Бірманські будні

Розділ сьомий

Умостившись зручніше на дивані у вітальні Лакерстінів, Елізабет відпочивала за читанням роману Майкла Арлена «Любчики». Можна сказати, це був її улюблений письменник, окрім випадків, коли їй хотілося почитати щось серйозніше, — тоді вона віддавала перевагу Вільяму Дж. Локку.

Вітальня — простора прохолодна й світла кімната з побіленими стінами, однак здавалася меншою за свої розміри через безліч нагромаджених без будь-якої на то потреби столів, на яких припали пилом латунні статуетки й інша мішура, привезена з Варанасі. Пахло тут меблевим ситцем і зів’ялими квітами. Місіс Лакерстін була нагорі — спала. У халупчинах, що стояли у дворі, полуденний сон прикував до дубових подушок і слуг. Десь там дорогою вниз, вочевидь, спав у своєму затишному дерев’яному кабінеті і містер Лакерстін. Завмерло все й усі, окрім Елізабет і чокри, який ногою, продітою через петельку мотузки, смикав опахало, розлігшись на спині під спальнею місіс Лакерстін.

Елізабет, якій нещодавно виповнилося двадцять два роки, була сиротою. Її батько, хоч і не був таким завзятущим п’янюгою, як його брат Том, все одно не далеко від нього відкотився. На життя він заробляв, продаючи чай, з чого мав надзвичайно нестабільний дохід. Однак його уродженого надмірного оптимізму не вистачило, щоб змусити відкладати гроші з вдалих угод. Мати Елізабет — невміла поверхнева пустомеля, жінка, яка більшість свого часу проводила в жалю до себе й ухилялася від усіх можливих обов’язків, що покладає на людину життя. Пояснювала вона це тонкістю своєї душевної організації і нездатністю опанувати її. Кілька років без пуття провозившись з питаннями жіночого виборчого права й вищими матеріями, почала штурмувати літературу чиселенними пробами свого бездарного пера. Не зумівши проявитися й тут, узялася за живопис — єдине мистецтво, яке не потребує ані таланту, ані завзятої працьовитості. Місіс Лакерстін дотримувалася принципу піднесення особи митця «над простими обивателями», до яких, звісно ж, належав і її чоловік. Ця філософія відкривала перед нею майже безмежний плацдарм для власних дурощів.

В останній рік війни містерові Лакерстіну, який зумів ухилитися від військової служби, удалося заробити кругленьку суму, то ж одразу після перемир’я вони переїхали в новий величезний, досить гнітючий маєток у Гайґейті, переповнений оранжереями, зеленими алеями, конюшнями та тенісними кортами. Одразу вони найняли цілу орду слуг. Славнозвісний оптимізм містера Лакерстіна замахнувся навіть на дворецького. Елізабетоньку на цілих два семестри відправили до надзвичайно дорогого пансіонату. О радість, незабутня втіха тих двох семестрів! Четверо дівчат у школі мали «високоповажний» титул, майже в усіх були власні поні, на яких їм дозволяли прогулюватися щосуботи після обіду. У житті кожної людини настає короткий період, упродовж якого формується характер; в Елізабет це були ті два семестри, протягом яких вона водилася з багатіями. Після цього весь її життєвий кодекс звівся до одного доволі невигадливого переконання: «добрий» (особисто вона для цього використовувала слово «гарненький») — це синонім дорогого, елегантного, аристократичного; а «поганий» (тобто «гидкий») — це дешевий, нікчемний, злиденний, той, що потребує важкої фізичної праці. Можливо, ці дорогущі пансіонати для дівчат існують якраз для того, щоб навчати цього віросповідання. З роками це відчуття в Елізабет лише посилювалося й полонило всі її думки. Усе: від пари панчіх і до людської душі, вона класифікувала лише як «гарненьке» або «гидке». І на велике розчарування, оскільки біла смуга процвітання містера Лакерстіна тривала недовго, у житті її переважав «гидкий» період.

Неминуча катастрофа звалилася наприкінці 1919 року. Елізабет забрали з пансіонату продовжувати освіту в дешевих, гидких школах, з перервами у два-три семестри тоді, коли її батько був не в змозі внести оплату. Коли їй виповнилося двадцять, батько помер від грипу. Місіс Лакерстін залишилася з доходом у 150 фунтів стерлінгів на рік — стандартна виплата вдові. Прожити вдвох в Англії на три фунти на тиждень, та ще й за умови, що ними розпоряджається місіс Лакерстін, жінки не могли. Тому вирішили переїхати до Парижа, де життя було дешевшим, і де місіс Лакерстін мала намір цілком присвятити себе мистецтву.

Париж! Життя в Парижі! Як далеко був Флорі від істини, уявляючи ці нескінченні розмови з бородатими художниками під зеленими платанами. Життя Елізабет у Парижі склалося зовсім інакше.

Мати орендувала студію на Монпарнасі й одразу ж впала в стан жалюгідного та безладного неробства. Вона так нерозумно розпоряджалася грішми, що доходи й близько не покривали витрати, живучи з донькою місяцями впроголодь. Згодом Елізабет влаштувалася на роботу репетитором англійської мови в родину французького банкіра, в якій її називали «наша місс англісс». Їздити довелося аж на дванадцятий округ, то ж дівчина була змушена покинути мальовничий Монпарнас і винайняти кімнату в пансіонаті поруч. Це був вузький будиночок із жовтим фасадом, вікна якого виходили на м’ясну лавку, прикрашену протухлими тушками кабанів. Улюблене місце збору підстаркуватих одряхлілих джентльменів, які щоранку влаштовували собі тортури, обнююхучи їх з усіх боків. По сусідству з м’ясною лавкою притулився трактир із засидженою мухами вивіскою «Кафе „Дружба“. У нас здоровезні келихи». Як же Елізабет ненавиділа цей пансіон! Ту стару господиню-донощицю, маркізу в чорному, яка все життя провела, підкрадаючись навшпиньки вгору й вниз сходами, сподіваючись упіймати квартирантів за пранням панчіх у своїх умивальниках. Тих квартиранток, дошкульних жовчних вдів, які із наполегливістю горобців, що вовтузяться над хлібним окрайцем, не давали проходу єдиному чоловікові в будинку (тихе лисе створіння, що працювало в La Samaritaine). За трапезою всі пильнували тарілки одне одного, щоб розгледіти, кому дісталася більша порція. Ванна кімната скидалася на темну комірчину з запліснявілими стінами й розладженою, вкритою зеленою мідною іржею колонкою, яка вибризкувала у ванну п’ять сантиметрів ледь теплої води, після чого вперто відмовлялася працювати. Керівником банку, дітей якого навчала Елізабет, був чоловік п’ятдесяти років з гладким виснаженим обличчям і темно-жовтою лисиною, схожою на страусине яйце. Другого дня після її приїзду він зайшов до кімнати, в якій навчалися діти, сів біля Елізабет і відразу ж ущипнув її за лікоть. На третій день він ущипнув за литку, на четвертий — під коліном, на п’ятий — вище коліна. Відтоді щовечора між ними обома відбувалася безмовна битва: її рука під столом невтомно захищала територію і відганяла його, схожу на прудкого тхора, руку.

Це було не життя, а мерзенне й гидотне животіння, яке досягнуло свого апогею гидотності, про яку раніше Елізабет і не підозрювала. Але найбільше в усьому цьому її пригнічувала й наповнювала відчуттям занурення на жахливе дно суспільства, студія її матері. Місіс Лакерстін була однією з тих жінок, побут яких летить шкереберть після того, як їх позбавляють прислуги. Вона жила в нескінченному кошмарі, борсаючись між живописом і веденням домашнього господарства, нічим із цього насправді не займаючись. З доволі нерегулярними інтервалами вона відвідувала «школу», де намагалася «творити» сіруваті натюрморти під керівництвом майстра, техніка якого була заснована на брудних пензлях; весь інший час відверто байдикувала вдома в безрезультатних спробах дати лад чайникам і сковорідкам. Стан її студії був для Елізабет більш ніж гнітючим; це було демонічне царство сатани. Холодний запилений свинарник зі стосами книжок і паперів, що валялися по всій підлозі, цілими династіями каструль, що куняли в жиру на іржавій газовій плиті, ліжком, яке ніколи не застилалося до обіду, і скрізь — у всіх можливих місцях, де на них можна було наступити або перевернути — бляшанки із забрудненим фарбою скипидаром і філіжанки, наповнені холодним чорним чаєм. Нерідко піднявши зі стільця подушку, під нею можна було виявити тарілку із залишками яйця-пашот. Зазвичай Елізабет не витримувала й ще з порога вигукувала:

— Ох, мамо, рідненька моя, ну як так можна! Поглянь, на що перетворилася ця кімната! Жити в таких умовах просто небезпечно!

— Кімната, моя солоденька? А що з нею не так? Хіба тут неприбрано?

— Звісно ж, неприбрано! Мамо, скажи, тобі справді так конче потрібно кидати тарілку з кашею просто посеред ліжка? А ті каструлі! Це просто огидно. Уяви, якби хтось зайшов!

Тієї ж миті в очах місіс Лакерстін з’являвся піднесений вогник, що переносив її думки в інші світи. Так траплялося щоразу, коли на горизонті з’являвся хоч якийсь натяк на таке, що слід попрацювати.

— Мої друзі, дорогенька, нічого б не помітили, адже ми інакші. Ми — богема, ми митці! Ти навіть уявити собі не можеш, як ми всі поринули у світ свого живопису. Розумієш, у тобі нема цього артистичного темпераменту.

— Я просто мушу спробувати відідрати хоч кілька тих каструль. Думка про те, що ти живеш у таких умовах, просто з глузду мене зводить. Що ти зробила зі щіткою для миття посуду?

— Щітка для чищення? М-м-м... зачекай, я точно її десь бачила. А, точно! Учора чистила нею свою палітру. Але не хвилюйся, буде як новенька, якщо добре вимочити її в скипидарі.

Місіс Лакерстін годинами могла сидіти й мазюкати олівцем Конте по аркушу креслярського паперу, поки Елізабет не завершить прибирання.

— Ти просто чарівниця, люба! Така дієва й практична! Навіть не знаю, від кого ти це успадкувала. А я от уся в мистецтві. Відчуваю його безкраїм морем, що нуртує всередині мене. Воно затоплює все посереднє й другорядне, що трапляється на моєму шляху. Вчора я їла з розстеленого на столі журналу, щоб не гаяти час на миття тарілок. Це просто геніально! Потрібна чиста тарілка — просто відірви брудну сторінку...

Друзів у Парижі Елізабет так і не завела. А подруги її матері — це були жінки, зроблені з такого ж самого тіста, як і вона або немічні підстаркуваті діви, які доживали віку на нікчемну ренту, опановуючи малоповажні напівмистецтва, як, наприклад, різьбярство або розмальовування порцеляни. Окрім них, Елізабет зустрічалися лише іноземці, яких вона недолюблювала, як окремий вид — принаймні всіх іноземців чоловічої статі із їхнім жебракуватим стилем одягу й просто обурливими застільними манерами. Тоді вона мала лише одну віддушину: прогулянки Єлисейськими полями, опісля яких відвідувала Американську бібліотеку, де нагрібала купу ілюстрованих журналів. Бувало щонеділі або якщо траплявся вільний час по обіді, вона годинами просиджувала там за лакованим столиком, поринувши у світ своїх фантазій над номером «Ескізу», «Балакуна», «Графіки», «Новини спорту й театру».

Ті ілюстрації осяювали все навкруги безмежною радістю! «Зустріч двох гончаків на галявині Чарлтон Голлу, чарівної Ворикширської садиби лорда Берроудіна», «Пошана. Місіс Тайк-Боулбі в парку з її розкішною німецькою вівчаркою на прізвисько Кубла-хан, який цього літа отримав другу нагороду в „Крафтс“», «Сонячні ванни в Каннах. Зліва направо: міс Барбара Пілбрік, сер Едвард Тук, леді Памела Вестроуп, капітан „Таппі“ Бенакр».

Чудовий, чарівний, золотий світ! Двічі Елізабет бачила в газеті обличчя колишніх однокласниць, від чого в неї стискалося в грудях. На сторінках тих глянцевих видань жили її однокласниці зі своїми кіньми, автівками, чоловіками-кавалеристами; а вона марніла тут, змушена терпіти ту нікудишню роботу, нікудишній пансіон, нікудишню матір! Чи справді звідси нема порятунку? Чи назавжди вона приречена на цю низькодуху бідність, не маючи надії знов повернутися в пристойний світ?

Дивлячись на матір і її життя, Елізабет відчувала огиду до мистецтва. Ба більше: будь-який вияв надмірної розсудливості, тобто «зарозумілості», вона класифікувала в купу до «гидотності». Справжні, гідні на її думку люди, — ті, що полювали на рябчиків, їздили на скачки в Аскот, плавали на яхтах на острів Коузі, — ніколи не були зарозумілими. Вони не вдаються до дурощів на кшталт написання книжок, пустої балаканини із пензлями в руках чи всіх цих високоінтелектуальних соціалістичних і їм подібних ідей. «Високоінтелектуальний» в її особистому словнику було словом образливим. А коли траплялося, як це було одного разу чи навіть двічі, що їй зустрічався справжній художник, ладний все життя працювати задарма, але не продатися банку чи страховій компанії, вона відчувала до нього зневагу навіть більшу ніж до дилетантів з оточення її матері. Те, що людина готова цілком усвідомлено відвернутися від усього доброго й пристойного, пожертвувати собою заради марноти, яка веде в нікуди, було ганебним, принизливим, лихим. Статус старої діви вселяв у неї крижаний жах, але вона ладна була переживати його тисячі життів, ніж одружитися з таким чоловіком.

Проживши в Парижі майже два повних роки, Елізабет раптово осиротіла: мати померла від харчового отруєння. Дивно, що це не сталося з нею раніше. Так Елізабет залишилась сама із доходом менше ніж сто фунтів. Одразу надійшла телеграма від дядечка з тіткою, в якій вони просили збирати речі й переїжджати до них у Бірму, обіцяючи, що всі організаційні моменти надішлють листом.

Із грацією зміюки, покусуючи ручку й схиливши над сторінкою своє витончене личко із загостреним підборіддям, місіс Лакерстін промовляла:

— Гадаю, ми маємо забрати її звідти до себе... Принаймні на рік... Скільки ж клопоту звалиться на наші голови! Хоча... зазвичай, якщо є на що подивитися, вони вискакують заміж протягом року. Томе, що мені їй написати?

— Та що-що... О, просто напиши, що тут вона підчепить собі чоловіка в тисячу разів швидше ніж удома. Ну щось таке, ти зрозуміла.

— Мій любий Томе, такі речі слід підносити зовсім інакше.

Нарешті, зібравшись з думками, місіс Лакерстін написала:

«Приховувати не буду, це дуже маленьке містечко й більшу частину часу ми змушені проводити в джунглях. Я дуже переймаюся, що після чарівливого Парижу ти помреш тут від нудьги. Але насправді такі невеличкі містечка мають свої переваги для молодої дівчини. В очах місцевих чоловіків вона має вигляд справжньої королеви. Неодружені англійці так страждають тут від самотності, що товариство молодої леді цінують понад усі скарби...»

Спустивши тридцять фунтів на оновлення літнього гардеробу, Елізабет негайно відплила до Бірми. У супроводі товариських дельфінів, які впродовж усієї подорожі то тут, то там привітно вистрибували з води, корабель розбивав хвилі Середземного моря, спускаючись вниз Ла-Маншем у відкрите море кольору сліпучої бірюзи, потім — у смарагдові води Індійського океану, де корпус судна, розрізаючи хвилі, здіймав у повітря табунці сполошених летючих риб. Уночі води фосфоресціювали, а ніс корабля походив на вогняно-зелений рухомий наконечник стріли. Життя на кораблі Елізабет одразу полюбила. Їй подобалося танцювати на палубі в місячному сяйві, коктейлі, якими чоловіки наввипередки її пригощали, палубні ігри, хоч і швидко від них втомлювалася, як, власне, і всі інші пасажири її віку. Матір, яка померла лише два місяці тому, вона навіть не згадувала. Між ними ніколи не було теплих стосунків, до того ж присутні й гадки не мали про її траур. Яке ж це було блаженство після двох довгих років, проведених у злиднях, знов удихнути повітря багатства. І хоча не всі пасажири були справді багатими, на борту корабля вони поводилися саме так. Індію вона полюбить. Це вона знала напевне. З розмов нових знайомих вона сформувала про Індію чітке уявлення; навіть вивчила кілька найпотрібніших поширених фраз на хінді (як, наприклад «idher ао — підійди», «jaldi — хутко», «sahiblog — поважні джентльмени» тощо). У передчутті нового життя вона вже відчувала приємну атмосферу клубів, в яких босоногі хлопчики з пов’язаними на головах білими тюрбанами обдмухують опахалами своїх європейських господарів, розсипаючись одночасно в шанобливих поклонах. Уява малювала засмаглих до бронзового кольору коротковусих англійців, які за матчем в поло прудко вистрибують на конях, вправно завдаючи ударів по м’ячах. Спосіб життя, який люди вели в Індії, змальовувався їй майже таким аристократичним, як і в багатіїв з батьківщини.

Порт Коломбо зустрів їх зеленими глянцевими водами, на хвилях яких дрейфували черепахи й чорні змії. Назустріч кораблю виплив ескадрон сампанів, укомплектований чорними, як смола, чоловіками з криваво-червоними від соку бетелю губами. Не дочекавшись, поки всі пасажири вийдуть, вони голосно кричали й навіть влаштовували бійки навколо їхнього багажу. Коли Елізабет разом зі своїми новими друзями спускалася з корабля, на неї накинулися двоє тягонош, які просто під трапом благали її:

— Не йди з ним, місі! Тільки не з ним! Він бути лихим! Місі не годитися брати його!

— Не слухати його брехні, місі! Потворний негідний хлопець! Він грати в погані брудні ігри! Неприємні тубільні витівки!

— Ха-ха! Він сам немісцевий! О ні! Йому європейські люди й біла шкіра всі бути на одне лице! Ха-ха!

— Ви двоє, негайно припиніть цей ґвалт, інакше я когось із вас добряче відшмагаю! — гаркнув на них чоловік подруги Елізабет. Він був плантатором.

Зійшовши на борт одного з сампанів, вони запливли на ньому у сонячну пристань, де їхній човнар, радіючи своєму успіху, розвернувся до конкурентів, що лишилися без пасажирів, і виплюнув в їхній бік стільки слини, що, здавалося, він збирав її ввесь день.

Таким був Схід. Із берега розпечене повітря вдарило в ніс різкими ароматами кокосової олії, сандалу, кориці й куркуми. Друзі Елізабет відвезли її на пляжі Маунт-Лавінії, де вони купалися в теплому морі, що пінилося, наче кока-кола. До корабля вона повернулася лише ввечері. Попереду чекав ще тиждень дороги до Рангуна.

На півночі Мандалая потяг, що заправляли дровами, зі швидкістю не більше як дев’ятнадцять кілометрів на годину повз уздовж величезної опаленої сонцем рівнини, віддалені краї якої обрізали кільця голубих пагорбів. Білосніжні чаплі нерухомо балансували на одній лапці, а багряні в’язки зібраного чилі виблискували на сонці. Іноді посеред рівнини здіймалася біла пагода, наче груди лежачого велетня. Поволі опускалася рання тропічна ніч, і потяг неквапом рухався далі, зупиняючись на маленьких станціях, де з темряви лунали варварські крики напівоголених чоловіків із довгим зав’язаним волоссям. Їхні осяяні світлом смолоскипів обличчя здавалися Елізабет огидними, майже демонічними. Потім поїзд занурився в ліс і невидимі гілки почали чіплятися за вікна. До Чаутади вони дісталися близько дев’ятої. Дядечко з тіткою вже чекали на Елізабет у позиченій у Мак-Ґреґора машині, прихопивши із собою кілька слуг із смолоскипами. Тітка висунулася вперед і торкнулася плечей Елізабет своїми тонкими саламандрячими руками.

— То ти, певне, і є наша племінниця Елізабет? Ми дуже раді зустрічі, — промовила вона, чмокнувши дівчину в щічку.

У світлі смолоскипів з-за плеча дружини визирнуло обличчя містера Лакерстіна. Присвиснувши, він вигукнув «Вау! Щоб мене чорти вхопили!», потім стиснув Елізабет у міцних обіймах і поцілував набагато тепліше, ніж було потрібно, як здалося Елізабет. Вона ніколи раніше не бачила нікого з них.

Після вечері, зручно вмостившись під опахалом у вітальні, жінки нарешті мали змогу поговорити. Містер Лакерстін, буцімто бажаючи насолодитися ароматом тропічного жасмину, подався в сад. Насправді ж замість квітів на нього там чекала заничка, яку один зі слуг проніс йому туди через чорний вихід.

— Люба моя, яка ж ти чарівна, я просто не можу! Дай-но ще раз на тебе поглянути, — мовила тітка, узявши дівчину за плечі. — Тобі, безперечно, личить ця зачіска. У Парижі зробила?

— Так. Там майже всі стрижуться під хлопчиків. Пасує всім, хто має невелику голову.

— Чудово! А ці окуляри в роговій оправі. Яка ти в нас модниця! Я чула, що зараз їх носять всі... ем-м-м-м... демімонденки в Південній Америці. Я навіть не підозрювала, що маю таку чарівливу племінницю. Нагадай, люба, скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Двадцять два! Як же зрадіють наші чоловіки в клубі, коли ми завтра там з’явимося з тобою! Бідолахи божеволіють тут від самотності й неможливості познайомитися з кимось. То, кажеш, ти провела в Парижі повних два роки? Навіть не уявляю, що ж там за чоловіки, якщо дозволили тобі стільки часу пробути там незаміжньою.

— Знаєте, не можу сказати, що зустрічала там багато чоловіків. Переважно лише іноземців. Ми були змушені жити дуже скромно. До того ж я працювала, — додала вона, вважаючи це досить ганебним зізнанням.

— Так-так, — зітхнула місіс Лакерстін. — Таке зараз — не рідкість. Важкі часи. Таким красуням доводиться працювати, щоб мати копійчину на життя. Але який же це сором! Я маю на увазі... Це неймовірно егоїстично, чи не так? Усі ці бовдури, які тягнуть з одруженням, коли у світі стільки бідолашних дівчат шукає собі чоловіків. — На це Елізабет не знайшла, що відповісти, і місіс Лакерстін, зітхнувши ще раз, продовжила. — Я просто впевнена, що якби була молодою дівчиною в такому скрутному становищі, то вийшла б за першого-ліпшого, буквально за першого-ліпшого!

На цих словах жінки зустрілися поглядами. Місіс Лакерстін хотіла сказати набагато більше, але розуміла, що в такій делікатній справі ліпше діяти невимушеними натяками. Здебільшого свою промову та будувала саме на натяках, однак вона не забувала переконатися, що всі вони доволі зрозумілі. Ніжним і водночас байдужим голосом, ніби обговорюючи буденні справи, вона продовжила:

— Звісно ж, мушу визнати, трапляється, що дівчині так і не вдається вийти заміж. Але в цьому не слід звинувачувати нікого, окрім неї самої. Іноді таке трапляється навіть тут. Ось нещодавно, пам’ятаю, випадок: приїхала дівчина й просиділа цілий рік зі своїм братом. Багато чоловіків з доволі непоганими перспективами пропонували їй руку: полісмени, чоловіки з лісоторговельних компаній, торговці деревиною... І вона відмовила їм усім; подейкували, що хотіла вискочити за когось з Міжнародної палати судноплавства. Ну а далі все передбачувано: звісно ж, брат не міг утримувати її вічність. Нещодавно мені розповіли, що вона повернулася додому. Бідолашці довелося влаштуватися помічницею по господарству до якоїсь леді. Майже прислуга. Та ще й за п’ятнадцять шилінгів на тиждень! Страшно навіть подумати, скажи?

— Страхіття якесь! — повторила за тіткою Елізабет.

Більше вони цієї теми не торкалися. Уранці, повернувшись від Флорі, Елізабет докладно описала дядечку з тіткою свою пригоду. Вони снідали за заставленим квітами столом, над головою здіймалися опахала, за стільцем місіс Лакерстін у білому костюмі й тюрбані із тацею в руках стояв чорношкірий дворецький, який своїм виглядом нагадував Елізабет лелеку.

— О, тітонько, ось що ще цікаво! До нас на веранду зайшла бірманка. Раніше я їх не бачила. Точніше, не здогадувалася, що це дівчата. Яка ж вона маленька й чудернацька! Округле жовте обличчя, чорне волосся, затягнуте в пучок — ну чим не лялька! На вигляд не більше як сімнадцять років. Містер Флорі пояснив, що це його прачка.

На довгому тілі індійського дворецького, який чудово розумів англійську, напружився кожен м’яз. Із чорного обличчя на дівчину ледь не викотилися його білі очні яблука. Завмер і містер Лакерстін із виделочкою риби, яка застрягла на півдорозі від тарілки до роззявленого рота.

— Прачка? — перепитав він. — Прачка! Дідько, що відбувається? У цій країні навіть поняття такого немає. Усім пранням займаються чоловіки. Якщо хочете моєї думки...

Та раптом він замовк, як роблять чоловіки, яким під столом наступають на ногу.