Ашчэпкі (1998-2000)

Педагог

Пачатак дзевятай дэкады. Беласток, скверык на „Пяста”. Сяджу на лаўцы з думкамі ў былым. Падыходзіць незнаёмы дзядзька. З фальшывай усмешкай дае праз зубы металёвае dzieńdobry і, не просячы згоды, садавіцца побач.

— Już па zasłużonej emeryturce? — уключаецца ў мае панылыя думкі.

— My się znamy? — углядаюся ў яго.

— О, już і zaawansowana amnezja! — яхідна, са здзекам дапякае.

— О co chodzi? — насцярожваюся.

— Przypomnę, — з асалодай уводзіць мяне ў ачмурэнне. — Pan wylał mnie z pracy!

Яшчэ адзін пакрыўджаны, думаю з дакорам сумлення і ўдакладняю:

— Z jakiej pracy?

— Wciąż udajesz? — пераходзіць на „ты”. — Pracowaliśmy razem.

— Gdzie? — варушу мазгамі.

— W szkole! — злосна вылупіўся.

Камень спаў з сэрца.

— І co ja tam robiłem? — душуся ад смеху.

Прыхадзень настабурчыўся, у вачах маланкі.

— Co robiłeś? Byłeś dyrektorem, głupku! — азарае маю чорную памяць агністым бляскам.

— Niech będzie, — палагоджваю атмасферу бяседы. — А za co straciłeś pracę? — цікаўлюся. — Pewnie za politykę?

— O, wraca pamięć! — дабрэе сусед. — Za politykę, dyrektorku, za politykę, — ляпае мяне па каленях.

— А konkretnie? —дабіваюся.

„Палітык” патэтычна чытае:

Nasza partia wszystko zrobi,

Żeby Polak żył jak Tobi!

— Co ci to przypomina? — унушальна зандзіруе.

— Krążyło takie coś za Gierka, — усё не магу даўмецца.

— Takie coś? — перадражняе і тлумачыць: — Za takie coś wręczyłeś mi wilczy bilet! To był mój utwór...

— Nie wiedziałem, że mam w szkole zdolnego poetę, — вінавачуся. — Sądziłem, że tylko upowszechniasz zakazaną twórczość.

— Dużo czego nie wiedziałeś, — згаджаецца падпольны аўтар. — Ale wkrótce się dowiesz.

— A mianowicie? — цягну за язык.

— Jestem prezesem Stowarzyszenia Pokrzywdzonych przez Nomenklaturę. Jasne? — дае зразумець, чым гэта пахне.

— Jasne! — здаюся, і, каб адчапіцца ад назолы, каюся:

— Żałuję...

— No! — pokrzywdzony з задавальненнем фіксуе сваю перавагу, устае і, смачна плюнуўшы, кіруе на Баяры.

Значыць, „быў” я і адыёзным педагогам. Кім я толькі не быў!