- Кумедно, Картер. Дуже кумедно. У що ви намагаєтесь змусити мене повірити? Що ти залишаєшся застиглим перед моїми чарами? І ти уявляєш, що я проковтну це?



- Не зовсім. Я не Супермен і не педик. Якщо ти будеш добре поводитися, ти зможеш змусити мене клюнути. Здається, ваша техніка надійна. Але це те, що з тобою не так. Це просто техніка.



- Що ти маєш на увазі ?



- Ти чудово це знаєш, Суєй Фонг. Я розібрався в тобі. Ви заздрите іншим жінкам, бо вони мають те, чого немає у вас. І саме через ненависть, а не через спрагу грошей, ви потрапили в це сутенерство.



- Послухай, Картер. Виглядає добре. І скажи мені, що є в інших людей, чого не маю.



Голос лагідний, небезпечний. Вона йде до мене, гнучка як кішка, і стоїть, розставивши ноги, руки на стегнах. Я дивлюся. Мій погляд піднімається по тонких ногах, на мить пестячи чорну вовну, в центрі якої з'являється невелика рожева діра; він швидко ковзає її плоским животом і зупиняється, зачарований гордо піднятими грудьми, їхні маленькі коричневі кінчики метаються до мене. Я ковтаю слину і повторюю про себе за методом Куе: «Стривай, Нік. Почекай. "



- Так? - Запитує Соуей Фонг. Чого в них більше, ніж у мене?



- Їм весело. Те, що ніколи не траплялося з вами у вашому житті, ні з чоловіком, ні з жінкою, ні з собакою, ні з вібратором, ні з будь-яким посудом, фалоімітатором або чимось ще, що ваше чудовисько винаходить без члена, щоб спробувати викликати у вас якусь подобу оргазму. Ви ненавидите чоловіків, тому що вони веселяться з вами, і саме тому ви даєте вбивати їх свого сторожового пса. Ви ненавидите жінок, тому що вони отримують задоволення від чоловіків, і ви наносите вищу покарання у ваших очах: бути приниженим, я не знаю, скільки разів на день вас зношують перекручені чи брудні клієнти. Та й взагалі проти їхньої волі. До речі, а ви ніколи не куштували коня? Може, спрацює...



Суей Фонг знову наближається, хтива, як пантера. Я встаю перед нею і дивлюся на неї холодним поглядом. Вона відповідає важким, майже хрипким голосом:



- Тільки ти мене зрозумів, Картер. І я думаю, що тільки ти можеш принести мені те, що я так довго шукала. Полюби мене. Примусь мене завібрувати. Навчи мене задоволенням плоті.



- Можеш відвалити, суко!



Це добре відправлено. Закохані очі Суєй Фонг тепер сяють люттю. Щоб показати їй, що вона мене не хвилює, я з погордою відвертаюсь.



Чудове натхнення. Я просто маю час, щоб побачити, як Кінг-Конг йде на мене.



Швидкий відскок рятує мене. Я знову встаю. Краєм ока я бачу, як Соуеї Фонг відступає в тінь, щоб не стати на шляху нашої бійки і, перш за все, не прогаяти ні краплі моїх мук. Тому що, тепер я цілком переконаний, єдине, що може викликати в неї хоч якусь подобу гострих відчуттів, - це спостерігати, як інші мучаться між лапами її величезної, німої та неприродної горили.



Чанг хоче застосувати карате. Я попереджаю себе про карате. Ми повертаємо невидиму точку, спостерігаючи за собою. Його цікавлять мої рухи. Його рухи, звичайно, не залишають мене байдужим, але я теж спостерігаю за ним очима цікавого вченого. Я вперше бачу його у такому вбранні. Він повністю голий.



Цей надлишок голого гротескного м'яса мене майже пошкодував би. На його нижній частині живота є тільки шрам, від операції зробленої в дитинстві. Нічого, крім шраму, дуже старого, добре закритого. Я кажу собі, що зазвичай це має бути отвір для писання. Я придивляюся, але нічого не бачу.



Мій погляд піднімається вгору, зупиняється на його очах, і там відчуття жалю відлітає геть. Його дивачки такі ж нелюдські і холодні, як у коханки. Ось два маніяки, які підходять один до одного.



Звір іде в атаку.



Він швидкий та великий. Але я, можливо, повторююсь… Це удар, якого він уміло посилає у напрямку мого сонячного сплетення. Щось подібне до цього, коли воно потрапляє в ціль, воно розбиває вам грудну клітку.



Я роблю крок милої маленької танцівниці, щоб ухилитися від нього. Ой! Я так сильно поранився, бо сильно його вдарив у своїй. Монстр повертається на одній п'яті, щоб повернути люб'язність у вигляді удару у відповідь. Я випереджаю його і б'ю по нирках.



Я дуже задоволений собою. По суті, він мав зігнутися навпіл і мочитися кров'ю щонайменше тиждень. Але, єдиний результат – він розсерджений. Він повертається і закипає, пінячись. Мені здається, я бачу струмені пари, що виходять із його ніздрів. Олі! Я граю у тореро. Джаггернаут зупиняється, розуміє, що я позаду, і повстає. Олі! це Ель Кордобес.



Я починаю ухилятися. Я не буду довго грати в цю гру І ось чого він чекає, товстун. А потім я починаю втомлюватися, граючи в тореадора. Саме тоді спалахнула блискавка. Х'юго! Як я раніше не подумав про це? Емоції, без сумніву.



Великий звір знову кидається у мій бік. Ось слушний момент. Я чекаю на нього твердо, мій стилет твердо лежить на долоні. Коли він кидається на мене згори, я роблю невеликий і різкий крок! моя рука розслабляє. Вісімнадцятисантиметрове лезо встромляється йому в горло.



Чан падає на коліна, відкриваючи пасту вмираючого монстра. Його тварина - символ грубого страждання. Він кричить, але жодного звуку не зривається з його безмовних губ. Він падає вперед, стрибає і мовчки вмирає. Жахлива тиша. У мене мурашки по шкірі.



Я беру Х'юго, витираю його козячою шкірою, поставленою перед каміном, і шукаю другу. Куди вона пішла, вампірела з мигдалеподібними очима? В кімнаті нікого немає. Я поспішно відчиняю двері. Занадто поспішно. Вона чекала за дверима. Я ледве встигаю побачити невелике полум'я, що виривається з дула її револьвера. Титанічний удар молота потрапляє мені прямо в груди. Двері приймають дивний кут, стеля перекидається, підлога гойдається у мене під ногами.




Загоряються вогні. Світло гасне, а потім знову вмикається. Вони мене несуть. Хтось мене кусає. Все чорне. Вони пораються зі мною. Вони розтирають мене. Мене місять. Мене пересаджують. Вони ріжуть мене. Вогні мерехтять, на мить стабілізуються. З'являються знову. Вони мене балують. Вони мене цілують.



І це триває так, я не можу сказати, як довго. Я завжди перебуваю в напівнесвідомому стані, за винятком кількох рідкісних моментів спання.



Я відкриваю повіку, яка важить кілька фунтів. Хм? Що це таке ? Що це за повітряні кулі, що летять над обрієм? Я відкриваю інший і бачу. Пуховики, які ми винаходимо тільки в найсміливіших мріях. Я закидаю голову. Вгорі пуховики, обличчя. Марни Фергюсон.



-Ти винна мені десять доларів, Енджі.



– Які?



- Так. Я виграла парі.



Я дозволяю собі втрутитися, ризикуючи здатися недоречним.



- Яка ставка, Марно?



Вона показує пальцем на щойно згадані мною поплавці.



- Готовий посперечатися, якби ви хоч раз розплющили очі, побачивши їх, ви б повернулися до життя. Я виграла. Маю визнати, що я не дуже ризикувала. Бюстгальтер був повністю розроблений та виготовлений мною з парашутної тканини.



- Молодець, Марно. Остаточний результат.



Енджі встає, підходить і цілує мене тричі. Нема чотири.



- По-перше, один поцілунок від мене, - пояснює вона. Один від Траудль, який повільно одужує у Цюріхській лікарні. Один від двох дітей, які самі б прийшли у своїх справах, але яких стримують шкільні обов'язки.



"І ще один від Марни", - додала Марна, поспішаючи виконати його приємні погрози.



«Все в порядку», - продовжує Енджі, пустотливо підморгуючи мені. Тато нічого не підозрював. Маленькі були шоковані, це правда. Але, судячи з усього, вони начебто не так вже й погано одужують.



- Дуже добре, - кажу я. Я бачу, що все купається в олії. А що щодо тієї суки?



- Суей Фонг?



- Очевидно. Де вона може бути?



Обличчя Енджі хмуриться.



– Ми не змогли цього зрозуміти. Вона вислизнула з наших рук. Думаю, за лічені секунди. Але не хвилюйтеся, мені потрібно з нею звести особисті рахунки. Хоук надає у моє розпорядження всі необхідні засоби.



– Це означає, що AX знову на ногах?



- Так, - з широкою посмішкою каже моя брюнетка. Він ніколи не був такий на висоті. Щодо банди сутенерів, то вона повністю знищена.



- А що щодо Плеті?



- Вона зазнала серйозного удару. Деякий час ми не отримуватимемо від неї звісток.



– Ідеально, ідеально… Ну, я голодний, мої дорогі. Хто викличеться принести мені каву та коробку кексів?



- Я, - відповідає Марна. Я витрачу на це весь свій час. І дайте їй розважитись. Якщо ви промахнетеся, вона збожеволіє, тому що з тих пір вона тільки думала про це ...



Я відкриваю великий дурний рот, щоб відповісти, але Марна цвяхнула мене дуже владним і трохи більш ніж дружнім поцілунком. Потім вона вислизає, не даючи мені часу зреагувати.



- Давай, за роботу, супер-коп, - з голодною усмішкою каже Енджі. Ти чув ? Наказ є наказ!



- Але... що про лікаря?



- Я засунула його в рукав. Єдиний абсолютно обов'язковий рецепт – лягти на спину. Але я знаю безліч способів зробити те, що задумала, не змушуючи вас вставати.



- Медсестра?



- У рукаві також.



- Стажери?



- У рукаві.



- Санітари?



- У рукаві.



Я не знаю, куди звернутись.



- Але, таки, можуть бути гості...



- Якщо у вас будуть відвідувачі, я засуну їх у рукав. Скільки б їх не було, одного за одним!



- Нарешті, як маєте?



«Ось де ви, містере Картер. Дівчина з хорошої родини все ж таки має право на свої маленькі секрети.



Поки вона розповідала, як тримає всіх у рукаві, Енджі зникла. Вона зненацька зникає з мого поля зору. Я чую шелест тканини та штанів, за якими йдуть білі труси, які пролітають по кімнаті і падають купою на стілець.



Маленьке тільце, свіже і рожеве, як світанок весни, сідає і притискається до мене на великому лікарняному ліжку.



Інформую себе:



- Із чого складається програма?



- Все, що можна вигадати в цій позиції. Я пропоную скласти список та класифікувати кожну з наших знахідок у порядку їхнього інтересу, як у гіді Мішлен. Давай, переходимо до закусок.



Що ви хочете, щоб я сказав на це? Нічого такого. Я знаю, що це вже чудовий день.







Картер Нік



Війна у хмарах





Нік Картер



Війна з хмар



Присвячується співробітникам таємних служб Сполучених Штатів Америки.



Перша глава



Він безперечно був кубинським морпіхом. Він мав особливе чванство, цю неймовірну рівновагу, навіть коли він крався вулканічними берегами, пробирався через джунглі або потіл на гірських стежках.



Я стежив за ним шість миль усю ніч. Через вулканічний берег гори. Торо, через ділянку тропічного лісу Нікарча; тепер він відпочивав, переводячи подих і задихаючись, пирхав, готуючись до сходження на Альто Арете.



Дім дона Карлоса Італла, військового чарівника, жорстокого вождя партизанських сил, які не дозволили світові прийти на цю прекрасну землю.



Дон Карлос, чернець, людина Божа, релігійний фанатик, релігія якого полягала у позбавленні життів, пролиття крові, збудженні маніакальних пристрастей у чоловіках, яким було б набагато краще вдома, трахкаючи своїх дружин, обробляючи поля, випиваючи вино, люблячи своїх дітей.



І кубинські морські піхотинці були лівою рукою цього Бога, цього скромного ченця, який любив війну понад усе і який жив у повному захисті та усамітненні серед своїх братів-ченців у стародавньому абатстві, що займав плоску вершину Альто-Арете, на висоті трьох тисяч футів серед джунглів .



Моя робота полягала в тому, щоб вивести цю людину з її гірського лігва. Щоб скинути людину-бога. Знищити кубинських морських піхотинців, навчити послідовників ченця або вбити їх, щоб знову принести світ Альто-Арете і світ у долину Рена нижче цієї високої вершини.



Моє ім'я? Нік Картер. Моя робота? На даний момент, щоб скинути людину-бога на ім'я Дон Карлос Італла.



«Нік, - сказав Хоук, - ми завершили мирний договір, який покладе край довгій війні між Нікарксою та Апалкою».



"Вони обоє готові підписати?" Я запитав.



Фактично, я не знав, що Нікарса та Апалка, дві острівні республіки на південь від Куби, навіть перебували у стані війни. Але будь-якої миті часу у різних частинах світу відбувається, можливо, п'ятнадцять невеликих війн. Широкого розголосу набувають великі війни.



"Всі учасники погодилися з цим", - сказав Хоук. «За винятком дона Карлоса Італла. Він - лютий ворог нікарканської структури влади. В основному релігійні розбіжності, але ходять чутки, що хтось у країні одного разу зробив щось жахливе стосовно нього чи його сім'ї. Я не знаю подробиць Я знаю, що дону Карлосу треба показати світло. Думаєш, ти впораєшся, Нік? "



"Звичайно, можу, сер".



Якби я знав те, що дізнався пізніше, я б, мабуть, не сказав нічого настільки дурного. Не знаю, що я сказав би цій людині, але це не було б таким певним дурним хвастощом.



Я також знав, що мені потрібно ще багато чого навчитися, і все це погано для нашої сторони. Все, що я знав напевно (а це було більше, ніж я хотів знати, коли дізнався про це), так це те, що дон Карлос та його найближчі помічники знаходилися на вершині Альто Арете, яку я тепер міг бачити вдалині, темні хмари ширяють над її величезним, горбистим піком. Вони були озброєні до зубів. Піднятися можна було тільки вузькою звивистою гірською стежкою, що залишала на своєму шляху величезні прірви. Стежка охоронялася знизу догори.



Чого я не знав, то це того, скільки охоронців було на місці, зверху чи знизу. Я також не знав, чи є на горі інші засоби захисту – мінні поля, електрифіковані огорожі, зміїні ями, сторожові собаки тощо.



Кубинський морський піхотинець збирався сказати мені те, чого я не знав, тільки він ще не знав, що він збирається сказати мені.



Тепер він був всього за сотню ярдів від мене. Ми були ще за дві милі від підніжжя Альто Арете, де стежка починала свій вертикальний підйом до вершини, все ще оповита куповими хмарами.



Я збільшив темп, спітнівши, як євнух із ерекцією, скорочуючи відстань між нами. Попереду був невеликий фермерський будинок, розташований у передгір'ях, вівці паслися на лузі біля звивистого струмка. Кубинець, так само холодний, як реакція глядачів на нову телевізійну програму комедійного серіалу, звернув зі стежки і з надприродною грацією попрямував до ферми.



Я почекав, поки він перетнув струмок, а потім перевірив своє озброєння. До мого попереку була прив'язана Вільгельміна, великий «Люгер», на якому не було зазубрин для вбивств. Якби я почав підрізати свій пістолет, Вільгельміна давно зникла б у купі документів.



Був П'єр, моя, за загальним визнанням, старомодна газова бомба, але ефективна, як завжди, у цьому світі сучасних хімікатів, зіл, ліків та галюциногенів, що б'ють із аерозольних балончиків. Він був холодний і спокійний у своєму крихітному мішечку з вовни прямо за моїми яєчками. Усі троє були мені дорогі.



Останнім, але іноді й першим, хто використовувався, був Хьюго, мій гострий як бритва стилет, який завжди в піхвах на моєму зап'ясті. Завжди, крім випадків використання. Однак іноді мені доводиться використовувати більш примітивну зброю. Вони також досить ефективні навіть у цьому світі. Я називаю їх «руками».



Я стояв біля стежки, за банановим деревом, дивлячись угорі величезних скорпіонів, які люблять зелені





банани і дивився, як кубинець зникає у тіні біля ферми. Я знав де він. Коли двері відчинилися і м'яке світло проникло в місячну ніч, це підтвердилося. Він стояв на ґанку фермера, і я подумав, що він зупинився, щоб випити води чи, можливо, вина.



Я був не правий.



Жіночий крик, що роздирав тиху ніч у джунглях, сказав мені одне, і тільки одне. У фермера народилася дочка. Кубинець знав про неї. Він зупинився, щоб повеселитися і повеселитись, і їй це було не дуже цікаво.



Очевидна врівноваженість кубинського морпіха не змогла зачарувати дівчину.



Навіть коли я безшумно мчав стежкою до струмка, я викликав спусковий гачок, і Хьюго опинився в моїй руці. Час був важливий, але мовчання було життєво необхідним. За дві милі попереду йшов цілий загін кубинських морських піхотинців. Один гавкіт Вільгельміни - і звук відрикошетить від Альто Арете, відправивши весь проклятий загін вниз стежкою вчетверо швидше.



Крики, особливо жіночі, не змушували їх вилітати з наметів. Жіночі крики були досить звичайним явищем у цій долині з того часу, як дон Карлос Італла ввів кубинців.



Вони ніколи не стануть для мене звичайною справою.



Мій бос, Девід Хок, якось сказав мені: «Ніко, ти ніколи не станеш жертвою справжнього ворога. Жодна людина, якою б жахливою, злобною і могутньою вона не була, ніколи не перевершить тебе. Ти отримаєш свою, мій хлопчику, за слідом жіночої спідниці”.



Жінки, з якими я дурю - і іноді рятуюся - не носили спідниць вже п'ятдесят років, але Хоук трохи старомоден.



Я перебрався через струмок, навіть не намочивши взуття. Інший крик, приглушений зачиненими дверима, пролунав уночі. Дикий, наляканий птах з бананового дерева відповів жахливим криком. Потім тиша. Настільки тихо, що я міг чути хрипке дзюрчання струмка позаду мене.



Я втік у тіні, але не потрапив на ґанок. Перші три вікна не представляли нічого цікавого - перевернутий стілець, розбитий глечик, пом'ятий килимок - все це вказувало на ознаки боротьби у сімейній вітальні. У четвертому вікні я побачив фермера та його дружину, що згорнулися на ліжку. Їм довелося збитися в купу; вони були пов'язані разом.



П'яте вікно промовило все.



Кубинець роздягав дівчину, яка була страшенно зрілою молодою тварюкою, і вона корчилася оголеною на своєму вузькому ліжку. Її чорне волосся каскадом спадало на заплакане обличчя, покриваючи більшу частину її молодих грудей. Вона намагалася прикритися, але її тонкі коричневі руки не могли впоратися з усіма справами одразу.



Кубинський морський піхотинець знімав штани, висунувши язик, його витрішені очі дивилися на соски, кремові груди, лобкове волосся, округлий животик, довгі простори стегон, спокусливо блискучі у світлі гасової лампи.



Коли морпіх закинув штани біля дальньої стіни і почав розстібати туніку, я підняв руки до віконної рами. Х'юго був міцно затиснутий у моїх зубах. Вікно не зрушило з місця від легкого тиску, тому я штовхнув його здоровим поштовхом. Нічого.



Туніка була без штанів. Кубинський морський піхотинець був хрипким. Його світло-коричневі м'язи затремтіли у світлі гасової лампи, коли він стягнув брудну білу футболку, просунув великі пальці руки під пояс шорт і швидко сіпнувся вниз. Він стояв до мене спиною, тому я не міг зрозуміти, що відбувається попереду, доки не побачив, як очі дівчини розширилися. Вона дивилася на його промежину. Те, що вона побачила, принесло новий жах.



Саме тоді вона дала мені можливість діяти, не потурбувавши місцевий загін морської піхоти і не пошкодивши мені голову. Гвинтівка чоловіка була прихилена до ліжка, і дівчина зробила випад.



Вона рухалася швидко. Кубинець запізнився з відповіддю, але він відкинув шорти і кинувся до гвинтівки, коли дівчина зімкнула на стовбурі руки.



Я вдарив обома руками по шибці, замок зламався, і вікно піднялося з різкою швидкістю вбивчої карнавальної поїздки.



Дівчина верещала, чоловік гарчав, тому звук вікна, що піднімається, був втрачений. Я стрибнув головою вперед, низько нахиливши голову, щоб повернути корм. Я приземлився посеред кімнати на п'яти та сідниці, потім скочив на ноги. Кубинець, схопившись руками за приклад гвинтівки, різко обернувся і вп'явся в мене поглядом, оголивши зуби і ясна, як у спійманої в пастку тварини.



"Quien es?" - зашипів чоловік іспанською. "Що сталося?"



"Просто трохи порушив спокій", - сказав я, не в силах встояти перед цим жахливим старим каламбуром. Шкода, що він не розумів англійської. Як би там не було, я вловив крихітну зморшку в куточках його рота. Їй-богу, він розумів англійську.



Я сидів у моїй «якщо-ти-не-атакуй-мене», «Я-не-атаку-ти» сядеш, Хьюго блищав у моїй простягнутій правій руці.



Дівчина раптово випустила рушницю і перекинулася на ліжко. Ще одна демонстрація смугастих ласощів, доки вона не натягла на себе простирадло.



Погляд кубинця стежив за нею. Мої очі стежили за нею. Тепер ми були віч-на-віч. Він мав правий кінець гвинтівки.







У мене був правий кінець Х'юго.



"Quien es?" - сказав він знову іспанською, питаючи мене, хто я такий.



"Мене звуть Картер", - чемно сказала я, підштовхуючи Х'юго трохи ближче до його тепер млявого члена. «Я також відомий як N3, також Killmaster, числовий агент AX. Це прояснює ситуацію?



Він почав рухати рукою до спускової скоби. Його великі блакитні очі дивилися на мої великі карі очі, хоча нас обох розривало на частини бажання побачити, що красуня робить на ліжку.



"Опустіть гвинтівку, - сказав я, - або я зніму вашу мужність".



"Ніяких hablo engles", - сказав він.



Якби він говорив англійською. Я подумав, він страшенно ризикує. На коні стояла його мужність. Його рука пересунулася на ложу ще на чверть дюйма.



Я кинувся вперед. Чоловік відскочив назад. Дівчина закричала. Я легенько провів стилетом, проливши всього кілька крапель крові прямо на куксу його члена, де вона розчинилася в кучерявому чорному волоссі. Він скрикнув універсальною мовою болю.



Його палець знайшов спусковий гачок, і я послав Х'юго в інше місце. Хороша ціль. Вібруючий кінчик шпильки зачепив ніготь і прорізав його, як глазур на святковому торті дитини. Я відчув, як лезо увійшло в кістку, коли я змахнув стилетом, майже перерізавши його палець на спусковому гачку.



Гвинтівка полетіла, як я й гадав. Дівчина знову закричала, як я й гадав. Кубинець обома руками тримав свою кров, що стікає кров'ю, як я і будь-який інший.



І все було скінчено. Так просто. Говоріть з будь-яким чоловіком розумно будь-якою мовою, і він зрозуміє вашу точку зору. Х'юго є лідером у своїй галузі в умінні говорити та підкреслювати аргументи.



Те, що я дізнався протягом наступних кількох хвилин, змусило мене захворіти.



Після того, як я розв'язав стару фермерську пару і зв'язав мотузками мого кубинського спортсмена-коммандос-художника-гримера Марін, я дізнався, що це були Хорхе та Меліна Кортес. Дочка була Елісія, сімнадцяти років. Син, Антоніо, дев'ятнадцяти років, був призваний до партизанського загону Італла рік тому, і з того часу про нього нічого не чути.



Елісія втратила цноту три місяці тому, коли прибули кубинські морпіхи. Вона втратила його так, як сьогодні ввечері збиралася втратити свободу волі. Морський піхотинець зупинився на шляху між селом та гарнізоном, побачивши дівчину верхи на коні полями. У п'яному вигляді він вирішив випробувати товар, вважав їх придатними і нахабно сказав своїм товаришам.



Протягом трьох місяців Елісія кричала майже щоночі. Незважаючи на те, що її батьки знали розпорядок та ніколи не сварилися, розпорядок завжди був однаковим. Елісія закричала, коли з'явився морський піхотинець, він зв'язав людей похилого віку і зірвав одяг дівчини з її тіла.



Через три місяці вона все ще боролася. Її ненависть зародилася як лабораторні культури.



Чому старий не взяв рушницю і не застрелив наступного виродка, який прийшов розважити його дочку? Загрози, ось чому. Сувій у мішку був би меншим, ніж могла б очікувати дівчина, якби старий чинив опір.



Відвідування, можливо, не були санкціоновані доном Карлосом Італ, але йому сказали про них, але він нічого не сказав. Йому були потрібні кубинські морпіхи; йому не потрібна була ця стара фермерська пара та їхня чарівна дочка.



«Але чому дон Карлос продовжує свою битву, коли обидва уряди хочуть миру?» - Запитав я старого. Я запитав Хоука, і я навіть поставив президентові те саме питання. Їхні відповіді були викладені в протоколі, політичних припущеннях, чутках; багато дурниці. Відповідь старого була єдино правильною.



«Тому що він людина сатанинська, а не людина Божа».



Я сподівався, що неправда була описом старого дона Карлоса Італла. Семифутовий гігант, горець вагою триста фунтів, очі, схожі на зливки фосфору, що горять, руки, здатні кришити плити з нержавіючої сталі. Лють монстра з лунким голосом, подібним до гуркоту грому.



Очевидно, дон Карлос Італла був місцевим драконом, істотою, здатною змагатися зі Смаугом Толкіна, захованим на своїй злій вершині гори, куди ніколи не заходила жодна жінка, де вітали сатану, де війни планувалися, але ніколи не велися в хмарах.



Що ж, настав час для деяких змін.



Якщо дон Карлос не вийде зі свого хмарного притулку, щоб воювати зі мною, я пішов би на війну з ним. Мій вид війни на моїх умовах.



Чарівники, велетні та люди сатани завжди завдавали мені королівського болю в дупі.



Елісія була в шоці після невеликої сутички між мною та її потенційним коханцем. Мати купала її, укутувала і сіла в задній спальні, розгойдуючи на колінах, співала тихим, м'яким голосом про втрачені іспанські принці та далекі замки. Правильний догляд дітей. І вона була дитиною, не підготовленою ні морально, ні фізично до того насильства, яке прийшло до неї з усього Карибського моря.



Гнів наростав у мені з кожним словом, сказаним старим фермером. І брудний солдат сидів, слухаючи ці слова, все ще тримаючись за промежину. Я не міг бути настільки жорстоким, щоб зв'язати йому руки за спиною, але вони були пов'язані. Після прослуховування старого чоловіка та






дізнавшись також, що це третій візит цього виродка, я пошкодував, що зовсім не відрубав йому руки.



"Добре, поговоримо", - сказав я, нависаючи над ним.



«Немає comprendo», - сказав він, дивлячись, що я інтерпретував як зневагу.



Добре, сучий син, то тримати. Я тільки злюся зараз, ти просто почекай, поки я розлююся.



«Ви розумієте, – сказав я.



Він підвівся, але я підняв руки, поки говорив, так що це могло бути наслідком цього. Може, він не розмовляв англійською. Я знав, що мій іспанський не відповідав деталям, які мені були потрібні від цього жокея. Під час.



Хорхе Меліна дав мені ліхтар, щоб я міг спуститися в хлів. Я не хотів, щоб він чи його дружина бачили, що буде далі. Навряд це те, що ви хочете запам'ятати, щоб показати і розповісти.



Кінь, ім'я якого, як я дізнався, звали Пістола, дивився на нас величезними зляканими очима, коли ми натрапили на старий сарай. Я йшов твердими кроками, ледве стримуючи гнів. Я хотів ударити. Я маю на увазі, дійсно вдарив. Мої наміри, мабуть, були очевидними для мого друга-морпіха, бо, як тільки ми підійшли до сараю, він заспівав.



Розділ другий



Морського піхотинця звали Луїс Пекено, і вбивати його було задоволенням. Вбивати ніколи не буває задоволенням, за винятком безнадійно божевільних, навіть в екстремальних умовах, коли вашому життю загрожує небезпека. Я ніколи не вбивав без жалю; Я сподіваюся, що ніколи не буду.



Найбільше мене турбувало те, що моєму життю не загрожувала безпосередня небезпека з боку сержанта. Луїса Пекено. Але якщо я залишу його в живих, він неодмінно дістанеться свого підрозділу і доповість про мої дії і цілі в маленькій острівній країні. У той момент моє життя не коштувало б поту від гомілок.



Те, що сказав мені Луїс Пекено, переконало мене в цьому.



