Бірманські будні

Розділ шістнадцятий

З білястих від посліду масивних гілок ксилій, що росли біля кладовища, здійнялася зграя стерв’ятників, вимальовуючи своїми дужими крилами спіралі в небі. Було ще рано, та Флорі вже вийшов з дому. Він рішуче крокував до клубу, щоб там дочекатися Елізабет й офіційно зробити їй пропозицію. Щось підсвідомо підказувало йому, що ліпше поквапитися й зробити це до того, як з джунглів повернуться інші його співвітчизники.

Вийшовши із двору, він неочікувано побачив, що в полку Чаутади прибуло. На білому поні із тонким, мов голка, списом у руці майданом галопував юнак. За ним бігло кілька сихків, схожих на сипаїв, тримаючи за уздечки ще двох поні — гнідого й бурого. Порівнявшись з ним на дорозі, Флорі зупинився й бадьоро прокричав «Доброго ранку!» Привітався з незнайомцем він не тому, що впізнав його, просто так було заведено в містечках, схожих на це. Помітивши цей жест, молодик елегантно розвернувся й завернув поні до узбіччя. Це був високий і стрункий молодий чоловік років двадцяти п’яти, викапаний кавалерійський офіцер. У нього було одне з тих кроликоподібних облич, поширених серед англійських солдатів, зі світло-блакитними очима й маленьким трикутником передніх зубів, що стирчали з-під верхньої губи. Однак цей кролик мав безстрашний і навіть жорстокий вигляд. Бойовий кролик. На поні він сидів так, наче з ним вони становили єдине ціле, і аж надто агресивно випромінював молодість й чудову форму. Його свіже обличчя засмагло рівно до того відтінку, який найліпше пасував світлим очам; та й сам він був витончений, немов щойно зійшов з портрета, що підкреслював білий топі з оленячої шкіри та високі лаковані черевики, які виблискували в ранковому сонці, як стара пінкова люлька. Вони ще не заговорили, а Флорі вже почувався незручно в його присутності.

— Як справи? — спитав Флорі. — Щойно приїхали?

— Прибув уночі. Останнім поїздом, — відповів він непривітним хлопчачим тоном. — Нас з хлопцями командували сюди на випадок, якщо у ваших місцевих пройдисвітів виникнуть якісь проблеми. Верролл. Військова поліція, — представився він, не запитуючи при цьому імені Флорі.

— Точно, ми чули, що в штабі планують когось прислати на підмогу. Дозвольте спитати, де ви квартирувалися?

— Поки що в придорожньому готелі. Учора там планував заночувати якийсь чорномазий жебрак — акцизний чиновник чи щось таке. Випхав його коліном під зад. Паскудна діра, еге? — додав він, обводячи головою всю Чаутаду.

— Не думаю, що чимось гірша чи ліпша за інші маленькі станції. Надовго до нас?

— Дякувати Богові, не більше ніж на місяць. Ну плюс-мінус. До перших дощів. Паскудний у вас тут майдан, згодні? Хіба важко скосити все це? — продовжив він, збиваючи своїм списом висохлу траву. — Жодної надії пограти в поло чи щось таке.

— Про поло тут можете забути, — сказав Флорі. — Теніс — найліпша доступна альтернатива. Нас тут усього восьмеро й більшість проводить три чверті свого часу в джунглях.

— Дідько! Що ж за діра!

Відтак запанувала тиша. Високі бородаті сикхи зібралися гуртом, оточивши кінські голови й без особливої прихильності розглядали Флорі. Було абсолютно ясно, що Верролл нудився від розмови й мріяв якнайшвидше втекти. Ще ніколи в житті Флорі не відчував себе таким небажаним, старим або нікчемним. Придивившись до поні Верролла, він помітив, що це була кобила арабської чистокровної породи з гордою шиєю і витягнутим шлейфом хвостом; бездоганна молочно-біла іграшка вартістю в кілька тисяч рупій. Очевидно, відчувши, що й так забагато поговорив для одного ранку, Верролл смикнув за уздечку й розвернув поні.

— Який у вас чудовий поні, — сказав Флорі.

— Так, непоганий, ліпший за бірманську дрібноту. Вирішив трохи попрактикуватися в тентпеґінґ. З м’ячем для поло в цій багнюці все одно дарма возитися. Гей, Хіра Сінгхе! — покликав він і розвернув поні.

Сипай, що тримав гнідого поні, передав уздечку товаришеві й помчав до позиції за сорок метрів, забивши в землю вузький самшитовий кілок. На присутність Флорі Верролл більше не реагував. Підняв спис, прийняв бездоганну виправку для прицілу. Індійці вмить позабирали з його шляху інших коней і тепер стояли в очікуванні майстер-класу. Відчувши натиск колін вершника на своїх боках, поні рвонув уперед, як ядро з катапульти. Із грацією кентавра високий і стрункий юнак нахилився в сідлі, опустив спис і чітко завів його у вушко кілочка. «Шабаш!», — почулося сухе бурмотіння слуги, який спостерігав за цим. У найліпших традиціях кінного спорту Верролл підняв спис з нанизаним на нього кілочком, розвернувся і галопом помчав до сипая, передавши його слузі.

Ще двічі Верролл атакував мішень, обидва рази вдало, демонструючи незрівнянну грацію й надзвичайну церемоніальність. Індійська група підтримки зосередилась на влученні кілка списом з такою серйозністю, наче йшлося про якийсь релігійний обряд. Флорі, на якого Верролл зі своїм спеціально створеним для ігнорування небажаних співрозмовників обличчям, уже давно не звертав жодної уваги, стояв на тому ж місці. Сам факт, що ним знехтували, не давав йому ворухнутися. Якось Верроллові за такий короткий проміжок часу вдалося наповнити його жахливим відчуттям неповноцінності. Флорі напружено вигадував привід для поновлення розмови, коли, піднявши голову на схил пагорба, побачив Елізабет у світло-блакитній сукні, яка виходила з воріт дядечка. Мабуть, вона застане третю атаку на кілочок. Серце болісно защеміло. У голові промайнула одна з тих нестримних думок, які зазвичай віщують неприємності. Гукнувши Верролла, який гарцював за кілька кроків від нього, він вказав палицею на інших поні й спитав:

— Ці двоє теж натреновані?

Кинувши через плече доволі непривітний погляд на Флорі, якого за очікуваннями Верролла вже давно там не мало бути, той буркнув:

— Що?

— Чи натреновані цій справі ваші інші поні? — повторив Флорі.

— Бурий непоганий у цьому. Але мчить, як стріла, треба бути дуже вправним.

— Дозволите мені спробувати?

— Валяйте, — геть немилостиво відповів Верролл. — Глядіть не розріжте йому морду, не тягніть сильно.

Сипай підвів поні, Флорі вдав, що розглядає ланцюг. Насправді він тягнув час, доки Елізабет наблизиться на двадцять-сорок кроків. За його планом, він мав поцілити в кілець саме тоді, коли вона порівняється з ними — на маленьких бірманських поні за умови, що вони скачуть прямо, зробити це доволі легко — і невимушено під’їхати до неї, тримаючи зірвану мішень на списі. Це точно було правильним ходом. Так він убереже її від думки, що це рожевощоке щеня — єдиний чоловік на землі, який уміє скакати верхи. І хоч Флорі був у шортах, в яких так незручно їздити верхи, він знав, що саме в них на спині коня він матиме найкращий вигляд.

Елізабет наближалася. Флорі сів у сідло, підхопив в індійця спис і махнув ним, вітаючись з нею. Однак вона цей жест залишила без уваги — можливо, соромилася показати почуття перед Верроллом. Дівчина відвернулася вбік кладовища, щока палала.

— Чало, — прокричав Флорі індійцю й ударив коліньми об боки коня.

Уже наступної миті, лише за кілька стрибків поні, Флорі відчув, як зі свистом вилітає із сідла, а потім з тріском вдаряється об землю, ледь не вивернувши з суглоба плече, і котиться сторч головою. На щастя, спис упав трохи далі від нього. Нерухомо лежачи на спині, неясним зором він ледь розрізняв грифів, які кружляли в блакитній далині. Потім сфокусувався на тюрбані кольору хакі й темному обличчі бородатого сикха, що схилявся над ним.

— Що сталося? — спитав Флорі англійською і болісно піднявся на лікоть. Сикх грубо буркнув щось собі під ніс і показав на бурого поні, що з перевернутим сідлом нісся геть з майдану. Воно не було затягнуте, ось чому Флорі впав.

Коли Флорі випростався, тіло пройняв нестерпний біль. На правому плечі сорочка була роздерта й вся промокла від крові, зі щоки теж сочилися багряні краплі. Тверда земля зідрала шкіру. Капелюха теж знесло. Болісно вжалила згадка про Елізабет, яка наближалася до нього вже за кроків десять і дивилася на те, який осоромлений він там розлігся. «Свята Діво Маріє! Боже мій! Який дурний вигляд я зараз маю!» — налякано думав він. Ця думка боліла більше ніж вивихнуте плече. Він міцно затулив родиму пляму, хоча пошкоджена була інша щока.

— Ах, Елізабет! Доброго ранку, Елізабет! — із штучною бадьорістю і веселістю, як і будь-який дурень у такій ситуації, вигукнув він.

Вона не відповідала і, що вражало більше за це, пройшла повз нього й не зупинилася навіть на мить, ніби його тут і не було.

— Елізабет! — окликнув знов ошелешений Флорі, — Бачили, як я гепнувся? Сідло було не закріплене. Цей бовдур сипай...

Вона його чула, більше жодних сумнівів не виникало. На мить Елізабет повернула до нього своє обличчя, подивилася в його бік, як на порожнє місце й знов розвернулася до кладовища. У Флорі похололо в п’ятах. Не тямлячи себе від страху, він усе продовжував кричати:

— Елізабет! Ви чуєте? Елізабет!

Ігноруючи його присутність, вона ні словом, ні жестом, ні поглядом не подавала знаку, а йшла далі дорогою, цокаючи каблуками й гордо тримаючи осанку.

До місця падіння підійшли сипаї, обступивши Флорі, і навіть сам Верролл. Деякі сипаї привітались з Елізабет, Верролл проігнорував або, можливо, просто не помітив. Через силу Флорі звівся на ноги. Він сильно забився, та кісток, схоже, не зламав. Індійці піднесли йому капелюха з палицею, та вибачатися за своє недбальство не стали. Вони зміряли його такими зневажливими поглядами, якими зазвичай дивляться на людину, що заслужила свою кару. Скидалося на те, що вони навмисне не закріпили сідло.

— Сідло зісковзнуло, — безсило й дурнувато виправдався Флорі, як зазвичай буває в такі миті.

— То якого біса ви його не перевірили, перш ніж всідатися? — стисло прокоментував це Верролл. — Ви вже мали навчитися не довіряти цим жебракам.

Сказавши це, Верролл смикнув вуздечку й поїхав геть, відчуваючи, що інцидент вичерпано. Сипаї попленталися за ним, не попрощавшись з англійським джентльменом. Діставшись воріт, Флорі озирнувся й побачив Верролла, який мчав на пійманому та пересідланому бурому поні до кілка.

У голові й досі паморочилося від сильного удару. Намагаючись зібратися з думками, Флорі шукав причину такої дивної поведінки Елізабет. Вона добре бачила, як він лежить і стікає кров’ю в болісній агонії, та пройшла мимо нього, як повз дохлого пса. Як узагалі таке могло статися? Йому не привиділося? Дурня якась. Можливо, вона злиться на нього? Чи міг він якось її образити? Слуги дружньо вишикувалися уздовж паркану. Вони хотіли побачити, як господар скаче на поні зі списом у руках, тому кинули справи й підбігли сюди, отож кожен бачив його гірке приниження. Ко Сла зі стурбованим обличчям одразу ж кинувся назустріч Флорі.

— Боже мій, сильно забилися? Віднести мого бога до будинку?

— Ні, — відповів бог. — Ліпше приготуй мені чисту сорочку й віскі.

Зайшовши в дім, Ко Сла змусив Флорі підкоритися йому, всадив на ліжко й зняв подерту сорочку, яка кров’ю прикіпіла до тіла. Цокнувши язиком, покірний слуга вигукнув:

— Ах ма лай! Усі рани забиті брудом. Не варто грати в ці дитячі ігри на дивних поні, тхакіне. Не у вашому віці. Це занадто небезпечно.

— Сідло було не закріплене, — укотре промовив Флорі.

— Такі ігри, — стояв на своєму Ко Сла, — добре підходять молодим поліціянтам. Але ви більше не молодий, тхакіне. У вашому віці забиватися дуже небезпечно. Вам слід ліпше дбати про себе.

— Хочеш сказати, що я вже дідуган старий? — розгнівано запитав Флорі. Плече жахливо нило.

— Вам тридцять п’ять років, тхакіне, — ввічливо, але рішуче зауважив Ко Сла.

Це все було дуже принизливо. Ма Пу разом з Ма Йі, з якою в них було тимчасове перемир’я, притягли горщик з якоюсь жахливою рідотою, яка, як вони стверджували, миттю заживляє рани. Крадькома від них Флорі дав розпорядження Ко Сла вилити її з вікна й замінити борною маззю. Потім, сидячи в прохолодній ванні, поки Ко Сла дбайливо вимивав бруд з його саден, він спантеличено розмірковував над ранковим інцидентом. У голові прояснювалося і ставало дедалі бентежніше. Він чимось дуже образив її. Точно образив. Але як, якщо навіть не бачив її всю ніч? Жодної, бодай трохи вірогідної відповіді в нього не знайшлося.

Ще кілька разів Флорі пояснив Ко Сла причину падіння, нагадуючи знов і знов про незакріплене сідло, але той, хоч і дуже співчував господареві, в історію цю не вірив. До кінця своїх днів, гадав тепер Флорі, його згадуватимуть як того, хто впав з коня, бо не вмів їздити верхи. З іншого боку, два тижні тому йому незаслужено дісталася слава жорстокого погонича миролюбних буйволів. Доля все врівноважила.