страх за друга, — не без домішки страху й за себе (бо в першу хвилину вхопила його невиразна тривога, чи не повінчають його насильно, але допомогла обізнаність із цим обрядом, і, згадавши про законний обов’язок говорити щоразу «так», він збагнув, що доти буде в особистій безпеці, доки на кожне питання виразно й рішуче відповідатиме «ні»), — вкинув капітана у рясний піт, і він якийсь час не тямив ані того, куди і як рухається процесія, колорит якої він поповнив, ані того, що йому говорить мила супутниця. Та коли хвилювання трохи вляглося, довідався від цієї дами, що вона — вдова містера Бокама, який служив у митниці, що вона — найближча приятелька місіс Мак-Стінджер, яку вважає зразковою представницею їхньої статі, що вона чимало чула про капітана і сподівається, що він розкаявся у колишніх своїх гріхах, що, хочеться їй думати, містер Якчіп розуміє, яке щастя йому припало, хоча, їй здається, чоловіки не завжди розуміють, у чому те щастя полягає, поки його не втратять, — і таке інше у тому ж плані.

Капітан не міг не помітити, що місіс Бокам зорила за нареченим, і, коли похід наближався до заїзду чи якогось іншого завулку, куди легко було шмигнути, завжди була готова перейняти його при спробі втекти. Друга дама, разом зі своїм чоловіком, куцим джентльменом у високім капелюсі, згідно з умовленим планом, теж малися на бачності, а місіс Мак-Стінджер, зі свого боку, так міцно тримала бідолашного, що всяка спроба самопорятунку за допомогою втечі була приречена на провал. Факт цей був очевидний для всіх, і простий народ виражав своє ставлення до нього веселими жартами та вигуками, що їх місіс Мак-Стінджер сприймала з непохитною байдужістю, а сам Якчін, здається, не сприймав зовсім.

Капітан не раз намагався зв’язатися з філософом за допомогою хоча б звукового чи зорового сигналу, та завжди зазнавав поразки — по-перше, через пильність сторожі, а по-друге, — через властиву Якчілові нездатність звертати увагу на будь-які сигнали з найближчого оточення. Нарешті вони підійшли до каплиці — охайної, чисто побіленої будівлі, нещодавно заорендованої превелебним Мельхіседеком Хаулером, який, зглянувшись на благання парафіян, ласкаво дозволив світові поіснувати ще два роки, але повідомив, що тоді вже він неодмінно мусить загинути.

Поки превелебний Мельхіседек відчитував низку імпровізованих молитов, капітан знайшов хвилину, щоб шепнути нареченому:

— Як настрій, хлопче, як настрій?

Забувши про присутність превелебного, — що можна було виправдати тільки розпачливістю його становища, — Якчіп відповів:

— До біса поганий

— Джеку Якчіпе, — шепотів капітан, — ви все оце чините з власної волі?

— Ні, — відповів Якчіп.

— Чому ж тоді ви це чините? — цілком логічно поцікавився капітан.

Якчіп, усе ще і, як завжди, з незворушним обличчям, — дивлячись на протилежну сторону світу, не відповів нічого.

— Чому б вам не звернути з курсу?

— Га? — шепнув Якчіп із проблиском надії

— Звернути з курсу, повторив капітан.

— Який толк? відповів пропащий мудрець. — Вона знову мене вполює.

— А ви спробуйте! — відповів капітан — Веселіш! Ну! Саме час Звертаєм, Джеку Якчіпе?

Та Джек Якчіп, замість скористатися порадою, жалісно прошепотів:

— Все те почалося з вашої скрині. І пощо я зголосився провадити її в порт!

— Я ж думав, хлопче, — пробелькотів капітан, — то ви взяли над нею гору, а не навпаки. — Ви, чоловік з такими думками!

Містер Якчіп тільки стиха застогнав.

— Ну-бо! — штовхнув його ліктем капітан. — Саме час! Звертайте! Я вас прикрию. Час не жде. Якчіпе! То ж свобода! Ну, раз!

Якчіп не ворухнувся.

— Якчіпе! — шепнув капітан. — Два!

Якчіп не наважився й на два.

— Якчіпе! — напосідав капітан — Свобода ж! Три? Зараз або ніколи!

Якчіп не наважився й на цей раз, і вже навіки, бо місіс Мак-Стінджер тут-таки його одружила.

Наймоторошніше враження під час церемонії справили на капітана незглибимий інтерес, що його виявляла до всього Юліана Мак-Стінджер, і лиховісна зосередженість, з якою ця повна обіцянок дитина — вже нині жива копія своєї матусі — спостерігала за веденням обряду. Бо побачив за цим капітан безконечну вервечку пасток на рід чоловічий, побачив віки утисків та гніту, що судились його моряцькому племені. Це було, видиво більш вікопомне, аніж незламна стійкість місіс Бокам і другої дами, ніж торжество куцого джентльмена у високім капелюсі, ніж навіть камінна невідступність самої місіс Мак-Стінджер. Чоловіча парость Мак-Стінджерів мало розуміла з того, що відбувалося, то й цікавилася менше, зайнята переважно топтанням один одному по ногах, однак на контрастному тлі цих капосних недолітків ще колоритніше виділялася скороспіла жіночість Юліани. Ще рік-два, — подумав капітан, — помешкати в одному домі з цією дівицею було б рівноцінне самогубству.

Церемонія закінчилася одностайним наскоком юних Мак-Стінджерів на містера Якчіпа, якого вони привітали чулим ім’ям батька, випрохуючи по півпенні. Коли ці сплески емоцій ущухли і процесія вишикувалася до виходу з каплиці, сталася затримка, викликана несподіваним вибухом почуттів з боку Олександра Мак-Стінджера. Це миле дитя, що йому каплиця, в яку входилося ще для чогось, крім звичайних молінь, асоціювалася, очевидно, з нагробками, вбило собі в голову, що його маму зараз будуть хоронити і заберуть від нього назавше. Охоплений розпукою, малий щосили заверещав і аж посинів. Та хоч як розчулили його матір ці докази ніжної прив’язаності, але опуститися у відповіді на них до слабкодухості було не в характері цієї видатної жінки. Отже, після марних намагань угамувати його з допомогою крику, штурханів, термосіння й інших подібних методів впливу на його голову, вона вивела малого надвір для застосування ще одного методу, й учасники процесії почули каскад ляскотливих звуків, схожих на оплески, а на подвір’ї побачили Олександра впритул до найхолоднішої камінної плити, — був він вельми червоний на виду і голосно плакав.

Тепер процесія могла вишикуватися знову й рушити до Бриг-майдану, де чекав уже весільний обід, при чому дорогою Якчіп прийняв чимало гумористичних привітань з приводу щойно здобутого щастя. Капітан дійшов з ними до самих дверей дому, але тут — почуваючись ніяково перед зрослою люб’язністю місіс Бокам, яка тепер, звільнившись від свого невсипущого обов’язку (чуйність-бо обидвох дам виразно ослабла після того, як молодого вдалося щасливо одружити), мала більше часу на вияв інтересу до його персони, — покинув її і бранця, посилаючись на якесь побачення та обіцяючи повернутися відразу. Почувався капітан ніяково ще й з іншої причини — його гризло сумління на згадку про те, що саме він прислужився до полонення Якчіпа — правда, без лихого наміру, а лише тому, що безмежно звірявся на розумові здібності цього філософа.

Повернутись до старого Сола Джілса під дерев’яним мічманом, не спитавшися спершу про здоров’я містера Домбі — дарма що той жив ген за містом, на підступах до верескових мочарів, — здавалось капітанові цілковито неможливим. Отож — де пішки, а де на попутних, коли стомлювався, — він відбув цю подорож.

Штори були спущені, і в будинку було так тихо, що капітан вже й боявся стукати, але, прислухавшись, почув тихі голоси тут же за дверима й постукав тихенько. Одчинив йому містер Тутс, який оце щойно приїхав сюди зі своєю дружиною. Вони шукали його у мічмана і там взнали цю адресу.

І хоч вони щойно прибули, але місіс Тутс устигла вже вхопити на руки дитину та, сидячи на сходах, обіймала й пестила її. Флоренс стояла похилена над нею, і ніхто не спромігся б сказати, кого місіс Тутс обіймала та пестила більше — матір чи дитя, або хто був ніжніший — місіс Тутс до Флоренс, чи Флоренс до місіс Тутс, а чи обидві до маляти — такий то був вир взаємної любові.

— Тато дуже хворий, голубонько моя міс Фло? — питалася Сюзанна.

— Дуже, дуже хворий, — відповіла Флоренс. — Тільки, люба Сюзанно, не називай мене так, як колись. А це що? — здивувалася Флоренс, торкаючись її сукні.— Стара сукня? Старий капелюх, і зачіска, і все те саме?

Сюзанна зайшлася сльозами й укрила поцілунками пальчики, що з таким подивом торкалися її.

— Люба міс Домбі,— ступив наперед містер Тутс, я поясню. Перед вами — найнезвичайніша жінка. Мало хто може дорівнятись до неї. Вона завжди казала…ще тоді, як ми не були одружені, і до сьогоднішнього дня… що коли ви повернетесь додому, вона прийде до вас тільки в тому, в чому ходила, як була вам за служницю. Вона боялася, що інакше здасться вам чужою, і ви будете її менше любити. Мені й самому, — сказав містер Тутс, — це вбрання подобається над усі інші. Я її обожнюю в ньому! Люба міс Домбі, вона знов буде вам покоївкою, і нянькою, і всім, чим колись була, і навіть більше. Вона анітрохи не змінилася. Тільки, Сюзанно, серце, — мовив містер Тутс, що все це говорив із великим чуттям і у великому захваті, — єдине, що я прошу тебе — пам’ятай про медика й не перевтомлюйся!