105-144 Кіллмайстер збірка детективів про Ніка Картера

◦

Шкловський Лев

105-144 Кіллмайстер збірка детективів про Ніка Картера

105. Список http://flibusta.is/b/626870/read

The List

106. Фанатики Аль Асада http://flibusta.is/b/608930/read

The Fanatics of Al Asad

107. Змова Зміїного Прапора http://flibusta.is/b/609234/read

The Snake Flag Conspiracy

108. Перебіжчик http://flibusta.is/b/607232/read

The Turncoat

124. Азіатська пастка http://flibusta.is/b/623753/read

The Asian Mantrap

125. Грозовий удар у Сирії http://flibusta.is/b/607570/read

Thunderstrike in Syria

139. Восьмий картковий стад http://flibusta.is/b/610988/read

Eighth Card Stud

140. Місце самогубства http://flibusta.is/b/628845/read

Suicide Seat

142. Війна у хмарах http://flibusta.is/b/607567/read

War From The Clouds

144. Зв'язок з койотом http://flibusta.is/b/624460/read

The Coyote Connection

Картер Нік

перелік

Оригінальна американська назва:

The List

ПЕРЕЛІК

Переклад Льва Шкловского

ПЕРША ГЛАВА

Його не було в Червоному Китаї, але неможливо було відчути його присутність дуже близько. Стіни магазину китайського декоративно-ужиткового мистецтва, осередку маоїстської пропаганди, були обвішані портретами Великого Рульового з добродушною усмішкою на обличчі. Однак плакати і написи загубилися в мерехтливому барахлі, що надає Гонконгу його місцевий колорит, і пішоходи, штовхаючись Кантон-роуд, пройшли, навіть не глянувши на плакати з величезними гаслами, що запам'ятовуються.

Для мене Нью-Йорк виглядав провінційним у цьому мурашнику, що кишить мурашником. Я не міг зробити ні кроку, не натрапивши на компактний натовп, що заповнив вулицю, або не озирнувшись на міріади симпатичних маленьких дівчаток, які є однією з принад Коулуна, найбільшого материкового міста британської колонії.

Тим не менш, того ранку в мене не було очей. Я збирався укласти угоду, а не одну з тих рутинних речей, які кидаються у вічі. З Кантон-Роуд я звернув у провулок на Натан-Роуд, одну з головних вулиць міста. У мене була зустріч далеко від переповнених кіосків та американських барів. І людина, яку я збирався зустріти, не любив, щоб її змушували чекати.

Згідно з файлом AХ, з яким я ознайомився у Вашингтоні, По Чу був найвідомішим з китайських подвійних агентів. Оскільки жадібність була універсальною мотивацією, нестачі у попередниках був. Але, наскільки мені відомо, майже всі вони залишили цей світ заради найкращого. Досягши похилого віку тридцяти чотирьох років, Пой Чу вже досяг відомого результату. Потім він мав час зробити собі ім'я. Інформація, яку він продавав, мала репутацію, по-перше, дуже надійну, а по-друге, цілком секретну.

Справа, яка принесла мені, стосувалася лише однієї з цих відомостей. І я був готовий сплатити ціну. Директор Хоук був гранично зрозумілий: документ, запропонований Пой Чу, може дозволити нам спантеличити Пекін. Він усе ще мав потрапити до наших рук... Одне було зрозумілим: матеріали, які нас цікавили, залишили Китайську Народну Республіку. Сама по собі ця приголомшлива спритність рук заслуговувала на овації стоячи. Як міг подвійний агент це здійснити? Я не знав. Насправді я майже нічого не знав, крім місця зустрічі, яке він мені призначив. За його словами, турецька лазня, в якій я мав його зустріти, була одним із найбезпечніших та найвідокремленіших місць у місті. Цей притулок для епікурейців з ім'ям Юе Лан, що викликає виклик, - «Les Spectres en Anger» - розташовувався на Темпл-стріт, затиснутий між «палацом» чоп-суєю і маленькою пральною.

Переговори мали відбуватися у парилці. Коли Спій Чу зв'язався зі мною в моєму готелі, я зрозумів за його голосом, що врегулювання угоди стало терміновим. Металевий відбиток страху змусив мене відчути, що не можна гаяти час. Чи чули пекінські мандарини про його подвійну гру? Чи були у Пой Чу підстави вважати, що його дні вважаються? У будь-якому разі він втратив той веселий та впевнений тон, який я знав його під час наших попередніх інтерв'ю.

Мені знадобилося трохи більше чверті години, щоб дістатися Темпл-стріт. Я напевно взяв набагато більше часу на поїздку на таксі з-за нескінченного потоку машин, що прямують до Star Ferry в кінці Натан-роуд. Туристи у цих віддалених районах були рідкістю.

Я опинився її в центрі, але, крім натовпу вуличних торговців, здавалося, ніхто не цікавився мною. Відкидаючи низку пропозицій, що варіювалися від порнографії до обробленого опіуму, я, проте, намагався поквапитися, уникаючи того, щоб мене помітили. Але якщо хтось мене чатує, їм потрібен час, щоб злитися з натовпом.

Будинок 27 на Темпл-стріт був старий і напівзруйнований будинок. Двері були зачинені. Я подзвонив, не зводячи очей. Мабуть, моя присутність у цих місцях нікого не зацікавила. Проте з деяким полегшенням я побачив, що двері відчинилися, дозволяючи мені увійти до Логово розгніваних привидів. Так і не зумівши стримати свою природну цікавість, я нетерпляче озирнувся у пошуках їх, бажаючи дізнатися, як вони виглядають. Але істота, яка здалася мені, не була примарою.

Сукня з широким розрізом на обтягнутих шовком ногах ідеально підкреслювала струнке тіло щедро подароване матір'ю-природою. Сказати, що вона була приголомшливою, навряд чи буде справедливо. Вона була просто приголомшливою. І, ніби її форм було недостатньо, щоб привернути увагу, у неї були блискучі очі типу «йди і подивись сюди, моя люба», які чіплялися за твої і не відводилися, будь ласка, чи ні. Мені це сподобалося.

Вона зігнулася навпіл і запросила мене увійти, простягнувши руку з величезними нігтями, покритими криваво-червоним лаком. Наприкінці вузького коридору я обминув фіранку з бісеру і пішов за нею у приймальню, оформлену в стилі сучасного масажного салону. Чорний оксамит і червоний нейлон були змішані з буйством пінопласту та штучного дерева з дерева тика. Безліч китайських ляльок, кожна з яких була привабливішою за іншу, лежала на диванах і диванчиках.

- Месьє хоче повне лікування із добавками? - спитала господиня, поклавши руку на плече.

Вона висунула одну ногу. Шматки сукні розсунулися, оголивши стегно, обриси якого заслуговують на вивчення, а трохи вище - зародок «доповнення».

- У нас дуже чисті дівчата, - запевнила вона.

Потім, як торговець кіньми, що пропонує живу худобу, вона взялася без подальших преамбул хвалитися мені незліченними якостями свого стада. За його словами, персонал та обслуговування не мають собі рівних. Вона змусила мене так сильно захопитися і так зацікавитися, що за інших обставин я, можливо, перестав би спокуситися і поторгувався. Бо якою б не була ціна, я тепер був певен, що окуплю свої гроші. Але на мене чекали.

Я запитав. - У вас є парилка?

Миттєво на червоних губах дами з'явився похмурий вигляд. Тактильні задоволення, які вона намагалася мені дати, були явно прибутковішими, ніж просто парилка.

Вона наполягала. - Не треба масажу?

- Ні, - відповів я.

Вона зробила мені жест рукою, значення якого, я вважаю, розуміють усі без необхідності додавати слова.

- Ні, - повторив я. Не сьогодні. Але все одно спасибі.

"Добре", - сказала вона, виглядаючи глибоко стривоженою. Тож нам сюди.

Вибачаючись, що я став причиною такого розчарування, я поспішив наслідувати її приклад. У дальньому кінці кімнати були відчинені жерстяні двері, і я пішов за нею в кімнату по підлозі, вкритій чорною та білою пластиковою плиткою.

- Я дам тобі ключ від твоєї роздягальні. Це вісімнадцять гонконгських доларів (3 долари США) - вона пояснила, перш ніж саркастично додала: Чи не буде це занадто багато для гаманця мосьє?

- Все гаразд, - відповів я. Думаю, я побалую себе цим маленьким божевіллям.

Двері за моєю спиною сердито грюкнули.

Я заплатив за вхід, взяв портфель і ключ, які мені дали, і подався шукати свою роздягальню. Місце було приблизно таким же універсальним характером, як непристойний жест Леді Дракон. Зі своїми прикрученими до підлоги дерев'яними лавами та білими шафками з вм'ятинами та іржею він у будь-якому разі виглядав як кілька американських роздягальень.

Я був один, що дозволило мені спокійно розплутати кобуру. Довелося прибрати мій 9-міліметровий Люгер Вільгельміну, принаймні тимчасово. Мені було важко прийти в сауну з рушником, прив'язаним до талії, та Вільгельмін під пахвою. Я все ще міг тримати П'єра, моє маленьке яйце, повне смертельного газу, яке я сховав у промежині. Мій прекрасний кинджал, старий добрий Х'юго збирався побути тихо з Вільгельміною, теплою у своєму замшевому футлярі.

, Насправді, у мене не було причин підозрювати Пій Чу. Йому було що продати мені, а в мене була хороша винагорода, яку я міг дати йому натомість. Тому основна ділова позиція - утримуватися від спроб зазіхнути життя клієнта.

Ця сума становила двісті тисяч доларів, за яку багато хто продав би батька та матір. Але документ Пій Чу був безцінний, і, звичайно, він, як ніхто інший, міг знати це. Тому моїм єдиним обґрунтованим побоюванням було дізнатися, що він відмовиться від моєї пропозиції. Але в нинішньому вигляді було б безглуздо відмовлятися. А поки що мені довелося задовольнятися своїм соло. Без перегородки. І з великою майстерністю. Я сподівався, що Пій Чу буде достатньо загнаний у куток, щоб накинутися на мою пропозицію. Якби він цього не зробив, все одно було б час імпровізувати. Але нас там не було...

Дотримуючись цієї дуже важливої аргументації, я перестав роздягатися і обернув пошарпаний рушник навколо талії, вихідний колір якого мав бути білим. Моя зброя залишилася в невеликій металевій шафі, я прикріпив ключ до кісточки за допомогою гумки, призначеної для цієї мети. Потім я вирушив у парову лазню, що на кожному кроці супроводжується дзвоном. «Дін! Донг! Маленький ключик радісно дзвенів на моїй нозі. Якби моє інтерв'ю з Пою Чу відповідало цій сприятливій гармонії, боги були б зі мною.

Але як тільки я штовхнув важкі сталеві двері, що вели в парну, я відчув себе так, наче мене кинули боги. Або, точніше, вони запросили мене випробувати смак пекла. Густа задушлива пара не давала мені побачити, куди я ступаю. Непрозорі хмари наповнили атмосферу духовки. За кілька секунд я відчув, що став героєм пригод омара в каструлі шеф-кухаря. Краплі поту виступили у мене на грудях, і піт, що струмує з чола, затуманив мій зір.

Я витер обличчя тильною стороною долоні і почекав, поки очі звикнуть до темряви. Через кілька хвилин я відчув, що можу пройти в кімнату з цементною підлогою, не зіткнувшись з дерев'яною лавою чи спітнілим, сонним клієнтом. Щодо лав, то незабаром я побачив, що їх багато у великій прямокутній кімнаті. Але клієнти, озброєні порадою мадам Дракон, очевидно, всі віддали перевагу насолодитися масажем. І, можливо, зайве… Як би там не було, це мене ідеально підійшло. Занедбаний хаммам був ідеальним місцем для делікатних переговорів, які я збирався вести.

На мить мені здалося, що я приїхав рано, бо жодна з лавок з водою, що капає, не була зайнята. Я напружив очі, намагаючись миттю побачити подвійного агента. Не побачив і вирішив покликати його.

- Співай Чу! - крикнув я голосом, спотвореним вологим повітрям.

Не відповівши, я забрався на лаву і почав прогулюватися.

От коли я його побачив.

Він був праворуч від мене, розтягнувшись на високій лежанці. Жар, мабуть, ударив йому по голові, бо він задрімав. Я не міг повірити своїм очам. Як він міг спати, коли температура була близько 50°? Пробудження з помпою не входило до програми нашої зустрічі. Але мені це здавалося неминучим. Переступивши через кілька лав, що відокремлювали мене від нього, я підняв руку і поплескав його по плечу. Безрезультатно. Очевидно, Спій Чу не спав чуйно.

- Співай Чу! - повторив я, змушуючи свій голос трохи пробити ватяний серпанок. Прокидайся, старий! Ми маємо зробити справу.

Він усе ще не рухався. При висхідному русі гарячого повітря пар був удвічі щільнішим на своїй висоті, ніж на рівні землі. Я ледве міг його розрізнити, і його голова була повернута до стіни, з якої капав конденсат.

- Вітання ! Вставай, старий! Я нетерпляче кликав, намагаючись повернути його обличчя до мене.

Я відчув, як піт стікає по моїх руках. Піт? Але немає. Він був надто щільним, надто липким.

Я глянув на свої пальці. Вони були червоні!

«Боже…» – мимоволі пробурмотів я.

Я відступив на крок і подивився на подвійного агента. Його губи скривилися в гримасі страху, подиву, застиглого від трупного задухи. Його скляні, неживі очі витріщились.

Горло Спів Чу було різко перерізане від вуха до вуха. Дуже акуратна робота.

Інструмент повинен був бути загостреним, як скальпель хірурга, і використовуватися з вражаючою точністю. Сонна артерія та яремна артерія, ймовірно, були розірвані, судячи з крові, яка залила його плечі та живіт. Він втратив кілька літрів, мабуть, за кілька хвилин, а може, й менше.

У будь-якому випадку було зрозуміло одне: він не міг вести переговори.

Він мав з одягу тільки рушник, ідентичний моєму. Я розв'язав його по совісті, але воно не приховувало нічого, крім особистих ділянок, забруднених кров'ю, що напівзгустилася. Незважаючи на задушливу спеку, яка продовжувала підніматися, Пой Чу почав остигати. Її шкіра стала обвислою, і там, де вона не була червоною від крові, вона була молочно-білою, як живіт мертвої риби. Я нічого не міг зробити для бідолахи, а жалість не входить до мого репертуару.

Перед тим, як покинути його, я доклав усіх зусиль, щоб притиснути його обличчя до стіни. Якщо невдалий клієнт не зіткнеться віч-на-віч з його жахливими останками, це затримає момент, коли його смерть буде помічена. І після його відкриття я буду в безпеці в стінах свого готельного номера.

Коли я пішов одягатись, мою увагу привернула відкрита роздягальня, замок був залитий кров'ю. Напевно, співай Чу. Там я знайшов купу одягу, розірваного з тією ж обережністю, з якою перерізали горло їхньому власнику. Вбивця нічого не залишив на волю нагоди. Він навіть був досить скрупульозний, щоб розрізати підкладку піджака та кишені штанів. Моє переконання утвердилося: він шукав те саме, що я. Спій Чу сказав мені, що планував покласти свій документ у безпечне місце, доки він не отримає своєї оплати. Тому малоймовірно, що він залишив товар, якими ми хотіли володіти – мій конкурент і я – лежати у роздягальні. Але який конкурент?

Смерть Спій Чу мене вразила. Я загубився посеред пустелі без карти та без компасу. Але інформація, яку він хотів продати мені, була дуже важливою, і про те, щоб опустити завісу, не могло бути й мови, незважаючи на невдачу однієї з головних дійових осіб. Невже подвійний агент залишив за собою слід - яким би тонким він не був - який би дозволив мені вистежити його секрет? Я піддав уривки одягу якомога ретельнішим оглядом, довівши своє дослідження до п'яти туфель. Хто знає, чи не порожні вони...? І навіть якби самого документа там не було, міг би бути ключ, який міг би направити мене в моєму дослідженні.

Але з набору хитрощів секретного агента взуття Пой Чу було просто зроблене для ходьби. Через відсутність інших ресурсів я перебрав усе, що залишилося в роздягальні, і нарешті знайшов затиснутий між верхньою полицею та металевою перегородкою шафи невеликий аркуш паперу. Може, він стягнув з Пою Чу одяг, коли його вбивця перевірив його.

Роздягальня все ще була порожня. Я схопив папір кінчиками пальців, щоб побачити його на світлі. Я прочитав: Фунг Пін Шань Мус… Це була лише половина брудного пом'ятого вхідного квитка до музею Гонконзького університету, який я добре знав. До теперішнього часу інша частина мала бути в музейному відрі для сміття. Він був дуже тонкий. Але саме на звороті квитка я зробив відкриття. Там пером намальовано дві китайські ідеограми. Я розшифрував: Тоу Ван. Ім'я власне. Цієї людини серед моїх знайомих не було, але це було краще, ніж нічого.

Я замкнув роздягальню покійного Пої Чу і вставив ключ усередину через отвір у двері з жалюзі. Відлуння його падіння на дно металевої шафи здалося мені оглушливим у великій пустельній кімнаті. Виявивши, що мені більше нема чого робити в цьому місці, я пішов у свою роздягальню, коли від відомого неприємного відчуття в мене затремтів хребет.

- Яке чудове місце, чи не так? - зауважив за моєю спиною голос, наголос якого міг статися тільки з королівства Її Милостивої Британської Величності.

Змерзле обличчя пістолета застрягло у мене в попереку.

- Безперечно, - сказав я. Судячи з форми стовбура вашого пістолета, я припускаю, що ви збираєтеся застрелити мене з Smith & Wesson Model 39. І, якби я насмілився, я навіть зайшов би так далеко, що посперечався, що ви цього не зробите.

– Чудова проникливість, оцінив це мій співрозмовник.

Інша людина, голос якої я ще не знав, видав саркастичний вибух сміху.

«Що ви хочете, - спитав я, скромно знизавши плечима, - може не треба загрожувати, вам потрібно попрацювати своїми мізками.

Двоє чоловіків перестали сміятися.

«Я сподіваюся, що ви виявите таку ж проникливість, коли справа дійде до співпраці», - сказав чоловік із британським акцентом, штовхаючи мене вперед ударом своєї зброї.

Очевидно, він не був новачком. Найменша помилка, і я був пристрелений, сумнівів не було. Несподівано, незважаючи на привабливість свого місцевого колориту, Гонконг – і, зокрема, район Темпл-стріт – просто втратив у моїх очах багато чарівності.

РОЗДІЛ ІІ.

Я все ще тримав невеликий папірець між великим і вказівним пальцями. Коли я проходив через двері, мені вдалося впустити його на підлогу, не будучи поміченим моїми ангелами-охоронцями.

Smith & Wesson від British Accent досі був притиснутий до моєї попереку. Я не міг не думати про величезну криваву дірку, яку снаряд проробив би в моєму тілі при найменшому натисканні пальця на спусковий гачок.

«Я сподіваюся, що ти ще не надто спітнів», - сказав він, видавши короткий сухий сміх.

Безперечно, це має бути жарт.

- Ні, поки що ні, - відповів я. Але сьогодні я наситився парною. Повірте, я не збираюся знову ступати в хаммам.

"Нашому другу вистачає гумору", - крикнув він своєму приятелю. Але я підозрюю, що він сміятиметься недовго.

Я так і не побачив, як виглядають мої нові знайомі, і спробував трохи повернути голову. Але тільки-но я рушив з місця, як "British Accent" сильно вдарив мене по обличчю. У нього було кільце на мізинці, і при ударі різьбленого каменя встромився в основу моєї шиї.

"Ти не можеш рухатися без дозволу, мій друже", - порадив він мені крижаним голосом.

Його почуття жарту не могло встояти перед вологою спекою. Тон його зауваження пахнув садизмом, грубою жорстокістю. Я відчував себе дедалі менш невимушено.

Рука без кільця з товстими волохатими пальцями перетнула моє поле зору. Потім він стусаном відчинив двері і ввічливо запросив мене пройти повз. Маленька дерев'яна табличка, написана від руки, сказала мені, що ми йдемо в сауну. Це було так само приземлено, як тривожно. Не маючи вибору, я увійшов. За нами зачинилися важкі, практично недоторкані двері.

Нарешті, мені було дано побачити обличчя моїх щасливих товаришів. Ноги розсунуті, "британський акцент" досі тримав мене під прицілом. Її погляд, прикутий до мене, не віщував нічого доброго. Він був типовим колонізатором, зображеним на фотографіях Епіналя: у білому льняному костюмі та старовинній смугастій краватці у стилі англійських шкіл. Він, безперечно, уявляв, що його безжальний погляд зміцнить його позицію сили, і я не зробив нічого, щоб обдурити його. Не бажаючи викликати в нього підозр, я намагався виглядати якомога наляканішим. Але при цьому я вивчив його незграбні риси обличчя і його сірі очі, теплі, як льодовик. Моє спостереження завершилося, я був певен, що ніколи раніше не зустрічав цю людину.

Його чарівний друг був мені невідомий. З розчавленим носом, вухами на кшталт капустяного листя, у нього була голова вибивали або колишнього боксера. Він був приблизно на п'ятнадцять сантиметрів нижче за іншу, і коротку масивну статуру. Я відразу зрозумів, що це та людина, на яку не можна наступати.

"Британський акцент" порушив мовчання.

- Розслабся, мій хлопчику, і сядь.

Його усмішка відкрила мені блискучі зуби, на яких була золота коронка. Це була зовсім не та посмішка, яку я очікував знайти в людини, якій, мабуть, було зручніше на хокейному полі, ніж у чайній.

Я відступив, поки мої руки не торкнулися поверхні дерев'яної лави. Я вчинив мудро, як мені радили. Все змусило мене повірити, що на даний момент мені все ще нема чого боятися, що «Сміт і Вессон» дивиться на мене своєю великою синьо-чорною зіницею. Сухий жар у сауні змушував мене рясно потіти, і час від часу я витирався рушником.

Я знав, що коли настане час, необхідно буде уникнути прослизання. Але як би там не було, я чекав, коли двоє моїх нових друзів розпочнуть дискусію. Тому що я так само хотів, як і вони, краще пізнати один одного.

- Добре, - з широкою посмішкою почав "British Accent", скажіть, що ви робите в Юе Лані, сер…?

- Морлі. - Джошуа Т. Морлі, - відповів я, притулившись ліктями до тіла.

Крихітне татуювання AХ, яке я носив на вигині правої руки, не можна було показати за будь-яку ціну. Якби випадково його погляд упав на них, мого прикриття не було б. І, мабуть, від мене одночасно.

«Прекрасно, містере Морлі», - сказав він із широкою задоволеною усмішкою. По-перше, мені здається, що ви не завсідник цього закладу. Крім того, наскільки я розумію, ви щойно пропустили побачення з так званим Співом Чу ...

- Співай що?

- Обережно, містере Морлі! Я вмію жартувати! Тож дайте відповідь, будь ласка, на мої запитання. Я досить зрозумілий?

- Добре. Якщо вам це подобається, мій хоробрий сер.

«Якщо ви розумієте основні правила, – втрутився він, ігноруючи мій сарказм, – я думаю, у нас не буде проблем зі спілкуванням.

Потім, ні на секунду не відпускаючи годинника, він нахилився і прошепотів щось безформному юшку свого приятеля.

Я не чув цього, але, бачачи, як спалахнуло обличчя іншого, я зрозумів, що отримані інструкції будуть виконані з радістю та запопадливістю. Справді, за менший час, ніж треба сказати, його кулак врізався мені в спину.

Він запитав. - Зараз?

Це було його перше слово. І він більше нічого не сказав. Однак я помітив сильний східноєвропейський акцент. Очевидно, він народився ближче до країни Распутіна, ніж Бенджаміна Франкліна. Це, до речі, ідеально підходило до стилю його пом'ятого гангстерського костюма 40-х років, взутих хрумких скоринок, рваного коміра і пошарпаної чорної краватки. Але якщо Распутін не відрізнявся елегантністю свого одягу, то, з іншого боку, слід зазначити звірячу силу, що виходить від його істоти.

«Коли хочете, мій любий друже», - сказав Блан у костюмі, дедалі більше макіавелістський і впевнений у собі в міру того, як проходили хвилини.

Мене це цілком влаштовувало. Чим більше вони думали, що мене паралізував страх, тим важче було застати їх зненацька. Але часу ще не було. Тому коли чемпіон Східної Європи з боксу скрутив мені руку, я просто стиснув зуби, щоб придушити крик болю. Потім я глянув на пістолет, його зловісне дуло було спрямовано прямо в центр моїх грудей.

- Так? - поцікавився найбалакучіший із тандему. Так буде краще? Чи бачите, містере Морлі, мій друг точно знає, як це зробити. Отже, давайте продовжимо цю невелику розмову. Але де ми зупинились?

"У Гонконгу", - сказав я.

«Звичайно, – погодився „British Accent” з дуже вимушеним сміхом, – цей маленький британський анклав, який хтось, можливо, набагато душевніший, ніж я, назвав «Китаєм у сірому фланельовому костюмі». Але є й інші речі, якими я був би захоплений набагато більше. Не змушуйте мене нудитися, містере Морлі. То які у вас були стосунки з нещасним По Чу?

- Я не знаю, про кого ви кажете.

- Справді? - Сказав "британський акцент", майже непомітно показуючи своєму асистенту.

Потужним ривком горила практично відірвав мені руку, а потім за частки секунди повернув її у вихідне положення. На мить я подумав, що він вивихнув мені плече. Жорстокий дубль був виконаний з феноменальною швидкістю, точністю та легкістю. Нічого не зашкодивши. Болісний біль розірвав мені весь бік. Але "Сміт і Вессон" був там, я нічого не міг вдіяти.

"На кого ви працюєте, містере Морлі?"

- Для невеликого конференц-центру, що знаходиться на тому самому тротуарі.

Новий знак "британський акцент". Знову рука Распутіна на моїй руці. Костяшка мого плеча скрипіла, як старий обрубок, кинутий у полум'я.

"Я ... я працюю позаштатним співробітником", - зумів пробурчати я.

Зміст моєї відповіді, здавалося, вислизнув від Распутіна. Але інквізитор у білому мовчазно наказав йому, і він послабив хватку.

"Це набагато краще", - сказав британський акцент. А тепер розкажи мені, що було в Пой Чу, що було так цікаво для тебе.

- Я... я...

І знову хуліган смикнув мене за руку. Біль відбився в моїй голові, і я відчув, що мої очі ось-ось вилізуть з орбіт.

- Ходімо, містере Морлі, будьте розважливі, кажіть. Якщо тільки ви не відчуваєте, що втрачаєте здатність використовувати ту руку, потім іншу, потім одну ногу і таке інше.

- Е... Він... він хотів продати мені якийсь товар.

– А! нарешті ми підійшли до найцікавішого! А що за товари, містере Морлі?

- промислові алмази.

Жорстока усмішка спотворила риси обличчя "British Accent".

- Містер Морлі, ви дурень! - виплюнув він, виразно співаючи кожен склад. Але найгірше те, що ви мене теж вважаєте дурнем! І ось чого я терпіти не можу з боку підмайстрів твого вигляду!

Він ступив до мене, погладжуючи пальцем спусковий гачок пістолета.

- Обидві руки! - крикнув він своєму приятелю.

Ця ідея, схоже, не викликала у Распутіна особливих проблем із совістю. Він схопив мою іншу руку і довів її до краю міцності. Його руки, потужні, як сталеві пазурі, схопили мої зап'ястя. Я знав, що все ще можу вирватися на волю. Але зараз не час влаштовувати їм невелику демонстрацію тхеквондо, карате у корейській моді.

"А тепер невелика прогулянка, містер Морлі", - пустотливо посміхнувся "British Accent", явно задоволений своїм веселим жартом.

Распутін штовхнув мене вперед, щоб збити з лави. З руками за спиною я не міг підвестися. Він змусив мене пригнутися, поки я не виявився практично віч-на-віч з гарматою «Сміт і Вессон». "Британський акцент" втратив самовладання. Він не міг приховати сильну радість, яку він відчував, бачачи, як я страждаю. Його садистське обличчя осяяло сяючим виразом обличчя, і він задоволено кивнув.

"Ви ідеальні, містере Морлі", - вигукнув він. Роль ідеальна для тебе. Приведи сюди нашого друга, - додав він до адреси свого поплічника, вказавши на кінець перегрітої кабінки.

Я сидів навпочіпки, весь у поті, мої руки були скручені за спиною, і "британський акцент" тримав мене в страху, одягнений у свій білий костюм. Незважаючи на дискомфорт мого становища, я не міг не дивитись з подивом, оскільки не помітив ні краплі поту на його чолі.

"У нього має бути кров рептилії", - сказав я собі. Але це цікаве зауваження швидко змінилося безпорадною віддачею, коли я зрозумів, куди мене веде співрозмовник Распутін.

Він безжально штовхав мене до ґрат опалювальної системи.

Оснащений серією вольфрамових резисторів з червоним кольором, пристрій виглядав як гігантський тостер. Ґрати утримувалися на місці сталевим каркасом, який на дотик був таким же гарячим, як і сам нагрівальний пристрій.

"Чи бачиш, ми в Гонконгу в курсі останніх подій", - з жахливою гримасою вказав мені Білий-Костюм. Більше ніякого фінського дров'яного каміння. Ми сучасні та показуємо це! Отже, містере Морлі, ви все ще хочете продовжити цей невеликий експеримент? Чи готові ви до співпраці?

- Я вже казав вам! Я наполягав, намагаючись стримати лють. Він хотів продати мені партію промислових алмазів. Він вкрав їх із ...

- Не спрацює, містере Морлі! Британський акцент втрутився, навіть не дозволивши мені закінчити свій комерційний крок. Це взагалі не спрацює!

Тепер він дивився на мене з убитим горем виразом обличчя доброго вчителя перед неслухняним учнем, який відмовляється слухати розум. Він несхвально клацнув язиком і спрямував свій пістолет на мене. Я був приблизно за чотири фути від решітки і вже відчував тепло печі, що виходило від неї.

"Трохи ближче", - холодно наказав він.

Распутін відсунув моє обличчя менш як на шість дюймів від теплового елемента. Мої вії і брови сіпнулися, випромінюючи запах смаженої свині. Напружуючи кожен м'яз, я робив усе, що міг, щоб відвернутися від палаючого заліза.

"Отже, містере Морлі, нам дійсно доведеться відзначити себе на все життя?" Давай, відповідай мені чітко і тоді ти позбавиш себе цієї ганьби!

Ти не хочеш ? Дуже добре. Піднеси його трохи ближче, любий друже.

Распутін зробив це без вагань. Цього разу мені неможливо було придушити крик. У мене на лобі почали утворюватися пухирі. Незважаючи на те, що Smith & Wesson був до мене приставлений, мені терміново потрібно було щось спробувати. Боги не залишили мене повністю, тому що в цей момент рипнула дверна ручка. Безумовно, клієнт, який хотів насолодитися сауною… але користувався зручностями відповідно до їхнього основного призначення.

Це був той випадок, на який я так довго чекав. Білий костюм повернувся, щоб піти і замкнутися зсередини. Я порахував він, е, сам - один, два, три - так само, як мій учитель карате ледве навчив мене. Безперечно, майстер Чун пишався б мною, якби побачив мене.

Ти повинен був бути найшвидшим. Я знав, що це єдиний шанс. У мене не було часу доопрацювати корекцію удару чи стабільність роботи ніг. Швидше інстинктивно, ніж методично, я завдав приголомшливого удару ногою. Коли моя нога вдарила в коліно опонента, я був нагороджений тріском. Його крик болю супроводжувався ослабленням хватки, яка, проте, все ще заморожувала мене. Білий костюм, схоже, не хотів використати свій пістолет, мабуть, боячись заподіяти шкоду партнеру і опинитися переді мною на самоті.

Я утримався від того, щоб сказати йому, що його ставлення заспокоює мене.

У той момент, коли Распутін послабив хватку, я розвернувся на місці і, штовхнувшись, перестав вириватися. Він застогнав від люті і кинувся на мене, опустивши голову. Недостатня обережність з його боку: його підборіддя торкалося мого кулака. Він відкинувся назад, що дало мені необхідний простір, щоб ударити його високо по лобі.

Це було дуже складно, ніж се-бон-ке-лу-ки, трюк з трьома рухами, який я ретельно репетирував знову і знову під критичним і вмілим поглядом майстра Чуна. Але не мені було хвалитися стилем. І тільки з невеликим академічним ривком я ухилився від "британського акценту", коли Аль Капоне зі східних країн впав. Безперечно, я був корисніший живим, ніж мертвим. Насправді "British Accent" не міг вирішити сплатити мій рахунок. Ця відсутність рішучості обернулася проти нього.

- Сволота! - Вилаявся він, взявшись за замок.

Але після всіх страждань, які він мені завдав, я не хотів відпускати його так легко.

Моя права нога вже пішла в кидок, перш ніж я зрозумів, що роблю. Вона з глухим стукотом ударила "британський акцент" у скроню. Здивування і біль викликали пронизливий рев мого шановного товариша, який знепритомнів. Після кількох жахливих обертань у повітрі «Сміт і Вессон» із шумом казанка впав на підлогу. Але горила ще не сказав свого останнього слова. Він підвівся миттю і схопив мене за шию. Я відчув, як його могутні пальці вп'ялися мені в горло.

На нещастя для нього, відповідь була готова.

Він отримав різкий удар рукою, влучно названий «сон-нал-чі-ки», за яким відразу ж пішов поштовх у грудну клітку. Але він був крутим. Він видав тихий стогін, від якого я вдихнув в обличчя тепле смердюче повітря, але лещата в його руках продовжували перетворювати кадик на губку для посуду. Ще одна секунда, і я був готовий. Я вдарив у них кількома пальцями.

Рука Распутіна безвольно повисла. Виригаючи незрозумілі прокляття, він почав трясти мене туди й сюди, як ганчіркову ляльку. Незважаючи на певне захоплення його опором, я не змусив себе зобразити злого хлопця.

Бокове перекручування тулуба було недостатнім, щоб звільнити мене, але дозволило мені завдати йому удару у відповідь у підколінну ямку. Його нога зігнулася під ним, і я нарешті зміг отримати свій звичайний повітряний пайок. Другий удар стався відразу за першим, цього разу за інше коліно. Він похитнувся, очевидно готовий звалитися. Але його ресурси були вичерпані. Однією рукою, мізинець якої був схожий на роздутого рожевого дощового хробака, він почав ритися у своїй куртці-гармошці.

Не чекаючи, поки він подасть мені свою візитку, імовірно у вигляді пістолета з глушником, я нагородив його жахливим ударом у селезінку.

В принципі, мав би вибухнути орган нормального опору. Распутін остаточно звалився. Коли він проходив, його голова вдарилася об куток дерев'яної лави, і він мляво впав на підлогу, його губи сіпнулися в дурній посмішці.

Позаду мене Білий-костюм все ж таки вирішив виділяти кілька крапель поту, що мені здалося дуже гарною ознакою для повернення до нормального життя. Він повзав рачки, шукаючи свій пістолет. Він мав велику рану у скроні. Маленька червона липка канавка спускалася його шиєю, перш ніж зникнути за коміром сорочки.

«З повагою, Джошуа Т. Морлі», - сказав я, притискаючи п'яту до його руки щосили.

Я жорстоко нокаутував його з метою безпеки. Чувся огидний шум розчавлених кісток та сухожилля. Пінистий рот "British Accent" розширився, як у бика на бійні, і видав хрипкий пронизливий крик пораненої тварини. Я взяв Smith & Wesson і зачинив двері сауни, щоб потрапити у більш гостинні місця.

Тому що чим більше я думав про це, тим менше мені здавалося, що «Привиди гніву» часто ходять.

РОЗДІЛ ІІІ.

Однак бог знає, що тижнем раніше сауни, парні та парні не були в центрі моїх турбот.

Я був у Вашингтоні і увійшов до офісу Хоку в штаб-квартирі AХ.

"Сядь, Нік", - сказав він мені. Я буду з тобою за хвилину.

Я сів у шкіряне крісло і терпляче чекав, коли з'явиться начальник. Крізь венеціанські жалюзі за старим обвітреним дубовим столом я міг бачити потік автомобілів, що кружляли пунктирними лініями навколо Дюпон-Серкл. Березень щойно закінчився при чудовій весняній температурі, але квітень, здавалося, був сповнений рішучості не применшувати значення цього висловлювання, і останні три дні небо падало на наші голови зливами.

Я ненавидів цю дощову погоду. До того ж вологість атмосфери пробудила у вигляді пульсації неприємні спогади про укол, який я отримав у Нью-Делі, та про кулю, яка менше року тому пронизала мою ікру в Катманду. Але ті минулі місії, які зрештою увінчалися успіхом, були давньою історією. Зараз мене цікавили погляд і непроникне обличчя Яструба у глибокій медитації. Його очі дивилися на мене. Вираз, який, як мені здалося, я там прочитав, звучав як стурбованість, навіть невпевненість. Як завжди, він намагався використати гумор.

– Ваш паспорт у порядку? - спитав він, закушуючи одну зі своїх отруйних сигар.

"Як зазвичай, сер", - серйозно відповів я.

«Дуже добре, – сказав Хоук. Тому що вам він знадобиться. Звісно, з новим ім'ям.

- Куди ви мене відправите цього разу, сер?

– Гонконг. Розпорядження президента.

- Як завжди, сер.

- Не завжди. Тільки коли справа стосується бізнесу, ем… безладного чи, ем… надто чутливого для хлопців із ЦРУ. Фактично, з деякого часу витоку інформації про національну безпеку набули вигляду крововиливів. Що навряд чи порадує серце Овального кабінету. Візьмемо, наприклад, цей задирок із цим перекладачем. Він поставив уряд у страшенно скрутне становище. Нам пощастило, що ми пережили спогади.

Я терпляче слухав, час від часу киваючи головою, знаючи, що якщо Хоук так гасає навколо і навколо, то, мабуть, не без причини. Він обережно розчавив мокрий безформний недопалок своєї потворної сигари, потім потягся і витяг інший, у кращому стані.

«Все це для того, щоб ви зрозуміли, що ми не можемо дозволити собі жодного безладу», - сказав він.

Він знову зробив паузу, щоб запалити сірник. Полум'я розширилося, коли він затягнув сигару, перш ніж випустити гидку затяжку. Потім він поклав обидві руки на стіл і подивився мені у вічі, щоб переконати мене в серйозності ситуації.

"Один із ваших колег був убитий два дні тому", - оголосив він мені.

Я спитав. - Хто?

- Роулінгс.

- Чорт! Я б сказав, що він був страшенно хитрим лисицем. Ніколи не подумав би, що з ним може статися таке!

"Я теж", - зізнався Хоук. Ми знайшли його у готельному номері. Він був мертвий уже кілька годин. Передозування.

Вбивці хотіли, щоб це виглядало як самогубство. Зайве казати, що це було не так.

- Де ж ?

- У Гонконгу.

- І тому ви мене туди відправляєте?

"Цілком вірно", - відповів Хоук, відкинувшись на спинку стільця і випустивши криве кільце диму до стелі, яке було відображене його звукоізолюючою плиткою і на мить огорнуло кабінет непрозорим серпанком. - Звичайно, Роулінгс мав завдання, - продовжив він. Я надіслав його купити рулон мікрофільму. Він навіть не мав можливості зустрітися зі своїм контактом.

- І я впевнений, що на цей контакт все ще чекає.

Хоук кивнув головою.

- Ім'я Спів Чу тобі відомо?

Я опустив голову, щоб зосередитися, знаючи, що директор АХ та головний операційний директор уважно подивився на мене.

- Та багато чого, - нарешті сказав я. Китайський подвійний агент, тридцять чотири роки, без шрамів або особливих видимих ознак, середнього зростання. Будь-хто, хто його не знає, віддасть йому Господа без сповіді. Він заслуговує на дуже невелику довіру. Але інформація, якою він ділиться, завжди є першокласною.

"Дуже добре", - задоволено прошепотів Хоук. - А тепер, Нік, тримайся міцніше за підлокітники свого стільця, - додав він, скидаючи попіл своєї отрути від мух. Як би ви відреагували, якби я сказав вам, що Пой Чу вдалося отримати мікрофільм, що містить список усіх імен - я маю на увазі все, а не один або два або навіть півдюжини - все, список усіх китайських шпигунів - агентів, що діють на Заході та у Радянському Союзі?

«Я б сказав вам, що він золота людина, сер», - відповів я, не в силах придушити легке захоплення.

"Це саме те, що я думаю", - погодився Хоук, перервавши свою заяву ударом кулаком по своєму нещасному столу. Ви уявляєте, що є цей документ? Можливості, які він відкриває нам? Ми б усі знали про їхню мережу проникнення в цю країну, а також до Європи! І все це завдяки чому? До нашої політики примирення із Москвою! Зважаючи на все, їх начальник побоювався боротьби за вплив між двома блоками. Він зібрав усі імена в одному документі, щоб вони були під рукою на випадок, якщо хтось спробує його оминути.

- Якщо до нас доходить, то це демонтаж усієї їхньої секретної служби, особливо тут, у Сполучених Штатах.

"Вірно", - кивнув Хоук. Їхню мережу не відновити. Ти розумієш, Нік, що ми чекали на щось подібне з 1949 року? Ось чому Овальний кабінет не хоче жодних розбіжностей. Президент, СБ та Пентагон зроблять усе, щоб цей мікрофільм з'явився. І вони готові сплатити ціну.

- Що становить ...?

- Небагато. Принаймні за нашими критеріями. Двісті тисяч в американських доларах. Спів Чу навіть не говорив китайською - якщо дозволите - щоб отримати швейцарські франки. Я відчуваю, що він поспішає на пенсію, а для нього двісті тисяч доларів – це милий маленький вовняний шкарпетку. Тільки от заковика.

- Я не очікував меншого.

- Ми не знаємо, чи він зробив копію документа і чи оголосив він інший тендер.

- У даному випадку Радянський Союз та КДБ?

Хоук кивнув, відклав сигару і оглянув кінчики своїх нікотиново-жовтих пальців.

«Єдине, в чому я можу присягнутися, - сказав він, - це те, що Пой Чу любить гроші. Якби наші радянські колеги випадково запропонували йому більше, ніж ми, він не вагався б ні секунди. Він продасть їм фільм ще до того, як ми встигнемо сказати «уф» та скоригувати наші пропозиції.

- Для цього російським все одно необхідно зв'язатися з ним до того, як на його слід нападе Пекін.

«Перш ніж ти зустрінешся з ним, Нік, – поправив Хоук. Невдача це просто не варіант. Схоже, що Пой Чу стурбований тим, що Пекін викрив його. На нашу думку, щось нагадує йому, що секретна служба Китаю знає, що він мікрофільмував список і перевіз його до Гонконгу. Він маневруватиме з найбільшою обережністю.

«Зайве говорити, що мені доведеться зробити те саме», - зауважив я, встаючи. Коли ви хочете, щоб я пішов, сер?

- Ви вилітаєте сьогодні ввечері з Даллеса. Ваш номер зарезервований на острові.

«Найкращий готель у колонії», - прошепотів я.

"Для N3 немає нічого надто хорошого", - відповів Хоук, намагаючись розсміятися.

Йому це вдалося.

- Під яким ім'ям я подорожуватиму, сер?

- Морлі, - сказав Хоук, підводячись і простягаючи мені руку.

Цей жест, так само формальний, як і похорон, навряд чи на нього нагадав. Я зрозумів, що як тільки я зачиню двері, він почне мучитися докорами совісті. За місію насамперед. І особливо за моє здоров'я, ніби він боявся, що я поділю долю бідного Роулінгса.

"Джошуа Т. Морлі", - додав він.

Ми потиснули один одному руки після цього роз'яснення.

Через шість годин я пристебнув ремінь безпеки. Незабаром Боїнг 747 уже летів. Тридцять дві тисячі футів. Зі свого місця я більше не міг бачити Дюпон-Серкл. І тим більше стурбованого обличчя Девіда Хока.

*

* *

З усього цього було ясно тільки одне: Спій Чу не був такий обережний, як слід.

Хтось безперечно завадив йому розкрити мені схованку свого мікрофільму. Але ким був цей третій бік? З цього приводу я знав лише точний зміст дорогоцінного документа.

Щодо двох людей, яких я зустрів у хаммамі – Білого-костюму та його майже мовчазного друга, – я був майже впевнений, що вони працювали на КДБ, тобто на радянський аналог нашого ЦРУ. "British Accent", ймовірно, був перебіжчиком на кшталт Макліна та Берджесса, російських шпигунів, які проникли до міністерства закордонних справ на початку 1950-х. Чи була у них зустріч із По Чу? Це було те, що я міг дізнатися лише тоді, коли мої припущення – і без того досить численні – були підтверджені твердими та незаперечними фактами.

У будь-якому разі я був переконаний, що вони не несуть відповідальності за насильницьку смерть нещасного Спів Чу. Оскільки мікрофільм так само цінний для КДБ, як і для АХ, вони кинули б виклик своїм цілям, прибравши подвійного агента. Отже, вони прийшли до турецької лазні та виявили там труп. Як і я. Тепер вони були в такому ж сум'ятті, як і ваш покірний слуга, доблесний N3.

Я повинен був припустити, що Пой Чу не збрехав мені, коли сказав, що сховав документ, чекаючи завершення переговорів. Я не мав іншого вибору, оскільки, попри те, чого я боявся на мить, він явно не носив його. Таким чином, логічно, що мікрофільм залишився там, де його сховали.

"Але де він міг його покласти?" - подумав я, вислизаючи якомога обережніше з хаммама "Сердиті привиди".

На нещастя для мене, фея-покоївка, яка зазвичай давала мені поради, була відсутня того дня. Я вибрав більш прямий маршрут, через Солсбері-роуд та Натан-роуд, до порома Star Ferry, за кількасот ярдів від мого готелю.

У мене все ще був один козир: ім'я, написане на звороті шматка купюри, імовірно вислизнуло від пильності вбивці Пій Чу, а також "британського акценту" та його горили. Чим більше я думав про це, тим важливіше здавалося мені схопитися за цю підказку. По-перше, у Гонконгу було дуже мало музеїв. Колонія була сповнена ресторанів, масажних салонів та універмагів, але гостро потребувала культурних центрів. Крім того, мені здалося дуже незвичайним, що людина, якою була покійна По Чу, могла ходити в музеї. Подвійні агенти рідко встигають захопитися мистецтвом. Крім, звичайно, вкрасти там чогось.

Все це, звичайно, призводило лише до здогадів та припущень. Але я повинен був спробувати ясно побачити це.

Моя гіпотеза номер один полягала в тому, що Пой Чу вистежив агент з Пекіна, який був сповнений рішучості повернути мікрофільм, перш ніж його буде продано «ворожим» державам. А саме США чи СРСР.

Моє припущення номер два полягало в тому, що Пой Чу допитували і, відмовившись співпрацювати, він зіпсував ті шанси, які в нього залишалися, на те, що одного разу він зможе спокійно піти на пенсію.

Моя гіпотеза номер три нарешті передбачала обґрунтованість перших двох: замість того, щоб бути на шляху до Пекіна, документи, мікрофільмовані Пой Чу, все ще знаходилися в тому місці, де він їх зберігав.

Отже, все це було на брудному, зім'ятому старому аркуші паперу. Точніше, на спогадах про дві ідеограми, що привели мене до музею Фунг Пін Шань Університету Гонконгу.

Минуло двадцять п'ять хвилин, як я вийшов із сауни, коли ступив на острів Гонконг. Я пройшов невелику відстань до готелю «Мандарин», де сів на автобус №3 до місця призначення Бонем-роуд та музею.

Тим не менш, я був на крок попереду "British Accent" та його друга. Ця перевага коштувала мені кількох поверхневих опіків на лобі, що за цих обставин було незначним інцидентом. Тепер, коли мій пістолет люгер - Вільгельміна повернулася мені під вигин пахви і старий добрий Х'юго був міцно прив'язаний до моєї руки, я відчував себе набагато менш вразливим, ніж раніше в "Злих привидах".

Я також відчував, що не можу спокійно сидіти на своєму місці, дивлячись у вікно на яскраве видовище вулиці. Замислившись, я нахилився вперед, спершись ліктями на коліна, насупивши своє розпалене чоло, тоді як слова на звороті записки продовжували крутитися у мене в голові.

Тоу Ван.

Дивне ім'я цієї жінки. Хто б це міг бути? Сестра Спів Чу? Його мати ? Його дружина ? Його вчителька? Не мав уявлення. Але, сподіваюся, хтось зможе дати мені деяку інформацію у музеї.

Музей розмістився у будівлі з повною архітектурною банальністю. Місце було безлюдним. Очевидно, це було не те, що можна було б назвати визначною пам'яткою. Як і більшість будівель на острові, музей Фунг Пін Шань, типове свідчення британської колонізації, не був більмом на оці, ні дивом. Він був просто безхарактерним.

Швидкий огляд трьох його рівнів не приніс мені жодних цікавих відкриттів. Вітрини були заповнені керамікою, китайською порцеляною та бронзою, що вишикувалися в ряд, не дбаючи про естетику чи оригінальність. Насправді Спій Чу, можливо, вибрав це малолюдне місце, щоб сховати свій дорогоцінний мікрофільм. Гіпотезу не можна було виключати.

Спираючись ліктями на вітрину, дивився на різні керамічні вироби, не бачачи їх. Мене не залишало питання: як розгадати таємницю Тоу Вана?

Тихе поплескування по плечу повернуло мене до реальності. Я випростався і повільно обернувся. Молодий гід у великих окулярах дивився на мене з винною усмішкою на обличчі.

«Будь ласка, не спирайтеся на вікна», - сказав він мені трохи уривчастою, але дуже академічною англійською. Розумієте, вони старі та тендітні.

«Вибачте, - прошепотів я.

Потім, раптом усвідомивши, що він може бути цінним джерелом інформації, я сказав йому, що захоплююсь захоплюючими колекціями, які я щойно побачив.

- Тобі подобається ? - спитав він, явно втішений.

- Дуже сильно ! Я збрехав, готовий на всі підлості, щоб увійти до нього в довіру. Я приїжджаю до Гонконгу кілька разів на рік у справах, і це вперше, коли я маю можливість відвідати цей музей.

- Як шкода ! вигукнув юнак. Ви щойно пропустили незвичайну виставку.

– А! - сказав я, стаючи все більш зацікавленим. Я не чув про це.

- Це було чудово ! Чудовий! мій співрозмовник запевнив із азартом. На жаль, виставка закінчилася два дні тому.

- Що саме?

- безцінні археологічні скарби. Вони належать Пекінському музею історії Китаю і люб'язно були надані нам Китайською Народною Республікою.

"Мені дуже шкода, що я пропустив ці чудеса", - сказав я. На цей час, я думаю, виставка повернулася до Пекіна.

Молодий чоловік заперечливо кивнув. Рух струснув його пристрої, які ривками ковзнули до кінчика носа. Він поставив їх на місце роздратованим жестом.

«Зовсім ні», - сказав він, коли до нього повернулося самовладання. Вона їде до бірманської федерації. Ви знаєте Бірму?

Я не знав її, але вважав за краще переконати його у протилежному.

- Рангуне, - ухильно відповів я, намагаючись не скомпрометувати себе.

"Вам пощастило побачити частину країни", - сказав гід, кивнувши і з великою мрійливою посмішкою. Ох! подорожі ... Це мета мого життя! Але одного дня я цього досягну. Так, виставка відбувається через Рангун. Кредит є частиною програми культурного обміну. Повірте, це скарби, що становлять чималий історичний та художній інтерес!

Я виглядав настільки засмученим, наскільки міг.

- Якби я знав! - Сказав я, хитаючи головою, щоб відзначити своє глибоке розчарування. Але ви могли б пролити світло на щось зовсім інше… Ось воно: я чув про даму на ім'я Тоу Ван. Я б з нетерпінням чекав на зустріч з нею.

. Якщо ви випадково знаєте її, ви, безсумнівно, зможете сказати мені, як я можу з нею зв'язатися.

- Тоу Ван! вигукнув приголомшений юнак.

Він поклав руку на її пряме чорне волосся і почав люто їх чухати, ніби відповідь на моє запитання свербіла на його шкірі. Потім він тихо пирхнув. Він явно докладав надлюдських зусиль, щоб стримати хихикання.

- Ну, нарешті, відповів він, припустимо, я її особисто не знаю...

Що могло бути для нього таким веселим? Проте я вирішив наполягти.

- У такому разі ви могли б вказати мені на когось, хто її знає.

Молодий чоловік схилив голову набік і довго дивився на мене, схиливши очі, у напівсмішній тиші.

- Ти серйозно ? - нарешті спитав він мене з подивом. Хіба ти не морочиш мені голову?

- Точно ні ! Я відповів, що все більше і більше приголомшений. Я ніколи не був таким серйозним. Щось змушує вас повірити, що я морочу вас?

- Ну так! Тоу Ван мертва.

– Мертвий! Але коли вона вмерла?

- Ой, трохи більше двох тисяч років тому...

Потім, не в силах більше стримуватися, хлопець вибухнув. Гучні вибухи сміху луною рознеслися по кімнаті.

РОЗДІЛ IV.

Очевидно. Не було можливості знайти Тоу Ван за його номером у телефонній книзі.

Несподівано усвідомивши, що можу зрештою образитися на його зухвалість, мій молодий гід різко перестав полоскати горло.

"Не зрозумій неправильно", - вибачився він. Але твоє питання було надто… кумедним. Зрозумійте, Тоу Ван була принцесою династії Хань. Коли вона померла, що налічує трохи більше двох тисяч років, вона була похована в ... - Як би ви сказали? - у похоронних обладунках з нефритових пластин. Думаю, що ти знаєш, що таке нефрит?

Я відповів кивком.

«Тоді, - продовжив мій імпровізований вчитель, - вважалося, що нефрит має властивість зберігати людські останки незайманими на всю вічність». Звісно, це було неправильно. Але Тоу Ван і представники королівської сім'ї, з яких вона сталася, твердо вірили у це забобон. Ви уявите, що я не міг не розсміятися, коли ви спитали мене, як з нею познайомитися. Від Тоу Вана не залишилося нічого, навіть порошинки. Нефритова броня порожня.

- Звісно, я кивнув. І якщо я правильно розумію, ця похоронна прикраса була частиною археологічних скарбів, позичених Пекіном?

- Ось ти про що. Це навіть шедевр виставки. Він є мозаїкою з нефритових пластин, з'єднаних тонкими золотими нитками. Дехто стверджує, що створення цього дорогоцінного предмета пішло десять років, але насправді ніхто не знає напевно. Він надто старий.

"Я дійсно шкодую, що пропустив це", - сказав я. Але ви навчили мене дуже цікавим речам, і я дякую вам за це.

"Але все задоволення було моїм", - чемно сказав молодик. Так мало людей цікавляться багатством наших музеїв… Я щасливий, що зміг вам бути корисним.

Я сказав собі. - "Для служби це страшенно хороша послуга!

Я впіймав таксі на Коннот-Роуд-Сентрал і без вагань вказав пункт призначення. На цей раз мій план дій був повністю намічений. Я знав, що Хоук не спатиме спокійно, поки мікрофільм не з'явиться на столі. І я не мав можливості розчарувати мого шановного боса. Я був сповнений рішучості довести справу до кінця, навіть якщо мені доведеться розкрутити зграю диких качок. Прикраси для тіла Тоу Ван були на даний момент єдиним треком, який у мене був. Я збирався його шукати. Це було так просто. Це, мабуть, буде довга справа, можливо, найделікатніша в моїй кар'єрі, але мій розум не заспокоїться, доки я не огляну - помацаю власними руками - нефритові обладунки покійної принцеси.

Тільки тоді я дізнаюся, чи я зайшов у глухий кут.

Мені довелося поспішати, бо я думав, що два агенти КДБ незабаром знову підуть за мною. Перше, що потрібно зробити: отримати візу у консульстві Бірми. Таксист був добре знайомий із місцевістю. Він швидко висадив мене на вулиці Des Vœux Road Central, навпроти будівлі International Building.

Ви могли подумати, що мій час був попередньо синхронізований, тому що мені вдалося проникнути до консульства незадовго до закриття.

Поспішно заповнив анкету.

"Через сорок вісім годин", - сказала мені службовець за стійкою. Це правило та винятків немає.

- А чи не можна, скажімо, через добу? За додаткову плату… – ризикнув я, максимально використовуючи свою чарівність, наскільки дозволяла обережність.

На жаль, мені попався затятий бюрократ. Справжній автомат. Ніщо не могло змусити її поворухнутися.

"Це правило", - повторила вона, розглядаючи синьо-сіру обкладинку мого паспорта, ніби шукаючи жирні плями. Це зробила не я, а адміністрація Соціалістичної Республіки Бірма. Я також маю нагадати вам, що ваше перебування в країні не повинно перевищувати одного тижня, всього сім ждів.

- Чи можу я залишитися довше?

- Чому ви хочете поїхати до Бірми? - різко підозріло спитала вона мене.

- Тут написано: "Туризм".

І я показав їй свою анкету зі своєю особливою усмішкою, від якої дами зазвичай непритомніють.

З цим це був гіркий провал.

"Якщо ви знаєте, як максимально використати свій час, семи днів буде більш ніж достатньо, щоб відвідати країну", - сказала вона без відповіді.

Вона прикріпила заяву до мого паспорта скріпкою і закопала носом у свої документи.

- Дуже дякую за вашу доброту, - сказав я, повертаючись на підборах.

Вона все ще думала, чи це бекон чи свиня, коли я вийшов у двері. Звичайно, я міг би прискорити просування через консульство Сполучених Штатів, але така дипломатична суміш могла привернути до мене увагу. Але я хотів потрапити до Бірми як хороший середній турист. У разі потреби я був готовий дозволити собі шорти-бермуди та Kodak Instamatic. Якщо я не хотів, щоб мене помітили, мені доводилося чекати на два дні, поки мені видали візу.

Набагато більше за мене дратувала обмежена тривалість мого легального перебування. Так що в мене було б сім днів, а не більше, щоб знайти місце, де мала бути виставлена нефритова прикраса в Рангуні, і, що найважливіше, знайти спосіб вивчити його ближче. Це було дуже коротко. Я ніколи раніше не бував у Бірмі, але непогано знав політичний клімат та культуру країни. Я навіть трохи знав бірманську, хоча англійська мова практикувалася майже скрізь, особливо в Рангуні.

Весь мій підхід був заснований на припущенні. Припущення, яке на даний момент можна було сформулювати лише у формі питання: чи справді Пой Чу використав прикрасу на тілі принцеси, щоб приховати список, чи вставив його в броню, чи сховавши десь ще?

Вже смеркало, коли я схопив квиток і сів на пором назад у Коулун. Зі своїми закругленими краями гавань виглядала як величезна порожня чаша, що палала сотнями вогнів, що мерехтіли на вершині піку Вікторія. Офіси авіакомпаній вже закрилися, як і муніципальна бібліотека, розташована на острівній частині всередині масивної будівлі мерії.

"Нарешті завтра буде світло", - кажу я собі з доречністю західного героя, коли сонце сідає за обрій.

*

* *

Наступного ранку я взявся за роботу з похвальною запопадливістю.

Я взяв квиток на літак і заразом зарезервував номер у готелі Strand у Рангуні. Ці заходи були вжиті, оскільки мій паспорт було записано у бірманському консульстві, мені залишалося лише одне: чекати. Тридцять одну годину, якщо бути точним.

У мене було достатньо часу, щоб обміркувати свою вчорашню гіпотезу, і я знайшов її все більш переконливою. Сховавши свій мікрофільм у нефритовому наборі до того, як він був запакований, Пій Чу без найменшого ризику вивіз список із Китайської Народної Республіки. Знайти його на митниці було неможливо, оскільки колекція належала до ханьської доби і чіпати її не можна було. Спів Чу міг бути знайомий з кимось у Пекінському музеї, співробітником, який мав доступ до експонатів і погодився допомогти йому у його бізнесі. З грошима можна робити багато. У комуністичному Китаї гроші, ймовірно, користуються таким самим коханням, як і в інших країнах світу. І, якщо хтось опинився в потрібному місці для їхнього отримання, це безпомилково був Пій Чу.

Ця гарна теорія, звісно, могла здутися, як повітряна куля, на стадії польової перевірки. Зрештою, Тоу Ван було лише жіночим ім'ям, хоча це було ім'я уславленої принцеси, яка померла близько двадцяти століть тому. Я повністю усвідомлював це. Тільки, оскільки мені не було чого думати, крім цього, я не був у скруті. Як я вважаю, я вже сказав раніше, документ, який я шукав, був надзвичайно важливим для служб безпеки моєї країни. Більш важливим, ніж дюжина ядерних секретів, до яких я додам, для гарного заходу, ключ до двох чи трьох військових таємниць. Було б просто непростимо дозволити цьому списку вислизнути з моїх пальців. Крім того, поки я не зробив усе можливе, навіть нелюдське, щоб знайти її, я знав, що не задоволений.

Ні Хоук.

Ні Овальний кабінет.

Це і спонукало мене взяти квиток до Рангуну.

Я знову перетнув гавань на шляху до Вікторії на острові Гонконг. Я вже відчував себе старим завсідником Star Ferry. Другою частиною моєї програми було відвідування бібліотеки. Його стелажі займали чотири поверхи у будівлі Ратуші навпроти Королівського пірсу. Від посадкового майданчика мені достатньо було перейти вулицю, щоб опинитись там.

Як і молодий гід, який давав мені інформацію в університетському музеї, бібліотекарі щосили намагалися мені допомогти. Поки шукали необхідні документи, я уважно перевіряв, що Білий костюм та його друг не перейшли мені дорогу.

Вони не з'являлися. Але щось підказувало мені, що я незабаром побачу їх знову.

Після огляду моїх знань бірманської мови я пройшов прискорений курс топографії Рангуна. Потім я взявся за купу величезних томів, перед якими торговець антикваріатом втратив свідомість від захоплення. Там я дізнався, що в 1968 році в Маньчжені, неподалік Пекіна, було розкопано два некрополі, кожна з яких складалася з декількох кімнат, і що нефритова прикраса Тоу Ван була знайдена в одній із цих кімнат. Фактично, було виявлено два натільні обладунки: Тоу Ван та її чоловіка Лю Шена, зведеного брата Ву, імператора Хань. Китайські археологи та фахівці реконструювали дві тисячі сто п'ятдесят шість нефритових пластин ручної роботи, які складали прикрасу Тоу Ван. Адже всупереч очікуванням принцеси костюм не витримав випробування часом.

Я навіть знайшов статтю в нещодавній газеті, де докладно розповідалося про пересувну виставку. До останнього костюма Тоу Вана додавали триста вісімдесят п'ять творів мистецтва, жоден з яких не був виявлений до 1949 року. Але, природно, вся моя увага була приділена нефритовим прикрасам. У журналі було розміщено кольорову фотографію цього археологічного скарбу. Суботи мого дитинства були насичені кіносеансами з двома фільмами у програмі: «Прокляття мумії» з наступним «Привидом мумії» або «Рука мумії» з наступним «Притулком мумії». Розглядаючи прикраси Тоу Ван у мене виникло почуття дежа вю, коли я згадав привиди великого екрану, які населяли кошмари мого юного віку.

Але зброя Тоу Ван сильно відрізнялася від мумій, які мені довелося бачити. Насправді це було схоже на кольчугу, яка огортала тіло, повторюючи кожен його контур. Все було чудово відоме, аж до вух і носа. Навіть дві схрещені руки покриті тонкими нефритовими пластинами. Позолочений бронзовий підголівник був призначений для останнього сну принцеси. Два ритуальні хуани - півмісяця з нефриту - були поміщені перед кожною її рукою. Поруч із лежачою статуєю були вміщені чотири синьо-зелені нефритові диски: «пі», символи неба. Отримавши привілеї та розкіш тут, на землі, Ту Ван напевно отримає королівський прийом після прибуття на небеса. Вона також була впевнена, що її тілесна оболонка завдяки нефритовим обладункам повністю збережеться до кінця століть. Але коли гробницю відкрили, від неї залишилася лише жменя пилу. Не більше не менше.

Коли я закінчив читати, я повернув журнали та книги дружньому обслуговуючого персоналу, а потім залишив приміщення.

День добігав кінця, і я був принаймні впевнений, що став культурнішим, ніж двадцять чотири години тому.

Посольство Бірми пообіцяло мені мій паспорт та нову красиву візу наступного дня наприкінці дня.

Зателефонував Хоуку, щоб повідомити про останні події, і я пішов розслабитися в приємному гарячому душі. Чудова вечеря, родзинкою якої стала качка по-пекінськи, мене повністю підбадьорила. Два агенти КДБ не з'являлися з того часу, як ми зустрілися на маленькій Темпл-стріт. У мене не було планів наступного дня, і я вирішив зробити собі невелику екскурсію. Один спосіб, як і будь-який інший, не показувати мені надто багато у місті.

Пройшло кілька років з того часу, як я ступив до Макао. За чотириста років у цій заморській португальській провінції, розташованій у Кантонській затоці, практично нічого не змінилося. У ХХ столітті острів здавався непроникним. Після руїн головною пам'яткою Макао були азартні ігри.

Шістдесят п'ять кілометрів відокремлюють Гонконг від маленького португальського сонного анклаву. Судну на підводних крилах потрібно близько години, щоб подолати цю відстань, перетинаючи Кантонську затоку, в яку впадає знаменита Перлина річка, одне з відгалужень дельти річки Сі-Кіанг. Бірманці дали мені папір про те, що вони зберегли мій паспорт. Митник проштампував її, потім мені дозволили взяти квиток та посадку.

Погода стояла чудова. Море було схоже на тарілку із блакитного скла. Вибравши місце на верхній палубі, я почав чекати на виліт. Сусіднє сидіння було порожнім, але судно на підводних крилах ще не покинуло порту, коли хтось увійшов. Я повернув голову і одразу захотів зустрітися. Їй було близько двадцяти п'яти. Її попелясто-русяве волосся було зібране в строгий пучок. Її руки з нігтями, не вкриті лаком, тихо лежали навколішки. Ще я помітив, що вона була у туфлях на плоскій підошві. Одним словом, суворіше функціональне вбрання. Але навіть сукня черниці не могла приховати її чари, які були чималими.

Я вказав їй на це максимально чемно, коротко і витончено.

- Дякую, - прошепотіла вона, боязко прочинивши неприкрашені губи.

Очевидно, вона робила все, щоб виглядати як бібліотечна миша. Але це не спрацювало. Коли я вивчив його уважніше, мій мізинець сказав мені, що за цим спартанським фасадом ховається зовсім інша особистість і, без сумніву, цілком бажаючи висловити себе.

- Ви вперше у Гонконгу? - Запитала я, витягаючи з кишені золотий портсигар.

- Так.

Я відчинив його і простяг їй.

- Ні, дякую, я не курю, - відповіла вона, хитаючи головою.

Я цього чекав. Судно на підводних крилах почало набирати швидкість. Я розслабився у кріслі та схрестив ноги. Я глянув на посадку пасажирів і не помітив фігур, що близько або віддалено нагадують "British Accent" і Распутіна. Насправді я не особливо очікував їхньої появи. Але два запобіжні заходи краще, ніж один. Особливо у моєму бізнесі.

- Але, здається, я не представився, - сказав я, щоб не дати розмові затихнути. Джошуа Т. Морлі.

Після невеликого вагання моя сусідка схопила руку, яку я простягнув. Я потиснув її м'яку теплу долоню свою.

"Кетрін Холмс", - оголосила вона, трохи почервонівши.

- Кейт?

Вона кивнула головою.

- Приємно познайомитись, Кейт. Б'юся об заклад, ви зі Штатів, продовжив я, щосили намагаючись змусити її почуватися комфортно.

Однак це не може бути так складним, як розтопити айсберг. Але, на перший погляд, це також не дитяча гра.

- Так. Вона сказала мені, що з Вісконсіна. Але це все так... так, - додала вона, незграбно простягаючи руку, щоб обійняти обрій.

Я запропонував. - Красиво?

- Більше, ніж це. Екзотика ... збиває з пантелику! Я вперше в Азії. Проте це моя сфера.

Прийнявши зручнішу позу, вона злегка повернулася до мене, і при цьому поділ її спідниці твіда піднявся вище колін. Зі свого місця у мене був приголомшливий вид на пару ніг, які, чесно кажучи, заслуговували на увагу.

Я спостерігав за ним мить, намагаючись прочитати його блакитні очі. Перше визначення, яке спало мені на думку, було «простодушним».

Я запитав. – Ви вивчаєте східні цивілізації?

– Ні, археологію.

– Археологія! Справді? - вигукую я, широко розплющуючи очі. Отже, я маю честь подорожувати в компанії послідовника Генріха Шлімана!

Мабуть, щоб сподобатися, знадобилося більше часу.

"Я просто працюю", - рівно сказала вона. Я їду в Пеган, щоб брати участь у розкопках на землі. Тут збереглися дуже давні рештки монської цивілізації. Це видається неймовірним. Ви коли-небудь чули про це, сер?

«Кличте мене Джош, - сказав я. Так я знаю. Якщо не помиляюся, це у центральній Бірмі.

- Точно. Село крихітне, але руїни там, напевно, найбільші у світі. Тут близько п'ятисот пам'яток, зокрема велика кількість святинь. Якщо чесно, готую докторську дисертацію.

Я не здивувався. Кейт Холмс не мала нічого спільного з дамою-мандрівницею. З будь-якої точки зору моя молода співрозмовниця була гідна найбільшого інтересу. І я дедалі більше прагнув дізнатися про неї. Мені просто хотілося сказати їй, що я теж збираюся поїхати до Бірми. Але, як випливає з назви, секретний агент має бути максимально секретним.

"Бірма", - сказав я, мрійливо хитаючи головою. Ви збираєтеся вирушити у подорож! Як довго ти збираєшся там провести?

"П'ять тижнів", - відповіла Кейт, перш ніж пояснити мені, що вона отримала спеціальний дозвіл на роботу з бірманськими археологами. У мене пішло майже рік на те, щоб оформити замовлення, стипендію та всі інші формальності. І ось воно майже готове… Я відчуваю, що зараз пливу в якомусь заціпенінні. Не знаю, чи ви мене розумієте.

- Так. Так. Дуже добре. "Я багато пересуваюсь, і мої подорожі регулярно надають на мене такий самий вплив", - сказав я, подумки думаючи про спогади, які я отримав з чотирьох кутів земної кулі у вигляді шрамів, коли інші отримують ярлики на свої валізи. Я впевнений, що у вас буде цікавий досвід.

- Сподіваюся, - випалила вона.

Потім вона замкнулася в глибокому мовчанні, глянувши в нескінченність.

Звичайно, я не міг зарахувати Кейт Холмс до моїх легких завоювань. Навіть із великою уявою це було дуже складно уявити. Але я не був тією людиною, яка б здавалася перед обличчям негараздів. Її стриманість була викликом. Чим більше я дивився на неї, тим більше мені хотілося ближче познайомитися з нею.

Мені знадобилася майже вся поїздка, щоб отримати від неї сором'язливий сміх. Але коли вона прийняла мене як свого гіда для екскурсії, я відчув, що зробив найважчий крок. Судно на підводних крилах пробивалося крізь армію джонок та рибальських човнів. Я допоміг Кейт залізти на дерев'яний пірс і підвів її до рикші, що чекає. «Таксі», розраховане на двох пасажирів, здалося мені якнайкраще придатним для приємної туристичної прогулянки.

Як я і обіцяв, для Кейт була організована королівська екскурсія, починаючи з садів Камоенс з їхньою мальовничою та поетичною печерою і закінчуючи собором Святого Павла, найвідомішою пам'яткою Макао. Ми разом споглядали за сто ярдів від нас Порта-ду-Серко, який відзначає кордон між півостровом та комуністичним Китаєм. З нашого боку арки пливли зелений та червоний кольори Португалії. З іншого боку, п'ятизірковий червоний прапор маоїстського Китаю гордо майорів на вітрі.

"Цікаво, що там відбувається", - зізналася мені Кейт, вказуючи на великий червоний прапор.

«Ви, напевно, знаєте не менше за мене», - відповів я.

Обiд у pousada у Макао взяв гору над її останніми натяками на холодний. Ми поласували супом з краба і спаржі, потім пішли букети «маканез», а потім яблучні та бананові оладки з гоголем-моголем. Все це запивається чудовим португальським рожевим соусом, який творив дива, розв'язавши мову Кейт. Ми мали довгу розмову, яка часто переривалася вибухами сміху. Коли в другій половині дня ми пішли до казино, сіра миша повністю зникла за полицями своєї бібліотеки. Я дуже сподівався, що вона більше не показуватиме кінчика носа.

- Я не знаю, як тобі сказати, Джош... - почала Кейт, поки ми мирно йшли по Авеніду Алмейду Рібейро, усеяному охрою та золотими віллами. У мене справді був чудовий день.

— Але ж це ще не кінець. - У мене невелика річ, - відповів я, думаючи про паспорт, який мені потрібно було отримати до закриття консульства.

Потім я вільний на вечір.

- Тільки на вечерю? - Запитала вона, повертаючись до слідів незайманого опору.

Я пообіцяв підняти руку до серця. - Слово розвідника!

Кейт усміхнулася мені і згідно кивнула.

"Добре, містере Морлі", - весело сказала вона. Я твоя на вечір.

Але вона перестала дивувати мене, коли, вставши навшпиньки, на мить поцілувала мене в щоку.

Я не міг у це повірити. Вона зробила крок. Невеликий крок, звичайно, але так, як мене влаштовувало.

Трохи далі вона взяла мене за руку. Вона розпустила волосся, що майоріло на вітрі, і погладила мене по плечу. Зупинившись посеред головного проспекту, я поставив її перед собою. Очі, які дивилися на мене, не були очима читачки пергаментів. Приємні очі Кейт запропонували мені виявити ініціативу. Не кажучи жодного слова, її губи дали мені зрозуміти, що їм потрібні мої. Я притис її до себе і доставив їй задоволення.

- О, Джоше, не тут! - прошепотіла вона, червоніючи.

Я не міг сказати, що це звучало неправильно, але це зовсім не відповідало добровільній реакції її губ та її тіла, притисненого до мене. Тому на завершення я зроблю останній стрибок чесноти перед капітуляцією.

Ми повернулися до катера на підводних крилах. Кейт, сяюча, вчепилася мені в руку. Пристань була заповнена селянами та туристами, готовими до посадки, але ми мали їхати і повертатися, і було легко повернути свої місця.

Китайське море, порізане сильною хвилею, стало сірим, як залізо. Вдалині хмари бризок, що піднімалися навколо бурунів, обрамлені білою піною, огортали материкове узбережжя порошкоподібним туманом. Коли судно на підводних крилах минуло маяки в гавані, Кейт згорнулася клубочком і заплющила очі.

"Занадто багато подій за занадто короткий час", - прошепотіла я їй на вухо. Офіційно Кейт Холмс знаходиться в Китаї, але частина її все ще десь гуляє Вісконсіном, чи не так?

Вона не відповіла. Вона вже була у півсні.

Все, що я можу сказати, це те, що друг Картер був у захваті від подорожі додому. В даний час.

Я будував плани на ніч, коли щось – точніше, хтось – привернуло мою увагу. Краєм ока я помітив чоловіка майже на краю поля зору. Він був лише дуже звичайною людиною, за винятком того, що ніколи не зводив з мене очей.

«Давай, – сказав я собі, – ти спиш. Хоч раз не було проблем, треба розслабитись. "

Але ця спроба раціоналізації виявилася неефективною. Щоразу, коли я повертав голову, я виявляв, що ці два цікаві чорні очі прикуті до мене, які відразу ж змінювали напрямок. Якщо незнайомець хотів пограти в кішки-мишки, гаразд! Але я не був готовий дозволити себе з'їсти.

"Вибачте мене на секунду", - сказав я Кейт, злегка струснувши її.

Приголомшена морським бризом, вона болісно розплющила затуманене око рівно настільки, щоб запитати мене важким від сну голосом:

- Що робиш ?

- Я йду в туалет, - відповів я, підводячись.

Місце, про яке йдеться, знаходилося на нижньому рівні, і я спустився сходами, навіть не оглядаючись, щоб переконатися, що спостерігач наслідував монму прикладу. Обнадійлива вага Вільгельміни в кобурі надала мені впевненості. Я також відчув у згині руки шовковистий дотик замшевого футляра, в якому Х'юго стояв, готовий розпочати бій із поворотом зап'ястя. І якщо цих двох дорогих помічників було недостатньо, П'єр все ще був поруч, щоб простягнути мені руку допомоги.

Але я сподівався, що мені не доведеться змушувати їх працювати.

Пасажир з наполегливим поглядом, можливо, цікавився Кейт більше за мене. Я ще не думав про це, але, мабуть, це було так само безглуздо. Однак я подумав, що безпечніше переконатись. Спустившись металевими сходами, я пройшов вузьким коридором і потім штовхнув двері, на яких були слова «ДЖЕНТЛЬМЕН» англійською та кантонською мовами. Величезне прямокутне дзеркало височіло над рядом раковин із нержавіючої сталі. Спостерігаючи за входом у туалет у дзеркало, я почав повільно, методично мити руки.

Я витирав себе паперовим рушником, коли моя пильність нарешті була винагороджена. Двері відчинилися, впускаючи невеликий протяг, а за ними відкрилася постать: мій пасажир на верхній палубі.

Я обережно поклав руку на кобуру, поки незнайомець мовчки вмостився перед раковиною і зробив ті ж гігієнічні операції, що я.

Ні разу не повертаючи очей у мій бік, він потер руки з ретельністю хірурга, який збирається увійти до операційної. Я чекав на решту, не відкриваючи рота. Вільгельміна була готова з'явитися через секунду, і цього було достатньо, щоб я залишався абсолютно спокійним. Мені було цікаво, що він збирається мені запропонувати. Контрабандний Сейко? Повну колекцію брудних фото у великому форматі? Саме тоді обличчя, яке я дивився у дзеркало, нарешті вирішило заговорити.

"Думаю, у нас є спільний друг, містер Морлі", - прошепотів він так тихо, що мені довелося напружити слух, щоб зрозуміти його фразу.

Я представився як Морлі двом агентам КДБ, а також покійному По Чу.

- Справді? - спитав я трохи глузливим тоном.

«Так», - сказав чоловік, витираючи свої тонкі хлопчачі руки. Колега дав мені інформацію… дуже важливу інформацію.

- Як звати вашого колегу?

"Його звали По Чу", - відповів він з гримасою, ніби його одкровення було швидше комічним, ніж тривожним. Але я розумію, що він набагато менш балакучий, ніж раніше. Я помилився?

Я обернулася до нього обличчям. Він намагався тримати руки на очах, без сумніву, побоюючись раптово стати таким же безмовним, як його колишній колега.

"Ти знаєш стільки ж, скільки і я", - сказав я, оцінюючи його з першого погляду.

Йому ледве виповнилося тридцять років. Він був легковагою, але явно гнучким та різким. Я вважав за краще бути насторожі. Якби він був експертом у бойових мистецтвах, він міг би завдати мені неприємностей, незважаючи на Вільгельміну, Гюго, П'єра та мою перевагу в двадцять п'ять кілограмів.

- Знаю, - нарешті зізнався він, взявши по черзі паперовий рушник, щоб витерти руки. Мій старий друг Спій Чу іноді був недбалим. Це справді сумно. Але, як я вже сказав, я маю інформацію, яку ви шукаєте. Ви маєте бути щасливими.

«Я маю побачити», - сказав я, воліючи зберегти свою стриманість, перш ніж переконатися, що він не блефує. Все залежить від інформації.

- О, вона чудова, - підтвердив мій співрозмовник.

– А з чого вона складається?

- Вибачте?

- Я питаю вас, яку інформацію ви хочете мені надати?

"Продати вам, містере Морлі", - поправив він з натягнутою усмішкою. Про це, якщо не помиляюсь, домовились.

Двісті тисяч доларів все ще чекали у банку Hong Kong & Shanghai Banck у Вікторії. Але зайве говорити, що так званий друг По Чу не побачить сотню, поки не покаже її.

- Я був готовий заплатити Спій Чу, - говорю я. Я також готовий заплатити і вам. Мені ще потрібні гарантії товару.

Чоловік скривився, показавши мені два ряди крихітних зубів, ідеально рівних та сліпучо білих.

"Це дуже цікавий документ", - сказав він. Але місце не вдало вибрано, щоби про це говорити.

Судно на підводних крилах розтинало воду плавним плавним рухом. Повітря завібрувало від бурчання двигуна.

«Навпаки, мені здається, що у нас тут є вся необхідна ізоляція», - зазначив я.

Молодий чоловік глянув на двері і знову глянув на мене.

- Ви помиляєтесь, - сказав він.

- Що ти маєш на увазі ? - Запитала я, примружившись, спантеличено.

- За нами обома спостерігають, містере Морлі.

- Хто це?

- Хтось, хто, скажімо так, дуже товаришує з урядом у Пекіні.

Таємничий конкурент, який убив Пой Чу, чи ще когось? Колега колишнього подвійного агента, схоже, не хотів давати мені жодних подробиць із цього приводу.

"Знайте, що за вами стежать з того часу, як ви ступили в Гонконг", - продовжив він. Вони знають абсолютно все, що ви робите, навіть зараз. Вони чекають, що ви приведете їх до документа Спій Чу.

– А ви знаєте, де цей документ?

- Так, містере Морлі.

- Ти теж знаєш, хто мене переслідує?

- Це так само правильно.

- То хто він?

Він усміхається від вуха до вуха, явно бавлячись потоком моїх питань. Потім він відкрив рота і нахилив голову в раковину. Його очі закотилися, поступаючись місцем нерухомим жовтувато-білим кулям. Моя реакція була повністю інстинктивною, кожен із моїх рефлексів механічно змінював інший. Менш ніж за секунду я лежав на картатій підлозі з Вільгельміною в руці і дивився на двері, які безшумно вагалися на добре змащених петлях. Що стосується друга Спій Чу, він також втратив здатність говорити. Він повільно зісковзнув у раковину з нержавіючої сталі і звалився біля моїх ніг безформною кривавою купою.

Пора визнати удар, я встав і кинувся до дверей з моїм Люгером в руці. Маленький коридор був порожнім, ніби вбивця випарувався. Судно на підводних крилах перевозило понад сотню пасажирів і, звичайно, не підлягало регулярному огляду. Я повернувся і пішов до ванної кімнати.

На білій сорочці незнайомця на рівні грудей утворилася велика малинова пляма. Його рот був роззявлений. На його обличчі було висловлено недовіру. Очевидно, він не очікував, що його тут розстріляють та й так легко. Десь тут на кораблі на підводних крилах убивця з глушником мав привітати себе з виконанням вказівок Пекіна з такою точністю.

Я мав діяти швидко, якщо не хотів, щоб у компанії трупа мене здивував можливий користувач приміщення. Я якнайшвидше обшукав кишені мерця і знайшов там гонконгський паспорт, виданий на ім'я Вай Цанга.

"Бідний Вай Цанг", - сказав я собі з ноткою гіркоти.

Але більше, ніж особа цієї людини, моїм великим відкриттям була на останній сторінці паспорта віза до Бірми зі штампом напередодні. Припущення, на якому я заснував свої дії, раптово здалося мені набагато переконливішим, ніж я наважувався сподіватися.

У Вай Цанга не було з собою іншого паперу і, звичайно, мікрофільму. Я потягнув його до шафи і посадив на стілець. Потім замкнувся зсередини і знову виліз за двері. Потім я як міг вичистив сліди крові та спустошив місце. Якби Кейт запитала мене, чому я так довго, я був готовий розповісти їй «Помсту Монтесуми» китайською.

Останні події підтвердили ще одне моє припущення. Мої таємничі конкуренти вважали, що я приведу їх прямо до мікрофільмів. Так що зараз мене вважали кориснішим живим, ніж мертвим.

Але чомусь цієї думки було недостатньо, щоб мене втішити.

РОЗДІЛ V

ПЕРШИЙ ДЕНЬ. Початок тижневого законного перебування, наданого мені владою Бірми.

Я летів рейсом UBA - Union of Burma Airways - який курсує без пересадок між міжнародним аеропортом Кай Так у Гонконгу та міжнародним аеропортом Мінгаладон за двадцять п'ять кілометрів від Рангуна. Чотири стюардеси були одягнені у традиційному стилі. Навколо стегон вони носили лонги, різнобарвний саронг, а нагорі – інгі, корсаж дивовижної простоти.

Його довге чорне волосся, зав'язане високо на потилиці, спускалося на шию ззаду. Доброзичливі, послужливі, щасливі догодити, вони граційно переміщалися між сидіннями літака, і ми могли здогадатися, що їхні маленькі груди груди погойдуються вправо і вліво в ритмі їхніх кроків. Я сподівався, що бірманська гостинність буде відповідати гостинності цих прекрасних молодих жінок. І візуально, і, звичайно, в інших відносинах, вони уособлювали для мене комфорт після серії сумних подій, які я щойно пережив.

- Ти справді не можеш залишитися ще на один день, Джош? Тобі обов'язково треба йти, якраз тоді, коли ми… де ми щойно познайомилися? Як ми тільки починаємо звикати одне до одного?

Я приховав від Кейт, що їду до Бірми. В іншому випадку я намагався бути з нею максимально чесним і звести мою брехню до мінімуму. З того, що вона мені сказала, вона не планувала їхати з Гонконгу ще кілька днів. Я сподівався, що на той час, коли він приїде до Бірми, я вже виїду з країни з мікрофільмом у кишені.

- Кумедно, - сказала вона, притискаючись до мене.

- Що смішного?

- Ви перший чоловік, з яким я справді почуваюся впевнено... у безпеці. Я завжди вважала себе сором'язливою, безпорадною дівчиною.

- Сором'язливий, так, - засміявся я.

але безпорадної, звісно, немає.

Вона підняла на мене блискучі блакитні очі і подивилася на мене з полум'ям.

- Ти справді думаєш?

- Справді!

Губами я чуттєво пестив її в приємній ямочці між плечем і початком шиї. Мої руки пробудили його бажання, ніжно досліджуючи його тіло. За мить вона прослизнула під мене і, без натяку на вагання чи ханжество, вигнула спину, пропонуючи себе з хтивим і нетерплячим легким стогом. За шторами Гонконг висвітлив усю кімнату іскрами неонових вогнів. Я шкодував, що незабаром покинув її. Без сумніву, набагато гірше, ніж вона передбачала.

- Месьє чогось хоче? - Запитала стюардеса, виводячи мене з задуму.

- Дякую, - відповів я. Все добре.

Вона посміхнулася і пішла геть, шелестячи шовком. Мій короткий роман з Кейт був чимось більшим, ніж просто задоволенням фізичного спонукання, я усвідомлював це, і все ж таки я був змушений відмовитися від нього. Інакше й бути не могло, коли моя місія тільки-но починалася, я так і не знайшов мікрофільм. Коли я дізнався, на що я сподівався, мені все ж таки довелося б вивозити його з Бірми. Тому що вони йшли за мною. Хоча жоден пасажир у літаку, здавалося, не виявляв до мене непропорційного інтересу, я ставив питання, чи не спостерігають за мною в цей самий момент. Але як я дізнаюся про це, бо ті, хто дивляться на мене, були мені зовсім невідомі?

*

* *

День добігав кінця, коли я підійшов до Національного музею. Фейр-стріт була лише невеликою немощеною алеєю, що примикала до значно більшої і галасливішої вулиці Шве Дагон Пагода-роуд. Тут трохи більше двадцяти років тому було збудовано Інститут культури. Крім музею, у комплексі будівель розміщувалися Національна художня галерея, Національна бібліотека та Національна консерваторія музики, танцю та драми.

Я уважно оглянув провулок. Не найменша хмара пилу. Ні найменшої підозрілої тіні. Безперечно, я був тимчасово один. Я пройшов через одну з дверей і піднявся трьома мармуровими сходами, що ведуть до самого музею.

Тільки пройшовши через дві подвійні двері, я побачив те, що шукав. Плакати, написані бірманською та англійською мовами, поінформували мене про те, що сьогодні вранці відкрилася виставка династії Хань. Я повернув праворуч, пройшов через два зали, галерею, де виставлялися коштовності двору Мандалаю, і підійшов до охоронця в уніформі західного крою.

Заплативши скромну плату за вхід, я попрямував до центральної вітрини, яка була оточена оксамитовими шнурами і охоронялася іншим охоронцем у формі. Досі я знав про прикраси лише по фото. З першого погляду я помітив, що зображення, яке мені дали, було далеко не найкращим.

Пишність синьо-зеленої броні затьмарила інші предмети колекції. Нефритові пластини, заштриховані тонким золотим хрестом, були з'єднані разом мерехтливими нитками, також із золота. Від принцеси Хан нічого не залишилося, і все-таки я відчував її величну і пихату присутність. Десяток відвідувачів, переважно західні туристи, повільно переходили від вікна до вікна.

Зі свого боку, я був зачарований прикрасами Тоу Ван. Решта виставки мене не цікавила.

Десь усередині нефритового нагрудника в натуральну величину Спій Чу - або один з його помічників з Пекіна - сховав мікрофільмований список, який мені потрібно було дістати до закінчення терміну моєї візи. Але було очевидно, що я не міг почати обшукувати вітрину та її безцінний вміст, поки в кімнаті був відвідувач чи охоронець.

Круговим поглядом я спробував виявити можливе стеження, але тільки людина в уніформі, яка зберегла посмертні свідчення марнославства Тоу Ван, звернула на мене хоч якусь увагу.

Я озирнувся на нього, ввічливо усміхнувшись, і спитав, чи можу я побачити куратора, відповідального за виставку.

- Не знаю англійської, - відповів він, хитаючи головою.

Я знову запитав його по-бірманськи:

Йому потрібен був деякий час, щоб зрозуміти повідомлення, але в результаті він широко посміхнувся мені, очевидно, щоб переконатися, що я знаю його мову.

Або принаймні я знав достатньо, щоб мене зрозуміли. Він вказав на задні двері, які відчинялися в невеликий коридор з офісами.

- Запитайте містера Аунг Ну, - сказав він.

Але це не так просто. В іншому кінці кімнати мені перегородив шлях інший співробітник у формі. Бірманці чи, можливо, китайці не ризикували. Вони зберегли місце, ніби вони показали там Кох-і-Нор.

«Не входь», - без відповіді оголосив охоронець.

- Я хотів би побачити пана Аунг Ну.

«Вхід заборонено», - повторив він із найгрізнішим виразом обличчя у своєму репертуарі.

"Але я хочу побачити містера Аунг Ну", - наполягав я.

Чи відчував він мою рішучість, чи це був владний тон мого голосу? Проте охоронець пропустив мене, показуючи мені через плече великий палець у напрямку, за яким треба слідувати. Я легко знайшов кабінет куратора. Я двічі стукнув дуже формально, і двері відчинилися, і я побачив маленького чоловічка з очима сови. Він моргнув, дивлячись на мене за своїми круглими окулярами в залізній оправі, і на його обличчі з'явився запитальний вираз.

- Чи можу я зробити щось для вас, сер? він спитав мене настільки ж бездоганною англійською, як і його манери.

- Думаю, так, - відповів я, перш ніж представитися. Я справді зачарований вашою виставкою, пане Аунг Ну. Я завжди був затятим шанувальником східного мистецтва, віддаючи перевагу династії Хань. І зізнаюся вам, що я ніколи не мав можливості побачити стільки таких чудових творів, зібраних в одному місці.

- Значить, вам сподобалася наша виставка, - з широкою усмішкою сказав Аунг Ну. Ви бачите, що я захоплений.

- М'яко кажучи, вона мене зачарувала. Зокрема, сліпуча прикраса Тоу Ван. Я також помітив Вершника Танга, який, як на мене, був виявлений у Цзяньсіані. Це твори вкрай рідкісної вишуканості та пластичної досконалості.

Якийсь час я розмовляв з ним, демонструючи всю свою чарівність і пізнання, на які був здатний.

"Але попрацюйте увійти", - сказав нарешті добрий містер Аунг Ну. Сідайте будь ласка. У мене не часто є можливість зустріти людей, наприклад, із таким самим художнім смаком, як у вас.

- Ви дуже мене зобов'яжете, містере Аунг Ну.

Двері за нами зачинилися.

Коли через півгодини він знову відкрився, зі «скромного святилища» вийшов сяючий Нік Картер, якщо використати термін, який куратор любив використовувати, говорячи про шафу для мітел, що служила його кабінетом. Містер Аунг. Ну був моїм господарем на обіді. Насправді, мені не довелося довго наполягати, щоб він прийняв моє запрошення. Я просто сподівався, що його ентузіазм викликаний не тим, що у великих ресторанах надмірно високі ціни. Зрозуміло, що задоволення від столу і гастрономічні страви Південно-Східної Азії зовсім не були в центрі моїх турбот. Я мав намір змусити Аунг. Ну заговорити, цинічно витягти з нього відомості, щоб отримати потрібну мені інформацію. А саме, докладний план розміщення охоронців, різних виходів та системи безпеки музею.

На даний момент я знаходжу такий поворот подій цілком задовільним.

Вечеря, на яку ми домовилися заздалегідь, схоже, посилила мій оптимізм. Їдальня готелю Strand з видом на річку Рангун здалася мені чудовим місцем для нашої другої зустрічі. На цьому тлі запорошених пальм та вікторіанських статуй, послужливих офіціантів і ревущих стельових вентиляторів я почував себе британським поселенцем 1930-х років. Привітний, але водночас надзвичайно балакучий, Аунг Ню ніколи не втрачав зв'язку. Він припиняв говорити тільки для того, щоб посміхнутися і припинити посміхатися, щоб знову заговорити зі мною.

Коли посуд зі сколами, але все ще придатний до вживання, був вимитий, він прийняв сигару та бренді, які я йому запропонував.

– Ви знаєте, ця виставка – справжня культурна перемога нашого музею, – сказав він мені. Адже наші відносини з Китайською Народною Республікою все ще далекі від стабільності. Позичення цих творів мистецтва є свого роду жестом доброї волі з боку китайців. Мені просто шкода, що так мало мешканців нашої столиці цікавляться виставкою. Мені здається, що залишилися сліди антикитайських настроїв.

От що б добре… розвіяти.

Він кинув на мене запитальний погляд, який, здавалося, хотів спитати мою думку.

- Так, звичайно, - відповів я, думаючи зовсім інше. Я вважаю, що вони самі подбали про охорону об'єктів.

Насолоджуючись бренді, Аунг Ну похитав головою і глибоко поринув у крісло. Натхненний атмосферою зів'ялого багатства, що оточувала нас, він пояснив мені, що його уряд не дозволяв в'їзд у країну озброєних китайців.

- Отже, ми маємо самі захищати виставку. О, у цьому нічого страшного. Мешканці Рангуна мало цікавляться давніми артефактами. Знаєте, люди тут не так багато грошей. Звичайно, ми більше не вмираємо з голоду, але багато бірманців досі ночують на вулиці. У місті не вистачає житла всім мешканцям. Це дуже велика проблема.

- Справді, - сказав я зі співчуттям, але дуже хотів перенаправити розмову на тему, яка була близька моєму серцю. Я вважаю, ви користуєтеся американською системою охорони.

«Таке враження, що я незнайомий із цією системою», - з наївною чарівністю зізнався мені куратор.

Ми вже обговорили час відкриття та закриття, входи та виходи, а також системи сигналізації. Тепер я хотів знати, скільки охоронців залишилося на чергуванні, коли Рангун спав.

"Чередування розкладів", - пояснив я, готовий блефувати, щоб дістатися фактів, які я хотів знати. Наприклад, у знаменитому Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку ми маємо дві дюжини вартових до півночі. Потім, з півночі до 6 години ранку, штат скорочується вдвічі.

– А! - Зрозуміло, - сказав Аунг Ну, киваючи і роблячи ковток бренді. Ні, зовсім ні. Тут ми не можемо дозволити собі такі запобіжні заходи. відсутність кредитів.

- Значить, ти маєш справу з тим, що маєш.

- Так. З 1 до 6 ранку музей практично порожній. Але давайте поговоримо про нещодавні відкриття Чанг-ха.

На щастя, я переглянув свої уроки і знав, що він мав на увазі.

- могила мадам Сінь Чуй, якщо не помиляюся...

«От і все, – підтвердив Аунг Ну.

Його широка посмішка показала мені, як він цінує мої знання.

– Мене особливо зацікавило відкриття кисейної вуалі, яка описує подвиги Чан О Фей

"Я вас розумію", - сказав куратор, все ще залишаючись задоволеним. Чудова робота. Ви, звичайно, знаєте, що Чан О вкрав еліксир безсмертя, ширяючи на крилах дракона.

- До речі про крила дракона, чи можемо ви побалувати голодну дівчину гарячою їжею?

Я мало не звернув шию, коли повернув голову. Я поспішно встав і щосили намагалася позбутися усмішки на своєму одязі.

- Здивований? - Запитала Кейт з дівочим смішком.

Мені було б важко прикинутися інакше, виявивши сумлінність.

РОЗДІЛ VI.

Мені знадобилося близько десяти секунд, щоб знайти подобу природності.

- Містер Аунг Ну, - сказав я, - це моя подруга Кейт Холмс.

Аунг Ну встав і вклонився.

- Приємно познайомитись, - сказав він.

Я допоміг Кейт влаштуватися і помахав дворецькому, який прийшов прийняти її замовлення. Потім я сів і з цікавістю глянув на неї. Як вона потрапила сюди? Одягнена в костюм кольору хакі, з розпущеним волоссям, вона була ще привабливішою, ніж коли я залишив її трохи менше доби тому.

«Ну, Джош, - сказала вона з глузливим сміхом, - ти виглядаєш так само затишно, як кішка, яка щойно з'їла канарку. "Ми познайомилися в Гонконгу", - додала вона, звертаючись до Аунг Ну. Я їду в Пеган, де мені доведеться брати участь у розкопках, і Джошуа, очевидно, забув сказати мені, що він теж проїжджав через Бірму. Напевно, це звичайна справа, але як малий світ!

"Дуже маленький", - погодився Аунг Ну, посміхаючись нам один за одним, спочатку Кейт, потім мені. Яким же щасливим сюрпризом має бути вам опинитися тут.

"Дуже щасливий", - сказав я, намагаючись зробити гарне обличчя.

Повторна поява Кейт мене не потішила.

Менш ніж рік тому на шляху до Катманди я проїхав через Амстерд.

там, де я познайомився з молодою жінкою Андреа Юен. На жаль, її застрелили та відправили до реанімації. Вона була там більше місяця між життям та смертю. Я не хотів повторювати досвід із Кейт.

«Що ж, Джош, - сказала вона, ніби трохи дорікаючи мені за моєї відсутності ентузіазму, - зрештою, це не так вже й дивно. Strand – єдиний комфортабельний готель у Рангуні.

"Не зовсім так", - відповів я, думаючи про побудований російськими готелі на околиці міста. Також є "Озеро Іня".

- Він у жахливій формі. А потім звідси я можу дійти до пагоди та ринку просто неба. Але мені цікаво, чим я можу виправдатися в такий спосіб. Зрештою, я сказала вам, що приїду до Бірми в день нашої зустрічі. Це ти приховував свої наміри від мене.

«Вибачте, але я повинен покинути вас», - сказав Аунг Ну, явно не бажаючи бути залученим до сварки. Містер Морлі, дякую за приємний вечір. Якби ви випадково повернулися до нашого музею, я був би дуже розчарований, якби ви не прийшли і не привіталися.

– Я не підведу, – пообіцяв. Завдяки вам цей відпочинок у Рангуні залишиться у моїй пам'яті. Я не так часто зустрічаю людей вашої культури.

Він підвівся, стиснув руку Кейт, помітно почервонівши, потім пішов, залишивши нас одних посеред покинутого ресторану. Вочевидь, Рангун був центром тяжіння туристів.

- Ти злишся, так? Кейт запитала мене, її очі були прикуті до вмісту її тарілки з похмурим поглядом розпещеної дівчинки.

"Зовсім ні", - заперечив я. Просто трохи здивувався. Це нормально з тобою?

Я взяв її руку і ніжно стиснув її, тепер збентеженою холодністю прийому.

Що справді дивного в тому, що Кейт залишилася на Стренді? Якщо присутність у Рангуні була незвичайною, то це була моя присутність, а не її.

- Чому ти не сказав мені, що збираєшся сюди? - нарешті спитала вона, зволивши відірвати погляд від тарілки.

- Послухайте, чесно кажучи, я був певен, що ми не зможемо вкластися у наш графік. Ось чому. Але, до речі, ви випереджаєте свій графік!

«Я тільки-но виявила, що в Гонконгу дивно не вистачає спецій без вас, містере Морлі.

Вона засміялася, явно зрадівши цьому визнанню, яке, мабуть, визнала дуже сміливим.

Зі свого боку, я знайшов його чарівним.

Але ще чарівнішим було відновлення контактів на тій стадії, коли ми перервали їх у Коулуні. У бурштиновому світлі ліжка Кейт виглядала як ніколи бажаної. Тонка тканина її нічної сорочки відкривала ніжну вологу шкіру. Наполегливе похитування її твердих круглих грудей непереборно гукнуло мене. Я потягнувся, щоб розв'язати шнурок її нічної сорочки. Кейт швидко відступила, з пустотливою усмішкою в куточках губ.

- Ти кумедна людина, Джошуа. Як сказати ? Повний загадок.

- Тобі це подобається?

Вона кивнула головою.

- Так. Це… це мене заводить. Дурно, правда?

– Ні. Якщо тобі це подобається, то ні.

- Так, Джош, мені це подобається. Мені це дійсно подобається!

Вона лягла на ліжко і притулилася до мене. Вона почала ніжно гладити мої груди, а потім її рука опустилася нижче. Я не міг придушити стогін бажання. Не в силах більше терпіти, я схопив її дратівливі пальці і притиснув їх до свого збудженого члена.

Цього разу застогнала Кейт. Я чув, як він видав тихий хрипкий здавлений крик, коли я нахилив голову. Вона не протестувала і відпустила, коли я взяв її за стегна і притяг до себе, щоб розділити задоволення, яке вона приносила мені. Мускусний аромат, теплий, як тропічний парфум, здійнявся в повітрі і змішався з багатими ароматами бірманської ночі.

Кейт знову застогнала від насолоди, коли, обнявшись руками і ногами, ми почали гойдатися, як дві сплетені змії.

*

* *

За кілька годин я мовчки вислизнув із ліжка і одягнувся в темряві. На циферблаті мого годинника Rolex, що світиться, було 12:15. Якщо вірити Аунг Ну, о першій ночі залишилося лише кілька охоронців охороняти музей. У мене було мало часу, щоб марнувати його. Кейт міцно спала. Я повернувся до своєї кімнати, де забрав свій арсенал і помчав, непомітний, до службового виходу, який помітив, коли приїхав до готелю.

Зграї комарів та інших комах, що літають, утворювали гуркілі ореоли навколо ліхтарів. Щоразу, коли я проходив під лампою, мене оточувала армія мошок, заплутуючись у моєму волоссі, вторгаючись у мій ніс і рот. Я заплющив очі і побіг Стенд-роуд, витираючи обличчя.

Ніч була сповнена голосами, що шепотіли. Цілі сім'ї, лежачи на циновках, зайняли свій кінець тротуару. Я повернув бруківкою і помчав у темряву, не зустрічаючи машин.

Моя ціль вела мене на північ. Я пробіг Далхаузі-стріт, Фрейзер-стріт та Богйок-стріт. Оформлення скрізь було однаковим. Невеликі багаття відкидали мерехтливі тіні на старі фасади будинків, залишених англійцями. Всюди цікаві очі багатьох бездомних бірманців прямували за мною, поки я не зник у темряві.

Приблизно через двадцять хвилин бігу, що перемежовується швидкими поглядами, я дістався до рогу вулиць Шве Дагон Пагода Роуд і Фейр Стріт. Я зупинився, затамував подих і востаннє переконався, що за мною не стежать. Задоволений, я пройшов проходом і мовчки підійшов до входу до Федерального міністерства культури. Зайве говорити, що двері були зачинені. Я обережно обійшов фасад і опинився за музеєм. Крихітний прохід, що смердить, відокремлював міністерство від сусідньої будівлі. Дві конструкції, майже ідентичні за банальністю, стояли поряд один з одним. Я дістав свій ліхтарик і його потужним тонким променем висвітлив основу стіни Інституту культури. Переді мною відкрився ряд із чотирьох закритих підвалів. Я сів перед першим, вимкнув лампу і доторкнувся до дротяної сітки.

Лезо мого складаного ножа швидко пробило сітку. Я підняв її і потягся до ручки. Таких не було. Вікно було зачинене зсередини. Тому мені довелося розбити вікно, щоб потрапити до музею, розташованого на три поверхи вище. Обернувши руку хусткою, я затамував подих і різко постукав. Скло розбилося з тріском, трохи заглушеним тканинною подушкою. Я просунув руку в отвір, знайшов ручку і спробував повернути вікно підвалу нагору, натиснувши на нижню частину рами. По потріскуванню дерева я зрозумів, що вікно, мабуть, не відчиняли роками. Я чинив новий тиск, намагаючись зробити якнайменше шуму, і цього разу мої зусилля увінчалися успіхом.

Опис місця, зроблений Аунг Ну, звичайно, було дуже неповним. Я гадки не мав, куди збираюся приземлитися. Але маю час подивитися. Я прослизнув у отвір, виставивши ноги вперед.

Це було найпростіше.

Коли дійшло до моїх плечей, я відчув себе рибою, яка потрапила до пастки. Я схилив голову і дозволив собі опуститися, доки не відчув контакт землі під ногами. Темрява навколо мене була така ж густа, як коли я розбив вікно. Аунг Ню не згадав про будь-які обходи стеження за межами музею. Однак я зрозумів, що ризикую. Але якщо моя щаслива зірка не відпустить, ніхто не помітить розбитого вікна, поки я не вийду.

Частинки пилу танцювали у промені мого ліхтаря, як промені сонячного світла. Затхлий, солодкуватий запах затхлості огортав повітря, викликаючи видіння горищ і будинків із привидами. Через кілька хвилин я не здивувався, побачивши, що ступив на якийсь склад, розташований ближче до складського приміщення, ніж до магазину. Рух мого факела виявило послідовність фрагментів кераміки, зламаних статуй, кам'яних левів і незліченних Будд.

Хінта Ґонґ теж був там. За дерев'яною статуєю міфічного птаха, що піднімається з хвиль, до середини стелі піднімалися несталі купи лакованих чаш. Я пройшов через це археологічне звалище до дверей, що ведуть у підвал.

Було закрито.

Звичайно, я не очікував, що переді мною будуть відчинені двері, але перешкода все одно мене дратувало. Тим більше, що я перш за все хотів робити якнайменше шуму. Але у хороброго N3 є не одна хитрість у рукаві, а точніше у кишені. Я витягнув невеликий аркуш напівжорсткого пластику, який вставив між дверима та дверною рамою.

То був старий трюк. Вперше зробив невдало. Але я не був у настрої дозволяти собі так легко зупинятися.

Я зробив другу спробу, трохи сильніше натиснувши на пластиковий аркуш. Цього разу мене нагородили тихим «клацанням» та опущеною ручкою з іржавим металевим скрипом. Насторожившись, я вийшов із комори і обережно обвів краєвид променем ліхтаря. Я знаходився у великому коридорі, паралельному складському приміщенню, яким пролягала вражаюча мережа труб. Я обережно штовхнув двері й подався в коридор праворуч.

Поки що все йшло добре.

Приблизно за п'ятнадцять метрів прохід закінчувався на дуже напівзруйнованих дерев'яних сходах. Моя шия витяглася, щоб подивитися, чи не чекають мене на верхньому поверсі, я міцно вхопився за поручень і став підніматися сходами. Нікого не було. Коли я досяг першого рівня, мені найбільше запам'яталося зіткнення з пацюком. Спостерігаючи за мною своїми червоними очима, що сяють у тьмяному світлі, вона послужливо притулилася до стіни, пропускаючи мене.

Я виліз на другий сходовий проліт, особливо обережно піднімаючись нагору. Я, не турбуючись, дістався другого майданчика, а за кілька хвилин дістався третього майданчика: поверху Національного музею.

Я зіткнувся з першим сучасним обладнанням: металевими броньованими дверима, які не замикалися. Я клацнув планкою, що відкривається, і штовхнув важкі двері, відкривши її рівно настільки, щоб прокрастися на інший бік. Під моїми ногами сирий бетон поступився місцем спочатку паркету, а потім мармуровим плитам. Я почекав, поки мій погляд пристосується до розсіяного освітлення, і побачив трохи далі перед собою галерею, де виставлялися коштовності мандалайського двору. Це було більше, ніж я хотів для орієнтування.

Тому мені довелося перетнути галерею, щоб дістатися великої зали, в якій розміщувалася пересувна виставка. Безліч вікон у коридорі могли бути укриттям у разі потреби. Тому в мене була можливість спокійно пройти галереєю, сподіваючись, що сусідні виставкові зали будуть порожні. Але все мало пройти якомога тихіше. Слово «невдача» просто не входило до мого словникового запасу.

Приємний плюс, було не так темно, як у коморі та на сходах. Наприкінці коридору горіло кілька лампочок малої потужності. На фосфоресційному циферблаті мого Rolex було 1:09. Я був якраз вчасно і сподівався, що решта піде не гірше. Нарешті я зробив перший крок до того, що могло стати початком успіху моєї місії: отримати список. Залишилося благополучно вибратися з Бірми і попрямувати до Дюпон-Серкл. Я знав, що не зможу допустити жодного перепочинку, поки мікрофільм не опиниться в руках Девіда Хоука.

Я входив до Мандалайської галереї, коли в залі луною рознеслися кроки. Я швидко сів навпочіпки в затишному куточку і почала чекати. Стук шкіряних чобіт по мармуру наближався поступово. Судячи з рівної ходи, охоронець був спокійний. Значить, він не відчував нічого підозрілого.

Я бачив, як він пройшов, неквапливо тиняючись між рядами вікон. То був худорлявий юнак років тридцяти з оливковим кольором обличчя. Я вмостився навпочіпки за своїм вікном, менш ніж за десять футів від нього, мої очі були прикуті до кобури, яку він носив на стегні, і особливо до прикладу Кольта 38, що стирчав з неї. Це була особливий поліцейський пістолет, механізм подвійної дії якого дозволяв охоронця стріляти шістьма кулями без перезарядки.

Я забув спитати Аунг Ну про це. Якщо чергових цієї ночі було небагато, то вони, з іншого боку, здавалися дуже озброєними. Місто Рангун, можливо, виглядало як декорація для шпигунського фільму 1930-х років, але охоронці, які охороняли музей, справді були сучасниками та екіпіровані відповідно до їхніх вимог.

Я почекав у тіні, поки кроки не зникли в іншому кінці зали, потім рушив назад, притискаючись до стіни, як міг. Тепер я міг бачити грандіозну лінію монументальної мармурової арки, потім форму паралелепіпеда квиткової каси, потім ...

- Лайно! - Я тихенько вилаявся, ховаючись.

Білий костюм та Распутін обігнали мене на фініші. Вони були зайняті підняттям скляної кришки, під якою був набір прикрас Тоу Ван. За кілька метрів від постаменту на землі лежали двоє непритомних охоронця. Я спостерігав за "британським акцентом" і його товстим приятелем, чиї мізинці, обмотані білими бинтами, виглядали як дві мумії розміром із сосиску, і сказав собі, що їхня присутність там не така вже й невигідна для мене.

Зрештою, подумав я, хай вони зроблять усю брудну роботу. Сьогодні зі мною Вільгельміна. Це буде чудовим аргументом для початку переговорів. "

Вони нещодавно приїхали, бо охоронець, якого я бачив, був з виставки Хань. Працювали мовчки, не кажучи ні слова ні англійською, ні російською. Покриття, здавалося, завдавало їм більше проблем, ніж я очікував. Використовуючи арсенал невеликих інструментів, вони спробували відокремити його від дерев'яної рами, яка тримала його на цоколі.

Я повернувся, щоб швидко пройти поглядом по галереї Мандалая. Вона була порожня. Коли мій погляд повернувся до двох чоловіків, яких я вважав за моїх конкурентів з КДБ, їм вдалося звільнити один кінець скляної кришки.

Білий костюм зашипів крізь зуби. - Повільно!

Його приятель кивнув, сунув викрутку під кришку і повернув її. Пролунав тріск, скляна кришка повернулася і, нарешті, повністю відокремилася від дерев'яної рами.

- Увага! – прошепотів Білий костюм.

Він узяв кришку за один кінець, а його помічник шукав заглушку на іншому кінці. Вони підняли кришку приблизно на ярд над нефритовою окрасою. Потім зрушили убік.

- на підлогу тихо наказав "британський акцент", допомагаючи Распутіну поставити тендітний предмет на мармурову підлогу.

Зробивши це, вони швидко приступили до вивчення похоронних обладунків, обережно піднімаючи їх частинами. Я не бачив причин турбувати їх, доки вони не знайшли те, що шукали. Але задовго до того, як ці двоє завершили своє ретельне дослідження, наприкінці Мандалайської галереї почулися кроки.

Я сховався у своєму укритті, поки Білий Костюм і людина зі зламаними пальцями поспішили поставити скляну кришку на постамент. Потім вони сховали тіла двох охоронців та сховалися за вікном.

Кроки наближалися. Мені здалося, що охоронці завагалися, коли підійшли до виставкової зали, ніби відчули, що щось не так. Безперечно, вони помітили відсутність двох своїх колег.

Я чув, як вони обмінювалися схвильованими словами, коли йшли через мармурове склепіння та повз сторожку. Вони зупинилися менш ніж за два метри від мене, і їхні обидві руки майже одночасно опинилися на ручках їхніх пістолетів. Один із них, худорлявий молодик з оливковою шкірою, якого я бачив кілька хвилин тому, кинувся до своїх несвідомих товаришів, а інший, з пістолетом у руці, обережно увійшов до класної кімнати.

Двоє охоронців скрикнули. Одночасно британський перебіжчик (той факт, що він розмовляв англійською зі своїм радянським спільником, підтвердив мою гіпотезу з цього приводу) і його спільник вискочили з-за вікна і кинулися до виходу в іншому кінці кімнати.

Але двоє охоронців їх помітили. Пролунав постріл, потім другий. Кулі з гнівним завиванням полетіли в повітрі. Третій удар струсонув мої барабанні перетинки, і Распутін зупинився.

Він хитався, як молоде лоша по мулистій землі, і ноги його підкосилися. Він знову хрипко скрикнув, сплюнув кров'ю в нападі важкого кашлю і впав. Його колега навряд чи був схильний допомагати йому в останніх нападах агонії. Він вислизнув із коридору, що веде до офісу Аунг Ну. Але ж охоронці так легко його не відпустили. Вони знову вистрілили і побігли його слідами. У виставковому залі знову нікого не було, за винятком мене і трьох інертних постатей, остання з яких, згорнувшись калачиком у гротескній позі, утворила на підлозі закривавлений горбок.

Не було ні часу, ні бажання надати першу допомогу. Більше того, я бачив, що було вже надто пізно. Земне перебування радянської горили щойно закінчилося.