Бірманські будні

Розділ четвертий

Скинувши із себе все, окрім просторих чорних східних штанів, Флорі завалився на промокле від поту ліжко й заснув. Цей день він присвятив байдикуванню. Приблизно три тижні на місяць він проводив на лісовій стоянці, лише на кілька днів навідувався до Чаутади — здебільшого саме заради байдикування, адже конторських справ у нього майже не бувало.

Спальня була просторою квадратною кімнатою з білими гіпсовими стінами й такими ж просторими дверима. Замість надійної стелі прозирали лише балки, проміж яких полюбляли гніздитися горобці. Із меблів можна було розгледіти лише велике ліжко з москітною сіткою замість балдахіна, тому воно скоріше скидалося на намет, аніж на людську постіль; плетений стіл із стільцем і маленьке дзеркальце. На стінах висіло кілька грубих книжкових полиць, на яких збирало цвіль із кількох сотень книжок. Пласка тропічна ящірка, яка нерухомо вчепилася в одну зі стін, прикрашала її тепер, немов геральдичний дракон. Пронизуюче стріху веранди світло густо лилося вниз, немов розтоплене масло, а десь з бамбукових хащ монотонним гудінням відлунювало приглушене воркотіння голубів, яке в акомпанементі зі спекою, створювало снодійний ефект, проте не як колискова, а скоріше як хлороформ.

Майже за двісті метрів звідси в низині, проходячи повз бунгало містера Мак-Ґреґора, дурван, який виконував обов’язки живого годинника, пробив чотири удари об уламок залізничної рейки. Цей звук збудив Ко Сла, слугу Флорі, і той подався в літню кухню, роздмухав останні залишки ледь жевріючого вугілля й поставив воду на чай. Дочекавшись, коли вона закипить, вправно оповив голову рожевим гаунг-баунгом, убрався в муслінове інджі та підніс тацю з чаєм до ліжка господаря.

Ко Сла — справжнє ім’я звучало як Маун Сан Хла, але для зручності вимови його скоротили до Ко Сла — коренастий бірманець невеликого зросту, типовий виходець із села з надзвичайно темною шкірою й стривоженим виразом обличчя. Як і більшість бірманців, бороди він не носив, однак над верхньою губою у формі перевернутої підкови чорною стрічкою спускалися вуса. Флорі він прислужував відтоді, як той уперше відвідав Бірму. Ці двоє були майже однакового віку, різниця була не більше як місяць. Їхні стосунки нагадували дитячу дружбу двох хлопчиків, які все робили разом: пліч-о-пліч вишукували в кущах підбиту качку, просиджували довгі години в засідках на тигрів, які так ніколи й не з’являлися, несли нескінченні тяготи життя в таборах та добових переходах на нові стоянки в джунглях. Але на цьому заслуги Ко Сла не закінчувалися: він приводив дівчат, які прикрашали ночі Флорі, позичав для нього гроші в китайських лихварів, доносив до ліжка, коли той напивався так, що не міг цього зробити самотужки, доглядав під час нападів лихоманки. Для Ко Сла неодружений Флорі й досі лишався юнаком, тоді як його темношкірий слуга вже встиг одружитися, обзавестися п’ятьма дітлахами, знайти ще одну дружину й перетворитися на похмурого мученика двоєженства. Як і всі бірманці, що прислужували холостякам, Ко Сла був досить лінивим і нехтував банальною гігієною, та його відданість Флорі не знала меж. Він кістьми ліг би, але нікому не дозволив накрити для нього стіл, носити його зброю або ж притримувати поні, якого збирався осідлати господар. У джунглях, коли під час переходів на інші ділянки траплявся рівчак, він залюбки переносив Флорі на своїй дужій спині, адже плекав до нього жалісливі почуття. Почасти тому, що вважав його довірливою дитиною, легкою здобиччю для образ, зокрема через родиму пляму, яка для нього була чимось страхітливим.

Обережно поставивши тацю з чаєм на стіл, він обійшов ліжко й легесенько полоскотав ступні Флорі. Прислужуючи йому не перший рік, Ко Сла добре знав, що це єдиний спосіб розбудити господаря, не розгнівавши того. Той перевернувся на інший бік, чортихнувся й зарився обличчям у подушку.

— Простукало чотири години, моя світлосте, — прошепотів Ко Сла. — Я приніс дві чашки, дама казала, що іти до вас.

Дамою була Ма Хла Мей, коханка Флорі. Так Ко Сла називав її завжди, щоб якомога красномовніше виказати своє невдоволення, спричинене не тим фактом, що Флорі завів собі коханку, а заздрістю до впливу, який Ма Хла Мей мала в цьому будинку.

— Найсвятіший грати в тініс увечорі? — з помітним акцентом поцікавився Ко Сла.

— Ні, надто спекотно для таких розваг, — відповів Флорі бездоганною англійською. — Їсти не буду, забирай цей непотріб і тягни сюди віскі.

Англійську Ко Сла розумів досить добре, однак розмовляти нею в нього виходило не дуже. Несучи господареві пляшку віскі, він прихопив і тенісну ракетку, яку демонстративно притулив до стіни просто напроти ліжка. Теніс у його уяві був таємничим обрядом, виконання якого покладалося на всіх англійців, тому він дуже не любив бачити, як господар огинається від своїх обов’язків.

З огидою відштовхнувши тост з маслом, який догідливо приніс йому слуга, Флорі плеснув трохи віскі в чай, випив його одним хилом й одразу відчув, як настрій поліпшується. Заснув він ще о дванадцятій, і зараз все тіло карало його за такі лінощі: голова гуділа, кістки нили, а в роті стояв такий присмак, наче до цього наївся паленого паперу. Часи, коли він справді отримував насолоду від їжі, залишились далеко позаду. Усі європейські страви, які намагаються відтворити бірманці або огидні, або неймовірно огидні: хліб, заквашений на пальмовій бразі, виходить глевким і смакує як сирий гриб; вершкове масло потрапляє на стіл із консервних банок, утім, як і молоко, що надає їм присмаку заліза. Терпіти його можна лише в сірому, розбавленому чаї, який розвозить у бідонах місцевий молочник. Щойно Ко Сла вийшов з кімнати, на вулиці почувся стукіт жіночих сандалів, відтак його вуха розрізав писклявий голос бірманки:

— Мій господар прокинувся?

— Проходь уже, — досить роздратовано озвався Флорі.

Ма Хла Мей покірно ввійшла, залишивши на порозі червоні лаковані сандалії. Як особливий привілей їй дозволено складати господареві компанію під час чаювання, але не за іншими трапезами або носіння сандалів у його присутності.

Це була молода жінка віком з двадцять два чи двадцяти три роки й заввишки не більше як півтора метра, одягнена в лонджі зі світло-блакитної вишитої китайської парчі та накрохмалений білий мусліновий інджі, з якого звисало декілька золотих медальйонів. Волосся, закручене в тугий чорний пучок, нагадувало гілку ебенового дерева, який вона прикрасила квітами жасмину. Її мініатюрна худорлява фігурка більше нагадувала барельєф, вирізблений на стовбурі дерева. Овальне смиренне обличчя кольору бронзи й вузькі очі — справжня лялька з магазину іграшок. Європейцям такі стандарти краси далекі, але заперечувати їх безглуздо. Разом із нею до кімнати прошмигнув й аромат сандалового дерева та кокосової олії.

Підійшовши до ліжка, Ма Хла Мей сіла на краєчок, ніжно пригорнулася до Флорі й тихенько по-бірманськи потерлася кінчиком свого плаского носа об його щоку.

— Чому мій господар не послати за мною сьогодні вдень? — спитала вона.

— Спав. Знаєш, досить спекотно для подібних розваг.

— То вам ліпше спати самому, аніж із Ма Хла Мей? То ви вважати, що я негарна! Я недосить вродлива, господарю?

— Забирайся звідси, — сказав він, відштовхуючи її назад. — Не хочу тебе зараз.

— Хоча б торкнутися мене губами (у бірманській мові немає слова, яке б означало «цілуватися»). Усі білі чоловіки так робити зі своїми жінками.

— Гаразд, тільки швидко. А тепер дай мені нарешті спокій, сходи за сигаретами та дай мені одну.

— Чому так статися, що тепер ви ніколи не хотіти зі мною кохатися? Ах, два роки тому було зовсім інакше! Ви любити мене в ті часи. Ви дарувати мені подарунки із золотих браслетів та шовкових лонджі з Мандалая. А тепер лише погляньте — Ма Хла Мей простягнула свою крихітну ручку в мусліновому рукаві — жодного браслета. Минулого місяця в мене було тридцять, а зараз усі вони закладені. Як я можу ходити на базар без браслетів і ще в одному й тому ж лонджі? Я відчувати сором перед іншими жінками.

— То це я винен, що ти їх заклала?

— О-о-ох, два роки тому ви б викупили їх для мене. Ви більше не любити Ма Хла Мей!

Вона знову припала до грудей Флорі й поцілувала. Цю європейську звичку дівчина швидко опанувала. У ніс Флорі одразу ж вдарив змішаний аромат сандалового дерева, часнику, кокосової олії та жасмину. Запах, від якого в нього зводило зуби. Досить холодно й стримано він відштовхнув її, роблячи вигляд, що вкладає на подушку, і почав розглядати це примхливе юне личко з високими вилицями, витягнутими повіками та маленькими пухкенькими губками. У неї були такі мініатюрні зубки, наче в кошеняти. Два роки тому вона обійшлася йому в триста рупій. Викупив її в батьків. Повільними рухами Флорі почав гладити її коричневу шию, яка, немов струнка стеблинка, проростала з інджі.

— Я подобаюся тобі лише тому, що я — білий чоловік, який дає тобі гроші, — промовив він.

— Господарю, я любити вас! Любити більше всього у світі. Чому ви так казати? Хіба я не була вам вірною ввесь цей час?

— У тебе є бірманський коханець.

— Бр-р-р! — Усім тілом Ма Хла Мей демонструвала, що лише одна думка про це викликає в неї огиду. — Думати про їхні жахливі коричневі руки, що торкаються мене! Якби мене лише торкнутися бірманець, я б одразу померти!

— Яка ж ти в мене брехуха.

Флорі поклав руку на її груди. Насправді Ма Хла Мей не любила, коли він так робив, адже це нагадувало їй, що вони в неї є (за стандартами бірманської краси, жінка не повинна мати такі принади). Вона смиренно лягла, дозволивши йому робити з нею все, що заманеться. Доволі мирно і навіть із посмішкою, але все ж не дуже охоче відповідаючи на такі ласки, нагадуючи кішку, яка дозволяє господареві себе погладити. Обійми Флорі ніяк не відгукувалися в серці Ма Хла Мей, її справжнім таємним коханням був Ба Пе, молодший брат Ко Сла. Однак нехтування ласками господаря нічим хорошим для неї не скінчувалося. Інколи вона навіть підмішувала йому в їжу приворотне зілля. Дівчина проживала ідеальне життя наложниці й насолоджувалася цим, як і поїздками до свого села, під час яких вбиралася в усі свої прикраси й вихвалялася статусом «бо-кадоу» — дружини білого чоловіка, оскільки зуміла переконати всіх, зокрема й саму себе, що справді була законною дружиною Флорі.

Завершивши акт кохання, виснажений Флорі відвернувся, сором’язливо прикриваючи лівою рукою родиму пляму. Він завжди пам’ятав про свою відмітину, коли робив щось непристойне. З відразою він зарився обличчям у вологу подушку, від якої добряче тхнуло кокосовою олією. Спека стояла просто нестерпна, а голуби, що вовтузилися в хащах, і не думали замовкати. Гола Ма Хла Мей відкинулась на спину поруч з господарем, ніжно обвіюючи його плетеним віялом, яке встигла прихопити зі столу.

Так вони пролежали кілька хвилин, потім вона підвелася, одягнулася й запалила сигарету. Відтак неквапно повернулася до ліжка, сіла й почала ніжно розбуркувати Флорі за плечі. Білий колір його шкіри заворожував. Це було так незвично й водночас надавало їй відчуття влади. Але Флорі на це лише смикнув плечем, намагаючись скинути її руку. У такі миті його від неї нудило й хотілося якнайшвидше загубити її з поля свого зору.

— Забирайся, — зрештою вимовив він.

Ма Хла Мей мовчки витягла з рота сигарету й піднесла її до вуст Флорі.

— Чому господар завжди так сердитися на мене, після того, як кохатися зі мною? — спитала вона.

— Забирайся, — повторив він знов.

Ма Хла Мей, ігноруючи почуте, продовжувала гладити Флорі за плечі. Їй завжди бракувало мудрості дослухатися до його бажання побути наодинці в такі миті. Вона була переконана, що хтивість — це різновид чаклунства, який дає жінці магічну силу над чоловіком й ослаблює його так, що той урешті-решт перетворюється на недоумкуватого раба. Із кожними наступними обіймами, як їй ввижалося, вона висмоктувала з Флорі волю, насилюючи свої чари. Саме тому й вирішила знову пестити його, чекаючи на продовження. Вона млосно відклала назад сигарету й обволокла його тіло руками, намагаючись розвернути до себе й поцілувати його зарите в подушку обличчя, дорікаючи за таку холодність.

— Забирайся! — не приховуючи злості в голосі, вигукнув Флорі. — Бачиш мої шорти? У кишені гроші. Візьми п’ять рупій і йди вже.

Знайшовши банкноту в п’ять рупій, Ма Хла Мей запхала її за пазуху свого інджі, але зникати на цьому не збиралася. Знов підійшла до ліжка, схилилася над Флорі й продовжила чіплятися, поки той вкрай не розлютився і не підскочив.

— Геть з моєї кімнати! Я наказав тобі забиратися звідси. Не хочу бачити тебе після того, що зробив з тобою.

— Як можна казати мені такі речі! Ставитися до мене, наче я бути хвойда.

— Ти і є хвойда. І ти зараз заберешся звідси, — сказав він, виштовхуючи її з кімнати за плечі й жбурляючи в неї сандалі. Їхні зустрічі часто закінчувалися такими сценами.

Нарешті залишившись наодинці, Флорі завмер посеред кімнати й солодко позіхнув. Може, таки спуститися до клубу пограти в теніс? Ні, це ж доведеться голитися, а до такого героїзму, не промочивши горло кількома склянками, він неготовий. Провівши рукою щетинистим підборіддя він був наблизився до дзеркала оглянути масштаб робіт, але останньої миті відвернувся, зрозумівши, що звідти на нього витріщиться пом’ята змарніла мармиза. Кілька хвилин Флорі, відчуваючи слабкість усім тілом, простояв, спостерігаючи, як ящірка тукту підповзає до книжкових полиць, вирішивши поласувати міллю. Не докурена сигарета Ма Хла Мей дотліла, залишивши по собі в’їдливий сморід. Флорі дістав з полиці книжку, розгорнув її і майже одразу з відразою жбурнув геть. Сил не було навіть читати. Боже милостивий, чим зайняти себе, щоб убити цей клятий вечір?

Виляючи хвостиком, у кімнату ввірвалася Фло, натякаючи господареві, що настав час для прогулянки. Флорі похмуро зайшов у маленьку ванну кімнату з кам’яною долівкою, що прилягала до спальні, умився теплою водою й натягнув сорочку з шортами. Потрібно чимось навантажити себе й добряче пропотіти, поки сонце ще не сіло. В Індії мало не гріховним вважають провести день, не промокши потом так, щоб від тебе сахалися, як від смердючого клопа. Провина за це відчувається набагато глибше за тисячу розпусних ночей. Коли на зміну порожньому дню спускається вечір, внутрішня спустошеність сягає апогею, що нерідко доводить людину до нервових зривів, а інколи навіть і суїцидальних думок. Робота, молитви, книжки, алкоголь, розмови — ніщо не здатне подолати цю печаль. Вислизнути вона може лише з потом через пори шкіри.

Флорі вийшов з дому й попрямував стежкою вверх до джунглів. Спершу на його шляху траплялися густі низькорослі чагарники. Подекуди ріділи дерева напівдиких манго, усіяні плодами завбільшки із сливу. Згодом пейзаж змінили вищі дерева. О цій порі року джунглі висушені й бездиханні. Дерева із тьмяним оливково-зеленим листям щільно обступили дорогу, вишикувавшись у запилені ряди обабіч неї. Птахів майже не траплялося, окрім хіба що кількох буруватих кудлатих створінь, що нагадували замизканих дроздів, які незграбно вовтузилися в кущах. Десь там удалині відлунював самотній «регіт» іншої пташки: «А-ха-ха! А-ха-ха!». Опале листя під ногами розносило токсичний плющуватий сморід. І хоч сонце вже не таким несамовитим потоком проливало на землю свої жовтогарячі відблиски, було все ще спекотно.

За три кілометри стежка обірвалася місточком, що переправляв через невеличкий струмок. У цьому місці вода своєю життєдайною силою оживила джунглі. Дерева стали вищими й зеленішими. З кручі протилежного берега до води схилився стовбур всохлого дерева пунікадо, рясно прикрашеного павукоподібними орхідеями. Поруч росли кущі дикого лайма, білосніжний глянцевий цвіт якого повсюди розносив різкий аромат, чимось схожий на бергамот. Флорі йшов досить швидко. Очі пекли від крапель поту, що стікали з лоба, сорочка геть промокла. Він випаровував із себе тугу. До того ж вигляд цього струмка завжди підбадьорював і надихав його своєю прозорістю й чистотою, яка так рідко трапляється в цій болотистій країні. Разом із Фло, яка спотикалася об камінці поруч з господарем, із насолодою бовтаючись у воді, вони перебралися на інший берег і звернули на вже відому їм вузеньку стежку, що ледь пробивалася крізь хащі. Її витоптали стада корів, що пробиралися крізь чагарники на водопій, людська нога тут ступала рідко. Підіймаючись вгору майже на п’ятдесят метрів, вона вела до тихої заводі, що живила дорогоцінною вологою дерево піпала — могутнього велета завтовшки майже два метри. Було щось магічне в його звивистому стовбурі, зітканому воєдино із сотні гілок, немов дерев’яний трос, сплетений велетнем. Його могутнє коріння з роками переповзло ближче до води, утворюючи своєрідну печеру, наповнену клекочучою прозорою зеленкуватою водою. Пишні крони дерев немов куполом накривали заводь, блокуючи промені сонячного світла й перетворюючи це місце в смарагдовий грот.

Скинувши одяг, Флорі ввійшов у воду й присів. Трохи прохолодніша за повітря, вона вкрила його по шию. Косяки сріблястого барбуса, рибин, не більших за сардину, тієї ж миті підпливли до нього, штовхаючи губами тіло в пошуках чогось їстівного. Фло, яка не стала зволікати, одразу ж стрибнула у воду немов видра, безшумно намотувала навколо господаря кола. Почувалася собацюра досить впевнено, адже вони часто навідувалися в заводь, коли Флорі бував у Чаутаді.

Вітер над їхніми головами лагідно перебирав пелюстками фікуса, а зграя зелених голубів вечеряла його ягодами. Поглянувши вгору, Флорі став пильно роздивлятись крону дерева в надії відшукати в ній птахів, які так пасували до кольору, що здавалися невидимими привидами, які, граючись листвою, пробуджували дерево від сну. Фло, трохи втомившись від водних процедур, умостилася під корінням і стала гарчати на невидимих істот. Один голуб, не підозрюючи, що за ним пильнують, управно злетів вниз і вмостився на нижню гілку. Ніжне створіння, дрібніше за міських побратимів, з нефритовою, немов оксамит, спинкою, шия й грудка — усіх кольорів веселки, лапки — наче з рожевого воску, який зазвичай використовують дантисти.

Погойдуючись на гілці, голуб діловито розпушував грудку й чепурив пір’я своїм кораловим дзьобиком. Нічого не підозрюючи, своїм виглядом він занурив Флорі в болісні переживання. Один, завжди один! Цей гіркий присмак самотності. Як часто блукаючи такими усамітненими місцями в лісі, він натикався на якогось птаха, квітку чи дерево, від яких перехоплювало подих! Як часто він би волів розділити це відчуття прекрасного з кимось. Навіщо потрібна краса, якщо її ні з ким поділити. Якби він лише мав людину, бодай одну, з якою міг би розділити свою самотність. Раптом, побачивши внизу людину із собакою, голуб здійнявся в повітря і, швидко лопочучи крилами миттю зникав. Нечасто побачиш живого зеленого голуба так близько. Зазвичай вони літають високо над землею, гніздяться на маківках дерев і спускаються вниз хіба що втамувати спрагу. Навіть пристреливши такого, якщо тільки не під час лету), дочекатися на свою здобич внизу майже неможливо. Птах міцно чіпляється кігтиками за гілку й тримається за неї до самої смерті, яка настає не одразу. Тож зазвичай мисливцеві просто вривається терпець від очікування й він забирається геть.

Вийшовши з води, Флорі одягнувся і, перейшовши знову місточок, вирушив додому. Цього разу він вирішив піти в обхід, вибравши для цього стежку, трохи віддалену на південь. Вона виводила в село, на якому закінчувалися джунглі. Додому звідти — рукою подати. Фло весело метушилася в молодих тонких деревах: то заплигуючи, то вибігаючи з них до господаря. Щоправда, інколи ці веселощі обривалися жалісливим скавчанням — колючки гіллястих кущів швидко налипали на її довгі вушка. Якось їй пощастило натрапити тут на зайця. Флорі йшов повільно, пускаючи вгору нерухомий шлейф диму зі своєї люльки. Прогулянка й прозора вода на якийсь час подарували йому солодке відчуття щастя та спокою. Спека потроху залишала землю, затримуючись лише на верхівках густих дерев, з просвіту яких лилося м’яке сонячне світло. Десь удалині мирно поскрипували колеса сільських возиків.

Невдовзі наші герої заблукали в лабіринті сухих дерев і непрохідних чагарників, який закінчився глухим кутом. Прохід надійно загородили небезпечні хащі, що нагадували гігантські аспідистри з кінчиками листя, озброєними довжелезними батогами зі шпикачками. Віщуючи настання сутінок, біля коріння цих моторошних хащ смарагдовим сяйвом замиготіли світлячки. Поскрип коліс звідси чувся ближче. Схоже, десь поруч простягалася інша стежка.

— Гей, сая ги, сая ги! — крикнув Флорі й цупко вчепився в ошийник Фло, щоб та нікуди не втекла.

— Ба ле-де! — відгукнувся бірманець. Стукіт копит стих.

— Якщо ваша ласка, чи не могли б ви під’їхати сюди, о добрий просвітлений чоловіче! Ми заблукали. Зачекайте, хвилинку, о великий будівник пагод!

Бірманець зліз із воза і почав пробиратися крізь хащі, допомагаючи собі гострим індійським дахом. Коли остання ліана, що загороджувала прохід, упала, Флорі побачив одноокого підстаркуватого коротуна, який жестом поманив їх за собою, а потім посадив заблукалих на свого плаского хиткого воза. Бірманець узявся за віжки, гейкнув, поганяючи биків, тицьнув своєю коротенькою палицею по їхніх хвостах і возик, поскрипуючи колесами, рушив з місця. У цій країні візники рідко змащують осі. Можливо, через віру в те, що поскрипування відлякує злих духів. Однак, якщо прямо їх про це запитати, неодмінно скажуть, що просто занадто бідні, щоб дозволити собі придбати жир.

Вони проїхали повз невисоку побілену дерев’яну пагоду, наполовину сховану під щупальцями повзучих рослин. Потім звивиста доріжка завела їх у село з двадцяти похилених дерев’яних хатин із солом’яними стріхами й колодязя, що причаївся в тіні ялових фінікових пальм. Чаплі, що гніздилися на верхівках пальм, зліталися додому градом білих стріл. Вправна жовтошкіра жінка, туго обмотана лонджі, на який звисали її пухкенькі пахви, сміючись бігала навколо хати за такою ж веселою собакою, намагаючись загнати її в будку бамбуковою палицею. Село називалося Ньяунлебін (Чотири Піпали). Однак жодного фікуса тут не знайшлося, найімовірніше, їх вирубали ще минулого століття й тоді ж навіки забули. На життя селяни заробляли, обробляючи вузьку смужку полів, що простягалася між містечком і джунглями, та виробництвом візків, які потім продавали в Чаутаді. Під кожною хатиною купами лежали громіздкі колеса для возів діаметром у півтора метра із грубо вирізаними, але досить міцними спицями.

Тут Флорі зліз із воза, віддячивши своєму рятівникові чотирма аннами. Одразу ж кілька плямистих дворняг, угледівши Фло, кинули свої пости під будинками, щоб обнюхати її. За ними вибігла зграя пузатих голих дітлахів із туго зав’язаним на маківці волоссям. Вони роздивлялися дивакуватого білошкірого чужинця, але підійти не наважувалися. Нарешті з’явився й сільський староста — зморщений старець зі шкірою кольору пожовклого листя — і всі розсипалися в поклонах. Присівши на сходинках будинку старости, Флорі знову запалив люльку. Нарешті можна було втамувати спрагу.

— Тхагі-мін, з вашого колодязя можна пити?

Староста задумався, почісуючи литку лівої ноги довжелезним нігтем правої.

— Тим, хто п’є — можна пити, тхакіне. Тим, хто не п’є — не можна пити.

— Ах, мудрі слова.

Опецькувата жінка, яка хвилину тому ганялася за собакою, піднесла закіптявілий глиняний чайник з чашкою без ручки, наливши Флорі трохи блідо-зеленого чаю з присмаком димку.

— Мушу йти далі, тхагі-мін. Дякую за чай.

— Іди з богом, тхакіне.

Додому Флорі вертався стежкою, що вела через майдан. Сонце вже геть сховалося за горизонтом. Ко Сла, перевдягнений у чистий інджі, чекав на господаря в його спальні. Тут на Флорі очікували дві каністри підігрітої води, запалені гасові лампи й складений на ліжку чистий костюм із сорочкою. Останнє було прозорим натяком на те, що Флорі слід поголитися, одягнутися та після ситної вечері йти до клубу. Траплялося, він проводив вечори в простецьких штанях, розвалившись у кріслі з книжкою, що викликало в Ко Сла страшенне невдоволення. Той просто скаженів, коли поведінка його господаря відрізнялася від повадок інших білих. Той факт, що Флорі частенько повертався з клубу напідпитку, тоді як удома собі такого не дозволяв, не змінював шанобливого ставлення Ко Сла до білих, адже для білих це було простимою нормою.

— Дама пішла на базар, — задоволено оголосив він, оскільки радів кожній відсутності Ма Хла Мей. — Ба Пе з ліхтарем надворі. Виглядає, коли вона повернеться.

— Добре, — відповів на це Флорі. Не інакше як побігла спустити свої п’ять рупій на чергові азартні ігри.

— Ванна для найсвятішого готова.

— Зачекай, спочатку треба вичесати собаку. Неси гребінець, — сказав Флорі.

Обидва вмостилися на підлозі вичісувати шовковисте хутро Фло, вибираючи між пальцями її лапок збиту шерсть і кліщів. Процедуру обов’язково повторювали щовечора. За день псина назбирувала неймовірну кількість цих жахливий сірих паразитів, які, потрапляючи на її тільце, були не більші за головку шпильки, а потім, напившись її крові, розбухали до розміру зрілої горошини. Обережно висипавши на підлогу всіх виловлених кліщів, Ко Сла розчавив їх великим пальцем ноги.

Відтак Флорі зрештою поголився, викупався, перевдягнувся й сів вечеряти. Ко Сла покірно стояв за стільцем господаря, подаючи йому страви й обдмухуючи плетеним віялом. Посеред столу красувалася миска, яку той приніс, у ній плавали багряні квіти гібіскусу. Їжа, хоча й мала претензійний вигляд, особливо не відрізнялася вишуканим смаком. Кмітливі куховари, нащадки слуг, яких кілька століть тому французи намагалися навчити готувати, можуть виробляти з їжею будь-що, окрім як зробити її їстівною. Повечерявши, Флорі таки подався до клубу пограти в бридж і добряче напитися, що він робив майже щовечора, коли бував у Чаутаді.