- Якщо я вам віддам фільм, ви пообіцяєте мені сказати, де Кейт?



- Обіцяю.



"Що ж, у тебе є перевага", - продовжив я, нахиляючись, щоб торкнутися п'яти мого лівого черевика. Я пояснив, що він порожнистий, на той випадок, коли він трохи нервує.



Я вдав, що ледве знімаю взуття. У Сан стояв наді мною. Її обличчя було маскою, у якій було ніяких емоцій.



Замість того, щоб зняти взуття, я різко кинув жменю пилюки йому в обличчя. На мить втративши зір, Сан зрефлексував, щоб спустити курок. Постріл люто пролунав. Я пірнув, щоб спробувати схопити Сана і вивести його з рівноваги. Але швидко, як кішка, він ухилився, і я відкотився вбік, щоб піти з його лінії вогню. Я встав з іншого боку позашляховика. Лунає другий постріл. Рікошет кулі підняв невелику хмару пилу у футі від мене. Я кинув ще одну жменю землі і заліз під седан.



Я бачив ноги. На ньому були туфлі, на відміну від того, що я бачив його напередодні босоніж. Я подумки подякував йому за те, що він не подумав про те, щоб вкрасти у мене Вільгельміну і витягти її з кобури. Але коли я підняв її у бік опонента, потріскані шкіряні туфлі та колготки з гармошки випарувалися.



Я повернувся між коліс джипа і подивився у бік храму. Коли я побачив бірманця, він сидів навпочіпки за гіпсовим левом. Він знову вистрілив. Якщо він не буде обережним, він прострелить шини на своїй машині. Але я не мав ні часу, ні бажання нагадувати йому про це.



Як тільки я почув постріл У Сана, я поєднав виїмку та приціл Вільгельміни. Потім я натиснув на курок. Лев втратив вухо, і Сан хотів залишитися за цим притулком. Його 357 продовжував викидати смертельний вогонь.



Мені вдалося випустити другу кулю, перш ніж він встиг пірнути всередину храму. Я кинувся вперед, сподіваючись дістатися до статуї, перш ніж У Сан продемонструє свої снайперські навички. Я бачив іскру пістолета, навіть бачив невелику віддачу під час пострілу. Я пірнув за лева. Занадто пізно. Я відчув, як гаряче залізо торкнулося мого плеча. Мені здалося, що куля пройшла через мій рукав наскрізь і вийшла з іншого боку. Розпластаний за левом, я був поза досяжністю його зброї.



Рукав моєї сорочки, яка раніше була синього кольору, став малиновим із вражаючою швидкістю. Я перестав рвати його, поки не побачив пошкодження, завдані великокаліберним снарядом. Кривава рана була дуже неприємною. Трицепс був проколотий. Я відчував, як з кожною секундою моя рука неміла все більше. Мені потрібно було терміново зупинити кровотечу, якщо я збирався продовжувати переслідувати Сан і мати хоч якийсь шанс врятувати Кейт.



Я почав з того, що перев'язав рану рукавом сорочки. Потім я розстебнув свій тонкий пояс зі шкіри алігатора і зробив імпровізований джгут, обмотавши їм руку. Потім я засунув за пояс кулькову ручку. Повернувши ручку в один бік, я затягнув джгут. Коли я повернув його, дозволив крові циркулювати. Якщо я не забуду послаблювати його кожні десять хвилин або близько того, зі мною все буде гаразд. Оскільки я був амбідекстром – я досить постраждав під час вправи, щоб досягти цього результату – не мало значення, яка з моїх двох рук була поранена. Вільгельміна діяла у моїй лівій руці так само ефективно, як і у правій.



У Сан давно зник у храмі. Я оглянув напівтемряву ганку, заповнений розсіяними тінями. Не бачачи ні нікелювання магнуму 357, ні білого ока його власника, я мав тільки одне рішення: увійти до храму і знайти У Сана до того, як він сам знайде Кейт.



Для цього довелося вийти у відкритий ґрунт. Якщо бірманець все ще ховався у коридорі, я не мав шансів. Я підняв біля своїх ніг камінь розміром з кулак, сунув свій Люгер у праву руку і шпурнув його на ганок зруйнованого святилища. Я чув, як приглушена луна його падіння розносилася по склепінням. Якщо У Сан чекав мене по той бік дверей, у нього було набагато більше холоднокровності, ніж я думав. Він не стріляв.



Я побіг уперед.



Це було дуже просто. І вкрай ризиковано.



Я був правий. У Сана та його страшної зброї більше не було на ганку. Я перетнув площу, як гоночна машина. Пролунав постріл, коли я дістався до укриття з історичного каміння.



Моя рана горіла, наче паяльником прикладали до шкіри. Я на мить відпустив джгут і, затамувавши подих, спробував звикнути до тьмяного світла. Внутрішнє оздоблення храму складалося із вузьких кам'яних проходів. Над покритою пилом землею сиділо безліч Будд, що сиділи на тронах у нішах, вирізаних із товстих кам'яних стін. Одна з глиняних статуй, що сиділа зі схрещеними ногами, була нещодавно перефарбована. Будда, яку вона представляла, мала червоні губи і вугільно-чорні очі. Здавалося, він спостерігає за мною, поки я вагаюся, гадаючи, в який коридор я піду. Але оскільки він не міг наважитися надати мені конкретну пропозицію, я мав зробити свій вибір самостійно. Я повернув праворуч і обережно пішов, притулившись спиною до стіни, у супроводі моєї незамінної Вільгельміни.



У пам'ятнику дев'ятисотлітньої давнини було безліч укриттів. Будь-якої миті я очікував побачити, як У Сан повідомить мені новини у вигляді залпу зі своєї артилерії. Але він не показав ні свого пустотливого ока, ні вістря пістолета, і я продовжував свій рух, поки не досяг підніжжя кам'яних сходів, що ведуть на верхній рівень.



Щаблі були нерівними. Деякі з них були зношені, інші небезпечно нахилилися під моєю вагою та погрожували впасти. Стояти було неможливо, начебто сходи будували для дітей. Піднявши очі, я помітив, що павутиння розсунуто. У Сан, мабуть, був там кілька хвилин раніше. Не знаючи, що знайти вгорі сходи, я продовжував підніматися з особливою обережністю.



Раптом переді мною з'явився сонячний промінь. Він просочувався через невелике напівкругле віконце збоку будівлі



Він дозволив мені побачити сліди У Сана, чітко надруковані на товстому килимі пилу, що покривав сходи. Я пішов за ними, Люгер був на кінці моєї руки, як смолоскип, що вказував шлях.



У цей момент бірманець видав себе. Я піднімався сходами, щоб наздогнати його, коли почув відлуння шуму. Я піднявся нагору сходами і, нахилившись, щоб мене не було видно, побачив, як низ штанів зникає в повороті під прямим кутом. Тепер, коли я був упевнений, що в нього немає Кейт в руках, я дерся за ним по п'ятах, задихаючись, по вузькому курному коридору. Незабаром я натрапив на інші сходи, такі вже вузькі й хиткі, як перші.



Тьмяне, але добре розсіяне світло замінило темряву першого рівня. Досягши вершини цих сходів, я побачив, що третій поверх оточений виступаючими терасами. Камінь, здавалося, вибухнув за шість дюймів від мене. Осліплююча хмара пилу та гострі осколки каменю пролетіли по повітрю, коли куля У Сана залишила тавро на стіні стародавнього пам'ятника.



Я стрибнув назад до укриття на сходах, відчайдушно шукаючи будь-який знак, який дозволив би мені визначити місцезнаходження мого супротивника та нейтралізувати його. Якби ряд балконів був безперервним, він міг би обійти храм і взяти мене ззаду.



Я знову зупинився, настав час послабити джгут. Рана все ще кровоточила, але набагато менш рясно. Я зачекав п'ятнадцять-двадцять секунд, перш ніж затягнути ремінь кульковою ручкою. Витерши закривавлені руки об штани, щоб Вільгельміна не вислизнула, я поповз на терасу.



Її залило біле світло. За кам'яною балюстрадою тяглася величезна пустельна рівнина, усіяна безліччю руїн і кількома рідкісними рисовими полями. «Іраваді» утворила на горизонті тонку звивисту коричневу стрічку.



Я глянув праворуч, потім ліворуч, шукаючи сліди Сана. Молода людина не ризикувала. Балкон виглядав абсолютно порожнім. Тут вітер забрав пилюку, і кроки не залишили слідів. Я побіг сховатися за великою колоною, переконавшись, що Сан не має там. Я закричав:



- У Сан! Пропоную угоду. Я хочу лише дівчину. Скажи мені де вона, і я віддам тобі мікрофільм.



- Брехень! - крикнув він бірманською.



- Просто скажи, де вона, - повторив я, і твій фільм!



Я не міг його бачити, і якби я був певен, що він не збирався раптово з'явитися посеред тераси, щоб його вбили.



Він не відповів.



Птах з таким же червоним, як мій рукав, оперенням приземлився на перила. Я бачив, як вона розправила своє хвостове пір'я, як картковий гравець, що розглядав свою колоду. Потім він відновив свій політ, коли в повітрі люто просвистіла куля. Я крутнувся як дзига, коли спустив курок.



У результаті мій 9mm Lüger не підвів.



Hi-Standard Sentinel радісно закружляв, вислизнувши з руки власника. Я вийшов зі свого укриття, вказуючи Вільгельміною на людину, яка переслідувала мене з того часу, як я прибув до Азії.



Я сказав. - Я дуже віддаю перевагу такому розподілу ролей. Але найбільше мені хотілося б, щоб ви сказали мені, де Кейт.



- У Бірмі.



Лаконічно, але зрозуміло. Він не сказав жодного слова.



Я підійшов до Сана і схопив його за руку, щоб витягти з вузького проходу. Його зуби оголилися. Його однооке око, прикуте до мене, змусило мене відчути себе мікробом, що дивиться в гігантське око вченого через крихітний кінець мікроскопа. Раптом це око звернулося до рогу стіни. Інстинктивно я простежив його поглядом. Я, мабуть, повернув голову максимум на секунду. Але У Сан умів використати можливості. Особливо коли це він їх спровокував.



Так само швидко, як мій учитель карате, він схопив мене за талію, спрямувавши дуло Вільгельміни на землю. Моя ліва нога вийшла вперед, але У Сан засвоїв урок. Він депортував мене, не відпускаючи моє зап'ястя, і відповів закритим ударом, який змусив мене вивести мене з рівноваги, якщо я не хотів бачити, як мої очі котяться по підлозі тераси, як пара мармурових кульок. Я знову спробував завдати удару ногою вперед, але він пірнув, і це я впіймав його п'ятою собі за руку.



Біль був такий, що мені здавалося, ніби мої нерви різали бензопилою. Незважаючи на енергію, з якою я чіплявся за Вільгельміну, інстинктивно послабив хватку. Люгер упав до моїх ніг, і, зрозуміло, я не мав часу підняти його. Бірманець кинувся на мене, піднявши обидві руки. Переворот, парірування, переворот, парад. Двічі поспіль мені важко вдавалося відвести його кулак, спочатку в нижню частину живота, потім в горло.



"Ми вже зараз", - зловтішно посміхнувся він.



Він трохи повернувся на п'яті і вдарив мене ногою в спину.



Повернувшись убік, я ухилився, як міг, підставивши йому внутрішню частину своєї лівої руки. Цього було замало, щоб його заспокоїти. За менший час, ніж треба сказати, правий удар пішов уперед. Я парирував, зчепивши обидві руки разом. Але його п'ята вдарилася об моє зап'ястя, і я відступив, стиснувши зуби. Мій джгут ослаб. З моєї рани потекла невелика канавка крові. Біль ставав нестерпним, і, якщо я не перейду в наступ швидко, я знав, що скоро буду позбавлений можливості користуватися обома руками.



З енергією розпачу я спробував узяти гору. Я підстрибнув, притиснувши внутрішню частину стопи до кінчика його підборіддя. Гарний момент для мене. Його голова закинулася, і він відступив на дюжину кроків. Він не усвідомлював, що підійшов дуже близько, небезпечно близько до поручнів внутрішнього дворика. Він люто похитав головою, мабуть, намагаючись відновити рівновагу. Я не збирався давати йому час, щоби повернути собі перевагу. Я кинувся вперед, піднявши руки над головою, і вдарив його ногою по скроні. Він побачив, що наближається toi rio cha ki, але не зміг вивернутися і впав на перила, як незграбний боксер на мотузках рингу.



Бічний удар у сонячне сплетення склав його навпіл. Він притис руки до живота, і блідість його обличчя змінилася хворим зеленим відтінком. Пізніше він повертав весь свій сніданок на підлогу у внутрішньому дворику. Я тримав його за горло обома руками. Намагаючись забути біль і кров, яка продовжувала текти по моїй руці, я закричав:



- Де Кейт?



Збожеволівши від люті, я трусив його туди-сюди, ударяючи його об кам'яну стіну.



У Сан глянув на мене. Його нижня щелепа являла собою не більше ніж грудку м'якої опухлої плоті пурпурового кольору, що переливається. Його коліно відштовхнулося з такою силою та швидкістю, що я не міг цього уникнути.



Це було те, що можна назвати ударом нижче за пояс у всіх сенсах цього слова.



Я відпустив петлю, що стискала його горло, відскочив назад і, незважаючи на всі зусилля, які я докладав, щоб витримати палкий біль, не міг витримати. Мені здавалося, що мої легкі порожні, а нижня частина живота виразно понівечена. Все ще зігнувшись навпіл, я позадкував назад. Тераса завагалася навколо мене. У вихорі я побачив Вільгельміну там, де її впустив. Я похитнувся до неї, але ступня Сан потрапила мені в поперек. Лежачи на грубому камені, я відчайдушно потягся до своєї зброї.



Але Вільгельміна була ще надто далеко, а У Сан вже був наді мною.



Повернувши зап'ястя, я змусив Хьюго опинитися у моїй здоровій руці. Здивований блиск ока У Сана відбився в блискучому гострому лезі мого кинджала. Він кинувся на пістолет, коли я розвернувся на спині. Стилет повільно проник у молочну оболонку його мертвого ока.



У Сан видав рев від тваринного болю. Його несамовитий крик, здавалося, не хотів припинятися, як крик піднятої тривоги. Він спробував вирватися з моїх обіймів. Рукоять ножа вібрувала над його щокою, ніби він був пожвавлений власним життям. Я витягнув Х'юго з його слизького місця. У Сан закричав ще голосніше, засліплений, думаючи тільки про жахливий біль, який пожирав липку, криваву масу його невпізнанного обличчя.



Я встав, ноги все ще тремтіли. У рефлексі виживання я схопився за вільний кінець ременя і затис його зубами. Затятим поштовхом мені вдалося стиснути його і зупинити кровотечу. Мене трясло, паморочилося в голові, мої ватяні ноги ледве підтримували мене. У Сан відсахнувся переді мною, його рука притулилася до слизової діри, яка раніше була його оком.



- Де вона ? - повторив я, важко дихаючи.



У відповідь він поклав руку на манжети своїх штанів, просочених кров'ю, блювотою та драглистими уламками. Уламок стали відбивав різке світло ранкового сонця. У Сан напав на мене як божевільний. У руці він мав ніж для капусти розміром майже з лезо коси, яким він широко розмахував.



Бокове усунення, і я побачив, як він ішов попереду мене своїми слідами. Х'юго вдарив його в спину між лопаток. Він похитнувся, тримаючи стиснуту руку за спиною, ще не послаблюючи хватку ножа з гострим лезом, яке він тримав в іншій руці.



«Напевно, єдиний у країні, хто не має проблем із бритвами», - сказав я собі.



Без тіні вагання я приклав долоню до Хьюго, який встромився до упору в спину бірманця. У Сан досяг кінця тераси. Він тримався обома руками за кам'яну балюстраду. Він пхнув з люттю дикого коня, відмовляючись відпускати ніж, незважаючи на потік крові, що тече через його бавовняну сорочку.



«Це кінець, старий», - сказав я, взявши Хьюго і схопивши подергивающуюся ногу, яку я штовхнув уперед.



Він навіть не скрикнув.



Я глянув через парапет. Вигнуте тіло У Сана лежало біля підніжжя святині.



Я притулився до поруччя, щоб віддихатися і прочистити свідомість. Спочатку джгут. Я знову вдягнув край сорочки на рану і затягнув ремінь ручкою. Потім узяв Вільгельміну і поклав її назад у кобуру. За день вона наситилася справою. Нарешті, я ретельно вимив Х'юго і засунув його в замшеву валізу.



А як щодо його пістолета?



Я повернувся до сходів. Я ще не закінчив. Спершу мені потрібно було знайти Кейт. Тоді нам доведеться позбавитися тіла бірманця, перш ніж повернутися в Пеган.



"Все свого часу. Метод, говорю я собі. Почнемо з пістолета."



Але «Вартова» більше не було там, де він упав.



Пістолет не пропадає сам собою. Нахилившись, я розгріб кам'яну підлогу біля входу в коридор. Я не хотів залишати жодних слідів, які б дозволили відвідувачу побачити, що в храмі Манаха сталася бійка.



Нарешті складна частина закінчилася, чи не так?



Помилка.



Найскладніше ще залишалося зробити.



Тому що в результаті я знайшов 357 Magnum of U San. Але зовсім не на курній підлозі коридору. Він був у одній руці. Рука, вказівний палець якої ніжно, але твердо погладжує спусковий гачок. Після руки була рука, а потім - струнке і дуже привабливе тіло.



- У вас був дуже неспокійний ранок, містере Нік Картер.



– Дуже. І я не думаю, що все скінчено… Міс Кейт Холмс.







РОЗДІЛ XIV.




- Здивований?



Це слово вона вже використовувала, коли раптово зіштовхнулася зі мною у їдальні Strand.



Вона додала. - Це було непогано, доки тривало, чи не так?



- Не погано ! «Він трохи слабенький», - сказав я, переводячи погляд з пістолета на її блакитні очі. Але в мене завжди був сумнів: очі. Було щось, що мене турбувало у твоїх очах. Сьогодні я розумію чому.



- Що трапилося?



- Надто холодні, надто нещадні для маленької студентки-археолога.



– Ви не повірите, але я була справжнім студентом-археологом.



- Ви були ?



– Раніше… Раніше я розумів, що історія минулого набагато менш важлива, ніж історія сьогодення і, насамперед, ніж історія майбутнього. Захоплююче майбутнє, набагато менш далеке, ніж думає більшість людей. Єдине, про що я жалкую, це те, що побудова цього майбутнього неминуче пов'язана з насильством.



Я відступив на залиту сонцем терасу і засунув палець за спину.



- Скажи це своєму хлопцю, який щойно зробив рішучий крок.



«Він віддав своє життя за Справу, – безтурботно сказала Кейт.



Вона йшла повільно, не поспішаючи, і приєдналася до мене біля балюстради, що виходила на руїни Пагана, закривавлені руїни, серед яких лежало висихане тіло Сана.



- А що це за причина, Кейт?



"Свобода пригнобленим у всьому світі", - відповіла вона звуком робота.



Вона гордо підвела голову, і в її погляді промайнув синій блиск зарозумілості.



- Вам промили мізки, слово честі!



- Тобі б це сподобалося, га? Анітрохи. Ліберал прагне допомогти пригнобленим змусити замовкнути свою провину. Революціонер знає, що він є невід'ємною частиною пригніченого класу.



- Світова революція – це ваша справа?



– Тепер вистачить, Нік. Хочу мікрофільм.



- Чого ви взяли, що він у мене?



Вона відкинула голову і зневажливо засміялася мені в обличчя. Сміх, який я ніколи не чув у його вустах. Мені здавалося, що це виходить із її глибокої частини, до якої в мене ніколи не було доступу. Він був твердий і холодний, як її очі, сухий, як її стиснуті губки. Кейт тільки-но зняла маску, яку носила з дня нашої зустрічі. Молода жінка, на яку я дивився зараз, була чудовим симулятором.



- Руки вгору! - похмуро наказала вона. Вона схопилася за спусковий гачок, і я підняв руки над головою. Тепер візьмемо пістолет двома пальцями. Два пальці, я правильно сказала! Не три чи чотири, Нік! Я не маю сумніву ні секунди, щоб вистрілити. Я робив це раніше, тому не змушуйте мене починати заново. Ви добре зрозуміли? Ви берете пістолет двома пальцями та кидаєте його на землю! Ясно?



- Цілком зрозуміло.



Я зробив саме те, що вона сказала. Я знав, що вона може вистрілити мені в живіт тяжкою кулею. Вільгельміна з металевим тріском упала на каміння. Я знову підняв руки, сподіваючись, що, попри все, вона не помітить форми замшевого футляра, що вимальовується під легкою тканиною моєї сорочки.



- А тепер мікрофільм, Нік.



- Це твоє, - говорю я. Зрештою, ви це заслужили. Я знайшов тебе піднесеним. Ваш бос неодмінно прикріпить медаль до ваших сміливих і в той же час красивих грудей.



Я прокляв її, але ще більше прокляв себе за те, що потрапив у пастку чарів, за те, що по дурості їй повірив. Я отримав урок, безцінний урок, який я ніколи не забуду… якщо я виберусь з Пегана живим… якщо Кейт 357 Magnum не покладе край моєї блискучої кар'єри.



"У мене немає боса", - заперечила вона. Я на службі у людей.



- Які люди? Вони частина твого народу, ті, хто вбив По Чу та хлопця на підводних крилах… Вай Цанга?



- По Чу зрадив Справу. Але я не маю відношення до цієї історії. Хтось інший виконував цю роботу м'ясника. У принципі виключати його не варто. Планувалося повернути його до ...



Вона раптом замовкла і відвернулася.



- До Пекіна?



- Мені потрібний список, Нік. Це єдине, що має значення. Я знаю, що його немає ні в твоїй валізі, ні в подвійному дні.



– Ти перевірила?



- Очевидно! - відповіла вона все більш сердитим голосом. Ви вважаєте мене за ідіота?



- Ой! ні, звичайно ні! – щиро сказав я. Але дозвольте мені ще раз поставити вам кілька запитань. Зроби мені ласку, Кейт. Це все, що я прошу вас. Я вже казав вам: Ваш список. Я знаю, як визнати поразку. Я просто хочу знати ...



- ... Хто вбив Вай Цанга? вона закінчила.



- Так.



- Я не могла дозволити йому порушити моє прикриття. Я не мав іншого вибору.



- А ви були у музеї в Рангуні?



- Так. Я прибула тоді, коли задзвонив сигнал тривоги.



- Я так і думав. Але чому ви не доручили аташе з культури обшукати предмети? Ви знали, що список був захований там.



- Про це ми дізналися лише після злому. Але питання закінчилися, Нік. Додам тільки, що мені доручено вбити двох зайців одним пострілом.



Першим кроком було повернути список, а другим, за логікою, усунути шпигуна.



"Ще два питання, і все буде скінчено", - пообіцяв я йому. У Сан, спершу.



- Місцевий контакт, солдат для Діла, - повторювала вона як папуга, повторюючи слово в слово мову партії.



Кейт Холмс так казала? Я бачив, як вона твердить у мене на очах, безжальна і байдужа, як машина. Я не міг повірити, що вона могла так сильно змінитись.



- Але ради бога, Катю! як вони могли змусити вас проковтнути все це?



- Боже кохання тут ні до чого.



Я підвищив голос, намагаючись якось торкнутися її, знайти хворе місце.



- Але що вони з тобою зробили?



Це вона, містер Ікс, якого я намагався ідентифікувати з самого початку, і чиї маневри мені ніколи не вдавалося вирахувати! Я не міг змусити себе повірити у це.



"Ніхто нічого не зробив зі мною", - сказала вона металевим голосом, черствим, позбавленим будь-яких емоцій. Але, якщо вам так цікаво, все почалося три роки тому, коли я була на міжнародній археологічній конференції в Стокгольмі. Якщо ви дійсно хочете знати, чому така мила дівчина, як я, - якщо використовувати слова, дорогі сексистам і шовіністичним чоловікам - тоді, якщо ви дійсно хочете знати, чому я вплуталася в такий незвичайний спосіб дій, відповідь буде надзвичайно простою. Людина, яка була мені особливо дорога, вбита, холодно застрелена, вбита...



-… представниками влади? - спитав я зі скрипучим сміхом.



- Чоловіками, які просто не знають, наскільки вони пригнічені.



"Це те, про що всі нарікають, Кейт", - сказав я, все ще не відмовляючись від думки з нею сперечатися. Принаймні я. Мені щиро шкода, Кейт, ти можеш мені повірити.



- Не турбуйтесь, містере Картер. Якщо є щось у світі, що мені зовсім не потрібно, то це плече, на якому можна поплакати. І ось, востаннє, де мікрофільм.



- Добре. І дякую за відповіді, якби не за спогади.



- Мікрофільм!



- Ну ось... Це у мене в туфлі. У підлогою підборах. Цю ідею мені підказав старий фільм про Джеймса Бонда.



Я зігнувся навпіл, щоб зняти одну з моїх мокасинів. У мене не було під рукою піску, щоб кинути йому у вічі. Тож я просто зняв туфлю.



- Кидай! – наказала Кейт.



Я відпустив мокасин.



- Стукни його до мене ногою.



– із задоволенням відповів я.



Я зробив рух ногою, але зовсім не те, що вона чекала. Притиснувши коліно до грудей, я штовхнув його по горизонталі. Палець Кейт стиснув спусковий гачок, і я почув, як снаряд пролетів за кілька дюймів від мого вуха зі звуком бджоли. Моя нога відштовхнулася вдруге, щоб ударити її по передпліччю.



Тож її також навчили деяким азам карате. Мене це зовсім не здивувало. Правду кажучи, мене турбували не її знання бойових мистецтв, а її потужний пістолет. Вона вистрілила вдруге, не замислюючись.



Безрезультатно. Заклинило автомат.



Цим я, безсумнівно, завдячую своєму люгеру Вільгельмін, коли одна з її куль потрапила в цей пістолет менше півгодини тому. Замість того, щоб кинути пістолет, Кейт розвернулась і попрямувала до сходів наприкінці вузького проходу. Я вдягнув черевик, узяв Вільгельміну і пішов за нею.



Коли я перетинав кордон між терасою і невеликим критим проходом, мені здавалося, що я занурююсь у темряву. Я швидко дістався до вершини сходів, де луною відгукнувся звук бігу Кейт. Якщо вона сяде в джип раніше за мене, у мене не буде шансу уникнути покарання. Я вже міг бачити сценарій, що розвертається перед моїми очима, наче я був там: Кейт застрибнула в джип і кинулася в Пеган. Кейт пояснила владі, що я винен у крадіжці у поїзді. Кейт розповідала б, що я вбив громадянина Соціалістичної Республіки Бірма та намагався вбити її теж.



Я не міг дозволити їй це зробити.



Це була вона, містере Ікс, мій супротивник, мій конкурент, мій ворог. Я був унизу перших сходів, я перетнув головний коридор, пройшовши всі зупинки, і кинувся вниз по другіх сходах. Клацання підошв Кейт луною віддалося під склепіннями, посилюючи резонанс. Я втік кам'яними сходами і вийшов на другий поверх.



Три статуї Будди дивилися на мене похмурими очима. Я кладу вказівний палець на спусковий гачок Вільгельміни, готовий дати ще раз шанс проявити себе. Я повільно йшов товстим килимом пилу, охопленим невловимою тишею. Не було й мови про те, щоб кинутися до джипа, доки я не помічу Кейт. Вона могла сховатися будь-де, чекаючи, поки я пройду, щоб вистрілити мені в спину смертельною кулею, який рознесе мій хребет.



хребетний. Я повернув голову якраз вчасно, щоб побачити падаючого з п'єдесталу величезної скелі Будди з розмальованими губами. Одним стрибком я уникнув падіння глиняного колосу, що розлетівся на три частини. У ніші, яку він займав кілька хвилин тому, виблискували два зловісні вогники: нікельований пістолет і погляд блакитного айсберга.



У ніші луною відгукнувся комп'ютерний голос, позбавлений емоцій, незбагненний для розуму.



- Тут закінчується дорога до Бірми, елітний вбивця N3.



Кейт вистрілила і не потрапила в ціль.



Я помстився і потрапив у саму точку.







ПІСЛЯМОВА




ДЕНЬ СЬОМИЙ. Дакка, місто тисячі мечетей.



Палетва, Кокс-Базар. Читтагонг та Дакка, столиця Бангладеш. Як і передбачала Кейт Холмс, на цьому закінчилася дорога до Бірми. У мене був номер у готелі Intercontinental з гарячою та холодною водою, кондиціонером та всіма західними зручностями, які можна собі дозволити за певну плату. Абсолютно новий шар рубцевої тканини покрив ушкодження від кулі, отриманої в Пеган. Моя рука була обернена бездоганною пов'язкою. У мене на спині був чистий одяг, а в ямці на грудях – біль, який, безперечно, не пройде довго. Це не було ні органічним, ні фізіологічним, ні патологічним. Але якби я не натиснув на курок...



«У посольство США», - сказав я водієві, який чекав біля готелю з рикшею, так само бездоганно бездоганною, як і його вільні білі штани, кірта та мусульманський головний убір.



Я не мав настрою вступати в дискусії про торговця килимами. Як тільки він оголосив нагороду, я кивнув і сів у машину.



