У мене нічого не було.



Я був у відпустці в Лас-Вегасі, і Хоук відправив мене сюди, в Альбукерку, без більш короткого інструктажу. Ні газових бомб, ні вибухівки нічого. Я швидко перевірив усе, що мав. Вільгельміна: пусто. Хьюго: марний проти сталевих дверей. Декілька монет: навіть срібла. Декілька уривків паперу, вигнутий шматок дроту та два автомобільні ротори завершили жахливо короткий список.



Тепло від перезарядних конденсаторів вирвалося назовні, погрожуючи підпалити мене. Я повернувся до нього спиною і нахилився, щоб показати якнайменше поверхні. Я знав, що у довгостроковій перспективі це не має значення. Якщо ці конденсатори вибухнуть, розпечена олія розлетиться по всій внутрішній частині бункера.



Я був би секретним агентом у фритюрі.



Я весь час повертався до жалюгідного інвентарю з кишені. У цій незначній колекції я втратив важливий факт. Папір? Чи можу я вставити його між рамою та дверним замком? Найкраще це спрацювало з використанням кредитної картки проти дешевого замку із клямкою. Я пішов з дому без кредитної картки American Express і не знав, чи піддається цей замок такій простій атаці. Але я спробував це з папером. Мені не було чого втрачати, крім трохи часу.



Папір скотився і досить легко прослизнув між дверима та рамою. Швидкий пошуковий шаблон вгору та вниз виявив болт. Як я не намагався, папір не вислизнув із замку. Я прогриз нижню частину паперу і незабаром у мене в руці залишилося тільки конфетті.



Ниюча думка, що я щось упустила, спонукала мене ще раз оглянути кишені. Монета? Ні. Крихітний відрізок дроту? Ні.



Ні. Але довше провід може допомогти мені. Двері були міцним сталевим бар'єром. Я бачив, як зварювальні пальники без особливих зусиль прорізали сталь. Хоча в мене не було киснево-ацетиленового пальника, у мене був дуговий пальник. Найбільший, який я коли-небудь бачив, тріщав і шипів за кілька футів позаду мене.



Я кинувся через калюжі гарячої олії на підлозі і знайшов шафу з запасами. Усередині лежала відповідь на мої молитви. Тяжкий моток електричного кабелю калібру не менше 00 змусив тривогу дзвеніти в моїй голові. Я протяг важкий трос до сталевих дверей.



Я використовував Hugo для зняття неопренової ізоляції з довгих шматків дроту. Я обернув оголений провод навколо обох петель, потім натягнув оголений провід на двері і кілька разів обмотав петлею навколо ручки. Я витягнув провід, на якому все ще залишалася ізоляція, і оцінювально подивився на один із товстих розрядних стрижнів на найближчому конденсаторі.



Я не міг просто підійти і встромити цей кінець у стрижень. Мене кремували, як тільки я підібрався досить близько, щоб електрика зникла. Прийде використовувати інший підхід - і швидко. Я відчував, як електрична напруга в повітрі наростає все швидше і швидше. Металеві каністри, що утримують олію навколо конденсаторів, видавали шум, як охолодна кухонна плита, сигналізуючи про катастрофічний кінець.



Я здер ізоляцію з останніх чотирьох футів важкого кабелю. Я сформував із нього петлю і зробив грубе з'єднання. Я знову вклав Х'юго в оболонку, відступив і потім, як ковбой, що чіпляє бичка, що втік, перекинув провід вгору і через один з розрядних стрижнів конденсатора.



У мене не було можливості підняти руку, щоб закрити обличчя. Ще до того, як дротяна ласо аркандала стрижень, електрика високої напруги простягнула вздовж кабелю. Дріт розлетівся на частини, начебто він був виготовлений із вибухової речовини. Краплі розплавленої міді, що випарувалися, потрапили мені в обличчя і тіло, але дія електрики на двері була всім, на що я сподівався.



Ручка дверей просто зникла під палаючим натиском електрики. Швидкість світла навряд чи здавалася досить високою, оскільки електрика петляла навколо обох петель і плавила чіпкий метал до калюжок.



Я проштовхнувся через перегріті двері, коли почув за собою зловісний тріск. Не зменшуючи швидкості ні на мить, я як у пеклі побіг до невисокого пагорба за п'ятдесят ярдів. Удар грому настільки гучний, що оглушив мене, вибухнув із бункера. Я сильно вдарився об схил пагорба, приголомшений, що лежить на піску, під зливою з бетону, сталі і киплячої олії.



Коли мені вдалося сфокусувати погляд на бункері, я важко повірив, яка бійня сталася за такий короткий час. Олія з конденсаторів спалахнула внаслідок сильного розряду електричного розряду. Палаючи пекло неприборкане, величезне



з дверей та єдиного отвору у верхній частині бункера вириваються згустки полум'я. Дах з шумом звалився, зруйнувавши все в будові.



Я збив палаючі плями уламків на руках і спині, скривився, коли пухир на моєму обличчі зібрав небажаний шматок бруду, потім піднявся на карачки. Я важко дихав, намагаючись позбутися їдкого запаху олії та обвугленої проводки з ніздрів. Я був ще живий, але це був близький виклик, надто близький для втіхи.



«Мені начхати, чи ти живий, N3», - вирував Хоук. «Ви мали розкрити шпигуна, який працює проти Восьмої карти, і зупинити його. Ви не тільки не розкрили саботажника, поки він фактично не розкрився вам, але й полетів на цьому клятому гелікоптері з високовольтним пристроєм перемикання лазера. Ви зіпсували це з початку до кінця, N3. "



У мене не було настрою сперечатися з Девідом Хоуком. Я глянула на його похмуре зображення на екрані телевізора, намагаючись стримати свій гнів. Я провалив.



«Чорт забирай», - крикнув я, - «ти витягнув мене із заслуженої відпустки, щоб спробувати видати себе за мертвого вченого. Якщо у світі існує дурніша схема, я не можу уявити, що це таке. У мене нічого не було. Для мене. Дружина вченого з самого початку зненавиділа мене через те, що я видавав себе за інше обличчя. На той час, коли я перейшов на її бік, у ворогів з'явився необхідний шанс». Я зробив великий ковток бурбона. Обпалюючий лікер підживлював мій гнів. «Я не знав, що я проти мадам Лін. Я не знав нічого про це завдання. Але я прийняв його. Якщо хтось винен, Хоуку, я думаю, ти знаєш, хто це».



"Робота вимагала негайної уваги", - похмуро сказав він.



Я важко зітхнув і вибачився. «Послухайте, мене мало не вбили півдюжини разів з того часу, як я з'явився тут. Єдине, що вдалося зробити – це викрити мадам Лінь. І це не дуже багато.



"Ні, N3, це не так".



"Чорт забирай, не згоден!" - Вигукнув я. «Ви повинні дійти розуміння і розповісти мені, що я прогав».



«Обговори це із самого початку. Можливо, він випаде, доки ти кажеш».



Я пробурчав: «Єдине, що може випасти, це мій розбитий мозок». Гучніше, я сказав: «З Саттер все ясно. Агенти АНБ, які його перевіряють, дали йому звіт про те, що він невинний у тому, що стосується шпигунства. Він алкоголік, якому треба лікуватися, і він грає надмірно та погано. Його зять почав рятувати його, бо банки починають відмовляти йому у позиках».



«Жодних шпигунських зв'язків не виявлено», - погодився Хоук.



«Необережність Енн Роксбері з Джорджем не мала жодного значення. Вона також оцінюється як безкомпромісна загроза безпеці, навіть якщо інші аспекти її поведінки поставили її під загрозу у сексуальному плані. Джордж, схоже, готував її для майбутнього використання в якійсь іншій схемі, поки що невідомої. "



«Енн Роксбері, зрозуміло, - сказав Хоук своїм дратівливо авторитетним голосом.



«Березню Берлісон перевірили від початку до кінця, - сказав я.



"Особисто Killmaster від AXE".



Не зважаючи на глузування, я продовжив. «Інші, хто має доступ до засекречених матеріалів за проектом, також знаходяться у відкритому доступі. Едвард Джордж працював один усередині Проекту «Восьма карта».



"Схоже, він все це зробив навмання", - перебив Хоук. «У нас не було зафіксовано жодних контактів із мадам Лінь – до винаходу Річардом Берлісоном пристрою перемикання лазерних гармат. Це схоже на те, що Джордж побачив можливість швидко заробити багато грошей, продавши інформацію тому, хто запропонує найвищу ціну. Він цього не зробив. Потрібно знати, як зв'язатися з потрібними людьми, будучи любителем дуже складної міжнародної гри. Відреагувала лише мадам Лінь. Володіння життєво важливим комутаційним пристроєм дало їй безліч варіантів. Вона маніпулювала Джорджем, щоб він збив з пантелику супутник-шпигун, що дивиться на Китай, потім спробував використати лазер, щоб збити російський Салют».



"Чи є якісь ознаки того, що це могло бути дітище Джорджа?"



Ні. Це не вписується в психологічний профіль, який ми підготували для цієї людини. Він пихатий, мачо, блискучий, лінивий, і не з тих, у кому є тонкість. І знищення супутника-шпигуна, і замах на Салют – це саме те, що ми очікували від мадам Лінь».



Я розглядав це з усіх можливих сторін. Хоук мав бути правий. Декілька разів я зустрічав Едварда Джорджа, він не здавався ні крапелькою хитрим. Кожен рух був наполегливим, агресивним. Я просто був надто зайнятий, намагаючись повісити все на Саттера, щоб побачити це.



«Крім того, – продовжив Хоук, – китайська мережа агентів у районі Нью-Мексико не контактує з Джорджем. Мадам Лінь діє незалежно від них. Вона є єдиним контактом цієї людини.



випадкова зустріч, і вона хотіла ділитися славою з місцевими резидентами. Їхній послужний список, до речі, менш ніж достатній, бо всі вони деякий час тому скомпрометували своє прикриття”.



«Отже, присутність мадам Лінь справді застала вас зненацька? Вона зайшла, місцеві не знали про це, і тепер вони з Джорджем відлетіли на цьому гелікоптері в невідомому напрямку. Чи вдалися вони відстежити їх? Мене все ще дратувала легка втеча Джорджа. Гелікоптер приземлився, підібрав його біля бункера і полетів під прикриттям радарів. Ротор від розподільника його машини все ще лежав у моїй кишені як нагадування про те, що я такий розумний.



"Ні", - сказав Хоук. «В аеропорту не попередили про те, щоби їх зупинити. У цьому районі досить багато в'єтнамців, і клерки авіаліній не згадали б жінок-сходознавців, якби вона не зробила щось, щоби привернути їхню увагу».



"Мадам Лінь не викличе жодних підозр", - сказав я. - Отже, ніхто не пам'ятає, що бачив її в аеропорту?



«Ніхто. Едвард Джордж виконав такий самий майстерний номер зникнення. Ми відстежуємо кілька можливостей. Один у Даллас, один у Сіетл і три у Лос-Анджелесі. Ніщо не говорить про те, що хтось із цих людей – той, кого ми хочемо».



«Доктор Саттер сказав, що пристрій, що перемикає, важив близько трьох фунтів, включаючи футляр. Чи виявила служба безпеки аеропорту щось, що вони могли прийняти за бомбу?»



Я хапаюся за соломинку, і ми обоє це знали. Простим фактом було те, що і мадам Лінь, і Едвард Джордж пішли від мене. Я міг би зупинити цю людину від взяття комутаційного пристрою, якби був поряд зі мною. Я послизнувся, і тепер безпека країни – саме її виживання – опинилася під загрозою.



Світ стояв на межі Третьої світової війни і навіть не підозрював про це. Це одне із покарань за доступ до секретної інформації. Я знав. Він важко лежав мені на плечах.



Я дивився на тепер безпристрасне обличчя Хоука. Він переміг свій колишній гнів і тепер здавався спокійним. Мені хотілося, щоб він ще розлютився на мене. Це було простіше, ніж ця професійна, невблаганна холоднокровність.



«А як щодо його друзів? Чи можемо щось дізнатися від одного з них?»



«Не те, щоб ми могли дізнатися. Він розповів шістьом різним подругам шість різних історій».



"Шість? Він обійшов».



"Абсолютно вірно. Вам не потрібно брати інтерв'ю у цих дівчат. Співробітники АНБ вже це зробили». Легка усмішка на його губах говорила про його ворожість до Агентства національної безпеки. Він вважав їх клоунами, незграбними та невмілими у розвідувальній роботі. Іноді я поділяв думку Хока. Однак, на даний момент я був щасливий, що вони виконують будь-яку рутинну роботу.



Решта залишалося на мій розсуд.



«Президент дуже незадоволений, N3, – сказав Хоук.



"Я постараюся зробити краще".



«Ні, Нік, ти не намагатимешся зробити краще. У тебе вийде краще. Це прямий наказ. Схоже, що лазерний перемикач, що знаходиться в розпорядженні Джорджа, єдиний існуючий. Ми вимагаємо його назад у цілості та безпеці».



Але схеми для нього знаходяться в Райт-Паттерсоні. Ви так сказали.



«Вірно, але це пристрій ручного складання, для правильного складання якого потрібно кілька сотень годин кваліфікованої та складної роботи. Почалося виготовлення нових блоків, але нам потрібно повернути цей комутаційний пристрій цілістю і безпекою якнайшвидше».



"А якщо я не зможу?"



«Знищте його, звісно. Але якщо росіяни дізнаються, що цей вимикач зруйнований, вони можуть відразу ризикнути завдати превентивного удару».



"Одна лазерна гармата не може мати великого значення", - заперечив я.



«Наші та радянські аналітики вважають, що це може мати значення, N3, враховуючи безрезультатність наших нещодавніх дипломатичних зусиль у боротьбі з російськими вторгненнями. Ви маєте накази. Виконуйте їх».



На екрані телевізора з'являлися білі плями, що танцювали, на яких не було сигналу. Я відкинувся на спинку стільця і дивився на порошинки, що кружляли, намагаючись зрозуміти, як підкорятися цьому прямому наказу.



Я запитав. - "Ви троє знаєте, куди міг піти Джордж?"



Гарольд Саттер, Енн Роксбері та Марта Берлісон сиділи за обіднім столом, на їхніх обличчях було зосереджено вираз. Це було останнє зусилля з мого боку. Звичайне розслідування не дало ключа до розгадки місцезнаходження Джорджа, а мадам Лінь була в шпигунському бізнесі досить довго, щоб навчитися зникати, як туман на ранковому сонці. Знайти її було лише випадково. Найкраще було б, щоб колеги Едварда Джорджа зробили дальній удар.



"Мені дуже шкода", - сказала Енн Роксбері, вперше дивлячись на моє не перев'язане обличчя. Він ніколи не говорив мені про це. Я здала б його, якби він сказав».



"Я питаю не про це, Енн. Я хочу знати, що це за людина якісь особисті смаки. .



Де б він почував себе у безпеці? Чи згадував він якесь місто більше одного разу в позитивній формі? "



“Я не можу сказати, що він це зробив. Ми… ну, ми їздили до Вегаса кілька разів, – зізналася Енн. «Але він не любив грати. Ми просто тинялися по кімнаті і ... »



«Я можу здогадатися», - сказав я з огидою. Спогади про моє коротке перебування в Лас-Вегасі зробили це завдання ще більш неприємним. «Доктор Саттер? Ви пропрацювали з ним найдовше. Є ідеї, куди він міг піти?



«Ми кілька разів їздили до Вегаса, на шляху до випробувального полігону в Неваді. Декілька років тому ми працювали над проектом, який вимагав випробувань в умовах інтенсивної радіації. Підземні атомні випробування в NTS були саме тим, що нам потрібно. Але, як сказала Енн, він не любив грати. Він справив на мене враження людини, яка завжди грає обережно – окрім жінок». Розуміючи, що сказане ним стосується Енн, Саттер поспішно додав: «Не тебе, звичайно, але в цілому».



Я повернувся до Марти і побачив дивний вираз її обличчя. Вирішивши, що Саттер і Енн Роксбері отримали всю корисну інформацію, я сказав їм: «Чому б вам двом не піти додому? Якщо ви думаєте про щось, що могло б допомогти, зателефонуйте мені сюди».



Тільки-но вони пішли, заговорила Марта. «Нік, я намагався зрозуміти це. Ед одного разу згадав щось, але я не можу згадати, що це було».



"Про місто?"



«Так, місто. Один, про який ми колись говорили. Але я так спантеличена. У моїй голові нічого більше не працює. Тобі… тобі більше не треба зображати Річарда, а решта знає, що він мертвий і… і я зможу пережити його смерть, але не можу». Вона не витримала і заплакала, закривши обличчя долонями.



"Заспокойся", - сказав я, обіймаючи її тремтячі плечі і притягуючи ближче. "Не турбуйтесь про це. Ймовірно, це нічого не було. Едвард Джордж надто спритний оператор, щоб розкрити, куди він, ймовірно, піде для продажу пристрою перемикання лазера мадам Лін. Але людина, яка так само дбає про безпеку, як Джордж вибрав би тільки те місце, де відчував себе в безпеці. Де? "



"Я не знаю, просто не знаю!"



Деякий час я хитав її туди-сюди, потім засунув палець під її тремтяче підборіддя і підняв її обличчя до себе. Наші погляди зустрілися, і почалося безмовне спілкування. Я ніжно поцілував її у губи. Поцілунок ставав більш пристрасним. Незабаром ми жадібно цілувалися, ніби вперше відкриваючи для себе цей чудовий вчинок.



Її пальці почали працювати з гудзиками моєї сорочки, спочатку намацуючи, потім рухаючись з більшою спритністю. Я дозволив їй зняти сорочку. Вона провела кінчиками пальців по численних переляках, що перетинають мої голі груди.



«Ти брав участь у стільки бійки, Нік, - м'яко сказала вона. «Ви повинні бути дуже гарними в тому, що робите, щоб залишитися живими».



«Інша сторона цього в тому, що я не дуже гарний, інакше в мене взагалі не було б шрамів».



"Чи є шпигуни, які не мають шрамів?"



"Не знаю. Я ніколи не перевіряв інших.



Я замовк подальші дебати на цю тему, знову поцілувавши її рубінові губи. Вони мали смак вина. У всякому разі, я відчував, що п'яний дедалі більше. Я не міг насититися нею. Я цілував її губи, щоки, її заплющені очі. Мої губи ніжно торкнулися її обличчя, поки я не дістався до її щелепи. Я простежив його назад, поки не досяг досконалості її схожого на раковину вуха. Моя мова повільно обвела обідок, перш ніж пірнути у вузький маленький канал. Вона притулилася до мого тіла, її пальці наполегливо дряпали.



Поки я грав з її вухом, ніжно покусуючи мочку і гаряче дмухаючи, щоб посилити чутливість плоті, мої руки гладили її пишне, струнке, тремтяче тіло. Її блузка зникла, як за помахом чарівної палички. На ній не було бюстгальтера.



Мої руки обхопили її великі груди, наче зважуючи їх. Соски пульсували життям, стаючи більше щоразу, коли я гладив їх. Коли я взяв обидва кам'яні соски великим і вказівним пальцями і почав крутити ними крихітні кола, вона верескнула від радості, затамувала подих і напружилася всім тілом. Вона здригнулася, штовхнувши груди вперед, так що ще більше твердого, пружного тіла пригорнулося до моїх долонь.



"Так, Нік, милий, так!" - прошипіла вона. “З тобою так добре. Ти знаєш, що треба робити.



Мої руки підштовхнули вгору її грудей розміром з диню, а мій рот опустився вниз уздовж западини під її вухом до точки прямо під її підборіддям. Мій язик провів вологою нерівною доріжкою між її грудьми. Вона знову здригнулася, коли пристрасть опанувала її тіло.



Я відчував, що стаю важчим. Мої штани заважали. Про це подбали пальці Марти, що стрімко летять. Незабаром моя гаряча тверда чоловіча гідність почала пульсувати в її пальцях. Вона погладила аж до кінчика, ніжно стиснула, потім погладила у відповідь.



постукала кінчиками пальців моєю мошонкою. Я відчув приплив бажання до неї, на відміну від усього, що я колись відчував до іншої жінки.



Вона була особливою. Вона була втіленням жіночності. Мені потрібно було мати нею більше, ніж будь-коли я потребував будь-якої іншої жінки в моєму житті. Моя вага відкинула її на підлогу. Вона плакала, цілувалася і стогнала, коли ми пристрасно чіплялися один за одного.



Поспіхом роздягнути її повністю, я порвав їй спідницю. Вона закричала: «Зірви це з мене, Нік! Зроби це! Я хочу тебе! Ти мені потрібний зараз!»



Мої пальці ковзнули під пояс її спідниці. Коли я сіпнулася, на моєму передпліччі виступили сухожилля. Рвучий звук, її різкий вдих, коли тканина врізалася в її тіло, потім спідниця звільнилася. Вона люто штовхнула, намагаючись звільнитися від рваного одягу. Піднімаючи її за спину, щоб я міг зісковзнути з її трусиків, я відчув, як між її струнких ніг просочується волога.



Її стегна так відкрилися для мене. Ми відчайдушно потребували один одного. Я цього не розумів і не спромігся проаналізувати свої почуття. Бажання, що кипить у моїх стегнах, штовхало мене далі. Я ковзнув уперед, моя пухлина ковзнула її вульвою. Я відчув, як густе мастило вирує з її внутрішньої частини. Моя ерекція смакувала слизьку колиску її статевих губ, коли я рухався взад і вперед.



«Всю дорогу, Нік. Ти потрібен мені!"



Вона піднялася з підлоги і притиснула стегна вниз. На мить мені здалося, що вона намагається втекти. Потім я повністю поринув у її задушливий, вологий інтер'єр. Ми обидва завмерли, насолоджуючись найпотаємнішими почуттями.



Потім я почав накачувати її м'яко податливе тіло. Її гарячий тунель із жіночої плоті оточував мене, втягуючи мене глибше з кожним ударом, люто стискаючи мою тверду довжину, коли я відступав. Я почав діяти, скручуючи наші промежини разом і розпалюючи наші пристрасті до краю.



Я люто врізався в неї, ледве чуючи її крики насолоди. Дуже скоро все закінчилося, і ми лежали на підлозі в обіймах один одного, важко дихаючи, спітнілі й задоволені.



Вона провела пальцями по волоссю на моїх грудях. Вона сказала: "Я не знаю, що сказати, Нік".



"Нічого не говори. Просто лежи і насолоджуйся сяйвом. Ти відчуваєш це, чи не так?



"Так люблю. Це з Річем рідко було так. Він не був найкращим коханцем у світі, але я любила його».



Мені не було чого сказати. Я мовчав, будучи досить щасливим, щоб відчувати теплий тиск її тіла на моє.



«Колись з нами було так само добре, – сказала вона, загубившись у казковій країні спогадів. «На тій конференції у Сан-Франциско, на яку ми ходили. Річард виступив з доповіддю про щось чи інше – я так і не зрозумів навіть частини того, про що він говорив, – і він отримав такі компліменти, що майже сяяв. Почуття залишилося того вечора. Ми кохали всю ніч». Вона знову зітхнула, притискаючись ближче. «Навіть Ед стверджував, що наївся тієї ночі. Можливо, це було повітря, що виходить з океану».



"Ед? Едвард Джордж?"



«Так. Він сказав, що у Сан-Франциско завжди було щось чарівне. Місто закоханих, або місто закоханих, або щось таке. Він ходив туди на всі наукові конференції, які тільки міг. спочатку, але Річ передумав". Тепер вона говорила тихо, без особливих емоцій. Я відчув сльозу на своїх голих грудях, але вона швидко витерла її. Другого не було.



«Хіба Джордж колись згадував про відвідини Сан-Франциско, окрім як у справах?»



"Немає чому? Як ти думаєш, він міг туди піти?



"Я не знаю." Я багато думав про це. Приємне посткоїтальне сяйво зникло з мого розуму, коли більш аналітична частина мого мозку взяла гору. Речі почали підводитися на свої місця. Едварду Джорджу потрібно було обміняти пристрій перемикання лазера на свої гроші в місці, де він почував себе в безпеці. Він не був дурнем; він знав, що мадам Лінь спробує обдурити його.



Чи відчуватиме він себе в Сан-Франциско в достатній безпеці, щоб намагатися там торгувати?



"Скільки разів він туди йшов?"



«Щоразу, коли міг, - сказала Марта. «Думаю, це було б близько чотирьох разів. І він їздив ще кілька разів, щоправда, до Берклі. Він відвідав лабораторію Лоуренса у Берклі, але залишився у Сан-Франциско».



"Який конкретний готель?"



"Я не можу згадати", - сказала вона, тихо схлипуючи. Я проклинав себе за те, що зруйнував в іншому чудовий момент між нами, але це було необхідно. Тільки коли вона повністю розслабилася, потрібні спогади вискочили на поверхню, щоб я вирвав їх із її мозку.



Іноді бути агентом AX – найскладніше у світі.







Розділ десятий




"Я повинен піти з тобою, Нік?" - спитала Марта Берлісон. "Не зрозумійте мене неправильно. Мені подобається бути з вами, але мені не подобається робити це. Я звільнилася з АСВ через все це нісенітниця з плащами і кинджали».



«Ця нісенітниця, як ви висловилися, може викликати нову світову війну. Я назвав би її дуже важливою».



«Я не це мала на увазі, Нік. Насправді я не мала на увазі. Я просто не можу прямо сказати. Все рухається надто швидко для мене. Тепер, коли я можу вийти і визнати, що Річард мертвий, я виявляю, що всередині мене нічого немає. Я перетворилася на порожню оболонку. Я маю оплакувати, але чомусь просто не можу».



Я їй поспівчував. Вона так довго стримувала своє горе всередині, що вона роз'їдала її кишки. Тепер, коли вона могла відпустити його, він міцно укорінився і відмовився йти. Нині вона емоційно відстала. Якось - хто знав коли? - все це вилилося б величезними емоційними потоками.



Мене це не турбувало. Мені треба було знайти Джорджа. Що ще важливіше, мені довелося повернути вкрадений ним високовольтний пристрій перемикання лазерних гармат. Незважаючи на те, що Гарольд Саттер урочисто запевнив мене, що буде нескладно перепроектувати пристрій, взявши фізичну модель і з'ясувавши, що роблять всі інтегральні схеми, Хоук наказав мені відновити його.



Одне було на мою користь. Берлісон вигравіював схему на шматку тендітного скла. Найменша подряпина на його поверхні перетворювала весь перемикаючий пристрій на порошок, назавжди руйнуючи його. Я чув, що багато схем запуску атомних бомб були сконструйовані аналогічним чином, щоб терористи не поралися з ними і не отримували працюючі схеми для більшого.



Проте я хотів особисто поновити цю схему. На коні стояла моя репутація, а моя гордість була порізана до нитки. Мадам Лінь раз-по-раз виставляла мене дурнем, а Едвард Джордж, будучи любителем, вкрав перемикаючий пристрій у мене з-під носа.



Цей перемикач потрібно було відновити в цілості та безпеці, як з міркувань національної безпеки, так і з особистих міркувань.



«Мені потрібне ваше власне враження про Сан-Франциско. Ви знаєте місця, куди ви ходили із чоловіком. Джордж пішов з вами до деяких із них».



"Це правда, але я не можу згадати імена".



«Цілком вірно, але твоя пам'ять буде лоскітна побачивши ці місця, і тоді ти згадаєш».



"Я сподіваюся на це", - із сумнівом сказала вона. «На той час це ніколи не здавалося важливим. Ми просто гуляли китайським кварталом, поки не бачили відповідне місце, а потім їли. Або робили покупки та просто оглядали пам'ятки. На мене не було жодного тиску, щоби запам'ятати ці місця. "



"Знаю, знаю", - заспокійливо сказав я. "Не хвилюйся через це. Просто розслабся і постарайся стерти все це з голови на мить. Літак скоро буде у повітрі, і ми скоро будемо у Сан-Франциско».



Зайнявся знак ременя безпеки, і стюардеса виголосила свою роботизовану промову «на випадок розгерметизації кабіни». Ніс 727-го злетів у небо, і стрімкий зліт змусив нас повернутися на свої місця. Я почекав, поки не згасне табличка «Не палити», потім закурив сигарету, двічі затягнувся і передав Марті. Вона з вдячністю взяла його, а я запалив собі ще одну.



"Просто розслабся", - повторив я. «Уявіть себе у Сан-Франциско. В якому готелі ви зупинились?"



«Ми сіли на автобус з аеропорту і пройшли кілька кварталів до однієї з вулиць, якою проходила канатна дорога. Ми застрибнули на канатну дорогу і пройшли повз велику площу з великою кількістю трави. Юніон-сквер, я думаю. Так. безперечно, це як Юніон-сквер».



"Добре", - підбадьорив я. Я сформував уявну картину всього, що відбувалося, поки вона говорила.



"Ми вийшли. Я подумав, що це кумедно, що ми не заплатили. Річ просто посміявся з мене, сказавши, що ми недостатньо довго спали. Ми вийшли одразу за Юніон-сквер. Швейцари були одягнені у кумедну англійську форму. Френсіс! - вигукнула вона. «Так, ми там зупинилися». Вона затянула сигарету, її обличчя зникло за хмарою диму. Я пихкав більш статечно, відчуваючи, що ми досягли прогресу.



«Канатна дорога не вела туди, куди ми хотіли. Ми пішли Грант-авеню і ввійшли до Чайнатауна. Але це було недалеко. Усього два чи три квартали. Я… мало що пам'ятаю після цього».



«Ви зробили все, що могли, – сказав я їй. "Китайський квартал - це не тільки туристичне місце, але і прикриття для безлічі менш законних організацій, таких як різні банди".



"Китайська мафія?"



"Щось на кшталт того", - сказав я. «Насправді є шість різних спільнот. Це щось подібне до соціальних клубів з великою кількістю м'язів. Вони правлять Чайнатауном залізною хваткою. Але між пальцями цих банд ховається філія Департаменту соціальних справ».



"Що це? Це схоже на співи



Я посміхнувся. «У китайців збочене почуття гумору. Штаб-квартира SAD знаходиться у кварталі від площі Тянь-А-Мін у Пекіні. Тут живуть одні з найпроникливіших умів, які будь-коли зверталися до шпигунської роботи».



"Я ніколи не чула про них, поки працював в АСВ".



"Ви, мабуть, не впізнали б. Тільки в останні кілька років вони вийшли з материкового Китаю і значно проникли в США. Вони надолужили втрачений час. Імовірно, їх не менше, ніж у двадцяти містах, де встановлені контактні станції. Мадам Лінь віддає перевагу Сану -Франциско з різних причин.Це морський порт, через нього багато міжнародних поїздок, місто досить велике, щоб у ньому можна було загубитися, а східні жителі – звичайна справа”.



«Я знаю, що вона намагалася зробити з нами у вежі влади, але це…» Марта похитала головою. «Вона така зла, як ти її уявляєш? Правда?



Я кивнув головою. Я відчув, як мої кулаки стиснулися, коли я подумав про мадам Лінь. «Та маленька хитрощі, яку вона застосувала до нас у вежі сонячної енергії, була легкою. Вона насолоджується тортурами». Марта здригнулася і обійняла себе. Як шпигун, вона світового класу. Я вірю, що Едвард Джордж виявить, що він грає не у своїй лізі».



Ти думаєш, вона вб'є його і забере пристрій перемикання лазера?



«Вона неодмінно спробує. Я хотів би отримати це від нього подалі, перш ніж він зможе з нею зустрітися». У голові проносилися плани та контрплани. Мадам Лінь не мала схильності до холоднокровності.



«Я досі не знаю, чому ви такі впевнені, що Ед поїхав до Сан-Франциско. Чому не Денвер чи Канзас-Сіті, чи хто знає?



У мене не було для неї гарної відповіді. Я не мала достовірної інформації про пункт призначення цієї людини. Хоук повідомив мені, що всі можливі версії, виявлені в аеропорту, не виправдалися. Він наказав особисто перевірити всіх пасажирів, що вилітають у той день, коли Джордж вкрав перемикаючий пристрій. Це склало перевірку понад п'ятсот чоловік, чоловіків та жінок. На підготовку звіту піде тиждень, а то й більше. На той час Джордж може виїхати з країни, а мадам Лінь матиме лазерний компонент.



Ні, я не знав, чи Едвард Джордж виїхав до Сан-Франциско, щоб торгувати. Я тільки сподівався, що це він зробив. В іншому випадку майбутнє світу здавалося наповненим грибними хмарами мегатонної смерті.







* * *




Міська суєта оточила нас, заковтуючи людей у натовпі і відразу замінюючи їх іншими безликими незнайомцями. Ми стояли на розі в Чайнатауні, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Моє почуття незручності через неправильне рішення щодо пункту призначення Едварда Джорджа після від'їзду з Альбукерке все ще гризло мене, але це була єдина зачіпка, яка в мене була.



Він позитивно згадав місто Марте. Едвард Джордж не любив грати. Він, очевидно, знав, наскільки небезпечно мати справу з мадам Лінь. Це все, що мені потрібно було зробити. Тонко, дуже тонко, але мені потрібно було перетворити це на позитивний результат. Я зв'язався з Хоуком, і він нічого не виявив, перевіряючи пасажирів. Існувала ймовірність, що Джордж полетів на гелікоптері - все ще не відстежуваному - і сів на приватний літак, а план польоту не було подано. Або він міг поїхати до Ель-Пасо, Денвера або Фенікса і вилетіти з цих міст.



Мій здогад міг бути всім, що могло б утримати світ від катастрофічної війни, і можливість помилитися викликала опіки в моєму шлунку.



«Все це виглядає знайомо, але це не так, – розчаровано сказала Марта. «Коли ви у відпустці, навіщо запам'ятовувати те, що вас оточує? Ви просто насолоджуєтеся ним».



«У мадам Лінь поблизу є кілька пунктів зв'язку, – сказав я. «Давай повільно пройдемо повз них. Скажи мені, якщо побачиш щось, що викликає відгук у твоїй голові».



"Добре, Нік, але я не можу обіцяти".



Я заспокійливо стиснув її руку. Мені хотілося відчути довіру, яку я їй висловлював. Ми прогулювалися по велелюдній Грант-авеню, парочка марно проводила час, дивлячись у вітрини магазинів. Коли ми проїжджали вулицю Каліфорнії, я помітив, що ми повністю оточені китайцями. Тепер вулицями поспішали лише рідкісні західники. У вікнах все ще було багато туристичних комонів, але все ж таки було видно більше фігурок зі слонової кістки. Нефритове різьблення, хитромудра акварель і лаковані китайські коробки замінили дешеву олово, пластик і картон.



"О, Нік, це безнадійно", - вигукнула Марта. «Незважаючи на все це, я витрачаю більше часу на такі речі». Вона вказала на пузату статую Хо-тай зі слонової кістки.



"Якщо ви потрете йому живіт, він повинен принести вам удачу", - сказав я. Коли я захоплювався майстерністю вирізування статуї, я більше цікавився вивченням власника магазину. Висохлий старий, що схилився над своїм товаром,



він нагадав мені людину, яку я колись зустрічав.



Якось у Гонконгу. Сцена повернулася жваво. Він був старий, так, але не таким стародавнім і шляхетним, як намагався здаватися зараз. Ло Сун був залучений у міжнародну мережу контрабанди героїну, відповідаючи за прийом партії товарів із Золотого трикутника у В'єтнамі та Лаосі та переробку маку в продукти, що продаються - опіум і героїн. Ми зустрічалися, я вбив кількох його охоронців, ми билися.



Я думав, що Ло Сун помер від кількох куль, які Вільгельміна всадила в його тендітне тіло. Мабуть, як і у всіх жителів Сходу, ця крихкість приховувала життєву стійкість, яку я неправильно оцінив.



"Чи можу я вам допомогти?" - спитав він, низько кланяючись. Я спробував прочитати зізнання мовою його тіла. Він добре прикрився. Ми могли б бути не більше ніж парою туристів, готових купити дорогу дрібничку.



"Скільки коштує Хо-тай?" - спитав я, не зводячи з нього очей.



"Ваші смаки чудові", - сказав він, ще раз низько вклонившись. «У наші дні невизначеності статую удачі можна дуже цінувати».



"П'ятнадцять доларів?" - спитала Марта, дивлячись на статуетку. Здавалося, вона не помічала напруги в повітрі. А може тільки я це відчував.



«Настільки майстерно вирізана фігурка не могла бути вдвічі дорожчою», - сказав він.



Торг продовжувався. Я дозволив Марті зайнятися Ло Сон, поки гуляв маленьким магазином, вдаючи, що розглядаю інші дрібнички. Двері, завішані фіранкою, вели назад у глибину магазину. Саме по собі це не було цікавим, але важкі сталеві двері з найсучаснішим замком за кілька футів за занавіскою здалися мені недоречними. «Можливо, для захисту його цінних запасів потрібні такі двері», - сказав я собі. Переконавшись, що Ло Сон дивиться в інший бік, я швидко пройшов коридором, щоб перевірити двері. Він не тільки встановив двері сховища у холі, але й використав складну систему сигналізації. Фотоелемент відправить кудись сигнал тривоги, якщо двері відчиняться, і тоді складні замки можуть бути зламані. Незалежно від того, чи були двері зламані або використовувалися зазвичай, цей фотоелемент попередить інших.



Я прослизнув назад у магазин у той момент, коли Ло Сун відвернувся від Марти з фігуркою зі слонової кістки в його вузлуватих руках. Він підійшов до каси та оголосив про продаж. Марта купила його за двадцять три долари, гарна ціна для статуї зі слонової кістки.



"Вам сподобався ще якийсь предмет у моїй скромній крамниці?" - Запитав мене Ло Сун. Я не помітив ні сарказму, ні натяку на те, що він був будь-ким, крім законного інтересу торговця, яким він здавався.



«Це має зробити нас. щасливими Ходімо, люба», - сказав я, взявши Марту за лікоть і витягнувши її з крамниці. Надворі перед магазином я запитав: «Ти пам'ятаєш, як бувала в цьому місці раніше?»



«Ні, але я, здається, пам'ятаю, як Ед водив нас у маленьку чайну десь поблизу. Думаю, це може бути за цим кутом. Я зупинився і заглянув у вікно, перш ніж ми вирішили купити трохи їжі».



"Добре", - сказав я, намагаючись подумки відновити планування магазину і те, куди може вести коридор зі сталевими дверима сховища. "Давай спробуємо за кутом".



"Це воно!" вигукнула вона.



Я повільно кивнув головою. Чайний магазин Ван Фу. Сумно відоме місце зустрічей китайських агентів з усіх куточків Західного узбережжя. Невже Джордж продав квитки набагато раніше, ніж розпочався проект «Восьма карта»? Він міг би передати безцінну інформацію китайським агентам протягом десятирічного періоду. Я повинен сказати Хоуку і попросити його уважніше вивчити минуле Едварда Джорджа, його поїздки до Сан-Франциско, все, що стосується цієї людини.



Це повідомлення доведеться зачекати. У чайному магазині кипіло життя, китайці постійно приходили та йшли. Я дуже рідко чув якусь мову, крім співучої мандаринської китайської. Ми дійсно потрапили в інший світ, похований у центрі великого американського міста.



«Мені це не подобається, Нік, – заперечила Марта. Ви знаєте, як іноді виникає відчуття, що хтось спостерігає за вами? Я відчуваю це прямо зараз».



"Не хвилюйся. Це лише твоя уява». Я міг добре брехати, коли доводилося. Я вже помітив трьох китайських юнаків, що розвалилися у дверних отворах, їхні темні очі не покидали нас, поки ми йшли по засмічених вулицях. Спуск у напівтемряву чайного магазину лише посилив нервозність Мальти. Я міцно тримав її за руку, проводячи до столика збоку від невеликої крамниці. Коли наші очі звикли до тьмяного освітлення, ми побачили, що ми єдині не китайці у магазині.



До нас підійшов офіціант, його плавна хода змусила мене подумати, що в нього кулькові опори замість ніг. Він низько вклонився і поганою англійською запитав: «Хочете порядку?»



"Чай улун, - сказав я, - для двох".



Він двічі похитнувся і обернувся, ковзнув



йдучи тихими ногами. Я відкинувся на спинку стільця, розстебнув куртку так, щоб Вільгельмін легко влаштувалася в моїй наплічній кобурі. Сухожилля в моїй правій руці напружилися і розслабилися, готова при необхідності миттєво прийняти Хьюго. На поверхні чайна лавка Ван Фу працювала тихо і без суєти. Напруга під цим мирним фасадом підказувала мені, що пекло може вирватися назовні в будь-яку секунду.



Прийшов чай, розлили у порцелянові чашки, схвалили. Офіціант знову мовчки пішов.



"Нік", - сказала Марта.



"Я знаю", - сказав я. «Чому б тобі не повернутися до готелю? Втіхи може бути достатньо, щоб мене затягнути в задню кімнату. Я не думаю, що ти в якійсь небезпеці. Ло Сон розуміє, що я той, кого вони справді хочуть вбити».



«Ло Сун? Хто це?"



«Чарівний літній джентльмен, який продав вам статую зі слонової кістки. Десять років тому він був головою героїнової торгівлі. Схоже, він зайнявся іншими справами.



"Ніко, з тобою все буде добре?" Її рука тепло пригорнулася до мого зап'ястя. Я привабливо посміхнувся і кивнув головою.



«Продовжуй. Тепер усе йде чудово. У мене шосте почуття до цих речей. Джордж тут, і я його знайду». В моїх словах звучала впевненість. Цього разу я сказав їй правду. То був довгий шлях, і я почав відчувати, що він нарешті окупився. Активність навколо чайного магазину була скоріше шпигунством, ніж контрабандою.



"Ви хочете, щоб я спробував зв'язатися з Хоуком?"



"Ви не можете додзвонитися до нього", - сказав я, хитаючи головою. «Просто йди в готель та почекай мене. З тобою все буде гаразд. Якщо у тебе виникнуть проблеми, виклич копа. Найменше у світі ці люди хочуть популярності».



Вона поспішно поцілувала мене і пішла, її акуратна постать зливалася з тінями, коли вона піднімалася сходами, що вели на вулицю і багатолюдний натовп на Грант-авеню. Я відволікся від її відходу, щоб прослизнути вздовж стіни і прослизнути за найближчу фіранку.



Дублікат двері в магазині Ло Сона не дозволив мені проникнути далі до лабіринту коридорів між будинками. Я перевірив, і такий самий фотоелемент заблокував шлях. Притулившись вухом до сталевих дверей, я почув зсередини слабкий шепіт. Я гадки не мав, що відбувається, але, без сумніву, мене б дуже зацікавило, якби я дізнався.



Шоркаючі звуки біля входу позаду мене попередили вчасно, щоб я розчинився в тіні. Увійшов згорблений китаєць, бурмочучи собі під ніс. Він не глянув ні вліво, ні вправо, коли підійшов до сталевих дверей. Я ще більше влаштувався у зручній темній ніші і чекав, поки він відчинить двері. Він просунувся далі. Я дивився, як двері сховища почали повільно зачинятися сама собою. Оскільки китаєць продовжував йти коридором, дозволяючи двері сама собою, я перестрибнув через фотопромінь і протиснувся між дверною рамою і загартованими сталевими дверима за секунди, перш ніж вони знову надійно замкнулися.



Зал по цей бік від дверей виглядав не інакше, але люди розмовляли чіткіше. Я обережно рушив далі. Зачинені двері тяглися вздовж холу. Одна в кінці була частково відкрита. Дивлячись крізь неї, моє серце забилося у мене в горлі побачивши.



Перемога!



Сидячи за звичайним дерев'яним столом, Едвард Джордж жорстко вказав на невидиму людину через кімнату. Змінивши позу і розширивши щілину у двері, я побачив мадам Лінь, склавши витончені руки на стегнах, і не виглядала цілком задоволеною тим, що сказав їй Джордж.



"Занадто високо", - пирхнула вона, витончено роздмухуючи ніздрі. "Я заплачу тільки узгоджену суму".



«Це, - сказав Джордж, постукуючи по маленькій чорній скриньці на столі перед ним, - коштує в десятки разів дорожче, і ви це знаєте. Подумайте про політичний переворот, мадам Лінь».



Політика вас не стосується, – різко сказала вона. - У минулому ми мали приємну робочу домовленість. Чому ви зараз намагаєтеся змінити це, марно вимагаючи більше грошей? "



"У мене ніколи раніше не було такого цінного гаджета", - сказав Джордж, ліниво відкидаючись на спинку стільця і посміхаючись жінці. «Це має коштувати півмільйона».



«Про ціну не може бути й мови. Але, можливо, - сказала вона, і її голос натякав на світ багатств, крім грошей, - щось ще може бути організовано».



"Такі як?" - підозріло запитав Джордж.



"Народна республіка знаходиться на порозі двадцятого століття. Нам потрібні вчені та техніки у всіх дисциплінах. Може бути досягнуто угоди, яка дозволить вам жити в розкоші залишок свого життя - в обмін на хороше харчування. комутаційний пристрій та ваші подальші дослідницькі послуги".



"Немає угоди", - швидко сказав Джордж. "Можливо, я продав свою країну, але я не можу залишити це".



"Ви можете мати все, що у вас є", - наполягала жінка. "Магнітола, машина, розкішні апартаменти, всі жінки, яких ви можете побажати - і всіх, хто бажає вас".



«Комуністи схильні бути пуританами. Ви дійсно зводите жінок для мене?»



"Пуританський?" Мадам Лін засміялася. «Можливо, наша система моралі видається вам такою, але ми дуже прагматичні. Ми надамо вам все необхідне для продовження блискучої роботи».



"Китайський лазер", - подумав Джордж. «Це справді довело б росіян до кипіння. Ви могли б сидіти вздовж свого кордону та знищувати їх за своїм бажанням. Збивати їх найскладніші перехоплювачі з неба, навіть спалювати їхні супутники на орбіті».



"Це можна зробити. Ви показали це», - майже гіпнотично воркувала мадам Лінь.



Джордж струснув. «Гроші, півмільйона доларів. Більше нічого".



«Я бачу, що ви налаштовані. Добре, я замовлю оплату у звичайному порядку. На ваш рахунок у швейцарському банку?»



«Так», - сказав він, ніжно проводячи пальцями по чорній поверхні, що потріскує комутуючий пристрій.



Я чув більш ніж достатньо. Виставивши дуло свого люгера, я зайшов до кімнати, стовбур опинився на півдорозі між ними. Таким чином, я міг замахнутися і вистрілити в мадам Лін або Едварда Джорджа, якщо вони намагатимуться втекти. Я сумнівався, що обидва зможуть діяти спільно проти мене.



«Я приберу спокусу з вашого шляху, докторе Джордже, - сказав я йому. "Дайте мені пристрій перемикання лазера".



«Ти мене не злякаєш, Картере», - вирував учений, встаючи і штовхаючи стілець. «Якщо ви зробите ще один крок, я зруйную вимикач. Думаю, ви знаєте, що його ланцюги витравлені на тендітному склі».



"Одна маленька подряпина повністю знищить його", - сказав я. «Але це не моя справа. Якщо я не можу його відновити, я маю знищити його. У жодному разі я не проти».



"Ти дурень!" Вигукнула мадам Лін, вже рухаючись. Я повернув Вільгельміну та націлив на неї.



«Почекайте, мадам Лінь. Не рухайтесь».



"Містер Картер", - каже східна жінка своїм низьким спокусливим голосом. «Я недооцінила вас. Думаю, було б марно робити вам пропозицію?



«Стати зрадником? Цілком марно», - запевнила я її.



«На жаль, найкращі агенти, як правило, і найвідданіші», - сказала вона, швидким рухом зап'ястя розкривши віяло.



Усередині мене спалахнула паніка. Вона не зробила загрозливих жестів, але я чомусь боявся цього шанувальника. Це виявилося досить невинним. Лакований візерунок на ньому зображував пасторальну сцену, подібну до сотень інших, які я бачив на віялах. Вона швидко пересунула його, обмахуючись віялом.



Мене попередив відблиск світла на краю вентилятора. Вона побачила зізнання у моїх очах і миттєво запустила в повітря віяло. Прогнувшись, віяло з гострим лезом просвистів над моєю головою, промахнувшись на кілька дюймів. Я почув глухий стукіт і побачив, як вентилятор на цілих три дюйми врізався в дерев'яну стіну позаду мене. Якби це вдалося, моя голова відскочила б від мого торса.



"Стривай!" - Вигукнув я, змушуючи Вільгельміну стріляти, але занадто захопився мадам Лінь. Джордж штовхнув ногою, торкаючись мого правого зап'ястя. Мій «Люгер» полетів синім сталевим птахом і врізався в далеку стіну. Ще до того, як я відчув, що приклад мого пістолета вирвався з моєї хватки, я напружив передпліччя і послав підпружиненого Х'юго кинутися, щоб заповнити порожнечу. Я повністю розвернувся і став за спину Джорджа, мій ніж встромився в його нирку, а ліва рука обвила його шию.



У мадам Лінь був відверто один смертоносний віяло, вона стояла і чекала, коли він встромиться мені в горлянку. Я переміщав кінчик ножа, поки він не встромився у бік Джорджа.



«Кинь віяло», - наказав я. «Якщо ти цього не зробиш, я проведу цим мечем до ручки в його бік».



«Містере Картер, ви думаєте, що життя цього нещасного слимака щось означало для мене? Вбийте його".



Я хотів Джорджа живим – на даний момент. Я посилив хватку, щоб задушити його, коли я встромив ніж у його нирку. Він зашипів і обм'як, знепритомнів. Я впустив Джорджа на підлогу і зіштовхнувся зі смертоносним віялом, тримаючи в руці шматок високоякісної сталі. Хьюго був більш ніж придатним для будь-якої циркулярної пилки.



«Ви цього хочете, мадам Ліне? Просто ми удвох б'ємося через комутаційний пристрій?»



Ми обережно кружляли один над одним, намагаючись знайти потрібний отвір. У мене не було лицарських думок, щоб відмовити мене від її вбивства, якщо матиме шанс. Серед вищих шпигунів підлога нічого не означає. Ми торгували життям і смертю, і мало хто з нас помирав від старості.



Я зробив випад, вістря мого клинка намацало її зап'ястя. Вона крутанула віяло і акуратно заблокувала кровожерливу досяжність Х'юго.



Іскри вилетіли з контакту метал-метал, і я відчув удар по всій руці. Я відступив, продовжуючи кружляти, тримаючи тепер стіл між нами. Я відчайдушно схопився за маленьку чорну скриньку, і мадам Лін мало не відрізала мені руку. Край її віяла на цілий дюйм уткнувся в стіл із м'якої деревини. Я штовхнув і з силою штовхнув стіл до неї. Край віяла відламався, але вона трохи відскочила вбік.



"Киньте це, мадам Лінь", - наполягав я. Ти знаєш, що через пару тижнів ти будеш вільна.



«Я не можу втратити обличчя, містере Картер. Моя ефективність як шпигуна у вашій країні буде поставлена ​​під загрозу. Я не маю бажання бачити свою фотографію в кожному поштовому відділенні. Ні, містере Картер, я торгуватимуся з вами».



"З чим торгуватися?" Я підняв перемикач і притиснув його до свого тіла, захищаючи його, згадуючи, що сказав Хоук про його відновлення.



"Пристрій перемикання за Марту Берлісон".



"Що?"



«Ми схопили її, коли вона виходила із чайної крамниці. Ван Фу – дуже досвідчений викрадач. Вона є цілою і неушкодженою, але якщо ви не віддасте вимикач, цей стан може не протриматися довго».



Я вийшов із бою на ножах і спробував вгадати, чи правда вона сказала. Надто пізно я побачив привид усмішки на її губах і почув за собою слабке човгання ніг у туфлях. Раптовий порив повітря обрушив мені на голову удар. Я важко впав, упустивши Х'юго і пристрій перемикання лазерних гармат.







* * *




Я прийшов до тями майже миттєво. Я напружувався і боровся з мотузками на руках та ногах. Коли я натирав зап'ястя, я трохи розслаблювався. Мені довелося б пограти в Houdini, щоб звільнитися.



«Отже, містере Картер, ви повертаєтеся в країну розумних», - пролунав глузливий голос мадам Лінь. «Не чини опір. Мотузки були прив'язані цілеспрямовано. Я впевнений, що ти зможеш працювати марно, доклавши лише кілька хвилин».



Вона обійшла мене переді мною, її силует вимальовував гола лампочка, що звисала з дроту, що йшла в стелю. Вона була схожа на червневого жука в зеленій сукні-футлярі, що переливається. Її обличчя розчинилося в тіні, але її тіло підказувало мені, що вона думала, що виграла.



З того місця, де я сидів прив'язаним, це так виглядало.



«Було цікаво мати з вами справу, містере Картер, – продовжила вона. «Повчально було протиставити мої зусилля вашим важливим талантам. Тепер я відчуваю, що можу зустріти і перевершити будь-якого з американських агентів, що залишилися, з якими я можу зіткнутися в майбутній роботі. Зрештою, хіба я не перемогла найкращих із вашої країни?»



Вона засміялася, і я напружився, мої руки ще більше напружилися на грубих мотузках з конопель, що зв'язують мене. Я розтирав зап'ястя, поки не потекла кров, але я був злий. Мені нічого не хотілося, крім як обхопити пальцями її лебедине горло і стискати, доки останні залишки життя не покинуть її ніжне тіло.



"Так тихо? Ти так легко визнаєш поразку?



"У мене все ще є кілька козирів у рукаві", - сказав я з більшою бравадою, ніж я відчував. "Ви виграли битву, але не війну".



«Ні? У мене є Марта Берлісон. Я вважаю, що розіграла цю карту в найкращий момент. І тепер у мене є пристрій перемикання управління лазером у межах моєї досяжності. Боюся, що я маю укласти свої стосунки з доктором Джорджем не на підставі мого вибору. Бути заручником бюрократів може бути втомливо, чи згодні? "



"Ви дозволяєте йому жити?"



«Директор Департаменту соціальних справ вважає, що доктор Джордж може виявитися корисним у майбутньому. Мої заперечення були відхилені». Вона зробила зневажливий жест, рухаючись, більше не прикриваючи мої очі від голої лампочки. Я примружилася, намагаючись побачити більше кімнати довкола себе.



"Що ти збираєшся робити з Мартою?"



«Знищити її, звісно. Вона випадково потрапила в область, де вона взагалі не має захисту - тепер, коли ви були видалені з гри».



«А як мене прибрати? Назавжди чи лише на цей раунд?»



Вона засміялася, і цей музичний звук був набагато загрозливішим, ніж якби вона насміхалася чи загрожувала. Я вважав цю жінку здатною на будь-яку жорстокість.



«Ах, містере Картер, я боюся, що це видалення назавжди. Це видалення значно підвищить мій престиж і надасть великої сили моїм словам у майбутньому».



"Наприклад, усунення скинутих пішаків, таких як Едвард Джордж".



"Це лише одна невелика область. Я хочу більшого авторитету в цій галузі. Я здатний подвоїти ефективність польових агентів моєї країни, якщо це буде дозволено. Видалення вас назавжди з гри дає мені набагато більше свободи дій, і в майбутньому."



«Куля в голову? Чи ти збираєшся перерізати мені горло цим своїм віялом?» Я не міг зрозуміти



Гострота леза її віяла, як бритва, не в моєму розумі. Блиск світла на металевій оправі все ще змушував мене здригатися. Вона спритно розгорнула віяло, кілька разів обмахнулася віялом, а потім знову склала його в тонкий циліндр.



«Я не вбивця, містере Картер. Дуже рідко особисто позбавляю життя. Швидше, я волію виявляти винахідливість у таких речах. Ваша смерть буде випадковою. Ви опинилися у пастці у цьому підвалі. Чому? Хто може сказати? де західний турист може досліджувати у своїх мандрівках? Двері замкнені зовні, прикра подія через ненажерливих щурів у цій частині міста. Так недалеко від пристані, - зітхнула вона.



"З'їдений щурами!"



Коротше кажучи, містере Картер. Тепер я залишаю вас розважати ваших гостей. Постарайтеся пам'ятати, що вони просто голодують. Немає потреби в закусках. Їм потрібна лише перша страва. Вдалого вам дня, містере Картер. . "



З цими словами мадам Лінь пішла. Я боровся з мотузками на стільці. Як вона й сказала, болі незабаром поступилися місцем моїм божевільним ривкам. Я потер зап'ястя і спробував зупинити кровотечу. Коли циркуляція повернулася, я почав досліджувати маленьку квадратну кімнату у підвалі. Тверді кам'яні стіни, мабуть, витримали сильніші землетруси, ніж усе, що я міг їм протиставити. Двері висміювали мої спроби відкрити її. Всюдисущі сталеві двері сховища були встановлені і закриті зовні. Не було ні замку, ні шансу обійти одвірок і підняти поперечину. Підлога з заливного бетону витримала подряпини та розкопки навіть Едмунда Данте. Я теж не мав таких довгих років, як у графа Монте-Крісто. Маленькі отвори з боків кімнати вже впускали великих коричневих щурів.



Я забрався на стілець, розмірковуючи про те, наскільки жорстоким насправді було це катування. Мадам Лінь залишила світло горіти, щоб я побачив свою долю. У темряві могло бути й гірше, але я не став би обговорювати цей момент прямо зараз. Вигляд гострих різців і щурів усмішок на їхніх мордах не підняв мені духу. Їх привернула кров на моїх зап'ястях. Вони відчули слабкість і рушили пухнастою армією.



Я вигнав і відправив одного у політ. Він непристойно заверещав, але решта накинулась. Мені теж удалося відігнати їх. Один приземлився, зламаний спиною, тільки щоб його зжерли його колишні товариші. Вигляд відірваних кісток виснажив мене ще більше.



Перевірка стелі камери не принесла мені особливої радості. Щоб зняти важку дерев'яну обшивку підлоги в кімнаті нагорі, потрібно брухт. У мене нічого не було, навіть Х'юго. Єдина нитка електричного шнура, що звисала вниз, щоб підтримати лампочку, здавалася досить слабкою зброєю.



Чи це було?



Я заліз на стілець, відганяючи кусаючих гризунів, які мають намір зірвати тіло з моїх ніг. Моя кров текла з дюжини обгризених пацюками ранок. Я стрибав і намагався повиснути на кроквах, притискаючи ноги до одного боку, утримуючи другий між пальцями. Напруга швидко позначилася на мені. Довелося хитнутися назад. Сидіння стільця сколихнулося від корчиться, скрипучого, пухнастого коричневого стада.



"Ай!" Я мимоволі скрикнув.



Біль, що пронизав мої ноги, майже змусив мене зісковзнути з сідала. Я загину, якщо впаду на підлогу. Все більше і більше щурів ринуло через маленькі дірочки, майстерно зроблені в кам'яних стінах. Якби я зміг заткнути ці дірки своєю сорочкою, мав би невеликий шанс. Але було вже надто пізно для такої тактики. У кімнаті вже було надто багато щурів, щоб я міг відбиватись.



Я відчував, як вони пробираються вгору моїми ногами, кусають мої стегна, високо підстрибують і ляскають мене по промежині, як собаки, які загнали свою здобич. Я знову скочив на своє небезпечне місце. Декілька щурів важко впали на підлогу і з вереском втекли, щоб повернутися, коли переляк пройшов. Треті безжально рухалися по моєму тілу, маючи намір з'їсти мене на вечерю



Мені довелося б швидко втекти, інакше я став би їжею цих істот. Одне підійшло мені до грудей і заглянуло мені просто у вічі. Клянуся, він усміхнувся і підморгнув мені.



Досі висіти, я схопився за електричний шнур. Я притяг її до себе і за допомогою лампи розжарювання змусив щурів покинути своє тіло. Я обережно розбив скляний конверт, не пошкодивши вольфрамовий дріт усередині. Він продовжував горіти до білого кілька секунд, поки кисень повітря не окислив нитку. Цього часу було достатньо, щоб запалити сухе, як трут, дерево стелі. Я дивився, як крихітні вогники облизують дерево, не знаючи, чи продовжувати.



Писк щурів унизу підказав мені, що краще померти у вогні, ніж бути спаленим живцем. Деякі з менш витривалих душ серед щурів уже бігли до своїх кам'яних виходів. Вогонь поширився, чому сприяли розпечені нитки лампочки.



Підвал на мить поринув у темряву через спрацювання запобіжника. Мені довелося впасти на підлогу. Пацюки нападали, кусаючи і рубаючи своїми гострими зубами. Я відбивався від них, як міг, голосно вимагаючи: «Гори, чорт забирай, загоряйся і спали все це прокляте місце вщент!»



Ліс відповів. Невдовзі засохле дерево почало яскраво горіти, і воно перетворилося на почорнілі балки. Дошки спалахували повільніше, але теж спалахнули. Кімнату заповнив задушливий дим, через що я впав на карачки, щоб дихати. Залишився один чи два найхоробріші щури. Потім вони теж покинули кімнату, не бажаючи вечері, приготовленої на грилі.



Вогонь врятував мене від щурів. Що могло врятувати мене від вогню? Здавалося, нічого не було. Жар обпалив мої брови, і я задихнувся від густих хмар диму, що клубилися.







Розділ одинадцятий






Я забився в куток кімнати, палаючий вогонь покрив мою спину. Єдина втіха, яка в мене була, - це відхід щурів. Вони з переляку бігли через свої дірки для втечі розміром із кулак, розгнівані втратою їжі. Мені стало шкода, що я не провалився в кролячу нору, як Аліса, і міг взяти одну з вафель із написом «З'їж мене». Я б воював з щурами на їхніх власних умовах, а не згорів би живцем.



Коли моя сорочка та шкіра почали тліти, я підняв руку, щоб захистити очі. У центрі кімнати прогнулися крокви. На мить весь рух припинився. Через раптовий порив гарячого повітря це було схоже на те, що мене застрягли на дні доменної печі. Новим димарем ринули вогонь і жар.



Побачивши свій шанс, я пробився крізь зливу іскор, стрибнув на палаюче стілець і сильно вдарив ногою, цілячись по краях дірки, що горить, в стелі. Сильний біль пронизав мої руки та руки, коли я переліз через край дірки. Я почав повзати через вогонь по підлозі, не звертаючи уваги на пекучу агонію, доки не проштовхнувся до наступної кімнати. Незважаючи на те, що дим заповнив кімнату, вогонь ще не досяг його.



Пригнувшись, щоб уникнути густого диму, я підповзла до наступних дверей і опинилась у центрі чайного магазину Ван Фу. Покупців давно вигнали із криками «Пожежа!»



Вдалині, на вулиці, я почув виття сирен. Я почав підніматися сходами, скривився від болю в руках, руках і спині, потім побачив, як моя сорочка спалахнула. Тліюче вугілля в тканині нарешті знайшли достатньо кисню, щоб ожити.



Я вискочив надвір, тут же пірнув і покотився. Смердюче мокре сміття стало моїм порятунком. Прокотившись через сміття, яке зганьбиво б стічні канави, я швидко погасив полум'я, що загрожує зжерти мене живцем.



Сидячи, я побачив навколо себе невелике коло невиразних китайських осіб. Я встав, трохи вклонився і пішов на хитких ногах, коли пожежна машина з вереском зупинилася на вузькій вулиці. Я не залишився дивитися, як вони гасять пожежу, яку я почав. У цій частині Чайнатауна, якби пожежники не впоралися належним чином, невдовзі згоріли б цілі квартали.



Від болю, що мучило моє тіло, у мене закружляла голова. Я хитався, але мало хто звертав на мене увагу. Вони були надто зайняті, спостерігаючи, як пожежники знімають довгі шланги та починають експериментально бризкати водою у двоповерхове полум'я. Затамувавши дихання, випускаючи дим, що забиває мої легені, я спробував відігнати весь біль, який відчував.



Мої руки були обвугленими. Вони шаленітимуть, як тільки пройде шок. Моя спина була вкрита пухирями, і я припустив, що мої брови та вії були випалені сильною спекою.



Моя потреба помститися тепер горіла яскравіше, ніж навіть вогонь за квартал від мене. До цього моменту мадам Лінь була гідним супротивником. Я ставився до неї з повагою, на яку заслуговує інший іноземний агент. Тепер мої почуття до жінки стали особистими. Я хотів помститися. Моя помста полягала в тому, що я вкрав у неї високовольтний пристрій перемикання лазера – тоді я вирішував, що робити далі.



Я заприсягся, що їй це не сподобається.



Заспокоївши розум, бажаючи позбавитися болю, я промокнув рани брудом з вулиці. Моя сила повільно поверталася, але повернулася. Я ледве був у гарній формі, щоб провести чемпіонський бій із суперником з п'ятнадцяти раундів, але я переміг біль, що вирував на моєму тілі. Я стиснув руки, відчув, як шкіра стягується і ламається, але продовжував, доки не повернув рухливість і спритність. Незабаром через годину чи день моє тіло візьме на себе відповідальність і просто піде.



До цього я мала роботу.



Я дивився, як натовп відходить, коли вогонь сильніший.



. Мою увагу особливо привернув один чоловік. Ло Сон відійшов від натовпу, сів у довгий чорний лімузин і квапливо сів на заднє сидіння. Усі штори не дозволяли нікому дивитись усередину чи назовні.



Моє тіло відреагувало до того, як мій приголомшений розум усвідомив, що мені потрібно було зробити. Я перебіг вулицю і схопився за задній бампер. Водій запустив двигун, і мої руки мало не вирвалися з їхніх плечових суглобів. Я протанцював позаду мчить машини кілька кроків, потім сильно вдарив ногою і зумів небезпечно підняти своє тіло на бампер. Триматися було не так складно, як я думав у моєму ослабленому стані.



Я навіть трохи розслабився. Обернувшись навколо заднього бампера, я став частиною машини, яка мчала туманної ночі. Занепокоєння, що якийсь перехожий з кращих спонукань побачить мене і викличе поліцію, поступово зменшилося, коли я зрозумів, що видимість була меншою за п'ятдесят футів. Холодні завитки туману Сан-Франциско обвилися навколо мене, пробуджуючи до кісток. Це були найкращі ліки від моїх опіків.



Коли машина мчала Коламбус-авеню, я розрізнив праворуч шпиль Койт-Тауер, коли туман розсіювався і стискався нескінченними візерунками. Я мало не впав, коли машина почала довгий підйом Філберт-стріт. Туман трохи розвіявся, і мені відкрився безперешкодний вид на довгий пагорб. Я чіплявся за своє дороге життя, сподіваючись, що Ло Сон не просто вирушив на прогулянку. Це мало привести мене до мадам Лінь, інакше для мене все було б скінчено. Я відчув полегшення, коли швидкі повороти привели нас на Ван Несс, а потім на Ломбард-стріт, що йде на захід у бік Президіо.



Я спробував уявити собі таке побачення, яке віддала б перевагу мадам Лінь. Я здогадався, що поряд із океаном. Це дозволяло відносно непомітно приходити та йти з вантажних суден неподалік узбережжя. Коли Ломбард розчинився на бульварі Лінкольна, я знав, що ми рушимо до океану. Занедбані вогневі точки були рядом бетонних тунелів, які все ще залучали випадкових туристів.



Коли ми минули Палац Почесного легіону і попрямували путівцем у бік від Ft. Майлі, я знав, що мої підозри виправдані. Ми, мабуть, закінчили б у Ft. Фанстон. Удари по недоглянутій дорозі кілька разів мало не збили мене з ніг. Я похмуро тримався. Це давно перестало бути для мене виключно обов'язком. Особиста гордість відіграла важливу роль.



Із самого початку мене штовхали, як пішака у гігантському шаховому матчі. Хоук послав мене у бій практично без інструктажу. Я поспішив до висновку, ретельно підготовленого Едвардом Джорджем, що доктор Саттер був винуватцем смерті Річарда та неодноразового саботажу у рамках проекту Восьма карта. До того часу, коли я дізнався протилежне, мадам Лінь намагалася мене вбити, Джордж намагався вбити мене, всі по черзі намагалися мене вбити.



Мене штовхали, а те, що лазерний перемикач вирвався з моїх рук у чайній, додало образи до моїх численних травм. Те, що Марта Берлісон опинилася в руках мадам Лінь, тільки перетворило з мого боку гарячий гнів на смертельно холодну лють.



Коли лімузин повернув на крутий поворот, я спустився. Я відчув уповільнення швидкого польоту машини. Їхня база має бути поруч. Якби я пішов пішки, то зміг би отримати більше інформації – і дещо не менш важливе: зброя.



Шуми двигуна раптово припинилися. Я обігнув дорогу і повернув за поворот, щоб побачити, як Ло Сун виходить з машини і прямує до темного квадрата одного з тунелів берегової оборони, що залишилися після Другої світової війни. Він зник, по дорозі ніде не спалахнув вогонь. Я підібрався ближче, намагаючись рухатися якомога тихіше.



Водій машини притулився до переднього крила. Я спостерігав, як він обережно витягав невеличкий мішечок і люльку. Вийнявши темний циліндр із мішечка, він наскреб частки в чашу для трубки, запалив її і глибоко вдихнув, затримуючи дим у легені якомога довше, перш ніж видихнути. Різкий аромат гашишу досяг моїх ніздрів. Усунення забитого під кайфом шофера здавалося легкою справою навіть для людини в моєму ослабленому стані.



Я обігнув машину, приміряв відстань і злетів повітрям. Одна рука обвила горло курця наркотиків, а інша рука заткнула йому в рот трубку і сильно вщипнула його ніздрі.



Він боровся менше десяти секунд, перш ніж знепритомнів. Я не хотів, щоб хтось прокинувся за мною і підняв тривогу. Я утримував задушення, доки не був упевнений, що він мертвий. Дозволивши його неживому тілу зісковзнути на землю, я зістрибнув з капота машини і присів поряд з трупом. Швидкі пошуки підняли мій настрій.



В одній кишені була Вільгельміна, а до ноги прив'язаний Гюго. Я не знав, чи це був той чоловік, який закрив мене в кролячому лігві за чайним магазином, чи ні.



Звинувачення було пред'явлено тільки за те, що він мав зброю, а я вже був суддею, присяжними і катом.



Вага люгера в правій руці і знайома рукоятка Х'юго, що притискала мене до лівої, надали мені додаткової впевненості. Я рушив у тому напрямку, куди попрямував Ло Сон. Гирло бетонного тунелю зіпсувалося після війни. Спочатку передбачалося, що вилкові навантажувачі та інше важке обладнання будуть постачати шістнадцятидюймові берегові гармати в далекому кінці тунелю, тому уряд не мав особливих причин для утримання цього комплексу зараз. Ft. Фанстон надав мадам Лінь ідеальне укриття.



Хто міг шукати іноземного агента серед покинутої військової бази?



Я увійшов у тунель, діючи з максимальною обережністю. Темрява огортала мене оксамитовою ковдрою. Повітря всередині було вологим, стародавнім і нерухомим. Крихітні ознаки того, що інші люди проходили цим шляхом, нещодавно тримали мене правильною дорогою. На кожному відгалуженні тунелю я перевіряв кілька ярдів у кожному напрямку у пошуках нових зачіпок. Відстеження у цьому середовищі змушувало мій пульс битися частіше, а адреналін битися за артеріями. Я почував себе лісовим котом, що наближався до своєї здобичі.



Я більше не був здобиччю; Я став хижаком. Мені сподобалося це відчуття.



Тиск на ліву кісточку змусив мене вагатися. Я обережно потягся і намацав мотузку через тунель. Натяжний трос. Наслідуючи його праворуч, я знайшов невелику чорну скриньку. Я не міг вирішити, чи це була фугасна вибухівка, чи якась система сигналізації, призначена для оповіщення решти тунелю.



Переступивши через неї, я продовжив рух у всеосяжній темряві. Я проклинав свою невдачу, не взявши з собою ліхтарика. У лімузина, мабуть, був один у бардачку. Ло Сон не показав спалаху, але інші могли зустрітися і направити його, коли вони були досить глибоко всередині.



Я напружився, усвідомлюючи, що в смердюче повітря проникло електричне напруження. Я намацав землю, шукаючи зламаного розтяжного троса. Нічого не виявив. І все ж шосте почуття, яке так довго підтримувало мене в живих, кричало, що щось не так. Я провів руками стіною і знайшов її. Фотоелемент. Оскільки я не бачив якогось явного свічення, ймовірно, використовувався інфрачервоний або ультрафіолетовий промінь. І я помилився та зламав цю балку.



Щоб повернутись назад або йти вперед. Котрий? Попереду була пастка, яку я знав зі смертельною впевненістю. Фотоелемент був висотою до пояса, що не дозволяло бродячому собаці або кішці спіткнутися про нього. Його викличе лише людина чи об'єкт розміром із людину.



Я побіг назустріч засідці. Я втомився, що всі інші безтурботно били мене. Настав час Ніку Картеру, Кіллмайстру, дати відсіч.



Моє бажання виповнилося практично відразу. Мене попередило крихітне клацання затвора автомата, що повертається, щоб звести зброю. Я вистрілив у напрямку звуку і був винагороджений пронизливим криком і тріском, коли тіло впало вперед.



Потім вибухнув пекло.



Кулемети випльовували зі стовбурів струменя полум'я завдовжки у фут. Тяжкі кулі пронеслися повітрям там, де секунду тому була моя голова. Я бився, котився і продовжував котитися. Весь цей час Вільгельміна стріляла за точним пострілом. Мене надихнули припинення стрілянини кількох кулеметів та болісний крик людей, озброєних автоматичними пістолетами.



Слабке човгання ніг по бетонній підлозі попередило мене про прибуття підкріплення. Ці люди можуть стріляти не наосліп. Мадам Лінь мала подумати про можливість перестрілки у темряві. Ці люди можуть бути оснащені інфрачервоними окулярами. Я виділився б, як великий палець, з помаранчевою пов'язкою.



Виявивши бічний тунель, я рвонув з мертвої точки, багато разів блукав і спотикався у темряві. Коли я підійшов до іншого розгалуженого тунелю, я зісковзнув по ньому на кілька футів, потім упав на живіт і почав чекати.



У моїй руці лежала Вільгельміна, вірний союзник, здатний знищити більше поплічників мадам Лінь. А коли Вільгельміна втомилася, у мене залишився Х'юго. Вони зробили цю засідку кривавою бійнею. Це було - але це була їхня кров, яка текла швидко. І ще до кінця ночі буде пролито.



Нік Картер, Кіллмайстер, подбає про це.







* * *




Темрява заважала їм більше, ніж мені. Я чув, як сильно стукають їхні ноги, коли вони переслідують примар по бетонних тунелях. Нарешті, боячись стріляти один в одного і вирішивши, що, хоч це й робило їх головними цілями, потреба у світлі переважувала інші побоювання, вони почали приходити і йти з ліхтариками та кулеметами, виставленими перед їхніми тілами. Я пропустив два патрулі. Коли третя людина на самоті пройшла повз мене, Х'юго випив його кров.



Лише почувся задушливий шум, потім цілковита тиша. Я обережно втягнув тіло назад у бічний тунель, переконавшись, що ніхто не чує. Я зважив кулемет Хеклера та Коха, захоплюючись легкістю та універсальністю. Я прикинув, де буде інший патруль вздовж тунелю, а потім відкрив вогонь.



Я витратив час лише на один швидкий ривок. Я пірнув і почав чекати. Патрулі, що залишилися в живих, почали стріляти позаду них - ні в що. Кулі зрикошетили тунелем і знайшли ціль у своїх людях. Я посміхнувся. Нехай витрачають свої кулі – і один одного. Поки я залишався у бічному тунелі, я залишався у відносній безпеці.



Я обшукав тіло людини, яку щойно вбив. Я вийняв з його кишені невеликий автомат. У напівтемряві це було схоже на Beretta Model 90. Це трохи додало моєї вогневої потужності, коли я прямо взявся за мадам Лінь. Вирішивши, що перестрілка не може продовжуватись довше без більшого збудження, я плюхнулася на живіт, направила автомат до краю і зробила кілька швидких пострілів в обох напрямках. Негайна реакція з обох боків була гідною замилування.



Коли остання куля луною рознеслася тунелем, я поповз у тому напрямку, в якому прийшов. Темрява знову допомогла мені. Я вистрілив двічі, обидва рази викликавши передсмертні хрипи з горла моїх цілей.



Я пригнувся до перехрестя тунелів, знайшов час, щоб підібрати ліхтарик, що впав, і озирнутися в обох напрямках. Кілька трупів усіяли дорогу ліворуч, але крім цього похмурого покажчика я не розрізняв напрямів. Я почав обережний наступ, будучи впевненим, що мадам Лін вже, мабуть, взяла під контроль своїх людей.



Моє шосте почуття попередило мене про присутність інших за кілька секунд до того, як я минув вхід у тунель. Я взяв невеликий шматок мотузки, намотав його на спусковий гачок свого кулемета, а потім викинув зброю з себе. Коли мотузка натяглася, пістолет шалено стукав, вивергаючи свинцеву смерть на всі боки. Перехресний вогонь сказав мені, де були потенційні засідки.



І ось де вони обоє загинули.



Я засунув Вільгельміну в кобуру і підняв ще один пістолет, що впав, почуваючи себе стрільцем Дикого Заходу. Я одразу продовжив думку, що ці люди захищали цей підхід. Мій здогад виправдався. Попереду з'явився маленький прямокутник жовтого світла. Тепер я рухався обережніше, впевнений, що буде виставлено більше охоронців. Я був правий.



Пара стояла біля лівого краю по обидва боки від дверного отвору. Проблема. Я міг би стріляти в них, але це ще більше насторожило людей у кімнаті. Я здогадався, що це останнє лігво мадам Лінь. Знайди її, і я поверну пристрій перемикання лазера, Марту Берлісон та свою гордість.



Мені сподобався сміливий підхід.



Походжаючи, як член банди, я розправив плечі і розмахував руками по перебільшеним дугам, поки не опинився між двома охоронцями. Обидва націлили на мене пістолети.



"Я хочу побачити мадам Лінь", - оголосив я.



"Нам наказали нікого не пропускати, поки вона не скаже", - сказав мені той, хто ліворуч.



"Хто…?" почав той, що праворуч.



Це було все, що я йому дозволяв. Моя нога вискочила через його пах. Я бачив, як його очі розширилися від здивування та болю, перш ніж він знепритомнів. Я швидко відновив рівновагу та сильно вдарив іншого охоронця у горло. Я потрапив прямо в його кадик, але біль пронизав мою руку. Я забув про опіки на тильній стороні рук. Морщачись від агонії, я завдав другого удару долонею прямо по кінчику його носа. Якщо все зроблено правильно, то хрящ носа потрапляє у мозок. Смерть не завжди миттєва, але цього разу.



Я перерізав горло першому, витер Х'юго рукавом, потім знову прибрав ніж і витяг два захоплені автоматичні пістолети. Переконавшись, що кулі потрапили до камер і обидві зброї готові до дії, я розвернувся і прицілився до кімнати.



Рівень освітлення був низьким, але бої у тунелях велися майже у повній темряві. Я примружився, одна рушниця збиралася прикрити Едварда Джорджа, а інша націлила прямо на мадам Лінь. Вчений скрикнув, наче він сів на мурашник. Єдиний вираз подиву мадам Лінь полягав у трохи піднятій брові.



«Отже, містере Картер, ви все ще живі. Дивно. Я не часто так сильно недооцінюю своїх ворогів. Ви дуже винахідливі. Моя думка про AX росте з кожним днем».



"Радий це чути", - сухо сказав я. "Ти знаєш, чого я хочу."



"Можливо, ми зможемо дійти згоди, містере Картер", - сказала вона. Мої приціли залишалися зосередженими на її торсі, поки вона повільно рухалася кімнатою. Я раз у раз переводив погляд з неї на Едварда Георга.



е. Вчений не дуже добре це сприймав. Він, мабуть, думав, що в мене дев'ять життів, як у кішки.



"Чому я маю змінюватися?" Я запитав. «Я здобув гору».



"А тепер", - погодилася вона мелодійним ліричним, майже глузливим голосом. Я намагався не дозволяти жінці загіпнотизувати себе.



«Я можу втратити його пізніше, – визнав я, – але для тебе це не має значення. Я подбаю про це".



«Ви такі мстиві. Запевняю вас, я не відчуваю до вас особистої неприязні».



"Звичайні справи для вас, мадам Лінь", - гірко сказав я. "Це зупиниться прямо зараз". Мій палець стиснув курок автомата. У неї були залізні нерви. Мадам Лінь ніколи не змінювала обличчя, хоча, мабуть, вона прочитала смерть на моєму обличчі.



Едвард Джордж відвернув мене у вирішальний момент. Він пірнув, його тіло було на рівні бетонної підлоги. Я відчув, як адреналін накачує моє тіло. Сцена рухалася у повільному темпі, але я не міг змусити свої власні реакції рухатися навіть із нормальною швидкістю. Моя права рука відстежувала рух Джорджа, коли мій палець зімкнувся на спусковому гачку. Пролунав оглушливий рев, і важкий автомат здригнувся в моїй руці. Куля вдарила чоловіка по потилиці, піднявши в повітря потік крові та волосся. Але він все ще жив. Мерці так не б'ються і не стогнуть.



"Перемикаючий пристрій, N3," спокійно сказала мадам Лінь. Вона тримала чорну скриньку над головою, готова розбити її.



«Це не має значення, – сказав я. "Я не можу дозволити тобі піти".



Ви так впевнені, що схеми цього пристрою в безпеці? Доктор Джордж знищив їх, перш ніж вкрав пристрій, що перемикає. Ваша хвалена лазерна гармата буде марною, якщо я розіб'ю цей прототип».



Я не вагався жодної секунди. "Це не має значення. Навіть якби я повірив тобі – а я не вірю – мені все одно доведеться зупинити тебе тут і зараз». Дуло пістолета в моїй лівій руці піднялося і прицілилося між очима жінки. Вона, як і раніше, відмовлялася показувати страх. Я повинен був захоплюватися її самовладанням, навіть коли я відчував пекучу ненависть до неї та її мук.



"Ви збрехали мені, лікарю?" - Запитала вона Джорджа. Мені варто було б більше побоюватися хитрощів. Коли мій погляд впав на лежачого вченого, мадам Лінь зробила крок. Жінка кинула чорну скриньку мені в ліву руку, і я вистрілив не в ціль. Вона зникла в одному з бічних коридорів.



Пристрій перемикання лазера лежав біля моїх ніг, але частки секунди, які мені здалося подумки перевірити, дозволили Едварду Джорджу притягнути Марту Берлісон перед собою, як живий щит. Я майже не помітив, що жінка знаходиться в кімнаті, настільки пильно я був зайнятий мадам Лін та пристроєм перемикання лазера.



«Добре, Картер, кинь пістолети чи я вб'ю її», - погрожував він. Його рука обвила її шию. Інша його рука міцно пригорнулася до її потилиці. Раптовим ривком він міг зламати їй шию.



"Що ви сподіваєтеся отримати від цього?"



«Свобода. І гроші, які вона сказала, що заплатить мені».



«У мене є пристрій, що перемикає», - сказав я, підштовхуючи його ногою, але не відволікаючись від цієї людини. Очі Марти розширилися від жаху, але кляп у роті не давав їй закричати.



Ти просто так думаєш, - посміхнувся Джордж. Щось у тоні чоловіка насторожило мене.



"Що ви маєте на увазі?"



"Це підробка. Як ти думаєш, чому я досі в неї? Я сховав комутуючий пристрій зовні».



"Куди?"



«Це буде показово. Але перевірте коробку. Вона порожня».



Я нахилився і підняв коробку. Мої пальці ковзнули назад у кут потрісканої чорної металевої пластини. Я зазирнув усередину. Коробка була порожня.



«Я йду», - сказав учений, просуваючись до того ж тунелю, яким пройшла мадам Лінь, утримуючи тіло Мати між собою і стовбурами моєї зброї.



«Я так не думаю, лікарю», - сказав я, і з моїх слів капала крижана вода. «Ви дивилися надто багато фільмів. Процедура «живого щита» не працює».



"Що ти маєш на увазі?" - спитав він, його рука помітно стиснулася на тонкій шиї.



"Подумайте про це. Якщо вона мертва, вона вам не підходить. Так що ви не можете убити її, поки я стою тут з пістолетом. Пістолет - це те, що дає мені перевагу. У мене є робота, і це запобігає лазерному перемиканню пристрою. не потрапило до чужих рук, це нічого не говорить про збереження життя, навіть його».



«Ти закоханий у неї. Ти не став би ризикувати її життям».



Слова вжалили, бо вони були близькі до істини. Я направив пістолет Джорджу в голову, сказавши: «До побачення, докторе Джордже. Тобі слід вивчити правила цієї гри, перш ніж ти переступиш через свою голову».



Я вистрілив.



Звук у маленькій камері приголомшив мене. Я дивився, як Марта та Едвард Джордж різко впали. Я підійшов і вирвав її з безвольної хватки. Вона зомліла



Можливо, вона була приголомшена через те, що куля пройшла повз її голову. Побіжний огляд показав, що в тому місці, де куля пройшла через праве око Джорджа, утворилася неглибока борозна, що рясно кровоточить. Удар кулі був настільки зменшений, що куля не могла вилетіти з потилиці людини. Він підстрибував усередині його черепа, ламаючи голову.



Він був дуже мертвий.



"З тобою все гаразд?" - спитав я, вражаючи жінку. Вона застогнала, але не подавала жодних інших ознак приходу до тями. Я не мав часу марнувати. Я щипав її мочку вуха, поки не виступив крихітний півмісяць крові. Біль привів її до тями.



"Нік", - слабо сказала вона. "Ти... ти стріляв у мене!"



«Я вистрілив у нього. Я щойно зачепив тебе. З тобою все буде гаразд. Можливо, невеликий струс мозку, але нічого серйозного».



"Він мертвий?"



"Так", - сказав я урочисто. А ви знаєте, де знаходиться лазерний перемикач? Це підробка. Джордж сховав прототип, поки мав справу з мадам Лінь». Мені довелося струсити Марту, щоб повернути її увагу до проблеми. Вона все намагалася озирнутися на тіло вченого, що впав.



"Я... не знаю", - сказала вона віддаленим і невизначеним голосом. «Справжня у нього була в машині, коли він привіз мене сюди. Вона… мадам Лін обіцяла мене йому! Марта істерично скрикнула. «Ніби я була рабинею або щось таке. Вона віддала мене йому!



«Його машина», - зажадав я, трясучи її ще сильніше. "Де він це залишив?"



«Вниз туди. Довгий шлях», - сказала вона, вказуючи на тунель, яким пройшла мадам Лінь. Я відчув, як мене охоплює холод. Якби східна жінка мала достатньо часу, вона могла б знайти справжній перемикаючий пристрій і вирушити в дорогу. Перед моїми очима промайнуло миттєве зображення провалу всього проекту лазерної гармати.



війна. МБР згинаються над полюсом, викликаючи мегасмерті у всьому світі. Невідомий історія холокост.



Я підняв Марту на ноги і пішов тунелем. Час для нас - і для всього світу закінчувався.







Розділ дванадцятий






«Поспішай», - крикнула я, сильно смикаючи Марту за руку. "Ми маємо піти звідси. Прямо зараз!" Ті виявилися чарівними словами, які привели її в рух. Я гадки не мав, які тортури мадам Лінь пообіцяла їй - або принесла - та й зараз мене це не турбувало. Безкоштовне отримання Марти було додатковим бонусом, але це була б марна перемога, якби я не знайшов цей пристрій перемикання лазера.



«Почекай», - сказала вона, тягнучи підборами і зупиняючи мене. «У неї там унизу охорона. Багато з них. Усі з автоматами».



«Отже, ми проходимо їх, – сказав я. Я змусив її рухатися. Ми ввійшли до темряви тунелю. Єдина різниця між цією бетонною печерою та іншими, в яких я так недавно боролася, - це вологий вітер, що дме мені в обличчя. Неподалік берега океан розбився і вдарився об берег. Це додало енергії моєму змученому тілу. Труднощі останніх кількох годин почали позначатися на моїй витривалості.



Тепер у мене була лише рішучість тікати.



Я почув, як зачиняється затвор кулемета, і зреагував, перш ніж людина встигла вистрілити. Я спустошив автомат у лівій руці у напрямку звуку. Не задовольнившись цим, я вистрілив ще кілька разів із пістолета праворуч. Слабкий ковзний шум переконав мене, що я потрапив прямо в ціль. Я мало не спіткнувся об тіло, коли підійшов до нього в тунелі. Я кинув пістолет у ліву руку і почав шукати заміну в тілі. Все, що в нього було при собі, це автомат. Я засунув автомат із правої руки за пояс, не довіряючи Марті зброю в її стані, і зважив нову рушницю, переконавшись, що він зведений і готовий до дії.



«Поспішай», - сказав я їй, і мій власний темп був навряд чи більш ніж хитким. Я тримав кулемет наведеним уперед. Я вистрілив лише один раз. Ця людина не мала шансу. Тяжкі кулі пронизали його тіло і змусили танцювати, як маріонетка, струни якої спазмовані. Він упав на землю, коли я відпустив курок кулемета.



"О, Боже, Нік, це жахливо", - сказала Марта з блідим обличчям і рукою, що прикриває рота, ніби її могло вирвати.



«Було б ще гірше, якби він зробив це з нами. Не смій зітхати, тільки не тут. Ми маємо вибратися з цих тунелів. Вони – смертельна пастка для нас. Ми повинні отримати ясно – швидко”.



Начебто озброєний злочинець прислухався до моїх слів, ще один із поплічників мадам Лін у гирлі тунелю вибухнув градом куль. Я рушив уперед із готовим трофейним автоматом. Чоловік зовні був профі. Він не розкрився, жодного разу не вималювавши силует свого тіла на блідо-сірому туманному нічному небі. Туман знову почав наближатися, приховуючи



світ у холодних вологих ковдрах. Пролунав скорботний сигнал, і я побачив, як у небі спалахнув червоний спалах. Мені не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що ракетниця мадам Лінь дала сигнал. Мені потрібно було з'ясувати, чи є у неї пристрій, що перемикає, чи ні.



“Це буде брудно. Просто опустіть голову і тримайте пальці у вухах», - сказав я переляканій жінці, що зіщулилася поруч зі мною. Засунувши пальці у вуха, рівень звуку не сильно знизився б, але вона мала чим зайнятися і чим подумати, крім того, наскільки вона налякана.



Я проповз у стилі інфільтрації, поки не знайшов місце менш ніж за двадцять ярдів від входу в тунель. Людина там все ще час від часу стріляла, і цього було достатньо, щоб я був чесний. Я не міг квапити його, поки він витримував смертельний шквал куль. Але він стояв між мною та моєю кінцевою метою. Я досить напортачив із цією місією.



Більше не треба.



Він висунув голову з-за рогу. Це було все, що мені було потрібне. Я вміло стріляв із півдюжини різних видів зброї. Весь той час на стрільбищі окупився прямо зараз. Єдина черга з автомата відкинула людину назад.



Шлях було відкрито.



Я встав і перетнув ще один із цих проклятих фотоелементів. Тяжка сталева віконниця з брязкотом закрила кінець тунелю, запечатуючи його. Я кинувся вперед, безуспішно ударяючи прикладом пістолета. Дзвінкий метал тільки знущався з мене. Я знову опинився у пастці.



"Що трапилося, Нік?" - Запитала Марта, підходячи до мене. "Як це могло пройти через тунель?"



"Мадам Лінь налаштувала його так, щоб двері зачинялися автоматично, як у продуктовому магазині", - з гіркотою сказав я. Але я не дозволив своєму гніву перешкодити мені уважно вивчити сталеву пластину, що впала. Я знав, що, ймовірно, буде швидше подолати цю перешкоду, ніж повернутися назад через тунельний лабіринт і розшукати мадам Лінь на землі.



"Що ми будемо робити?"



«Ми підніматимемо доти, доки не зможемо більше виносити це - а потім ми підніматимемо ще сильніше», - сказав я їй, мої пальці вже були під краєм тарілки. «Двері впали на приклад кулемета охоронця. Це так само корисно, як будь-яке інше, оскільки власникові це більше не знадобиться».



"Ти теж убив його?"



"Я сподіваюся на це", - гаряче сказав я. «А тепер піднімайся, чорт забирай. Нам треба звільнитися. Я бачив сигнальну ракету. Мадам Лін збирається на рандеву зі своїм кораблем. Ми маємо вийти на берег, щоб зупинити її».



Марта пригорнулася до мене. За інших обставин це було б інтимно, навіть затишно. Але жоден з нас не виглядав і не пах як люди, не кажучи вже про коханців. Моя шкіра була обвуглена і вкрита виразками від вогню, я спітнів від напруги, від мене пахло порохом і засохлою кров'ю. Марта була у найкращій формі. Ми разом хмикали і напружувалися. Двері зрушили лише на дюйм. Коли це сталося, я справді доклав усіх зусиль. Двері відчинилися ще на кілька дюймів.



«Поклади автомат – мій – під двері. Тримай його. Поспішай», - задихалася я, відчуваючи, що моє тіло зламається будь-якої миті. Марта встромила приклад кулемета в бетонну підлогу і притиснула стовбур до сталевих дверей.



Це трималося.



Я розслабився і дозволив силі повільно повернутися в мої м'язи. Знову здригнувшись, мені вдалося підняти двері ще на кілька дюймів.



"Іди під це", - наказав я.



"А що щодо тебе, Нік?"



«Роби, як я говорю. Я вийду за секунду».



Вона здавалася сумнівною, але не збиралася залишатися в темному тунелі ще на мить. Марта спустилася і вивернулася, але надто повільно. Я відчув, як моя хватка на важкій металевій пластині зісковзує. Якщо вона не поспішає, я можу її роздавити.



"Перемісти цю фанні", - крикнув я, допомагаючи їй ногою. Це було не дуже доблесно, але в ті часи лицарство не мало великого значення. Все, що тепер має значення, - залишитися живим. Вона вискочила, коли мої сили знову пішли на спад. Пихкаючи і відчуваючи напругу в кожному м'язі свого тіла, я дивився на кілька дюймів між основою плити та бетоном. Пістолет не був опорою, якій я міг довіряти в цьому випадку.



Але я не мав іншого вибору. Лежачи на спині, я крикнув Марті: «Коли я почну, я хочу, щоб ти піднімалася, ніби ти наступний олімпійський чемпіон. Зроби це, зараз же!



Я відштовхнувся ногою і піднявся вгору, ніби натискаючи на мільйон фунтів. Двері відчинилися достатньо, щоб я міг потрапити всередину. Ніколи в житті я не поспішав. Гострий металевий край ковзнув по моїх грудях, животі, верхніх ногах, а потім я вислизнув з-під дверей. Марта розслабилася і хрипко зітхнула.



Я нічого не міг зробити, окрім як лежати в багнюці, важко дихаючи, моє серце шалено калатало.



Ти добре попрацювала, Марто, - нарешті сказав я. - Але є ще щось, що треба зробити. Де Джордж припаркував свою машину? Ми повинні перевірити це, щоб побачити, чи є там пристрій перемикання лазера.



«Думаю, в тому напрямку», - сказала вона, тремтячи від напруги всього, через що їй довелося пройти. Я хотів втішити її, але я не мав часу марнувати. Вона була великою дівчинкою; вона була б гаразд без заспокійливих слів.



Я кинувся на біг, витягнувши автомат, що лежав за поясом, і переконався, що він готовий до дії. Попереду маячила темна постать. Я сповільнив свій стрімкий крок і впав, звиваючись уперед на животі.



Моя розважливість врятувала мені життя. Я видав легкий звук. Це розбудило когось на задньому сидінні машини, який піднявся, взяв рушницю і почав дико стріляти. Я зробив три швидкі постріли, щоб назавжди змусити його замовкнути. Ще одна тінь постала перед автомобілем. Ще два постріли вразили його. Затвор мого автомата залишився відкритим після останнього пострілу. Я відкинув порожній пістолет і витяг мою вірну Вільгельміну, коли я сів поряд із машиною. Слухаючи доти, доки в мене не захворіли вуха, я нічого не чув, крім далеких хвиль прибою, що гуркотів берегом, і періодичного завивання вітру, який ліниво розгойдував товсті ковдри туману туди й сюди.



Я визирнув через край автомобільних дверей. Нічого. Я рухався обережно, але з усією можливою швидкістю. Оглянув машину, виявив невеликий поріз на задньому сидінні, витяг набивку подушки. Простір, що залишився, був якраз відповідного розміру для пристрою перемикання лазера. Мадам Лінь знайшла його першою.



"Чорт, - сказав я, - ми запізнилися".



"Пробач, Нік, правда!" - Вигукнула Марта. «Я підтримувала тебе. Я тримав тебе. Це все моя вина».



Я майже не чув її. Не час звинувачувати, а думати. Тужливий туманний ріжок пролунав один, два, три рази. Густа пелена туману розійшлася достатньо, щоб я побачив вантажне судно за півмилі від берега.



"Це воно!" Я закричав. «Мадам Лінь прямує до цього корабля. Вони щойно дали їй сигнал. На пляж. Швидше, чорт забирай, поспішай!» Я тягнув її за собою, як полонену повітряну кулю. Ми побігли до урвища з видом на піщану косу за п'ятдесят футів нижче. Темна купка людей штовхнулася об гумовий пліт, намагаючись занурити його в вируючий прибій.



"Бачите їх там?" - Запитав я Марту. Побачивши її кивок, я сказав: «Почни стріляти в них. Наче ти на стрільбищі. Повільно, навмисне стріляй, намагаючись зосередитись на кожному раунді. Я хочу, щоб ти не давала їм піти».



"Що ти збираєшся робити, Нік?"



«Я збираюся спуститися туди швидко. А тепер стріляй!



Я віддав їй гвинтівку, взяту у мерця на задньому сидінні Джорджової машини. Я не став чекати, щоб побачити, чи вона послухається. Я мчав звивистою вузькою стежкою вздовж урвища. Біля моїх ніг виросли крила; Мені здавалося, що я літаю, як Меркурій. Солоне повітря ринуло в мої легені і змахнуло хворобливу втому, яку я відчував раніше. В мене ринула сила, і я ледве тримався на крутій стежці, поспішаючи дістатися до пляжу. Відлуння пострілів Мальти підказали мені, що вона робить те, що їй сказали. Частина навчання DIA застрягла.



Потрапивши на пляж, я став метою чотирьох різних кулеметів. Мене це турбувало не більше, ніж дзижчання комара навколо моїх вух. Я вичавлював раунд за раундом, Вільгельміна знаходила притулок для кожної свинцевої кулі. Кулемети перестали стріляти. Тепер я почував себе непереможним.



"Не стріляйте!" крикнув член екіпажу поруч із гумовим плотом. "Я не озброєний!"



Його руки впали йому на голову. Я майже повірив йому через грозову хмару гніву на обличчі мадам Лінь. Вона, мабуть, умовляла його спустити пліт у неспокійну воду і спробувати плисти до далекого корабля. Я вирішив, що вантажне судно стоїть на якорі ярдів за триста від берега. Однак мінливі верстви туману, як правило, руйнували моє сприйняття глибини. Хоч би як далеко знаходився корабель, член екіпажу, очевидно, вважав, що йому ніколи не дістатися.



«Отже, містер Картер, схоже, ви наполягли і перемогли. Ви – випробування для мене».



Мені доводилося постійно нагадувати собі, що ця прекрасна жінка була безжальною і неодноразово намагалася вбити мене найжахливішими способами. Мій "Люгер" зосередився на ній. Екіпаж у цій грі був лише пішки, а я щойно зробив хід ферзем.



"Коробка", - сказав я.



«У вас лякає однобокий розум, містере Картер», - сказала вона, і її голос був таким же м'яким, як шовк, як коли вона повідомила мені, що я залишусь у кімнаті з ненажерливими пацюками. «Я розберуся з тобою. Кожна людина має свою ціну. Я можу зробити життя набагато приємнішим для тебе - різними способами. Разом ми могли б відкрити всю Браму Раю. Не всі мої тренування були спрямовані на смерть.



"Я не сумніваюся в цьому, але мені не цікаво".



«Ах, ви, американці. Ця пуританська трудова етика вторгається у багатьох відношеннях. Вона позбавляє вас справжнього життя».



"Ні я сказав. "За відмову відповідальний простий патріотизм. У наші дні про це мало що чути, але він все ще існує. Моїй країні потрібен цей лазерний перемикач. І я збираюся його взяти".



«Ось він, містере Картер». Вона жбурнула чорну скриньку на пісок до моїх ніг. Вставши на коліна, не дозволяючи очам відірватися від неї, я взяв комутаційний пристрій і затиснув пальці під однією з металевих стінок. Стиснувши зуби, я відсунув кришку, щоб оголити крихкі нутрощі. Крихке скло яскраво блищало в тьмяному світлі, а складні друковані схеми, вигравірувані на склі, збили мене з пантелику своєю хитрістю.



Потім це сталося.



Швидше, ніж ми думали, мадам Лінь розвернулася, витягла одне із своїх проклятих хірургічних віяло з металевими краями і відправила його в повітря. Мені ледве вдалося відбити цю запеклу атаку, її віяло збило Вільгельміну в пісок.



"Тепер, містере Картер, - м'яко сказала вона, - подивимося, у кого буде перевага". Вона кружляла, ще один віяло загрозливо блимав.



Хьюго стрибнув мені в руку і по вуха встромився в члена екіпажу, який, нарешті, оговтався від своєї шокованої бездіяльності і спробував пірнути за моїм "Люгером". Він перекотився знову і знову, хапаючись за живіт. Я проігнорував його. Він був повністю поза грою. Залишилася лише мадам Лінь.



«Кинь це», - сказав я. "Ти програла. У мене є пристрій, що перемикає, а в тебе нічого немає».



«Я все ще жива. Я можу отримати інший прототип від іншого Едварда Джорджа. Багато ваших вчених уразливі для моїх хитрощів. Я знайду їх і скористаюся їхніми слабкостями».



Вона продовжувала кружляти, віяло рухалося гіпнотичною вісімкою. Вона вдарила зі швидкістю кобри. Віяло рвонулося, зачинилося і вдарило мене прямо в обличчя. Я парирував з Хьюго, відчуваючи удар металу по металу, а потім схопив її тонке зап'ястя. Я сильно стиснув, намагаючись розчавити тендітні кістки. Моя сила була не такою, якою має бути. Я перетворив килимку хватку в дугу, від якої жінка впала на пісок.



Перш ніж я зміг прикінчити її ножем, руки намацали мої кісточки. Я важко впав уперед, скручуючись. Чоловік, якого я вдарив ножем у живіт, все ще слабко чинив опір, ніби намагаючись компенсувати свою колишню боягузливість. Він був мерщій мертвий, ніж живий, але мені довелося з ним розібратися.



Це зайняло більше часу, ніж я очікував. Він відмовлявся здаватися, можливо, знаючи, що смерть близька і боячись її. Коли я підвівся, закривавлений ніж капав мені в руку, мадам Лінь пішла. Вона зіштовхнула гумовий пліт у каламутні чорні води, що плескалися об берег, і тепер люто гребла до корабля.



Прикинув свої шанси плавати у крижаній воді та обганяти її. У моєму ослабленому стані вона могла б легко відбити мене, навіть якби мені вдалося успішно битися з Тихим океаном і дістатися плоту. Я обшукав шорсткий пісок, знайшов Вільгельміну, перевірив хід, щоб переконатися, що пісок не потрапив, потім прицілився, тримаючи «люгер» обома руками.



Райдужний зелений колір сукні мадам Лінь був у центрі моєї уваги. Я вистрілив. Я бачив, як вона різко впала вперед. Я опустив приціл на край гумового пліту. Я знову вистрілив. Шипіння голосніше, ніж звук прибою. Я продовжував стріляти по плоту, аж поки затвор Вільгельміни не заблокувався, і в обоймі більше не залишилося куль.



Пліт крутився і йшов у холодні води Тихого океану. Я чекав з одним із автоматів, що впали в руці. Я не пам'ятаю, як довго я стояв там, спостерігаючи, чекаючи, переконуючись, що мадам Лінь мертва. Сумне гудіння корабельного гудку скидалося на панахиду. Екіпаж зняв якір, і корабель розчинився в сірій пелені туману.



Мадам Лінь, як і раніше, не було видно. Зрештою, вона зустріла свою долю. Я знав, що мав відчути захоплення від перемоги над таким хитрим і могутнім противником. Все, що залишалося в мені, - це ломота, біль та необхідність спати протягом тижня.





Срібна цятка з'явилася в ясному блакитному небі над пустелею. Він мерехтів і танцював, поки не чути глухий гул реактивного двигуна. Потім небо вибухнуло різкою люттю. Знову і знову цей смертоносний спис когерентного світла обрушувався на ціль, рубаючи і розрізаючи, поки не залишилися лише крихітні фрагменти, що обсипалися дощем на висушеній землі.



"Дивися, високо. Ти бачиш це?"



Я поглянув у напрямку, яке вказав доктор Саттер. Я побачив миттєвий спалах, коли ракета високо над головами знову ввійшла в атмосферу. Потім його було знищено смертельним спалахом лазера. Крихітний спалах тертя з атмосфери був поглинений катаклізмом, заподіяним на околицях іоносфери. Лазерна гармата продовжувала



гудіти і гудіти про себе, все ще готовий накинутися на свою смертоносну силу.



"З російськими міжконтинентальними балістичними ракетами проблем не буде?" Я запитав.



Саттер посміхнувся, коли я побачив його таким самовдоволеним.



"Взагалі то. Росіяни багато в чому просунуті. Електронні контрзаходи, а тепер системи протиракетної оборони, так! Вони не можуть нічого уникнути цього». Він вказав на лазер восьмої карти. Гордість у його голосі була для мене достатньою нагородою.



Хоук підійшов з Мартою Берлісон і сказав: Ти можеш пишатися, Або. Саттер. Хороше випробування. Хороша зброя».



«Дякую», - сказав огрядний учений, не особливо слухаючи. Він уже йшов, щоб перевірити циферблати та показання приладів. Ми дивилися, як він йде, людина, яка перебуває в ейфорії від успішно завершеного проекту.



"А як щодо випивки та азартних ігор доктора Саттера?" - Запитала Марта. "Це буде помічено під килим?"



"Ні," повільно сказав Хоук. «Ми порекомендували доктору Саттер провести тривалу відпустку в Лонг-Біч. Не варто витрачати даремно людину її талантів. Він буде… реабілітований».



Марта кивнула, сонячне світло відбивалося в її чорних, як смоль волоссі, роблячи її ще красивішою, ніж будь-коли. Я відчув грудку в горлі, просто дивлячись на неї.



"Мм, містере Хоук, можу я поговорити з Ніком наодинці?"



Хоук розумно підморгнув мені, потім повернувся і пішов за Саттером у контрольний бункер.



"Давай трохи прогуляємося, Нік", - сказала вона. "Я хочу поговорити. Про нас".



"Що про нас?" Я запитав. Я не думав, що зможу впорядкувати свої почуття. Ми були близькі, дуже близькі. Мене приваблювали інші жінки, але рідко так, як Марті Берлісон. У моєму бізнесі це було погано. Я не був певен, що хочу чути, що вона сказала. Це може виявитися болючим для нас обох.



«Я не знаю, як це сказати, Нік, тому я одразу скажу це. Я люблю тебе, я дуже люблю тебе». Моє серце перестало битися, коли я почув ці слова. «Але, – швидко продовжила вона, опустивши очі, – я хочу піти одна. Принаймні на якийсь час. Я… я мушу все виправити у своїй голові. Я була така захоплена вся ця інтрига через те, що у мене не було можливості належним чином оплакувати смерть Річарда».



"Я знаю, через що ти проходиш", - м'яко сказав я.



«Ні, Нік, – з почуттям відповіла вона. Ви не можете знати. Ваша робота є дуже важливою для вас. Можливо, це найкраще для всіх нас, усіх у Сполучених Штатах. Але це не те, що мені потрібне і чого я хочу. Я пішла з розвідувальної спільноти через проблеми. Я люблю тебе - але я не можу змиритися з думкою, що ти будеш десь там, де в тебе постійно стріляють. Мені потрібен час, щоб оплакувати, і я сумніваюся, що повернуся до тебе».



«Я сказав, що розумію, Марто, і я розумію. Справді».



"Справді?" - Запитала вона, переводячи очі на мої.



Я ніжно поцілував її. Вона замовкла, посміхнулася мені, а потім повернулась і побігла. Я дивився їй услід, усередині була порожнеча. Те, що вона зробила, було на краще. Я знав це, але все одно було боляче.



Я стояв, дивлячись на пустелю, чекаючи заходу сонця. Помаранчеві та жовті хмари переконали мене в тому, що на світі є й інша краса. Незабаром мої думки повернулися до Лас-Вегаса та перерваної відпустки. Я поспішно пішов, бажаючи повернутися до серйозної роботи – розслабитися та забути про роботу – і Марту.





Картер Нік



Місце самогубства





Нік Картер




Оригінальна американська назва:




The Suicide Seat



переклад Льва Шкловского.



Місце самогубства.






Перша глава




- Але… але ж ти не Гонсалес! – вигукує дівчина.



- О, ні, зовсім ні, - сказав я, роблячи невеликий крок до неї.



Вона відстрибує до протилежної стіни із тривожним виглядом. Я дивлюся це. Вона б непогано виглядала з цим великим синцем, зі світлим волоссям та блакитними очима. Загвоздка в тому, що один із її синців не просто темний посередині, вони ще й усюди. Ще в неї є ще один, трохи менш темний, на щелепній кістці. Мені, який завжди такий ніжний з жінками, боляче за неї.



Вона питає. - Хто ти ?



- Нік Картер. Я тут, щоби відвезти тебе додому.



Вона бурмоче:



– Мене додому?



Схоже, ці два слова просто не мають для неї сенсу, що для того, щоб мені повірити, потрібен письмовий документ. Оскільки під рукою їх немає, намагаюся обійтися підручними засобами:



- Так, у США. До дому твого батька.



По її щоках котяться дві великі сльози: все, повідомлення минуло. Як би я не був чутливий, я обертаюся, щоб не розплакатися разом із нею, і, користуючись нагодою, закриваю вікно, через яке я увійшов. Коли це зроблено, я додаю:



- У нас мало часу. Поспішайте одягнутися. Ми збираємося викрасти машину, щоб втекти.



Голова не виглядає занадто пошкодженою під красивим світлим волоссям. Починається відразу:



- Вкрасти машину? Але Гонсалес має виїхати з «Бьюїком»!



– У мене є інша ідея. Іди швидко одягайся.



Вона відкриває комору і починає ритися в ній, поки я пояснюю:



- Це машина, на якій вони збираються перетнути кордон.



Без церемоній панночка кидає халат на землю. Потім раптово, ніби вона тільки-но вловила те, що я сказав, вона повертається до мене і замахується на мене:



- Але, містере Картер, вона набита...



"Я знаю, що набита наркотиками", - сказав я, деталізуючи це.



Досить апетитна, але торкатися її не хочеться. Принаймні не такий, як зараз. Я почував себе так, ніби усамітнююся з міс Ремпонно. У неї все в синцях. На животі, руках, стегнах і навіть грудях. Вони змінюються від темно-фіолетового до зеленувато-жовтого та всіх відтінків синього та червоного, я думаю, у порядку віку. Цього достатньо, щоб маги в Technicolor зблідли. У мене волосся скуйовджується на куполі.



«Послухай, Конні, – сказав я. Справа не в тому, що видовище неприємне, але це потрібно робити швидко. Одягайся, побачимо!



Тут вона наносить макіяж і ховається за дверцята туалету.



- Ой! Прошу вибачення ! Я... я все ще не звикла до думки, що я можу бути будь-ким, крім об'єкта насильства.



Я намагаюся її заспокоїти:



- Постараємось знову звикнути до цього. Сподіваюся, це закінчиться менше ніж за годину. Але спочатку мені потрібно знати, чи проходить невелика дорога, що веде до гаражів.



- У хорошу погоду так. Але два дні тому її зрізали дощі. Є брід, але якщо взяти джип 4х4.



– Ось що я планую зробити.



Величезні шини машини начинені героїном із провінції Сіналоа, обережно загорнутим у невеликі пакетики з пергаментного паперу.



Але це не моя справа. Я займаюся вивезенням міс Конні Куїтман, дочки одного з найсильніших прихильників сенатора Майка Ловетта з Нижньої Каліфорнії.



Головний герой – це я працівник відділу АХ. Я – елітний вбивця N3, і я виконую місії, які мені довіряє AX, невеликий орган Секретної служби, який спеціалізується на брудних роботах.



Двері туалету зачиняються. Я повертаю голову. Конні Куітман схожа на стерву з нетрів. Це через її одяг. Гонсалес та його друзі нишпорять по кордону. Намагатися знайти серед цих типів пристойних хлопців так само утопічно, як шукати ніжність в очах збирача податків. І негідники, яким він позичає або дарує на час Конні - залежно від обставин - повинні бути того ж типу. Для них чим більше миша схожа на тріску, тим краще. І тоді навіщо платити за туалетне приладдя, адже вона цікава без туалету? Своєю мішурою він нагадує мені маленьких повій, які блукають тротуарами Авеніда де ла Революшн у Тихуані. Але трапляються випадки, коли краще не перестаратися з тим, що ви думаєте. Крім того, я маю про що турбуватися.



- Я помітив унизу двох чоловіків, - говорю я. Чоловік на ім'я Естрада і чоловік зі шрамами.



- Кабрера?



- Це має бути так. Я чув, як хлопець назвав його чимось у цьому роді. Є ще хтось?



- Так, гаражнику. І він крутий. Він дуже швидкий із пістолетом і ще швидше з ножем.



Я коментую:



- Це не так уже й погано. Діятимемо по порядку. Як ти думаєш, чи зможеш залучити сюди двох хлопців? По черзі, якщо можливо.



- Безперечно, - відповідає панночка. Кабрера якийсь час кружляв довкола мене. Але Гонсалес не погоджується. Я спробую його заманити.



- Спробуй. Якщо ми зможемо непомітно позбавитися охоронців будинку, можливо, я зможу застати хлопця в гаражі зненацька.



- Добре, - сказала вона.



Вона підморгує мені і відчиняє двері.



- Пако, - вона буркує, "Пакіто. Estoy sola y me aburro. Ven a verme, mi corazón [1]."



Має легку усмішку, але дуже сексуальний голос. Я чую, як хлопець каже щось, чого не розумію. А потім ступає сходами. Я вирішую залишити Вільгельміну осторонь, вона надто галаслива, мій пістолет Вільгельміна, цей мій старий добрий Люгер. Пакіто отримає удар Х'юго, мого стилета з автоматичним гачком, що звужується, як капустяний ніж.



- Високоповажний, Пакіто. Ven, querido [2], – продовжує Конні, відступаючи до порога. Ти тамбієн, Маноло! - різко вигукує вона. Ні, ніяких quiero los dos juntos. Згодом, Маноліто. Espera un poquito, por Favor [3].



Пекло і прокляття! Два оселедці клюнули разом! І, незважаючи на умовляння Конні, Маноло, схоже, не збирався мудро чекати своєї черги.



Він зараз у кімнаті. Рука простягається і вистачає його. Х'юго захований на півдорозі між ліктем та зап'ястям. Я трохи натискаю на нього. Він вискакує, і опиняється в руці Пакіто, як за помахом чарівної палички. Я хапаю свого клієнта і по шраму впізнаю Пако. Він видає потворне гарчання і здоровою рукою починає витягувати зброю. Надто пізно, Пакіто. Хьюго встромляється йому в горло так само легко, як розпечена праска в шматок олії. Невихований чоловік видає велику відрижку, що булькає, навіть не замислюючись про те, щоб покласти руку перед ротом, потім слабо згинає коліна і падає вперед. На майданчику людина на ім'я Маноло тримає пістолет в упорі. Здійснивши один із тих величезних жахливих стрибків, секрет яких я знаю, я кидаюся на нього і, готово, удар стилетом у серце. Його пістолет падає на підлогу зі звуком каструлі. В той же час я відправляю йому ліву руку до центру портрета, і він стрибає по пандусу, не встигнувши оголосити своє ім'я. Я дивлюсь на під'їзд. Маноло розтягнувся на майданчику за три метри нижче. Її голова все ще звисає з плечей, але шия повернута під неприродним кутом. Я заходжу до кімнати.



Конні спостерігає, як Пако закінчує випускати душу в середині великої слизової червоної калюжі. Я беру два пістолети і передаю один дівчині. Інший я засовую за пояс. Не треба більше турбувати цю бідну людину зі шрамами. Нехай він зробить останній подих безтурботно. Тому я пропоную якнайшвидше піти. Ми маємо понад вісімдесят миль шляху перед кордоном.



Але ми ще не вийшли із гуртожитку.



Конні йде попереду мене сходами. Прибувши на перший майданчик, вона зупиняється та знімає татани на ходулях.



- Із цим нелегко ходити, - коментує вона. І потім бігти...



Я користуюсь цією можливістю, щоб пройти повз. Але коли я підходжу до нижніх дверей, вона хапає мене за рукав. Я обертаюсь.



- Скажімо, із Кальдероном, хлопцем, який тримає гараж, заклинання не спрацює. Йому подобаються лише хлопчики.



- Зрозуміло, - говорю. На вашу думку, чи є ймовірність, що ключі лежать на панелі приладів? По-перше, ти вмієш керувати машиною?



- Немає проблем, я вмію водити. Щодо ключів, то їх немає. Це джип, викрадений у американських військових. Заводиться кнопкою.



- Ідеально. Чекай, поки я тебе покличу. Я піду та знайду його.



Підморгую їй, виходжу надвір і кричу:



- Хоухоу! Кальдерон! Моя мила маленька зазноба! Прийди до мене, педик мого серця. Давай, покажи мені своє гарне обличчя, моя Мона Ліза!

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги