Бірманські будні

Розділ одинадцятий

Флорі й Елізабет ішли базарною дорогою. Був лише ранок, а повітря вже так розжарилося, що тепер прогулянка перетворилася на перехід убрід бурхливим морем. Поруч човгикали своїми сандалями бірманці, що поверталися з базару, за ними — юні дівчатка із дзвінкими голосками; зазвичай вони трималися купи, і короткими швидкими кроками пересувалися по четверо або навіть п’ятеро, виблискуючи на сонці своїм чорним глянцевим волоссям. Уздовж узбіччя, перед поворотом на в’язницю, валялися залишки кам’яної пагоди — жертви дужого коріння піпалів. Просто з трави на перехожих витріщалися розлючені різьблені обличчя демонів, що колись прикрашали пагоду. Недалеко ще один піпал обвився навколо пальми, вириваючи із землі її покручений стовбур — боротьба, що тривала десятиліття.

Вони йшли далі, аж поки дісталися самої в’язниці — величезного квадратного блока площею з двісті квадратних метрів, що виблискував бетонними стінами заввишки шість метрів. Павич, який тут був за хатнього улюбленця, манірно перебирав своїми клишавими лапками уздовж парапету. Шестеро засуджених, опустивши голови, під пильним наглядом індійських тюремників тягнули дві навантажені землею тачки. Це були приречені на пожиттєве ув’язнення кремезні чоловіки із затюканими сіруватими й дивовижно сплющеними обличчями. Одягнені вони в роби з грубої білої тканини й ковпаки, з-під яких визирали їхні поголені потилиці. На ногах дзвеніли кайдани. Повз пройшла жінка з кошиком риби на голові, над яким кружляло двоє воронів, час від часу атакуючи здобич, через що вона була змушена відмахуватися однією рукою.

Трохи поодаль почувся гомін.

— Базар уже просто за рогом, — пояснив Флорі. — Напевне, сьогодні базарний день. Забавне містечко.

Обіцяючи, що побачене її розвеселить, він запропонував дівчині спуститися до базару в його супроводі. Завернувши в поворот, перед ними відкрився сам ринок — огороджена, як і будь-який загін для худоби, територія, по краях якої стояли низенькі лавки, укриті переважно пальмовим листям. Усередині кипів натовп людей. Усі голосно кричали й штовхалися, а мішанина їхнього різнокольорового одягу нагадувала розсипану з банки жменю цукрових драже. За базаром протікала величезна мулиста ріка, що стрімким потоком несла із собою відірвані гілки й білі смуги піни зі швидкістю не менше як одинадцять кілометрів на годину. Під берегом із намальованими на носах очима на хвилях гойдалася ціла флотилія сампанів, прив’язаних до швартових стовпів.

На мить Флорі з Елізабет зупинилися, щоб насолодитися краєвидом. Повз проходили нав’ючені овочевими кошиками жінки й вирлоокі дітлахи, які витріщалися на європейців. Поспіхом пронісся старий китаєць у збляклому на сонці до блідо-блакитного кольору робочому комбінезоні, обережно тримаючи в руках якийсь незрозумілий скривавлений свинячий потрух.

— Може, подивимося, що в них у тих лавках? — запропонував Флорі.

— А це безпечно? Усе навкруги до огиди брудне.

— О, не хвилюйтеся, вони дадуть нам дорогу. Буде цікаво, чесно.

Елізабет була не в захваті й зовсім не мала бажання, але вже ж поплелася за ним. Ну чому він завжди приводив її в такі місця? Чому він постійно затягує в лігво «місцевих», змушуючи її зацікавитися ними й спостерігати за їхніми брудними й огидними звичками? Усе це неправильно, так не повинно бути. Однак, не знайшовши делікатних слів, щоб пояснити своє небажання, вона подалася за ним слідом. Хвиля задушливого повітря вдарила часником, сушеною рибою, потом, пилом, анісом, гвоздикою й куркумою. Натовп навколо них заметушився: цілий рій кремезних селян із сигарно-коричневими обличчями, зморщені старці із сивим, зав’язаним у пучок волоссям, молоді матері, що тягали за собою на руках голих немовлят. Фло, на яку весь час хтось наступав, невпинно лаяла. Чиєсь низьке, але міцне плече штовхнуло Елізабет — занадто зайнятим битвою під лавками селянам було ніколи звернути увагу на білу жінку, яка стояла зовсім поряд.

— Лише погляньте, — донеслося до її вух. Обернувшись, вона побачила Флорі, який палицею на щось вказував і продовжував говорити, але пронизливі крики двох жінок, які махали кулаками над кошиком ананасів, заглушали його. Від смороду й гомону Елізабет хитало, але він цього не помітив і повів її глибше в натовп, показуючи то на одну лавку, то на іншу. Товар мав незнайомий, сумнівний та бідний вигляд. На мотузках висіли зелені величезні плоди помело, багряні банани, поруч стояли бузкові кошики з креветками розміром з омара, крихка сушена риба, зв’язана в пучки, багряний чилі, тушки розрізаних копчених качок, зелені кокосові горіхи, личинки жука-носорога, пучки цукрової тростини, кинджали дахи, лаковані босоніжки, картаті шовкові лонджі, афродизіаки у формі великих таблеток, схожих на мило, лискучі глиняні баняки висотою понад метр, китайські солодощі з часнику й цукру, зелені та білі сигари, фіолетові баклажани, намисто з насіння хурми, кури, що кудкудакали в плетених клітках, мідні Будди, листя бетелю у формі серця, пляшки солей Крушен, пучки з накладним волоссям, горщики з червоної глини, сталеві підкови для буйволів, маріонетки з пап’є-маше, смужки шкіри алігатора, наділені магічними властивостями. В Елізабет починало паморочитися в голові. На іншому кінці базару сонце прошмигувало крізь криваво-червону парасольку монаха, немов крізь вухо велетня. Зовсім поруч чотири дравідійських жінки важкими рухами товкли куркуму в гігантській дерев’яній ступі. Жовтий порошок з різким запахом злітав у розпечене повітря й лоскотав ніздрі Елізабет, змушуючи її чихати. Ось їй увірветься терпець. Більше в цьому місці вона не витримає ані хвилини. Торкнувшись руки Флорі, вона сказала:

— Ця колотнеча... І спека така нестерпна... Як гадаєте, ми можемо знайти десь затінок?

Він з подивом озирнувся на дівчину. Правду кажучи, він був надто зайнятий своєю розповіддю, яку здебільшого не було чути через галас, щоб помітити, що спека зі смородом накоїли з нею.

— Ой, вибачте мені. Негайно забираємося звідси. Так, ми підемо повз лавку старого Лі Йейка. Це китайський бакалійник. Він дасть нам чогось випити. Тут досить задушливо.

— Усі ці спеції... дихати просто нічим. І що це за огидний рибний запах?

— О, це лише соус. Роблять його з креветок. Спочатку вони закопують їх у землю на кілька тижнів, а потім викопують і починають готувати.

— Чи можна уявити щось огидніше?

— Здається, це навіть корисно. Не смій! — гаркнув він Фло, яка вже майже запхала свого чарівного носика до кошика з маленькими рибками, схожими на кобликів, із шипами на зябрах.

Магазин Лі Йейка виходив на протилежний кінець базару. Насправді Елізабет мріяла лише про одне: якнайшвидше повернутися до клубу, але європейський вигляд вітрини Лі Йейка, завішаної ланкаширськими сорочками й неймовірно дешевими німецькими годинниками, трохи остудив її запал після побаченого варварства. Вони вже збиралися піднятися сходинками, аж раптом із натовпу вискочив і побіг у їхній бік досить дивний суб’єкт: худорлявий юнак років двадцяти, безглуздо одягнутий у лонджі, поверх якого натягнув синій клубний блейзер, взутий в яскраво-жовті черевики. Розпущене волосся із проділом посередині рясно змащено жиром «за інгалейкською модою». Флорі він привітав ледь помітним незграбним рухом — ніби стримував себе від поклону.

— Що там у тебе? — запитав Флорі.

— Лист, сер, — відповів той, простягаючи вперед замизканий конверт.

— Прошу мені вибачити, — промовив Флорі до Елізабет, відкриваючи листа. Він був від Ма Хла Мей, точніше написаний під її диктовку й підписаний в потрібному місці хрестиком. У доволі нечітких погрозах вона вимагала п’ятдесяти рупій.

Флорі відтягнув хлопця вбік:

— Англійську розумієш? Передай Ма Хла Мей, що я подумаю про це пізніше. І скажи їй, що якщо спробує шантажувати мене, то не одержить ні пайса. Зрозумів?

— Так, сер.

— А тепер забирайся звідси. І щоб на очі мені більше не потрапляв, інакше клопотів не оберешся.

— Так, сер.

— Черговий клерк у пошуках роботи, — пояснив він Елізабет на вході до лавки. — Пруться зі своїми проблемами, коли їм заманеться.

Про себе, однак, розмірковував щодо листа, який здивував його, адже Флорі зовсім не очікував, що Ма Хла Мей почне шантажувати його так швидко; проте зараз було ніколи думати, що це може означати.

Вони зайшли до крамниці. Після яскравого сонячного світла тут їм здалося зовсім темно. Розгледівши, хто саме до нього завітав, Лі Йейк кинув палити, сидячи на кошиках з товаром (прилавку в нього не було) і радо побіг назустріч відвідувачам. З Флорі вони були давніми друзями. Це був старий чоловік із зігнутими колінами, одягнутий у все блакитне. Попри свій вік, волосся ще не втратив, навпаки — заплітав його в тугу косу. На худорлявому обличчі, обтягнутому жовтою шкірою, випирали лише кості: гострі підборіддя й вилиці — ну просто доброзичливий череп. Він привітав Флорі гортанним вигуком, що зазвичай робили бірманці, і відразу ж пошкандибав углиб крамниці розпорядитися подати гостям якесь частування. Прохолодне повітря сповнювалося солодкуватого запаху опію. Стіни прикрашали довгі стрічки червоного паперу із чорними ієрогліфами. В одному з кутків стояв маленький вівтар з портретами двох огрядних людей з безтурботними обличчями, одягнутими у вишиті сорочки. Перед вівтарем тліли дві ароматичні палички. Дві китаянки: одна літня, друга — молода, сидячи на циновці, крутили сигарети, розбавляючи тютюн подрібненою в пил кукурудзяною соломою. Одягнені жінки були в чорні шовкові штани, а ступні ніг з випуклими й набряклими підошвами втискалися в дерев’яні туфельки на червоних підборах розміром наче в ляльок. Долівкою, немов величезна жовта жаба, повільно повзав голий карапуз.

— Подивіться на ноги цих жінок! — прошепотіла Елізабет, щойно Лі Йейк обернувся спиною. — Це ж якийсь жах! Як вони взагалі довели до такого? Це ж не від народження в них?

— Ні, вони деформують їх навмисне. Здається, ця традиція походить ще зі Стародавнього Китаю, але тут люди не спішать за часом, тому продовжують дотримуватися її. Косичка старого Лі Йейка, наприклад, — це ще один пережиток епохи. Такі крихітні ніжки, за китайськими уявленнями — ознака дивовижної краси.

— Краси? Та вони ж такі жахливі, що я навіть дивитися на них боюся. Ці люди, очевидно, дикуни!

— Ні, що ви! Це надзвичайно цивілізований народ. Як на мене — набагато цивілізованіший за нас. Краса — це всього лише справа смаку. У цій країні є плем’я Палаунг, в якому вважають, що довша в жінки шия, то вона гарніша. Дівчата ще змалечку носять широкі латунні кільця, щоб у такий спосіб витягнути шию. З роками кільця замінюють на довші й довші, аж поки їхні шиї не витягуються, як у жирафи. Повірте, це не дивніше за турнюр або, наприклад, кринолін.

Їхню розмову перервав Лі Йейк, який якраз повернувся разом з двома пухкенькими й круглолицими юними бірманками, найімовірніше — сестрами, які, хихочучи, тягнули за собою два стільці та синій китайський чайник літра на півтора-два. Очевидно, це були його колишні, а, можливо, і нинішні наложниці. Не без старань відкривши округлу накривку з-під бляшаної коробки шоколадних цукерок, старий радо всміхнувся, оголюючи три довгих пожовклих від тютюну зуби. Елізабет сіла, але була явно не в дусі. Вона була абсолютно переконана, що їм не годиться приймати щедроти гостинності цих людей. Одна з дівчат відразу ж стала за стільці й почала обдмухувати Флорі з Елізабет віялом, інша вже наливала чай, сидячи навколішках. Елізабет аж трусило від безглуздості ситуації: позаду дівчина, що обдмухує її потилицю, попереду — старий китаєць, що всміхається на всі три зуби. Здавалося, Флорі навмисне постійно затягує її в такі незручні ситуації. Шоколадкою вона таки пригостилася, але подякувати за це Лі Йейку змусити себе не змогла.

— А так годиться? — прошепотіла вона Флорі.

— Годиться?

— Я маю на увазі, чи годиться нам сидіти й чаювати в цих людей? Це не принижує нашу гідність?

— Усе гаразд. У спілкуванні з китайцями немає нічого принизливого. У цій країні вони — привілейована раса з доволі демократичними судженнями. До них слід ставитися майже як до рівних нам.

— Цей чай такий гидотний. Він надто зелений. Гадаєте, у них вистачить клепки хоч краплю молока влити?

— А ви спробуйте, зовсім непоганий. Цей особливий сорт чаю Лі Йейк отримує із самого Китаю. Здається, тут навіть квіти апельсина є.

— Тьху! Наче воду із землею розмішали, — сказала вона, відсьорбнувши.

Лі Йейк стояв і, тримаючи в руках люльку завдовжки шістдесят сантиметрів, металева чаша якої була із жолудь, спостерігав за європейцями, намагаючись зрозуміти, чи до вподоби їм чай. З-за крісла почувся голос бірманки, яка промовила щось до сестри їхньою мовою, відтак обидві знову зайшлися сміхом. Та, що стояла навколішки, зиркнула на Елізабет своїми наївними очима й продовжила із захопленням її розглядати. Потім дівчина повернулася до Флорі й запитала, чи носить англійська леді корсет. Останнє вона промовила як «кольсєт».

— Ш-ш-ш-ш! — гнівно прошипів Лі Йейк, штовхнувши дівчину ногою, щоб та замовкла.

— Навряд чи я наважуся запитати її, — відповів Флорі.

— О, тхакіне, будь ласка, запитай її! Нам так кортить знати!

Це, звісно ж, був залізний аргумент. Закинувши віяло за стілець, прибігла й інша сестра, благаючи відкрити їм правду. З’ясувалося, що обидві все життя мріяли побачити справжній корсет. Вони так багато всього чули про них: зроблені вони із сталі, за формою нагадують жилет, який так міцно стискає жінку, що грудей стає зовсім не видно! Геть зовсім! Вирішивши пояснити наочно, дівчата цупко притиснули руки до своїм пухкеньких реберець. Ну хіба ж Флорі не зробить ласку запитати англійську леді? У крамниці навіть є кімната, куди б вона могла пройти з ними й роздягнутися. Вони так сподіваються сьогодні нарешті побачити «кольсєт»!

Раптом розмова урвалася. Елізабет сиділа нерухомо. Холодно посміхаючись, вона тримала в руках свою крихітну чашку чаю, який більше не могла змусити себе пити. По ногах азійців пройшов холодок. Раптом вони збагнули, що англійка, яка не могла долучитися до цієї розмови, почувала себе не у своїй тарілці. Її елегантність та незвична краса, яка лише мить тому причарувала їх, зараз наганяла на них жаху. Навіть у Флорі з’явилось таке відчуття. Настала одна із тих жаских митей, яка інколи трапляється в розмові з азійцями, коли всі співрозмовники ховають очі, марно намагаючись придумати, що б сказати, аби порушити тишу. Малюк, якому набридло розглядати кошики з товаром, поповз своїм голим пузцем до європейців. З яким же інтересом він розглядав їхні черевики й панчохи. Але піднявши очі догори і побачивши їхні білі обличчя, одразу розрюмсався від страху й надзюрив на підлогу.

Стара китаянка підняла очі, цокнула язиком і продовжила катати сигарети. Більше на це ніхто не звернув жодної уваги. Калюжа на підлозі почала розростатися. Елізабет це так налякало, що вона поспіхом відставила чашку й розлила чай. Щипнувши Флорі за руку, вона прошипіла:

— Цей малюк! Подивіться, що він робить! Невже ніхто не може щось зробити? Це ж просто огидно!

Ще мить усі сиділи нерухомо, аж потім докумекали, у чому річ. Дівчата вмить заметушились, тепер язиками цокали й вони. Такий інцидент сприймали тут як цілком природне явище, тому вони не одразу помітили його й зараз відчували за це жахливий сором. Обмірюючи дитину докірливими поглядами, усі почали голосити: «Погана дитина! Як тобі не соромно!». Підхопивши малюка, який ніяк не вгамовувався і продовжував рюмсати, стара китаянка потягла його на ґанок, намагаючись відтиснути його там, як губку. Наступної миті, як здалося Флорі, вони з Елізабет уже опинилися на вулиці. Він біг за нею дорогою, лишивши позаду приголомшеного Лі Йейка із жінками, які ніяк не могли второпати, що сталося.

— То он що ви називаєте цивілізованою нацією! — вигукнула вона.

— Мені шкода, — немічно виправдовувався він. — Я й очікувати не міг, що...

— Вони огидні до кісток!

Вона не тямила себе від люті. Обличчя налилось таким рожевим кольором, яким бувають пуп’янки маку навесні. Здавалося, рожевішою людина бути просто не може. Він мовчки йшов за нею базаром, потім — дорогою. Довелося пройти з пів сотні метрів, перш ніж Флорі наважився заговорити знов.

— Мені надзвичайно шкода, що таке могло статися! Лі Йейк — такий пристойний старий. Думка про те, що він міг вас образити, тепер не дасть йому спокою, запевняю вас. Не варто було так поспішати. Слід було залишитися на кілька хвилин, подякувати за чай...

— Ах ще й подякувати? Після всього, що трапилося?

— Та годі вам, не слід так гостро сприймати такі речі. Не в цій країні. Увесь світогляд цих людей дуже відрізняється від нашого. Потрібно якось призвичаїтися до цього. Уявіть, наприклад, що ви в Середньовіччі...

— Гадаю, на цьому нашу розмову ліпше завершити.

Уперше вони дійшли до суперечки, не приховуючи цього. Флорі розхвилювався, що навіть не намагався зрозуміти, чим цього разу так образив її. Він і гадки не мав, що його постійне прагнення зацікавити її побутом тубільців, вона сприймала лише як розпусний, не гідний джентльмена, нарочитий потяг до зубожілого й гидотного. Навіть зараз він не помічав, якими очима вона дивилась на аборигенів. Він лише розумів, що за кожної спроби розділити з нею свій світогляд, думки або ж почуття прекрасного вона ухилялася, як норовливий кінь.

Дорогою вони йшли порізно. Флорі тримався ліворуч й трохи позаду Елізабет, не спускаючи очей з обрису щоки й крихітних золотавих волосків, що вибилися з-під фетрового капелюха. Як він її кохав! Як сильно він її кохав! Досі, поки йому не довелося жалюгідно бігти за нею, не наважуючись навіть показати своє спотворене обличчя, здавалося, по-справжньому він її і не любив. Кілька разів Флорі наважувався заговорити, та раз по раз зупиняв себе. Голос опанувати й досі не вдавалося. До того ж він ніяк не міг вигадати, що б такого сказати, щоб знову не образити її. Нарешті він зібрався з силами й рішуче, удаючи, що нічого не трапилося, промовив:

— Спека стає просто неможливою, чи не так?

За температури 90 градусів за Фаренгейтом у тіні це було не найгеніальнішим спостереженням. Однак, на його велике здивування, вона жваво підхопила цей білий прапор, розвернулася до нього й, усміхаючись, додала:

— Просто пекло якесь!

Так настало перемир’я. Дурне банальне зауваження, що принесло із собою заспокійливу атмосферу клубних теревень, утамувало її лють, змінивши гнів на милість. Фло, яка забарилася позаду, швидко наздогнала їх, капаючи слиною, і вони тієї ж миті перейшли на знайому тему — собак, яку обсмоктували до самого дому. Собаки — тема невичерпна. Собаки, собаки! — крутилося у Флорі в голові, коли вони підіймалися на розпечений схил пагорба, а сонце пропікало їхні плечі крізь одяг. Хіба їм більше ні про що поговорити, окрім цих клятих собак? Або недоліків собак, чи грамплатівок і тенісних ракеток? І все ж таки, дійшовши до обговорення таких дурниць, як легко й полюбовно лилася їхня розмова!

Пройшовши крізь залиту сонячним світлом білу огорожу кладовища, вони підійшли до воріт Лакерстінів. Навколо розкішним цвітом буяли вогняні дерева й мальви заввишки понад два метри, округлі червоні пелюстки яких нагадували червонощокі обличчя молодих дівчат. Зайшовши в затінок, Флорі зняв капелюха й почав обдмухувати себе ним.

— Що ж, ми встигли повернутися до настання вбивчої спеки. Боюсь, нашу подорож на базар навряд чи можна назвати успішною авантюрою.

— Ой, ну що ви! Звісно ж, ні. Мені сподобалося, правда!

— Та ні... Не знаю, як це пояснити, але з нами постійно трапляються якісь негаразди... О, до речі! Ви не забули, що післязавтра ми вирушаємо на полювання? Сподіваюся, цей день вам підходить?

— Так, дядечко навіть обіцяв позичити мені свою рушницю. Які шалені веселощі на нас чекають! Вам доведеться навчити мене всього, що знаєте. З яким лише нетерпінням я чекаю цього.

— З тим самим, що і я. Щоправда, нині ненайліпша пора року для полювання, але ми зробимо все, що в наших силах. Ну тоді до побачення. До нових зустрічей.

— До побачення, містере Флорі.

Вона все ще звала його містером Флорі тоді як він уже давно перейшов на Елізабет. Попрощавшись, кожен пішов своєю дорогою, розмірковуючи про поїздку в джунглі на полювання, яка, як їм обом здавалося, якось налагодить їхні стосунки.