Ми їхали серед возів та велосипедистів, старанно уникаючи кварталів з фанерними хатинами, населеними голодуючими ізгоями. Мої кишені були сповнені рупій і цього болю в грудях. Ми пройшли вулицями, заповненими кіосками і торговцями, що сиділи пліч-о-пліч на підборах і витирали свої прилавки ганчіркою зі справжнього пір'я. Коричневі діти в лахмітті бігали по рикші і кричали:



- Бакшиш! Бакшиш!



Повітря було просякнуте арахісом, каррі та голодом.



Я їхав на джипі Сана, щоб поїхати в Бангладеш. Я підкупив прикордонників у Палетві. Перетин горбів території Чинс тривав два дні, запланованих У Саном, по жахливих дорогах, коли вони не були повністю неіснуючими.



Ні ніщо, ні ніхто не змогли переконати мене в тому, що Кейт не піддавалася маніпуляціям, що їй не одягли тюбетейку. Ніхто не змусив би мене повірити, що вона увійшла до їхнього посольства в Стокгольмі з усміхненими очима та мудрістю Великого рульового в роті.



- Сахіб хоче, щоб я зачекав? - Запитав водій, коли ми під'їхали до посольства.



- Дякую. Може, піду додому.



- Ходити? Небезпечно. Багато хто просить грошей.



Я не відповів. Він зімкнув спітнілу долоню над рупіями і пішов, знизавши плечима. Я кивнув черговому, що стояв на варті біля воріт, увійшов на територію і пішов довгою гравійною доріжкою, що вела до східців посольства.



Мікрофільм мав полетіти ввечері того ж дня у дипломатичній сумці посла. Девід Хоук особисто зустріне його в аеропорту. Щодо мене, то моє повернення до Вашингтона було заплановано за два дні. Коло було замкнуте до однієї деталі.



Біля дверей мене зустрів особистий секретар посла, строгий юнак, одягнений у такий самий строгий смугастий костюм. Я не став би говорити, що він уособлював нову хвилю кар'єрних дипломатів, але він був зовсім незначний.



-Як почуваєте себе сьогодні, містере Картер? - спитав він мене, очевидно, більш стурбований повагою до зручностей, ніж знання реалій мого стану здоров'я.



"Втомився", - відповів я, хоча моя втома була скоріше моральною, ніж фізичною. Чи готовий пристрій для читання мікрофішів?



- Сюди будь ласка.



Я перетнув хол позаду нього, а потім ряд коридорів, кожен більш бюрократизований, ніж інший. Машинки, що пишуть, люто тріщали. Телефонували телефони. Рев кондиціонера змусив усю атмосферу завібрувати.



- Яка активність, яка активність! – прокоментував я.



- Так, це було завжди було таким і завжди буде.



Зрештою він відчиняє двері в кінці коридору. Крихітна кімната була порожня, якщо не брати до уваги стільця і дерев'яного столу з встановленим зчитувачем.



«Я тут, якщо я тобі знадоблюсь», - сказав мій слуга, відступаючи вбік, щоб мене впустити. Ви знаєте, як керувати цією машиною?



"Думаю, я з цим впораюся", - кивнув я.



Коли він зачинив двері, я сів перед столом, зняв годинник і відкрутив корпус із нержавіючої сталі. Я гарячково вийняв мікрофільм і знову зібрав корпус.



Через п'ять хвилин усе прояснилося. Докази були перед моїми очима, абсолютно незаперечні. Китайський текст не представляв труднощів у перекладі:



Холмс Кетрін також відомий як Холліс, Керолайн і Карлтон, Хелен. Народилася 1951 року в місті Кеноша, штат Вісконсін, США. Остання відома адреса: 608 East 84 Street, New York City. Додатково: навчання драматичного мистецтва (три роки у Народному театрі), навчання археології, метеорологи (два роки). Відмінно поводиться з вогнепальною зброєю, гарна у бойових мистецтвах. Вільно каже: китайська, російська, німецька...



Я не міг не думати про Сема Спейда, вигаданого героя, створеного Дешіеллом Хемметом, у якого одного разу була така фраза: «Я не люблю, коли мене вважають за недоумка. "



Біль у грудях вже почав проходити. Насправді, я цього більше не відчував.





Примітки.




[1] Агентство на службі у президента США. АХ означає сокиру.



[2] Директор АХ.



[3] Вісімнадцять доларів Гонконгу коштують близько трьох доларів США.



[4] Асоціація молодих християнських жінок: християнська асоціація молодих жінок.



[5] До побачення.







Картер Нік



Фанатики Аль Асада





Анотації




Мінометна атака на БІЛИЙ ДІМ!



ПРЕЗИДЕНТ І ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ УБИТИ!



СПІКЕР БІЛОГО БУДИНКУ ВИКРАДЕНИЙ!



Чотирьохдюймові заголовки кричали з перших смуг. Був лише один спосіб врятувати американську демократію – знайти спікера палати до того, як божевільні терористи здійснять свою останню загрозу.



Слід жаху вів у Нью-Йорк. Десь на Манхеттені ховався «Лев» – Аль Асад – ім'я групи фанатиків, які думали, що вони мають божественну місію: терор, вбивства та міжнародний шантаж.



То була робота для однієї людини. Але навіть коли Кіллмайстер знайшов їх, будь-який невірний крок означав би миттєву смерть наступного президента Сполучених Штатів!







* * *





Нік Картер



Глава перша



Розділ другий



Розділ третій



Розділ четвертий



Розділ п'ятий



Розділ шостий



Розділ сьомий



Розділ восьмий



Розділ дев'ятий



Розділ десятий



Розділ одинадцятий



Розділ дванадцятий



Розділ тринадцятий







* * *







Нік Картер



Killmaster



Фанатики Аль Асада






Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки







Глава перша






Середа. 15:46





Запах у кімнаті був антисептичним, лікарняною чистотою. Стіни були блідо-зеленими, як простирадла і як халат лікаря, і як і я.



Він лежав на вузькому лікарняному ліжку з хромованими трубками з боків, щоб пацієнти не впали з ліжка. Тільки цей пацієнт не випадав, бо був прив'язаний. Один широкий перетинчастий ремінь був на грудях та руках, інший – на стегнах. Третій зв'язав ікри. Все, що він міг рухати, це його голова та очі, які були засклені, зіниці розширені. Ремінці справді були не потрібні. Він помирав, незважаючи на внутрішньовенне вливання плазми у його вени.



То був молодик не старший за двадцять п'ять, смаглявий і міцно складений.



Лікар відійшов від ліжка і похитав головою.



"Я не можу дати йому більше, не вбивши його", - похмуро сказав він. "Він і так досить далеко зайшов".



«Давайте скористаємося цим шансом. Він має поговорити!»



Лікар знизав плечима. "Це твоє рішення."



Я чув, як пацієнт щось бурмотів.



«Запитай його ще раз», - сказав Хоук. Він звалився на стілець у кутку кімнати. Його пошарпаний костюм був ще пом'ятішим, ніж зазвичай, і він курив одну зі своїх смердючих сигар, порушуючи всі правила лікарні.



Я підійшов до ліжка, схопив обличчя молодика рукою, взяв його за підборіддя і повернув обличчям до мене. Я сильно її струсив. Заскленілі очі зосередилися на мені.



"Як вас звати?" Я запитав.



Рот відкрився. Тонка цівка слини потекла по кутку його рота. Я послабив хватку, щоб він міг рухати губами.



«А… А…» – прохрипів він.



"Як вас звати!"



"Ах ... Ахмад", - сказав він, все ще намагаючись зберігати мовчання.



У кутку Хоук хмикнув.



"Як називається ваша організація?" Я запитав. Поруч із ліжком на маленькому лікарняному столику повільно оберталися котушки касетного магнітофона. Мікрофон був близько до його обличчя.



"Як називається ваша організація!"



Я бачив, як він намагається закрити рота. Боротьба була сильна, але він програв. Скополамін працює, коли ви хочете дізнатися від когось правду. Ліки, які ввів лікар, були сильнішими, ніж скополамін, але вводити його було складніше.



"Та ..." - сказав він.



Для мене це нічого не означало. Я глянув на Хоука. Він знизав плечима.



«…Гріх…» – сказав молодик. На його очі навернулися сльози. Він знав, що каже всупереч самому собі.



"Він не має сенсу", - прогарчав Хоук.



«… Мім…» - уривчасто промовив голос. Ахмад беззвучно заплакав.



"Китайська мова?" - спантеличено спитав Хоук.



"Я в цьому сумніваюся", - відповів я. Я нахилився до прив'язаної фігури. "Розкажіть мені про організацію!"



Боротьба виявилася на його обличчі. І знову він програв.



«… Су… Сура…» – неохоче пробурмотів він.



У мене почали з'являтися перші слабкі проблиски ідеї.



"Аллах акбар. Аллах великий», - сказав я. У моєї арабської є каїрський акцент.




"Бісмаллах", - сказав я.



Його очі заплющилися. Він чув лише мій голос.



«Фатха», - відповів він.



Я зітхнув і з'явився великий шанс. Арабською я почав повторювати те, що кожен мусульманин навчається з дитинства.



"Бісмаллах", - повторив я. «В ім'я Аллаха, Милостивого, Милосердного».



Губи скривилися в посмішці насолоди.



«Пу… Слава Богу», - відповів він пошепки, теж арабською, але з сирійським акцентом. «Владика всього сущого, Всемилостивий, Всемилостивий, Владика Дня Року».



Фатхах означає «відкриття» арабською мовою. Це назва першої сури зі ста чотирнадцяти сур Корану, яку ми називаємо Кораном. Усі сури чи глави, крім однієї, починаються з Бісмаллах - В ім'я Бога, Милосердного, Милосердного.



Але що це означало? Я і Хоук знали, що це має незвичайний сенс для цього терориста, єдиного, хто вижив із дюжини, які успішно здійснили свою атаку.



Вони були фанатиками, молодими людьми, кожен з яких знав, що у них немає шансів, і все ж таки реалізував найбожевільніший план у світі.



Всього за три години до того, коли віце-президент і президент Сполучених Штатів вийшли з Білого дому, блимаючи на яскравому сонці, що впало на Рожевий сад, мінометний снаряд, що розірвався, вбив їх обох.



Вони загинули разом із трьома членами кабінету, один із яких був держсекретарем, кількома журналістами та здебільшого знімальної групи. Всього за десять секунд було випущено чотири мінометні снаряди.



Внаслідок одного вибуху було знищено керівництво країни. Спікер палати був тепер президентом – і він зник!



Через двадцять хвилин після заходу Хоук посадив мене до свого кабінету, поки він детально викладав деталі.



І жодна деталь нічого не означала. Відбувся вибух. П'ятеро співробітників секретної служби загинули разом із рештою.



Снаряди були випущені з армійської вантажівки, що повільно рухалася, з відкритим кузовом. Позаду їхали п'ятеро чоловіків у зеленій армійській формі. Вантажівка та уніформа були викрадені з Форт-Мід на два дні раніше. Коли вантажівка доїхала до перехрестя Пенсільванія-авеню та 15-ї вулиці, вона зупинилася. Чоловіки ззаду стягнули брезент із двох мінометів. Все було ретельно розраховане, тому з цього місця вони обов'язково потраплять у Розарій. Чотири постріли були зроблені за десять секунд, великі мінометні снаряди злетіли високою параболою і впали на територію Білого дому. Практично відразу ж вантажівка ввімкнула передачу і знову рушила.



На Нью-Йорк-авеню співробітники секретної служби підірвали шини вантажівки. Один протаранив його автомобілем, щоб знерухомити, і загинув від зосередженого вогню автоматів групи командос. Коли стрілянина закінчилася, загинуло близько сорока людей, включаючи десяток невинних перехожих. Залишився живим лише один терорист - молодий чоловік, який зараз помирає прямо перед нами на лікарняному ліжку, його вени залиті сироваткою правди.



Але Ахмад був майже мертвий. Він знав це, і це знання, здавалося, йому подобалося.



«…Та…» – промимрив він знову.



«…Гріх…» – сказав він.



Дві з половиною години лікарі боролися, щоб урятувати його, щоб він міг говорити. Він хотів померти. Тепер Ахмад переміг їх.



«…Мім…» - сказав він і помер.



Лікар кинувся до ліжка, коли голова Ахмада безвольно відкинулася набік. Він ударив стетоскопом по оголених грудях Ахмада. Він слухав хвилину, потім випростався.



"Він пішов."



Хоук підвівся на ноги, показуючи мені йти за ним. Я засунув касету з магнітофоном у кишеню. Разом ми вийшли в коридор і пішли коридором, заповненим агентами Секретної служби.



На півдорозі до нас підбіг начальник Управління Президента.



«Відправ їх додому», - прямо сказав йому Хоук, перш ніж він зміг заговорити. «Ця людина мертва».



На вулиці ми сіли в машину Хока і поїхали назад до офісу AX у Дюпон-Серкл. Ми нічого не говорили один одному протягом усієї подорожі.



Всередині Хоук втомлено сидів за своїм столом. Я ніколи раніше не бачив його таким пригніченим. Він поводився так, ніби вся ця справа була його помилкою.



Нарешті він підвів голову і витріщився на мене.



Він повільно сказав: «Де, чорт забирай, спікер палати? Чорт забирай, хіба йому не сказали? Хіба він не знає, що тепер він президент Сполучених Штатів?



У гніві він потягся до прямої лінії до Овальної зали. Зі свого стільця в дальньому кінці його офісу я не чув, що він говорив, аж до кінця. Потім його голос підвищився.



«Ні!




Заради бога, ні! Це не росіяни! Повідомте Пентагону! Змусіть їх відступити! Ви бажаєте розв'язати атомну війну? "



Хоук сердито глянув на мене, слухаючи голос на іншому кінці лінії.



"Так", - нарешті сказав він, відповідаючи на запитання. «Ми впевнені, що це не поради. Це арабська терористична група… Що це?… Ні, ми ще не маємо всієї інформації. Я хочу знати, де, чорт забирай, спікер ... »



Він замовк, очі його розширилися від подиву. Хоук якийсь час прислухався - довгий час - перш ніж обережно поклав слухавку. У випадку з Хоуком це означало, що він щосили намагався контролювати свою лють.



Я тримав рота на замку. Хоук сказав би мені, якби відчув, що я маю знати.



"Вони щойно отримали записку про викуп", - сказав він, дивлячись на свої стислі руки на столі. «Спікер палати викрали точно в той же час, коли було вбито президента і віце-президента. Це терористична група, яка називає себе «Аль Асад»…»



«…«Лев», – автоматично переклав я.



Хоук зупинився, щоб витягти одну зі своїх дешевих сигар та поборотися з нею. У його руці обірвалися два сірники. Я ніколи не бачив його таким засмученим.



«Вони обіцяють убити його через три дні, якщо ми не виступимо з їхніми вимогами про викуп». Напруга в його голосі була ледь прихована. «І, присягаюсь Богом, я не бачу для нас ніякого способу зробити це».



Він встав. «Підемо до Білого дому, Ніку».



* * *



Середа. 20:32 Білий дім.





Посол Ізраїлю поклав офіційно надруковану та переплетену папку на поліроване червоне дерево столу для переговорів, наче він більше не хотів мати з нею нічого спільного. Ми чекали кілька годин, щоб отримати цю відповідь, але тепер ніхто з нас, що сидять за столом, не спробував її підняти. О 16:12 надійшла записка про викуп від терористів. Через півгодини ізраїльського посла привезли до Білого дому на президентському лімузині та поінформували про зміст записки. Він нічого не сказав тоді.



Тепер, приблизно через чотири години, він знову повернувся. Група була невеликою. Він озирнувся на нас і похмуро сказав: «Пане, це відповідь мого уряду на ваш запит до нашого прем'єр-міністра. Я передав його йому сьогодні вдень. Він скликав спеціальне термінове засідання Кнесета, нашого парламенту. У його відповіді можу додати, що за повної, одностайної підтримки кожного члена Кнесета не було жодного голосу проти.



<< За жодних умов ми не дамо згоди на повернення зброї, вже поставленої нам вашою країною. Щодо припинення поставок зброї, узгоджених нині нашими двома країнами, ми будемо розглядати це як порушення існуючих між нами договорів, які були такими, що щось має відбутися”.



Ніхто не сказав жодного слова. Ніхто з нас не вірив, що ізраїльтяни погодяться на вимоги викупу, які висунули терористична група Аль-Асад, але нам довелося погодитися з клопотаннями.



Посол Ізраїлю продовжив. «Особисто ми виявили, що є лише один спосіб упоратися з терористами. Не тільки око за око, а й відплата настільки, що тактика терору того не варта. Ми знищуємо ціле поселення, яке вкриває терористів! Це працює. Партизанські війни можна зупинити, тільки якщо ви не дозволите їм створити середовище, в якому вони повинні існувати! "



Заговорив генерал Стендіш, голова Об'єднаного комітету начальників штабів. "І що це, сер?"



«Арабські терористи дотримуються вчення Мао про партизанську війну. «Плавайте, як риба серед інших риб». Вони сіють страх серед мешканців села, щоб вони могли сховатися серед них як їхня частина. Жителі села бояться нас більше. Будь-який будинок, у якому ховається терорист, зрівняється із землею. Помста, генерале! Швидко та жахливо, як меч помсти! Пам'ятайте, з фанатиками не можна розумітись логічно! "



Сенатор Коннорс, голова сенатського комітету міжнародних відносин, прочистив горло. «Пане посол, ми знаходимося тут в іншій ситуації. Записка про викуп за безпечне повернення спікера…»



«…Тепер він президент Сполучених Штатів», - перервав його Джон Браярлі, новий голова Агентства національної безпеки. "Давайте подумаємо про нього в цих рамках".



«Ви маєте рацію, - сказав сенатор. «Терористи тримають у полоні президента Сполучених Штатів. Це просто не звичайний громадянин, про життя якого ми говоримо! Наша країна була б без лідера!



"Ви просите життя нашої країни", - прямо відповів посол Ізраїлю. «Ми не готові жертвувати цілою нацією заради однієї людини, якою б важливою вона не була!»



Він вказав на теку на столі.



"Ви кажіть нам, що терористична група, яка викрала вашого президента, потребує сто мільйонів доларів у готівці.



Я впевнений, що це не є проблемою для вашого уряду.



«Вони хочуть припинити постачання зброї до нашої країни. Ми прямо заявляємо вам, що це означатиме повний кінець дипломатичним відносинам між нами.



«Нарешті, вони хочуть повернути всю американську зброю, яку вже було відправлено до Ізраїлю. Ми відповідаємо вам, що ці люди шалені! У нас немає жодного способу задовольнити цю вимогу. Це залишить нас повністю безпорадними перед нападом арабів. ! "



Полсон вийняв люльку з рота. Глава ЦРУ тихо запитав: «Пан посол, ваша країна вже зробила якісь відкриті дії?»



Посол обернувся до нього. Його смагляве, змучене пустелею обличчя залишало на лівому боці довгий шрам. Я знав, що він одержав його як командир танка на війні 67-го. Він мав звання бригадного генерала ізраїльської армії та все своє життя захищав свою країну. В його очах було жаль, співчуття та жалість, але в них також була холодна загартована сталь.



Він похмуро кивнув. «Так, справді. Відразу після того, як я поінформував свій уряд про те, що сталося сьогодні, і про зміст записки про викуп, яку ви отримали сьогодні вдень від терористів, ми почали озброювати наші ракети Першінг ядерними боєголовками. Я впевнений, що це вас не дивує, що ми маємо ядерний потенціал протягом деякого часу. З цього моменту Ізраїль перебуває у повній бойовій готовності! "



По кімнаті пробіг зітхання.



Посол продовжив, його англійська з різким акцентом зробив його слова ще похмурішим.



«Ізраїль – нація вчених та інженерів. У нас також є ракети великої дальності. Вони також оснащені ядерними боєголовками».



Він зробив паузу, очі його обійшли кімнату, розглядаючи кожного з нас по черзі.



«Ми хотіли б, щоб ви повідомили Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії, що наші ракети малої дальності націлені на Каїр, Дамаск, Бейрут та Амман. Що стосується росіян - і ми впевнені, що певною мірою вони залучені до цього - ви можете повідомити їх, що наші ракети великої дальності, наші міжконтинентальні балістичні ракети, націлені на Москву, Київ, Ленінград та інші ключові радянські міста! »



Ми сиділи мовчки, поки він безжально продовжував. «Будь-яка вказівка на те, що американці наполягатимуть, - підкреслив він це слово, - після виконання інструкцій записки про викуп ми приведемо в дію ці пристрої».



Його очі знову обійшли кімнату.



Дещо більш особистим тоном він сказав: «Я особисто шкодую про необхідність такої відповіді, але в нас немає іншого вибору. Мій уряд поділяє мої почуття. Ми не можемо покласти край нашій країні або дозволити наступна різанина нашого народу. Ні для однієї людини, панове, навіть якщо він ваш президент! Ми втратили надто багато наших власних, щоб зробити життя однієї людини такою важливою! "



Він дивився на нас. Начебто читаючи лекцію, він сказав: «Один із ваших власних президентів якось сказав у подібній ситуації піратам Тріполі: «Мільйони на захист, а не пенні на викуп! Невже Америка повністю втратила свою мужність? Чи збираєтеся ви, люди, капітулювати перед вимогами кількох фанатиків? Якщо ви це зробите, панове - тоді, якби я був американцем, мені було б соромно за свою країну та її лідерів! А якби я був таким один із вас зараз тут, - він знову озирнувся на нас, - я більше ніколи не зможу піднімати голову в гордості!



З цими словами він зібрав свій портфель, кивнув аташе і вийшов із конференц-залу.



Хоук заговорив першим.



«Ця людина має рацію. Ми не можемо їм поступитися».



Один за одним, починаючи з генерала Стендіша, кожна людина в кімнаті відповідно хитала головою.



Бріарлі, голова АНБ, сказав: «Вони дали нам лише три дні до крайнього терміну стратити президента, панове. Це не так багато часу.



Сенатор Коннорс підвівся на ноги. Він був більше шести футів на зріст, худорлявий, рум'яний від вітру та західного сонця свого рідного штату.



"Тоді, чорт забирай, знайди їх!" Він зазначив кожного чоловіка, назвавши агентство. «ЦРУ! ФБР! Національна безпека! Армійська контррозвідка! Контррозвідка ВМФ! Вас достатньо! Знайдіть їх!



Заговорив голова АНБ. "Це завдання, джентльмени". Він теж оглянув кімнату, ніби питаючи, чи немає запитань.



Шеф ФБР загасив цигарку.



"Хто проводитиме цю операцію?" - спитав він, ні на кого не дивлячись, але тон його голосу припускав, що він цілком очікував, що ФБР буде названо.



Йому відповів директор національної безпеки.



"ТОПОР", - сказав він, дивлячись на Девіда Хока. «Це їхня робота».



Хоук не дозволив виявитися емоціям на обличчі. Він просто кивнув на знак визнання.



"Скільки чоловіків вам знадобиться для цього завдання?"




– спитав Сенатор Коннорс.



Хоук вказав на мене недопалком пережованої сигари.



"Один", - сказав він. "Нік Картер".



Кожне обличчя навколо цього столу виражало своє здивування.



"Один?" – здивовано повторив сенатор.



Хоук підвівся на ноги. Я зробив також.



«Його достатньо, сенаторе. Саме тому він Killmaster N3».



Хоук торкнув мене за руку.



«Ходімо, Нік, - сказав він. «Ви чули цю людину. Часу йде».







Розділ другий






Середа. 23:02 Готель Mayflower.





Її звали Тамар. Вона сиділа у вітальні мого номера в готелі Мейфлауер у Вашингтоні, скромно схрестивши довгі стрункі ноги. Її волосся було коротко пострижене по-хлоп'ячому, обрамляючи овальне обличчя з найкрасивішими оленячими очима, які я бачив за останні роки. Обличчя сказала молодість; очі говорили про зрілість.



Коли я отримав дзвінок від Хоука і сподівався, що ізраїльтяни надсилають туди агента Шин Бет, я не чекав нікого подібного. Вже точно не дівчина; точно не такий гарний, як ця сабра.



"Тамар". Я повторив ім'я. "Яке ваше прізвище?"



"Це не має значення", - сказала вона, нетерпляче знизуючи плечима. "У мене їх багато. Тобі це потрібно?"



«Чому вони надіслали вас? Як вони думають, яку допомогу ви можете мені надати?



Непорушна Тамар вийняла з сумочки сигарету і закурила.



«Сьогодні вранці, – сказала вона м'яким голосом, – я була в Дамаску, де провела останні два роки, впроваджуючись у палестинську революційну групу. Я добре розуміюся на складностях різних палестинських організацій, незліченних уламків. групи, і як вони взаємопов'язані. Я швидко розмовляю арабською. Араби не знають, що я ізраїльтянка - вони б убили мене, якби навіть запідозрили це, звичайно. Генерал Бен-Хаїм змусив мене сісти на літак до Афін. Я сюди прилетіла на надзвуковому військовому літаку. Це відповідь на ваше запитання? "



"Яку передісторію ти знаєш?"



«Здебільшого мене поінформували дорогою. Однак маю сказати, що я ніколи не чула про «Аль Асад». Це нова група”.



Я відкинувся в кріслі на своєму боці кімнати і закурив одну зі своїх особливих сигарет із золотим наконечником.



«Розкажи мені про ці групи, що відкололися».



Тамар розпочала лекцію. Коротше кажучи, ми можемо забути про більшість палестинських організацій і зосередитися на Аль-Фатху, який є найбільшою і, безумовно, найважливішою з федаїнських організацій. Аль-Фатх був сформований невеликою групою палестинців із сектора Газа у 1950-х роках. ім'я «Фатх», до речі, означає «завоювання» арабською мовою. Визвольний рух Палестини – «Харакат ат-Тахрір аль-Філіані». Переверніть перші літери кожного слова, і ви отримаєте абревіатуру ФАТХ».



«Ви кажете, що за вбивством і викраденням стоїть Аль-Фатх?»



Вона похитала головою. "Ні я не знаю. Це, ймовірно, одна з найжорстокіших груп, що відкололися, які відкололися від Аль-Фатха. Це була група, схожа на цю, в яку я запроваджувався в Дамаску. Вони маленькі, але небезпечні, бо немає можливості контролювати їх чи навіть впливати на них”.



«Ваш посол сказав на нашій зустрічі, що він відчуває, що росіяни якимось чином доклали руку до всього цього. Що він мав на увазі?



«Що ж, – задумливо сказала Тамар, – як ви, можливо, знаєте, ще 1970 року КДБ почав переправляти зброю партизанам ОВП. Ми дізналися про цю діяльність одразу, але нам ніхто не повірив. До вересня 1973 року Факти стали настільки поширеними, що навіть у The New York Times з'явилася стаття, в якій цитуються джерела з палестинських партизанів, в яких говориться, що росіяни прямо і відкрито постачали зброю Аль-Фатху! Олімпіада у Мюнхені!



«Більше того, ГРУ – радянська військова розвідка – доставила до Росії понад тридцять палестинців, щоб навчити їх партизанській війні. Я впевнений, що поради доклали руку до навчання ваших терористів «Аль-Асад»!»



Мені було важко зосередитись на тому, що вона говорила. Мої очі продовжували помічати її струнку постать і повні груди під тонкою блузкою з джерсі, яку вона носила. Тамар зовсім не усвідомлювала своє тіло і сексуальність, що виходить від неї.



"Підготовка до замаху - чи підготовка до партизанської війни?"



Тамар на мить замислилась. "Я думаю, обидва", - відповіла вона.



Я подумав про це на мить, а тоді підійшов до телефону. Мій номер у Mayflower особливий. Він призначений не тільки для мене, але й має прямі та чіткі лінії зв'язку з AX, Пентагоном та ФБР. Двічі на день у кімнатах проводиться електронне прибирання. У телефоні є



система скремблер.



Перший дзвінок я зробив до ЦРУ. Відколи ми з Хоуком покинули збори, цей телефон мав агента ЦРУ. Його одразу підібрали.



"Володимир Петрович Селютін", - сказав я. Він є співробітником відділу V, КДБ. Я хочу знати, чи він у Сполучених Штатах. Можу я почекати - чи хочете мені передзвонити?»



Він сказав, що можу триматися. Він дасть мені інформацію за хвилину чи дві.



Відділ V – перше головне управління КДБ. Це відділ "виконавчих дій". Хоча більша частина КДБ переїхала з площі Дзержинського, 2 в нову будівлю на шосе неподалік міської межі Москви, Управління V, як і раніше, розміщується в старій будівлі.



Є багато бюрократичних назв убивств. Чомусь усі вони ненавидять використати слово «вбивство». "Виконавча дія" - це один термін. Російське словосполучення «мокрі справи». Мокрі справи належать до відділу V.



Володимир Петрович Селютін був найманим убивцею КДБ. Одне з найкращих, що в них було. Ми знали його і те, що він зробив, але ми ніколи не могли йому повірити.



Новим начальником відділу V, Першого головного управління КДБ, став грузин з великим тілом на ім'я Михайло Єлисович Калугін, який виглядає як повний ротаріанець із Середнього Заходу. Він носить пом'яті костюми, окуляри в роговій оправі та майже вічну посмішку на його круглому обличчі. Він моргає через товсті лінзи, а його губи такі широкі, що вони схожі на жабу. Вам колись усміхалася добродушна жаба? Це Калугін. Він наказує вбивати.



А Селютін підпорядковується безпосередньо Калугіна.



Агент ЦРУ повернувся на лінію та повідомив, що Селютін знаходиться в цій країні.



"Я хочу, щоб його негайно забрали", - наказав я. "Якщо ти знаєш, де він, я хочу поговорити з ним наступної години, зрозуміло?"



Він зробив. Я повісив слухавку, знаючи, що скоро опинюся віч-на-віч з Товаричем Селютіним протягом наступної години, якщо він виявиться десь за кілька сотень миль від нас.



* * *



Я поклав мініатюрний магнітофон «Панасонік» на стіл поруч із Тамаром, вставивши касету в поглиблену камеру.



"Я хочу, щоб ви це послухали", - сказав я і натиснув кнопку "PLAY".



"Як називається ваша організація?" Мій голос звучав через невеликий динамік голосно та чітко.



"Та ..." - сказав голос Ахмада. «…Гріх… Мім…»



Ми почули голос Хоука, потім мій, а потім знову голос Ахмада.



«Су… Сура…» – сказав він.



Я програв їй решту запису. Коли це було зроблено, я вимкнув машину.



"Ну, як ви думаєте, що це означає?" Я запитав.



Брова Тамар задумливо скривилася. Вона постукала нігтем по зубах.



"Я думаю ..." - Почала вона, а потім кивнула. «Так, я в цьому певен. Як ви знаєте, сура ставиться до Корану».



"А як щодо решти, що він сказав?"



«Та… Сін… Мім… Це літери арабського алфавіту. Майже всі сури Корану позначені однією або декількома літерами. Майже як назви розділів».



"Ви знаєте, до чого це стосується?"



Тамар кивнула головою. «Так. Я вивчила Коран. Старомодні мусульманські жінки не повинні бути грамотними. Я – нове покоління – емансипована арабська жінка. Ось чому мене прийняли трупою в Дамаску».



«Тоді що то за голова? Що це означає?" - нетерпляче спитав я.



"Двадцять восьма сура", - сказала Тамар. "Це називається Історія". Це про Мойсея та Йосипа».



"Яке це має відношення до цієї групи?" Я був роздратований. Я говорив арабською і знав багато з Корану, але ніколи не запам'ятовував його. Не було цього й у більшості корінних арабів.



«Дай мені хвилинку подумати, – сказала Тамар. Вона заплющила очі. Її губи беззвучно ворушились. Вона подумки декламувала Коран. Нарешті вона розплющила очі.



«Це вірші вісімдесят п'ятий та вісімдесят шостий», - сказала вона. «Грубий переклад буде таким: «Аллах, який дав вам Коран, поверне вас на вашу батьківщину»».



Я бачив, що ця фраза може бути згуртованим кличем будь-якої палестинської групи. Слово пророка Мухаммеда про те, що сам Аллах обіцяв їхнє повернення та захоплення всієї Палестини.



Телефон задзвонив. На іншому кінці був агентом ЦРУ. "У нас є твоя людина", - сказав він. «ФБР забрало його у Нью-Йорку. Вони зараз їдуть із ним до Вашингтона. На той час, коли ви приїдете, він буде на зв'язку, щоб ви допитали його».



Під «тут» я знав, що він мав на увазі притулок ЦРУ у Вірджинії. Це було ідеальне місце, щоб допитати чоловіка і не турбуватися про те, щоб потім усунути безлад.



* * *



Четвер. 12:08




Ранок поблизу Маклін, Вірджинія.




Володимир Петрович Селютін був блідим струнким чоловіком років тридцяти п'яти. Дивлячись на нього, на його широке чоло, тонкий прямий ніс, тонко окреслене підборіддя та волосся, зачесане назад, ви ніколи не подумали, що він здатний на насильство. Він був схожий на музиканта - скрипаля, можливо, або флейтиста. Його тонкі руки з довгими пальцями були витонченими. Навіть у його очах було співчуття та поезія.



Ми були самі в кімнаті. Кімната звукоізольована. Я притулився спиною до стіни і сказав: «Здрастуйте, Володимире Петровичу».



Володимир сидів прямо на єдиному стільці в кімнаті, жорсткому дерев'яному стільці з прямою спинкою, прикрученою до підлоги.



"Мене звати Артур…"



Я зупинив його.



«Не брешіть, Володимире Петровичу. На цей раз ваш арешт не є офіційним. Ну, грайте за моїми правилами. Ви Володимир Петрович Селютін, співробітник V відділу КДБ, і ви дуже здатний убивця. при виконанні службових обов'язків мені, можливо, доведеться вбити тебе. Я не хочу цього робити зараз. Мені потрібна інформація від тебе. От і все ".



Володимир ніжно посміхнувся мені.



"Це правда?"



Я кивнув головою.



«Жодних побоїв? Жодних тортур? Жодних наркотиків правди?»



"Ви хочете, щоб я їх використав?"



Володимир похитав головою. "Ні. Звичайно, ні. Який бік інформації ви хочете від мене?" Він схилив голову, проникливо дивлячись на мене.



Я знав, що він готовий сказати мені певну інформацію. Крім того, за кордоном, де він вважатиме себе зрадником своєї країни, він не говоритиме, хоч би як його катували.



"Ви знаєте, що сталося вчора?" Я спитав його.



"Ці божевільні араби", - пробурмотів він, хитаючи головою.



«Так, ці божевільні араби. Адже вони пройшли навчання в Росії, чи не так?»



Селютін обережно кивнув головою. "Так", - сказав він. "Ти міг сказати це."



"Вашим відділом?"



Він усміхнувся мені. "Що це за відділ?"



"Відділ V,", - повторив я. Перше головне управління КДБ. Михайло Єлисович Калугін – ваш начальник».



«Ой, – сказав Селютін. «Отже ви знаєте про нас».



«Я теж знаю про вас, тож, будь ласка, припиніть гру в кішки-мишки. Я хочу отримати відповіді!



«Так, ми тренували деяких із них», - неохоче визнав Селютін.



"Ви особисто?"



«Ні, – сказав він. «За винятком однієї людини, я не брав участі. Проте я знав про цю діяльність. Це було близько двох років тому».



"Їх навчали методам убивства?"



"Так." Він завагався, а потім сказав: Вони зробили дурну річ. Вбивство президента та віце-президента Сполучених Штатів могло призвести до атомної війни між нашими країнами. Я був проти цієї ідеї з самого початку. Я можу. Хоча небагато скажу. Для мене терористи надто запальні. Особливо цей гурт. Їх не можна контролювати. Калугін думав інакше. Я думаю… - Він усміхнувся смертельною посмішкою ката. «Я гадаю, що Калугін заплатить за свою помилку. Йому пощастить, якщо його вб'ють. Я сам віддав би перевагу смерті довічного ув'язнення в таборі в Сибіру».



"Селютін, - сказав я, - це не звичайна методика вбивства, чи не так?"



"Ні", - відповів він.



"Тоді був задіяний інший відділ?"



"Так."



"Котрий?"



"Не з наших", - швидко відповів Володимир Петрович. «У нас вони були лише на кілька днів. Потім влада взяла він ГРУ».



GRU конкурує із КДБ. ГРУ – «Головне розвідувальне управління». Це Головне розвідувальне управління радянського Генштабу, повністю відокремлене від КДБ. Його область - щось військове.



«Отже, саме GRU навчило їх тактиці партизанської війни, зокрема використання мінометів?»



«Так, можна було сказати».



«Ви знали когось із членів цієї терористичної групи Аль-Асад?»



Селютін похитав головою. «Як я вже сказав, я не брав участі – за винятком однієї людини. Він був єдиним, із ким я працював. Я говорю вам ось що, мій друже, він небезпечна людина. Він один із найкращих, з якими я коли-небудь стикався. було справді дуже мало того, чого я міг би його навчити”.



Він замовк і посміхнувся, сумно, сумно скрививши губи. «Він любить убивати. Йому дуже подобається. Для нього це краще за секс. Якщо ви колись зустрінете його, будьте обережні. Його звуть Юсеф Хатіб».



"Що ще, Володимире Петровичу?"



«Нічого – від мене. Але, пане, я дивуюся. Чому ви не розмовляєте з Погановим?



"Поганів?"



«Поганов. Андрій Васильович Поганов. Це він їх тренував.



Я сміявся. "Селютин", - запитав я, - як ти думаєш, я можу




потрапити до СРСР, щоб узяти в нього інтерв'ю? "



Селютін недовірливо дивився на мене. Потім він теж засміявся.



«Товариче, наші країни не такі вже й різні. Одна державна установа зберігає секрети від іншої! Підполковник Андрій Васильович Поганов, колишній співробітник ГРУ, минулого року перейшов на бік США. Ваше ЦРУ «поховало» його десь у цьому місці. країну під вигаданим ім'ям та особистістю. Запитайте свого ЦРУ, де він! "



Я почав розуміти і ще дещо.



«І причина, через яку ви перебуваєте в цій країні, - знайти Поганова?»



Селютін не відповів.



Я додав. - "І вбити його?"



Обличчя Селютіна було застиглою маскою, яка нічого не показувала.



"Їдь додому", - стомлено сказав я. «Повертайся до Росії. Твоя місія провалилася».



"Ви дуже великодушні", - відповів Селютін. «У нашій країні, якби ти на моєму місці, ми б тебе не відпустили. Ми б тебе вбили».



Я не сказав йому, що саме це станеться з ним, перш ніж він покине територію притулку. Але тоді немає сенсу змушувати людину страждати без потреби.



Я сказав уголос: «Поганов. Андрій Васильович Поганов. Він би знав про терористів?»



«Так, – сказав Селютін. "Поганов напевно знав би про них".




Третій розділ




Четвер. 12:47 Біля Макліна, Вірджинія.





Я залишив Селютіна у кімнаті для допитів. Джонас Воррен чекав на мене за дверима. Я був шаленіший за пекло. Я мав бути проінформований про втечу Поганова, коли це сталося. Я той хлопець у полі, чия шия знаходиться на межі відрубування. Ви думаєте, що росіяни легковажно ставляться до дезертирства такої ключової людини, як Поганов? Нізащо! Чи не офіцер ГРУ у званні підполковника! Одна з наших сторін навмисно чи неохоче «дезертує», щоб зрівняти рахунок. Я знав, що Девіду Хоуку теж не сказали, інакше він дав би мені знати. Кляте ЦРУ надто близько підійшло до справи. Суперництво між службами може мати своє місце у схемі речей. Тут це призвело до затримки на шість-вісім годин, а часу для початку було не так багато.



"Добре?" - Запитав Уоррен.



"Де Поганов?" - Запитав я.



Він намагався уникнути мого питання.



"До чого тут Поганов?" Я помітив, що він не заперечував, що знав про Поганова.



«Чорт забирай, я хочу знати, де зараз Поганов! Я хочу з ним поговорити!



"Мені доведеться очистити його за допомогою вищого керівництва", - нервово сказав Уоррен. Він був милим типом Ліги плюща, який насправді не належав до того типу роботи, яким ми займалися. Адміністрація, а не робота на місцях, була його сильною стороною.



Я повернувся до нього.



"Ви очистите це ні з ким!" - гаркнув я на нього. «Прямо зараз, приведи свою дупу в бойову готовність і передай мені файли на Поганова. Потім ти вживаєш заходів, щоб доставити мене до нього в найкоротший термін!



"Я справді не впевнений..."



"Ой, якраз!"



Я зайшов до найближчої кімнати і взяв телефон. Я набрав зовнішню лінію, а потім номер AX і одразу зателефонував Хоуку. Коротко я пояснив йому ситуацію.



"Вони повинні співпрацювати", - сказав я сердито. «У мене є їхня людина низького рівня без повноважень як координатор. Я хочу, щоб хтось міг сказати «жаба» і щоб усі в межах чутності стрибали так високо, як тільки можуть!»



Яструб заспокоїв мене.



«Просто будьте у конференц-залі B у Пентагоні», - сказав він. Він сказав мені крило та підлогу. «До того часу, як ви дістанетеся туди, у вас буде чоловік, якого ви хочете».



Я повісив слухавку і вийшов надвір. Джонас Уоррен рисив поряд зі мною, як цуценя, що прагне доставити задоволення, але не знаючи, перед яким господарем він був відповідальний.



На вулиці на мене чекала штабна машина агентства ЦРУ. Все ще дуже розсерджений, щоб говорити з Уорреном, я сів у машину і сказав водієві, куди хочу поїхати. Коли ми злітали, Уоррен усе ще намагався мене заспокоїти.



Хоук мав рацію. На той час, як я дістався конференц-залу, на мене вже чекали високопосадовець ЦРУ, якого вигнали з ліжка, і бригадний генерал ВВС. Генерал Сноуден був зв'язковим із Агентством національної безпеки. Я не міг знайти кращу людину.



Гаррі Карпентьє був чиновником ЦРУ.



«Ось досьє на Поганова, – сказав Карпентьє, коли я зайшов до кімнати. «Вибач, що ти зіткнувся з труднощами в Макліні».



Я взяв у нього досьє. Він був товстим. Я швидко перегорнув його.



"Де зараз Поганов?"



"Викладання в Канзаському університеті", - сказав він.



"Як ти його поховав?"



«Півдюжини змін особистості», - відповів Карпентьє. "Ми почали його як



маскувати як



Едуард Дюпре у Франції, який потім виїхав до Англії і став Олівером Марберрі. Через шість місяців Марберрі був доставлений до Сполучених Штатів і отримав необхідні документи та інформацію, щоб стати Чарльзом Бентоном. Поганов чудово розмовляє англійською, так що жодних труднощів не виникло. З вересня минулого року ми влаштували його на факультет на повний робочий день. Він викладає міжнародні політичні справи».



"Фотографії?"



Карпентьє вручив мені пачку глянсових картинок 5 × 7. На першому був зображений чоловік середнього віку з сильним підборіддям і твердим обличчям, з коротко остриженим, щетинистим чорним волоссям. Одна за одною фотографії показали поступове перетворення.



У Поганова тепер були запалі щоки, довге сиве рідше волосся і м'якість навколо підборіддя.



Я знав техніку. Здебільшого це стоматологія. Вони витягують кілька задніх корінних зубів, закривають передні зуби так, щоб нові виштовхували верхню губу. Від цього ваша щелепа здається меншою. Незначна пластична операція робить ніс зовсім іншим. Вони утворюють гребені над бровами чи зрізають їх, якщо вони виступають.



Електроліз дає вам нову лінію росту волосся та нову форму брів. В кінці вони знебарвлюють і фарбують волосся, надаючи вам іншу стрижку та фарбуючи контактні лінзи. Ви ніколи не впізнаєте себе, коли це пройдете.



Стоматологія впливає навіть на вашу мову, тому ви навіть не звучатимете так, як до того, як все це сталося.



На останній фотографії Поганов виглядав м'яким, академічним типом, який все своє життя провів у тому чи іншому кампусі.



"Коли я зможу побачити його?"



Генерал Сноуден глянув на годинник.



"Зараз майже половина тридцять ранку", - сказав він. «Ми доставимо вас туди, насамперед. А поки що виспитеся. Будьте на базі ВПС Ендрюс до шести тридцяти. Ми доставимо вас до Топіки через півтори години. Я не візьму літак, тому ми вас вистрілимо на одномоторному Bonanza. Ви будете там до сніданку із Погановим».



Карпентьє заговорив нерішуче. «Послухайте, - сказав він, - постарайтеся не розкрити його прикриття, гаразд? Поки що він повністю співпрацював із нами. Він приклад. Якщо інші, які перебувають за залізною завісою, бачать, що одній людині це вдалося, то тим більше у них буде спокуса дезертирувати. Інакше… – він знизав плечима, – ми не отримаємо жодного з них.



"Я знаю рахунок", - запевнив я його. Я поклав досьє на Поганова на стіл. "Принеси мені копію, щоб я прочитав у літаку".



Я встав. Карпентьє простяг руку.



"Без образ?"



Я не в образі. "Побачимо, коли все закінчиться", - холодно сказав я і пішов.



Було дві години ночі, коли я зайшов у свій номер у готелі. У вітальні горіла лише одна маленька лампа. Двері в спальню були зачинені.



Мені не подобаються такі ситуації. Я витяг Вільгельміну з кобури і звів курок. З люгером у правій руці я обережно штовхнув двері ногою. Спальня була затемнена. Я швидко клацнула вимикачем та розслабилася.



Тамар спала на моєму великому королівському ліжку. Простирадло прикривало її тільки нижче пояса. На мить я дивився на тонкий торс і жирні, повні груди. Тамар заворушилася уві сні через світло, тому я вимкнув його і повернувся у вітальню, але залишковий образ її пишного тіла закарбувався в моїй пам'яті. Логіка боролася з бажанням – і логіка перемогла. Я був стомлений. Я знав, що зможу виспатися менше трьох годин, перш ніж мені доведеться знову прокинутися, щоб опинитися на авіабазі Ендрюс.



Я кинула свій одяг купою на килимок. Я прибрав Вільгельміну разом з Х'юго, тонкий стилет, який я ношу в замшевих піхвах на передпліччі, і з П'єром, крихітну газову бомбу, зазвичай прикріплену до мого паху. Я швидко прийняв душ у гостьовій ванні.



Спочатку я збиралася спати на дивані у вітальні. Тоді я сказав, чорт забирай. Ліжко розміру «king-size» було страшенно зручніше, і воно могло вмістити нас обох, залишивши достатньо місця, тому я увійшов до спальні босоніж і прослизнув під простирадло з далекого боку ліжка. Я поправив подушки під головою і почав уявну техніку зворотного відліку з альфа-біологічним зворотним зв'язком, який очищає мій розум від сну всього за кілька хвилин.



Десь завжди є одна частина нас, яка справді ніколи не спить. Його можна навчити відчувати небезпеку і будити нас щоразу, коли поблизу є інше тіло. Мене привчили миттєво прокидатися. Тамар була агентом Шин Бет. Вона вловила частину чутливості. Вона зітхнула, частково прокинулася, знову почала засинати, а потім повністю прокинулася, кинувшись на мене в раптовій запеклій атаці.



Я схопив її за руки і безпорадно притиснув до себе.



"Гей, це тільки я", я переконливо




запевнив її. Я відчував напругу в її руках та ногах. Її серце билося об мій бік. Вона швидко дихала неглибокими, напруженими вдихами.



"Нік?"



"Так. Ви чекали когось ще?"



У напівтемряві я бачив, як вона похитала головою, щоб прояснити думки. Вона повільно видихнула, розслабляючись.



"Я так довго жила в небезпеці", - стомлено сказала вона. Я подумав, яким пеклом, мабуть, були для неї останні два роки, коли вона щодня боялася викриття та страти. Араби не просто вбивають жінку на зразок Тамар, якщо дізнаються, що вона ізраїльський шпигун. Спочатку вони отримують задоволення сотнями, жорстоко болючих та болісних способів.



Я притис її до свого плеча.



"Йди спати", - сказав я. «Ми маємо стати о п'ятій. Ми заплановані на Ендрюс Філд о шостій».



"Я спробую", - сказала вона.



Вона не відійшла. Фактично, вона закопалась мені в плече, поклавши руку мені на груди.



Усі мої вправи з очищення розуму від Альфи не принесли мені жодної користі. Не з розкішно акуратним, теплим жіночим тілом, як у Тамари, що лежить оголеною на моєму власному оголеному тілі.



Я старався. Я дуже хотів спати. Я не зробив жодного руху, щоб погладити її або зробити хоч одну бісову річ, щоб стимулювати будь-кого з нас, окрім як обійняти її. Але це було неможливо. Не тоді, коли її рука почала ковзати вгору і вниз моїй грудній клітці, її пальці ніжно обмацували контури мого тіла від шиї до стегна.



Вона обернулася до мене обличчям, щоб її поцілувати.



"Ви знаєте, що робите?" Я запитав.



Тихий сміх, що вирвався з горла Тамар, був сміх чистого задоволення.



«Пройшло більше двох років відколи я могла лягти в ліжко з таким чоловіком», - сказала вона, задихаючись, і повністю жива. "Я здорова жінка зі здоровими інстинктами".



Мій рот зімкнувся на її губах майже до того, як вона встигла закінчити фразу. Її мова була на моїх губах, рішуче стискаючи їх. Наші роти відкрилися одночасно. Дослідження розпочалося.



Її волосся було шовковистим під моєю долонею на потилиці. Я торкнувся і провів пальцями по контуру її вилиць і лінії підборіддя. Весь цей час її язик дражнив і вимагав, розпалюючи в мені бурхливий вогонь, що доходив до моїх стегон.



Ми щільно притиснулися один до одного в один довгий чуттєвий шмат шкіри, стикаючись так близько, як тільки могли. Моя нога затиснула її, і тоді ми повністю переплелися. Я поцілував її у вухо; вона повернула голову, обернулася і вкусила мене за шию.



Моя рука відірвалася від її обличчя, рухаючись, щоб відчути м'якість западини її ключиці, покритої найтоншою м'язовою тканиною та гладкою шкірою. Тамар дозволила звуку вирватися з її горла. Моя рука рушила вниз, щоб відчути вагу та жар її грудей. Вона повернулася в моїх руках, щоб відкрити для себе мій дотик, а потім я побачив повноту і округлість її грудей, прикритою долонею моєї руки, твердість її соска, притисненого до центру моєї долоні, вимагаючи уваги, вимагаючи отримати поцілунки, які я дав їй у губи. Я зісковзнув з ліжка, підніс її груди до рота, мій язик котив її сосок між губами.



Тамар зітхнула, вигнула спину і заклала обидві руки мені за голову, міцно притягнувши мене до себе, запустивши пальці в моє волосся, торкнувшись долонями до моїх щок. Її тіло почало здійснювати мимовільні рухи зі своєї несвідомої волі.



Я сповзла ще далі, і там була вологість ще одного рота і волосся, таке ж шовкове, як волосся на маківці її голови. Тамар голосно схлипнула.



Я підвівся на вимогу Тамар. Вона потяглася до мого паху, взяла мене в руки, щоб дослідити і погладити, а потім підійшла до мене, м'яко торкаючись мене спочатку губами та язиком. Мене раптово охопило повне тепло та вологість. Коли вона довела мене до граничної твердості, вона вигнула своє тіло під моїм, так що коли я рухався, я увійшов до неї в одній довгій, вологій, шовковій, вогненній оболонці клинка.



Тамарські руки обійняли мене за спину; її нігті розсипалися по моїй спині. Її маленькі зуби потрапили мені в плече, тож її крики задоволення були приглушені.



Те, що почалося з м'якості, перетворилося на конфлікт, жорстокий, гнівний і сповнений антагонізму, який лише посилив задоволення, яке ми відчували. Несвідомо вона була сповнена рішучості довести всю свою жіночу сексуальність і кинути виклик моїй мужності. І я, такий сердитий, як вона, такий же лютий, як вона, був би задоволений ні чим іншим, як її повною віддачею мені!



Я підняв тулуб, спираючись на лікті. Я тримав її обличчя між руками в дикій потужній хватці, так що з відстані кілька дюймів я міг спостерігати за кожним виразом її обличчя. Вона заплющила очі.




Поступово її обличчя вказувало, що вона програє битву проти мене. Я зберігав повільний, пульсуючий ритм з її тазовою дугою, яка переросла в довгу хвилю, що котилася, поки, нарешті, не настав той момент, коли Тамар відчайдушно здригнулася піді мною, розплющила очі, дико подивилася на мене і почала стукати мені по плечах. з її маленькими кулаками, перш ніж вона впала, повністю віддавшись собі і мені.



Тепер її тіло робило тільки спазматичні вигини, одне менш інтенсивне, ніж інше, інтенсивність задоволення, що відчувається нею, переходила в повний приплив почуттів.



Потім, довівши те, що чоловіки повинні доводити самим собі, я отримав насолоду глибоко всередині неї.



Після цього, поки не настав час прийняти душ і одягтися, ми міцно трималися один за одного, більш спокійно, ніж якби провели ці кілька годин уві сні.





Розділ четвертий




Четвер. 9:14 ранку Лоуренс, Канзас.





Лоуренс, штат Канзас, знаходиться на березі річки Кау, на півдорозі між Канзас-Сіті та Топікою. Земля м'яка, не схожа на величезні рівнини плоскі на заході. Канзаський університет знаходиться на вершині пагорба – гори Ореад – знаменує собою найпівденніший прорив останнього великого льодовикового періоду. Вулиці старої частини міста названо на честь штатів.



Сільськогосподарські угіддя навколо міста мають багаті чорноземи, такі як земля України, а невеликі містечка, такі як Олате, Осейдж-Сіті, Каунсил-Гроув та Осаватомі, повторюють центральну частину США.



Поганов, він же Чарльз Бентон, мешкав у невеликому каркасному будинку на вулиці на північному схилі пагорба. На перший погляд, він став таким самим американцем, як і будь-який інший канзанець. Ми сиділи в його заваленому книгами лігві - Тамарі, я і контактна людина Поганова з ЦРУ, яка була там, щоб ідентифікувати нас і поручитися за нас.



Мені було важко повірити, що ця лагідна, вчена людина насправді була радянським підполковником військової розвідки. Але п'ять хвилин розмови мене заспокоїли. Поки він розповідав про своє минуле життя, сутулість почала несвідомо зникати з його плечей, а голос став владнішим. Від нього почав виходити командний вигляд. Я міг бачити ту динамічну силу, яку було поховано всередині нього.



«Так, - сказав він, відповідаючи на запитання Тамар, - ви маєте рацію. Ця конкретна сура є ключем до цієї групи фанатиків. Їх двадцять вісім склали її. Двадцять вісім для сури двадцять. - вісім. Вони - вищий ешелон, кожен, хто присвятив себе і поклявся віддати своє життя за цю справу. Нижче їх перебуває близько 114 членів, які зрештою стануть членами розширеного руху».



"Чи має значення число сто чотирнадцять?" - Запитав я Поганова.



Він глянув на мене, ніби я не був особливо розумним. «У Корані 114 суворий, - нагадав він мені. «Зрештою, лідерів буде стільки, скільки аятів, аятів, у Корані – а є кілька тисяч аятів. Кожен аят одного разу командуватиме загоном із тисячі людей!»



Я помножив тисячу на кілька тисяч і одержав кілька мільйонів. Поганов продовжив. "Лідер Аль Асада - людина на ім'я Шаріф ас-Саллал. Він приблизно мого зросту - п'ять футів десять дюймів. Його обличчя темне і сильно рябе. У нього вуса. Він великий, але не товстий. Його помічник, який завжди з ним, - молодий чоловік на ім'я Юсеф Хатіб».



Я перебив його. "Мені сказали, що Хатіб був навчений КДБ методам вбивства".



Поганов холодно сказав: «Йому не потрібне було тренування». Він продовжив лекцію. «Шаріф аль-Саллал – повний фанатик. Він вважає, що він і лише він є справжнім лідером панарабізму. Ось чому ім'я «Аль Асад» – Лев. Воно належить до нього. Він бачить сам себе як Мухаммед, що перевтілився. Він – пророк нової релігії ісламу. Що ви знаєте про іслам? - різко запитав він мене.



«Я говорю арабською», - вказав я у відповідь.



«Тоді ви знаєте, що «іслам» означає акт підпорядкування божественної волі. Шаріф ас-Саллал переконаний, що він – голос божественної волі Аллаха. Новий іслам - це повне підпорядкування бажанням та забаганкам Шаріфа аль-Саллала. Саллала особисто.



"Вбивство президента і віце-президента і викрадення спікера палати отримали кодову назву "Фатха" - відкриття, як у першій книзі Корану, тому що Шаріф аль-Саллал є вести новий Джихад - священну війну проти невірних Заходу. Два роки тому я дізнався про кодове назві… На жаль, я не знав, про що йдеться».



Поганов описав відділення групи від ООП, тому що вони не думали, що навіть найжорстокіша з груп ОВП




зайде так далеко.



Я спитав його. "Як ви думаєте, де я їх знайду?"



Він замислився на мить. "Нью Йорк."



"Чому Нью-Йорк?"



«Арабські групи в Лос-Анджелесі перебувають під наглядом ФБР відколи Роберт Кеннеді був застрелений Сірханом Сірханом», - сказав він. «У Сан-Франциско надто багато радикальних угруповань будь-якого роду, а це означає, що він просякнутий урядовими агентами та інформаторами, які стежать за дисидентами, революційними чи ні. Нью-Йорк – ваше місто, містер Картер».



«Чи є там контакт, про який я маю знати? Може, хтось із арабських громад?»



Поганов похитав головою.



"Ні. Вони будуть триматися подалі від усіх. Це найкращий спосіб для них сховатися. Інший араб зрадить їх, навіть мимоволі. Араби люблять розмовляти. Він хвалився своїм друзям, що зустрів когось із Аль Асада. У свою чергу, вони поговорили. б з іншими про те, що знали людину, яка була в контакті з Аль Асадом. Протягом дня чи двох чутки розійдуться. Ні, група знаходиться на Манхеттені, але вони триматимуться там подалі від будь-якої арабської громади».



«Ви брали участь у цій операції, коли тренували їх?»



«У жодному разі, містере Картер. Я сказав вам, що дізнався про кодову назву операції, але не знав, до чого вона відноситься. Я зневажаю їхню тактику. Я б не мав до них жодного відношення, якби знав, що це саме те, що мав на увазі Шаріф аль-Саллал. Я просто даю вам свої найкращі припущення щодо того, як вони думають, ґрунтуючись на моїх розмовах із самим Шаріфом аль-Саллалом два роки тому. Однак я був з ними досить довго, щоб дізнатися, що вони думають не так, як ми».



Він зробив паузу, підшукуючи правильний вираз. «Я сказав би, що всі вони фанатики. Для кожного з них його участь – це те, що мусульманин назвав би «аль-амр-бі-льмаруф». Ви знаєте цю фразу? "



Я кивнув головою. "Це означає моральне зобов'язання".



Поганов із усмішкою мене похвалив. "Абсолютно вірно."



«Цей помічник – Юсеф Хатіб. Розкажи мені про нього".



Поганов замислився. Тінь пробігла його обличчям. «Хатиб – патологічний вбивця. Він не піддається контролю, за винятком однієї людини – Шаріфа аль-Саллала. Я пам'ятаю, як одного разу на тренуванні один із наших найкращих людей спробував навчити рукопашному бою. На жаль, він вибрав Хатіба як свого супротивника. Хатіб не знає, як "витягати удари", як ви кажете. Мій сержант зробив лише один фінт, перш ніж Хатіб напав на нього. Він перерізав людині горло ножем! "



Поганов похитав головою, ніби намагаючись позбутися спогадів.



«Що було найпрекраснішим, містере Картер, то це те, що ми аж ніяк не змогли переконати Хатіба в тому, що він зробив щось не так! Я думаю, це має дати вам уявлення про те, якою вона є людина».



На той час я знав, що маю всю інформацію, яку міг дати мені Поганов. Я встав. Тамар та співробітник ЦРУ вийшли з дому разом зі мною. Коли ми спускалися сходами, Поганов підійшов до краю ганку. І знову він був сірим, м'яким академіком. Він злегка посміхнувся нам і помахав нам, коли ми сіли в машину, щоб почати зворотний шлях у Топіку і літак ВПС, що чекав.



* * *



Четвер. 14:43 Манхеттен




Коричневий камінь знаходився у верхньому Вест-Сайді, неподалік Коламбус-авеню. Вулиця була усіяна звичайним сміттям, собачим послідом та брудом у районі Нью-Йорка. Четверо молодих людей сиділи на сходах, які круто вели до вузького дверного отвору. Двоє були чорними, двоє – пуерториканськими. Вони дивилися на мене, коли я піднімався потрісканими кам'яними сходами і штовхнув двері вестибюля.



Літак ВПС доставив нас із Топіки до Ла-Гуардіа. Лімузин привіз нас із Тамар у готель «Рідженсі» на Парк-авеню на 61-й вулиці. Ми зареєструвалися як містер та місіс Джуліан Страттон з Ель-Пасо, штат Техас. Нас супроводжували п'ять шкіряних та тканинних валіз, наданих ЦРУ. Бог знає, що у них було. Я дав Тамарі трохи більше тисячі доларів готівкою AXE і сказав їй піти за покупками, оскільки вона не взяла з собою нічого, крім сукні, в якій вона була, коли покидала Дамаск. Потім я впіймав таксі до кварталу від потрібної вулиці і вийшов з нього на Амстердам-авеню.



Усередині коридору стояв несвіжий запах - запах смаженої їжі, зламаної сантехніки, бруду та сажі, що накопичилася роками. Щаблі на другий поверх були покороблені, перила в олії. Наприкінці коридору я подзвонив у дзвінок біля обшарпаних дерев'яних дверей, що облупилися фарбою.



Я не дозволив зовнішньому вигляду дверей обдурити мене. Я там був раніше. Внутрішня частина цих дверей була облицьована листовою сталлю і мала три замки – один з них – поліцейський замок Fox з твердим сталевим стрижнем, який вставлявся у двері та кріпився до підлоги. Ніщо, окрім сокири чи ацетиленового пальника, не могло



знести ці двері - і навіть тоді на це піде від п'яти до десяти хвилин.



Я почув кроки. Потім пауза. Я знав, що хтось дивиться на мене через маленьке одностороннє дзеркало вічка. Я чув, як відводяться болти; двері нарешті відчинилися.



У дверях стояв стрункий молодий темношкірий чоловік. На його обличчі була широка посмішка.



"Гей, мужику!" - радісно вигукнув він, втягуючи мене всередину. Він зачинив і замкнув за мною двері. Обернувшись, він сказав: "Дай п'ять, чувак!"



Я поплескав його долонями.



"Ти рано встаєш", - зауважив я.



«Підніміться сьогодні», - оголосив він. «Почуваєшся добре сьогодні, чувак! Гарний день, щоб так почуватися, вірно?»



Я кивнув головою.



Він нахилив голову і витріщився на мене.



"Хіба це не соціальний візит, чи не так?" він запитав.



Я похитав головою. "Ні це не так. Ти все ще штовхаєшся, Дуейне?



Його губи розпливлися у широкій посмішці.



«Я не говорю «так», не говорю «ні», - сказав він. "Чому ти так питаєш?"



"Це важливо", - сказав я йому.



«Підемо і сядемо. У нас не було важкого репу, гей, мабуть, пару років!»



Я не рушив.



«Я запитав, чи ви все ще штовхаєте», - сказав я знову.



Посмішка Дуейна зникла. "Ти збираєшся мене дістати?"



Ні. Я просто хочу знати, чи у тебе залишилися контакти».



Дуейн повільно кивнув головою. "У мене є всі необхідні контакти".



Я оглянув кімнату. Він все ще був таким же брудним, як і два роки тому, коли я витяг Дуейна з поліцейського арешту через його допомогу. Він мав від десяти до п'ятнадцяти років. Він навіть не отримав умовного терміну. Дуейн цього не забув.



"Як справи, Дуейне?"



"Добре, чувак". Він упіймав мій погляд, блукаючи по брудній вітальні, і розсміявся. «Гей, чуваку, це не мій блокнот! Я мушу відвезти тебе туди якось. Це саме те місце, де я крутюсь і займаюся».



"І розрізаєш матеріал? І кладеш його в мішок?"



Дуейн весело знизав плечима. Так я печу свій хліб. Ти знаєш, як це буває, чувак».



"Ви маєте справу з важкими речами, Дуейне?"



Його очі похололи. «Ви маєте на увазі коня? Великий H? Справжнє лайно?»



Я кивнув головою.



"Нізащо. Просто горщик та трохи кокаїну».



"Це не робить вас великим дилером", - наполягав я на його самоповазі та гордості.



“Досить великий, тож мені не потрібно торгувати валізами. Ставши надто великим, тебе заарештують. Тебе не спіймають, за тобою йдуть великі хлопчики, вони хочуть взяти участь у твоїй дії. Я, я просто потрібного розміру. Нікого не турбую”.



В його очах з'явився незграбний вираз.



«Гей, чувак, я відчував себе дуже збудженим просто перед тим, як ти увійшов. У мене був гарний настрій. А тепер ти мене збиваєш», - звинувачував він.



"Мені потрібна твоя допомога", - сказав я.



"Яка допомога?" Він був насторожений. Я знав, що з ним буде важко впоратися, якщо він впаде в ще більшу депресію.



"Нюхайте, - сказав я, - і ми поговоримо про це".



"Не впевнений, що у мене є раунд", - обережно сказав він.



«Я тут не для того, щоб заарештувати тебе, Дуейне. Ти це знаєш".



"Ага", - неохоче визнав він. "Я знаю це."



«Тоді йди та пирні».



Дуейн раптово посміхнувся до мене. «Не потрібно нікуди йти», - сказав він, дістаючи з кишені невелику бульбашку. Він потягнув за тонкий золотий ланцюжок на шиї. На кінці висіла мініатюрна ложка. Він обережно розкрутив кришку флакона, висипаючи крихітну ложку білого кристалічного порошку. Він підніс його до однієї ніздрі, сильно вдихнувши. Порошок зник. Він зробив те саме з іншого ніздрі. Потім він повторив процес.



"Ви берете два і два зараз?" - Запитала я, маючи на увазі по два пирхання на кожну ніздрю.



Дуейн кивнув головою. «Так буде більше, чувак. Схоже, мені це потрібно з огляду на всю цю важку метушню».



Він простяг пляшечку і ложку. Хочеш? Моє частування. Найкраще з усіх».



Я похитав головою. "Ти знаєш, я не чіпаю це, Дуейн".



«Це справді хороший матеріал, приятель», - сказав він.



У мене не було причини сумніватися, що матеріал Дуейна був поганим. Великі хімічні компанії роблять це на законних підставах за ліцензією уряду США для використання в лікарнях і в медичних цілях. Він потрапляє до нелегальних каналів шляхом крадіжки у оптових торговців наркотиками, фармацевтів та лікарень. Це високоочищений кокаїн, тому він є чистим білим кристалічним порошком. У порошку можна побачити крихітні гострі кристали. Його можна змішати з молочним цукром більшою мірою, ніж з іншим кокаїном. Більшість кокаїну, незаконно ввезеного до Штатів, надходить із Південної Америки. Він не повністю очищений, має коричневий відтінок і не такий сильний. Але кожен штовхач вихваляється, що його речі чисті, неважливо, чисті вони чи ні.



"Забудь про це", - сказав я. "Я сказав тобі, що мені потрібна твоя допомога".



"У тебе є, якщо я можу дати", - обережно сказав Дуейн.



"Я шукаю групу арабів", - сказав я. Я розповів йому про Асада. Тобто стільки, скільки я думав, він мусить знати.



«Це ті араби, які вчора вбили президента та віце-президента?» Він був шокований.



"Вони і є." Я сказав йому, що думав, що вони сидять на Манхеттені. "Я хочу їх знайти".



"Ай-раби!" - здивувався Дуейн. Що мені робити з ай-рабами? Нічого подібного, мужику! Я не знаю жодних айрабів!



«У вас є контакти, – сказав я. «Я хочу, щоб інформація поширилася через кожного штовхача, якого ви знаєте – і через усіх, з ким він має справу. Копати? Хтось бачить, чує або навіть відчуває щось незвичайне, я хочу, щоб звістка повернулася до вас прямо зараз! слово мені! "



Дуейн почав посміхатися. "Shee-it!" - Вигукнув він. Ти просиш мене допомогти пуху? Чувак, де твоя голова?



"Я прошу тебе допомогти мені, Дуейн".



Він перестав сміятися. Він уважно обдумав заяву, перш ніж вчинити самогубство. Нарешті він кивнув.



«Точно! Під цією смаглявою шкірою, чуваку, ти брат. Ось чому я зроблю це.



Ми знову ляскали долонями.



«Ще одна послуга, Дуейне, - сказав я.



Він скоса глянув на мене.



"Хто тепер головний сутенер?" Я запитав. "Я теж хочу з ним поговорити".



Дуейн захоплено похитав головою.



«Людино, ти йдеш до кінця! Кіт на ім'я Візлі – він головний сутенер. Принаймні у нього найбільша стайня».



«Я не сказав, що це найбільша стайня, Дуейне. Мені потрібна людина з найкращою стайнею. Усі дівчата високого класу. Нікого на вулиці. Дівчата на виклик. Ті, хто має найкращу клієнтуру - наприклад, дипломати Організації Об'єднаних Націй».



"М-м-м," сказав Дуейн. «Я копаю. Це все ще Уеслі. Все, що у цієї кішки - найкращі дівчата. Кожна з них має свою квартиру. Кожна їх на Іст-Сайді. Ви бачите деякі з цих лисиць, ви ніколи не повірите, що вони в дикій природі! "



"Ви можете налаштувати його для мене?"



Дуейн кивнув головою. «Так. Будьте там, де я можу зателефонувати близько п'яти годин. Дайте вам знати.



Він провів мене до дверей і відчиняв кожен із трьох замків. Я спустився сходами повз двох чорних і пуерториканців, які холодно подивилися на мене вдруге, але не рушили з місця.



* * *



Четвер. 14:11 53-а Східна вулиця





Френк ДеДжулліо вийшов з ресторану, його охоронець на крок позаду нього, і повернув на схід від Медісон-авеню у бік парку. Він був лисіючим, легкий вітерець тріпав йому волосся. Він підняв руку, щоб розгладити кілька пасм. ДеДжулліо був зріст близько п'яти футів дев'яти дюймів, кремезний і дорогий костюм, пошитий на замовлення. Його туфлі були ручної роботи. Як і його краватка.



Його охоронець був вище шести футів на зріст, років тридцяти з невеликим, і м'язистий, як рестлер.



Я пішов по них. Пішоходів було небагато. Ми пройшли близько півкварталу в тому ж напрямку, а потім я раптово зупинився перед охоронцем, пробурмотів вибачення за те, що натрапив на нього, і, поки він продовжував йти, я підставив йому ногу.



Він спіткнувся. Вдавши, що намагаюся його спіймати, я схопив його за комір піджака і збив його з ніг по тротуару головою на ліхтарний стовп. Звук його черепа, що врізається в сталеву жердину, був подібний до удару кажана по дині. Він звалився на купу заплутаних рук та ніг. Коли велика людина падає, люди помічають це. ДеДжулліо зупинився і різко розвернувся. Я винен простягнув руки.



ДеДжулліо швидко опустився навколішки поряд зі своєю людиною. Навколо зібралося півдюжини чоловік. Двоє з них дбайливо схилилися над несвідомим тілом. Я підійшов до ДеДжулліо і торкнувся його шиї. Його голова швидко повернулася, так що він дивився в мою праву руку всього за кілька дюймів від його обличчя.



Він побачив короткий ствол невеликого автоматичного пістолета "Беретта" 32 калібру. Решта пістолета була в мене в кулаку, прихована від погляду натовпу, що збирається.



"Ходімо, Френку", - м'яко сказав я. Мої слова розносилися дуже близько. Це було досить далеко від натовпу. ДеДжиулліо глянув мені в обличчя.



"Якого біса…"



"В даний час!" Я сказав. «Якщо ти не хочеш прямо тут, Френку».



ДеДжулліо навіть не знизав плечима. Він підвівся на ноги, обтрусив складку на штанах і пішов поряд зі мною.



"Чия це яловичина?" - спитав він, дивлячись прямо перед собою і кажучи краєчком рота. «Я впораюся, якщо хтось має заперечення. Я маю вплив».



«Недостатньо. Просто заткнися і підемо до твоєї машини».



ДеДжулліо мав чорний седан Mercury. Зазвичай його водив його охоронець, тільки його не було поруч, щоб виконувати цю роботу.




Автомобіль був припаркований у забороненій для паркування зоні, але це нічого не означало для такого хлопця, як ДеДжулліо. Не отримали штрафу за паркування. Ми сіли в машину і рушили в дорогу.



"Ти збираєшся сказати мені, в чому річ?" - нервово спитав ДеДжулліо.



«Продовжуй їхати».



Ми проклали собі шлях через щільний рух у центрі Манхеттена, потім через тунель Квінс-Мідтаун до швидкісної автомагістралі Лонг-Айленду.



Іноді ДеДжулліо починав щось говорити, і я притискав дуло «беретти» до його скроні. Через деякий час його чоло було мокрим від блискучих крапель поту.



Ми поїхали бульваром Френсіса Льюїса, перетнули Північний бульвар і перейшли у Флашинг, недалеко від району Коледж-Пойнт. Ми довго їхали, поки я не знайшов те, що хотів - глухий кут, майже безлюдну вулицю з кількома старими покинутими будинками.



"Зупинися", - різко сказав я.



ДеДжулліо зупинив машину. Він озирнувся, йому не сподобалося те, що побачив.



"Це хіт?" Його голос насилу виривався з пересохлого горла.



"Вибирайся", - сказав я йому.



ДеДжулліо вийшов із машини. Коли він це зробив, я прослизнув за ним і штовхнув його ногою, плоска підошва зачепила його за спину. Він безпорадно впав на землю.



Я дозволив йому стати на коліна. На цей раз у мене була Вільгельміна, мій 9 мм. Люгер у моєму кулаку, і це злісний пістолет. Він великий. Він був побудований для одного – вбивати.



ДеДжулліо подивився на дуло пістолета, який я тримав за кілька дюймів від його чола. Я стояла над ним, розсунувши ноги. Коли ви стоїте так над чоловіком, який стоїть на обох колінах, ви отримуєте жахливу психологічну перевагу. Ви позбавляєте його всяких слідів гордості та мужності. Ви принизили його так само сильно, як можна принизити людину, тому що вона бачить себе абсолютно безпорадною, в той же час вона бачить вас як цілком могутню. Є також сексуальний підтекст, який він не може не усвідомлювати, як би він не намагався викинути його з голови. Для такої людини, як ДеДжулліо, вихованої в культурі, яка наголошує на чоловічому початку, це найогидніше почуття з усіх.



Пошитий вручну костюм ДеДжулліо був брудним. Плями поту просочилися через пахви його піджака. Через одяг просочувався різкий запах його тіла, що смердить переляком.



Я повернув ствол Люгера по його ключиці, тому що не хотів залишати мітки на його обличчі, але це болюче місце, щоб когось вдарити. Якщо ви докладете достатньо зусиль, це може паралізувати всю руку.



Де Джіулліо застогнав. Він заплющив очі.



"Відкрий очі, Френк".



Він злякано глянув на мене. Петлиці на комірі були підняті, вузол краватки розпущений. "Ви хочете, щоб я благав?" - уривчасто запитав він. «Добре, я благаю».



"Ти хочеш жити, Френку?"



Він тяжко проковтнув і кивнув.



"Досить зробити те, що я тобі кажу?"



Він знову кивнув головою.



"Я хочу, щоб ви відвезли мене до Великого Села".



«О боже, – прошепотів ДеДжулліо. "Він уб'є мене!"



"І я теж."



"У тебе є контракт на нього?" - хрипко спитав ДеДжулліо.



«Ти ставиш надто багато запитань. Я сказав тобі, що хочу, щоб ти відвіз мене до Великого Села. Яка різниця, чи вб'є він тебе, чи я уб'ю тебе? Ти також будеш мертвий».



ДеДжулліо обміряв мене примруженими очима. Незважаючи на страх, його проникливий розум почав оцінювати шанси. Я точно знав, що він думав. Чим довше він міг залишатися живим, тим більше у нього шансів піти від мене.



"Ви хочете, щоб я відвів вас до нього - чи ви хочете, щоб я привів його до вас?"



«Не грай у ігри, Френку. Я недостатньо тупий, щоб відпустити тебе тільки тому, що ти збираєшся сказати мені, що отримаєш Сальваторе. Я сказав, що хочу, щоб ти відвів мене до нього».



"Великий Сел ніколи не залишає офіс, окрім як додому", - сказав він. «Навколо весь час може бути десять, п'ятнадцять хлопців. У тебе ніколи нічого не вийде. Ти маєш бути божевільним».



"Я зроблю це", - сказав я коротко. "Ти збираєшся відвезти мене до нього?"



ДеДжулліо ухвалив рішення. Я міг бачити, як він думав, що шанси на те, що він залишиться живим, були б набагато кращими, якби він міг доставити мене туди, де він міг розраховувати на допомогу.



"Я візьму тебе", - швидко сказав він.



"Вставай."



Ми підійшли до машини. ДеДжулліо обтрусився, як міг, і почав заходити.



"Почекай хвилинку, Френку", - сказав я, поклавши руку йому на плече, щоб зупинити. "Я хочу показати тобі дещо."



Я вказав на порожню каністру з-під моторного масла ємністю 1 літр, що лежить на зламаній дерев'яній коробці. "Ти бачиш це?" Він кивнув головою.



"Дивися", - сказав я, змахнув Люгером, вистрілив і знову повернув його до його голови.



ain одним швидким рухом.



У пістолетній обоймі я мав заряд порожніх патронів. Порожнє вістря – неприємна куля. Він гриби, як тільки потрапляє у що-небудь – консервну банку, тіло чи людську голову. Банка буквально вибухнула у повітрі, розірвана на частини від удару кулі.



Очі ДеДжулліо розширилися. Він тяжко проковтнув.



"Я зрозумів", - сказав він. «Мені не потрібно більше переконань».



Ми проїхали назад через Квінс і поїхали швидкісною дорогою в Бруклін, впевненість ДеДжіулліо зростала з кожною милью, яку ми проїхали. Нарешті ми опинилися у складській частині міста неподалік набережної. ДеДжулліо проїхав розбитою, асфальтованою автостоянкою і проїхав повз будівлю.



Коли ми ввійшли через бічні двері, на нас подивилися півдюжини чоловіків. ДеДжулліо не звернув на них уваги.



"Це двері", - сказав він, коли ми підійшли до них. Мій Люгер був захований під пальто.



"Ти перший", - сказав я.



Я зачинив його за собою. В офісі було двоє чоловіків. Вони подивилися в обличчя ДеДжулліо і почали залазити всередину курток за рушницями.



Я дозволив їм глянути на Вільгельміну і сказав: «Не треба».



Вони завмерли.



"Це не хіт", - сказав я їм. "Просто скажи Великому Селу, щоб він вийшов".



Вони глянули один на одного. Один із них кивнув іншому та взяв внутрішній телефон. Він тихо заговорив по-сицилійськи.



Секунду через двері офісу відчинилися, і з них вийшов невисокий кремезний молодик. Він оцінювально подивився на мене, помітивши «Люгер» у моїй руці, злякане обличчя ДеДжулліо і тих чоловіків, які тихо чекали.



"Хто ти, чорт забирай?" - прямо спитав він.



«Скажи Великому Селу, що я хочу з ним поговорити. Скажи йому, що то Нік Картер. Він мене знає.



Присмаковий юнак повернувся в офіс, залишивши двері відчиненими. За мить я почув гучний, гучний, гнівний рев, і потім Великий Сел опинився в дверях.



Причина, через яку його називають Великим Салом, - через його вагу. Його зріст всього п'ять футів сім дюймів, але він важить близько двохсот вісімдесяти фунтів - і все це жирно. У нього потрійне підборіддя, яке майже повністю покриває його жирне горло і переходить на комір сорочки. Його костюм випирає по швах. Він – повітряна куля на ковбасних ніжках, з ковбасними руками в рукавах. І він зовсім лисий.



Великий Сал сказав: "Привіт, Картер".



"Привіт, Сальваторе".



Він глянув на своїх людей. "Кучка бомжів, ось які вони є", - кисло сказав він. "Вони дають мені деякий захист".



"Ти отримуєш те, за що платиш."



"Та пішли, Картер". Він з огидою похитав головою. "Хочеш поговорити наодинці?"



"Що ж."



Він повернувся і прошкутильгав назад до свого кабінету. Я пішов за ним, зачинивши двері перед кремезним хлопцем, який намагався піти за нами.



"Хто це?" - спитав я Великого Села, коли він сів за свій стіл.



«Він? Це мій старший син. Хороший хлопчик. Він має все, що потрібно. Він не такий, як інші. Чого ти хочеш?"



Я зручно влаштувався у шкіряному кріслі. Я дістав і вставив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником.



"Наскільки ти зараз великий, Сал?"



Він насупився. "Про що ти говориш?"



Скільки у вас солдатів? Наскільки велика ваша сім'я?



"Досить великий." Він ухилився від запитання.



"Я чув, що ви в наші дні capo di capi".



Великий Сал знизав масивними плечима. "Може бути. Деякі люди багато говорять, ви розумієте, що я».



«Кажуть, у тебе велика вага у місті. Вони слухають, коли ти щось кажеш».



"Може бути."



«І ви номер один за кількістю та лихварством».



Він не відповів. Його маленькі жорсткі очі ковзали на моєму обличчі, ніби він ніколи не бачив цього раніше і йому не подобалося те, що він бачив зараз.



"Мені потрібна твоя допомога, Сальваторе", - сказав я. "Ось чому я тут."



Він хмикнув. «Ти безперечно вибрав якийсь спосіб дістатися сюди. Якого лайна ти зробив із ДеДжіулліо?»



"Я його трохи налякав", - сказав я, посміхаючись, але без жодного гумору.



Ти його трохи налякав, так? ДеДжулліо має бути одним із моїх найкрутіших людей. Тепер він мені більше не підходить».



«Тож знайди ще одного».



«Ти хотів показати мені, що можеш дістатися до мене, га? Це все? Ти повинен був показати мені, незважаючи ні на що, ти зможеш додзвонитися до мене?



«Ось і все, Сальваторе».



"То що, якщо я не дам тобі допомоги, ти прийдеш за мною?"



"Особисто", - сказав я.



Він зітхнув. «Ти божевільний сучий син, Картер. Я хочу, щоб ти був моїм чоловіком. Дай мені кілера такого доброго, як ти, я зроблю нас обох багатими. Добре, тобі буде моя допомога. Що ви хочете?"



Я сказав йому про Аль Асада.




Не все, просто мені потрібно їх швидко знайти і що вони були на Манхеттені. "Я хочу знати де", - сказав я.



Це вони зробили це? Араби?



"Вони ті самі".



Він знову похитав головою. «Президент, віце-президент, пара членів кабінету – Господи! Куди, чорт забирай, наша країна йде? Ніхто не в безпеці, її більше немає»



Я не відповів.



"Як ти думаєш, яку допомогу я можу тобі надати, Картер?"



"Ви проникаєте в кожен куточок Манхеттена", - сказав я. «Між вашими збирачами лихварів та вашими лічильниками у кожному барі та цигарковому магазині ви проникли у кожен район міста. Я хочу знати, що відбувається в Іст-Сайді. Ніхто не висякається, якщо ви не знаєте, скільки штук він використовував серветок чи хусток. Мені потрібна ця інформація. Я хочу, щоб ви передали слово, що будь-хто, хто чує щось про цю групу арабів, піднімає трубку і повідомляє вам так швидко, як тільки може витягти цент зі своєї кишені! "



"І я передаю його тобі?"



"Це ідея."



Великий Сал провів мовою з внутрішньої частини рота. Він смоктав зуб. Нарешті він кивнув головою. "Добре."



Я встав. "От і все, Сал".



Великий Сал сидів на місці.



"Ти не збираєшся проводити мене до дверей?"



"Ви входите один, ви робите це самі".



Я зупинився біля дверей. «Не будь надто суворим із ДеДжулліо, - сказав я.



Великий Сал зробив непристойний жест на мене своїм середнім пальцем, тож я зачинив за собою двері та вийшов через фабрику. Ніхто навіть не глянув на мене.







Розділ п'ятий




Четвер 16:47 Грузинський готель. Парк-авеню





Коли я увійшов, у вестибюлі на мене чекав співробітник ФБР. Я знав його раніше. Його звали Клемент Тейлор. Він був одним із найкращих. Ми піднялися в мій номер. Тейлор виглядав стомленим; під очима були темні кола, а обличчя виглядало напруженим і напруженим.



Він простягнув мені аркуш паперу. "Цей список може бути вам корисний", - сказав він. «У нас є імміграційна служба. Ми працювали над цим з минулої ночі всю ніч безперервно. По-перше, ми витягли комп'ютерну роздруківку на всіх, хто в'їжджав до країни Близького Сходу за останні три місяці. Включаючи» туристичні візи, студентські візи – все працює. Якщо відняти тих, хто залишив країну, у нас залишилося кілька тисяч імен. Сьогодні рано вранці ми організували наймасовіше полювання, яке коли-небудь бачила ця країна. Було задіяно всі правоохоронні органи федерального рівня та штату. Вважаючи місцеву поліцію, я сказав би, що сьогодні над цим завданням працювали кілька сотень тисяч людей».



Він торкнувся паперу у моїй руці.



«Поки що ми знайшли всі імена у нашому початковому списку – крім них. Щодо решти, то вони чисті, наскільки ми можемо їх перевірити».



«Ви ж не кажіть мені, що всі ці імена пов'язані, чи не так?»



Тейлор похитав головою. "Ні. Просто ми або не можемо їх знайти, або вони не можуть довести, що чисті. Особисто я б сказав, що більшість з них не мають відношення до Аль Асада. Я поставив зірочку поряд з іменами тих, хто живе в районі Нью-Йорка". Йорка – або тих, хто зник з поля зору”.



Що, якщо вони використовували європейські паспорти? Я запитав.



Тейлор покірно знизав плечима. "Тоді нам не пощастило".



Я уважно вивчив імена у списку. Один одразу кинувся на мене: Юсеф Хатіб. А потім ще один: Шаріф аль Саллал.



Я вказав імена Тейлору. «Ці двоє. Сконцентруйтеся на них. Я хочу знати, коли вони приїхали до країни, куди пішли, кого вони бачили, що вони зробили. Всі!"



Тейлор записав імена. Продовжуючи писати, він запитав: "Вони там?"



"Саллал - головна людина", - сказав я йому.



"У них параною", - прокоментував Тейлор. "Вони використовували свої справжні імена, вірно?"



"Це більше, ніж психопатія", - сказав я, думаючи про наслідки. Це показує, що вони пишаються тим, що вони зробили. Вони хочуть, щоби світ знав про них. Чи не крадуться. Жодних масок, ніяких безликих терористів. Вони прагнуть досягти успіху або померти в цій спробі».



Тейлор підвівся і підійшов до телефону. Все його тіло зігнулося від утоми.



Він повернувся до мене. "Ми на все цьому", - сказав він. «Кожна людина у нью-йоркському офісі, а також у поліції Нью-Йорка. Якщо є що знайти, ми це знайдемо.



Вони б це зробили, але скільки часу їм знадобиться, подумав я. Ми мали дуже мало часу! Що ж, не зашкодить. Нехай намагаються щосили. Допомогла б навіть одна підказка.



Тейлор потер свої налиті кров'ю очі.



"Без сну?" Я спитав його.



"Немає часу навіть




- подрімати, - стомлено сказав він.



Я теж не сказав йому, що не спав усю ніч. Це було б несправедливо. Тейлор надривав свою дупу, поки я тримав золоте тіло Тамар у своїх руках.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги