Бірманські будні

Передмова

У богом забутому бірманському місті Ката, що на півночі країни, де Джордж Орвелл уперше сів за написання «Бірманських буднів», височіє занедбаний блідо-помаранчевий димар. Просторий британський будинок, у центрі якого він колись красувався, уже давно стерто з лиця землі. По обидва боки вцілілого фундаменту маячить полишений цегляний камін. Посередині димоходу видніються залишки другого поверху — п’ять потріпаних дощем і життям дощок, що стирчать увсібіч, немов покажчики на роздоріжжі.

У «Бірманських буднях» на місці зеленої галявини, що нині оточує димохід, колись була вітальня, яку господарі рясно прикрасили візерунчастими столами й безліччю мідяних дрібничок в індійському стилі. Орвелл писав, що з кімнати тхнуло індійським набивним коленкором і зів’ялими квітами.

У виданні відтворено схематичну мапу місцевості, що колись накреслив сам Орвелл. За картою, відповідно до моїх розрахунків, у часи «Бірманських буднів» реальне географічне місцезнаходження цього димаря було на місці будинку містера Лакерстіна (точніше того, що від нього лишилося). Лакерстін, розпусний і завжди охочий до джину сахіб та його дружина, невгамовна мемсахіб, яка, здавалося, з ранку до ночі давала своїм слугам кіт-кіт[2] і скаржилася на спекотні тропіки.

Відколи я вперше відвідала Кату, «Бірманські будні» назавжди перетворилися для мене в захопливе поєднання фактів і вигадки. В основі роману період з 1922 по 1927 роки, коли Орвелл проживав у Бірмі. Автор занурює нас у власні переживання, показує щиру й убивчу критику колоніального режиму на підставі особистого досвіду. І хоча колоніальне суспільство, що породило до життя «Бірманські будні», уже давно зникло, усі основні будівлі в романі й досі такі, якими їх описав Орвелл. Тому, блукаючи вулицями Кати, може видатися, що ви прогулюєтеся давно полишеними й занедбаними декораціями та реквізитами.

Персонажі, які дивляться на нас зі сторінок «Бірманських буднів», так яскраво викарбувані на тлі Бірми, що легко уявити, як вони й досі, немов привиди, снують країною.

До того як стати письменником, Орвелл майже п’ять років присвятив службі в імперській поліції колонізованої Бірми як полісмен. Тоді під своїм справжнім іменем — Ерік Блер — він явно був неорвеллівським персонажем. Соціальне походження віщувало йому життя гідного сина імперії. Його батько — збирач опійного податку в Індії, а матір належала до вельможної родини суднобудівників і торговців деревиною тикового дерева. Її виховували в Бірмі як справжню знать, яка зазвичай не уявляла свого існування без невеличкої армії прислуги. Сам Орвелл народився в Індії, а до Англії повернувся разом із матір’ю незадовго до свого другого дня народження. Знову до Бірми він вирушив у дев’ятнадцять років, сповнений сил і натхнення після навчання в Ітонському коледжі. Юний Орвелл насолоджувався декадансом панівного класу Бірми; згодом він писав: «Для мене було звичним, що одягатися й роздягатися мені допомагав мій бірманський бой».

Але в британських колоніях кар’єра Орвелла хутко обірвалася в червні 1927 року, коли він узяв піврічну відпустку й повернувся до Англії. Його родина саме відпочивала в Корнуоллі, коли той приєднався до них й оголосив, що налаштований залишити роботу імперського поліціянта й стати письменником. Звістка про те, що хлопець готовий знехтувати респектабельною кар’єрою заради такого безперспективного майбутнього, неабияк нажахала родичів. Утім, попри їхні погані передчуття й побоювання, він узяв собі літературний псевдонім Джордж Орвелл і почав писати. Завдяки своїм есеям і романам, зокрема «Колгоспу тварин» та «1984», став одним з найшанованіших і найцитованіших письменників XX століття.

Час, який Орвелл провів у Бірмі, знаменує переломну мить в його житті. Саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті, що лунав у головах обездолених жертв суспільства. Під час виконання обов’язків полісмена в Бірмі, Орвелл на власні очі побачив темний бік імперії; не тріумфальні горни й магараджів, а п’яничок-сахібів, які маринувалися від спеки й алкоголю в клубах, і знедолених побитих бірманців, які волали в тюремних камерах. Він став свідком руйнівних наслідків репресивного управління, що посіяли в його душі обурення. Орвелл не мав змоги поділитися своїми поглядами із захопленими будівниками імперії зі свого оточення, тому усамітнився наче Джон Флорі, головний герой «Бірманських буднів»: «Жити в тиші й самотності, шукаючи розради в таємних світах».

У Бірмі Орвелл здобув репутацію людини, яка не вписується в загальну картину суспільства. На відміну від своїх сучасників, які пишалися тим, що були істинними джентльменами, Орвелл вважав за ліпше проводити вільний час наодинці за читанням або іншими неджентльменськими справами, як-от: відвідування церков етнічної групи каренів або ж дружба з англійцем, дискредитованим капітаном армії Британської Індії, який курив опій. Коли читаєш «Бірманські будні», легко помітити, що ненависть Орвелла до колоніалізму мов відкрита гнійна рана від самотності й спеки розросталася так швидко, мов оранжерейна квітка. Згодом Орвелл писав, що відчуває провину за роль, яку відігравав у роботі великої деспотичної імперської машини; його переслідували «обличчя в’язнів на лаві підсудних, людей, які рахували дні й години в камерах смертників, підлеглих, з яких знущався, немічних селян, яких принижував, слуг і кулі, яких розлючений бив палицею».

Після повернення до Англії, понівечений цими бірманськими привидами, Орвелл став прискіпливіше придивлятися до власної країни й побачив, що й тут теж є пригноблений робітничий клас. Він писав, що той перетворився на символічних жертв несправедливості, яку він бачив у Бірмі. Орвелл був змушений зазирнути до світу безпритульних у Лондоні й зневірених в Парижі (досвід, який за кілька років буде зібрано в його книжці «У злиднях Парижа і Лондона»): «Я хотів сповна зануритися, щоб опинитися на самісінькому дні серед пригноблених; стати одним із них, стати на їхній бік у боротьбі проти тиранії».

«У злиднях Парижа і Лондона» — перша опублікована книжка Орвелла, а «Бірманські будні» вдалося підготувати до друку лише за кілька років після повернення з Бірми. Спершу видавець Орвелла неохоче погоджувався публікувати «Бірманські будні» через занепокоєння надто реалістичним зображенням Кати та побоювання, що деяких персонажів, можливо, змальовано з реальних людей, а це, своєю чергою, могло б потенційно надати роману наклепницького забарвлення. Тому публікацію «Бірманських буднів» перенесли на кілька років і континентів: уперше роман вийшов у США 1934 року. Ретельно цензуроване британське видання з’явилося через рік і лише опісля, як Орвелл змінив імена персонажів і спробував замаскувати час та місце, де відбувалися події роману. Ім’я індійського лікаря Верасвамі було замінено на Мурхасвамі (так втратилося жартівливе прізвисько «Віразвами», а Лакерстіни стали Латімерами. Місто, в якому розгортаються події роману, у книжці зветься «Чаутада», усі згадки про його місцезнаходження у Верхній Бірмі було вилучено. (Нині, завдяки кільком редакційним змінам, що внесли згодом, сучасне видання відновлено в його первісному вигляді.)

Щоб розшифрувати деякі географічні маскування, Орвелл намалював схематичну мапу Кати для свого видавця (див. стор. 16). На мапі в загальних рисах зображено об’єкти, які вказують на місцезнаходження будинку Флорі, церкви, базару, в’язниці й Британського клубу — фізичного й духовного осередку «Бірманських буднів». Зважаючи на слова Орвелла, насправді британська влада була сконцентрована не в маєтку правосуддя чи поліційному відділку, а в цій понурій, запилюженій маленькій халупі.

Будівля клубу збереглася й до наших днів, хоча відтоді її перетворили на державний кооперативний магазин. На місці саду, який колись буяв різнобарв’ям англійських квітів: дельфіній, руж, петуній, нині зведено громіздкі склади для зберігання запасів рису, олії та цукру. Бляшаний дах усе ще тримається над дерев’яною верандою біля входу, а головну кімнату, заповнену столами й стільцями з різних гарнітурів, тепер навпіл розділяє стіна. За часів Флорі інтер’єр міг похвалитися облізлим більярдним столом, бібліотекою запліснявілих романів, минуломісячними примірниками журналу «Панч» та запилюженим опудалом індійського замбара, що стирчало зі стіни. Члени британської спільноти Кати збавляли довгі вечори за прохолодним джином з тоніком і порожніми клубними балачками про собак, грамофони, тенісні ракетки, пекельну спеку й улюблену тему — нахабство бірманців (старше покоління членів клубу мрійливо згадувало старі добрі часи колонії, коли можна було відправити слугу до в’язниці із запискою, в якій зазначити: «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом»).

У більшості колоніальних спогадах, які мені доводилося читати, зображено доволі радісну картину життя в Бірмі із задушевними згадками про лакеїв з Мадраса, які готували крижане шанді на річкових флотиліях, сороміцькі застільні пісні навколо клубного піаніно, полювання в експедиціях, танці. Однак «Бірманські будні» — це дещо зовсім інше. Це розповідь про темний бік Британської Індії, яка викриває мерзенні й ганебні епізоди з життя імперії.

Більшість персонажів «Бірманських буднів» можна вважати безнадійними. І бірманці, і британці заплямовані колоніальною системою, в якій їм доводиться жити. Якщо говорити про вигаданих героїв, то Джон Флорі аж надмірно неправильний. Це легковажний і жорстокий боягуз, який весь час жаліє себе. Майже в кожному розділі він неодмінно щось утне, що принижує його гідність і змушує читача ніяковіти. Однак він, як і більшість головних персонажів Орвелла, — неприємна й майже нестерпна людина.

Читаючи «Бірманські будні», неможливо не помітити натяки на майбутні теми, порушивши які, Орвелл невдовзі стане таким популярним. Флорі — це самотня й нужденна людина, яка втрапила в пастку великої системи, що руйнує в людині все хороше. Так само як Флорі, у Бірмі Орвелла оточували люди, з якими, як він відчував, у нього не було нічого спільного, і яким не міг повністю відкритися. Флорі, який замислюється над обмеженнями колоніального суспільства, легко можна уявити мешканцем Океанії з роману «1984»:

«Світ, в якому цензурують кожне слово, кожну думку... чи може існувати дружба, коли кожен білий чоловік — це гвинтик у коліщатах деспотизму. Свобода слова тут — поняття нечуване. Однак усі інші види свободи дозволені. Ніхто вам не перешкоджатиме стати п’яницею, гульвісою, боягузом, наклепником або ж розпусником. Робіть що завгодно, лише не думайте самостійно».

Коли в 1930-х роках було вперше опубліковано «Бірманські будні», книжка стала справжньою несподіванкою для деяких сивих борід Бірми. Колега Орвелла, який навчався разом з ним у школі підготовки поліції Мандалая, вважав, що той «неабияк розчарував товаришів». Про це навіть преса писала, що здоровань директор школи підготовки несамовито розлютився й погрожував відлупцювати Орвелла, якщо йому коли-небудь доведеться побачити його знову.

На захист свого немилостивого зображення колоніального суспільства Орвелл написав: «Наважуся сказати, що те, що я написав деякою мірою несправедливе, а деякі подробиці неточні, але більша частина тексту — це доповідь про те, що я побачив на власні очі».

Цікавим є той факт, що в пізніших романах Орвелл дзеркально відобразив бірманські події. Нині в Бірмі ходить жарт, що про неї Орвелл написав не один, а три романи, і до цієї трилогії належать «Бірманські будні», «Колгосп тварин» та «1984».

Уперше Орвелл відсилає до «Бірманських буднів», оскільки цей роман — своєрідний літопис періоду, коли країна перебуває під гнітом британського колоніалізму. Невдовзі після здобуття Бірмою незалежності від Британії, військовий диктатор, який прийшов до влади 1962 року, ізолював країну від зовнішнього світу, розгорнув «Бірманський шлях до соціалізму» й перетворив Бірму в одну з найбідніших країн Азії. Саме про це йдеться в «Колгоспі тварин» — алегоричному оповіданні про соціалістичну революцію, яка пішла не за планом, унаслідок чого стадо свиней скинуло людей-фермерів і, захопивши владу, зруйнувало ферму. «1984» — бездушна антиутопія, де зображене проймає жахом аж до кісток — моторошна картина сучасної Бірми, країни, якою керує одна з найжорсткіших військових диктатур у світі.

Інтелігенція Бірми жартома охрестила Орвелла «пророком». Думками він завжди був у Бірмі, до якої прикипів фізично, і ці почуття не згасали в нього аж до кінця життя. Живучи в Бірмі, він навіть відростив собі вуса, схожі на ті, що носили офіцери британських полків, що були розміщені в цій країні. Він навіть зробив там кілька татуювань: на кожній фаланзі пальців рук відтоді мав по невеличкому неохайно обведеному синьому колу. Чимало бірманців, які проживають у сільській місцевості, і досі мають такі татуювання. Вважають, що вони захищають від куль й укусів змій.

Через десять років після повернення до Англії, Орвелл додав цей уривок до рецензії своєї книжки:

«Для середньостатистичного англійця в Індії (Бірма тоді входила до складу Індійської імперії) основним фактом, на якому будувалось його подальше сприйняття, важливішим навіть за самотність чи несамовиту спеку, була незвичність місцевості. Спочатку чужинницьке середовище напускає на нього нудьгу, потім він починає ненавидіти його, але зрештою закохується в нього і вже ніколи не відпускає зі своєї свідомості, і якимось містичним чином воно починає впливати на всі його переконання».

Описуючи азійську країну в «Бірманських буднях», Орвелл продемонстрував свій найдосконаліший образотворчий вид письма. Саме тому художнє оформлення екзотичної місцевості, на тлі якої розгортаються події роману, таке мальовниче й досконале. Читача полонять ранкові тумани, а легені наповнює аромат тропічних квітів. Іншим творам Орвелла, здається, бракує жвавого духу «Бірманських буднів». Жодне з його зображень Іспанії та Англії не народило таких живих «яскравих місць», як він сам іронічно називав їх. Пейзажі Сходу глибоко укорінилися в думках Орвелла.

Спогади про дні, які Орвелл провів у Бірмі, стали основою двох його найвідоміших есеїв: «Як я стріляв у слона» та «Страта через повішення». Навіть уже помираючи, думками Орвелл блукав цими мальовничими східними краєвидами в пошуках натхнення для нового роману. Він уперто продовжував працюти над новими творами, навіть попри заборону лікарів санаторію в Котсуолді, в якому Орвелл лікувався від туберкульозу легенів. Ті конфіскували його друкарську машинку й рекомендували припинити писати. Він квапливо писав листи, вигадував есеї, робив огляди на книжки й узгоджував правки свого нового роману «1984», який ось-ось мав вийти друком. Також у його залихоманеному розумі жевріла ідея написання нової книжки під назвою «Історія з курильної кімнати», яка спонукала до повторного відвідування Бірми.

«Історію з курильної кімнати» письменник планував як новелу обсягом тридцять-сорок тисяч слів, в якій би йшлося про те, як безповоротно змінився рожевощокий британський юнак після життя у вологих джунглях колоніальної Бірми.

На жаль, Орвелл не мав змоги завершити цей твір; невдовзі після початку написання він помер і залишив після себе лише нарис сюжетної лінії та коротенький епізод, нашвидкуруч надряпаний чорнилом. «Бірманські будні» залишаються єдиним головним літературним твором, в якому простежується потужний і тривалий зв’язок — у половині книжки зображено реальність, в іншій половині — вимисел — між Джорджем Орвеллом та Бірмою.

Серед документів, які зберігають в архіві Лондонського університету, є вірш, який написано на писальному папері уряду Бірми. Цей вірш — неопублікована епітафія на головного героя «Бірманських біднів» Джона Флорі. За задумом Орвелла, текст вірша варто було б викарбувати на корі піпала (священного фікуса), який посаджено біля могили Флорі в Бірмі:

ДЖОН ФЛОРІ

Народився 1890 року

Помер від пияцтва 1927 року