За його словами, кубинський контингент очолював полковник Рамон Васко, людина, яка була таким же маніяком, як дон Карлос Італла. Полковник Васко виріс у Нью-Йорку і повернувся на Кубу, щоб приєднатися до революціонерів Фіделя Кастро у 1957 році. Його досвід роботи в кубинському «секторі меншості» Готема породив у ньому нищівну ненависть до американців.



"Він неодноразово говорив нам, - сказав Луїс, коли я розв'язав його, - що якщо ми виявимо, що якісь американці втручаються в нашу велику справу тут, у Нікарксі, ми повинні випатрати їх і згодувати свиням".



Ще гіршою, ніж похмура ненависть полковника Васко до американців, був міцний військовий захист, який він організував для захисту дона Карлоса та його побратимів-ченців.



Луїс сказав, що Альто-Арете, проливаючи кишки так, як йому велено проливати кишки американців, був справді неприступним. Стежка по схилу гори. У Торо можна було потрапити лише мотузками, керованим зверху. Прогалини у стежці були ідеєю полковника. Він підірвав їх динамітом, щоб створити величезні прірви, і влаштував підйомні станції над точками, де стежку було знесено вибухом.



Зверху озброєні солдати перевіряли, чи вітається мандрівник. Якщо так, вони опускали мотузки та піднімали відвідувача на наступний рівень стежки. Інакше вони скинули б валуни на бідних людей. І солдати були так добре заховані на своїх заставах над стежкою, що жодна вогнева міць знизу не могла їх збити.



Ще до того, як мандрівник зміг вийти на стежку, йому довелося пройти тисячу кубинських морських піхотинців, які розбили табір у базовому таборі біля підніжжя гори Торо. Тут була сувора охорона, і досі жоден небажаний відвідувач не пройшов повз морські піхотинці. Однак одного разу, як сказав мені Луїс, солдати на першій заставі - першій перерві шляху - прийняли групу нікарксанських дипломатів за ворога і розчавили їх усіх валунами, а потім розрядили свої російські Ак-47 у їхні зморшкуваті трупи. .



Якщо небажаний відвідувач чи ворог проникне у морську піхоту і якимось чином проб'ється через розриви стежки, крізь шматочки гострого металу, просоченого кураре, цього відвідувача зустріне мінне поле на вершині Альто-Арете. Якби він пройшов через це цілим, він натрапив би на високий металевий паркан, заряджений десятьма тисячами вольт електрики. Якщо якимось божевільним і збоченим поворотом реальності він перелізе через цей паркан, не засмаженим до кірки, його зустрінуть сотня озброєних ченців і злісних сторожових собак, заражених сказом.



Атака з повітря була такою ж марною, навіть якби я мав доступ до флоту бомбардувальників або винищувачів. Зенітні гармати з комп'ютерним управлінням обрамляли кордони Альто-Арете. Вони вже знищили всю авіацію опірних партизанів і збили кілька приватних літаків, які наважилися наблизитися до священної гірської вершини.



Начебто всі ці новини не були досить обтяжливими, сержант Пекено сказав, що дон Карлос планує розпочати криваву революцію лише через шість днів. Божевільний чернець, який підтримував постійний радіозв'язок зі своїми агентами у столиці, домовився про те, щоб група союзників Апалкана відвідала його на вершині гори за кілька днів. Якщо він отримає повну підтримку своїх революційних ідеалів, він стане сигналом до початку війни.







Його партизани за допомогою кубинців придушили б весь опір уряду і навіть убили б членів комісії світу, які вже намагалися розробити договір між двома острівними країнами.



Луїс сказав, що після того, як увесь пил розвіявся, дон Карлос стане безперечним вождем обох острівних народів і буде оточений лише фанатичними віруючими. Разом, під керівництвом і керівництвом цих психов, Нікарса та Апалка стануть царством терору, почнуть хрестовий похід завоювань, який може досить швидко привести світ до третього конфлікту.



Наскільки я знав – а інформація моя надійшла безпосередньо від президента Сполучених Штатів – я був єдиним американцем у Нікарксі. І я знав також, що я був єдиною людиною, за межами зграї чокнутих дона Карлоса Італла, хто знав про його плани. Коротше кажучи, N3, Killmaster для AX, був єдиною людиною, яка могла зупинити Дона Карлоса. На жаль, я не зміг цього зробити з наявними у моєму розпорядженні планами та зброєю. І я б точно не зміг цього зробити, якби Луїс Пекено вийшов на волю і розповів усе, що знав про мене. Я зіткнувся з його схильністю до співу, як птах, про все, що він знав.



«Поверніться, сержант», - сказав я, коли Луїс закінчив свою неймовірну розповідь. «Відчиніть двері стійла і увійдіть усередину. Я збираюся надійно зв'язати вас та забрати вашу форму. У мене є плани щодо цього. Тут ви будете у безпеці. Навіть сім'я, яку ви тероризували, нагодує вас і принесе вам води. "



Коли він увійшов у стійло, на обличчі сержанта з'явилася посмішка. Пістола відійшла вбік, її очі заблищали у світлі ліхтаря, боячись цього нового вторгнення в її особисте життя. Луїс був переконаний у моїй м'якості, знаючи, що всі американці м'які і не можуть набратися хоробрості чи жорстокості, щоб зробити те, що має бути зроблено у жорсткому, неспокійному світі. Він відчував себе в безпеці завдяки цьому знанню, і тому що він знав, що його товариші будуть приходити щоночі, щоб побачити Елісію, і звільнять його.



Я дозволяю цим втішним думкам крутитися в голові сержанта якийсь час, відчуваючи, що досить погано померти з насильством, а тим більше зі зляканими та тривожними думками. Але моє зривання було не просто зривом.



"Остання послуга, сержант", - сказав я, дістаючи блокнот і ручку. «Я хочу, щоб ви допомогли мені намалювати карту укріплень на вершині Альто Арете. Після цього я залишу вас спати, а потім сеньйор Кортес принесе вам їжу. Ви допоможете мені?"



Щоб намалювати потрібну карту, знадобилося чимало часу. Я впіймав Луїса на брехні, відволікаючи від його первісної історії, але нарешті переконався, що карта в основному точна. Я поклав блокнот і ручку в кишеню і підвівся. Я обійшов сержанта морської піхоти і засунув Х'юго в руку.



"Я йду від вас, сержант", - м'яко сказав я.



Він повернувся до мене, усмішка стала ширшою на його обличчі, коли моя рука вискочила і притиснулася до нервового з'єднання на його шиї у верхній частині правого плеча.



Він миттєво знепритомнів, і я увійшов у стійло з Хьюго в руці. Я встромив стилет йому в грудну клітку, потрапивши прямо в серце. Він нічого не відчув і помер за кілька секунд. Я взяв лопату і закопав його у стійлі. Я поховав його глибоко.



* * *



"Аааії!



Елісія скрикнула в паніці, коли я увійшов до хати. Вона все ще була на руках матері. Вона могла б спати неспокійно, але тепер вона прокинулася, і вид форми морської піхоти повернув її у глибину жаху.



"Все в порядку", - сказав я поспішно, але м'яко. «Все гаразд, Елісія. Я не кубинець. Я людина, яка врятувала тебе від нього. Мені просто потрібна його форма».



Старий Хорхе і Меліна схаменулися першими. Коли вони дізналися, що це я, а не здоровенний кубинець, на їхніх зморшкуватих обличчях розпливлися величезні посмішки, оголивши зуби, які ніколи не знали жодної хвилини гігієни ротової порожнини.



"Це так, як він каже, niña", - сказав старий своїй дочці. «Це хороша людина, а не погана. Де - що ти зробив із солдатом?»



Я сказав їм. Брехати їм було б марно. Їхні очі розширилися від жаху та переляку. Довелося їх заспокоїти.



"Тобі не потрібно турбуватися про те, що його знайдуть інші морпіхи", - сказав я. «Якби він був живий, у вас було б набагато більше турбот. Тепер його друзі, напевно, прийдуть сюди шукати його та Елісію. Важливо, щоб ми вивели вас звідси в якесь безпечне місце в горах. . Я буду намагатися…"



"Ні", - сказав Хорхе, енергійно хитаючи старою головою. Тут я народився, тут я помру. Відведи Елісію до будинку моєї кузини на пагорбах. Вона може показати тобі де це. Коли прийдуть солдати, ми вдамося неосвіченими. Вони не знайдуть тіла. . Якщо вони це зроблять, то ми готові померти. Будь ласка, візьміть нашу дочку і подбайте про неї. Знайдіть нашого сина, і він допоможе».



«Ні», - сказала стара, притискаючи Елісію до своїх пишних грудей. "Моя дитина залишається тут".



"Баста!" - гаркнув старий, повертаючись до неї. «Тепер ми самі займаємось своїм життям, стара. У тебе не може бути всього, чого ти бажаєш у житті. Візьми Елісію, візьми її зараз».



Так було вирішено.






Коли прийшли морпіхи, стара пара казала, що прибув сержант морської піхоти, зґвалтував Елісію та викрав її. У приміщенні буде зроблено обшук, але я добре поховав сержанта, був одягнений у його форму, і запах стайні завадив би навіть добре навченим шукачам винюхати його могилу.



Через десять хвилин я дістав рюкзак, захований біля ферми. Залишивши там мою портативну рацію, ми з Елісією пішли пішки в темряву, прямуючи вузькими стежками в темряві ночі джунглів. Дівчина більше не плакала, але все ще була налякана - і частково це був страх переді мною. Я намагався не торкатися до неї, поки ми йшли за ніч. Кілька разів ми випадково стикалися, і вона відсахнулася, ніби я був змією. Це була не найвдаліша ситуація.



За годину після того, як ми вийшли з дому, Елісія зупинилася на виступі високо над долиною. Вона зупинилася без попередження, і я вдарився об її тепле, гнучке тіло. Вона не відсахнулася. Я відчув її палець до моєї губи і почув її тихий шиплячий звук.



«Прямо попереду», - сказала вона з мелодійним акцентом, який був напрочуд м'яким, враховуючи її колишній вереск і продовження, - «попереду відкрите місце, звідки ми зможемо побачити головний табір. Ми повинні бути обережними, щоб нас не помітили. їх."



Ми повільно рушили вперед і, звичайно ж, вийшли на відкритий майданчик, звідки ми мали чіткий вид на долину Рейна внизу; ясно, тобто, за винятком темряви, що лежала на землі, як чорна оксамитова завіса. У темряві я міг розрізнити силуети затемнених будинків, дерев, звивистої річки, що стікає з арройо, ярів та джерел гори Торо. У будинках було мало ліхтарів. Після приходу кубинців більшість громадян ввела для себе своєрідну комендантську годину, боячись виходити на вулицю, боячись навіть дати мародерським піхотинцям зрозуміти, що вони живі.



Я підняв погляд угору і побачив темний стовп, що здіймався в небо. Це був Альто-Арете, і з боку гірська колона виглядала як величезний димар, що піднімається з гори Торо. Раніше я не бачив Альто Арете з цього погляду. Це було переконливо, вражаюче і, що найгірше, лякало і неприступно.



Елісія потягла мене за рукав (точніше, за рукав сержанта) та наблизила мене до гострого краю уступу. "Зліва, - сказала вона, - де ви бачите сяйво світла".



Я нахилився вперед, усвідомлюючи, що мої пальці ніг у великих бойових черевиках Луїса Пекено стирчать у простір, і побачив свічення, а потім його причину. У невеликій долині біля головної долини було видно десятки багать. Вони тяглися вгору вузькою лощиною і навколо підніжжя гори, як електричне намисто на шиї з чорного дерева. Це була тисяча морських піхотинців, які охороняли поступ до головної стежки до Альто Арети.



У той момент я подякував інтуїтивним міркуванням, які привели мене на слід кубинського морського піхотинця. Якби я не пішов за ним, я не знайшов би сім'ю Кортес і цю дівчину. Без дівчини я ніколи не знайшов би цю безпечну стежку на гору навпроти гори Торо. Без цього безпечного сліду я б увірвався до табору морських піхотинців, був би витріщений і згодований свиням. Або цим шаленим собакам нагорі.



«За цим табором, – сказала Елісія тим самим м'яким мелодійним голосом, – це табір партизанів, які підтримують дона Карлоса. Ніхто з нас не сміє наближатися до жодного з таборів, але я спостерігала з цієї точки на своєму коні. Я впевнений. що Антоніо там унизу, з іншими партизанами.



"Але він так близько до будинку", - сказав я. "Чому б йому не піти і не повернутися до своєї родини?"



Я міг тільки здогадуватися за її обличчям. Я знав, що вона дивиться на мене так, ніби я був тупим грінго на світі.



"Дезертири розстріляні", - сказала вона. «Те саме з їхніми сім'ями, включаючи двоюрідних братів і тих, хто одружився в сім'ях».



"Солодкий букетик", - промимрив я. «Добре, поїхали в будинок твого двоюрідного брата, а потім я повернуся сюди, щоб дочекатися світанку».



«Навіщо тобі це робити? Ти теж можеш залишитися з моєю кузиною».



«Я не можу ніде залишатися, Елісіє. Я приїхала сюди не для того, щоб сховатися».



"Добре", - сказала вона, знову торкнувшись моєї руки. Мені це починало подобатися. «Я теж не приховуватиму. Давайте обоє дочекаємося світанку».



Не було часу пояснювати їй, що я планував вигадати найкращий спосіб проникнути в цей табір морської піхоти, будучи сержантом. Луїс Пекено, або що вона тільки заважатиме моєму прогресу. Ми були в годинах ходьби від будинку її кузини, враховуючи, скільки часу нам знадобилося, щоб дістатися цієї точки від ферми її батьків. Я взяв її за руку і відтяг від уступу. Вона не відсахнулася від мого дотику.



«Ми зробимо це на мою думку», - сказав я. "А це означає, що я доставлю тебе в безпечне місце, і повернуся сюди один".



«Всі командують нікарксанцами», - майже похмуро сказала вона. Потім вона зітхнула. У м'якому сяйві вогнищ морського піхотинця я міг присягнутися, що бачив усмішку на її обличчі. Цього разу,






усмішка говорила, вона не заперечувала проти того, щоб нею керував сторонній.



Їй знадобилося три години, щоб дістатися до будинку кузини, насправді хатини на північних схилах гори Торо. Ми перетинали долину і річку Рена так багато разів, що я збивався зі шляху і сумнівався, що колись повернуся до цього оглядового майданчика.



Коли ми стояли на курній дорозі, що вела до хатини, де збиралася ховатися Елісія, вона підійшла до мене. З її дихання пахло квіткою апельсина, і я здивувався, як їй це вдалося, з огляду на відсутність зубних щіток та пасти у її батьків. Вона порилася в кишені і вклала мені в руку золотий ланцюжок і медальйон.



"Антоніо подарував це мені на шістнадцятий день народження, - сказала вона, - віддай йому, і він дізнається, що ти наш друг".



"Можливо, і ні", - сказав я, завжди сумніваючись Томас. Він міг подумати, що я вкрав його у тебе. Або взяв силою».



"Ні", - сказала вона. «Перш ніж ми залишили батьківський будинок, я склала записку в медальйон».



Я почав заперечувати, згадуючи її небажання йти зі мною, згадуючи, як вона відсахнулася від мого дотику до стежки. І тоді я знав. Вона довіряла мені з самого початку, але її спогади про те, що ці морпіхи робили з нею, були настільки свіжі в її свідомості, що вона відскочила б від дотику будь-якого чоловіка. Той факт, що вона зі мною взагалі потепліла, було достатнім доказом того, що спогади зникали в міру того, як у ній зміцнювалася довіра.



Тоді я подумав про поцілування її на прощання, але відмовився від цієї ідеї. Є така річ, як зазнати успіху. Поки я думав про це, вона встала навшпиньки, знайшла моє обличчя в темряві і міцно і ніжно поцілувала мене в губи.



А потім, як привид чи тінь, вона пішла, і я стояв, як юний коханець, на ґрунтовій дорозі, йдучи за її тілом своєю уявою. Напруги прекрасної старовинної пісні "На вулиці, де ти живеш" промайнули в моїй голові.



З великим небажанням я повернувся, щоб повернутися своїми слідами до поступу над табором морських піхотинців.



Світло тільки починало проникати в гори, коли я повернувся до оглядового майданчика, який показала мені Елісія. Я притиснувся до землі і дивився на табір, коли все ближчало. Коли було достатньо світла, я дістав із рюкзака бінокль, вивчив розташування загону морської піхоти і не зміг знайти жодних вказівок на те, яка рота де стоїть. Сержант Пекено сказав мені, що він був у роті пекарем другого батальйону. Я зробив би все можливе, щоб уникнути цього батальйону: навіть якби я міг зійти за мертвого сержанта, я не збирався бути розстріляним за дезертирство. Луїс був уже кілька годин у самоволці.



Але моя форма та використання іспанської мови принаймні дозволили б мені потрапити до табору, не викликаючи надмірних підозр. Після цього у мене не повинно бути проблем, щоб точно визначити, де розташувалися партизани, і я легко піду туди і наведу таємні довідки про якогось Антоніо Кортеса.



Принаймні я так думав.



Я знову сховав свій рюкзак, вибрав сектор, який здавався найменш зосередженим, вибрав стежки, що ведуть у цьому напрямку, і вирушив на пошуки його пішки. Сонце вже зійшло над східними горами, коли я перейшов річку і наблизився до краю табору. Вогнища, що їх зігрівали вночі, згасли: будували нові, щоб приготувати ранкову трапезу. Тільки заспані охоронці та кухарі були на ногах. Я вибрав особливо сонного охоронця, який притулився до дерева. На імпровізованій вивісці перед постом було написано: HQ-Zed Compania - штаб-квартира компанії Z.



"Atención", - сказав охоронець, коли я підійшов. Він сам більш менш привернув увагу.



Я зобразив свою саму боязку усмішку, відточив невиразну п'яну іспанську і сказав охоронцеві, що я сержант. Луїс Пекено з компанії B, який повертається з чудової ночі з місцевою дівчиною на одній із селянських ферм. Я сказав, що намагався дістатися своєї рідної роти до підйому і був би вдячний, якби він не зчинив шуму і не викликав на мене проблеми з моїм лейтенантом.



Він посміхнувся у відповідь, розуміючи, і пропустив мене, не пропустивши позіхання. Я був в.



Я знайшов табличку зі штаб-квартирою компанії B у двохстах ярдах далі по долині, спритно обійшов її, перейшовши на високий схил, і потрапив у поле зору компанії J біля входу на головну стежку, що веде до гори, в Альто-Ареті. Якийсь час я тинявся в цій місцевості, оцінюючи місцевість, а також ймовірні відомості та пильність охоронців біля воріт, потім повернувся до району роти Z, де сподівався добути їжу. Запах готування вгору й униз вузькою виїмкою морщив мій живіт і змушував пускати слини. Мені спало на думку, що я не їв з учорашнього полудня. Під час обіду я був зайнятий, наглядаючи за своєю жертвою, сержантом Пекено, за яким я стежив зі столової столиці до дому Хорхе та Меліни Кортес – і до Елісії.



Я нахабно підійшов до трьох жилистих кухарів, які працювали в






за примітивним столом, за подрібненням курки та овочів і киданням їх у величезний чорний горщик над палаючим вогнем. За допомогою кількох добре підібраних слів брехні, кількох хитрих підморгування та зауважень про привабливу силу місцевих дівчат я зумів виклянчити їжу. Перша брехня стосувалася моєї передбачуваної спеціальної місії полковника Васко. Кухарі були дуже вражені моїм статусом, тому я добре поїв, присів біля дерева та обережно стежив за скорпіонами. Я мав уважно стежити за кухарями; один з них зник, коли я вечеряв тушкованим м'ясом, і я навіть не помітив, що він пішов.



"Атенсіон!" То була різка команда. Я замкнувся перед обличчям людини, яка, очевидно, робила жорстокі вчинки за свої приблизно сорок п'ять років існування на Землі. Він був високим і широким, з величезною копицею чорного волосся, яке неохоче переходило в сиве. Його широкі груди були прикрашені достатньою кількістю медалей, щоб стомити звичайну людину навіть від того, що вона носила їх. "Su nombre y jefe, por Favor".



Я встав і, незважаючи на те, що я був високою людиною вище шести футів, виявив, що дивлюсь знизу на грубе, вкрите шрамами, рябе обличчя офіцера. Судячи з його відзнаки, я здогадався, що це полковник Рамон Васко. І він зажадав моє ім'я та ім'я мого командира.



"Сержант Луїс Пекено", - швидко відповів я, стоячи по стійці смирно. "Мій командир, капітан Родрігес, послав мене з табору партизанів, щоб попередити, що в його табір міг проникнути американець".



Полковник якийсь час вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чи був я самозванцем чи просто дурнем. Я намагався передати ідею дурості, і це мені явно вдалося. Найтонша частина моєї історії стосувалася капітана Родрігеса. Я не знав такої людини і тільки припускав, що в загоні тисячі кубинських морських піхотинців має бути капітан на ім'я Родрігес.



"Що Родрігес робить із партизанами?" - спитав полковник. "Він працює в компанії Q, прямо там, внизу гори".



"Його послали з деякими з нас, щоб розслідувати хвилювання серед селян-мобілізованих", - швидко сказав я, розраховуючи, що історія про Антоніо буде поширеною.



«Я не пам'ятаю, щоб санкціонував таку зміну у призначенні капітана». Полковник все ще вивчав мене, все ще переконаний, що бачив дурість, але, можливо, також шукав замаскованого пацюка.



"Я вважаю, що це ваш ад'ютант санкціонував зміну", - сказав я. Я навіть не був певен, що полковник має ад'ютанта.



"Добре", - сказав він нарешті. «Скажіть капітану Родрігесу, що його повідомлення доставлено. Ми знаємо, що на острові є американець, але востаннє його бачили у столиці. Немає жодної можливості, щоб він тут з'явився - і вже точно він ніколи не знайде табору партизанів. на свій пост зараз”.



Я швидко відійшов, бажаючи тримати подалі від себе сильного, похмурого і явно злісного полковника.



"Atenci6n, Pequeno!" - прогарчав полковник.



Я розривався тим часом, щоб стояти по стійці смирно і бігати, як кастрована дика кішка.



«Не так, глухий кут», - сказав полковник Васко, сміючись над моєю тепер очевидною дурістю. Там знаходиться нижнє мінне поле. Повертайся тим самим шляхом, яким прийшов, он там».



Слава богу, він вказував праворуч, інакше я злетів би в іншому неправильному напрямку. Але завдяки полковнику я нарешті був на шляху до партизанів. Але все могло дуже легко зіпсуватись, піти не так. Іноді невелика дурість може творити чудеса.



Але я так сильно спітнів не через неправильний напрям, коли я пішов геть невеликим пагорбом. Я спітнів, бо щойно пройшов через ту ділянку, яка, за словами полковника, була нижнім мінним полем. Головне диво полягало в тому, що я не ступив не там і розлетівся на шматки.



Проте шлях до партизанського табору виявився не таким простим, як припускав полковник. За двісті ярдів вгору вузькою стежкою, що веде від головної лощини, я безнадійно заблукав. Стежка закінчилася, і я стояв, дивлячись на стіни джунглів. Лози поросли високими деревами, створюючи мережу перешкод. Підлісок додав родзинки на запечатаній стіні зелені.



Я збирався повернути назад, щоб знайти інший шлях, коли частина джунглів затремтіла, затремтіла і потім відійшла вбік. Сивий чоловік у селянському одязі з російською гвинтівкою, перекинутою через кістляве плече, ступив у отвір і посміхнувся мені.



"Ви загубилися, сержант?" - спитав він іспанською.



"Ні", - сказав я, швидко розуміючи. «Я служив кур'єром більшу частину ночі і йшов слідом, коли було видано сьогоднішній пароль. Я боявся, що мене застрелять, якщо подзвоню тобі».



Я знав достатньо про військові операції, щоб розбиратися в паролях та їх щоденній зміні. І я знав, що це контрольна точка, де знадобиться пароль.



"Звідки ви знаєте про це місце?" - вимагав партизанів, дивлячись на мене з ще більшою підозрою, знімаючи свій Ак-47. «Лише лідери та кілька обраних вартових знають про це місце».



Очевидно, я не міг сказати йому, що просто натрапив на нього






Що ж, я обдурив полковника Васко розповіддю про особливе завдання капітана Родрігеса. Я б піднявся службовими сходами.



"Мені про це розповів сам полковник Васко", - сказав я, нахабно дивлячись у селянське обличчя і не зводячи очей з його рук, що стискали російську рушницю.



"А чому він не дав тобі пароль?"



«Як я вже казав вам, – сказав я, зображуючи роздратування, – я вже два дні йшов слідом. Я не зміг одержати сьогоднішній пароль».



Я подумав, що він уважно мене оглянув, перевіряючи, чи справді моя форма. Форма підходила як рукавичка, але чоловік все одно не виглядав враженим чи переконаним.



"Кого ви шукаєте?"



"За наказом полковника Васко, - сказав я, підкреслюючи ім'я воєначальника, якого явно боялися і якого боялися, - я повинен знайти людину на ім'я Антоніо Кортес і доставити його до штабу".



Партизани вивчали мене багато в чому так, як полковник вивчали мене, намагаючись оцінити глибину моєї дурості чи моєї проникливості.



"Це Антоніо Кортес", - повільно сказав він, стискаючи гвинтівку і проходячи через отвір у стіні джунглів. Я озирнувся довкола і побачив, що він був один, що густі ліани та підлісок, які він так легко пересував, їдуть на дерев'яній платформі з величезними гумовими шинами. Це був ефективний та оригінальний камуфляж. «Хто він і чому такий важливий для полковника?»



Я знизав плечима і виглядав настільки безглуздо, наскільки міг. «Я лише кур'єр. Я не пояснюю причин команд моїх гравців».



Партизан засміявся, закашлявся і виплюнув грудку мокротиння. Пиж потрапив мені у правий черевик. Поки я вивчав ситуацію там унизу, намагаючись вирішити, чи зробив він це навмисне, партизан замахнувся гвинтівкою і влучив мені прикладом у чоло. Я впав, очі сльозилися від удару, але я все ще був у болючій свідомості.



"Дурний дурень", - сказав партизан, повертаючи гвинтівку і встромляючи дуло мені в горло. "Якби ви прийшли від полковника Васко, ви знали б пароль. Він передає його кур'єрам за ніч до зміни. Іноді у них є тиждень паролів у їх знаннях, на той випадок, якщо вони шукатимуть слід, коли звичайний військам дається щоденна здача. І, якби ви були від полковника, ви б знали, що Антоніо Кортес перебуває в загоні, який планується розстріляти сьогодні опівдні, разом із двадцятьма двома іншими порушниками спокою та потенційними дезертирами!» Він сильніше натиснув на стовбур автомата, майже перекривши мені подих "Хто ти і що тобі тут потрібно? Будь швидким і правдивим, мій друже, або ти ніколи не будеш нічим іншим, як їжею для личинок, скорпіонів і мурах у цих джунглях".



Я збирався запитати, чому він обдурив свиней, позбавивши їх гарної їжі, але вирішив, що легковажність зараз не потрібна. Крім того, він ще не здогадався, що я американець. Це було добре – чи ні? Можливо, щоправда подарує мені ще кілька хвилин життя. Я ніяк не міг достукатися до Вільгельміни, Гюго чи П'єра і використовувати їх, поки ця людина не натиснула на спусковий гачок своєї автоматичної гвинтівки і не перетворила мене на пастку для комах.



«Я американець, якого всі шукають», - сказав я, трохи розбещуючи свою іспанську, щоб переконати його в моєму статусі грінго. «Я хочу, щоб мене відвезли до полковника Васка. У мене є для нього важлива інформація про запланований американський напад».



Його очі розширилися, але він не послабив дула гвинтівки. Він досі був затиснутий у моєму горлі. Я промовив ці слова свого роду фальцетом, хапаючи ротом повітря, щоб дихати, а тим паче говорити. Його очі знову звузилися, і усмішка повернулася.



"Я наказую…"



"Я знаю інструкції", - сказав я, задихаючись. «Виріжте всіх американців і згодуйте їх свиням. Але я маю важливі новини для полковника. Ви матимете великі проблеми, якщо новини не дійдуть до нього вчасно».



Він знову притиснув гвинтівку, але не послабив пильності. «Навіщо ви йшли сюди, коли полковник іде у протилежному напрямку? І що це за історія з Антоніо Кортесом до полковника Васка?



Я знав, що більше не можу завдати Антоніо шкоди, тим більше, що його мали застрелити опівдні. Я хотів би ще глибше залучити його до свого павутиння правди та брехні.



«Антоніо Кортес - один із ключових контактів для американців, яких відправляють до Нікарксу», - сказав я, відійшовши від гвинтівки та сівши на землю.



Гвинтівка знову притулилася до моєї шиї, змушуючи мене знову лягти на спину. Похмурий краєвид партизана повернувся.



«Кортес - лише хлопчик», - посміхнувся він. Що він міг знати про американців, про те, що він був важливим контактом. Він ніщо, селянський хлопець, який потрапив не в ту компанію та отримав смертний вирок за свій опір великому дону Карлосу».



"Сапаті було всього дев'ятнадцять, коли він мав намір знищити тиранічних правителів Мексики", - сказав я, спираючись на свої знання про революціонерів.



"І він був убитий за свої зусилля".



"Але тільки після великих успіхів на полі".



«Вірно. Добре. Устань. Роби це обережно. Я відведу тебе до свого начальника, і він сам вирішить, що з тобою робити.





"



Вставши, я натиснув на спусковий гачок Хьюго, і стилет легко ковзнув мені в руку. Але партизан прицілив гвинтівку мені в горло, і я не мав можливості атакувати його. Ми пройшли через штучний отвір у стіні джунглів. Як тільки отвір був закритий, я знав, що мій труп буде приготовлений. Я знав, що шеф цієї людини зв'яжеться по радіо з полковником Васко, і коли ці двоє зрівняють записи, полковник дізнається, що це я його обдурив. У своєму гніві він цілком міг наказати застрелити мене, випатрати і нагодувати когось або щось, хто виявиться голодним.



Бородатий партизан опустив гвинтівку і потягся до ручки, щоб відкотити хитромудрі ворота на місце. То був мій момент. Я підійшов ближче, відбив гвинтівку і, перш ніж чоловік встиг крикнути, я врізав Хьюго в горло, скрутив, надрізав і різко потягнув угору. Він помер миттєво, і моє каяття було мінімальним.



Я знову відштовхнув отвір, потягнув тіло партизана через стежку і назад. Я протиснувся в стіну джунглів поруч із стежкою, кинув мертве тіло в зарості і влаштував підлісок так, щоб він не виглядав так, ніби його не турбували сто років. На те, щоб знайти його, у них підуть дні, і то тільки слідуючи за своїм носом.



Однак, опинившись усередині території, з замаскованою брамою на місці, я гадки не мав, куди йти, не уявляв, скільки ще партизанів було між мною і частоколом, де Антоніо чекав страти. І знову я мав би слідувати своєму власному чуття і сподіватися, що воно не приведе мене через мінні поля чи проти людей на зразок полковника Васко.



Щоб знайти частокіл загону, знадобилося лише півгодини. Підозра, здавалося, відпала від партизанів тепер, коли я був усередині табору. Для них було немислимо, щоб якась стороння людина могла зайти так далеко; а кубинська форма вселяла їм трепет. Вони боялися кинути виклик сержанту кубинської морської піхоти, який йшов цілеспрямованим кроком і, здавалося, точно знав, куди він іде і що робить. Навряд чи вони знали, що я був немовлям у пустелі. Небезпечне немовля, але тим не менш немовля.



Частокіл був пізнаваний по високому паркану з колючим дротом, озброєним охороною навколо імпровізованих воріт і худим, беззбройним селянам, що виглядають з-за огорожі. Я підійшов до охоронців і був приємно вражений, коли вони звернули увагу. Це був для мене плюс, придбаний зарозумілими кубинцями, і я вирішив використати цей плюс якнайкраще.



«Приведіть ув'язненого Антоніо Кортеса до воріт», - наказав я своєю найкращою кубинською іспанською мовою. «Він має бути допитаний щодо інформації, яку він може говорити про американця, який приїхав до Нікарси, щоб втрутитися в революцію».



Охоронці - їх четверо - витріщилися на мене і один на одного. Схоже, вони не збиралися виконувати наказ із будь-яким ступенем оперативності.



«Поспішайте, чорт забирай вас», - сказав я, будучи настільки зарозумілим, наскільки я знав, що кубинці можуть бути з цими простими селянами. «Полковник Васко чекає на цю інформацію. Виведіть сюди Кортеса».



Вони поспішаючи багато натикалися, один на одного і навіть на колючий дріт, де зачепилися за свій уже здертий одяг. Але вони відчинили ворота і, поки троє з них тримали націлені гвинтівки на різношерсту команду ув'язнених за парканом, один із них увійшов за худим, темноволосим, чорнооким хлопчиком, який був досить схожий на Елісію, щоб бути близнюком. і за статурою, і за висотою.



Антоніо Кортес виглядав похмурим і впертим, коли охоронець привів його до мене. Здавалося, він збирався начхати мені на черевики, і я не став би його звинувачувати. Однак, якби він це зробив, мені довелося б збити його з ніг за його зусилля, щоб зберегти мій імідж кубинського некомерційного товариства.



"Ходімо зі мною", - сказав я, простягаючи сорок п'ятий калібр сержанта Пекено і наводячи його на Антоніо. Я глянув через плече на охоронців. «Все гаразд, – сказав я. «Я мушу взяти у нього інтерв'ю поза межами чутності. Я беру на себе повну відповідальність».



Здавалося, вони нервувалися з цього приводу, але один чоловік знову зачинив ворота, інші опустили гвинтівки і знову звернули увагу. Це працювало як чари. Навіть дуже.



Коли ми були поза межами чутності, я повернувся до Антоніо спиною до охоронців, щоб вони не могли читати по моїх губах, якби вони були так схильні. То була моя помилка, але тоді я цього не знав.



"Не кажи нічого, Антоніо", - сказав я. «І не дивуйся тому, що я говорю. Просто слухай і продовжуй дивитися похмуро та сердито. Ти розумієш?"



"Хто ти?"



«Друже. Американець. Мене послала сюди твоя сестра». Його очі розширились, а на губах майнула усмішка. "Не міняй виразів", - відрізав я. «Чорт забирай, охоронці дивляться». Похмурий погляд повернувся.



"Звідки я знаю, що ти кажеш правду?"



«По-перше, – сказав я, втрачаючи терпіння, – у тебе немає вибору. Тебе розстріляють за кілька годин. Якщо я все зроблю правильно, я зможу піти звідси з тобою, вдавши, що я відвезу вас до полковника Васко”.



"Звичайно", - сказав він тепер дуже похмуро. "І як тільки ми вийдемо з табору, ви вб'єте мене самі."







"Не будь дурнем. Якби я хотів, щоб ти помер, я міг би вбити зараз. А ще краще, я міг би залишити тебе для твоєї маленької вечірки опівдні. Є ще дещо». Я витяг з кишені золотий ланцюжок і медальйон. “Твоя сестра подарувала мені це. У медальйоні записка. Ви не можете ризикувати, прочитавши її зараз. Ви повинні мені довіряти. І ми…"



"Ублюдок", - вибухнув Антоніо. «Ви забрали це в неї. Ви вбили її, забрали це і прийшли, намагаючись переконати мене розповісти про все, що я знаю про контрреволюцію».



«Знову ж таки, - сказав я, зітхнувши глибше, коли терпець вичерпався, - не будь дурнем. Я залишив Елісію живою в домі твоєї кузини. Вона дала мені цей ланцюжок і ... »



"Як звуть нашого кузена?"



Я сказав йому ім'я, яке дала мені Елісія, ніколи не зустрічаючи кузину.



"Ви могли дізнатися це ім'я від влади", - відрізав він. «Вони знають усю мою сім'ю і вб'ють їх, як тільки мене страчують. Але, звичайно, ви все це знаєте, бо ви з влади».



«А ти строго з голоду», - сказав я, втрачаючи терпіння перед цим маленьким упертим контрреволюціонером. "Послухайте мене. Я розповім, як я опинився тут».



Я розповів йому про переслідування кубинського морського піхотинця, як завадити йому зґвалтувати Елісію. Тоді я зробив помилку, сказавши йому, що це було одне із серії зґвалтувань. Він вибухнув від люті, перш ніж закінчив.



«Брудні свині!» – кричав він. Я міг чути – навіть відчувати – охоронців ворушаться позаду мене. У будь-який момент вони відкриють вогонь по Антоніо, уб'ють його, а потім змусять місцевого командира розпитати мене про те, що, чорт забирай, відбувається. Я підняв руку, щоб змусити замовкнути гарячого голови, але він вибухнув тирадою.



«Я вб'ю вас усіх за те, що ви зробили з моєю сестрою. Я не помру опівдні, брудний ублюдок. Я житиму, і я вестиму контрреволюціонерів, щоб стерти кожну вашу пляму з обличчя Нікарси. Ти прийшов до мене з ланцюгом і медальйоном, які ти взяв у моєї сестри, коли оскверняв її, чортова тварина..."



Тепер ззаду мене підбігла охорона. Я міг чути клацання і ляскання гвинтівок, коли патрони вводилися в патронники. У мене було лише кілька секунд, щоб діяти, а щоб заспокоїти розлюченого Антоніо Кортеса, знадобиться тиждень.



Я стрибнув уперед і вдарив стрункий нікарсанця по дупі. Цим самим рухом я тримав Вільгельміну в лівій руці. Я обернувся, коли приголомшені охоронці намагалися вирішити, куди їм спрямувати гвинтівки - на мене або на Антоніо, що впав.



Вони надто довго вагалися. Я вистрілив з обох пістолетів – люгера Вільгельміни та пістолета сорок п'ятого морського сержанта. Чотирьма влучними пострілами я збив усіх чотирьох охоронців.



Але навколо табору за частоколом пролунали крики і крики, і я побачив свіжих охоронців, які збирали зброю і бігли в нашому напрямку. Я нахилився і схопив Антоніо за руку, підводячи його на ноги.



"Йди за мною", - відрізав я. «Якщо ви це зробите, у нас може бути шанс вибратися звідси. Якщо ви цього не зробите, тоді ви можете поїхати в пекло, мені все одно».



Я кинувся тікати, сподіваючись, що не втратив почуття напряму стежкою, яка привела мене в це гніздо неприємностей.



У третьому розділі



Я не міг використати газову бомбу, навіть якби встиг дістатися до неї вчасно. Я б убив друзів Антоніо в частоколі – а їх було більше, ніж я думав спочатку. Гуркіт пострілів вивів десятки з них з низьких, убогих хатин на частокіл.



А партизани та кубинські морпіхи виходили з казарм за частоколом. Один тільки біг не зробить цього для нас. Довелося створити диверсію.



«Принеси гвинтівки та пістолети охоронців», - крикнув я Антоніо, кидаючись до воріт у паркані з колючого дроту. «Давай. Зроби це швидко».



Я відчинив ворота, і партизани-дисиденти попрямували до зброї, яку Антоніо вже збирав у купу. Сам Антоніо стискав у руці російський автоматичний «Вольський» і готував залп для нападу на охоронців.



Ми обидва відкрили вогонь одночасно: Антоніо, я з Вільгельміною та сорок п'ятьма. Усі партизани потрапили в бруд, плашмя на животі. Деякі навіть повернулися і побігли. Але кубинські морпіхи, краще навчені і мотивовані, продовжували наступати.



Коли здавалося, що ми з Антоніо будемо вражені морськими піхотинцями, які вже відкрили вогонь на бігу, півдюжини друзів Антоніо зайняли професійні позиції праворуч від нас і відкрили нищівний вогонь по морських піхотинцях, що наближалися. Їх три «Вольська» та три сорокап'яті гриміли в курному подвір'ї.



Цього разу сховалися навіть кубинці. Є хоробрість і цілеспрямованість, але ще дурість. Кубинці були дурнями.



Під час цього короткого перепочинку, поки морпіхи шукали укриття - і поки деякі з них кричали іншим партизанам, щоб вони вийшли з укриття, я смикнув Антоніо за рукав і кивнув у бік вузької стежки, що вела назад у джунглі. Сподіватимемося, що це була та, яка вела до замаскованих воріт на колесах.



«Ми відступатимемо поперемінно», - сказав я. "Давайте візьмемо точку біля входу в стежку, а потім відкриємо вогонь, поки ваші друзі відступають".






Воно працювало заворожливо. Або майже як один. Цьому сприяли беззбройні друзі Антоніо, які носилися територією, створюючи замішання, шукаючи зброю. Деякі з них були досить хоробрими, щоб кинутися до першої групи полеглих кубинців, щоб відібрати у них зброю.



Ми з Антоніо та двома його друзями-повстанцями зайняли позиції біля входу на стежку. Ми знову відкрили вогонь по кубинцям, що перегрупувалися, намагаючись не пропустити метушливих друзів Антоніо. Коли ми стріляли, більше десятка повстанців промчали повз нас стежкою, знайшли високу точку на схилі пагорба і почали стріляти по кубинцях.



"Добре. Наша наступна черга. Ходімо слідом».



"Ні", - різко сказав Антоніо. "Я залишаюся тут, поки вони всі не помруть".



Він був твердоголовий. «Послухай, чемпіоне, - сказав я, - якщо ти прямо зараз не ворухнеш дупою, я вистрілю в неї. Немає часу на суперечки. Весь клятий батальйон полковника Васко буде тут за кілька хвилин. хвилин."



Щоб підкреслити свою команду, я тримав сорок п'ять, націлений на його голову. Цей похмурий погляд повернувся, і він вирішив чинити опір навіть мені. Але він зробив ще одну чергу з «Вольською», послав загін кубинців влітати в бруд, а потім швидко рушив стежкою. Я пішов по нього.



Ми досягли найвищої точки, і я махнув рукою повстанцям. Ще троє приєдналися до нас і ми взяли верхню точку, щоб захистити вхід на стежку. На жаль, у всіх нас скінчилися патрони, коли величезна банда кубинців та нікарксанських партизанів досягла точки, яку ми намагалися захистити.



Тоді я використав П'єра. Маленька газова бомба пропливла над джунглями і спалахнула прямо перед військами, що біжать. Вони негайно почали задихатися, коли навколо них вибухнула блідо-блакитна хмара. Антоніо недовірливо глянув на мене, потім посмішка змогла стерти похмурість.



"Відмінна робота. Ви вбиваєте їх усіх».



"Не всіх", - сказав я. «І якщо ми не рушимо звідси, цей газ наздожене нас за вітром. Ходімо – і цього разу без суперечок».



"Я з тобою", - сказав він.



Ми п'ятеро бігли стежкою. Він був настільки вузьким, що ми могли б захистити його від армії, якби ми мали достатньо боєприпасів. На вершині стежки, де стояла фальшива стіна, інші дисиденти зупинилися, вважаючи, що вони затиснуті. Коли я вийшов на невелику галявину, мене охопив гнів. Вони думали, що це я привів їх у пастку.



Я змалював свою найкращу посмішку і підняв руки.



«Не лякайтеся, панове, – сказав я. "Вихід є. На жаль, лідери теж про це знають, тож у нас мало часу. Слухайте уважно".



Я сказав їм, що вони були ядром контрреволюційної групи, яка мала повалити дона Карлоса, вигнати кубинців і укласти необхідний мир із апалканцами. Я встановив високий виступ над дном долини, з якого відкривається вид на основний кубинський контингент як місце зустрічі і майбутній командний пункт. Більшість із них знали, де це.



Як тільки ми вийдемо з цього комплексу, я хочу, щоб ви пішли віялом по всіх стежках. обшукати людину, яку ви вбиваєте. Візьміть усю її зброю. Ми зустрінемося на виступі через шість годин. Це буде о 15:00"



Всі відповідно кивнули, а потім здивовано дивилися на мене, коли я витяг з гнізда величезний шматок джунглів, що котився. Сміючись і посміхаючись, вони почали проходити.



Прямо в зуби злісної стрілянини.



Прибули люди полковника Васко та перекрили вихід. Друзі Антоніо падали, як мухи. Я відчув нудоту, бачачи різанину і знаючи, що я її влаштував, знаючи, що я був у ній.



Я тоді запанікував, вважаючи, що все втрачено. Але я помітив два повні пояси з боєприпасами, кинуті одним із друзів Антоніо. Я схопив їх та схопив Антоніо за руку.



'Сюди. Назад стежкою".



Він почав чинити опір, знаючи, що повернення на територію, ймовірно, було самогубством. Але рух уперед був вірним самогубством. Він прийшов, схопивши на бігу зайвий пістолет



Однак не все втрачено. Я отримав один важливий урок, мандруючи стежками джунглів з їхніми невблаганними стінами. Урок полягав у тому, що стіни джунглів не такі вже й безжальні. Навіть у найтовстіших стінок листя є слабкі місця, але щоб виявити ці слабкі місця, потрібно навчене і спостережливе око. По дорозі вгору стежкою я помітив як мінімум дві області, де чоловік міг протиснутися і прикритися ззаду.



Я привів Антоніо до найближчого, ми проштовхнулися і причаїлися в тьмяній альтанці з листя та ліан. Не встигли ми влаштуватися на сирій темній землі, як знизу почулися кроки. П'єр зробив свою справу, але є межа, як довго газова бомба може залишатися ефективною. Стежка внизу була очищена від газу, наближалися кубинці та партизани.



Ми чекали, боячись зробити рух чи звук. А потім почулися голоси, спочатку приглушені і бурмотливі, потім все голосніше і ближче. Разом із голосами пролунали тріскучі звуки мачете, що рубає стіни стежки.






"Він все ще знаходиться на території", - пролунав пронизливий сердитий голос полковника Рамона Васко. «Цей грібаний грінго перехитрив усіх вас. Що ж, присягаюсь Богом, ви знайдете його чи ви все житимете, щоб пошкодувати про це. Я хочу цю людину. Ви мене чуєте?"



Боже, подумав я, тебе чує весь Карибський басейн. Я озирнулася, щоб подивитися, чи є вихід із цього глухого кута. Не було, якщо ми трохи не зламали. Але в нас не було мачете, і шум визначив би наше сховище.



Я не перехитрив партизанів і морських піхотинців полковника. Я перехитрив себе.



Полковник все ще виригав накази, розповідаючи, як він особисто дізнається про мету моєї місії, перш ніж приступити до нелегкої хірургічної техніки, відомої серед тварин як потрошення. Мачете ще рубали стіни джунглів по обидва боки вузької стежки, наближаючись до нашої ніші.



Я почув подряпання і подряпання поблизу і побачив, що Антоніо використав свою гвинтівку Вольська, щоб працювати на м'якій землі позаду нас.



"Що сталося?" Я прошепотів. "Що робиш?"



«Грунт м'який, і більшість коренів не такі міцні, як ті, що ростуть над землею. Ми можемо прорити собі шлях крізь коріння».



Спочатку я подумав, що він збожеволів. Щоб пройти більше кількох ярдів у цих густих джунглях, знадобиться годинник, навіть дні. Поки я думав про це, Антоніо підняв величезну брилу коріння і землі і протиснувся повз неї. Він працював майже безшумно. Те, що він видавав тихі дряпаючі звуки, перекривалися криками полковника, клацанням мачеті та рохканням людей, які ними володіли.



Я застосував свою гвинтівку до кущів перед Антоніо. Бруд зійшов так легко, що ми могли бути двома дітьми на пляжі, які вичерпують пісок, щоб поховати пляжного хулігана.



До того часу, як мачете були поряд з нашою нішою, ми просунулися на двадцять футів у джунглі, замінюючи кожен викопаний нами кущ. Практично не було жодних ознак того, що ми пройшли. Принаймні ми так сподівалися.



«А, я думав, що знайшов їх, - почули ми слова кубинця, - але це лише невеликий отвір, що веде в нікуди».



«Не зволікайте», - ригнув полковник. Якщо їх там немає, спустіться вниз і знайдіть інший отвір. Знайдіть його. Знайдіть гребаного грінго».



Ми були у безпеці. Ми також були виснажені, голодні, хотіли пити і потребували допомоги. Ми затягли себе в місце, настільки маленьке і тісне з виноградними лозами, що ми не змогли б увімкнути чхання в наш режим, не отримавши грижу. Отже, ми лежали там, дивлячись крізь густе листя, спостерігаючи, як крихітні сонячні промені намагаються проникнути у морок.



За кілька хвилин у джунглях стало тихо, якщо не рахувати приглушеного вибуху внизу. За годину не було жодного звуку, крім птахів, які повернулися після відходу кубинців, партизанів та газу. Антоніо готувався повернутися до стежки, але в мене була підозра, що наші вороги ще не закінчили її.



"Почекайте."



"Для чого? Вони пішли. Вони шукають нас в іншому місці, і мені треба піти, або я помру тут».



"Ти не помреш, поки не рушиш", - сказав я. "Просто почекай."



За кілька хвилин ми знову почули їхній слід. Тепер вони нас не шукали. Вони повернулися, щоб забрати мерців, друзів Антоніо, вбитих, коли я відчинив ці прокляті ворота.



«Я мушу навчитися слухати вас, сеньйоре», - сказав Антоніо з ноткою щирої подяки в голосі.



"Тебе краще навчитися чогось, - сказав я, посміхаючись йому, - або ця твоя гаряча голова вб'є тебе".



"Це майже спрацювало", - сказав він. «Я висловився зарано, перш ніж мої друзі були готові діяти. Я був відповідальний за те, щоб усіх нас замкнули у комплексі та засудили до смерті сьогодні опівдні».



Чомусь я не здивувався. Але тоді я кинув це питання. Я знову витяг ланцюжок і медальйон і сказав йому прочитати записку від Елісії. Він зробив це, намагаючись розібрати слова у тьмяному світлі. Коли він прочитав це, на його обличчі була почасти посмішка, почасти занепокоєння.



«Я маю подякувати вам за те, що ви врятували її від цієї жорстокої долі», - сказав він. "Тепер вона в безпеці, але як щодо моїх батьків?"



«Вони відмовилися покинути ферму. Але я не думаю, що кубинці їх турбуватимуть – вони такі старі та безпорадні, і вони бездоганні».



Його обличчя було злим і похмурим.



«Ви не знаєте цих ублюдочних кубинців», - сказав він. "Їх плани далекосяжні. Коли Дон Карлос буде при владі, кубинці приходитимуть натовпами. Вони шукатимуть землю. Проникливі кубинські командири вже вбивають наших старих громадян і законно захоплюють їхню землю. Коли прийдуть інші, вони отримають високі ціни за землю, взяту кров'ю. .У них є всі підстави вбити моїх батьків».



«І ми маємо всі підстави зупинити їх, починаючи з дона Карлоса».



«Ви даєте команди, - сказав він, тепер відкрито посміхаючись, - і я підкорятимуся. Без питань".



Хлопчик виріс дуже швидко, хоч і важко








Я зачекав ще годину, перш ніж ми вислизнули з нашого укриття. Ми зробили це обережно, замінивши кожен вирваний з коренем кущ та виноградну лозу. У нас не було причин приховувати притулок зараз, але я хотів, щоб цей злісний полковник подумав, що ми вислизнули від його пальців за допомогою якоїсь магії чи генія. Я хотів, щоб він переоцінив мої сили. Ворог, який переоцінює, так само вразливий, як і той, хто недооцінює.



Через три години, опівдні, коли Антоніо та його друзі були заплановані до страти, ми опинилися на невеликому виступі далеко під фермою його батьків, де я сховав своє радіо. Я ввімкнув батареї і налаштувався на спеціальну частоту, яку всі агенти AX використовують для секретних контактів з поля. Як N3, найкращий Killmaster для AX, виклик на цій частоті приймуть швидко в офісі AX на DuPont Circle у Вашингтоні.



Девід Хок, мій бос, ніколи мене не підводив. Якби мені зателефонували з центру Тихого океану, за лічені хвилини на допомогу мені прийшли б літаки та/або атомні підводні човни. Одного разу Хоук навіть реквізував авіаносець ВМС та всі його літаки, щоб витягти мене з небезпеки.



Коли я отримав офіс AX у Вашингтоні, я дав закодовану відповідь і попросив пряме посилання на Девіда Хока.



«Недоступно», - була коротка відповідь. "Що ви хочете сказати, N3?"



Я намагався приховати розчарування у голосі, коли описував безнадійність штурму гори Торо та Альто Арете. Я надав подробиці, дані мені Луїсом Пекено (і підтверджені Антоніо Кортесом) про тисячу морських піхотинців, партизанів, зламаних стежках, про той факт, що схили гори були засіяні отруєними шматками металу. Я розповів про плани дона Карлоса Італі розпочати тотальну війну за шість днів. Я розповідав про зенітні батареї, керовані комп'ютерами, про мінні поля на вершині і внизу гори, про електрифікований паркан, скажених сторожових собак і озброєних ченців. Я розповів про невелику групу дисидентів Антоніо, деякі з яких, очевидно, уникли засідки, та про інших, про які Антоніо знав і з якими ми сподівалися встановити контакт. Я розповів про групу, що прибула з Апалки, щоб зустрітися з доном Карлосом, щоб спланувати підтримку Апалканом його революції. Нарешті я розповів про те, як дон Карлос знищив мирну комісію, яка намагається розробити договір між Нікарксою та Апалкою.



"А що ви хочете від AX?" – відповів анонімний голос.



Те, як він запитав, змусило мене здригнутися. Його тон мав на увазі, що хоч би що я запитав, я цього не отримаю.



«Найменше мені потрібно – це скинути їжу, зброю та боєприпаси у місце, яке я позначу», – сказав я. «Що мені справді потрібно, то це невеликий загін Коммандос Синього Світу, щоб допомогти мені нейтралізувати…»



"Хвилинку, будь ласка, N3", - сказав короткий голос.



Його не було надовго, і я починав розуміти запальність Антоніо, його відсутність терпіння. Я хотів скинути прокляте радіо з гори.



«Особливе послання від президента», - знову почувся голос. «Ця країна не буде надалі втручатися. Жодного скидання з повітря. Жодного загону командос. Ви повинні виконати цю місію самостійно, N3, без зв'язку з країною вашого походження».



«Чорт забирай, чувак, - відрізав я, - моє прикриття вже розкрите. Вони знають, що я американець, і вони знають, що я тут, щоб зупинити дона Карлоса. Вони знають…"



"Тобі треба вирішити свої проблеми", - сказав голос по радіо. «Ви і лише ви. Знову і знову, N3. Будь ласка, не зв'язуйтесь з нами знову на цій частоті, поки ваша місія не буде завершена, і ви не захочете зробити остаточний звіт».



Радіо відключилося, зв'язок обірвався. Я майже скинув його з гори, але Антоніо уважно стежив за моєю реакцією. Я мимоволі посміхнувся. Ось і все, що Хоук готовий витягти мене з неприємностей, де б я не був і наскільки серйозними були проблеми.



«Ви чули цю людину, Антоніо. Ми самі собою».



Він збирався щось сказати, коли ми почули, як за нас хруснула гілка. Ми вже завантажили два російські Вольська зайвими обоймами, а порожні сорок п'яті викинули. Вони були надто важкими, щоб їх можна було носити з собою, чекаючи на додаткові обойми. Я приклеїв Вільгельміну до попереку, де вона зазвичай відпочивала. Я приховав зайві 9 мм патрони до рації, але ще не перезарядив люгер.



Антоніо відповів першим. Він плюхнувся на живіт і висунув уперед громіздку «Вольську», прицілюючись у напрямку шуму гілки, що ламається. Я засунув рацію назад у нішу між трьома камінням, схопив і засунув у кишеню дві зайві обойми для Вільгельміни, потім пішов на вогневу позицію.



Ми зачекали хвилин три, прислухаючись до тиші лісу за нашим безпечним уступом. Покликали птахів. Вітер свистів із прекрасної долини Рена. Однак поблизу не було жодних ознак присутності людей чи тварин. Антоніо збирався знову встати, коли ми знову почули клацання. Потім було кілька клацань. Господи, там має бути цілий батальйон. Як вони нас знайшли?



Падіння з далекого кінця уступу було понад двадцять футів, без нахилу. Падіння здалеку






Внизу була гола ділянка з гравію та гострого каміння, а під ним - густі джунглі. Навіть якби ми перебралися через край, не зламавши ні кісток, а точніше, шиї, нам треба було б перетнути кілька десятків футів відкритої місцевості, перш ніж досягти укриття в джунглях.



Ми не мали вибору. Пагорб позаду нас був заповнений морськими піхотинцями чи партизанами, чи обома, які займали позицію, щоб упіймати нас під перехресним вогнем, від якого навіть мурахи не змогли б втекти непошкодженими.



Хоча я був переконаний, що вони могли бачити нас або бачили нас раніше і просувалися вгору квадрантами, я відчув ще одну можливість побудувати свій імідж фокусника з добрим полковником Васко. Я жестом запросив Антоніо слідувати за мною.



Використовуючи лікті замість ніг, я переступив через вузький виступ убік, де спуск до кам'янистої місцевості був не такий високий і крутий. Ми перевалили через край, як пара вугрів. Не встигли ми покинути космос, як я почув різкий гавкіт полковника.



Вогонь, вогонь, вогонь! Знищте їх!



Він явно втратив бажання розпитати мене, а потім особисто видалити мій кишечник. Він не збирався дозволити мені знову вислизнути, як це було там, на стежці.



Ми з Антоніо одночасно вдарилися об землю. Він легко приземлився, перевернувшись у повітрі, щоб утриматись на ногах. Я трохи помилився і впав під кутом, хитнувшись вперед і брязнувши кісточкою об виступ скелі. Біль прокотився моїм тілом, як приливна хвиля гранул. Я придушив крик, не бажаючи доставити полковнику жодної хвилини насолоди.



Ми кинулися тікати – я кульгав – ще до того, як морські піхотинці та партизани перестали стріляти. Ми були серед темних дерев, перш ніж вони з'явилися на виступі вище. Я знав, що вони чекатимуть, що ми побіжимо прямо з крутого пагорба крізь дерева.



«Іди ліворуч», - сказав я Антоніо, задихаючись від болю, який все ще проходив моїми кістками. «Я піду праворуч. Залишайся на вершині пагорба. Коли будеш вільний, зустрінемося зі мною на оглядовому майданчику, про який я говорив, з видом на долину та гору Торо».



Подальші інструкції були відрізані кулями, що пробивалися крізь дерева. Антоніо злетів, як було вказано. Я побіг, кульгаючи, в інший бік, чуючи постріли над собою і кулі, що врізалися в кам'янистий ґрунт прямо позаду мене.



Я не пройшов і двадцяти футів, коли куля потрапила до мене. Це був рикошет від каменю, але він був настільки ж ефективний, ніби він був нанесений прямо з дула російської автоматичної зброї. Я відчув глухий удар у м'якій частині мого лівого боку, ближче до спини. Однак я продовжував бігти, чекаючи, поки град куль мене заріже.



Я пройшов триста ярдів, перш ніж звалився від болю. Моя кісточка пульсувала, як барабанний дріб. Мій бік, що тепер рясно стікає кров'ю, здавалося, ніби його вкусила акула. Слабкість прийшла з болем, і мені довелося відпочити.



Пострілів згори більше не було. Незабаром я почув, як вони пролітають крізь дерева. Більша частина пошукового загону котилася під гору, але полковник, що тепер зрозумів мене, відправив деяких зі своїх людей на бічні вилазки. Їх не потрібно занадто багато, щоб прикінчити мене.



Я підвівся, не звертаючи уваги на біль і слабкість, наскільки це було можливо – а це було небагато – і, спотикаючись, пройшов ще двісті ярдів, а потім почав спускатися прямо вниз. Я змушував їх шукати безліч джунглів. Я просто сподівався, що не втрачусь у процесі.



За годину я загубився, і мені було байдуже. Біль був постійною хрипкою по всьому мені, більше не концентруючись у кісточці і боках. Слабкість також була постійною та росла галопом. Я міг сказати, що мій розум загравав із делеріумом, і я намагався зберігати ясні думки, приймати ясні рішення.



Але один слід був схожий на інший. Всі струмки здавались тим самим потоком, який я вже перетнув і знову перетнув. Усі камені на моєму шляху здавались мені камінням, яке я впав за багато миль тому. Я продовжував і продовжував підніматися та спускатися з пагорба. Іноді я тинявся по пагорбах, де дерева були рідкісні і рух був легким. Іноді я спускався крутими ущелинами і потрапляв у густі джунглі, куди йти було майже неможливо.



Я продовжував, знаючи, що треба втратити себе, щоби втратити ворога. Я також знав, що мені потрібно зупинити кровотечу в боці, інакше просто вийду з цих густих джунглів. Я зупинився біля струмка біля мохового берега. Я зняв сорочку з болісною точністю і подивився на рану. Вона була рваною. Куля мала розірватися, коли потрапила до мене. Було щонайменше три проколи, один великий і два маленькі. Кров текла від кожного з них.



Я відірвав шматок хвоста і зібрав трохи вологого моху. Я загорнув мох у шматок тканини сорочки і, використовуючи стрічку, якою тримав Вільгельмін,







На місці я приклеїв промоклу пов'язку до рани і зафіксував її.



Новий біль пронизав мене, загрожуючи втратою свідомості. Я глибоко зітхнув і згадав, як подумав, як добре було б проповзти всередині цього мохистого берега і заснути, аби прокинутися як безтурботна і неохоче комаха чи черв'як. Яке солодке блаженство це було б.



Як не дивно, спогади про прощальний поцілунок Елісії змусили мене відчути реальність. Я згадав ту темну ніч на ґрунтовій дорозі біля хатини кузини, коли вона стала навшпиньки, щоб поцілувати мене ніжно і міцно. Мене не цілували так безневинно і приємно з того часу, як я був підлітком у старшій школі. Можливо, мої ніжні спогади про цей поцілунок були якось пов'язані з тим фактом, що Елісія, якби вона була в Сполучених Штатах, була б відносно безтурботним підлітком у старшій школі. Натомість вона була селянською дівчиною на цьому змученому острові, відкритою здобиччю для двоногих тварин з іншого острова, якій судилося зістаритися, зазнати насильства, змучитися і спустошитися на той час, коли її підліткові роки ледь минули. "Боже мій, - подумав я, - у нас, американців, справді все м'яко".



А потім подумки викреслив «ми». На даний момент я був одним американцем, який не пасував до м'якого життя.



Я рушив далі, і біль у боці дивним чином вщух. Однак моя кісточка продовжувала давати себе знати, тому йти було важко. До середини дня воно було майже в мене. Мої думки були дивними і відстороненими, і я знав, що марнуюся не щодня, а щогодини.



Я бачив себе голим по карибському пляжі, що переслідується зграйкою оголених красунь. Навіть коли я подумував обернутися обличчям до них і своєї чудової долі, образ зруйнувався, і я скотився з гори розпеченої лави, відчуваючи, як моє тіло насправді засмажується від сильної спеки. Я раптово похолов і прокинувся, виявивши, що занурююся в холодний струмок, що швидко біжить. Вода послаблювала пов'язку на моїй рані, і я виповз із струмка, щоб витертись листям і знову накласти пов'язку.



Голод знову здійнявся в моєму животі з сильним бурчанням. Я не міг голодувати. З того часу, як я поїв, минуло трохи більше доби, але за цей час я спалив багато калорій. І втратив багато крові.



Після години відпочинку на березі струмка, де мені не вдалося накопичити енергію, як я сподівався, я звернув по зношеній стежці, яка вела вгору невеликим підйомом. Підйом не був крутим, але сходження на нього було схоже на спробу піднятися на південну стіну Евересту. Я досяг вершини, побачив, що стежка зникає в лісовій ущелині, і вирішив спуститися і подивитися, куди веде стежка.



Я зробив два кроки, моя кісточка вдарилася об камінь, і всі суглоби пронизав пекучий біль. Я відчув, що непритомний, і подивився в небо в пошуках точки насправді. Там нічого не було справжнього. Хмари пливли блакитним небом, але для мене вони більше не були реальними. Наскільки я знаю, це міг бути зефір у блакитному желе.



Небо раптом забилося в мене перед очима. Я не знав, що падаю, поки не впав на землю і не відчув, як камені дряпають моє обличчя та руки. Я скочувалась у ущелину, де, як мені підказувало щось у моєму божевільному розумі, величезні гнізда змій джунглів чекали, щоб зжерти мене, наповнивши мене своєю хворобливою отрутою.



* * *



Я прокинувся і лежав на спині. Наді мною не було блакитного неба, залитого хмарами. Була мережа виноградних лоз, майстерно прироблених до даху. Навколо мене були стіни того ж матеріалу джунглів, показуючи руку людини. Ліворуч від мене були відчинені двері, що показували невелику галявину, а за нею - зелені джунглі. Надворі здавалися сутінки. Або світанок.



Слабкість все ще була зі мною, але мій розум, здавалося, функціонував чітко. Я не відчував болю в боці чи кісточці, але не відчував, що мене накачали наркотиками.



Приміщення, утворене солом'яними стінами та дахом, було маленьким, ніби призначене для утримання в неволі людини чи тварини. Це нагадало мені хатину, що використовувалася в африканському таборі для військовополонених, у якому я одного разу провів кілька місяців, перш ніж Хоук знайшов мене і врятував. Але в цій кімнаті не було спекотно, як у африканській версії.



Я почав сідати, щоб трохи краще зорієнтуватися. Щось утримувало мене, і тоді я зрозумів, що надійно прив'язаний. Мої руки були розкинуті і прив'язані до кіл, вбитих у глиняну землю. Навіть моя голова була пов'язана, її обвивали м'якими лозами і прикріплювали до стовпа десь за мною. Під моїм торсом лежав м'який піддон із чагарників солом'яних джунглів.



Як не дивно, я не боявся бути прив'язаним у цій маленькій хатині з низькою стелею. Це були ліки, які змусили мене почуватися в безпеці, ті самі ліки, які зняли мій біль. Але я ще цього не знав.



На зміну страху прийшло химерне, майже комічне відчуття, що я перетворився на Гулівера, що ліліпути з джунглів прив'язали мене до цієї маленької хатини. Я майже очікував побачити крихітних шестидюймових індіанців, що шкутильгали в хатину, щоб посміятися з мене, з тріумфом вказати на велетня, якого вони схопили і прив'язали своїми маленькими лозами.



Мій перший імпульс






повинен був покликати мене, щоб дізнатися, чи справді крихітні істоти привели мене сюди і чому. Я передумав, знаючи, що маленькі істоти на кшталт ліліпутів існують тільки в літературі та в умах божевільних людей. Щось велике та справжнє зробило це зі мною. Моїми останніми спогадами був біг стежкою до яру. Тим не менш, я не відчував болю в обличчі та руках, які, мабуть, були сильно подряпані під час падіння.



Хоча природний страх не вселився в мені - знову ж таки через наркотики - у мене була природна підозра, що жодна розсудлива людина чи жодний друг не привів би мене в цю хатину і кинув би на землю. Чому мене не вбили, я не знав. Мій розум почав вигадувати всілякі жахливі плани, які міг скласти мені мій викрадач.



Я знову замислився про те, щоб покликати мене, щоб дістатися цієї таємниці, хоча б для того, щоб задовольнити свою цікавість і покінчити зі звірствами, коли на відчинені двері впала тінь. Зовні почулися шарудіння кроків.



І тут у дверях з'явилася величезна неповоротка постать. Він був такий високий, що я міг бачити тільки його ноги. Фігура стала на коліна і продовжувала стояти навколішки. Я припустив, що зростання людини складало близько семи футів.



Він дивився на мене з відчинених дверей. Світло позаду нього не дозволяло мені ясно бачити його обличчя та одяг. Але було очевидно, що він велетень, і в цьому тьмяному світлі сутінків (темнішало, тому я знав, що це не світанок) я міг бачити його очі, сяючі і сяючі.



Насилу віддихавшись, я згадав опис дона Карлоса Італі, який мені дали. Я чув слова старого Хорхе Кортеса, ніби він був зі мною в хатині.



Семифутовий гігант, вагою в триста фунтів, очі, схожі на фосфорні зливки, що горять, руки, здатні кришити плити з нержавіючої сталі. Лють монстра з лунким голосом, подібним до гуркоту грому.



В той момент я знав, що люди дона Карлоса Італі знайшли мене в тому яру, привели мене сюди, в цю хатину, і доставили мене на місце. Вони також накачали мене наркотиками, щоб я був слухняним.



Я знав це точно. Але справжнього страху я не відчував. Єдине, про що я жалкував, дивлячись на гіганта з масивними руками та червоними блискучими очима, - це те, що я не піддався своїм колишнім спонуканням купити та керувати заправкою для вантажівок уздовж тихого шосе в Огайо.



Скоро тихого шосе вже не буде. І жодного Ніка Картера.



Розділ четвертий



"Добрий вечір, дон Карлосе", - сказав я, намагаючись говорити фальшиво, хоча моє серце знову забилося від страху. "Ти зараз робиш мені операцію?"



Гігант нічого не сказав. Він мав щось у правій руці, але я не бачив, що це було. Пістолет? Ніж? Скальпель? Він почав заповзати в хатину, повільно просуваючись до мене. Річ у його руці подряпала по глиняній підлозі.



Ще до того, як гігант підійшов до мене, я відчув його поглинаючий запах. Це був запах тіла до енної міри, і він наповнив маленьку хатину вщерть. Чи був дон Карлос Італла сором'язливим, як і його таланти?



«Їж, друже мій», - сказав велетень прекрасною іспанською. «Їж і знову спи. Настає ніч, а я вночі не розмовляю».



Більше він нічого не сказав. У руці була миска. У мисці були овочі, приготовані в якомусь пікантному бульйоні, приготовленому не з тварин. Гігант годував мене кашею своїми масивними пальцями, проштовхуючи ласі шматочки мені в губи. Я був надто голодний, щоб зважати на той факт, що ці руки, мабуть, не мили вже рік. І каша була чудовою. Це також було наркотиком.



Через п'ять хвилин після їди я знову заснув. Коли я прокинувся, сонячне світло перетворило галявину на яскраву, сяючу алею. Я навіть міг розрізнити мух та павуків на стінах та стелі невисокої хатини.



І велетень знову підійшов, щоб стати на коліна в дверях і пильно поглянути на мене.



То був не дон Карлос. Тепер я міг бачити його обличчя чіткіше, і це було старе обличчя, повне зморшок, з худою, виснаженою бородою. Однак його очі здавались молодими і блищали, як агати. До того ж він був не такий великий, як я думав минулої ночі. Його основна маса становила в основному кілька шарів грубого одягу, який виглядав так, ніби він міг зіткати тканину сам.



"Хто ти?" Я запитав.



«Питання, сеньйоре, у тому, хто ви? Я знайшов вас на стежці, що лежить, уткнувшись головою в кущі, а ваше тіло палає лихоманкою. Я не знайшов на вас нічого, щоби сказати, хто ви».



«Що ж, мене навряд чи варто виставляти на стоянку, як тварина», - сказав я, смикаючи мотузки, які все ще тримали мої руки, ноги та голову.



«Немає закону, - сказав він, - який говорить, що тільки добрі та дружні можуть бути поранені та втрачені в джунглях. Ти міг бути одним із гір. Твоя рана могла бути нанесена одним із їхніх ворогів. Поки я не знаю хто ти є, ти залишаєшся пов'язаним, як ти кажеш, як тварина».



Тоді мені стало легше дихати. Він явно мав на увазі Альто Арете та Дона Карлоса. Так само очевидно, що він був ворогом дона Карлоса. Ще більш очевидним є те, що він був високоосвіченою і промовистою людиною. Його іспанська була академічного класу.



Я не бачив причин не вірити цій людині.






Я розповів йому, хто я такий і описав йому свою місію. Я розповів йому про сім'ю Кортез і про те, як я врятував Елісію та Антоніо, тільки для того, щоб побачити, як друзі Антоніо потрапили в засідку, дотримуючись моїх вказівок. Старий терпляче слухав, фіксуючи увагу на кожному слові, дивлячись на мене своїми палаючими очима. Однак, поки я казав, світло, здавалося, стало теплішим. Коли я закінчив, він залишився навпочіпки прямо біля порога. Я майже не помічав запаху його тіла; Я до цього звикав.



"Отже, я не ворог", - продовжив я. "Мені потрібна ваша допомога. Жителям Нікарки потрібна ваша допомога. Ми маємо лише шість днів, щоб перешкодити дону Карлосу фактично підпалити країну».



"Чотири дні", - сказав він. "Ви проспали два дні".



"Я боявся цього", - сказав я. "Чому ти накачав мене наркотиками?"



Він усміхнувся крізь зморшки. "Для зцілення", - сказав він. «Я зробив припарку з трав для твоєї рани, але ти бився у лихоманці. Ти не прийняв би користь трав. Я дав тобі пейот, щоб мої м'язи заспокоїлися».



Я не питав його, як він увів у мене пейот, коли я був непритомний. Я бачив, як індіанці в інших джунглях використовували примітивні бамбукові голки для ін'єкцій ліків та наркотиків. Мені навіть не хотілося думати про хитрість, яку ця людина могла використати, щоб ввести пейот у мої вени.



"Добре", - сказав я, дивлячись з нього на лози, прив'язані до моїх зап'ястей. "Ти допоможеш мені? Ти мені довіряєш? Ти знаєш, що я друг, а не ворог?



«Я допоможу зв'язавши вас ще на один день. Якщо ви рушите зараз, ви відкриєте рану. Наступного разу ви можете померти на стежці».



Я почав панікувати. Два дорогоцінні дні вже минули. У мене було всього чотири дні, щоб дістатися Альто Арете і зупинити дона Карлоса. Мені потрібен був час, щоб організувати Антоніо та його друзів, залучити більш відданих прихильників і знайти шлях через неприступну оборону гори Торо та Альто-Арете.



«Я повинен пересуватися, - сказав я, благаючи старого, - інакше все моє тіло стане марним. Якщо я пообіцяю залишитися тут з тобою, поступово наводити своє тіло у форму і завтра поїхати, розв'яжеш ти?» мені?"



Він обдумав прохання, мабуть, зрозумів її логіку і нахилився вперед, щоб розв'язати лози. Я повільно сів, почуваючи себе одурманеним і слабким, борючись із запамороченням, що загрожує свідомості. Я довго сидів, хитав руки та ноги, щоб відновити кровообіг. Ще один день у такому становищі, і я не зміг би зморгнути, якби не спланував це заздалегідь.



За межами хатини я не міг розплющити очі на світ. Я примружився та обійшов галявину, оглядаючи свій новий будинок». Ми були на вершині гори, на рівному плато. Старий на ім'я Піко прибув у це місце тридцять років тому і розчистив дерева і чагарник, щоб побудувати собі будинок, будинок, який не можна було побачити ні згори, ні знизу, і доступ до якого могла отримати тільки людина. що залишив вузький слід, який він намагався приховувати щодня свіжим листям.



«Я знайшов тебе, - пояснив він, - коли я підійшов до кінця своєї стежки, щоб зібрати банани, кокоси, манго та овочі. На такій висоті не росте нічого їстівного».



Ми з'їли ще одну миску кашки, і я знайшов у ній шматочки кокосу та манго. Як і минулої ночі, було дуже смачно. Поки ми їли, старий розповів свою історію.



У ранні роки він був професором антропології в університеті Нікарса і дослужився до голови відділу індійської культури, а потім став учасником змови з метою скинути тиранічного лідера. Його стараннями він був тяжко поранений, його родину було вбито, і він був зганьблений. Він також був безробітним. Він утік у джунглі і був схоплений нинками, що жили на пагорбах, не надто багато миль від цієї галявини. Якийсь час він жив з індіанцями і потоваришував з молодим воїном, який сказав, що ненавидить битви і хоче стати ченцем.



«Наша дружба була недовгою, – сказав старий. «Мій друг, якого звали Ансіо, з часом ставав все більш фанатичним. Я чув від інших, що він та група його послідовників брали участь у якихось жертовних обрядах на горі Торо. Тоді на Альто-Ареті ніхто не жив. У ті дні не було стежки до вершини цієї чудової скельної колони. Але Анчіо та його послідовники знайшли давню печеру та використали її, щоб принести жертви цьому новому пагорбу, який вони знайшли».



«Що вони використовували як жертвопринесення?» Я запитав. "Кози? Свині? Вівці?"



Обличчя старого Піко потемніло, і він заплющив очі. «З чуток, вони використовували дітей із племені Нінка. Їхнього власного племені».



Ця історія мене не шокувала, бо не здивувала. Книги з історії сповнені історій про людські жертвопринесення, більшість з яких – діти чи дівчатка.



"Історія свідчить, що Анчіо та його друзі брали дітей у печеру і спалювали їх там на кам'яному вівтарі", - продовжував Піко, відкриваючи очі і дозволяючи їм світитися, як вугілля, на мене. "Я дізнався правду про це







коли мою власну дитину викрали вночі”.



"Я думав, ви сказали, що ваша родина була знищена революцією".



Він майже посміхнувся. «Моя перша родина. Коли я жив із індіанцями, я одружився, а вона народила мені дочку. Коли дочці виповнилося одинадцять років, вона зникла. Я спитав Анчіо про неї, і він сказав, що нічого не знає. Я міг сказати по його очах, що він бреше. Тоді я пішов за ним і його друзями і дізнався, що він дійсно збрехав, і я пішов зламаним. Я чув чутки про нього, про жертви, але в мене не було доказів. Він зупинився, не в силах продовжувати.



"І ви знайшли ці докази", - сказав я.



Голова Анчіо впала, наче він неохоче кивнув на знак згоди. «Тієї ночі, коли я пішов за Анчіо та його друзями, вони піднялися на гору Торо важкою стежкою і прийшли до глибокого місця в землі. Я пішов за ними вниз кам'яними сходами в свого роду колодязь, в якому не було води. Я пам'ятаю, як потім повз через дірку і вихід у величезну печеру глибоко всередині гори. Те, що я там побачив, майже стерло мої спогади про ту ніч».



"Що ви там бачили?" Я запитав. Я сидів попереду, у мене по шкірі поколювало, коли я чекав на жаху його історії.



"Все було скінчено", - сказав він. Я нічого не міг зробити. Моя дочка була мертва кілька днів тому, але вони продовжували оскверняти її неживе тіло. Поки я дивився, вони облили олією тіла кількох неживих молодих дівчат і запалили смолоскип...»



Він зупинився, його очі горіли ненавистю. Він заплющив очі. Я чекав, але йому більше не було чого сказати. Після жорстокої смерті його одинадцятирічна дочка була принесена в жертву новому злому богу Анчіо. Вона була спалена у цій печері. Анчіо підняв голову і розплющив очі. Він продовжував, як привид, наспівуючи:



«Моя лють була велика, можливо, надто велика. Мене охопив своєрідний шок. Я виповз із цієї печери і піднявся кам'яними сходами сухої криниці. Я безцільно тинявся стежкою всю довгу ніч. Коли настав день, моя лють була ще великою, як і моє потрясіння. Саме тоді я вирішив покинути цих людей. Однак перед тим, як піти, я спробував закрити цю злісну печеру, щоб запобігти подальшим жертвам і подальшим катуванням невинних. не прагнув помститися Анчіо. Його бог - або мій бог - упокориться з провиною Анціо і принесе відповідне покарання. Але я справді шукав печеру. Я нічого не знайшов. Згодом я прийшов у це місце і збудував свій будинок. перша людина, з якою я розмовляв за тридцять років”.



Путівник. Справжній пустельник. Я чув про них і читав про них, але ніколи не зустрічався віч-на-віч. Я очікував, що самітники будуть мовчазними людьми, мовчазними до помилки, але старий Піко, здавалося, був готовий і готовий говорити знову і знову протягом кількох днів. І в мене було лише чотири дні на виконання справді нездійсненної місії.



"У чутках є ще дещо, про що вам слід знати", - сказав Піко. "Можливо, це не допоможе, але вам слід про це знати. Кажуть, що дим від жертовних вогнищ ніколи не виходив з гирла печери. Говорили, що протягом кількох днів після принесення жертв у жертву тонкі клуби диму можна було побачити тим, хто піднімається з Альто Арете. ".



Я трохи подумав, потім знав відповідь.



«Прямо посеред гори є димар, – сказав я. «Щось на кшталт тунелю. Повинен бути".



«Про це кажуть чутки. Не слід надто довіряти чуткам».



Але, подумав я, ненавидя себе за складний каламбур, де дим, там вогонь. Там, де є дим, є димар. Димар прямо через центр гори Торо, через масивну колону і через вершину Альто Арете.



Я провів день, повільно рухаючись галявою, навіть відчуваючи ноги на крутих ділянках стежки. Однак велику частину часу я сидів поряд з хатиною з Піко і збирав мізки цієї людини, щоб отримати додаткову інформацію.



До ночі я дізнався тільки, що плем'я Нінка все ще живе в районі східного схилу гори Торо, і що Анчіо або був їх вождем, або був убитий за свою запопадливість у скоєнні людських жертвоприношень. Я знав, що одним із моїх перших кроків було знайти індіанців Нінка і поговорити з Анчіо, якщо він все ще був поруч. Якби я знайшов цю древню печеру, то цілком міг би знайти вхід через химерний захист дона Карлоса Італі.



Ось чому я порушив обіцянку, дану Піко, і втік у ніч. Я обіцяв почекати хоча б до полудня та наступного дня. Але мої дні йшли надто швидко, і я відчував себе сильним. Я попрямував до оглядового майданчика, попри надію знайти там Антоніо живим і здоровим.



Світанок тільки починався, коли я наблизився до оглядового майданчика, який Елісія показала мені тієї ночі, коли я відвів її в хатину її кузини. Я б добрався до нього раніше, але я весь час губився на божевільній стежці Піко.



Рана на моєму боці пульсувала від болю, але вона не відкрилася, і я був певен, що робота Піко витримає випробування. Якщо, звичайно, я не посварюсь із партизаном чи кубинським морпіхом. Зайве говорити, що моя довга подорож від хатини пустельника Піко була обережною, я уникав усіх ознак цивілізації.







Я повільно пробирався крізь листя, обережно наближаючись до спостерігача. Антоніо міг схопити і катувати, він міг би сказати кубинцям, що повинен зустріти мене тут. Тоді Антоніо знову міг ховатися там зі своєю гвинтівкою напоготові і міг вистрілити в мене, якби я видав найменший галас.



Мені завжди здавалося дурним, коли я читав у книгах, що люди сигналізують один одному вночі особливим пташиним криком чи улюлюканням, як сови. Тепер мені це не здавалося дурним. Мені шкода, що я не розробив такого плану з Антоніо.



У цьому не було потреби. Коли я вислизнув на галявину і оглянув відкритий виступ, Антоніо міцно спав. Друг із ним теж спав. У тьмяному світлі не зовсім світанку вони виглядали як дві колоди, загорнуті в ковдри.



Про всяк випадок, якщо це були не Антоніо з другом, я опустив важкий російський автомат «Вольську», яку ніс із собою, і підніс Вільгельміну. Я сів збоку від стежки і націлився на першого сплячого, вкритого ковдрою.



«Антоніо, прокинься».



Колода піднялася, ковдра впала, і Елісія Кортес дивилася вниз на дуло мого люгера, її очі були ширші за блюдця.



«Сеньйор Картер», - вибухнула вона надто голосно, щоб заспокоїтися. "Ми думали, що ти мертвий".



Антоніо заворушився у своїй ковдрі, і я подумав, що, можливо, він теж був поранений, гірший за мене. Але він прокинувся, довівши лише те, що міцно спав.



Коли я розповів їм про все, що трапилося зі мною з того часу, як ми з Антоніо розлучилися на крутому схилі пагорба, і зверху падали кулі, Елісія стежила за кожним моїм рухом, ловлячи кожне слово. Вона теж повільно наближалася, ніби я був багаттям, і повітря було холодне.



«Ми багато чули про самітника з гори Торо, - сказав Антоніо, коли я закінчив, - але ви перша людина, яка побачила його за тридцять років і розповіла про це. У легендах говориться, що він готує та їсть будь-кого, хто підходить до його печери”.



«Історії всі помилкові, – сказав я. «По-перше, ця людина – вегетаріанець. Він не вбиватиме тварин заради їжі або для носіння одягу. По-друге, у нього немає печери – лише хатина, яку він збудував із виноградних лоз. А тепер розкажи мені про самі. Як ви опинилися разом? Де ваші друзі? "



Обидва обличчя похмурніли. Елісія дивилася в землю, але залишалася поряд зі мною, час від часу торкаючись мене коліном, рукою, рукою. Антоніо розповів, як він знайшов одного зі своїх друзів, пораненого, що безцільно блукає стежкою. Друг помер у нього на руках. Інших не знайшов.



Нарешті, він повернувся до будинку своїх батьків, сподіваючись, що, можливо, деякі з його друзів залишили там звістку.



"Добре, що я не пішов додому", - сумно сказав він. «Сталося те, чого я боявся. Мої батьки пішли, а в будинку мешкає група кубинських морських піхотинців. Я розпитував, але сусіди могли сказати мені тільки, що два дні тому вночі кричали і кричали. І була стрілянина, потім тиша. Я знаю, сеньйоре Картер, що наші батьки мертві. Тепер наша власність належить полковнику Васку».



Я знав, що полковник Васко продасть його за високою ціною кубинським іммігрантам після того, як кривава революція встановила контроль над доном Карлосом і зробила Нікарсу та Апальку союзниками Куби. Антоніо мав причини побоюватися смерті його батьків. «Це може здатися невдячним для пам'яті твоїх батьків, - сказав я, - але ми не маємо часу оплакувати їх належним чином. Наш найбільший шанс - знайти плем'я Нінка, потрапити в жертовну печеру в горах і сподіватися на Бога. димар досить великий, щоб по ньому можна було пролізти”.



"Я знаю найкоротший шлях до земель Нінка", - сказав Антоніо, просіявши, незважаючи на горе по своїх батьках. "Ви готові до подорожі?"



Я їхав усю ніч, але спав і відпочивав понад два дні. Я був готовий. Щоб переконатися, Елісія наполягла на тому, щоби взяти з собою мою гвинтівку. Вона понесла б мене, якби була досить сильною. Здавалося, вона не могла приділити мені достатньо уваги, щоб мене торкнутися.



У міру того, як ми просувалися темними стежками до земель Нінка, ставало все більш і більш очевидним, що Елісія закохалася в мене. Згадуючи, яким я був у її віці, я не збирався недооцінювати це кохання. Це було реально та сильно. Але ж я не платив! те саме і з нею. З того часу, як у моєму розумі виник зв'язок між Елісією та американськими школярками, я думав про цю дівчину так, як батько може ставитися до дочки. Я навіть почав плекати фантазію, що міг би якимось чином вивести її з цієї неспокійної країни і знайти їй прийомний будинок з другом у Штатах.



Там, як я думав, свій типово американський спосіб мислення, вона зможе закінчити навчання, жити у світі, можливо, закохатися в красивого білявого хлопчика з футбольної команди та оселитися у передмісті з парою машин, собакою та іпотекою. . І, звичайно, діти.



Ми відпочивали біля чистого струмка приблизно опівдні, коли Елісія принесла мені ємність із водою, сіла поряд зі мною і подивилася мені у вічі. Антоніо пішов униз у пошуках їстівних фруктів і овочів.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги