Бірманські будні

Розділ другий

Десь тоді, коли У По Кін дістався офісу й узявся за свої ранкові справи, містер «Порлі» — торговець деревиною й за сумісництвом приятель доктора Верасвамі — виходив з будинку в напрямку клубу.

Флорі — молодий чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту й доволі непоганої статури. Його охайно острижене пишне волосся кольору смоли й доглянуті вуса зазвичай виблискували на пекучому сонці, яке за роки перебування в тропіках встигло забарвити його від природи хворобливо-жовтуватий відтінок шкіри. Він мав значно молодший вигляд як на свій вік, бо зберіг парубоцьку стрункість й ще не облисів. Утім, навіть засмага не змогла замаскувати змарнілу шкіру з обвислими, неголеними цього ранку, щоками й впалими почорнілими колами навколо очей. Флорі був одягнений в простецьку білу сорочку, шорти кольору хакі й панчохи. Логічним довершенням такого образу був би тропічний шолом топі, але замість нього він натягнув набакир пом’ятого крислатого фетрового капелюха. Зап’ясток обіп’яв ремінець, на якому звисала бамбукова палиця. Поряд дріботів своїми коротенькими ніжками чорнявий кокер-спанієль на ім’я Фло.

Однак усе це заважала розгледіти одна деталь. Найперше, що впадало в очі в зовнішності Флорі, це його огидна родима пляма, яка пошарпаним півмісяцем спускалася лівою щокою від ока аж до кінчика рота. Через темно-синій колір пляма швидше нагадувала синець, і тому здавалося, що лівий бік обличчя побитий, і це додавало йому хворобливого вигляду. Свою огидність Флорі чудово усвідомлював. Щоразу, коли відчував на собі чийсь погляд, намагався ухилитися, постійно маневруючи обертанням голови на всі чотири боки.

Будинок Флорі стояв на найвищій точці майдану, за яким починалися джунглі. Одразу за воротами випалена сонцем і запилюжена стежка майдану стрімко сповзала вниз, прихопивши із собою шість сліпучо-білих бунгало. Розпечене повітря колихало цей пейзаж на своїх хвилях. Унизу, на півдорозі від пагорба, за білою стіною розрослося англійське кладовище, біля якого причаїлася крихітна церква з бляшаним дахом. Позаду неї стояв європейський клуб. Ця понура одноповерхова дерев’яна споруда, хай як у це не вірилося, була головною будівлею міста. У будь-якому місті Індії європейський клуб був наче духовна цитадель, справжній осередок британської влади, нірвана, за якою сохнуть усі індійські чиновники й багатії. У цій глушині його цінність була вдвічі більша, оскільки справжньою гордістю місцевого клубу було те, що він, чи не єдиний в усій Бірмі, не мав членів-азійців. За клубом діамантовим сяйвом на сонці переливалися безмежні цинамонові води Іраваді, відкриваючи краєвид на простору гладінь рисових полів, що обривалися на горизонті чорнуватою смужкою гір.

Частина міста, що належала місцевому населенню, з усіма судами й в’язницею, розкинулася праворуч й тонула в зелених гаях піпалів, які пронизувала, немов спис, золотава верхівка пагоди. Чаутада — типове містечко Верхньої Бірми, яке не надто змінилося з часів Марко Поло й Другої бірманської війни. Вона мала всі шанси прокуняти в Середньовіччі ще століття, аж поки не виявилося, що це надто підхоже місце для кінцевої залізничної станції. 1910 року уряд розмістив тут штаб-квартиру округу й нарік містечко осередком прогресу, що можна було інтерпретувати як скупчення в одному місці судових органів, які очолювала армія гладких і ненаситних стражів закону, лікарні, школи та однієї з тих величезних надійних в’язниць, що англійці нагромадили всюди між Ґібралтаром та Ґонконґом. Населення становило близько чотирьох тисяч, до якого належало кілька сотень індійців, кілька десятків китайців і сім європейців. Мешкало тут також і кілька представників змішаної європейської та азійської крові: містер Франциск (син американського баптиста) й містер Самуель (син римо-католика). У місті взагалі не було пам’яток культури, а з розваг лише спостерігання за індійським факіром, що вже двадцять років жив на дереві біля базару й щоранку затягував наверх кошик з їжею, яку йому туди заздалегідь складали місцеві.

Зачинивши за собою ворота, Флорі солодко позіхнув. Хміль минулої ночі ще не встиг вивітритися, різке сонячне світло так сліпило очі, що, здавалося, пронизувало печінку. «Клята діра! Чорти б тебе взяли!» — пролунало в його голові, щойно він обвів очима місцевість. Оскільки, окрім Фло, поряд не було нікого, спускаючись червоною розпеченою стежкою, він почав наспівувати «Клята, клята, яка ж ти триклята» на мотив «Святий, святий, велична твоя святість», намагаючись одночасно відшмагати своєю палицею всі засохлі кущі, що траплялись дорогою. Була вже майже дев’ята, і з кожною хвилиною сонце ставало нещаднішим. Спека плавила голову й пульсувала в ній монотонним ритмічним гуркотом, що нагадував удари гігантського молота. Наблизившись до воріт клубу, Флорі зупинився, розмірковуючи: чи варто заходити, чи ліпше йти навідати доктора Верасвамі. Аж раптом згадав, що сьогодні «день англійської пошти», а отже, у клуб уже мали доставити свіжу пресу. Із цими думками він рішуче ввійшов у ворота, оминувши тенісну сітку, що давно заросла диким виноградом і лавандово-бузковими зірчастими квітами.

Обабіч стежки буяли яскраві стрічки англійських квітів: флокси, дельфінії, рожі й петунії, які героїчно трималися на цьому вбивчому сонці, вражаючи своїми розмірами й пишнотою убранства. Петунії в цьому саду були заввишки з дерево. Тут не було навіть маленького газону, а замість хащ місцевих чагарників посаджено вогняні дерева, крони яких здіймалися в небо, немов велетенські криваво-багряні парасольки; жасмин, рясно обліплений ванільними квітами, пурпурова бугенвілія, гранатовий гібіскус, рожева китайська троянда, зелений кротон з прожилками жовтогарячого кольору й перисті гілки тамаринду. Таке буйство кольорів буквально виїдало очі. Поливалка в руках напівоголеного малі[6] пересувалася цими квітковими джунглями, немов здоровенний птах, що схилявся над квітами в пошуках нектару.

На сходинках клубу, запхавши руки в кишені шортів, стояв рудоволосий англієць із закрученими вусами, широко посадженими світло-сірими очима й дуже худими литками. Це був суперінтендант окружної поліції — містер Вестфілд. Помираючи від нудьги, він гойдався на п’ятах уперед-назад і закопилював верхню губу, поки вуса не починали лоскотати ніс. Ледь помітно нахиливши голову, він привітався з Флорі. Говорив він у притаманній солдатам уривчастій манері, пропускаючи кожне слово, яке тільки можна було викинути з повідомлення, не змінивши його суті. Майже все, що вилітало з його уст, скидалося на жарт, але вимовляв він це порожнім меланхолічним тоном.

— Привіт, Флорі! Огидна клята спека, друзяко, еге ж?

— Було б дивно очікувати о цій порі чогось іншого, — відповів Флорі й трохи повернувся вбік від Вестфілда, ховаючи щоку з родимою плямою.

— Тут з тобою не посперечаєшся. Чорти її забирай! Ще кілька місяців точно маринуватися. Минулого року до самого червня не бачили ані краплі дощу. Ти тільки поглянь на це бісове небо! Бодай би хмаринка... Наче одна з тих триклятих гігантських синіх емальованих каструль. Святі небеса! Душу б дияволові продав, щоб опинитися зараз на Пікаділлі, згоден?

— Англійська преса вже тут?

— Так: старий добрий «Панч», рожевобокий «Пінкан» і «Паризьке життя». Аж так затужив за Англією, що на газети кидаєшся? Ходімо всередину, треба промочити горло, поки тут лід не скінчився. Старий Лакерстін майже все видудлив. Добряче проспиртувався.

Переступивши поріг клубу, Флорі почув похмурий голос Вестфілда: «Макдуфе, починай!». Усередині клубу було лише чотири кімнати з тиковими стінами, від яких тхнуло сирістю. В одній з них розмістили сиротливе «книгосховище», що налічувало п’ять сотень запліснявілих романів, в іншій — старий зачовганий більярдний стіл. В останнього, щоправда, нечасто бували відвідувачі, оскільки протягом більшої частини року сюди зліталися орди мошкари, що жваво накручували круги навколо ламп, а потім так само жваво обсипали собою оббивку. Був тут і салон для картярів, і лаунж, з просторої веранди якого відкривався на ріку краєвид; щоправда, о цій порі дня всі вікна було зашторено бамбуковими завісками. Попри всі сподівання, лаунж був, на диво, незатишним приміщенням: підлога застелена кокосовими циновками, а з меблів тут були лише плетені крісла й столи, засмічені глянцевими ілюстрованими виданнями. З усіх стін на відвідувачів витріщалися запилюжені рогаті опудала тутешніх замбарів і рясно наліплена дешева японська мазня. Вітер поволі колихав звисаюче зі стіни опахало, здіймаючи клуби пилу в ще прохолодному повітрі.

Зараз у лаунжі відпочивало троє чоловіків. Просто під опахалом, спершись ліктями об стіл й обхопивши руками свою покриту хворобливим рум’янцем голову, постогнував миловидний, трохи одутлий молодий чоловік років сорока. Це був містер Лакерстін — голова місцевої лісоторговельної компанії. Минулого вечора він так напився, що тепер розплачувався за це. Його колега із сусідньої компанії, містер Елліс, застиг напроти дошки оголошень, вичитуючи якесь повідомлення з такою уважністю, наче від того залежало все його майбутнє життя. Це був метушливий коротун з жорстким скуйовдженим волоссям, що покривало бліде витягнуте обличчя. Окружний лісничий містер Максвелл розвалився на одному з шезлонгів з номером «Ниви». Упізнати його можна було хіба що за двома маслакуватими ногами й пухкими волохатими руками, які тримали газету.

— Погляньте-но на цього безсоромного стариганя, — промовив Вестфілд, ніжно взявши містера Лакерстіна за плечі й термосячи його. — Взірець для молоді, еге ж? Хвала небесам, я не на твоєму місці, бідолахо. Ось так подивишся на тебе — й одразу зрозуміло, який матимеш вигляд у сорок.

На це містер Лакерстін зміг відповісти лиш стогоном, в якому можна було розчути одне слово: «бренді».

— Нещасний дідуган, — продовжив свої знущання Вестфілд, — великомученик пияцтва. Я навіть бачу, як з тебе випаровується спирт. Нагадуєш того старого полковника, який заснув без москітної сітки. Усі допитували його слугу, як це сталося, і той відповів: «Уночі господар був надто п’яний, щоб помітити москітів, а зранку москіти — надто п’яні, щоб помітити господаря». Ну й вигля-я-яд... гужбанив усю ніч, а йому все мало. А тим часом до улюбленого дядечка їде погостювати крихітка-племінниця. Це ж уже сьогодні, так, Лакерстіне?

— Та облиш ти цього п’яного чаркодуя, — озвався своїм єхидним тоном лондонського кокні містер Елліс, не відриваючись від дошки.

Містер Лакерстін знову застогнав:

— У... племінницю! Налийте мені бренді, Богом прошу!

— О-о-о-о... непоганий досвід чекає на племінницю: сім днів на тиждень споглядати, як дядечко валяється під столом... Гей, виночерпію! Неси бренді для маестро!

Дворецький, кремезний темношкірий дравід з вологими жовтими очима, які зазвичай бувають у собак, приніс бренді на мідній таці. Флорі з Вестфілдом замовили собі джин. Заливши в себе трохи бренді, містер Лакерстін відкинувся назад у крісло, стишивши звук свого стогону. Тепер можна було розгледіти його м’ясисте відкрите обличчя, на якому стирчала щіточка з вусів. Про таких, як він, кажуть «добра душа», для щастя йому треба небагато, лише, як він сам висловлювався, «трохи веселощів». У дружини була на нього єдина можлива управа: ніколи не випускати його з поля зору більше ніж на годину чи, у крайньому разі, на дві. Лише раз, через рік після одруження, вона залишила його аж на пів місяця й несподівано повернулася на день раніше, застукавши його п’яним у компанії бірманської дівки, яка намагалася втримати Лакерстіна у вертикальному положенні, доки той прикінчував пляшку віскі з горла. Відтоді вона пильнувала його, як він сам частенько жалівся, «як кішка трикляту мишачу нору». Однак слід віддати йому належне: за цих жорстких обставин йому таки частенько, хоч і недовго, удавалося добряче «повеселитися».

— Дідько, що коїться з моєю головою цього бісового ранку? — Нарешті вимовив він. — Вестфілде, клич офіціанта назад. Я маю встигнути випити ще один бренді, перш ніж моя благовірна добіжить сюди. Уявляєш, поки племінниця перебуватиме в нашому домі, вона збирається врізати мій пияцький пайок до чотирьох склянок на день, ще й розбавлених содовою. Горіти їм обом у пеклі!

— Та годі вже клеїти дурня! Джентльмени, як вам таке? — знов озвався Елліс із кислою міною. Цей коротун мав доволі сумнівну манеру ведення розмови: майже ніколи не відкривав рота, не образивши при цьому хоч когось. Свій акцент зухвалого кокні він навмисне перебільшував, так його вимова мала саркастичніший тон. — Ви вже бачили, що тут начудив старий Мак-Ґреґор? Такий подарунок для всіх нас. Максвелле, та годі вже куняти! Дуй сюди та слухай!

Максвелл повільно опустив «Ниву». Свіженький блондин, кров з молоком, віком не більше як двадцять п’ять чи двадцять шість років, він був занадто молодим для посади, яку обіймав. Своїми важкими кінцівками й густими білими віями той нагадував возового коня. Елегантним і водночас сповненим підступності швидким рухом, відчепивши папірець від дошки, Елліс почав зачитувати його всім присутнім. Текст написав містер Мак-Ґреґор, який посаду заступника комісара суміщав з секретарем клубу.

— От просто послухайте: «Оскільки до членів нашого клубу до сьогодні не належить жоден член азійського походження, на підставі інформації, що опубліковано в офіційній урядовій пресі, згідно з якою британські клуби повинні рівнозначно приймати до своїх лав як європейців, так і мешканців Сходу, адміністрація клубу вважає за потрібне розглянути питання впровадження цієї практики в Чаутаді. Ця тема буде відкрита для обговорення на наступних загальних зборах. З одного боку, слід зауважити, що...» Так, решту цієї маячні читати немає жодного сенсу. Навіть оголошення не може написати без нападу словесного проносу. А проте суть справи зрозуміла. Просить нас порушити всі наші правила й прийняти в клуб маленьке чепурне негреня. Наприклад, нашого ненаглядного доктора Верасвамі, якого особисто я кличу «Віразвами». Ще те задоволення, чи не так? Я вже бачу цю партію в бридж: наші чорномазі приятелі всідаються за столом, вивалюють на нього свої пузедла й дихають на нас часником, як вогнедишні дракони. Бр-р-р-р... ви тільки уявіть! Кажу вам: ми повинні об’єднати зусилля та раз і назавжди висловити свою тверду позицію цьому старому графоманові. То що скажете? Вестфілде? Флорі?

Усівшись за стіл і підкуривши чорну смердючу бірманську чируту, Вестфілд по-філософськи стенув тонкими плечима.

— Боюся, нам доведеться скоритися неминучому. Ці аборигени вже, як мошкара, обліпили всі тутешні клуби й навіть в Пегу. Бачте, країна крокує в майбутнє. Наш клуб — останній форпост у Бірмі, що тримав оборону.

— Тримає! І що важливіше — ми маємо до біса шансів продовжувати триматися. Та я ліпше сконаю в канаві, ніж упущу сюди чорномазого! — Відтак Елліс дістав з кишені оцупок олівця. Із дивовижно єхидною міною, яка зазвичай з’являється на обличчі, коли хтось збирається вчинити якусь нікчемну витівку, він обережно прикріпив аркуш на місце й акуратно домалював дві крихітні літери «П. Т.» напроти підпису Мак-Ґреґора («П. Т.» — «Пішов ти») — Ось що я думаю з цього приводу. І повторю йому це в обличчя, щойно він тут з’явиться. А що ти скажеш, Флорі?

Увесь цей час Флорі не проронив ані пари з вуст. Попри те, що від природи він був доволі балакучим, у клубні теревені зазвичай втручався рідко. От і зараз тихенько сидів собі за столиком і насолоджувався статтею Ґілберта Честертона в «Лондонських новинах», погладжуючи потилицю Фло лівою рукою. Однак Елліса це не дуже хвилювало. Проте коротун не заспокоїться, поки не вичавить з інших схвалення своїх слів. Він повторив запитання, що змусило Флорі відірватися від газети й зустрітися з ним поглядом. За лічені секунди ніздрі Елліса роздулися так, що шкіра навколо його носа миттю зблідла. Таке завжди траплялося з ним за першої ознаки гніву. Тієї ж миті з його рота полився такий потік відбірної лайки, який міг би з легкістю ошелешити присутніх, якби вони не звикли чути таке щоранку.

— Трясця! А я гадав, що коли справа дійде до того, щоб тримати цих чорних смердючих кнурів якомога далі від єдиного місця, де ми можемо насолодитися компанією собі подібних, у тебе вистачить гідності підтримати мене! Байдуже, що цей череватий жирний маленький чорномазий гомик-доктор — твій найліпший друзяка. Клав я на те, що ти корефанишся з базарною бидлотою. Подобається бігати до Верасвамі й розпивати віскі з усією його чорномазою голотою — уперед! За межами клубу роби що тобі заманеться. Але, тисяча чортів, зовсім інша річ — коли йдеться про те, щоб тут смерділо неграми. Закладаюся, ти не дочекаєшся, коли Верасвамі прибіжить сюди своїми маленькими ніжками, так? Коли він вставить своїх п’ять копійок у нашу розмову, обмацає всіх нас своїми спітнілими руками й доб’є своїм смертельним часниковим подихом просто в обличчя. Присягаюся, щойно його чорна пика сунеться в ці двері, одразу відчує на собі смак мого черевика. Слизький, маленький жиробас...

Ця балаканина тривала ще кілька хвилин. Лайка була така щира, що невідь-як навіть вражала. Елліс до глибини душі ненавидів місцевих. Ненавидів з такою люттю й невгамовною відразою, немов вони уособлювали всі пороки людства та нечисть. Проживши тут стільки років і працюючи в лісоторговельній компанії пліч-о-пліч з бірманцями, він так і не звик до вигляду їхніх чорношкірих облич. Будь-який натяк на доброзичливе ставлення до східного населення здавався йому відразливим збоченням. І хоча він був освіченою людиною й сумлінним працівником своєї фірми, усе ж належав до тієї породи англійців, — на жаль, досить поширеної, — яким під загрозою смертної кари слід заборонити ступати на землі Сходу.

Флорі не мав сили звести очі на Елліса, тому причаївся й зосередився на погладжуванні загривка Фло, який та вмостила на його коліна. Навіть у ситуаціях, куди ліпших за цю, його родиме клеймо не давало наважитися дивитися прямо на співрозмовника. А коли наважився заговорити, одразу відчував, як голос, замість того щоб бути твердим і непохитним, по-зрадницьки починав тремтіти. Інколи до цього тремтіння приєднувалася і міміка обличчя, з якою він був безсилий впоратися.

— Заспокойся вже, — нарешті пробурмотів він. — Охолонь. Немає жодної причини так заходитися. Особисто я ніколи не виказував бажання запрошувати в наш клуб азійців.

— О-о-о... та невже? Нам усім тут до біса добре відомі твої справжні бажання. Тоді скажи, на милість, якого ж ще дідька ти щоранку прешся до халупи цього улесливого малого баби? Сидиш з ним за одним столом, наче він білий, п’єш з келихів, які той з обох боків обслинив своїми потворними чорними губами? Мене нудить від однієї лише думки про це!

— Іди до мене, старий друже, сядь, — почувся голос Вестфілда. — Не бери в голову. Нумо ліпше вип’ємо. Теж мені надумав — сваритися в таку спеку.

— Боже милостивий, — промовив Елліс трохи спокійніше, крокуючи кімнатою туди-сюди, — Боже милостивий, друзяки, я вас не розумію. Просто не розумію. У вас під носом підстаркуватому недоумкові Мак-Ґреґору стрельнуло в голову назапрошувати в клуб чорномазих, а ви всі тихесенько склали лапки й ані пари з вуст. Приїхали! Що ми взагалі робимо в цій країні? Якщо ми не збираємося тут правити, то чому б нам тоді не забратися звідси? Ми тут, щоб управляти стадом проклятущих чорних свиней, які були рабами споконвіків. А замість того щоб поводитися з ними єдиним способом, який вони здатні зрозуміти, ми починаємо ставитися до них, як до рівних. А ви всі, жалюгідні покидьки, сприймаєте це як належне. Он Флорі завів собі сердечного друга — чорномазого пана, який називає себе доктором, бо, бачте, цілісіньких два роки відмахав в Індійському, так званому університеті. А ти, Вестфілде, ходиш своїми вивернутими ногами, пихатий, як індик, а сам гребеш хабарі зі своїх полісменів. Ти, Максвелле, не ліпший! Увесь свій час спускаєш на євразійських повій. Так-так, Максвелле, я чув про твої шури-мури в Мандалаї з тамтешньою смердючою сучкою на ім’я Моллі Перейра. Й оженився б на ній, якби тебе не перевели сюди, еге? Скидається на те, що всім вам до вподоби ці замизкані чорні потвори. Боже правий, не знаю, що тут на всіх находить! Я просто не знаю...

— Заспокойся ти вже, ліпше випий з нами ще, — відповів на це Вестфілд. — Гей, дворецький! Плесни нам ще пивця, доки лід не скінчився! Дворецький? Пива нам, кажу!

Дворецький приніс кілька пляшок мюнхенського пива. Елліс таки всівся за стіл з іншими, обхопивши одну з охолоджених пляшок своїми коротенькими ручками. З його лоба ще котився піт, і хоча було видно, що він ще дується, про лють уже забув. Злобним і впертим він був майже завжди. Його несамовиті напади люті швидко вщухали, проте він ніколи не просив вибачення. Лайки були невіддільною частиною життя клубу й траплялися тут майже щодня. Містера Лакерстіна вже встигло попустити, тепер він розглядував ілюстрації з «Паризького життя».

На годиннику вже було по дев’ятій, і повітря, в якому чадів ядучий дим Вестфілдової чирути, стало задушливо спекотним. Спини всіх присутніх узялися першим потом, одразу приклеївши до себе сорочки. Усе свідчило про те, що чокру[7], який сидів знадвору й смикав мотузку опахала, приспало сонячне проміння.

— Дворецький! — заволав Елліс. — Шуруй на двір і розбути того клятого чокру!

— Слухаюся, сер.

— Стривай!

— До ваших послуг, сер.

— Скільки в нас залишилося льоду?

— Десь кілограмів з дев’ять, сер, але, боюся, на завтра вже нічого не лишиться. Зберігання льоду в такі дні супроводжується великими труднощами.

— Трясця твоїй матері, ану припни язика! «Супроводжується великими труднощами»! Ти що — словник проковтнув? «Будь ласка, господарю, не можна охолодити лід» — ось як ти маєш говорити. Нам доведеться виставити цього хлопа, якщо почне аж надто добре цвірінчати англійською. На дух не переношу слуг, які знають англійську. Ти чуєш, що я тут кажу, дворецький?

— Так, сер, — покірно відповів дворецький і зник з очей.

— Матір Божа! Ніякого льоду до самого понеділка, — озвався Вестфілд. — Збираєшся назад у джунглі, Флорі?

— Ага. Тепер мушу бути там. Я тому й зайшов лише за англійською поштою.

— А я, мабуть, сам себе кудись відправлю. Випишу собі трохи відрядних. Ненавиджу стирчати у своєму клятому кабінеті цієї пори року. Сиди там під триклятим опахалом, підписуй ордер за ордером. Псування паперу. Боже, як же я хочу, щоб знову почалася війна!

— А я їду післязавтра, — сказав Елліс. — Я не наплутав, цей чортів проповідник приїздить нести свій хрест цієї неділі? Зроблю все можливе, аби не застати це дійство. Бісові «колінні навчання».

— Наступної неділі, — відповів Вестфілд. — Обіцяв бути особисто. Як, власне, і Мак-Ґреґор. Мушу визнати, робота у святійшого бідолахи просто пекельна. Лише до нас він мотається раз на шість тижнів. Паства могла б зглянутися й зібратися до купи, коли він приїде.

— Чорт забирай! Охоче б розрюмсався за псалмами, щоб догодити падре, але я просто скаженію, коли бачу, як ці бісові аборигени-християни пхають свої мармизи до нашої церкви. Зграя слуг з Мадраса й каренських учителів. І потім ще цих двоє жовтопузих: Франциск і Самуель — вони теж називають себе християнами. Останнього разу, коли тут був падре, ті наважилися припхатися й умоститися на передніх лавах разом з білими. Хтось повинен це обговорити з нашим святошею. Якими ж пришелепками ми були, коли дозволили тим місіонерам прослизнути в цю країну! Учать тут базарних мітлачів, бачте, вони такі ж, як і ми. «Будь ласка, сер, я є християнин, як є мій господар». Проклятущі нахаби!

— Як вам таке — «пара ніг»? — спитав містер Лакерстін, передаючи номер «Паризького життя». — Флорі, ти шпрехаєш французькою. Про що це вони? Ех, яка в мене була відпустка в Парижі... Моя перша подорож, доки не одружився. Святі небеса! От би опинитися там знову!

— Слухайте, а чули щось про «Там була дамуня з Вокінга»? — озвався Максвелл. Слід зауважити, що парубком він був мовчазним. Однак, як і будь-який молодик його віку, той не міг встояти перед добряче непристойними віршами. Саме тому він одразу ж переказав біографію молодиці з Вокінга, викликавши хвилю реготу серед присутніх. На це Вестфілд хутко згадав історію про молоду леді з Ілінга, яку охопили дивні почуття, а Флорі — про молоденького католицького курата з Горшама, який завжди вживав усіх можливих заходів обережності. Шквал сміху посилився. Навіть Елліс розтанув і продекламував кілька рядків. І хоча жарти Елліса переходили всякі межі, вони справді були по-справжньому дотепними. Напруження в кімнаті нарешті спало і, попри задуху, наші герої навіть збадьорилися. Допивши пиво, вони саме збиралися замовити ще, аж раптом надворі заскрипіли сходи під кроками чиїхось ніг. Тієї ж миті розгонистий голос, від якого задеренькотіла підлога, гучно промовив, жартома:

— Так-так, більшість віршів справді дотепні. Я додав їх до однієї з моїх коротеньких статей для «Блеквуда», ну ви в курсі, так? А ще, пам’ятаю, коли ми дислокувалися в П’ї, там стався один такий потішний випадок, від якого...

Це прибув містер Мак-Ґреґор до клубу. І тут містер Лакерстін перелякано вигукнув: «Дідько! Моя благовірна теж тут», — і жбурнув свій порожній келих якнайдалі від себе. Містер Мак-Ґреґор та місіс Лакерстін увійшли до лаунжу разом.

Мак-Ґреґор — високий кремезний чоловік, якому було далеко за сорок. Він мав обличчя доброзичливого мопса, на якому красувалися окуляри в золотій оправі. Своїми громіздкими плечима й зацікавленим виразом обличчя, яке частенько витягував вперед, він нагадував черепаху — тому бірманці так його й прозвали. Одягнений він був у чистий шовковий костюм, під пахвами якого вже виступили плями поту. Обмінявшись з іншими жартівливим салютуванням, він, сяючи немов шкільний учитель, завмер напроти дошки оголошень, покручуючи палицю в себе за спиною. І хоча дружелюбність на його обличчі, яку важко було не помітити, була цілком справжньою та непідробною, усе ж він грішив надмірним виявом товариськості. Що більше містер Мак-Ґреґор намагався розслабити оточення, з усіх сил демонструючи, що він зараз не при виконанні, що більше намагався не підкреслювати свого службового становища, то дедалі більше ніяковіли всі довкола. Здавалося, що таку манеру спілкування він скопіював з якогось веселуна, який викладав у нього в молодших класах. Кожнісіньке висловлювання, цитата або ж приказка, які він збирався озвучити, у голові його лунали, як щось неймовірно дотепне. Тому, перш ніж вилетіти з його вуст, слова супроводжувалися самовдоволеним «е-е-е-ем-м-м» або «о-о-о-ох», щоб усім одразу стало ясно: зараз буде жарт.

Місіс Лакерстін — висока вродлива й струнка жінка років тридцяти п’яти, яку легко можна було уявити на обкладинці модного журналу. В її голосі завжди чулися нотки невдоволення, на що додатково натякали постійні зітхання. Проминувши всіх чоловіків, які одразу ж підхопилися в її присутності, місіс Лакерстін знесилено впала на найліпше крісло під опахалом, обмахуючи себе тонкою рукою, схожою на ту, що бувають у місцевих саламандр.

— Ох, любий, яка спека! Яка ж спека! Містер Мак-Ґреґор просто врятував мене, запросивши проїхатися у своєму авто. Я так йому вдячна! Уявляєш, Томе, той пройдоха рикша знов удає з себе хворого! Ти просто зобов’язаний дати йому добрячого прочухана, щоб він нарешті схаменувся, бо ходити під цим пекельним сонцем щодня пішки — це просто жах!

Місіс Лакерстін, не годна подолати пішки відстань у пів кілометра, що відділяла її будинок від клубу, замовила собі з Рангуна рикшу. Окрім візків з бичками й автомобіля містера Мак-Ґреґора, це був єдиний колісний транспортний засіб у Чаутаді, оскільки в усьому окрузі не знайшлося б і шістнадцяти кілометрів дороги. У джунглях, замість того щоб дати чоловікові спокій, місіс Лакерстін стоїчно терпіла всі жахи тамтешнього життя: від дірявих наметів до москітів та смердючих консерв. Утім, потім з лихвою поповнювала запаси сил, коли скаржилася на все це в найдрібніших подробицях під час своїх візитів до штабу.

— Я так не можу, ці ледачі слуги мене просто вбивають, — продовжила вона. — Містере Мак-Ґреґоре, ви ж зі мною згодні? Мені дедалі частіше здається, що ми втрачаємо будь-який авторитет і владу над аборигенами. Усі ці жахливі реформи... А це зухвальство? Начитаються газет... Потроху вони перетворюються на наш ганебний нижчий клас.

— Ох, сподіваюся, усе не так погано. Проте, боюся, уже нема жодних сумнівів, що душок демократії прокрався навіть сюди.

— А ще, здавалося, учора, якраз перед війною, вони були такі люб’язні й шанобливі! Як низько вони кланялися, коли ми проходили повз них дорогою... Це було просто чарівно. Пам’ятаю часи, коли ми своєму дворецькому платили якихось дванадцять рупій на місяць, а цей чоловік дивився на нас очима вірного люблячого пса. А тепер прислуга вимагає сорок, а інколи навіть п’ятдесят рупій! І я розумію, що можу утримати їх у себе, лише затримуючи їм виплату зарплати на кілька місяців.

— Старий тип слуги зникає, — погодився містер Мак-Ґреґор. — Як був малим, за нешанобливе ставлення дворецького кидали до в’язниці із запискою, в якій зазначали: «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Що ж, eheufugaces[8]! Боюсь, ті дні вже канули в забуття.

— Ага, і ви за ними, — похмуро відрізав Вестфілд. — У цій країні нам вже ніколи не жити, як раніше. Кінець епохи британського панування, якщо вас, звісно, цікавить моя думка. Втрачений домініон і все таке. Час нам з вами забиратися звідси.

Одразу кімнатою рознісся гул: кожен з присутніх вважав за потрібне висловити своє схвалення почутого. Навіть Флорі, який, як відомо, був відвертим прихильником більшовизму, та ще зовсім юний Максвелл, який не прожив у країні й трьох років. Жоден англієць, який пробув в Індії тривалий час, ніколи не стане заперечувати, що Індія котиться під три чорти, як і ніколи не заперечував цього раніше. Адже Індії, як, власне, і «Панчу», уже ніколи не бути такими, якими вони були досі.

Тим часом Елліс зірвав уразливе повідомлення Мак-Ґреґора просто в нього за спиною і тепер простяг йому папірець, промовляючи з кислою міною:

— Слухайте, містере Мак-Ґреґоре, ми тут ознайомилися з оцим аркушем і всі вважаємо цю ідею з обиранням азійців до нашого клубу цілковитою... — Він був сказав «цілковитою сракою», але вчасно згадав про присутність місіс Лакерстен і поправив себе, — цілковито недоречною. Як не крути, та цей клуб — місце, де ми збираємося, щоб насолодитися компанією одне одного й не хочемо, щоб тут линдали місцеві. Думка про те, що в нас залишилося місце, в якому можна сховатися від них, гріє наші душі. Усі інші цілком поділяють мою позицію.

На підтвердження своїх слів він обвів оком присутніх. «Саме так!», — хрипло вигукнув містер Лакерстін. Розуміючи, що дружина швидко здогадається, що він добряче випив, вирішив, що вияв такого ентузіазму розтопить її серце.

Простягнутий аркуш містер Мак-Ґреґор прийняв із посмішкою. Домальовані напроти його прізвища літери «П. Т.» він помітив одразу. І хоча глибоко всередині ця неповага Елліса його зачепила, він все ж вирішив перевести все на жарт. Славитися в клубі добряком-веселуном вартувало таких саме неймовірних зусиль, як і збереження власної гідності в себе на службі.

— Я так розумію, — сказав він, — наш друг Елліс не в захваті від суспільства його.... е-е-е-ем-м-м-м... арійського брата?

— Геть зовсім не в захваті, — в’їдливо відрізав Елліс. — Монголоїди мені не браття. Усіх чорномазих ненавиджу.

На слові «чорномазих» містер Мак-Ґреґор напружився, в Індії вживати такі слова вважали неприйнятним. Він не мав жодних упереджень стосовно азійців; ба більше — він їх просто обожнював. Споглядаючи за індійцями, у яких забрали свободу, він вважав їх найчарівнішим народом з усіх, що йому доводилося лише бачити. Кожна образа, що летіла в їхню адресу без будь-яких на те підстав, відгукувалася в його англійському серці болем.

— Ви справді вважаєте, — жорстко мовив він, — справедливим називати цих людей чорномазими, саме цим словом, яке так ображає їхню гідність, коли всім довкола цілком очевидно, що вони не мають з цим визначенням нічого спільного? Сучасні бірманці походять від монголів, індійці належать до арійців або дравідів, і всі вони достатньо відрізняються від...

— Казна-що! — урвав його Елліс, який ніколи не боявся службового положення містера Мак-Ґреґора. Називайте їх чорномазими, арійцями або ким вам лише заманеться. Кажу вам: ніяких чорних шкур ми в клубі терпіти не збираємося. Можете навіть поставити це питання на голосування. Перевірите, що ми всі до одного справді проти... Хіба що Флорі не дочекається тут свого любого Верасвамі, — додав він.

— Саме так! — повторив містер Лакерстін. — Зарахуйте й мій голос! Я теж проти.

Роздратований містер Мак-Ґреґор зціпив губи, розмірковуючи, в якому незручному становищі опинився. Насправді ідея обрання місцевого члена належала не йому, а спустили її директивою зверху. Однак він не любив виправдовуватися, тому продовжив примирливим тоном:

— Можливо, нам слід відкласти обговорення цього питання до наступних загальних зборів? Нам усім слід це спокійно обміркувати без емоцій. А тепер, — додав він, крокуючи до столу, — хто хоче приєднатися до мене трохи... е-е-е-ем-м-м-м... перекусити рідиною?

Відтак вони покликали дворецького й замовили «перекус з рідини». Спека досягла свого апогею, спрага постукала до кожного. Містер Лакерстін уже був відкрив рота замовити собі випити, аж раптом відчув на собі пронизуючий погляд дружини, стенув плечима й похмуро відрізав: «Я пас». Тепер він сидів, склавши руки на колінах, та, усім своїм єством виказував несамовиту тугу й спостерігав за місіс Лакерстін, яка втамовувала спрагу лимонадом з джином. Містер Мак-Ґреґор однак, який якраз і заохотив усіх пропустити по келиху, сам пив чистий лимонад. Він був чи не єдиним європейцем в Чаутаді, який суворо дотримувався правила не пити до заходу сонця.

— Усе це, звісно, чудово, — пробуркотів Елліс, який, спершись ліктями об стіл, вовтузив по ньому свій келих. Суперечка з містером Мак-Ґреґором знову розбуркала його. — Усе це чудово, але я наголошую на сказаному: ніяких аборигенів у клубі! От саме так, крок за кроком поступаючись дрібницями, ми й зруйнували імперію! Ця країна прогнила повстаннями саме через те, що ми дуже панькалися з місцевими. Єдина можлива політика в цій ситуації — поводитися з ними, як з лайном, яким вони, власне, і є. І це критична мить: ми повинні завойовувати престиж усіма можливими методами. Ми повинні об’єднати зусилля й заявити: «Тут ми господарі, а ви — злиденна братія». — Елліс вдавив свого крихітного вказівного пальця в стіл так наче розчавлював хробака. — «Гей ви, злидні, знайте своє місце!».

— Усе марно, друже, — обізвався Вестфілд. — Даремно все. Що ти можеш вдіяти, коли твої руки зв’язані всією цією бюрократією? Місцева голота вивчила закони ліпше за нас. Зневажають тебе в тебе ж під носом. А наважишся вмазати — шукай вітру в полі. Нічого тут не вдієш, окрім як твердо стояти на своєму. Та й як це зробити, якщо в них кишка затонка дати відсіч?

— Наш бура-сахіб[9] в Мандалаї завжди говорив, — вступила в розмову місіс Лакерстін, — що врешті-решт нам не залишиться нічого, окрім як забратися з Індії. Молодь більше не приїде сюди гнути спини заради нескінченних образ і невдячності. Нам усім треба забратися звідси. А коли ці азійці приповзуть до нас, благаючи не кидати їх, ми скажемо: «Ні, у вас був шанс, та ви не скористалися ним. То ж тепер ми залишаємо вас самих, керуйте самі». Лише тоді вони вивчать свій урок!

— Ось тобі й закон з правопорядком. Саме це нас і скосило, — похмуро відповів Вестфілд. Цей ніколи не пропускав нагоди поскаржитися на те, як надмірне дотримання закону завдає нищівного удару Індійській імперії. За його словами, від повномасштабного заколоту й занепаду імперію могло врятувати лиш введення воєнного стану. — Нескінченне псування паперу й виписування доносів. Офісні баби — ось хто насправді нині керує країною. Ми своє тут вже відспівали. Найліпше, що ми нині можемо зробити, — це прикрити лавочку й дати їм самим у цьому варитися.

— Ото вже — ні, — запротестував Елліс. — Ми можемо навести тут порядки за клятий місяць. Якщо наважимося, звісно. Нам бракує лише крихти відваги. Згадайте лише Амритсар. Як вони тоді хвости підібгали. Даєр знав, чим їх приборкати. Бідолаха Даєр... Брудна була робота. Ці боягузи в Англії повісили всю відповідальність на нього.

Присутні зустріли сказане зітханням, схожим на те, яке зазвичай виривається з грудей римо-католиків, коли ті згадують королеву Криваву Мері. Навіть містер Мак-Ґреґор, який був проти кровопролиття й введення воєнного стану, схвально захитав головою, щойно почув ім’я Даєра.

— Ах, бідолаха! Принесений у жертву Педжетовським політиканам. Колись вони, можливо, й усвідомлять свою помилку, але буде вже пізно.

— Мого старого губернатора було хлібом не годуй — дай розповісти про цю улюблену історію, — озвався Вестфілд. — Служив в азійському полку старий унтерофіцер. Якось його запитали, що станеться, якщо британці підуть з Індії. А старина й каже...

Флорі відсунув крісло й звівся. Це не повинно, ні, це не може, ні — це просто не повинно так більше тривати! Треба якнайшвидше забратися з цієї кімнати, доки в голові щось не перемкнеться й він не почне трощити меблі та жбурляти пляшки об картини. Тупі п’яні й пустоголові відгодовані свині! Як їм удається підтримувати слово в слово тиждень за тижнем, рік за роком ту ж саму, таку злющу й таку ж безглузду балаканину? Ні, це якась пародія на п’ятисортну байку з «Блеквуда». Невже нікому з них не спадало на думку спробувати поговорити про щось інше? Боже правий, що за місце, що за люди? Що ж це за життєвий устрій, що обертається лише навколо віскі, «Блеквуда» й картинок з бонсаєм? Боже, помилуй усіх нас, адже всі ми заплямувалися в цьому.

Нічого із цього Флорі, звісно ж, не сказав, щосили намагаючись не видати свої думки виразом обличчя. Він непохитно стояв біля свого крісла, трохи поодаль від інших, утримуючи на собі півусмішку людини, яка усвідомлює, що подобається геть не всім у компанії.

— Боюся, мені вже час іти, — промовив він. — На жаль, маю ще справи перед сніданком. Треба заскочити в кілька місць.

— Облиш, друже, час ще є, вип’ємо ще по одній? — запропонував Вестфілд. — Це ж тільки світанок. Трохи джину піде лише на користь твоєму апетиту.

— Не цього разу, вибачте, справді вже маю йти. Фло, за мною. Бувайте, місіс Лакерстін. До побачення всім.

— Ну й котися, Букере Вашингтоне, серденятко негрів, — прошипів Елліс, щойно Флорі зник. Ніхто вже давно не дивувався, що Елліс вкриває відбірною лайкою кожного, хто щойно зникає з поля його зору. — Зуб даю, побіг до свого Віразвами. Або ж накивав п’ятами, щоб, боронь Боже, не розщедритися на зайвий келих пива.

— Облиш, не такий він уже й поганий, — озвався Вестфілд. — Так, інколи перегинає з більшовицькою маячнею, але впевнений, що й половини з цього він насправді не поділяє.

— Просто молодчина, — сказав містер Мак-Ґреґор. Кожен європеєць в Індії з огляду на свій статус або ж расову належність носить почесне звання славного малого, доки не утне чогось вкрай обурливого.

— Як на мене, Флорі слід добряче прикрутити свої більшовицькі настрої. Блювати хочеться від цієї дружби з місцевими. Знаєте, я анітрохи не здивуюся, якщо виявиться, що його кров трохи розбавлена негритянською. Принаймні це хоч якось би пояснило ту чорну пляму на пів обличчя. Рябий кінь, Їй-Богу. Викапаний жовтопуз... Це чорне волосся, жовта, як лимон, шкіра.

Навколо персони Флорі здійняли якийсь ґвалт, який не тримався купи, але швидко припинили: містер Мак-Ґреґор довго терпіти не став. Оскільки йти ніхто не збирався, європейці замовили собі ще по порції випивки. Мак-Ґреґор дорозповів свою невимушену байку про П’ї, яка годилася майже до будь-якої ситуації. Невдовзі розмова повернулася у своє старе, ніколи не набридаюче річище: поливання азійців брудом, бездіяльність уряду, старі добрі часи, коли Британська Індія була справді британською й улюблене — «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Цю тему ніколи не лишали осторонь, почасти через одержимість Елліса. Однак таке періодичне бризкання отрутою європейцям можна було й пробачити. Щоденне перебування серед мешканців Сходу, а особливо робота з ними, могли б увірвати терпець і святому. Усі, особливо ті, які відбували службу, добре знали про цькування й нескінченні образи. Майже щодня, коли Вестфілд, містер Мак-Ґреґор чи навіть Максвелл виходили на вулицю, місцева жовтопика школота з їхніми юними гладкими, як золоті монети, обличчями, була сповнена зневаги, яка так природно личила їхнім монгольським обличчям, і яка легко могла перерости в озвіріння. Вони знущалися, порівнявшись з європейцями, а інколи навіть гналися за ними: то вигукуючи погрози, то регочучи, немов гієни. Життя англійських службовців в Індії не таке вже й солодке: бідування в таборах, у задушливих кабінетах, понурих придорожніх бунгало, де тхнуло брудом і сирістю, можливо, вони й заслужили право бути трохи сварливими.

Була вже десята година, а спека стала нестерпною. На обличчях усіх присутніх і на оголених по лікоть руках чоловіків виступили дрібні прозорі краплі поту. Підмокла пляма на спині шовкового піджака Мак-Ґреґора розповзалася все далі й далі. Відблиски сліпучого різкого світла, здавалося, просочувалися крізь зеленкуваті шибки вікон, ріжучи очі й відгукуючись стуком у скронях. З тугою обмірковували присутні свій невигадливий сніданок і прийдешні довгі нудні до плачу години до сну. Зітхнувши, Мак-Ґреґор поправив окуляри, які постійно спадали з його спітнілого носа, і мовив:

— На жаль, на цьому мушу відкланятися й перервати наше урочисте засідання. Час снідати й поринути в турботи імперії. Когось підкинути? Водій чекає надворі.

— Ох, дякую, ми з Томом будемо дуже вдячні, якщо підвезете нас, — без зволікань зреагувала місіс Лакерстін. — Ви наш рятівник! Не уявляю, як би ми дійшли пішки в таку спеку.

Інші теж почали збиратися. Вестфілд смачно потягнувся і, позіхаючи, протягнув:

— Так, саме час забиратися звідси. Ще трохи — і я тут закуняю. Боже правий, як подумаю про цю парню в кабінеті й стоси паперів!

— Гей, сподіваюся, усі пам’ятають, що сьогодні ввечері в нас теніс? — озвався Елліс. — Максвелле, ледачий ти дияволе, не здумай знову вшитися кудись. Щоб був тут зі своєю ракеткою о пів на п’яту як штик.

— Apres vous[10], мадам, — галантно промовив містер Мак-Ґреґор.

— Макдуфе, починай! — уже виходячи, вигукнув Вестфілд.

Вулиця зустріла їх сліпучим світлом, що виїдало очі. Гаряча земля піддавала такого жару, наче під ногами було розпечене вугілля. На палаючих під сонцем квітах, що сліпили очі своїм різнобарв’ям, не колихався жоден пелюсток. Здавалося, ці палаючі промені сонця пронизували тіло до кісток. Безвихідь убивала. Страшно було навіть подумати, що це блакитне сліпуче небо вкриває собою всю Бірму й Індію, простягаючись далі до Сіаму, Камбоджі та Китаю без жодного прихистку у формі хмаринки. Сонце розжарило машину містера Мак-Ґреґора — не доторкнешся. Настав найлютіший час доби. Час, який бірманці охрестили, «коли не чути ніг». Завмерло все. Не ворушилася жодна жива істота, окрім людей та мурах, які, змушені постійно рухатися через розпечену землю, чорними стрічками перебігали дорогу. А високо в небі, над всіма ними кружляли безхвості стерв’ятники, вишукуючи свою здобич.