Бірманські будні

Розділ третій

Флорі вийшов з воріт клубу, звернув ліворуч й подався стежкою вниз, що вела до базару, сховавшись у тіні пишних дерев. Майже за сотню метрів від нього чулися відголоски маршу, під який загін військової поліції повертався назад до своїх казарм. Високі й худорляві індійці, одягнуті в форму кольору хакі, крокували строєм під мелодію юного гуркха, який прямував попереду та задавав ритм волинкою. Флорі йшов провідати доктора Верасвамі, який мешкав у відсирілому від надмірної вологи довгому бунгало. Воно трималося на дерев’яних палях і тонуло в хащах занедбаного саду, який межував з клубом. Фасад будинку виходив до лікарні, від якої його відділяла річка, а задня його частина дивилася на дорогу.

Щойно Флорі ступив на подвір’я, з дому почув гучні жіночі нарікання й метушню, які одразу дали зрозуміти, що господиню ліпше не турбувати своїм привітанням. Дійшовши до веранди, він гукнув:

— Докторе! Я не потурбую? Можна зайти?

Тієї ж миті крихітна чорно-біла фігурка доктора виплигнула з будинку, наче злодій.

— Заходьте! Негайно заходьте! І не думайте зволікати! Ах, містере Флорі, яка ж насолода — бачити вас знову! Проходьте, годі стовбичити у дверях. Чим вас пригостити? У мене є віскі, пиво, вермут й інше європейське спиртне. Ах, мій любий друже, як же я скучив за нашими інтелігентними бесідами!

На обличчі маленького й кучерявого темношкірого доктора з-за сталевої оправи окулярів виблискували довірливі очі. Білий лляний костюм був явно не за розміром, про що свідчили задовгі штани, які каскадом спадали на незграбні чорні черевики. Доктор трохи шепелявив, але завжди розмовляв бадьорим енергійним голосом. Щойно Флорі піднявся сходами, коротун хутко забіг на веранду, прудко виймаючи з жерстяного льодовника всі перераховані напої. З низьких карнизів просторої тінистої веранди звисали кошики з папороттю, завдяки чому вона нагадувала вхід до печери, що ховався за промінням сонячного світла, яке водоспадом лилося просто з неба. Тут було розставлено продовгуваті плетені шезлонги, виготовлені в’язнями, у кутку стояла книжкова шафа, набита відверто нудним читвом, серед якого переважали такі ж нудні роздуми всіляких емерсонів, карлайлів, стівенсонів та їм подібних. Доктор, великий поціновувач літератури, любив, щоб його книжки містили те, що він називав «моральним значенням».

— Слухаюся, докторе, — відповів Флорі, якого господар уже вмощував у шезлонг, розставляючи підставки для ніг, щоб той міг розпрямитися, та сигарети з пивом. — Отже, докторе, що нового в нашої старої британки? Потерпає від паралічу, як завжди?

— Ваша правда, містере Флорі, дедалі слабшає й слабшає! Тяжкі ускладнення тривають. Септична лихоманка, перитоніт і параліч нервових вузлів. Боюся, нам доведеться викликати фахівців. Ось такі справи!

Ці двоє любили жартома уявляти Британську імперію літньою жіночкою, яка лікується в доктора. Уже понад два роки Верасвамі насолоджувався такою дотепністю, не втрачаючи запалу.

— Ех, докторе, — протягнув Флорі, випроставшись на шезлонгу, — яка ж насолода опинитися тут після цього бісового клубу. Щоразу, коли приходжу до вашої гостинної оселі, відчуваю себе священником, який збився зі шляху праведного й потайки проводить додому хвойду. Який чудовий відпочинок від них, — промовив він, махнувши рукою убік клубу, — від моїх любесеньких побратимів, які будують імперію. Британський престиж, непосильна ноша білого чоловіка, пука-сахіби[11] sans peur et sans reproche[12] — та ви й самі це чудово знаєте. Яке ж блаженство — хоч ненадовго вирватися з цієї клоаки.

— Ні, друже, ні-ні, припиніть, благаю! Не можна так! Ви не повинні так озиватися про вельмишановних англійських джентльменів.

— Легко вам казати, докторе. Вам не доводиться слухати розмови цих вельмишановних джентльменів. Цього ранку я тримався, як тільки міг. Еллісовий «брудний чорномазий», ці нескінченні жарти Вестфілда, Мак-Ґреґор з безупинним цитуванням латини та їхнім улюбленим «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Але коли вони перейшли до тієї історії про старого унтерофіцера... Ну ви знаєте її: старий добрий унтерофіцер, який відповів, що якщо британці підуть з Індії, не лишиться ані рупій, ані незайманих дівчат... Та ви знаєте її. Що ж, тут мені терпець й урвався. Уже час тому підстаркуватому офіцерові у відставку. Повторює одне й те саме, як папуга, ще з часів Золотого ювілею королеви Вікторії.

Занепокоєність доктора лише зростала. Так бувало щоразу, коли Флорі заходився критикувати членів клубу. Тепер його пухкенька фігура в білому костюмі сперлася об бильця веранди, час від часу розмахуючи руками. У пошуках потрібного слова він цупко стискав темного великого й вказівного пальці, наче хапаючи рукою ідею, що витала в повітрі.

— Але справді, справді, містере Флорі, ви не повинні так говорити! Чому ви постійно так ображаєте пука-сахібів, як ви їх називаєте? Вони — сіль землі. Згадайте лишень, скільки великих речей вони зробили, згадайте великих управителів, які побудували Британську Індію такою, якою вона є нині. Згадайте Клайва, Воррена Гастінґса, Далхоузі, Керзона. Такі величні постаті! Цитуючи вашого безсмертного Шекспіра: «Уже не побачимо їм рівних».

— Гм, а вам хочеться ще побачити таких рівних? Мені — аж ніяк.

— Ви лишень задумайтеся над благородством англійського джентльмена! Їхнє вірнопідданство! Дух, вихований у найліпших університетах світу! Навіть ті з них, чиї манери залишають бажати ліпшого, — так, визнаю, деякі англійці справді гордуваті, — обдаровані іншими великими, бездоганними якостями, яких нам, арійцям, бракує. Під їхньою грубою зовнішністю ховаються золоті серця.

— Можливо, ліпше сказати «позолочені»? Теплі відносини між синами Англії та цією країною насправді не варті ламаного гроша в базарний день. Лицемірно випиваємо разом, пригощаємо своїми традиційними стравами й удаємо, що всі ми — друзі, хоча ненавидимо один одного та бризкаємо отрутою. Зависаємо разом — так у нас це зветься. Усе це — ніщо інше як політична потреба. Випивка — ось що не дає зламатися цьому механізму. Не було б її, ми б уже за тиждень тут збожеволіли й повбивали один одного. Будь ласка — готова тема для ваших зарозумілих есеїстів, докторе: «Пияцтво як фундамент імперії».

Доктор лише знизив плечима:

— Справді, містере Флорі, навіть не уявляю, що саме зробило з вас такого циніка. Але так не годиться! Вам, обдарованому англійському джентльменові з найвидатнішими якостями, висловлювати крамольні думки, гідні «Бірманського патріота».

— Крамольні? — перепитав Флорі. — Мої думки некрамольні. Я зовсім не хочу, щоб бірманці виставили нас з цієї країни. Боронь Боже! Я тут, як і всі інші, щоб заробити копійчину. Мене не влаштовує лише одне: нісенітниці про тягар, який нібито звалився на тендітні плечі білої людини. Цей образ пука-сахіба. Верне від цього. Навіть ці бісові дурні з клубу могли би бути куди ліпшою компанією, якби ми повсякчас не жили брехнею.

— Але ж, мій любий друже, брехня — це не про вас?

— Чому ж? Звісно, і про мене теж. Ми ж сюди понаїжджали не підіймати з колін своїх бідолашних темношкірих братів, а просто грабувати їх. Загалом, досить притаманна людині брехня. Але це спотворює нас, спотворює так, що ви навіть не уявляєте. Ми відчуваємо себе покидьками й брехунами, і це відчуття гризе нас і вдень і вночі, змушуючи ввесь час шукати собі виправдання. Здебільшого наше гидотне ставлення до місцевих спричинене саме цим. Нас можна було б ще якось терпіти, якби лише визнали, що ми — ніхто інші, як звичайні грабіжники, які продовжували собі грабувати не прикриваючи це спасенними намірами.

На цьому доктор із задоволеною гримасою знову «схопив» потрібні слова обома пальцями:

— Слабкість вашого аргументу, мій дорогий друже, — сказав він, випромінюючи насолоду від своєї іронії, — слабкість криється в тому, що особисто ви — не грабіжник.

— Так-так, мій любий докторе...

Розуміючи, що лежачи йому буде важко підтримувати таку дискусію, Флорі підвівся й сів. Частково таку зміну пози спричинила й пітниця, яка вже встигла проколоти його спину, немов тисяча голок. Ця деякою мірою політична дискусія тривала щоразу, коли ці двоє зустрічалися. Розмова лилася воістину догори дриґом: англієць щосили критикував свою країну, тоді як індієць фанатично її прославляв. Доктор Верасвамі пристрасно захоплювався англійським народом, і хай хоч скільки б сини Англії обмовляли її, його відданість лишалася непохитною. З палким ентузіазмом і чистим серцем погоджувався з тим, що він, як корінний індієць, належить до нікчемної дегенеративної раси. Щира віра доктора Верасвамі в британське правосуддя лишалася непохитною. Ба більше, навіть тоді, коли він із блідим обличчям, наскільки це дозволяла його чорна шкіра, повертався з чергування у в’язниці, де доводилося спостерігати за побиттям в’язнів та навіть повішеннями, і заливав побачене віскі. Бунтарські думки Флорі вражали його, але одночасно й приносили своєрідне задоволення, яке, наприклад, отримує набожний вірянин під час читання богохульних заклинань.

— Мій любий докторе, — мовив Флорі, — коли ж ви нарешті збагнете, що ми припхалися в цю країну лише з однією метою — грабувати? Це ж так очевидно. Чиновник тримає бірманця в міцному захваті, поки англійський бізнесмен вичищає його кишені. Ви справді вважаєте, що моя, наприклад, фірма змогла б отримати всі свої контракти на вирубування й вивезення дерев, якби країна не була в пазурах британців? Як, власне, й інші лісоторговельні або ж нафтові компанії, власники шахт, плантацій і торговельні підприємства? Як ватазі рисових магнатів удавалося б стільки років обдирати бідолашних селян, якби це здирництво не прикривав сам уряд? Британська імперія — це просто знаряддя для розподілення монополії між англійцями. Якщо точніше — між єврейськими та шотландськими бандами.

— Друже мій, ваші слова крають мені душу. Просто роздирають. Кажете, ви тут заради торгівлі? Ну звісно ж. Хіба б могли бірманці влаштувати торгівлю самотужки? Чи здатні вони виготовляти виробниче обладнання, кораблі, побудувати залізницю, прокласти дороги? Без вас вони просто безпорадні. Що б сталося з бірманськими лісами, якби сюди не приїхали англійці? Їх би швидесенько продали японцям, які б, своєю чергою, випотрошили їх і знищили. Натомість у ваших руках усе справді вдосконалюється. І поки ваші бізнесмени розвивають ресурси нашої країни, ваші чиновники окультурюють нас, підіймаючи до свого рівня, із честю обстоюючи інтереси громадськості. Це — неймовірний вияв самопожертви.

— Маячня, дорогий мій докторе. Ми вчимо юнаків наклюкуватися віскі й ганяти у футбол. Не така вже й складна наука. Лишень погляньте на наші школи. Це ж фабрики з виготовлення дешевих клерків. Ще жодного індійця не навчено справді корисного ремесла. Ми не наважуємося на це з остраху породження конкуренції в галузі. Деякі галузі ми навіть знищили. От скажіть мені: куди дівся індійський муслін? Якщо не помиляюся, ще в сорокових роках індійці будували морехідні човни й навіть спромогалися добирати до них екіпажі. Нині ж ви не здатні склепати навіть нещасної рибальської шлюпки, яка б не потонула, щойно відійшовши від берега. У вісімнадцятому столітті індійці виливали гармати, які цілком та повністю відповідали найвищим європейським стандартам. Однак відтоді, як ми припхалися сюди сто п’ятдесят років тому, на всьому континенті не знайдеться жодного ремісника, спроможного виготовити нікчемну латунну гільзу. З усіх східних народів розвинутися вдалося лише тим, хто зберіг незалежність. Не буду ставити в приклад японців, але візьміть хоч Сіам...

На знак протесту доктор схвильовано замахав руками. Він завжди переривав цю суперечку в цьому місці (зазвичай вона була в одному й тому ж напрямку, майже слово в слово), відчуваючи, що приклад Сіаму йде йому не на користь.

— Друже, мій любий друже, ви забуваєте про східний менталітет. Як можна розвивати нас, коли ми такі апатичні й забобонні? Принаймні ви привели нас до закону й порядку. До непохитного британського правосуддя й до Пакс Британики — британського миру.

— Британського мору, докторе. Таке визначення підходить куди більше. Якщо й мир, то знаєте для кого? Для лихварів і правовиків. Так, мир в Індії ми зберігаємо, це в наших власних інтересах. Але до чого зводиться весь цей порядок? Більше банків і більше в’язниць — ось і все.

— Як страхітливо ви викривляєте правду! — заголосив доктор. — Хіба в’язниці не потрібні? І хіба ж окрім в’язниць ви нічого нам не дали? Згадайте Бірму за часів Тібо з усім тим брудом, тортурами й невіглаством, а тоді озирніться навколо. Навіщо далеко ходити! Визирніть з веранди, погляньте на лікарню, на школу, поліційний відділок. Роззуйте очі на весь цей прогрес, що прямує семимильними кроками.

— Певна річ, я зовсім не заперечую, — парирував Флорі, — що ми модернізуємо цю країну певними чином. Цього неможливо уникнути. Правда в тому, що перш ніж ми доведемо все до логічного завершення, зруйнуємо всю бірманську національну культуру. Але ми не цивілізуємо вас, а лише трохи струшуємо з вас пил. Проте куди приведе весь цей семимильний, як ви висловлюєтеся, прогрес? Просто до нашого старого доброго свинюшника, напханого грамофонами й капелюхами-котелками. Інколи мені здається, що мине двісті років — і все це (на цих словах він махнув ногою вздовж лінії горизонту) пощезне. Усі ці ліси, села, монастирі, пагоди — не лишиться нічого. Натомість на їхніх руїнах з інтервалом у пів сотні метрів замайорять витончені маєтки. На всіх цих пагорбах. І кінця-краю їм не буде. Маєток за маєтком. З однаковими грамофонами, що крутитимуть однакові платівки. І всі ліси вирубають по самісіньке коріння, перемелють на целюлозу для «Подій у світі» або ж розпиляють для грамофонних підставок. Але дерева вміють мститися, як стверджує старий з «Дикої качки». Ви ж читали Ібсена?

— Ах, містере Флорі, на жаль, ні! Усемогутній геній, як його назвав ваш надхненний Бернард Шоу... Це задоволення в мене ще попереду. Але, друже мій, ви не можете збагнути однієї речі: навіть в найгіршому її вияві ваша цивілізація для нас — велике досягнення. Грамофони, котелки, «Події у світі» — усе ліпше за страшенне байдикування азійців. Як на мене, навіть найменш завзяті британці це... це... — доктор знову потягнувся за гідним висловом і таки знайшов його, найімовірніше, запозичений у Стівенсона, — «факелоносці, які осяюють шлях прогресу».

— Аж ніяк. Для мене це просто новомодні гігієнічні самовдоволені воші, що повзають навколо єдиної картини світу, яку здатні бачити — в’язниць. Будують їх і називають це прогресом, — додав він із жалем, оскільки без цього уточнення доктор не зміг би розпізнати алюзію.

— Друже мій, ви безапеляційно вчепилися в тему тюрем і залишаєте поза увагою, що у ваших співвітчизників, між іншим, є й інші досягнення. Вони прокладають дороги, зрошують пустелі, перемагають голод, будують школи й лікарні, борються з чумою, холерою, проказою, віспою, венеричними захворюваннями...

— Які самі ж сюди й завезли, — не втримався Флорі.

— Ні, сер! — запротестував доктор, прагнучи присвоїти цю заслугу своїм землякам. — Ні, сер, венеричними хворобами нас нагородила Індія. Відтоді індійці забезпечують нас болячками, а англійці їх виліковують. Ось моя вам відповідь на весь ваш песимізм і бунтарство.

— Мушу визнати, докторе, так ми ніколи не дійдемо згоди. Вам подобається весь цей сучасний прогрес, а от для мене це — загнивання. Гадаю, мені більше б запала в душу Бірма саме за часів Тібо. І, як я вже говорив раніше, культурою ми тут розкидаємося лише з однією метою: відхопити у вас побільше. Повірте, ми б швиденько прикрили лавочку, якби не мали з цього зиску.

— Друже мій, насправді ви так не вважаєте. Якби ви й справді так люто засуджували дії Британської імперії, то б не говорили мені тут цього в приватній бесіді, а вигукували б з дахів будинків. Містере Флорі, повірте, я знаю вас ліпше за вас самого.

— Вибачте, докторе, але я не з тих, хто закликає народ до бунтів з дахів. Кишка затонка. Я нишком підло даю напуття, точнісінько як старий Веліал із «Утраченого раю». Так набагато безпечніше. У цій країні ти повинен бути або пука-сахібом, або померти. За ці п’ятнадцять років ні з ким я тут не був відвертим, окрім вас. Мої висловлювання у вашому будинку — це своєрідний клапан зменшення тиску. Коротенька секретна чорна меса, якщо розумієте, про що я.

І тут розмову перервало безутішне голосіння, що лунало знадвору. Під верандою, обпікаючись під променями безжалісного сонця, стояв старий дурван[13] Матту, який заробляв на життя, наглядаючи за європейською церквою. Прикритий дірявою брудною ганчіркою він більше походив на гігантського коника, ніж на людину. Мешкав він якраз біля об’єкта свого споглядання в халупчині, яку склепав зі сплющених бляшанок з-під керосину. Зручне розташування, яке давало йому змогу відстежувати на горизонті європейців і час від часу вибігати їм назустріч, падати ниць і скаржитись на своє буремне існування, за що щомісяця одержував вісімнадцять рупій. Тепер, кидаючи на веранду своє голодне око, однією землянисто-багряною рукою він погладжував голий живіт, а іншою робив рухи, що імітували запихання їжі до рота. Намацавши в кишені чотири анни, доктор жбурнув їх через бильця веранди. Відомий своєю м’якосердістю, він вже давно став джерелом прибутків усіх жебраків Чаутади.

— Ось вам і наочний приклад деградації Сходу, — сказав лікар, показуючи на Матту, який скрутився в поклоні, немов гусінь, жалісливо протягуючи всі відомі йому слова вдячності. — Шкіра й кістки. Литки його ніг ледь дотягують до товщини зап’ясть англійців. Погляньте на це приниження й плазування. Подивіться на його невігластво. В Європі таке побачиш хіба що в будинку для розумово відсталих. Якось я спитав Матту, скільки йому років. «Сахібе, — відповів він, — гадаю, мені років десять». Скажіть, містере Флорі, як вам удається вдавати, що ви не маєте природного верховенства над цією істотою?

— Бідолашний старий Матту. Схоже, сучасний прогрес якось оминув його, — відказав Флорі, кидаючи йому через бильця ще одну монету в чотири анни. — Тримай, Матту, промочи собі горло. Деградуй, як тільки можеш. Утопія зачекає.

— Еге, містере Флорі, іноді мені здається, що все, що ви говорите, — це лише... як його... дуркування. Прославлене англійське почуття гумору. А ми, азійці, прославилися тим, що в нас його нема.

— Щасливчики. Колись наше кляте почуття гумору нас погубить. — На цих словах він смачно позіхнув, закинувши руки за голову. Виказавши достатньо вдячності, Матту неквапом почимчикував з двору. — Час мені рухатися далі, поки це трикляте сонце не піднялося ще вище. Спека цього року буде просто диявольською, кістками відчуваю. Але, докторе, ми так завзято сперечалися, що я не встиг запитати, що у вас нового? Лише вчора вибрався з джунглів, а вже післязавтра маю повертатися. Щоправда, не знаю, чи встигну. Можливо, у Чаутаді щось трапилося? Якийсь скандал?

Обличчя доктора вмить посерйознішало. Він зняв окуляри, оголивши темні вологі очі, якими нагадував чорного ретривера. Відвівши погляд, заговорив тихіше, кудись подівши свою нещодавню рішучість.

— Знаєте, друже, затівається якась вельми кепська справа. Ви, мабуть, будете з мене сміятися, адже доказів я не маю. Але повірте, на мене чекають серйозні неприємності. Або скоріше мені загрожують серйозні неприємності. Плетуть якісь інтриги. До вух європейців це ніколи не дійде, але ось там, — сказав він, махнувши рукою вбік базару, — клекотять постійні таємні змови й інтриги. І для нас це не означає нічого доброго.

— То спробуйте пояснити, що відбувається.

— Саме це й відбувається. Проти мене плетуть якісь інтриги. Досить небезпечні, спрямовані на те, щоб очорнити мою репутацію й зруйнувати кар’єру. Ви англієць, тому я не чекаю, що ви це зрозумієте. Я накликав на себе гнів людини, яку ви, найімовірніше, не знаєте. Це У По Кін, місцевий магістрат. Ще ніколи не зустрічав нікого, небезпечнішого за нього. Він може розчавити мене, як комаху.

— У По Кін? Додайте трохи подробиць, щоб я збагнув, хто це.

— У нього здоровенне пузо й дуже гострі зуби. Живе за сто метрів від мене, отам у низині.

— А-а-а, той жирний покидьок? Знаю його дуже добре.

— Ні, ні, друже, не може бути! — перебив його доктор. — Не може бути, щоб ви його знали! Таку натуру справді може розгледіти лише азієць. Вам, англійському джентльмену, ніколи не вдасться опуститися на дно, де панують такі, як У По Кін. Він більше ніж негідник, він... як же це буде англійською... Слова мене підводять. Особисто для мене це крокодил у людській подобі. Саме отакий підступний, жорстокий та кровожерний. Якби ви лише знали, скільки всього він накоїв за своє життя! Які звірства! Здирництво, хабарництво! Скільки дівчат він загубив, ґвалтуючи просто на очах їхніх матерів! Ах, англієць навіть не підозрює про існування такої істоти. І ось ця сама людина, поклялася стерти мене з лиця землі.

— Чимало я чув про У По Кіна, до того ж від різних людей, — відповів на це Флорі. — Здається мені, він красномовний представник бірманського правосуддя. Бірманці розповідали, що під час війни він набирав новобранців і сколотив цілий батальйон з власних позашлюбних синів. Це правда?

— Сумніваюся, — відказав доктор, — гадаю, вони б не пройшли за віком. А от у його лиходійстві я аніскільки не сумніваюся. А тепер у нього з’явилася нова мішень — я. Мене він ненавидить з двох причин. По-перше, мені відомо про нього більше ніж треба. По-друге, його ворогом стати не так уже й важко: для цього просто треба бути чесною людиною. Як і будь-який негідник такого складу розуму, він знищить мене наклепами й інсинуаціями. Розпочне нашіптувати проти мене кому треба, надсилати мерзенні неправдиві доноси. Проте він уже розпочав.

— Та годі, хіба хтось повірить такому суб’єкту? На кону слово судді нижчої ланки й слово людини вашого високого рангу.

— Ах, містере Флорі, нічого ви не тямите в східній підступності. І не таких, як я, знищив У По Кін. Повірте, він знайде спосіб переконати всіх у своїй правоті. А отже... нелегка на мене звалилася справа!

Доктор, поринувши в тяжкі роздуми, дістав хустинку й, протираючи нею окуляри, то спускався, то підіймався сходинками веранди. Цілком очевидно було ще дещо, про що йому не дозволяла розповісти його делікатність. На якусь мить така стурбованість ледь не змусила Флорі запропонувати свою поміч, але він втримався, добре розуміючи, що у сварки азійців ліпше не встрявати. Жодному європейцеві ще не вдавалося дістатися істини в цих чварах. Завжди було щось потаємне, непідвладне розуму білої людини. Змова за змовою, інтрига всередині інтриги. Крім того, однією з десяти заповідей істинного джентльмена в Індії було саме не втрапити у сварки «місцевих». Не розуміючи, про що говорить доктор, Флорі перепитав:

— Про яку справу ви говорите?

— Річ у тім, що якби я... ох, друже мій, боюся, ви станете з мене глузувати. Але якби я тільки міг стати членом вашого європейського клубу! Якби ж я міг! О, як би це змінило моє становище!

— Клубу? Навіщо? Як це може вам допомогти?

— Друже мій, у справах, як ця, престиж вирішує все. У По Кін ніколи не завдасть удару на очах у всіх. Не наважиться. А от наклепи й лихослів’я в мою адресу — це будь ласка. А от чи повірять у них люди, залежить безпосередньо від того, чи можуть за мене ручитися європейці. Так в Індії вирішують справи. Маєш добру репутацію — перед тобою відчиняються двері; погану — вони миттю зачиняються. Привітні кивки й товариське підморгування тут цінують більше ніж тисячі службових нагород. Ви навіть уявити собі не можете, як престижно для індійця стати членом європейського клубу. Там він майже стає європейцем. Жодні наклепи й чутки йому не страшні. Член клубу — особа священна й недоторкана.

Флорі, який уже збирався піти, відвів від доктора погляд, спрямувавши його на подвір’я. Йому завжди ставало ніяково й навіть соромно, коли розмова заходила про різницю в кольорі шкіри, через яку доктор, попри все своє бажання, не міг вступити до лав клубу. Соціальна нерівність серед близьких друзів пригнічує всіх, окрім індійців, для яких це звична справа.

— Є невелика ймовірність, що на наступних загальних зборах ми проголосуємо за вашу кандидатуру, — відповів він. Гарантій ніяких не даю, але це не так неможливо, як вам здається.

— Містере Флорі, благаю вас, тільки не подумайте, що я прошу вас висунути мою кандидатуру на члена клубу! Боронь Боже! Я чудово усвідомлюю, що це не у ваших силах. Я лише висловив свої думки вголос, розмірковуючи над тим, яким невразливим я б став, аби здобув членство в клубі.

Накинувши набакир свого фетрового капелюха, Флорі розтормошив палицею Фло, яка тихенько сопіла під кріслом. Почувався він геть кепсько. Він не відкидав думки, що якби-таки наважився зчепитися з Еллісом у дебатах, цілком ймовірно, йому б удалося просунути кандидатуру доктора Верасвамі на прийдешніх зборах. Зрештою, доктор був його другом, якщо на те пішло, чи не єдиним на всю Бірму. Безліч часу вони провели в розмовах і суперечках; розділяли разом вечерю у Флорі вдома. Якось Верасвамі навіть хотів познайомити Флорі зі своєю дружиною, але та, будучи благочестивою індускою, перелякалася на смерть і відмовилася. Вони разом їздили на полювання, де доктор, нав’ючений патронташем і мисливськими ножами, ледь дихаючи, ухилявся від листя бамбука, дряпався схилами, так ні разу й не скористався зброєю. Підтримати зараз доктора було питанням простої порядності. Однак Флорі також розумів дві речі: його друг ніколи не попросить про це; у клубі всі кістьми ляжуть, аби не пустити на поріг азійця. Ні, йому таке не по зубах! Воно того не варте. Він промовив:

— Правду кажучи, ми це нещодавно обговорювали. Сьогодні вранці видалася з цього приводу неабияка дискусія, та той тварюка Елліс знову завів свою платівку про «брудного чорномазого». Мак-Ґреґор запропонував прийняти у клуб місцевого члена. Здогадуюся, що не з власної волі, а, найімовірніше, отримав вказівку зверху.

— Так, я чув щось таке. Насправді до нас доходять усі ваші новини. Саме це й наштовхнуло мене на цю ідею.

— Отже, усе вирішать на червневих загальних зборах. Не знаю, чи вигорить, усе залежить від Мак-Ґреґора. Звісно ж, я віддам свій голос за вас, але це максимум, що можу для вас зробити. Мені дуже прикро, але більше просто не можу. Ви навіть не уявляєте, яка це буде бойня. Цілком ймовірно, що вас таки оберуть, але ви повинні знати, що зроблять вони це не із власної волі, а виконують неприємний обов’язок. Вони просто сказилися на ідеї зберегти клуб «тільки для білих», як вони це називають.

— Звісно, звісно, мій друже! Я чудово все розумію. Боже збав, щоб у вас через мене виникли неприємності з вашими європейськими друзями. Будь ласка, навіть не думайте засмучуватися з цього приводу! Лише сам факт, що всім навкруги відомо про нашу дружбу, дарує мені таке благо, що ви навіть не уявляєте. Престиж, містере Флорі, працює тут, як барометр. Щоразу, як люди помічають, що ви входите до мого дому, ртутний стовпчик підіймається на пів градуса.

— Що ж, тоді спробуємо підняти його до позначки «Ясно». Боюся, це все, що мені під силу.

— Цього більше ніж достатньо, друже. І якщо ми вже маємо таку розмову, повинен застерегти вас від ще однієї напасті, хоча ви, майже переконаний, сміятиметеся. Ви, особисто ви, маєте остерігатися У По Кіна. Остерігатися крокодила! Він, безумовно, ударить по вам, щойно дізнається, що водите зі мною дружбу.

— Гаразд, докторе, я остерігатимуся крокодила. Однак не думаю, що він може серйозно мені нашкодити.

— Будьте певні, він таки спробує, я його добре знаю. Його тактика — розлучити мене з моїми друзями. Можливо, він навіть наважиться вкрити наклепами й вас.

— Мене? Боже праведний, та в це ніхто не повірить. Civis Romanus sum[14]. Я — англієць. Поза всілякими підозрами.

— Проте, друже, будьте напоготові, про вас почнуть ширитися чутки. Не варто його недооцінювати. Він точно вигадає, як саме завдати вам удару. Він — крокодил. І як крокодил, — доктор красномовно ляснув пальцями, його образи іноді видавалися на славу, — як крокодил, він завжди завдає удару в найслабше місце!

— А хіба крокодили завжди хапають за найслабше місце?

Обидва зайшлися сміхом. Вони були досить близькими, щоб періодично дозволяти собі сміятися над дотепністю докторової англійської. Можливо, десь глибоко в душі доктор і засмутився, що Флорі не дав обіцянки зробити все можливе й неможливе в клубі, але зізнатися в цьому було для нього страшніше ніж смерть. Флорі ж зрадів, що можна нарешті змінити тему, таку неприємну для нього, яку волів би ніколи більше не порушувати.

— Що ж, докторе, мені справді вже час забиратися. Прощаюся з вами на випадок, якщо не встигну побачити до від’їзду. Сподіваюся, на зборах усе вдасться. Мак-Ґреґор — непоганий дідуган. Смію запевнити вас: він точно наполягатиме на вашій кандидатурі.

— Сподіватимемося на це, друже. Маючи такий статус, я зможу протистояти сотні У По Кінам. Тисячі! Прощавайте, мій друже! На все добре!

Щільно натягнувши на голову свого фетрового капелюха, Флорі почимчикував додому, минаючи залитий сонцем майдан. Час було снідати, хоча все випите, сказане й викурене за цей довгий ранок відбило всякий апетит.