«Я не повинен забути надіслати невелику записку співчуття його керівникам», - сказав я собі, кидаючись до центральної вітрини. Я не мав багато часу. Двоє приголомшених охоронців на землі цілком могли прийти до тями, не повідомивши мене. Так само їхні колеги, що полювали за "британським акцентом", могли будь-якої миті знову з'явитися в галереї. Також було можливо, що двоє – троє, можливо, четверо – охоронців, що залишилися на станції, швидко прийдуть на допомогу.



І я не хотів бути мішенню для всіх цих джентльменів.



У коридорах пролунав пронизливий дзвінок будильника. Використовуючи Хьюго як важіль, я щосили намагався підняти скляну кришку, але це виявилося непростим завданням. Нарешті, мені вдалося закріпитися на краю, очищеному покійним Распутіним. Довелося діяти швидко, але без ризику.



Я зрушив кришку з краю плінтуса і швидко взявся до роботи. Нефритова броня виявилася набагато важчою, ніж я очікував. Довелося піднімати частинами. Я шукав під правою ногою, під лівою ногою, потім під пахвами. Потім я поклав руку під голову і ціною сильного зусилля підняв груди. Я навіть заглянув під хуани та пі, які прикрашали вбрання Тоу Вана.



Але мікрофільму там не було.



Інші на моєму місці могли б здатися. Але це не на мій смак. Я впертий.



"Добре", - сказав я собі, люто думаючи. Він, мабуть, сховав це десь в іншому місці. Напружся, старий! Настав час змусити свій мозок попрацювати! "



Нефритові пластини поєднувалися золотою ниткою. Я знав, що броня порожня, але Пій Чу або його спільник, мабуть, не розірвали зв'язку, щоб принести плівку всередину. Подібне розграбування не залишилося б непоміченим, і декорації ніколи не залишили б Пекін у такому стані. Пластина, що служила рамкою носа, була відкрита. Я засунув у неї палець. Вона була порожня.



Підгузник, можливо… Так, звичайно!



Обладунки були представлені на тлі пурпурової повсті, що відтіняє синьо-зелений колір нефриту. Я схопив тканину за один кінець і почав її відривати. Вона була приклеєна до опори з необробленого дерева, яка контрастувала з видимими частинами лакованого цоколя. Плівку, мабуть, підсунули під повсть, а потім тканину акуратно приклеїли.



На жаль, мої дослідження були дуже короткими.







РОЗДІЛ VII.




Серед дзвону дзвонів я почув стрімкі кроки.



Я повернув тканину на місце, схопився за край кришки та натягнув її на цоколь. На перший погляд, ніхто не помітить, що набір Тоу Ван торкнувся.



На бігу я перетнув виставковий зал, ступив через мармурове склепіння і сховався між двома вікнами в галереї Мандалай. У вухах уже брязкотіли голосні голоси. Незабаром я побачив чотирьох охоронців: тих, кого я вже знав у особу, у супроводі двох колег. Але наприкінці коридору тремтіння і звук голосів змусили мене зрозуміти, що на допомогу йдуть інші охоронці, мабуть, із сусідніх крил Інституту культури.



Музей безперечно ставав дуже хворим місцем.



Настав час спробувати вибратися звідси. Просуваючись ближче до стіни, я пройшов уздовж галереї, не перестаючи уважно стежити за навколишнім оточенням. Я подумав, що найкраще пройти від вікна до вікна до металевих дверей і назад з того місця, де зупинився.



Сказати швидше, ніж зробити.



Я дістався кінця залу, не турбуючись про те, що доступ заблокований. Але якщо британцю вдалося обіграти захисників, я не міг зрозуміти, чому я не зможу зробити те саме. Якщо тільки його не було застрелено або затримано. Я нічого про це не знав.



Охоронець із кольтом 38 у руці ходив коридором перед броньованими дверима. Виття сирени змішалося в божевільній симфонії з шумом будильника. Шум був такий, що я навіть не чув своїх думок. У мене була ідея, що полк бірманських солдатів незабаром займе цей будинок, за згодою керівництва музею або без нього. Пильнування зробило ідеальні умови для стрілянини.



Мені б не довелося двічі натискати на курок. Але я не хотів додавати вбивство до серії злочинів, які я вже скоїв. Поки що група спостереження помітила в музеї лише двох мародерів: "British Accent" та його приятеля, виріченого свинцем у виставковому залі.



Я вийняв з кишені кілька монет і кинув їх якнайдалі. Одна з фігур відрикошетила про мармурову колону в добрих п'ятнадцяти ярдах праворуч від варти. Це була відволікаюча тактика. На шум чоловік завмер. Через деякий час, коли він виявив, що він все ще цілий, він підійшов до того місця, звідки долинав галас. Доступ до сходів на мить залишився без нагляду.



Я очікував саме цього «на мить».



Щойно він залишив свою посаду, як я вискочив за двері. Вона відкрилася під моїм поштовхом, і охоронець видав застережливий крик. Я вже був на сходах. Ревіння попереджувальних сигналів затихло, коли я стрімко спускався сходами, помітивши, на мій жаль, що пандус не призначений для ковзання вниз. Позаду мене почулися кроки. Мене помітили. Мені треба було дістатися до підвалу до того, як куля поклала край моєму перебування в Бірмі. Чого взагалі не було у моєму розкладі.



Кров стукала в моїх скронях. Приплив адреналіну пройшов крізь мене, як укол метамфетаміну, надаючи мені необхідного припливу енергії та впевненості. Я подвоїв швидкість, увійшовши до коридору підвалу. На щастя, двері залишилися відчиненими. Чи не надовго. Я вдерся до кімнати і замкнув її за собою.



І знову я поринув у темряву. Довелося запалити ліхтарик. Тримаючи його дуже низько, промінь був спрямований прямо на курну землю, я знайшов свій шлях серед нагромадження невказаних у каталозі предметів, що захаращували склад. Підійшовши до вікна, я сунув лампу назад у кишеню, вклав Вільгельміну в піхви і притулився до краю підвіконня.



Намагаючись уникати уламків скла, мені вдалося висунути голову, а потім і плечі. Це змусило мене зробити серію вражаючих вигинів, але щойно ковток свіжого повітря торкнувся мого обличчя, все інше здалося дитячою забавою. Все, що мені потрібно було зробити, це повзти по підлозі під'їзної доріжки, поки мої ноги і ступні не опинилися у віконній рамі.



Як тільки я повністю звільнився, я негайно помчав у напрямку Фейр-стріт.



Потім я швидко зупинився.



Дорогу перегородив армійський позашляховик. Жовте світло фар висвітлило прохід. Я притулився до стіни і знову рушив у протилежному напрямку. Я не знав, куди піду, але це був єдиний мій вибір.



Присутність армії на місці події навела мене на дві думки: по-перше, муніципальна поліція Рангуна явно страждала від нестачі кадрів; по-друге, влада не легковажно поставилася до нічного вторгнення до приміщень музею. Очевидно, вони побоювалися звинувачень з боку китайців, які звинуватили б їх у нездатності захистити дорогоцінний експонат. Але я недовго зупинявся на побоюваннях влади. Мого було більш ніж достатньо для мене. Інститут культури кишів солдатами, і моя безпосередня проблема полягала у тому, як мені повернутися до готелю. Сказати, що баланс сил був нерівним, дав дуже погане уявлення про реальність.



Так що я продовжував згортати назад по заваленому сміттям коридору, обережно ховаючись у тіні стіни. На другому кінці я ризикнув заглянути за ріг будівлі. Як я і очікував, подальший шлях був незрозумілий.



Задній фасад виходив на великий сад, оточений високими вітрозахисними огорожами. На зеленому лужку стояли стародавні статуї. Ряд потужних прожекторів залили світлом цю виставку просто неба. З висоти свого всезнання великий Будда дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Позаду нього я побачив символи війни у вигляді триголового слона та стилізованого лева. По той бік паркану я нарахував півдюжини джипів, з увімкненими фарами і які вказали в мій бік. Але найбільше мене турбувала хвиля солдатів, озброєних гвинтівками, щойно вдерлася на галявину, як рій сарани.



Я розчинився в тіні і озирнувся через плече. Інший позашляховик все ще був там, блокуючи доступ до Фейр-стріт. У будинку, що примикає до музею, не було вікна.



Так що в мене залишалося два варіанти: спробувати перетнути сад, ризикуючи виявитися зріженим кулями від солдатів, що оточили галявину, або повернутися на Фейр-стріт і знайти спосіб прорвати блокаду. Якщо чесно, жодна з цих двох формул мене не надто вразила.



Я знову глянув на садок. Їх була гарна дюжина. Мої шанси були дуже малі. Вибираю позашляховик. Коли я підійшов, я почув голоси.



- Обійдіть будинок! Ти, геть, іди позаду! Іди і обшукай мене нагорі. Можливо він залишився всередині. А складик? Ви впевнені, що він там не сховався? Ви все обшукаєте дюйм за дюймом?



Власне, це навряд чи мене розвеселило. Але найгіршим для мене було те, що я не міг дістати мікрофільм. Однак зараз не час вдаватися до безплідних жалю. Якщо я хотів і надалі служити інтересам АХ, мені спочатку потрібно було повернутися до свого номера в готелі і бажано цілим. Я сунув руку в штани і витяг П'єра.



Ретельно відрегульованим ударом я кинув цього хороброго П'єра, який пролетів повз джип і приземлився посеред Фейр-стріт. Я почув крик здивування і кинувся геть, опустивши голову. Краєм ока я мигцем побачив задушливу хмару диму, що клубилася в променях фар навколо машини. Крупнокаліберна зброя затріщала над приступами кашлю і затихла. Я не став зупинятися, щоб подивитися, надто зайнятий бігом по Фейр-стріт, яка через відсутність іншої можливості вела в протилежному напрямку від мого готелю.



Куля просвистіла в повітрі і зачепила мою маківку. Всі вогні були на мені, і я зиґзаґом рятувався від пострілів. Тяжке взуття на бігу стукало об бруківку. Прислухавшись, я дійшов висновку, що за мною женуться принаймні троє чоловіків. Проте стрілянина припинилася. Очевидно, їхні бойові рушниці не дозволяли їм стріляти на бігу.



Коли я мчав брудними вулицями, як проклятий, я підняв хмару пилу. Мої легені горіли. Під час цього слалому я відчайдушно шукав вихід. Вулиця була обнесена дерев'яними парканами та будинками із зачиненими дверима, що не дозволяло грабіжникам проникати до будинків.



Нарешті я покинув освітлене місце.



- Стій, чи я стріляю! - крикнув чийсь голос бірманською.



Але перекладач мені не знадобився. Саме тоді, у темряві, я миттю побачив своє рятівне коло і, не вагаючись ні секунди, стрибнув на нього.



Це був скоріше перехід, ніж провулок між двома напівзруйнованими дерев'яними хижками. Я поринув у темряву, намагаючись знайти обстановку.



Раптом моя нога щось ударилася, і я втратив рівновагу. Коли я впав уперед, я почув від жаху крик жінки. Я щойно розбудив сім'ю, що спала на підлозі посеред сміття, розкиданого по провулку. Дитина заплакала. Я витягнув свою найкращу бірманську мову, щоб ясно і швидко пояснити цим добрим людям, що я очікував від них.



К'яти, які я їм обіцяв, більше, ніж будь-яка форма мови, здавалося, переконали їх допомогти мені. Прослизнувши під найближчу ковдру, я почув голоси солдатів, що приєдналися до мене.



– Він пішов туди! - крикнув один із них.



Через секунду клацання чобіт заглушило крики дитини.



Різке світло потужного смолоскипа прорізало темряву. Проте я затамував подих, закопавшись головою під брудну ковдру. Пекучий біль змушував мене тремтіти. Фішка може баг, з радістю поміняю меню. Дитина все ще плакала. Його мати притиснула його до грудей, і я чув, як він жадібно смокче. Звук кроків був дуже близьким. Я намагався зрозуміти, що кажуть солдати.



- Хто тут ? - верескнув голос.



- Що… ти хто? - Запитала жінка з переляканим виглядом. Ми не маємо грошей.



"Ми не хочемо грабувати вас, розумієте", - відповів мій переслідувач. Хтось тут проходив?



«Ні, ніхто», - тремтячим голосом відповів її чоловік. Ми спали.



- Чорт, ми його втратили! - вигукнув солдат.



«Капітан кричатиме», - прокоментував один із його товаришів.



- Капітане, лайно! - підсумовує третій




З цими добрими словами троє солдатів обернулися. Я обережно залишався під ковдрою, поки стукіт черевиків повністю не вщух. Тоді я ризикнув підвестися. За винятком мене та моїх господарів, прохід тепер був безлюдний.



"Чай-зоо тин-тьху-тьху", - сказав я з глибоким зітханням полегшення.



Але бідняки все ще були надто налякані, щоб відповісти на мій подяку.



Я взяв гаманець і витяг пачку к'ят. З цим вони, мабуть, могли б харчуватися добрих три тижні, а може, й більше. Я засунув гроші жінці в руку.



"Чай-зоо тин-тьху-тьху", - пробурмотіла вона, недовірливо дивлячись на мене великими чорними очима.



Я встав і попрощався, сподіваючись швидко знайти важливе перехрестя, з якого я зможу зорієнтуватися. Але найскладніше було позаду. Тепер я мав усі шанси повернутися до готелю. Це було лише питання часу.







РОЗДІЛ VIII.




ДРУГИЙ ДЕНЬ у Бірмі. Через п'ять днів термін дії моєї візи спливає.



Я спав міцним сном, і мені наснилося, що хтось стукає в мої двері. Мої мізерні підсвідомі ресурси були мобілізовані, щоб спробувати розвіяти цей кошмар, але стукіт продовжувався. Мені довелося зіткнутися з фактами: у двері моєї спальні постукали. Я розплющив сонні очі.



- Джоше, це я! - крикнув Кейт із коридору. Ти ще спиш ?



«Більше ні», - промимрив я хрипким голосом. Одна хвилина.



Я неохоче виліз із простирадла і схопив перший предмет одягу в межах досяжності, в даному випадку м'яті боксерки, просочені сильним запахом поту. Я підійшов до дверей і повернув замок. Кейт, елегантна та свіжа, як троянда, увійшла до кімнати.



- Пробач, - сказала вона, - не думала, що зможу витягти тебе з ліжка.



- ... Нічого, - промимрив я, закриваючи за нею двері. Просто дайте мені трохи часу, щоб розібратися в усьому.



- Ти вчора вночі забагато випив? - Запитала вона, поки я йшов у ванну.



- Так, забагато, - говорю я, вітаючи себе з готовим поясненням.



На щастя, вона не спитала мене, чому я повернувся до своєї кімнати посеред ночі. Вірний своїй обіцянці, через п'ять хвилин до мене повернулася деяка подоба ясності. Коли я вийшов із ванної, Кейт сиділа на краю мого ліжка.



"Вгадай, що мені щойно сказав носій", - сказала вона, коли я почав одягатися.



– Що?



- Учора ввечері хтось увірвався до Національного музею.



- Без жартів ?



- То він мені сказав. Скажіть, чи ви вчора бачили виставку?



Я кивнув, не бажаючи вдаватися до подробиць.



"Я підозрювала це", - просто відповіла вона. Ви вечеряли з куратором, розумієте… Я, у будь-якому разі, розчарована. Дуже розчарована.



– А! Чим? - Запитала я, застібаючи сорочку.



– Ну, у Рангуні я хотіла побувати на виставці Хань.



- І що тобі заважає? - Сказав я, звертаючись до неї.



Я був щасливий, що подумав про те, щоб сховати Вільгельміна, Гюго та новенького П'єра, яких я взяв зі свого арсеналу.



- Що мене зупиняє? Гей, ти ще спиш? Ох! але ні, я забула тобі сказати...



- Ти голодна? - спитав я хрипким голосом, щоб не видати свого живого інтересу до його одкровень.



- Так, - відповіла вона, встаючи, - я голодна як вовк. Я хотів вам сказати, що китайці вирішили закрити виставку та повернути експонати до Пекіна.



- Це так ! Я зменшив тон, який хотів розслабити. І чому ?



- О, Джошуа! Ви напевне ще не прокинулися.



Щоб зміцнити її переконання, я позіхнув.



"Через те, що трапилося минулої ночі в музеї", - пояснила мені Кейт.



"Прикро", - прокоментував я трохи розчарованим поглядом, який був лише слабким відображенням моїх справжніх почуттів.



Але, незважаючи на мої напівзаплющені очі, тепер я не спав. Отже, мені довелося зробити навіть швидше, ніж очікувалося.



Тільки коли ми сиділи в їдальні за сніданком – рідкі качині яйця.



це зовсім не розпалювало мій апетит - те, що Кейт оголосила про свій намір виїхати з Рангуна наступного дня.



"Пора мені приступити до роботи, Джош", - сказала вона, штовхаючи яйця кінчиком вилки. Я їду в Пеган. Ви хотіли б поїхати зі мною? Звісно, на кілька днів. Як ти гадаєш, ти міг би… підтримати мене?



- Очевидно, - відповів я, намагаючись розсміятися. Я навіть цього дуже хотів би. На жаль, Кейт, я не думаю, що я маю час.



- Ой, Джош...



Його розчарований погляд був жалюгідним.



- Катю, клянуся, якби міг, я б приїхав!



- Добре. Ви не можете сказати, що я вам не подобаюсь. Я, мабуть, недосвідчена в спокусі, от і все.



- Катю, запевняю вас, що це тут не до чого. Ви знаєте це не гірше за мене. Тож вистачить завжди скаржитися на себе. Це вам зовсім не личить.



Підійшов офіціант. Я зупинив його і попросив записати їжу на мій рахунок, а потім додав:



- Ненавиджу їсти поспіхом і тікати, Кейт, але ...



- Звичайно звичайно. - Іди по своїх справах, - сказала вона.



Вона кисло засміялася і витріщилася на свою тарілку. У неї був такий же вид примхливої надутої дитини, як напередодні увечері під час вечері.



- Добре, побачимося сьогодні ввечері. Гарного дня.



«Бізнес і кохання ніколи не йдуть разом», - сказав я собі. Жаль. "



- Вітання! Містер Аунг Ну? Джошуа Морлі розмовляє телефоном. Я тільки-но дізнався… як шкода!



Засмучений голос куратора пролунав у навушнику.



- Жахливо, містере Морлі. Бридко, скандально! Я таке вперше бачу! Але найгірше те, що китайці дуже погано це сприймають.



"Я чув, що вони збиралися закрити виставку", - сказав я, намагаючись здаватися таким же стривоженим, як Аунг Ну.



- На жаль, так, - підтвердив Аунг Ну. Зараз китайський аташе з культури спостерігає за упаковкою експонатів. На щастя, нічого не пропало, але вітрина була пошкоджена. Схоже, грабіжники намагалися вкрасти похоронні обладунки.



- Наряд принцеси Тоу Ван?



- Точно. Приголомшливо, чи не так? (Я представив його виснажені очі за затуманеним склом окулярів.) Мене дуже швидко покликали. Я не спав усю ніч. Одні кажуть, що їх було троє, інші четверо.



- Чотири? - сказав я, ледве приховуючи здивування.



- Так, четверо. Негідники, містере Морлі. Купка беззаконних авантюристів, якщо ви запитаєте мене.



Так що містер Ікс завжди йшов моїм слідом. Я все ще не бачив обличчя таємничого посланця з Пекіна, але він, мабуть, усе ще переслідував мене.



- Чи були травми? - Запитав я, цікавлячись, що трапилося з "британським акцентом".



- Поранені? Я бачу, ви не чули подробиць, містере Морлі. Ймовірно, вони з'являться у вечірніх газетах. Ні, поранених немає, але одного з цих негідників застрелив один із наших охоронців. На даний момент влада його не встановила. Він житель Заходу, але не мав із собою жодних документів. Митна поліція веде розслідування.



- Я думав повернутися, щоб помилуватися цими чудесами... Ви впевнені, що китайці не передумають, містере Аунг Ну?



- Абсолютно безповоротно. Як я вже сказав, зараз ми збираємо речі.



- Я думаю, вони збираються відвезти їх додому?



- Так, на частину подорожі.



- Вибачте? Я не дуже добре стежу за тобою.



«О, це все питання політики, містере Морлі. Він глибоко зітхнув, але, принаймні, його не здивувала моя наполеглива цікавість.) Музей перевернуть. Це катастрофа. Кулі пробили стіни. Розбите скло, кров… Але, повертаючись до транспорту, ви, мабуть, не здогадуєтеся про проблему. Після заворушень не було повітряного сполучення між Китаєм - я говорю, звичайно, про комуністичний Китай - і Рангун. Тож завтра вранці експонати вирушать до Мандалаю залізницею. Там предмети будуть завантажені на літак, що прямує до Куньміна.



- Я розумію. Я залишу вас, містере Аунг Ну. Ти повинен відпочити. Мені здається, ви дуже засмучені.



Я чув, як він намагався засміятися. Це був сумний провал.



- Це найменше, що ти міг би сказати.



Але з цим уже нічого не вдієш. Тепер це ... це ...



-… справу зроблено. На жаль, ви маєте рацію, більше нічого не поробиш.



Наскільки мені відомо, це було не так. Мені треба ще багато зробити в дуже короткі терміни.



Як тільки я попрощався з куратором, я пристосував трьох своїх незрівнянних помічників і вийшов із кімнати. Опинившись на вулиці, я відмовився від двох чи трьох пропозицій поміняти к'яти на чорному ринку, перш ніж знайшов рикшу. Я попросив висадити мене на вокзалі біля ринку Богйок.



На виконання необхідних процедур у мене пішла майже година, дії чиновників уповільнювалися через колосальну складність формальностей і не менший колосальний брак копіювального паперу. На щастя, у Мандалай було заплановано лише один поїзд. Тому ящики з експонатами могли переміщатися лише ним. Подорож завдовжки сімсот кілометрів мала зайняти близько двадцяти шести годин. Принаймні після від'їзду з Рангуна погода мене не надто поспішала б.



Переконаний, що мікрофільм все ще захований або в нефритовому наборі, або в його основі, я хотів будь-що відновити свої дослідження з того місця, де я залишив їх під час нічного візиту до музею. Про те, що я визнаю поразку, не могло бути й мови, поки я не дослідив кожен затишний куточок і щілини обладунків Тоу Вана та шару, на якому вони лежали. Крім того, я не впадав у відчай розкрити особистість вбивці Пой Чу і Вай Цанга одночасно. Поїздка поїздом була моїм останнім шансом оглянути нефритові обладунки. Опинившись у Мандалі, я не міг на це розраховувати. Зайве говорити, що я не збирався повертатися до Сполучених Штатів із порожніми руками.



Перед від'їздом мені треба було виконати одну формальність. Переконаний, що British Accent зможе відповісти на деякі з моїх питань, я тепер хотів його знайти. І якщо тільки мій шановний колега не ховався десь у стінах радянського посольства, для мене було цілком можливо дізнатися про його відставку. Крім того, я був готовий обшукати всі готелі в Рангун.



Столиця Бірми з майже двома мільйонами жителів була дуже густонаселеним містом, але мало готелів, відкритих для західних туристів. Стренд був автоматично усунений: якби "британський акцен"т залишився там, я б не пропустив зустріч із ним хоча б раз. Зрештою, поле моїх досліджень було дуже обмеженим. У мене залишалося лише три варіанти. Я почав з найближчого закладу YWCA Inn [4]. Він був відкритий для представників обох статей. British Accent та його поплічники цілком могли бути спокушені стриманим та анонімним характером цього місця. Я легко знайшов маленьку цегляну будівлю без особи на вулиці Богалі-Базар, недалеко від багатолюдного ринку просто неба.



«Я шукаю двох друзів», - пояснив я клерку на стійці реєстрації, джентльмену з британським акцентом у супроводі кремезного, не дуже балакучого чоловічка.



Він швидко перегорнув низку облікових карток з іменами та номерами паспортів нинішніх господарів гуртожитку.



«Вибач, не тут», - відповів він так само балакуче, як і покійний, упертий чоловічок.



- Дякую.



Я сильно ризикував, описуючи двох чоловіків, опис яких, мабуть, дала поліція... але це було частиною моєї роботи.



Моєю наступною базою була Тамада, в районі пагод, яка є однією з головних туристичних визначних пам'яток Рангуна. Адміністрація найсучаснішого готелю у місті була зовсім не схожа на хостелу YWCA.



"Я не можу передати жодної інформації", - сказав він мені з натягнутою усмішкою.



- Чому? - Запитав я, розігруючи карту невинності. Вони давні друзі, і я маю вагомі підстави вважати, що вони залишилися з вами.



- Цілком можливо, - визнав він.



Він закрив свою велику бухгалтерську книгу і повернувся до своїх занять, ніби вже забув про мою присутність.



"Я знаю, що це можливо", - наполягав я, докладаючи великих зусиль, щоб зберігати спокій. Я хочу знати, чи це точно.



«У мене немає інформації для вас», - повторив службовець, розв'язуючи вузол на мотузку, який він використовував як краватку.



М'язистий носій спостерігав за нами здалеку. Я зрозумів, що за найменшої спокуси на примуси мене вигнали б за двері.



З болісною посмішкою я взяв свій гаманець зі шкіри алігатора і витяг нову купюру в сто к'ят. На чорному ринку вона коштувала близько 7 доларів США, але за офіційним обмінним курсом він коштував набагато більше. Одержувач кинув зневажливий погляд на неї.



- Це жарт ? - спитав він мене, скривившись з усмішкою.



- Ні, - відповів я, - пропозиція.



- У тебе можуть бути леза для гоління ...



– Як? "Або що? - Сказав я, не зовсім впевнений, що правильно почув.



"Леза для бритви", - сказав чоловік, погладжуючи щоку, щоб показати мені, про що він говорить.



Я заперечливо похитав головою, гадаючи, чи був він при здоровому глузді чи в мене галюцинації.



"Або, дорожні чеки", - сказав він тоном, який дав мені зрозуміти, що це було його останнє слово.



Я виписую чек на десять доларів.



«Цього вистачить, щоб купити тобі леза для гоління на рік», - сказав я, перекладаючи листок через прилавок.



Очевидно, задоволений угодою, він сподобався глянути на мене знизу вгору.



- Значить, ви хочете отримати інформацію про двох чоловіків.



"Так", - відповів я, імпровізуючи невеликий опис "British Accent" та його супутника.



Співробітник вивчив вміст свого реєстраційного журналу, проводячи гребінцем по рядках. Потім він глянув на мене з глибоким розчаруванням.



- Вибач, - сказав він. Вони не тут.



- А що з моїм чеком?



– Яка перевірка? Я ніколи не беру чайових від туристів.



З цією доброчесною заявою він повернувся до мене спиною і зник у своєму офісі.



Не знаючи, чому я не міг не розсміятися.



Все, що мені потрібно було зробити, це дістатися до вулиці Каба Айє Пагода, де десятьма роками раніше за допомогою росіян було збудовано "Озеро Іня". Судячи з того, що я читав, готель спочатку був у віданні ізраїльської компанії, а потім був переданий державному туристичному агентству. Розташований на березі однойменного озера, приблизно за 30 хвилин їзди на машині від центру міста.



Вийшовши з Тамади, я отримав десять доларів збитку, але, схоже, я краще зрозумів, що гід назвав «бірманським шляхом». Отже, я поторгувався за проїзд, який я знайшов прийнятним з водієм джип-таксі. Я виявив, що швидше та безпечніше здійснити поїздку на «салуні-джипі», як їх називали жителі Рангуна, ніж на одному з скутерів, що роїлися, як мухи, вулицями міста. Коли я сів ззаду і міцно вчепився в поручні, я молився до Небес, щоб моя поїздка мала успіх. Високе сонце запалило повітря, осяявши сліпучим білим світлом вулиці, заповнені жінками та чоловіками, підперезаними довгими яскравими спідницями. Південна піч розігнала рої комарів, які поглинули мене минулої ночі. Я парився на гарячій спеці, і мій піджак аж ніяк не допомагав. Але, бажаючи зберегти конфіденційність Вільгельміни, я ледве міг зняти куртку. Тому я спробував витримати вологий піт, намагаючись розслабитись.



Водій зупинив мене під чимось подібним до бетонного навісу, розширеного тканинним навісом, - незаперечний доказ того, що архітектурні проекти росіян не мають нічого спільного з американськими. Коли він попросив мене дати бритву як плату, я не здивувався.



Якщо висловити це правильно, готель був відразливим. Необроблений бетонний фасад без штукатурки був шорстким, потрісканим і поцяткованим іржею. Від будівлі справлялося загальне враження сірості та ветхості. Я не міг не думати, що це був, мабуть, не той відпочинок, котрий любив шановний "British Accent".



Я подарував своєму водієві справжню банкноту Федеральної резервної системи, що супроводжується твердою демонстрацією західної ввічливості. Потім, виглядаючи якомога відстороненішим, я увійшов до похмурої зали з голими стінами. Привид, який я виявив за стійкою адміністратора, був таким самим освіжаючим для видовища, як і стимулював уяву. Прекрасна співробітниця була одягнена у кристально-прозорий ансамбль лон'ї-ін'ї.



- Доброго дня, міс.



- Здрастуйте, сер, - відповіла вона, намагаючись не помічати мого захопленого погляду. Чи можу я бути корисною ?




"Звичайно", - сказав я, намагаючись відвести погляд від своїх очей, які нерішуче вагалися між двома її магнітними полюсами.



Я пояснив йому свою проблему максимально ясно та коротко. Я вже засунув руку в гаманець, коли вона дала мені відповідь на запитання, яке я ставив з самого ранку.



- Так, твої друзі тут, - заявила вона з посмішкою, мабуть, рада, що може мені допомогти. Вони прибули позавчора, і, якщо я не помиляюся, сер... (Вона помовчала на мить, настав час звіритися зі своїм реєстром. На щастя, вона не вважала корисним порадитися зі мною, щоб допомогти їй заповнити справи.) Так, містер Керрінгтон не виходив зі своєї кімнати весь ранок.



- Ах, цей Керрінгтон! - сказав я з найпрекраснішим виразом колоніальної зарозумілості в моїй колекції. Я бачу, що цей старий педераст не втратив своїх звичок, пов'язаних зі сном. А що з його партнером?



— Пан Сміт?



Якби Східного Лаки Лучано звали Сміт, я міг би називати себе Іваном Поповим.



- Це воно.



- Ну, знаєте, я не люблю... еээ... спостерігати за приходом та відходом клієнтів. Але, здається, я не бачила його минулої ночі. У будь-якому випадку ваш друг, містер Керрінгтон, ймовірно, може дати вам кращу інформацію, ніж я ...



- Ти правий. Можете мені назвати номер його кімнати?



"Номер 609", - відповіла люб'язна молода жінка, показуючи мені ліфти в іншому кінці холу.



- Ви дуже люб'язні, міс. Дякую.



- Будь ласка, - сказала вона із сором'язливою усмішкою. Сподіваюся, вам подобається ваше перебування у нашій країні.



- Я захоплений.



Зараз я був абсолютно щирий. Думка про возз'єднання з моїм старим знайомим сповнила мене радістю.



Вийшовши з ліфта на шостий поверх, я дуже обережно спустився холом. Жорсткий, холодний дотик Вільгельміни чуттєво пестив мою долоню. Вона була так само готова, як і я, втрутитись при першій же тривозі. Прийшовши до номера 609, я зупинився перед дверима і прислухався. Ні звуку всередині. Я обережно постукав. Нема відповіді. По-перше, дві речі: або Керрінгтон міцно спав, або він робив усе, щоб відмовити відвідувачів.



Я не приніс свого пластикового квадратика. Я автоматично повернув ручку, і, на свій подив, двері відчинилися. Подвійні штори були задерті. У темній кімнаті панував сильний затхлий запах і піт. Я постояв у дверях, намагаючись вловити будь-який шум. Нічого такого. Я ризикнув зробити крок. Підлога стогнала під моєю ногою, от і все. Я йшов уперед, попереду йшла Вільгельміна, яку я тримав двома витягнутими руками. Коли мої очі звикли до тьмяного світла, я міг розрізнити постать, що лежить у ліжку.



- Привіт, старий Керрінгтон! - глузливо сказав я.



Він не відповів.



Я раптово обернувся на місці і зачинив двері, але за мною ніхто не дивився. Я не бачив нічого, крім крісла ротанга, складеного на вершині гори одягу і брудної білизни. Я ввімкнув ліжко і, відчуваючи недобре, підійшов до ліжка.



- Керрінгтон!



Він ще не відповів. З настороженими очима я відпустив Вільгельміну однією рукою і струснув його.



- Керрінгтон?



Різким рухом я підтягнула простирадла і ковдри до ліжка. Керінгтон був там, безмовний і нерухомий, назавжди.







РОЗДІЛ IX.




Бліклі сірі очі Керрінгтона були спрямовані в стелю, ніби він розглядав вологі плями або фарбу, що відшаровується. У його погляді було трагічне, наполегливе сяйво людини, яка просить милостиню. На жаль для нього, у мене закінчилася дрібниця. Я вирішив проблему, заплющивши очі. Моєю першою думкою було те, що його застрелили зненацька, як Пой Чу та Вай Цанг. Але, нахилившись над ним, я одразу побачив, що моя гіпотеза не вірна.



Махровий рушник, який раніше був білим, був прикладений до його боку як компрес. Тепер вона була схожа на швабру, просочену неймовірно в'язким коричневим брудом. Оглядаючи підлогу, я також помітив деталь, що вислизнула від мене, коли я прийшов: краплі засохлої крові утворили пунктирну лінію від дверей до ліжка. Очевидно, Керінгтон був поранений напередодні в музеї. Йому вдалося повернутися до своєї кімнати і дістати ліжко. Але він уже не міг вибратися з неї



Я кінчиками пальців відсунув закривавлений рушник і досліджував причину смерті. Він був поранений у груди. Куля зламала йому ребро, утворивши жахливу відкриту рану, і застрягла в легкому, де, мабуть, була і зараз. Незважаючи на те, що втрата крові не здолала його, він не міг чинити опір легеневій кровотечі.



Я обов'язково замкнув двері, перш ніж перетворитися на Шерлока Холмса, без головного убору та без вірного Ватсона. Моїм першим відкриттям була купа попелу у відрі для сміття під раковиною в спальні. Я ретельно обшукав його і знайшов шматок картону розміром з ніготь, мабуть, з обкладинки паспорта. Я дійшов висновку, що це залишки паспорта містера Сміта.



Паспорт Ллойда Керрінгтона, офіційно виданий у Гонконгу, виявився гарною підробкою. Єдиним недоліком був занадто темний колір шкірозамінника.



Але саме вивчивши пістолет Керінгтона, я отримав незаперечне підтвердження його зв'язку з Москвою. Тому що в останньої, очевидно, дуже обережної, була інша зброя, ніж «Сміт і Вессон», яку я забрав у нього в Гонконгу.



Це був Browning 380, короткий та компактний пістолет величезної ефективності. Я поставив запобіжник і спустошив навантажувач. Залишився один із шести набоїв. Виробники боєприпасів у всьому світі маркують свою продукцію, як правило, довкола капсуля. Я дослідив патрон великого калібру і виявив, що в ньому не було тавра ні Шпеєра, ні Петерса, ні Норми, американських виробників. Кирила підказувала мені, що я знайшов патрони, зроблені в Радянському Союзі. Браунінг же був вихідцем із США.



Суть у тому, що Пой Чу, ймовірно, перевіряв і КДБ, щоб дізнатися, чи зацікавлені вони у покупці списку. Він їх, звісно, цікавив. Навіть якби у мене виник хоч найменший сумнів щодо цього, присутності Керрінгтона і Сміта напередодні в музеї було б достатньо, щоб розвіяти його.



Я поклав у кишеню патрон Керрінгтона та фальшивий паспорт. Я сказав собі, що документ, що засвідчує особу, якби я міг наклеїти на нього свою фотографію замість фотографії його незаконного власника, при необхідності міг би мені стати у нагоді. Я натягнув простирадло на тіло радянського агента і розстелив його білий костюм біля ліжка, який виявив при обшуку туалету. Можливо ті, хто знайшов труп, отримають повідомлення. Я був упевнений, що останній сон Керрінгтона був би набагато спокійнішим, якби він був похований у своєму білому лляному костюмі, а не у вульгарному савані.



Тож у мене було менше конкурентів. Але, як і раніше, залишався таємничий противник, який ніс відповідальність за два вбивства і, ймовірно, тільки чекав відповідного моменту, щоб зробити третє. Тобто той момент, коли б узяв мікрофільм.



Але було щось там, що мене турбувало, точніше, давало їжу для подальших роздумів. Справді, згідно з Аунг Ну, охоронці помітили чотирьох «авантюристів без віри та закону», як він висловився. Однак, якщо четвертий був агентом Пекіна, цілком імовірно, що він досліджував нефритову прикрасу під час пакувальних операцій, що передували повторному відправленню до комуністичного Китаю. Якщо так, можливо, незнайомець узяв мікрофільм, і мене випередили. Але, якщо припустити, що він прибув у музей надто пізно, незнайомець не бачив, щоб ми, Керрінгтон чи я, копалися в обладунках Тоу Ваня. Згідно з цією гіпотезою, він все ще не знав, де захований список. І я все ще був досить зацікавлений, щоб мене не вбили холоднокровно, як Пой Чун.



Усе це, звісно, було лише припущенням. Цілком можливо, що мікрофільм уже підібрали. Можливо, вони чекали першого шансу покласти край кар'єрі поганого N3. Тому що, незважаючи на фальшиву особистість, під якою я працював багато років, вони напевно знали, хто я. Менш як за рік до цього мене впізнав китайський військовий радник, коли я був у Катманду. Усунувши зухвалого Ніка Картера, китайські спецслужби цілком могли розраховувати уникнути низки проблем у майбутньому.



Але ніщо із цього не змінило мої плани.



Не було й мови про видалення себе з гри доти, доки я не ретельно не обшукав набір Тоу Ван. Я був так само сповнений рішучості наступного ранку сісти на мандалайський «експрес».



***



- Моя компанія не повинна надто надихати вас. Минуло десять хвилин, як ти сказав хоч слово.



- Вибачте, Кейт. Трохи замислився.



Я глянув на неї і посміхнувся до неї. Вона мала рацію: з самого початку трапези я губився в здогадах про своїх невидимих конкурентів. "Давайте подивимося на видимі речі", - вирішив я, деталізуючи переді мною чарівну білявку-археолога.



Я спитав її. - Хочеш ще вина?



- Крихітну краплю. Але скажи мені, Джоше, ти ще не торкнувся свого обіду.



- Їхня кухня залишає бажати кращого.



- Можливо, але все-таки треба щось з'їсти. Аби відновити сили.



- Ви нагадуєте мені мою маму, - сказав я, сміючись.



- Так тримати, і я теж не відкриватиму рота. Я ненавиджу те, що джентльмени порівнюють мене з мамою, сестрою чи дівчиною свого дитинства.



- Якби я не знав вас так добре, як я думаю, я міг би уявити, як ви влаштовуєте мені сцену.



"Саме так", - сказала Кейт, показавши мені мову. Я втомилася грати у реквізит. Чому? У Містера Морлі, мабуть, надто ризикована робота, чи не так?



- Давай, давай... що ти шукатимеш! Я займаюся абсолютно благородними заняттями, які є частиною американських традицій, такими як бейсбол та гамбургери.



- Месьє задоволений? - дуже влучно спитав офіціант, що виник з нічого.



"Все добре", - відповів я. Кава, Кейт?



- Дякую, ще чаю.



«Чай для леді та кави для мене», - замовив я.



- Не треба десерту? - знову запитав офіціант, прибираючи тарілки.



- Кейт?



Вона похитала головою.



- Ні дякую. Ви знаєте, американці дуже пильно стежать за своїм харчуванням.



Офіціант посміхнувся і зник. Я взяв цигарку і знову звернув увагу на Кейт.



- Коли я думаю про нашу зустріч, - говорю я, влаштовуючись на своєму місці і закурюючи цигарку. І ось ми разом у Бірмі...



Я дозволив своєму погляду блукати на обличчі мого партнера. Єдина незначна скарга, яку я міг подати, - це очі: вони були надто маленькими та надто холодними. Але в іншому було бездоганно. Її прямий, прямий ніс, повні губи і чудове світле волосся, що хвилями спадають їй на плечі. Я був змушений піти від неї… і Бог знає, що це був справжній примус.



- Ви впевнені, що не передумали? вона спитала мене.



- Як щодо ?



- Поїздка до Пеган. Ти ще не зі мною?



Офіціант повертався. Кейт замовкла.



Я зробив ковток міцної ароматної кави, яку він щойно поставив переді мною, і подумав, що це, безперечно, найкраща частина жахливої їжі.



«Сказати правду, - сказав я, знову ставлячи чашку на стіл, - я вирішив поїхати до Мандалаю завтра вранці.



- Ні? - Вигукнула Кейт, її очі розширилися.



- Так, схоже, це фантастична подорож, повна фарб, яскравих тропічних рослин і т. д., і т. д. Коротше кажучи, не можна пропустити.



Того ранку я сказав їй, що не маю часу поїхати з ним у Пеган, а тепер я сказав йому, що намітив собі поїздку в Мандалай.



Але, як це не дивно, мій поворот її не стурбував. Навпаки.



Вона сказала. - Мандалай! Ви їдете завтра вранці поїздом о 10:30?



- Так, але…



- ... Але я теж!



За сяючим виразом його обличчя я зрозумів, що ніщо не може зачарувати її сильніше.



- Без жартів ? - Запитав я, намагаючись виглядати задоволеним.



Якщо чесно, мене цей поворот трохи приголомшив. Компанія Кейт серйозно зірвала мої плани на подорож. Але я не бачив виходу.



Кейт кивнула, її очі були яскравими та дратівливими, як у щасливої дитини.



- Без жартів. Я їду поїздом до Mandalay більше половини шляху.



Спустіться до... давай подивимося... (Вона постукала кінчиками пальців по краю столу.) Тазі. Так це воно. Це майже п'ятсот кілометрів. На вокзалі мені сказали, що поїздка займе від п'ятнадцятої до вісімнадцятої години. У нас буде багато часу, щоб... е-е...



- Ви червонієте.



- Це правда ?



- Справді правильно.



- О, Джош, я нічого не можу з собою вдіяти.



Її щоки поступово забарвилися в пурпуровий колір, від якого незабаром її обличчя спалахнуло до коріння волосся.



- Не намагайся щось із цим поробити. Я знаходжу це чарівним.



Коли ми вийшли з ресторану, я взяв Кейт за руку, намагаючись зберегти усміхнене обличчя. Але за цим фасадом я був серйозно стурбований. Подобається мені це чи ні, але я мав зробити Кейт частиною мого проекту.







РОЗДІЛ X




ТРЕТІЙ ДЕНЬ. Залишилося всього чотири дні до закінчення терміну моєї візи.



Це була тиснява на станції. На перон висадили службовців, робітників, селян, жінок в оточенні кричучих дітей, готових кинутися у вагони, щойно прибув поїзд. Митники не стали обшукувати сумки. Проте один із них зник разом із нашими паспортами, які він повернув нам через півгодини без жодних пояснень. Я дійшов висновку, що це звичайна затримка і нема про що турбуватися чи хвилюватися.



Коли нам дозволили пройти через браму, поїзд в'їхав на станцію. Ми зарезервували місця у єдиному пристойному вагоні. За винятком одного вагона, реквізованого армією, решта поїзда складалася із старовинних вагонів із відкритими дерев'яними лавами, розставленими по обидва боки від центрального проходу. Як тільки двері відчинилися, по платформі поширився запах прогорклого поту та сечі.



"Може, мені краще було б сісти на літак", - сказала мені Кейт, коли я допомагав їй сісти у вагон.



- Занадто пізно. Крім того, поїзд буде набагато краще, якщо ви хочете побачити краєвид. Чи не правда?



"Звичайно", - визнала вона, явно невпевненим тоном.



Коли Кейт розмістили у своєму купе, я спустився вниз, щоб нібито купити фрукти у торговця, що йшов уздовж набережної. Насправді товар, який мене цікавив, не мав нічого спільного із кокосами. Я швидко піднявся на поїзд до рівня фургонів. Там завантажували предмети із виставки Хань. Загін бірманської армії стояв на варті фургона, а китайський аташе з культури керував операціями. Я намагався не з'являтися. Якщо Аунг Ну прийшов глянути на ящики з дорогоцінними археологічними знахідками і побачив, що я готовий сісти в той же поїзд, що й виставка Хань, збіг міг би здатися більш ніж випадковим. Я думав, що куратор не підозрював, що брав участь у пограбуванні музею, і мені це подобалося.



З того місця, де я був, я чудово стежив за процесом завантаження. Культурний аташе був єдиним присутнім китайцем. Таким чином, мій таємничий противник знаходився або в поїзді, або по дорозі назад до Пекіна. Але де б він не був, я сподівався, що не знайшов мікрофільм.



Я повернувся до голови поїзда, мої руки були завантажені свіжими фруктами.



- Ми ніколи не з'їмо все це! - Вигукнула Кейт, коли побачила, що я повертаюся.



"Що ж, ми розішлемо запрошення на невелику фруктову вечірку", - грайливо сказав я.



Я щосили намагався зіграти безтурботного туриста і, зокрема, не показувати їй, наскільки мене турбує її компанія. Я не знав, чи я її переконав. Кейт, у всякому разі, нічого підозрілого у моїй поведінці не помітила, або дуже добре приховала.



Був майже опівдні, коли поїзд нарешті рушив. Затримка мене не турбувала, тому що я не планував розпочинати свої дослідження до настання темряви. Єдине, що дратувало, - це Кейт, яка збиралася рано-вранці зійти з поїзда. Отже, мені довелося б діяти, поки вона спала. Інакше зробити неможливо.



Ми розмовляли трохи більше години, потім Кейт поринула в глибоку мовчанку. Я поставив їй запитання про Пеган, але вона позіхнула і сказала мені, що збирається подрімати. Я глянув на годинник. Було 1:52. На мене чекали ще кілька годин очікування. Чи варто було? Занадто рано говорити.



Крім назви, у поїзді не було нічого від Експресу



Протягом дня він робив незліченну зупинку в незліченних маленьких селах. Що й казати, з кожною зупинкою затримка збільшувалася. Жінки приходили та йшли у вагони, пропонуючи всілякі товари. Деякі носили солом'яні кошики, в яких вони несли широкий асортимент екзотичних фруктів: манго, дуріони, мангусти, рамбутани. Я постарався спробувати майже всі зразки. Я з'їв усі фрукти, куплені в Рангуні, і продовжував насильно годувати себе на кожній зупинці. Кейт почала дивитися на мене, ніби я збожеволіла. Безумство, можливо, але методичне і розважливе. Мені треба було знайти привід, щоб кинути її тієї ночі, нашої останньої ночі разом. Я думав, що мені вдасться послатися на гірші травні недуги. Але моє переїдання закінчилося, коли жінка запропонувала мені особливу страву. Вона розмахувала перед моїм напівприкритим вікном дерев'яною палицею, на яку було нанизано п'ять цілих пташок - голови та ноги, - які були підсмажені до отримання хрусткої червоно-коричневої скоринки.



- Добре! Добре! вона плакала спочатку англійською, а потім бірманською. Ах Лунг Каунг Па так!



Вона клацнула язиком і поплескала себе по животу, думаючи, що нарешті переконала мене.



Я вже наївся. Я не мав можливості випробувати цей жах.



- Що вона говорить ? - Запитала Кейт.



Мене вразило, що вона не розуміє бірманської, особливо таких простих речей. Вона все ще збиралася провести п'ять тижнів у Пегані у компанії тільки з бірманцями.



- Яке задоволення, - переклав я.



- Hoke ket, так, - запевнила жінка. Ве-ди добре!



- То ти намагаєшся? - Запитала Кейт з глузливою усмішкою.



"Я впевнений, що це чудово", - сказав я жінці, яка продовжувала розмахувати рожном перед моїм вікном. Але, щиро кажучи, я об'ївся. Не залишається місця навіть для цього частування.



Вона зневажливо знизала плечима і пішла спробувати щастя в інше вікно.



«Проте, - хитро наполягала Кейт, - тобі слід спробувати, просто щоб побачити.



- Дякую, я не хочу посилювати свою справу.



- Тобі погано?



Я взяв свій живіт обома руками і, мої очі смикали, корчив пики, поки вона не розсміялася.



- Не будемо вдаватися до подробиць, - відповів я. Допустимо, у мене легке нездужання.



Була тригодинна зупинка в селі Ньяунглебін, приблизно за сто шістдесят кілометрів на північ від Рангуна. Я вийшов з поїзда, бажаючи здійснити коротку прогулянку, але платформа була закрита митниками, які не дозволяють пасажирам залишити станцію. Довелося задовольнятися витягуванням ніг на помості. Я скористався можливістю обійти конвой колони, щоб подивитися, чи не пов'язана затримка з транспортуванням ханьської виставки. Півдюжини бірманських солдатів із рушницями присіли на п'яти поруч із фургоном. Сказати, що вони спостерігають за фургоном, було б відвертим маскуванням. Але я не мав часу зайнятися розслідуваннями. Мені довелося чекати свого часу: години заходу сонця.



Насправді, мені навіть довелося чекати довше.



Було майже одинадцята година, коли Кейт встала і попросила мене допомогти їй поставити ліжко. Я розгорнув вузьке ліжко, прикріплене до стіни, і поклав постільну білизну, яку нам дав швейцар. Кейт стягувала бігунок на блискавці, коли зупинилася, як укопана, побачивши, що я кинувся до дверей.



- Щось не так, Джоше? - спитала вона схвильовано та здивовано.



- Так.



– Які?



- Всі. Мені справді дуже погано. Боюся, що сьогодні я не складу велику компанію, Кейт. Це сумно.



З цим сумним визнанням я швидко обернувся, вдавши - частково дійсно - жертви жахливої нудоти. Я намацав дверну клямку.



«Не можу… не можу говорити», - промимрив я, припускаючи, що якщо я не вийду з купе відразу, я не зможу відповісти за наслідки.



"Бідолаха", - сказала Кейт, відкриваючи мені двері з жалем на обличчі.



Бідолаха швидко вирахував коридором у бік туалету.



Я замкнувся в брудному туалеті, в якому була дірка, поряд з якою стояло щось на зразок коробки для сигар, повної старих газет, розрізаних на квадрати. Я залишався там до тих пір, поки це було можливо, потім повернувся в моє особисте купе.



Я застелив ліжко, ретельно змазав Вільгельміну і ліг на матрац завтовшки з аркуш сигаретного паперу.



Заколисуючи лінивим муркотінням поїзда, я в півсні чекав, поки всі інші пасажири у вагоні ляжуть у ліжко. Потім я вийшов у коридор, щоб дістатися сусіднього фургона. Мій Rolex показав 12:17.



Дерев'яні лави з прямими спинками рипіли під вантажем бірманців, з боків яких лежав найрізноманітніший багаж. Незважаючи на відкриті вікна, атмосфера була їдкою та замкненою. Група чоловіків, що стукали кістками у кутку вагона, на мить перестала грати, щоб простежити за мною мовчазними цікавими очима. Я подарував їм найкращу з моїх добрих усмішок янкі і перейшов у наступний вагон, який був точною копією того, що я щойно залишив. Я дивився на свою спину. Жодної тіні мосьє X.



Пройшовши через п'ять хитких вагонів, усі вони були однакові, за винятком кількох деталей, я підійшов до дверей фургона. Я зробив глибокий ковток нічного повітря і поклав руку на втоплену ручку. Хеві-металеві двері ковзнули рейками. Як один чоловік, три солдати з сонними обличчями повернулися до мене неприязно.



Я зайшов у фургон і зачинив двері, не давши їм часу відкрити рота.



- Не допускається ! - верескнув найжвавіший з усіх, показуючи мені, щоб я повернув назад.



Я сказав англійською. – Що?



Троє чоловіків насупилися.



"Заборонено", - повторив інший охоронець.



Третій підкріпив свою заяву кивком, а потім додав англійською, щосили намагаючись підібрати слова:



- Під'їзд до... фургона заборонено.



За їхніми спинами я побачив ящики, вкриті китайськими ієрогліфами, де експонати були ретельно упаковані, щоб не розбитись. До мене підійшов один із солдатів. Гвинтівка, що надто вільно звисала з петлі, висіла в нього за спиною. Я заговорив з ними бірманською мовою, що миттєво їх заспокоїло. Один із них навіть посміхнувся.



"Вони всі сплять", - пояснив я, показуючи ззаду, щоб показати інші вагони. Мені було нудно, і я хотів викурити з кимось сигарет. Вам це цікаво?



Під час розмови я відкрив портсигар та роздав їм сигарет.



"Дякую", - сказали по черзі троє солдатів, отримавши цигарки.



Полум'я мого Данхілла висвітлило одне за одним три особи солдатів, які нічого не підозрювали. Я сів навпочіпки, як бірманець, і чекав, що молоді люди зроблять те саме. Вони повільно наслідували мене, коментуючи якість мого тютюну. Єдина лампочка випромінювала розсіяне світло всередині машини.



«Я репортер журналу з Великобританії», - оголосив я, гадаючи, який акцент міг би мати англієць, коли він говорив бірманською.



– Журналіст?



- Так. Я пишу статтю про китайську виставку, - сказав я, вказуючи пальцем на дерев'яні ящики, в одній із яких лежала прикраса тіла Тоу Вана. Ллойд Керрінгтон, - додав я, простягаючи руку, щоб закінчитися.



- Ти зупинився у Бірмі, в Рангуні? - запитав той із трьох, хто любив виставляти напоказ своє знання моєї рідної мови.



- Так. У готелі Озеро Іня.



"Набагато менш шикарно, ніж Strand", - пояснив він з посмішкою, що оголила блискучі зуби.



"Ставки на Strand надто високі для моїх гонорарів", - м'яко відповів я.



З ретельно розрахованою повільністю я встав, уникаючи різких рухів, і притулився до найближчої стопки ящиків. Я випустив дим, продовжуючи мирно базікати. Але, очевидно, мої товариші були схильні спати, ніж обмінюватися поглядами. Я продовжував розмовляти з ними, не зупиняючи повільно задкувати до задньої частини фургона.



Поліглот з банди встав, потягнувся, потім розчавив кінчик сигарети двома пальцями і сунув недопалок у кишеню.



"А тепер, містер Керрінгтон, нам потрібно повернутися у ваше купе", - сказав він мені англійською.



Непомітним рухом я просунув руку під куртку.



- Чому? - спитав я англійською.



- Це заборонено. Заборонено.



Він підійшов до мене. Я не рухався, чекаючи, що він буде поряд.



«Ходімо, містер Керрінгтон», - сказав він, повертаючись до своєї рідної мови. Ви завдасте нам неприємностей.



Я затиснув сигарету підбором і сказав:



- Я просто хочу тобі дещо показати.



– Що?



- Ходімо, посмієтеся. Давай хвилинку. Це… це… як це сказати?



Ніби я не міг підібрати слова, я зробив йому невеликий непристойний жест, який не вимагав коментарів. Вдруге він показав мені свої зуби, посміхаючись до вух. Я швидко витяг руку з куртки, і блакитне дуло Вільгельміни постало перед його круглими очима.



- Що що ...? - затнувся він збентежено.



- Все дуже просто, друже мій.



Ще до того, як він зрозумів, що з ним відбувається, Вільгельміна прилипла до горла, і я схопив його М-14. Потім вільною рукою я розгорнув його і прикрився за ним, як щит. Двоє його товаришів встали, але перш ніж хтось із них встиг зреагувати чи скрикнути, я дуже коротко пояснив їм ситуацію:



- Один жест, один крик, і я відправляю вашого друга до нірвани. Ясно?



"Hoke ket", - прошепотіли вони собі під ніс. Так Так.



- Ідеально. Киньте зброю на землю.



Моя бранець була знерухомлена, я тримав Вільгельміну біля горла, поки це не зробили двоє інших. Коли рушниці впали на підлогу, я відпустив його і штовхнув уперед. Я знову сунув руку під куртку і витяг нейлоновий шнур, який приніс із собою.



"Не забувай", - повторив я. Якщо ти промовчиш, я залишу тебе цілим. Інакше… Зрозуміло?



"Hoke ket", - сказали троє чоловіків один за одним.



Я передав мотузку англомовному солдатові і пояснив йому, як зв'язати своїх друзів, зв'язавши їм кісточки і зв'язавши їм руки за спиною.



З жахом хлопчик поспішив зробити те, що я його просив. Двоє його друзів, так само налякані, як і він, дозволили слухняно принизити себе. Насправді я не мав жодного бажання залучати Вільгельміну. У мене в кишені був глушник, готовий до використання у разі потреби, але я сподівався уникнути цього. Троє солдатів були дітьми.



Натхнений баченням Люгера, молодий солдат не марнував часу. Коли двоє інших були пов'язані, я сказав йому сісти поруч із ними. З досвіду я знав, що пістолет можна використовувати як мінімум двома способами. Я вдарив його прикладом по шиї ззаду, точно розрахувавши силу удару, щоб серйозно приспати, не спричинивши перелому. Від удару металу по кістках двоє солдатів смикнулися у своїх кайданах. Їхній друг звалився на землю, згорнувшись клубочком, як мисливський собака.



«Коли він прокинеться, його голова тільки болітиме», - заспокійливо пояснив я. Нічого більше.



Я приготував кілька смужок тканини, щоб заткнути їм рот. Я перевірив вузли їхніх краваток і пішов замкнути розсувні двері.



Мій годинник Rolex показував 12:51. На даний момент все йшло за моїм планом. Я покинув трьох своїх солдатів; Один уві сні, двоє інших пов'язані і вирушив на пошуки двох вже знайомих ідеограм, що позначають Тоу Ван. Ящик, в якому вони з'явилися, мав форму та розміри труни. Він був у задній частині фургона, і мені довелося перемістити кілька інших ящиків, щоб дістатися до нього. Тоді я обернувся. Двоє солдатів з кляпом у роті дивилися на мене широко розплющеними очима з жахом. Очевидно, вони хотіли вціліти, і це мене цілком влаштовувало. Ризик втручання з їхнього боку справді здавався мені дуже обмеженим.



"Не хвилюйтеся, хлопці, це все закінчиться, перш ніж ви встигнете усвідомити це", - сказав я, відкриваючи мініатюрну сумку з інструментами.



Мені здавалося, що мені знадобилося сторіччя, щоб розібратися з обкладинкою. Коли це було зроблено, я поставив його поруч із ящиком і почав ритися у стружках. Незабаром я був винагороджений: синьо-зелене сяйво приблизно двох тисяч нефритових пластин та золотих підтяжок сяяло перед моїми очима.



Секунди відраховувалися, поки я пробирався повз останню перешкоду, що відокремлювала мене від нефритової прикраси: кришки вітрини. Мене переслідувала думка, що будь-якої миті хтось може спробувати увійти у фургон - наприклад, командир загону - і виявити, що двері зачинені зсередини.



Реквізований армією фургон був причеплений до задньої частини іншого фургона, і в мене не було бажання потрапитися, щоб потрапити у фургон, солдатам довелося б залізти на дах і відкрити зовнішні двері. . Обдумувані цими думками, я працював із завзятістю, що заслуговує на похвалу.



Саме тоді один із солдатів почав стогнати під кляпом. Я повільно повернувся і поєднав погляди та погляди Вільгельміни з головою буркуна. Менш як за секунду він отримав повідомлення. По його щоці скотилася велика сльоза, і він кивнув, ніби говорячи: «Я більше не робитиму цього». Я швидко повернувся до роботи, прагнучи надолужити втрачене.



За десять хвилин я обережно поставив скляну кришку на підлогу машини. Відмовившись від прикраси, я відразу зацікавився повстяною тканиною, що покриває плінтус. Броня була прикріплена до боків вітрини за допомогою смуг тканини, щоб запобігти ударам по дереву під час транспортування. Я швидко розрізав їх ножем і зірвав повстяну ковдру. Щоб повністю зняти тканину з основи, мені довелося рухати броню взад і вперед.



Але навіть коли я зняв усю поверхню грубої деревини, я не виявив слідів мікроплівки. Я повернув голову до полонених. Безмовні й нерухомі, вони не зводили з мене очей.



"Ну нарешті! Він повинен бути десь тут! - сказав я собі, не в силах уявити собі можливість невдачі. Давай, Картер, дозволь своїй уяві трохи попрацювати. Де він міг це сховати? Пам'ятаєте, він був одним з кращих подвійних". агентів. Хитрість була його засобом для існування. Але, чорт забирай, у якомусь сенсі це теж твоє! Давай, копайся!



Під повстю нічого.



Під бронею нічого.



Нічого під хуанг, нічого під ногами. Я їх уже оглянув.



Або ж ?



Я відірвав голову від броні та намацав підголівник. Я здивувався, коли зважив його. Тверда бронзова деталь мала багато важити. Подушка, прикрашена позолотою та вставками з нефриту, була надзвичайно легкою.



"Чорт! Він порожнистий! Це означає, що..."



Я негайно заглушив свої внутрішні вигуки, щоб зосередити свою винахідливість на подушці.



Кінцями пальців я обмацував кожен куточок різьбленого предмета, шукаючи тріщину, знімну пластину – не знаю що, але щось, що давало мені доступ усередину. Якщо подушка була порожнистою, це означало, що Пой Чу або його приятель із Пекінського музею замінили оригінальний об'єкт чудовою імітацією. Незважаючи на ретельність різьблення та декору, підголівник, що стояв переді мною, був фальшивим, як тридоларова банкнота. Я підняв його і грюкнув по краю пакувального ящика. Один з кутів тріснув і звернувся до пилюки. Це була ні бронза, ні нефрит, а гіпсовий муляж, зроблений дуже талановитим фальсифікатором.



Побачивши, що я таким чином оскверню те, що вони визнали частиною археологічного скарбу, двоє стражників з жахом подивилися на мене широко розплющеними очима. Це справді був скарб, але зовсім іншого характеру. Я підняв його і жбурнув на край дошки. Він розколовся надвоє і, нарешті, загорнутий у рисовий папір, здався мені об'єктом, заради якого я прибув з іншого кінця світу.



На цей раз я випередив містера X.



Стискаючи механізм, оскільки було вже більше години ночі, я відкрутив задню частину свого Rolex і вставив мікрофільм. Наданого житла було достатньо. Мій годинник, звичайно, був водонепроникним, антимагнітним і т.д. і т.д. Список буде там у повній безпеці, поки я, нарешті, не витягну його звідти.



Я зобов'язався повторити всі операції у зворотному порядку. На фосфоресційному циферблаті мого годинника Rolex було 1:21. Я поклав повстяну плівку на цоколь, потім повернув броню на місце, не забувши прорізаних ременів, які я надійно зав'язав. Зробивши це, я відсунув важку скляну кришку, видавив стружку на всі щілини і завершив свою роботу, акуратно прибивши дощечку, що закривала дерев'яний ящик. Потім я змусив уламки муляжу зникнути, закопавши їх під різними ящиками. Якщо хтось їх шукав, то на їх пошуки потрібен час.



1:35. Якщо я не помиляюся, поїзд не увійде на станцію Тазі раніше за п'ять годин.



Ще залишалося достатньо мотузки, щоб зв'язати приголомшеного солдата. Що я зробив. Йому теж заткнув рота, як і його товаришам, і до того часу, коли він прийде до тями - мабуть, не на годину - він уже не зможе бити на сполох. Я все ще стежив за тим, щоб двоє інших охоронців не послабили мотузки.



Все було гаразд.



Все, що мені потрібно було зробити, це додати останні штрихи до мого сценарію. Стоячи спиною до двох солдатів, я витяг з кишені паспорт Керрінгтона і поспішив до дверей, прикинувшись, що випадково впустив його. Я із задоволенням помітив, що один із молодих бірманців помітив паспорт і почав його розглядати.



Я відімкнув двері і повернув голову до зв'язаних солдатів.



«Спробуйте подрімати, хлопці», - порадив я їм. Ніч буде довгою. Твоя тьху може! [5]



Повільно і обережно я відчинив важкі металеві двері. Я виглянув і виявив, що зіткнувся віч-на-віч з двома блакитними очима барвінкового кольору, що дивилися на мене з повною недовірою. Але коли вони побачили через моє плече трьох зв'язаних солдатів з кляпом у роті та лежачих на землі, у мене склалося враження, що вони ось-ось вилізуть з орбіт. Я зачинив двері і схопив її за руку, перш ніж вона з криком втекла.



Кейт виглядала змученою, як людину, яка щойно пройшла повз привид.







РОЗДІЛ XI.




- Боже! Але що ти тут робиш? Я пирхнув, намагаючись не розбудити весь поїзд.



- Які справи? Це ... ви ставите мені запитання!



Вона спробувала відсунутись, але я міцно стиснув її. Я схопив її за підборіддя і обернув до мене обличчям.



- Тепер ти послухай мене, - сказав я. І ви зробите те, що я вам скажу. В тому числі ?



Маленька Кейт збунтувалася. Але я не хотів дозволяти їй відплату, хоч би заради її власної безпеки.



Перш ніж залагодити стосунки з нею, я витяг зі свого спорядження маленький Єльський замок і повісив його на розсувні двері. Щоб відкрити замок, потрібно було б п'ять чи десять хвилин, а для мене заощаджена хвилина могла б стати шансом піти, не турбуючись. Моя робота закінчилася, я затяг Кейт між фургоном та попередньою машиною. Великі, накладені одна на одну, залізні пластини тремтіли під нашими ногами. Вітер плескав нас по обличчях, і волосся Кейт майоріло на всі боки. Вільною рукою вона розсунула локони на лобі, а іншою марно намагалася вирватися з моїх обіймів.



Я запитав. - Ви йшли за мною. Я хочу знати, чому!



- Мені! Слідувати за тобою? Ти жартуєш ! - вигукнула вона захеканим голосом, але, мабуть, злякалася трохи менше, ніж кілька хвилин тому.



- Не намагайся розповідати мені казки! Якщо ви не пішли за мною, поясніть мені, що ви тут робите.



Молода дівчина з доброї родини не вмерла всередині неї. Це вона сама гордо відповіла:



- В якій честі ви вважаєте себе вправі ставитись до мене так ви?



Її голос був їдким, обличчя почервоніло. Я глянув за неї в переповнений фургон. У нашому напрямі ніхто не йшов.



- Я хочу знати, чому ти пішла за мною! – повторив я.



– Я хвилювалася після твого… твого дискомфорту. А потім я не могла заснути. Комари зводили мене з розуму. Я підійшов до твого купе і побачив, що воно пусте. Я… Цікаво, що відбувається… Знаєш, це все ще смішно…



«Щоб бути смішним, воно кумедно», - прокоментував я, скоріше як особистий роздум, ніж для інформації Кейт.



Я все ще тримав її за зап'ястя, але тепер я вів її темними коридорами фургонів до паровоза. Чим більшу відстань я поставлю між собою та фургоном, тим краще.



- Ти не сказав мені, що ти там робив, - сказала вона.



- Шшш! Замовчи! Якщо ти не хочеш убити нас обох.



- Вбити нас?



- Так, моя лань! Ми не в мильній опері. Це серйозно та пов'язано з великими ризиками. Ви обов'язково маєте робити те, що я вам кажу, добре? Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося. Сподіваюся, ти мені віриш.



Вона не відкривала рота, поки ми не сіли в її купе. Я зачинив двері й важко зітхнув. Я виграв? Питання ще не вирішено.



– Ви щось вкрали з експонатів? Кейт спитала мене шокованим голосом. Ось чому ти передумав в останню хвилину, га?



- Зміна настрою? Як на рахунок цього?



- Про від'їзд у Мандалай, звичайно! Вранці ви сказали мені, що їдете з Бірми. (Вона закриває обличчя руками.) О боже… я не знаю, що й думати. Я думала... що ти був...



Ким? - люто сказав я, ледве стримуючи роздратування. Але, до речі, як ви дізналися, що виставка перебуває у поїзді?



- Це було написано чорним по білому в сьогоднішній ранковій газеті, тільки уявіть! Поки не доведено протилежне, я все ще вмію читати.



- Можливо, але завжди, доки винність не буде доведена, ти не вмієш читати бірманською.



- Якби ви поінформували себе трохи краще, ви знали б, що на другій сторінці є колонка англійською мовою. А тепер перестань ставитися до мене як до брехуна. Якщо є те, чим я не є, то це їм! Окрім того, що це означає? Я думаю. Я почуваюся перед судом присяжних. Я не зробила нічого поганого. Якщо хтось тут винен, то це ви. Ти злодій, а не я.



- Давай, Кейт, я не злодій. Нічого не взяв із експонатів. Нарешті нічого, чого немає.



Я закусив губу. «Обережно, Картере! Не будь надто балакучим... - сказав я собі. Я вирішив змінити свою тактику і спробувати переконати її, не роблячи жодного натяку на те, що прямо чи опосередковано стосувалося Осі.



- Послухай мене, - сказав я. Я виглядаю так, ніби ношу навколо себе статуетки двохтисячолітньої давності чи дрібнички? Чесно кажучи? Якщо тільки я не засунув їх у ...



Я знову закусив губу, але не для того, щоб пощадити майже невинні вуха Кейт. Я затримав подих і приклав палець до рота. У коридорі луною лунали квапливі кроки, що супроводжувалися гарячковими вибухами голосів. "Чорт забирай! Я говорю собі. Їм не знадобилося багато часу, щоб виявити горщик з трояндами. А тепер почекаємо решти. "



Незважаючи на паспорт, який я добровільно кинув у фургоні, я зрозумів, що влада надовго не обдурить. Солдатам достатньо було поглянути на фотографію Керрінгтона, щоб зрозуміти, що власник документа і я були двома різними людьми. Фотографію було відзначено офіційною тисненою печаткою, яку не можна було відтворити за допомогою імпровізованих коштів. Якби я мав трохи більше часу переді мною, я зрештою знайшов би когось у Рангуні, щоб зробити цю роботу, і я замінив би портрет людини з КДБ своїм власним. На жаль, це і була розкіш, якої мені катастрофічно не вистачало з початку цієї місії, настав час.



Очевидно, вони вже шукали людину, яка відповідала опису мене охоронцями. І в поїзді немає нікого краще за мене, щоб відповідати цьому опису.



У двері різко постукали. Я подивився на Кейт збожеволілими очима. Вона була моєю єдиною надією. Без його допомоги тепер усе могло б закінчитися за лічені секунди.



- Вітання ! - крикнув хтось ззовні. Міс… Холмс. Відкрийся, будь ласка! Контролер.



Я знову глянув на неї, намагаючись переконати її - хоча б за висловом мого обличчя - у своїй невинності.



Кейт відповіла сонним голосом. - Що трапилося?



Вона роздяглася і в мить ока, потім одягла м'ятий махровий халат.



«Це митний інспектор та диспетчер поїзда», - оголосив інший голос із коридору.



У свою чергу чоловік почав владним кулаком бити у двері.



- Одну секунду будь ласка! - роздратовано сказала Кейт. Я знаходжусь у ліжку!



Вона підморгнула мені. Я кивнув у відповідь і пірнув під ліжко, де розпластався на підлозі. Якщо двоє чоловіків обшукають купе, вони, без сумніву, знайдуть мене. Але в мене не було вибору, окрім як ризикнути.



Кейт вимкнула лампу. У маленькій кімнаті були лише тіні. Тіні, серед яких найбільш скомпрометованою була тінь Ніка Картера. У мене перехопило подих, коли я почув, як Кейт відчинила двері в темряві. Вона відкрилася на кілька дюймів, ніби захищаючи свою скромність від цікавих очей двох вечірніх відвідувачів.



- Так? Що відбувається



- спитала вона, перш ніж випустити одну з найпереконливіших позіхів, які я коли-небудь чув.



- Ми хочемо оглянути купе, - заявив митник авторитетом джентльмена, який не звикли чути відповідь «ні».



- І чому ? - Запитала Кейт, зніяковіло посміхнувшись, як мудра маленька дівчинка. Спершу ви мене розбудили, а тепер хочете обшукати мої речі! Зізнаюся, що не розумію, панове. Я завершив митні формальності у Рангуні.



– Вибачте… незручності, – прямо випалив митник. Але диспетчер каже, що вдень ви були з британським джентльменом. Правильно чи ні?



«Ви маєте на увазі сер… Ее… Я думаю, Фітцхью», - відповіла Кейт з майже непомітною невпевненістю. Так, я був із ним. Це забавно…



- Чому смішно? - Запитав диспетчер, явно почуваючи себе незатишно.



Він, мабуть, не звик будити молодих американських туристів посеред ночі.



- Чому? – повторила Кейт. Тому що я знайшов його дивним. Він здався мені дивною людиною... з мінливим настроєм. Але він спустився в ... Як називається село одразу після Ньяунглебіна?



- Toungoo.



"От і все", - сказала вона, позіхнувши ще раз. Він спустився в Таунгу. Я навіть помахав їй через вікно. Але що тобі від нього потрібне?



- Він не вийшов з поїзда, міс Холмсе! - гаркнув митний інспектор.



- Але запевняю вас, що це так, панове! Я бачив це на власні очі. Говорю вам, я помахала йому на прощання через вікно… а потім він пішов.



- Мій жарт. Ееє… Тобто «ні», - негайно поправив контролер. І після того, як Таунгу пішов, ви більше не бачили цієї людини?



– Ні.



- Дивно. Дуже дивно. Він зайшов у багажний фургон, побив солдатів та вкрав дуже дорогу китайську колекцію. Знаєте, це дуже, дуже дратує уряд Бірми.



- Звісно, розумію, - співчуває Катя.



«Тож тепер, – сказав митний інспектор, – його треба знайти.



- Чудово! Кейт вигукнула, ніби вона щойно усвідомила ситуацію. Чи маю я розуміти, що ця людина, з якою я розмовляв увесь день, вкрала цінну річ? Але що ви збираєтеся робити, щоб знайти? Мій Бог ! Сподіваюся, він не озброєний! Ой! Я був зовсім приголомшений… Я, який вважав Бірму спокійною та безпечною країною…



- Спокійна та впевнена Бірма, - вилаявся контролер. Жодної небезпеки для вас, міс. Тепер усюди у візках солдати. Велика безпека для вас, мадемуазель. Обіцяно.



– А ви ще не знайшли? З усіма своїми солдатами!



Я уявив її великі світлі вії, які, мабуть, майоріли зі швидкістю сто миль на годину, і її барвінкові шапки, які злякано блищали. Я був дуже, дуже щасливий з Кейт. Навіть пишаюся собою.



– Ще ні, – визнав митник. Але незабаром це точно. Наступна станція – Тазі. Ми всюди зводимо барикади між Тазі та Мандалаю. Але тепер ми просимо відвідати ваше купе, міс Холмсе.



- Добре. Але я, щиро кажучи, не розумію чому. Я спала кілька годин.



Смуга бурштинового світла розлилася по підлозі. Кейт відчинила двері. Я побачив, як увійшли дві пари парусинових туфель із гумовою підошвою, увінчані двома синіми саржовими низами штанів. Я став якнайменше під ліжком, яке служило моїм укриттям. Ноги зупинилися за кілька дюймів від мого обличчя, і я почув, як на ліжку опускається фіранка. Багаж Кейт був складений переді мною. Я міг бачити блузку та спідницю, які вона кинула туди за кілька хвилин раніше, у верхній частині чарки. Якщо один із двох чиновників нахилиться, щоб обшукати сумки, я буду виявлений.



- Що це таке ? - Запитує голос митного інспектора.



- Мої валізи. До речі, це наводить на думку… Я забула!



Забула це? Сказати їм, що я був там, ховався під ліжком? Я притулився спиною до перегородки і просунув руку під пояс, щоб схопити П'єра. Якби я його ввімкнув, усі у відсіку за секунди корчилися б на підлозі під дією газу. Всі мешканці, включаючи мене, якщо я не зможу піти їх з компанії досить швидко. То був ризик.



Я почув клацання босих ніг Кейт, коли вона підійшла до мене. Дві маленькі білі руки з'явилися в моєму полі і розкрили валізу.



Вона залишила укриття, притуливши його до ліжка, утворюючи перегородку між двома відвідувачами та мною. Справді кмітливий, маленький учень.



«У мене є американські сигарети», - заявила вона легковажним тоном. Можливо, ви із задоволенням спробуєте їх.



- Американський тютюн! - Сказав контролер захопленим тоном. Можливо, у вас також є е-е, леза для бритв, міс Холмс.



Безперечно. На щастя, Кейт доводилося голити ноги, бо приблизно за дві хвилини митник і диспетчер йшли з пачкою цигарок та пачкою бритв у кишенях.



Вона спитала. - Ти впевнений, що я тут у безпеці?



"Повна безпека", - заспокійливо сказав диспетчер. Жодної небезпеки, міс Холмс. Чай-зоо жерсть тьху-день.



- Так, дякую, - додає митник. Чай-зоо жерсть тьху-день.



- Чай-зоопарк і тобі теж, - підсумувала Кейт, зачиняючи двері.



Я залишався під ліжком, прихований кришкою валізи, поки кроки двох чиновників не зникли в коридорі. Злегка скривившись, я вибрався зі своєї дірки і встав, розтягуючи м'язи, що затекли. Кейт відступила на інший кінець купе і притулилася до перебирання. Вона подивилася на мене, як на зовсім незнайому людину.



- Я не знаю, хто ви, - прошепотіла вона так тихо, що мені довелося докласти зусиль, щоб її почути, але ви зробили мене своїм спільником. Це зроблено. І я не можу більше до цього повертатись.



Мій бізнес був би набагато простіше, якби я міг сказати їй, що вона щойно виконала свій обов'язок громадянина. Але, мабуть, не могло бути й мови про те, щоб сказати їй, що я хотів забрати з підробленої подушки Тоу Ван.



- Дякую, - сказав я. Якийсь час я думав, що все скінчено, але ви страшенно добре їх обдурили.



- Так, я маю приховані таланти. - Справжній професіонал, - посміхнулася вона. А тепер що ти збираєшся робити, Джоше? Як ви вважаєте, ви можете зійти з поїзда, щоб вас не впізнали? Ти чув ? В усі вагони розмістили солдатів. Тазі кишатиме митницею, поліцією та солдатами.



«Кому ви це кажете! "Спільник", - сказала вона. Вона мала рацію. Я зробив усе, що міг, щоб вивести його зі свого бізнесу, і врешті-решт трапилося те, чого я боявся. Найгірше було те, що я нічого не міг з цим поробиш… Було вже пізно, все було з'їдено.



"Послухай, Кейт, я хочу сказати тобі ще раз", - почав я, ретельно підбираючи слова, які збирався сказати.



- Чого чого ? - Огризнулася вона з жовчю в голосі.



Вона зробила жест, щоб затягти халат. Жест, який не мав нічого спільного з температурою.



- Ви повинні мені повірити: у мене були вагомі причини робити те, що я зробив. І я нічого не взяв. У будь-якому випадку, нічого, що належало до Хань. Всі предмети, які були виставлені в музеї Рангуна, в цей час ще перебувають у фургоні. Абсолютно всі!



- Так що трапилося? - спитала вона, явно бажаючи отримати пояснення, якого, на її думку, вона заслуговувала. І спочатку, що ви робили в товарному вагоні? А як щодо пов'язаних солдатів з кляпом у роті? Що це означає ?



- Якби я тільки міг вам це пояснити, я повірив би мені. На жаль, я нічого не можу сказати. Ви повинні мені довіряти.



- Мені здається, я вже почала?



Це було риторичне питання, на яке не потрібно відповіді. Кейт тихенько засміялася - глузлива спроба трохи послабити напружену атмосферу.



"Я не бачу причин зупинятися зараз", - сказала вона. Я по вуха у твоїй історії, Джош. Скажи мені, що хочеш, щоб я зробила. Тепер, коли я намацав шестерні, я міг би пройти весь шлях до кінця.



Вона зітхнула і зробила ще одну спробу підняти настрій. Я спитав її, що вона збиралася робити, коли дістанеться Тазі.



- У принципі, мені довелося пересісти на потяг, щоб їхати в е.. Мейктила, от і все. Там я планувала найняти машину, щоби завершити поїздку. Це близько вісімдесяти кілометрів



Але там лише погані дороги, а це приблизно три години шляху.



Усі дороги у Бірмі погані. Фактично, більшість із них – коров'ячі стежки. Навіть знаменита дорога в Мандалай – не справжня дорога. Це просто русло річки Іраваді.



Я сидів на краю ліжка і намагався ретельно та методично резюмувати та аналізувати кожен елемент ситуації. Я не міг припустити жодної помилки. Нічого, абсолютно нічого, не можна залишати на випадок. Коли я закінчив, я глянув на Кейт. З напівзаплющеними очима вона виглядала змученою, на межі зриву.



"Тоді йди спати", - порадив я їй. Відпочивай… поки що можеш.



- Але що ти збираєшся робити? Як ти збираєшся з цього вибратися?



- Це повністю залежить від тебе, - нарешті говорю я їй.



Потім я пояснив їй по пунктах, повільно, не упускаючи деталей, план, який я склав. Вона уважно слухала мене, лягаючи на своє ліжко.



- Як ви вважаєте, у вас вийде? - Я спитав її, коли закінчив.



Вона кивнула головою.



- Я думаю так. Але ви впевнені, що з вами нічого не станеться?



- Важко сказати заздалегідь.



Я глянув на годинник. Було вже 2:29. "Ще три години на сон або близько того", - сказав я собі. Я прослизнув під ліжко, притягнув до себе валізу і відкрив кришку. Мудрий запобіжний захід на випадок, якщо у митного інспектора і контролера виникне ідея повернутися.



«На добраніч», - прошепотіла Кейт у темряві. Спи та солодких снів.



Я заплющив очі з гіркою усмішкою. Незважаючи на нервозність, я заснув неспокійним сном.







РОЗДІЛ XII.




ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ. Залишилося всього три до закінчення терміну моєї візи.



Гарчання мого живота луною відбивало трепет Мандалайського експреса. Я розплющив око. Купе було залите світлом. Я одразу подивився на годинник. Було трохи пізніше о 5:30 ранку. Менш ніж за півгодини ми досягли Тазі. Я насилу вибрався зі свого затишного куточка і потягнувся, щоб повернути свої ниючі кінцівки та напружені м'язи в робочий стан. Кейт все ще спала, притиснувши пальці до губ. Я ніжно доторкнувся до неї. Вона здригнулася і одразу розплющила очі.



- Вітання.



Вона позіхнула і підняла руки над головою.



- Здрастуйте, - відповіла вона. Котра зараз година ?



- Через п'ять із половиною. Слухай, я заберу свою валізу з іншого купе. Добре, якщо він ще там. Як тільки я повернуся, вам доведеться вийти в коридор і запитати диспетчера, скільки ми дістанемося до Тазі. ДОБРЕ ?



- Добре, - кивнула вона. Я одразу одягаюсь.



Моя рука вже була на дверній ручці, коли я почув, як вона за моєю спиною прошепотіла:



- Будь обережний!



- Ви знаєте, це мій девіз, - відповів я, повільно відчиняючи двері.



Я висунув голову назовні. Незважаючи на твердження диспетчера, коридор був порожнім. Ні солдата, ні пістолета у полі зору. Я навшпиньки вийшов і попрямував прямо до свого купе.



Я відчинив двері і вдерся всередину, виставивши ногу вперед. Вся моя енергія була зосереджена в цій атаці, і M14 впав на землю з металевим гуркотом. Солдат скрикнув з подиву і нахилився, щоб дістати свою зброю.



Поганий рефлекс.



Я вдарив його коліном у бік, через що з його легенів вийшло все повітря, бо він упав навкарачки і, незважаючи на всі його зусилля, не зміг відновитися в класичному положенні двоногих, як ми. Хатемі в ребрах, за яким я стежив тильною стороною кулака, називаючи пан-де-дзі-лу-ки, поперек його горла, і він звалився на край сидіння. Його обличчя поступово потемніло до потворного пурпурового відтінку, коли він корчився, схопившись за груди обома руками. Він справді був не в гарній формі. Але, думаючи, що він, мабуть, терпляче чекав на мене з середини ночі, я вирішив винагородити його за його наполегливість, залишивши йому незабутній спогад.



Я сказав йому про своє захоплення, надіславши йому вістря черевика посередині чола. Якби я націлився на адамове яблуко, безперечно, сім'я молодого солдата отримала невелику записку зі співчуттями разом із чеком на витрати на похорон. Але я не збирався вбивати цю дитину.



Відчуваючи, що він приголомшений, я залишив його там.



Його голова була закинута під кутом, що з анатомічного погляду, безперечно, було феноменом. Він зовсім онімів і, мабуть, залишиться таким до пізнього ранку, а може, навіть до полудня.



Я взяв свій багаж і пішов так само тихо, як і прийшов. Коли я повернувся до купе Кейт, ніхто мене не помітив. У моїй валізі, звичайно, нічого компрометуючого не було. Він був обладнаний подвійним дном, але, судячи з ваги, з ним ніхто не порався.



"Ви трохи захекалися", - зазначила Кейт, коли я штовхнув назад і замкнув двері.



– Я завжди перед сніданком роблю зарядку. Це те, що тримає мене в тій чудовій формі, якою ви мене знаєте.



Моя відповідь була абсолютно однозначною.



"Я піду до контролера", - просто сказала Кейт.



Вона повернулася менш як за п'ять хвилин. Очікування здавалося мені нескінченним. Мені не треба було нагадувати йому про зачинення дверей. Вона здавалася настороже, як і я.



"Він сказав 6:10", - оголосила вона. Все буде добре?



- Буде необхідно. Ви знаєте, це буде доволі неспокійна експедиція. Ви впевнені, що все ще готові? Я абсолютно не хочу залучати вас до історії, про яку ви потім можете пошкодувати. Ти вільна. Я не намагаюся змусити тебе щось робити.



- Я сказала так. Я не передумаю. Ви вдаєте, що невинні, припустимо, я вирішила вам повірити. Це так просто.



Насправді, це було не так просто, але я їй не сказав. Я не бачив сенсу турбувати її без потреби. Я глянув на годинник. Настав час було йти.



- Добре. Наступного разу, міс Холмсе! - сказав я тоном, який хотів зробити веселим.



Кейт нерухомо стояла переді мною, високо піднявши лоба, з такою увагою, від якої вона виглядала водночас пустотливою і зловісною. Я розсунула світле пасмо і поцілував її у вічі, потім у губи.



«Бережи себе», - прошепотіла вона.



- Обіцяю.



- На дерев'яному чи залізному хресті? - Запитала вона, змушуючи себе сміятися.



- Клянусь!



Я залишив йому свою валізу і повернувся до дверей. Вона не рушила з місця. Перед від'їздом я глянув на неї востаннє. Її очі опустилися, вона дивилася на кінчики нігтів. Незважаючи на стан напруги, на його губах з'явилася невелика крива посмішка. Я відчинив двері і переконався, що коридор, як і раніше, порожній. Я пройшов ним і ввійшов у туалет на іншому кінці вагона. На щастя, у вагоні все ще спали, і нікому не спало на думку зайняти її. Я зачинив двері. Крізь отвір я бачив, як прокручуються шпали і періодично випльовуються рейки. До депо Тазі було не більше п'ятнадцяти хвилин, але поїзд не почав сповільнювати хід.



Я опустив вікно, але мій жест не мав нічого спільного з нездоровим запахом, що панував у туалеті. Я заліз на брудну полицю і сів на виступ, мої руки міцно трималися за віконну раму, мої коліна притиснулися до грудей. Блідо-зелена лінія горизонту витончено коливалася перед моїми очима. Де-не-де золоті звивини буддійського храму відкидали атласне сяйво під блідим ранковим ранковим сонцем. Вдалині кукарекає півень. Пелена туману нависла над землею. Я почував себе «найкращим спогадом про Тазі», що розвертається перед моїми очима в Technicolor.



- Тазі! Тазі! - голос диспетчера наче крикнув через двері.



Поступово поїзд почав втрачати швидкість. Я знову глянув на краєвид. «Так, Картер, ти вибрав цю роботу. Ніхто вас не примушував. "



Я виліз, напружений, як пружина, і стрибнув. Небо і земля закружляли в запаморочливому вихорі.



Впав на гравійну смугу. Я не намагався чинити опір титанічному імпульсу, який змушував мене котитися і підстрибувати в невеликому яру, паралельному трасі. Я чув, як за мною з ревом пролітає решта поїзда. Земля затремтіла, і на мене впав град каміння. Одна з них закінчила поле по моїй спині. Інший ударив мене в ногу, а третій зачепив мою голову і відскочив від ліктя. Потім поступово все стихло: шум, лавини та струс землі.



Я лежав так, поки шум поїзда не перетворився на розсіяний гомін вдалині.



З кущів долинало щебетання співочої птиці та трелі. Серйозна чубата пташка насолоджувала мої барабанні перетинки. Смачний шепіт життя. Я підняв голову, а потім, як міг, підвівся і озирнувся круговим поглядом. Я підвівся, злегка хитаючись, відчуваючи, що мої ноги ось-ось підігнуться під моєю вагою. Я помацав себе. За винятком кількох подряпин та синців, я був явно цілий у робочому стані. Нема переломів. Внутрішніх поразок також немає. Звичайно, сильно струснувся, але я бувало й гірше.



Я озирнулася, намагаючись знайти свій шлях. Що було зовсім очевидно.



Куди б я не подивився, я зустрічав практично непрохідні джунглі. У кишені піджака у мене була докладна карта місцевості, але доки я не вирушу в дорогу, вона мала бути вивчена. Мій годинник і мікрофільм, що міститься в них, схоже, не постраждали від шоку. Я обтрусився, як міг, потім розгорнув карту і зробив крок у зарості. Якщо карта була правильною, я мушу зрештою знайти дорогу - або щось, що називається дорогою, - просунувшись трохи більше милі по джунглях.



Я пробирався крізь вологу рослинність. Моє обличчя хльостало гілками, я обережно йшов, стежачи за своїми ногами, намагаючись не порушити спокій будь-якого з двох дюжин видів отруйних змій, що мешкають у бірманських джунглях. Але гра коштувала свічок. Я напевно випередив того, що моя пустотлива уява охрестила мосьє X.



Хоча він був у поїзді, я випив за нього тост, як у музеї Рангуна. Рангун... Я був всього за триста миль звідси, і мені здавалося, що це півсвіту. Але зараз не час для філософських роздумів. Мені потрібно було знайти маршрут, який на карті описаний як «важлива дорога» і яка, слідуючи звивистою стежкою, починалася від Тазі, злегка розвивалася на північний захід, щоб обійти Мейктиле, а потім перетинала річку Іраваді, щоб з'єднатися із загубленим селом.



Я робив це з усім своїм прагненням. Я знайшов друге дихання, і тепер думка про те, щоб вибратися з Бірми – фактично про втечу – надала мені достатньо енергії, щоб рухатися вперед через цей тропічний ліс, який, здавалося, робив усе, щоб поглинути мене. Я плутався у виноградних лозах, які обвивали мої ноги, як великі волокнисті змії. Я спотикався і ковзав на гнилих пнях, що покривали землю. І, звичайно ж, був страх перед отруйними зміями, які могли з'явитися будь-якої миті. Додайте до цього, що я справді не з нагоди одягнувся.



Було вже далеко за 7 години ранку, коли підлісок став місцями рідшати. Ранковий туман розвіявся, і я почув вдалині дзвін храмових дзвонів. Я не став занадто поспішати, побоюючись зіткнутися віч-на-віч з одним з блокпостів, споруджених солдатами. Запах трави, просоченої росою, наповнював повітря і здавався мені найтоншим ароматом творіння. Віз із волами проїхав з вереском осей.



Я казав собі. – «Ах! якби все могло бути так само спокійно, безтурботно, як ця ідилічна сцена!



Я обережно вийшов із величезної маси зелені. Поступово джунглі поступилися місцем полю, вкритому чагарниками, а потім і колючими кущами. Тепер я добре бачив дорогу - крихітну щілину в гущавині тропічного лісу. Я присідаю, щоб вивчити карту. Коли я йшов на північ, мені довелося вийти на другу дорогу, паралельну сполученню із залізничною гілкою. Тут Кейт мала мене чекати. Згідно з планом, який я склав, вона мала орендувати машину в Тазі і поїхати до Мейктила, забираючи мене в процесі. Потім ми поїхали в Пеган, де я сподівався найняти інший автомобіль, який доставить мене в Бангладеш. Тому що мені не дозволили б повернутися до Рангуна. В мене практично не було шансів пройти митницю в аеропорту Мінгаладон. Висновок був очевидний: мені потрібно було перетнути автономну територію Китаю, близько двохсот п'ятдесяти кілометрів пересіченої та майже незвіданої місцевості, щоб дістатися до прикордонного поста Палетва. Але, опинившись у Бангладеш, я нарешті зможу глибоко зітхнути та подивитися на всі ці випробування як на стару історію, як на спогад.



Я вийшов на дорогу і повернув праворуч. Мій Rolex був оснащений компасом, і я знав, що прямую приблизно на північ. Я йшов по краю курної дороги, щоб при необхідності зуміти швидко сховатися.



Але на обрії не було й тіні військових машин. Влада могла подати у відставку. Можливо, вони визнали, що я вислизнув від них, і просто перепросили китайців. Ідея, звичайно, була обнадійливою, але цілком гіпотетичною, і про те, щоб послабити мою пильність, не могло бути й мови. Я все ще був у Бірмі, а не у Нью-Йорку.



Сонце продовжувало свій шлях у безхмарному небі. Час від часу я чув звуки бірманського гонгу вдалині. Я сказав собі. - "Поки що Кейт тут!" Інакше я був у поганій ситуації. Я вважав за краще не думати про це. Вона зайшла так далеко, то навіщо хвилюватися без потреби? Хвилин сорок я рухався вперед швидким кроком, незважаючи на те, що сонце почало світити. Я не зустрів жодного джипа чи віза з волами.



"Вона буде там", - твердив я собі. Вона мене не підведе. Вона знає, що це залежить від неї. "



Приблизно через дві години після того, як я стрибнув з поїзда, я опинився в межах видимості перехрестя. У міру висихання пил, що прилип до мого обличчя від поту, утворював кірку, схожу на шкіру крокодила. Мій брудний одяг був мокрим і пахнув потім. Я б кого завгодно налякав. Окрім Кейт. Вона була там! Сидячи на задньому сидінні напівзруйнованого джип-салону, вона дивилася на дорогу, на якій я мав з'явитися. Коли наші погляди зустрілися, вона вискочила з машини і побігла до мене.



– А! ось ти де ! - Вигукнула вона. Я вже почала турбуватися про це. Я більше не знала, чи варто ще сподіватися.



Я запитав - У вас є вода?



У горлі було сухо і хрустіло, як старий пергамент. Моє тіло явно зазнало зневоднення.



"Так, ми взяли банку", - відповіла Кейт.



- Ми?



- У Сан і я. Це водій, який я знайшов у Тазі. Він погоджується привести нас до Пеган.



Вона схопила мене за руку і повела до позашляховика. Я впав на заднє сидіння і почав говорити два слова каністрі з водою, навіть не чекаючи, поки Кейт перестане мені пояснювати, що це дистильована вода і ніякого ризику немає. Після цього вона розповіла мені неймовірним потоком слів про всі труднощі, з якими вона зіткнулася при пошуку людини з машиною і, більше того, при пошуку того, хто б погодився бути водієм.



- Чи готові йти? - Запитав У Сан.



Він повернувся, і я побачив юнака років тридцяти з густими бровами. Одне його око було сліпого молочно-білого кольору. Незважаючи на широку усмішку, ця особливість робила його досить зловісним.



"Hoke ket", - кивнув я.



- Ах Лунг Каунг Па так, - відповів він. Ми зараз їдемо? Хокей?



- Хокей! Кейт повторила, сміючись.



Вона притулилася до мене, зовсім безтурботно, наче забула про події минулої ночі. Ця різка зміна стосунку не викликала в мене невдоволення.



Я сперся на спинку сидіння, душа моя спокійна. У Сан поїхав.



Я запитав Кейт про подробиці того, що сталося після того, як вона зійшла з поїзда до Тазі.



- Ви мені повірите, якщо хочете, але це було навіть гірше, ніж ви собі уявляли. Скрізь позашляховики, озброєні солдати, митники. На щастя, я знайшов митного інспектора – знаєте, того, якому я давав сигарети, – і він допоміг мені пройти перевірки, пропустивши кілька кроків. Мій багаж не відчиняли.



Вона подивилася за сидіння, у бік скрині, де були складені наші речі.



- Нам пощастило, вони не відкрили вашу валізу, - сказала вона.



- Удача?



Або я неправильно зрозумів її зауваження, або вона все ще думала, що щось вкрав з колекції.



- Ти чудово розумієш, про що я, - відповіла вона, махнувши рукою у повітрі, щоб показати мені, що це не так.



- О ні, чесно кажучи, ні! У ньому немає нічого, крім мого одягу. Очевидно, їм могло здатися дивним, що ви ходили в гардеробі Джулса.



"Ну, - сказала вона з сміхом, - вони нічого не обшукували, і це ж головне, правда?"



- Ти все ще приймаєш мене за злочинця, га?



- Точно ні. Те, що я ставлю питання про твою валізу, не означає ...



- Добре, Кейт, давай кинемо це.



Ви тут, і для мене це найголовніше.



- Дякую. Знаєш, продовжувала вона швидко, уникаючи дивитись на мене, знайти когось, у кого є машина в оренду в Тазі, було нелегко. Усі вони катаються на возах, запряжених поні! Клянусь! Щоб знайти У Сан, мені знадобилося чотири різні місця.



Я перевів погляд на водія. Тримаючи обидві руки на кермі, він дивився прямо перед собою.



- Він говорить англійською ? - Запитала я, знижуючи тон.



"Тільки", - відповіла Кейт, не уникнувши мого стурбованого погляду. Достатньо, щоб обійтися. Можна поговорити. (Вона зупинилася на мить і несміливо посміхнулася.) Ви раді бачити мене?



"Більше, ніж ви думаєте", - відповів я.



І я не перебільшував.



- Я теж щаслива, - зізналася вона, кладучи голову мені на плече. Але я говорю, я говорю, і я навіть не спитав, як у вас все пройшло.



– Я тут, так? Все минулося. Потім я просто гуляла трохи більше, ніж планувала у своєму розкладі.



Я простягнув руку і поплескав у Сана по плечу. Я зустрів його одноокий погляд у дзеркало заднього виду, ставлячи мені запитання.



Я запитав. - Як ти думаєш, скільки часу нам знадобиться, щоб дістатися Пагана?



- Я дуже погано розумію англійську.



Я повторив своє питання бірманською, що миттєво викликало в мене широку усмішку з емальованими зубами.



«Можливо, о сьомій годині», - відповів він спочатку уривчастою англійською, а потім своєю рідною мовою.



Сан мав гарний погляд на ретро.



- Дякую.



Коли він відвернувся, я сів на сидіння і спробував розслабитися. Як говорить старе прислів'я, терпіння - це, без сумніву, чеснота, але я не міг розслабитися. Я відчував, що на мене напали мурахи. По дорозі я побачив дим, що здіймався над бамбуковими огорожами, що приховували невеликі поселення корінних жителів. Але тубільці цікавили мене не так сильно, як їхнє ополчення. Мене непокоїла повна відсутність демонстрації з боку сил безпеки. Кожен поворот дороги приносив страх перед блокадою поліції чи загоном бірманської армії. Кейт упіймала мій тривожний погляд, і я відчув, як вона напружилася на своєму місці. Його колишня скромна манера поведінки розчинилася у теплих парах тропічного повітря.



"Ви досі не сказали мені, що робити, коли дістанетеся до Пеган", - запитала вона.



- Я подивлюся, чи зможу я переконати Сан взяти мене через кордон через пагорби.



- До Індії?



- Ні, в Бангладеш. Це трохи ближче. Думаю спробувати щастя, пройшовши кут під назвою Палетва.



"Я дійсно хотіла б зрозуміти, що все це таке", - сказала Кейт з великим кривим, злегка роздратованим зітханням. Ви кажете, що невинні, але продовжуєте тікати. Знаєш, я не помилилася, коли згадала про чемодан. Але повірте, ви не можете бігти до кінця своїх днів.



- Ти занадто багато дивишся телевізор, - сказав я йому, змушуючи себе сміятися. Я взагалі не збираюся тікати все своє життя. Мені просто треба виїхати з Бірми, от і все.



- Це все ? - Вигукнула вона, нахиливши голову і скоса дивлячись на мене. Звичайно, містере Морлі, вас зрозуміти мені не під силу. Не думаю, що колись зрозумію тебе.



Приблизно о 15:30 ми побачили каламутні коричневі води Іраваді. Пеган розкинувся через широку повільну річку посеред пустельної рівнини, яка гігантською смугою простяглася через центральну Бірму. Джунглі та рисові поля Тазі та Мейктила були далеко. Наскільки вистачало очей, тут усе було випаленою землею.



Занедбані храми та білі пагоди становили фантастичне ціле. Близько п'яти тисяч пам'ятників і руїн покривали плоский простір, як шматки перевернутої шахівниці, створюючи нереальну, похмуру та позачасову атмосферу.



Тільки У Сан здавався абсолютно несприйнятливим до грандіозного характеру видовища. Він повільно рушив звивистою дорогою, що вела до річки. Вузькі рибальські човни безперервно курсували між двома берегами Іраваді.



"У мене мурашки по шкірі", - прошепотіла Кейт благоговійним тоном людини, що входить у священне місце. Я бачив сотні світлин, гравюр, ілюстрацій. Але коли це перед тобою насправді!



Я не можу не поставити питання, як це було дев'ятсот років тому, коли Анаурата правив цією імперією.



Вона почала хитати головою, охоплена таким хвилюванням, що не могла говорити далі.



- Так, кажу, і 1287 року прибув Хубілай-хан. Він пограбував столицю, і це все, що залишилося.



- Але всі ці занедбані руїни не мертві, - продовжила Кейт, відновивши свою промову. У них така багата історія.



Я всередині посміхаюся. Я хотів зберегти образ, який вона дала мені зараз, проживаючи свої враження через кожну пору своєї шкіри, відкриваючи мені без обмежень її чарівність та здивування. Деякий час ми дивилися на руїни, потім я повернувся до нашого водія та запитував його:



- Що тепер, Сан?



"Пересічемо річку на поромі", - сказав він, вказуючи на пристань, ледве видиму з того місця, де ми були.



- Після цього ?



Він знизав плечима, глянув на мене своїми молочними очима і сказав:



- Не знаю. У Pagan є два місця, де можна зупинитися, але ніхто не каже мені, куди піти.



- У тебе щось було заплановано, Кейт?



- Що ти маєш на увазі ?



- Спати, є і т. д. Я не знаю, ти маєш провести тут п'ять тижнів, хіба ти не домовилася?



- Ні, я думала, що подбаю про це, коли приїду. - Подивимося, що скаже гід, - недбало сказала вона, залазячи до сумки. Вона оголосила, прогорнувши сторінки свого керівництва, є дві можливості. Великий сучасний готель із кондиціонерами у всіх кімнатах. Це називається ... про боже ... Тирип'яча, - запинаючись, пробурмотіла вона, заплутавшись у мові.



- Це важливо ?



Вона знову порадилася зі своїм провідником.



- Двадцять чотири спальні.



- Та інші ?



- Інший – готель типу «ліжко та сніданок» UBA, набагато менш сучасний… і набагато дешевше.



І, мабуть, набагато безпечніша і анонімніша, кажу я собі, перш ніж сказати:



- Мені дуже подобається пробувати будиночок. Тобі личить ?



- Абсолютно. Усі мене влаштовує.



- Житло? - Запитав У Сан.



- Їдь у будиночок.



Ми взяли дві окремі спальні. У Сан наполіг на тому, щоб спати у своїй машині.



Кейт та я були єдиними туристами на обліку. Але цього було недостатньо, щоб почуватися цілком впевнено. Мені все ще важко було дихати вільно. Однак малоймовірно, що військові зайдуть так далеко в пошуках людини, яка «пограбувала» вантажний фургон. Ніщо не могло дозволити їм подумати, що злочинець пішов у Пеган. Загалом село складалося з ринку, школи та плетеного бамбукового житла приблизно трьох тисяч корінних жителів. Крім того, на тлі одноманітності пейзажу виділялися лише руїни та новий готель. Знамениті руїни - деякі оточені ступами, вкритими маленькими золотими квадратами, інші майже нестерпно білими на вигляд, - оздоблювали річкову петлю завдовжки близько двадцяти п'яти кілометрів. Кейт запропонувала глянути на пам'ятники, поки було ще ясно. Я був готовий до візиту, тому що це дало мені можливість поговорити з Саном. Від керуючого будинком я дізнався, що можна орендувати лише два джипи і що вони ніколи не виїжджають із безпосередньої близькості від Пагана. У Сан уже приїхав із Тазі, і я покладався на свою силу переконання, щоб переконати його відвезти мене до кордону.



Він висадив нас перед пагодою Швезі-гон, весь фасад якої був покритий сусальним золотом. Кейт ледь утрималася на ногах, коли вона прослизнула всередину, залишивши мене наодинці з водієм.



- Я хотів би поїхати до Палетви, - почав я з бірманського, щоб уникнути двозначності під час обговорення.



- Це далеко. І дороги дуже погані. Поїздка буде непростою.



– Я готовий заплатити вам відповідно.



Його очі були прикуті до землі, він почав дряпати пісок кінчиками босих ніг.



– Скільки ви заплатите? - нарешті питає він англійською.



– Скажи свою ціну.



Він зробив. Для західного туриста це було, як і раніше, дуже доступно.



Я сказав. - Чи будуть проблеми з пошуком бензину?



- НЕ занадто. У мене... як сказати? ... зайві баки у машині.



- Добре, У Сан. Сторгувалися. Ми їдемо завтра вранці. Це



нам підходить?



- Хокей, - заявив він.



І ми закінчили на цьому.







РОЗДІЛ XIII.




ДЕНЬ П'ЯТИЙ. Ще два до закінчення терміну моєї візи.



Я знову опинився перед тарілкою качиних яєць та липкого рису.



Перебуваючи в їдальні з ліжком та сніданком, я шукав спосіб попрощатися з Кейт. Я хотів сказати їй, як я вдячний за те, що вона для мене зробила. Вона пішла на ризик, вона щосили намагалася допомогти мені, і я не збирався її забувати. Я також хотів подякувати їй за те, що вона довірилася мені, який, крім двох або трьох інтимних моментів, був для неї просто чужим.



Я глянув на годинник. Вже о 7:30 Сан сказав мені, що добиратися до кордону займе два дні, і я хотів поїхати не пізніше 8 ранку.



Я наливав собі другу чашку кави, коли почулися стрімкі кроки. Задихаючись, з краплями поту на лобі, Сан раптом увірвався в кімнату. Він поклав обидві руки на стіл і одним оком глянув на мене напруженим, стурбованим поглядом.



- Її там нема! - пробурмотів він, ледь-ледь гарячково складаючи ці кілька слів.



- Що означає, що її тут немає? - Сказав я, схоплюючись. Ви маєте на увазі, що міс Холмс немає в її кімнаті?



Він кивнув і показав пальцем у бік невеликих перегородок, що служили спальнями.



"Я ... я постукав у двері", - зумів вимовити він. Вона не відповіла, тому я увійшов і… а там було пусто.



- Мабуть, вона вийшла подихати свіжим повітрям, я не знаю, я...



Я намагався заспокоїти його та заспокоїти себе одночасно. Проте я пішов за ним. Ми пройшли через щось подібне до вітальні, обставленої ротангом, потім через великий коридор, обмежений такими ж дверима. У Кейт було відкрито. Я відштовхнув її і пішов у спальню, У Сан за мною по п'ятах.



Мені взагалі не сподобалось шоу.



Спальня була перевернута вгору дном, і безладдя явно не був через неуважність Кейт. Ліжко було пролито на підлогу, металеві ящики комода були висунуті, а речі Кейт були розкидані по всій кімнаті. Єдине вікно, що виходило на задню частину будівлі, було відчинене навстіж. Коли я побачив, що москітна сітка зірвана, я зрозумів, що Кейт не вийшла на свіже повітря чи ранкову прогулянку.



“За мною стежили! Це була моя перша думка.



Я не міг у це повірити. Як могла людина, яку я ніколи не бачив, так мене збентежити?



Я запитав Сан. - Чи була кімната у такому стані, коли ви увійшли?



- Так. Точно.



Я обійшов кімнату, досліджуючи катастрофу у всіх її деталях, відчайдушно бажаючи знайти логічне пояснення такому плутанину. Але коли я побачив, як аркуш паперу тріпоче на протягу нагорі комода, то трохи оптимізму, яке в мене залишилося, миттєво зникло. Я хапаю його двома пальцями. Фраза була написана помадою:



ХРАМ МАНАХА ВІН ЗБРОЄНИЙ.



Я повернувся до У Сану.



- Ви заправилися?



- Так, - відповів він, гарячково трясучи шефа. Біда?



У мене не було причин брехати йому.



"Виглядає добре", - сказала я, проклинаючи себе за те, що втягнув Кейт у свій бізнес.



Те, чого я боявся з самого початку, щойно сталося. Якщо я не помиляюся, ситуація була дуже смішною: Кейт була викрадена бойовиком, який тримав її в полоні, поки я не обміняю мікрофільм на її життя. Ким би він не був, той, хто холоднокровно усунув Пой Чу і Вай Цанга, не вагаючись ні секунди вбив утретє, якби я не доставив йому задоволення.



- Чи не могли б ви знайти храм Манахи?



У Сан замислився на мить, потім кивнув головою.



- Тепер ідемо?



- Так, і швидко!



Я пішов за ним до позашляховика. Вільгельміна була там, у своєму гнізді. Якщо знаменитий містер Ікс змусить мене це зробити, я був готовий повідомити його про це.



Погода стояла спекотна і суха. Смертельний спокій панував над Пеган. У Сан сів за кермо, а я стрибнув у машину. Мій план, в який я вірив, протикався як старий друшляк.



Я був на шляху до конфронтації, яку завжди хотів уникнути. Але жереб був кинутий. На кону стояло життя Кейт, і я був готовий зробити все, що в моїх силах, щоб витягнути його звідти.



"Сподіваюся, ще не пізно! - повторював я про себе, поки ми їхали пустельною курною дорогою. У Сан стрімко мчав до храму, і незабаром село зникло в хмарі пилу. Як він міг слідувати за мною? Я не розумів. У Рангуні, добре, але після того, коли я зістрибнув з поїзда біля Тазі, в будь-якому випадку його план був розрахований з неймовірною точністю, йому вдалося приєднатися до мене без труднощів, а тим більше видалити Кейт із ще меншими труднощами. Я сказав їй, що експедиція буде неспокійною. але Бог знає, що я цього не очікував.



У Сан звернув з ґрунтової дороги і поїхав невеликою доріжкою, вкритою рослинністю, яка вела до центру рисового поля. Це була єдина зелена пляма посеред безплідної рівнини. На горизонті маячив храм Манахи. З його численними поверхами, складеними один на одного, він виглядав як гігантська кімната, оздоблена біло-золотими стінами. Посаджений у центрі невисокої пустелі, він також нагадував цитадель з балконами, баштами, вузькими та глухими сходами та лабіринтами.



Джип перетнув порожнє рисове поле. У Сан поступово зменшив швидкість, потім загальмував і зупинився за сотню ярдів від входу в покинуте святилище. Я обережно вийшов з машини і, використовуючи її як щит, сів поруч із колесом, щоб окинути поглядом пам'ятник, вікна якого в кам'яних рамах змусили мене подумати про сліпі очі, що дивляться на мене. Біля входу стояли мовчазні та уважні два священні гіпсові та цегляні лева.



Я прошепотів Сану. - Розташуйся і не показуйся!



Секундою пізніше він приєднався до мене в укритті джип-салону. Принаймні він не ставив запитань і без вагань виконував мої інструкції. Я уважно оглянув храм і вирішив ризикнути. Не кажучи більше ні слова, я рвонув уперед і помчав відкритою місцевістю до левів.



Моя мета досягнута, я зупинився, щоб знову поглянути на отвори, помітні на передній частині храму. На мить мені здалося, що я бачу відображення ранкового сонця на стовбурі револьвера. Але ні, то була просто ілюзія. Єдиним металевим блиском було старе золоте листя, яке все ще прилипало до веж і балюстрадам занедбаного храму.



І все-таки він мав бути десь там. Я кричав:



- Кейт, Кейт! де ти?



Зрештою мій суперник міг не бачити і не чути джип. Можливо, він чекав на мене, не підозрюючи, що я вже приїхав. Мені не терпілося закрити цю угоду. Але, поки я не побачив, як я зможу її врятувати, я навряд чи збирався рухатися вперед.



Отоді я побачив сліди від шин.



Вони увійшли прямо у вхід до храму, а потім знову вийшли у бік Пегана. Не виходячи з притулку, який надали мені леви, я нахилився, щоб краще їх розглянути. Мені вдалося розрізнити характеристики шин.



Дещо схиляючись, я зигзагами побіг до джипа. Я обійшов його і кинувся під прикриття його пом'ятих простирадлом. Побіжного погляду на сліди, залишені шинами У Сана, було достатньо, щоб я зрозумів, що це ті самі сліди, що виходили з храму.



Не роздумуючи більше, я поклав Вільгельміне руку на рукоять.



«Якби це було так, містере Картер, я б утримався від такої нерозсудливості», - порадив мені У Сан англійською, так само витонченою, як нікельована обробка його Hi-Standard Snub Barrel Sentinel.



Це був 357 Magnum, і Вільгельмін був повністю виключений.



*



* *



"Ви виглядаєте трохи враженим для мене, містере Картер", - сказав У Сан, дивлячись на мене мертвим оком, не моргнувши віком.



Його вказівний палець зігнувся над спусковою скобою, він направив свій 357 Magnum на рівень грудей.



"Давайте просто скажемо, що я вражений, У Сан, і залишимо це там", - бадьоро відповів я, відступаючи убік, щоб сонце не потрапляло мені в очі.



У Сан негайно реагує. Його вказівний палець ковзнув по спусковій скобі і натиснув на спусковий гачок. Трохи різкий рух, і він вистрілить, я не сумнівався у цьому ні на мить.



"Не робіть цього знову, містере Картер", - попередив він з усмішкою. Це змушує мене нервувати і коли я нервуюся, я можу робити справді неприємні речі.



Я не говорю ні слова. Вся моя увага була зосереджена на його зброї.



- Чудова зброя, чи не так? - Запитав він мене з усмішкою. Зроблено в Америці, якщо чесно. Чудово ефективно, особливо на такій відстані.



- Де Кейт?



- Міс Холмс? (Швидко клацнувши здоровим оком, він глянув на скроню.) Вона в безпеці. Отже, якщо ви хочете знову побачити її - тобто живу - вам доведеться передати мені мікрофільм, містере Картер. Це так просто.



На мою думку, все було набагато складніше, але я не був у настрої вступати з ним у риторичну гру. Отже, це був той ублюдок, який стежив за мною з того часу, як я ступив на землю Гонконгу. Неймовірно! Крім того, громадянин Бірми...



- Отже, містере Картер? – відрізав він. Цей мікрофільм?



Він так хотів отримати список, що забув Вільгельміну, наполовину витягнуту з моєї кобури. Я притис руки до тіла, сподіваючись, що він ненадовго відвернеться.



"У мене його немає", - відповів я, глянувши на нього таким же холодним і безстрашним поглядом, як і він.



- Ти брешеш.



- На жаль немає. Я залишив його у сторожці. Зрозуміло, в безпечному місці.



«Все, що мені потрібно зробити, це натиснути на курок, містере Картер, і я матиму можливість обшукати вас на дозвіллі». Якщо я дізнаюся після того, що ти не збрехав, мені буде соромно, але особливо тобі. Тому що, звісно, повертатися буде пізно. Тож давайте спробуємо залагодити це, поважаючи інтереси всіх. Мікроїльмо, будь ласка!



- А як щодо Кейт? - Запитав я, намагаючись виграти час, щоб знайти спосіб з цим впоратися.



- Я сказав вам, що вона жива. Не хвилюйся, ти знову побачиш її.



- Я хочу переконатися, що вона здоровіша, ніж По Чу і Вай Цанг.



У Сан не відповів.



- То ти хочеш мікрофільм? Я закінчив тим, що безглуздо порушив труну тиші.



"Так, містере Картер, і я починаю втрачати терпіння", - відповів він. Де він ? Якщо ви не волієте отримати кулю як відправну точку.



Я заперечливо похитав головою.



- Ні, цей день здається надто добрим, щоб стати свідком жахливого кровопролиття.



Він не здригнувся, задоволений тим, що тримав мене. Легкий ривок його вказівного пальця на спусковому гачку, і я отримаю кулю в середині моїх грудей. Ідея мене зовсім не приваблювала.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги