Бірманські будні

Розділ шостий

Ранкове сонце схилилося над майданом, жалячи білосніжне бунгало своїм золотавим промінням. Чотири чорно-пурпурових ворони примостились на бильця веранди, очікуючи нагоди вдертися всередину й поцупити сандвічі з маслом, які Ко Сла поклав біля ліжка господаря. Продершись крізь москітну сітку, Флорі гучно крикнув слузі принести йому трохи джину, відтак увійшов до ванної кімнати й занурився в оцинкований чан з прохолодною водою. Трохи збадьорившись після джину, вирішив поголитися, хоча зазвичай відкладав цю процедуру до вечора — борода росла дуже швидко, одразу ж беручись щетиною.

Тоді як Флорі, насупившись, киснув у ванні, містер Мак-Ґреґор лише в шортах і майці сидів на бамбуковій циновці у своїй спальні та відчайдушно намагався відтворити пункти п’ятий і дев’ятий зі «Збірки гімнастичних вправ для тих, хто веде сидячий спосіб життя» авторства Норденфліхта. Містер Мак-Ґреґор ніколи, окрім кількох випадків, не пропускав ранкового тренування. Пункт вісім — лягти на спину, підняти ноги перпендикулярно підлозі, не згинаючи колін — давався в його віці не без болю; пункт 9 — лягти на спину, повернутися в положення сидячи й кінчиками пальців торкатися носків ніг — ще гірше. Байдуже! Головне — підтримувати форму! Скрутившись у болісному поклоні до витягнутих носків, спочатку шия, а потім й обличчя, налилися цегляно-червоним відтінком, попереджаючи про можливий інсульт. Великі груди, що встигли обрости сальцем, вкрили блискучі краплі поту. Терпи! Ти маєш витримати! Треба підтримувати форму, чого б це не коштувало. За ледь причиненими дверима за цією картиною споглядав носильник Мухаммед Алі, перекинувши через руку підготовлений для господаря чистий одяг. Його витягнуте арабське обличчя жовтуватого відтінку не виражало ані розуміння того, що відбувається, ані інтересу. Довгих п’ять років він щоранку спостерігав за цими дивакуватими звиваннями, які вважав жертвенними знущаннями над собою задля того, щоб догодити якомусь таємничому й вибагливому богові.

У цей же час Вестфілд, який сьогодні рано прийшов до відділку, спершись об вищерблений заляпаний чорнилом стіл, наглядав за тим, як товстий субінспектор допитує підозрюваного, якого пильнувало двоє констеблів. Підозрюваний — чоловік років сорока із сірим полохливим обличчям, одягнений лише в обдертий лонджі, підкочений до колін, з-під якого стирчали викривлені гомілки, рясно всіяні укусами кліщів.

— Хто це? — спитав Вестфілд.

— Грабіжник, сер. Піймали його із цією дуже коштовною каблучкою з двома смарагдами. І жодних пояснень, мовчить. Звідки взятися такій коштовності у звичайного злиденного кулі? Звісно ж, поцупив.

Розлючений Вестфілд кинувся до підозрюваного, наблизившись так, що здавалося, зараз торкнеться своїм обличчям його, і загорланив нелюдським голосом:

— Украв каблучку?

— Ні.

— Досвідчений злодюга?

— Ні.

— Сидів у в’язниці?

— Ні.

— Розвернутися! — осяяний раптовою ідеєю, наказав субінспектор. — Нагнутися!

Насмерть переляканий підозрюваний розвернув своє сіре обличчя до Вестфілда. Той відвернувся. Констеблі, не зволікаючи, схопили бідолаху, скрутили руки й зігнули. Товстун зірвав з нього лонджі, оголивши сідниці.

— Погляньте-но, сер! — задоволено вигукнув він, показуючи на рубці. — Ще нещодавно отримав на горіхи бамбуковими палицями. Точно злодюга. Ось вам і доказ — украв!

— Добре, відведіть його в камеру, — похмуро наказав Вестфілд, запхавши руки в кишені й витягнувшись у кріслі. До глибини душі він ненавидів виловлювати цих бідолашних голодранців. Дакойтів, повстанців — так; але не цих скиглячих мишенят! — Скільки зараз там народу, Маун Ба?

— Троє, сер.

Арештантська камера була нагорі. Клітку, склепану з п’ятнадцятисантиметрових дерев’яних брусків, охороняв озброєний карабіном констебль. У темному й задушливо-спекотному приміщенні геть не було меблів, окрім, звісно, примітивного нужника, сморід з якого тягнувся до самого неба. Двоє в’язнів повисли на решітці, тримаючись якомога далі від третього, індійця кулі, якого з голови до ніг обсипав стригучий лишай, і той мов обріс панциром. Огрядна бірманка, жінка констебля, стоячи навколішки перед кліткою, насипала черпаком у бляшані миски рис із водянистим дхалом.

— Смачна їжа? — запитав Вестфілд.

— Смачна, найсвятіший, — хором озвалися ув’язнені.

Уряд виділяв на харчування в’язнів по дві з половиною анни на одну особу, з яких одну анну заощаджувала собі жінка констебля.

Флорі вийшов із дому й тиняючись без діла подвір’ям, збивав дорогою палицею бур’яни. О цій порі дня все навкруги мало чарівне, м’яке, трохи блякле забарвлення: ніжна листва, рожево-коричнева земля та стовбури дерев... Мазки акварелі, які невдовзі випалить нещадне сонце. Унизу на майдані зграї бурих голубів улаштували турнір у квача, жваво ганяючись один за одним, а поруч, із грацією уповільнених ластівок, вишукували здобич смарагдово-зелені кібчики. Плетениця мітлачів, кожен з яких нав’ючений зібраним мотлохом, крокувала до смердючої сміттєвої ями, що вирили на краю джунглів. Знесилені сіромахи з паличкуватими кінцівками й колінами, надто слабкими, щоб їх випрямити, обвішані запилюженим ганчір’ям, вони скидалися на процесію загорнених у саван ходячих скелетів.

Внизу між воротами й голубником молодий неповоротний малі розбивав грудки землі для нової клумби. Це був місцевий дурник, який майже всеньке своє життя збавляв у тиші, оскільки говорив лише якимось різновидом маніпурського діалекту, якого тут не розумів ніхто, навіть його дружина із племені Зербаді. До того ж він мав задовгий для його рота язик. Побачивши Флорі, низько вклонився йому й прикрив обличчя рукою, потім знов здійняв свою сапу над головою і продовжив лупати суху землю важкими незграбними ударами, від яких здригався кожен тоненький м’яз його спини.

З халупчини прислуги почулося різке скрипливе виття, схоже на протяжне «ква-а-а-а». Дружини Ко Сла почали свої ранкові пересвари. Набундючений ручний бійцівський півень на кличку Нерон самовдоволено гуляв зигзагами стежкою, доводячи цим Фло до сказу. Тримаючи в руках полумисок з рисом, на подвір’ї з’явився Ба Пе й нагодував пернатого. Зараз криків побільшало. Двоголосся розбавили чоловічі голоси, що намагались вгамувати лайку. Чимало діставалося Ко Сла від його жінок. Ма Пу, перша дружина, була худорлявою бездушною жінкою, виснаженою численними пологами, а от Ма Йі, «маленька дружина» — гладкою ледачою кішкою на кілька років молодшою за попередницю. Коли Флорі йшов з дому до контори, а ці двоє залишалися самі, то билися безперестану. Одного разу під час чергової сварки, коли Ко Сла тікав подвір’ям від Ма Пу, яка гналася за ним із бамбуковою палицею в руках, бірманець вирішив заховатися за спину господаря, і Флорі неочікувано дістав добрячий удар по нозі.

Стрімкою бадьорою ходою містер Мак-Ґреґор підіймався дорогою, розмахуючи своєю товстою палицею. Легка сорочка, спортивні шорти й мисливський топі — такою була його форма для ранкових піших прогулянок, які він також намагався ніколи не пропускати. Якщо дозволяв час, перед роботою проходив кілометрів три.

— Безкрайньо добренького раночку! — привітався він із Флорі, радо імітуючи ірландську вимову. Холодна ванна, яку він прийняв зранку, додавала йому на якийсь час заряду бадьорості й свіжості. Та було й інше джерело такого показного бадьорого оптимізму: наклепницька стаття в «Бірманському патріоті», яку він прочитав уночі, дуже засмутила його. Тому тепер він що є сили намагався приховати це від інших.

— Доброго ранку! — відгукнувся Флорі так сердечно, як тільки міг.

«Нудотний старий пузир свинячого сала!» — ось що насправді подумав Флорі, спостерігаючи, як містер Мак-Ґреґор крокує вгору дорогою. — «Його тісні шорти кольору хакі вже мали б луснути від цього пуза. Викапаний гидкий підстаркуватий ватажок бойскаутів, не байдужий до їхніх молоденьких тіл. Наче зійшов зі сторінок ілюстрованих газет. Начепить на себе весь цей безглуздий одяг — і нумо вихвалятися пухкенькими обвислими колінами. Істинний джентльмен, бачте, має перед сніданком зробити зарядку. Бр-р-р-р!».

А тим часом на пагорбі замаячила яскраво-пурпурова пляма — бірманський слуга Флорі повертався з крихітної контори, що стояла неподалік церкви. Діставшись воріт і традиційно вклонившись, він простяг господареві заяложений конверт, по-бірманськи опломбований тисненою печаткою на місці кріплення.

— Доброго ранку, сер.

— Доброго. Що це в тебе?

— Місцевий лист, пане. Прийшов із ранковою поштою. Здається, він бути анонімний.

— Дідько... Добре, в офісі буду близько одинадцятої. Флорі розпечатав конверт. Усередині на нього чекав клаптик паперу, на якому було написано:

Лист написаний нетвердим округлим почерком базарного писаря й нагадував вправу, яку виконав у зошиті з прописами якийсь п’янюга. Базарний письмовник навряд чи колись дійшов би до слова «остерігатися». Схоже, лист писали під диктовку місцевого клерка і, певна річ, без У По Кіна тут не обійшлося. Тобто без «крокодила».

Тон листа йому одразу не сподобався, адже за вдаваною догідливістю читалася завуальована погроза. «Облиш доктора, інакше ми задамо тобі жару», — ось про що насправді йшлося в листі. Не те, щоб це змушувало насторожитися, адже жоден англієць ніколи не стане боятися погроз тибульців.

Тримаючи листа в руках, Флорі вагався, що з ним робити далі. Для анонімок є два шляхи: нікому не розповідати про них або ж показати людині, якої це стосується. Правильно й чесно було б віднести листа Верасвамі, і нехай той вирішує, що з ним робити.

Однак безпечніше взагалі не втручатися в цю справу. Адже, мабуть, найважливіший з усіх десяти заповітів кодексу пука-сахібів звіщає ніколи не вплутуватися в розбірки «аборигенів». Жодного вияву ані лояльності, ані справжньої товариськості до індійців. Прихильність, навіть любов — без проблем. Англійцям і справді часто подобаються індійці: корінні офіцери, лісники, мисливці, клерки, слуги. Сипаї взагалі рюмсають, як діти, коли проводжають полковників у відставку. Доречною вважають навіть інтимну близькість за певних обставин. Але духовна спорідненість чи партнерство — у жодному разі! Навіть саме розуміння ситуації, чия правда, а хто винен у цих «місцевих» чварах, загрожує втратою престижу.

Оприлюднивши листа, він спровокує чимало суперечок й офіційне розслідування і, що небезпечніше, — буде змушений підтримати доктора в боротьбі з У По Кіном. Останній його хвилював мало, але ж є ще європейці. Якщо його, Флорі, помітять як брата за зброєю доктора, це може обернутися йому справжнім пеклом. Найліпше просто зробити вигляд, що ніколи не отримував цього листа. Доктор, звісно, був добрим малим, але чи варте це того, щоб відкрито виступити на його захист і піти проти розлючених пука-сахібів? Hi-ні-ні! Яка користь з того, щоб рятувати власну душу, втративши одночасно весь світ? І Флорі почав рвати листа. Навряд чи хтось дізнається, що він його одержував. Але в Індії не слід недооцінювати такі небезпеки. Престиж, який наповнює тут легені, само собою, річ туманна. Ретельно порвавши листа на маленькі шматочки, він викинув їх за паркан.

Саме цієї миті пролунав жахливий крик, не схожий на волання дружин Ко Сла. Малі опустив на землю свій гребок і, широко витріщивши очі, устромив погляд туди, звідки лунав звук; Ко Сла, який теж почув це, вибіг зі своєї халупи, не встигши покрити голову; Фло підскочила на лапки й пронизливо загавкала. Крик пролунав знову. Стало зрозуміло, що лунає з джунглів за будинком. Сповнене жаху голосіння англійської жінки.

Виходу до джунглів із задньої частини подвір’я не було. Перескочивши паркан й увігнавши занозу в коліно, Флорі побіг вниз, лишаючи за собою краплі крові. Фло, яка побачила, як її господар, минаючи огорожу двору, зникає у джунглях, кинулася за ним. Одразу за будинком, за першим загривком кущів, була невеличка лощина, заболочена застійною водою, — улюблене місце відвідування буйволів з околиць Ньяунлебін. Продершись крізь чагарники, у лощині Флорі знайшов дівчину англійського походження, обличчя якої зблідло від жаху, немов крейда. Гілками кущів вона прикривалась від величезної буйволиці, що загрозливо настовбурчила на неї роги-півмісяці. Своїм дужим тілом тварина прикривала кудлате буйволеня, яке, без сумнівів, і стало причиною конфлікту. З середини болота стирчала голова іншого буйвола, який єлейними очима первісної істоти намагався збагнути, що відбувається.

Помітивши Флорі, дівчина розвернула до нього своє змучене жахом обличчя й відчайдушним різкими тоном, який зазвичай з’являється в переляканої людини, прокричала:

— Хуткіше, ну! Благаю, допоможіть мені! Урятуйте!

Ошелешений Флорі, не встигнувши добрати потрібних слів, кинувся до дівчини. А збагнувши, що не має із собою палиці, ляснув буйволицю по носу. Полохливим незграбним рухом могутній звір розвернувся й побрів до свого дитяти. За ними ліниво почимчикував і третій буйвол, який саме встиг вилізти з багнюки. Перелякана дівчина стрімголов кинулася майже в обійми Флорі.

— Ох, дякую! Дякую вам! Які страховиська! Що це взагалі? Я вже думала, вони мене вб’ють. Які жахливі створіння! Як вони називаються?

— Це лише індійські буйволи. Приходять сюди з он того села, що на горі.

— Буйволи?

— Так, але не дикі. Ми звемо їх зубрами. Просто худоба, яку розводять бірманці. Бачу, вони перелякали вас не на жарт. Мені шкода.

Дівчина все ще міцно чіплялася за його руку, і Флорі відчував її тремтіння. Він було хотів розгледіти її обличчя, але бачив лише світле непокрите по-хлопчачому коротко острижене волосся й одну руку, якою вона трималася за нього. Дівчина була високою та стрункою, а ніжна шкіра й веснянки на зап’ястку свідчили про молодий вік дівчини. Такої руки він не бачив уже кілька років. Усім тілом відчував м’яку молоду плоть, яка притулилася до нього, і тепле дихання, від якого всередині Флорі щось тануло.

— Усе гаразд, вони пішли, — сказав він. — Вам більше нічого боятися.

Дівчина поступово отямилася від переляку, трохи відступила від Флорі, та руку не забрала.

— Зі мною все гаразд, — сказала дівчина, — нічого страшного не сталося. Я не поранена. Вони не торкалися мене, просто дуже налякали своїм виглядом.

— Насправді вони доволі сумирні й не здатні скривдити. Їхні роги так загнуті назад, що просто не можуть заколоти. Напрочуд дурнувата худобина. Лють удають лише, щоб захистити потомство.

Тепер вони стояли осторонь одне від одного, одночасно відчувши легке зніяковіння. Флорі встиг зорієнтуватися й повернутися боком, сховавши щоку з родимою плямою.

— Доволі оригінальний спосіб знайомства! — мовив він. — Я й досі не спитав, як ви тут опинилися. Звідки ви? Благаю, не зважте мою цікавість за нахабство.

— Розумієте, був такий чудовий ранок, і я вирішила вийти із саду мого дядечка й трохи прогулятися. А потім за мною ув’язалися ті страшенні істоти. Знаєте, я ще не встигла освоїтися в цій країні.

— Дядечко? А-а-а-а, ну звісно ж! Ви — племінниця містера Лакерстіна. Він розповідав про ваш приїзд. Слухайте, може час нам забратися звідси та вийти на майдан? Десь тут має бути стежка. Але погодьтеся — який приголомшливий початок як для вашого першого ранку в Чаутаді! Тільки боюся, цей інцидент викличе досить погане враження від Бірми.

— Що ви! Ні! Просто для мене це дуже незвично. Такі густі, незвичні британському оку, непрохідні чагарники. Швидко можна заблукати. Скажіть, це були джунглі?

— Чагарникові. Майже вся Бірма тоне в джунглях. Я називаю її зеленою неприємною землею. На вашому місці я б не ступав тією травою. Насіння наб’ється в панчохи й наколе шкіру.

Він шляхетно пропустив дівчину вперед, і відчув себе комфортніше, оскільки так вона не бачила його обличчя. Тепер дівчину можна було трохи розгледіти: струнка, зависока як для дівчини, одягнена в бузкову бавовняну сукню. Судячи з манери рухатися, їй років двадцять. Нагоди розгледіти обличчя так і не випало. Вдалося побачити лише круглі окуляри в роговій оправі, а також волосся, яке було такої ж довжини, як і у Флорі. Раніше такі зачіски в жінок йому доводилося бачити лише на газетних світлинах.

Вийшовши на майдан, вони порівнялися, і дівчина озирнулася на Флорі. Приємний овал обличчя, витончені правильні риси. Можливо, і не красуня, але тут у Бірмі, де всі англійки схожі на жовтуваті скелети, здавалася просто чарівною. Хоча пляму й так не було видно, він все одно швидко відвів голову вбік. Тільки б не попастися надто близько їй на очі зі своєю м’ятою мармизою. Зморшкувата шкіра навколо очей зараз пекла, як свіжа рана. Проте, згадавши, що зранку встиг поголитися, набрався сміливості й запитав:

— Як я вже й казав, ця пригода, мабуть, добряче вас втомила. Не хочете на кілька хвилин зайти до мого будинку й відпочити, перш ніж повернутися додому? До того ж о цій порі перебувати на дворі з непокритою головою просто небезпечно.

— О, дякую, залюбки, — відповіла дівчина, яка, як здалося Флорі, нічого не тямила в індійських поняттях пристойності. — Це ваш будинок?

— Так, але нам треба обійти його, щоб дістатися воріт. Зараз накажу слугам знайти для вас парасольку від сонця. З таким коротким волоссям гуляти тут дуже небезпечно.

Вони йшли садовою стежкою, намагаючись не наступити на Фло, яка, намагаючись привернути до себе увагу, те й робила, що вибрикувала під ногами. На незнайомих азійців вона одразу починала лаяти, але запах європейки їй припав до душі. Сонце тим часом продовжувало розжарюватися. Петунії, висіяні біля стежки, залишали по собі ароматний шлейф чорної смородини. На мить поруч приземлився голуб, змушений негайно повернутися назад угору через цупкі зубки Фло. Флорі з дівчиною одночасно зупинилися помилуватися квітами. Зненацька, без будь якої на те причини, обох накрила хвиля безтурботного щастя.

— Ви справді не повинні виходити із дому без капелюшка, — повторив він знов, і чомусь тепер у цьому відчувалася нотка інтимності. Він просто не міг встояти й ще раз не згадати це коротке волосся, яке чомусь здавалося йому таким красивим. Говорити про нього — наче торкатися руками.

— Ой, у вас кров на коліні, — зойкнула дівчина. — Забилися, коли бігли мені з допомогою?

На його панчосі кольору хакі бурою цівкою застигла кров.

— Дурниця, — відповів він, але для обох з них тієї миті це було зовсім не дурницею.

Потім розмову перевели в надзвичайно натхненне обговорення квітів. Дівчина зізналася, що просто «обожнює» квіти, і Флорі повів її далі стежкою, безперестану торочачи то про одну рослину, то про іншу.

— Лише погляньте на ці флокси. Тут вони можуть цвісти по пів року. Обожнюють сонце. Ось ці жовті мені нагадують примулу, хоч за останні п’ятнадцять років не довелося побачити ані примули, ані жовтофіолі. А як вам он ті цинії? Чарівні, правда? Природа розмалювала їх усім багатством своєї палітри. Це прямостоячі оксамитці. Зовні грубі, чим не бур’яни? Але ж неможливо відірватися! Такі яскраві й витривалі! Індійці від них просто божеволіють. Сіють усюди, де ступає їхня нога. Мені здається, що минатимуть роки, джунглі остаточно проковтнуть усю цю місцевість, а оксамитці буятимуть і далі. А тепер піднімемося на веранду, хочу показати вам орхідеї. Я просто зобов’язаний продемонструвати вам дещо. Такі золотаві дзвоники, ну викапане золото! А аромат! Медом пахне на всю округу. Чи не єдине благо цієї бридкої країни — розкішні квіти. Ви, сподіваюся, теж затята садівниця? Тут це наша найбільша розрада.

— Та я просто обожнюю садівництво! — радо відповіла дівчина.

Вони зайшли на веранду. Ко Сла поспіхом натягнув інджі, свій найліпший гаунг-баунг з рожевого шовку, і вибіг з будинку із тацею, на якій ніс джин, склянки й пачку сигарет. Поставив все на стіл і, крадькома зиркнувши на дівчину, склав руки й уклонився в шико.

— Гадаю, пропонувати вам випити о цій порі — ідея не з найліпших? — запитав Флорі. — Ніяк не можу втовкмачити в голови своїх слуг, що деякі люди можуть вижити й без склянки джину, випитої за сніданком.

Зарахувавши себе до саме таких людей, байдужим жестом наказав Ко Сла забрати зі столу спиртне. Дівчина сіла в плетене крісло, яке Ко Сла заздалегідь виставив їй у кінці веранди. Золотаві китиці орхідей, обрамлені темними пелюстками, поширювали теплий медовий аромат. Флорі підійшов до бильця, ставши півобертом до дівчини, ховаючи свою відмітину.

— Який же бездоганно божественний краєвид відкривається звідсіля, — сказала вона, роздивляючись пагорб.

— Ви теж так гадаєте? Просто казковий. Особливо в цьому теплому жовтому світлі, перш ніж сонце опиниться в зеніті. Майдан приглушує свій зазвичай яскраво-жовтий колір, а золотисті квіти тих вогняних дерев немов вкриваються рум’янцем. Он ті пагорби на обрії стають майже чорними. Мій табір стоїть по той бік від них, — додав він.

У дівчини, як виявилося, була далекозорість, і вона зняла окуляри, щоб придивитися вдалечінь. Нарешті Флорі зміг розгледіти її очі. Такі кришталево чисті й світло-блакитні. Світліші за дзвоники в саду. Шкіра навколо них ніжною гладдю обрамлювала їх, немов пелюсток. Це знову нагадало йому про вік і змарніле обличчя, тому Флорі ще трохи відвернувся від неї. Однак уже не міг утриматися від розмови й продовжив:

— Слухайте, як же мені пощастило, що ви навідалися до Чаутади! Ви навіть уявити не можете, як нам тут бракує нових облич! Місяцями маринуємося у своєму нікчемному товаристві, коли-не-коли заїде зальотний чиновник на черговий обхід або якийсь мандрівник з Америки пострибає із камерою з одного берега Іраваді на інший. Ви, мабуть, до нас прямісінько з Англії?

— Ну-у-у, не зовсім. Останнім часом я жила в Парижі. Знаєте, моя мати — художниця, шукала там натхнення.

— Париж! Ви справді жили в Парижі? Боже милостивий! Це ж треба: з Парижа й прямо в Чаутаду! Знаєте, у такій дірі майже неможливо повірити, що у світі є такі місця, як Париж.

— То ви любите Париж? — спитала вона.

— Ніколи й близько не бував. Але, Боже правий, як часто я мріяв про це! Париж у моїй голові — це просто вінегрет найрізноманітніших асоціацій: кафе, бульвари, художні студії, Війон, Бодлер, Мопассан. Ось така мішанина. Ви не розумієте, яка для наших вух тут насолода — просто почути назви тих європейських міст. Не віриться, ви справді жили в Парижі? Отак сиділи в кафе з іноземними студентами художніх академій, попивали біле вино за дискусіями про Марселя Пруста?

— Так-так, щось на кшталт цього, — відповіла сміючись дівчина.

— Запевняю вас, тут ви не знайдете нічого такого! Немає тут ані білого вина, ані Марселя Пруста. Віскі й Едгар Воллес у ліпшому разі. Але якщо буде настрій почитати, можете знайти щось до душі в моїй бібліотеці. У клубному книгосховищі один непотріб. Але я, безперечно, безнадійно відстав від часу зі своєю добіркою книжок. Майже переконаний, ви вже перечитали все на світі.

— Ні, що ви! Але ви вгадали, читати я просто обожнюю, — відповіла дівчина.

— Яке це щастя — зустріти когось, хто плекає до книжок споріднені зі мною почуття! Я маю на увазі справді гідні книжки, а не ту макулатуру з клубної бібліотеки. Щиро сподіваюся, ви пробачите мені мою балакучість. Просто як зустріну когось, хто бодай чув про існування книжок, одразу боюся, що вибухну, як пляшка теплого пива. Але такий гріх у тутешніх реаліях ви просто зобов’язані пробачити.

— Ну що ви, про книжки я ладна говорити вічність. Як на мене, читання — це просто прекрасно. Тобто... ну ви можете уявити, яким би було життя без них? Це... це...

— Такий собі прихисток для душі. Так...

Далі розмова полилася жвавим невимушеним потоком. Спочатку про книжки, потім про полювання, що викликало в дівчини неабиякий інтерес і купу запитань до Флорі. Розповідь про те, як кілька років тому йому вдалося вполювати слона, неабияк вразила й захопила дівчину. Навряд чи Флорі помітив, як, власне, і дівчина, що говорив переважно він. Утім, зупинитися він не міг, надто безмежною була радість зустріти такого співрозмовника. Та й у дівчини саме був настрій радше слухати, аніж вести розмову. Урешті-решт, він урятував дівчину від буйволів, яка й досі не вірила, що ці чудовиська можуть бути цілком мирними. Тепер в її очах він був майже героєм. Якщо комусь в цьому житті й дістаються лаври, то зазвичай за речі, яких той насправді ніколи не робив. Це була одна з тих розмов, коли слова лилися безтурботною рікою. Така гармонія, здається, тривала б вічність, але раптом ейфорія обірвалася на півслові. Вони помітили, що більше не самі.

По інший бік веранди, між балясин, із величезним інтересом за ними підзирало вугільно-чорне вусате обличчя. Належало воно старому кухареві Семмі. Поруч причаїлися Ма Пу, Ма Йі, четверо старших дітей Ко Сла, чиясь чужа голопуза дитина й дві старі, які припхалися із сусіднього села, почувши звістку про те, що тут з’явилася «інгалейкма[15]». Наче вирізблені з тику статуї з довгими сигарами, що стирчали з дерев’яних ротів, ці дві старушенції витріщалися на «інгалейкму» так само, як британські селюки, мабуть, на зулуського воїна при повному параді, якби той потрапив їм на очі.

— Ті люди... — зніяковіло прошепотіла дівчина, дивлячись на них.

Побачивши, що його присутність викрито, Семмі з винуватим обличчям удав, що перев’язує свого тюрбана. Винуватий вираз був і обличчях решти аудиторії, окрім двох підстаркуватих ідолоподібних жінок.

— До біса їх! — відповів Флорі, розчаровано усвідомлюючи, що після побаченого дівчина більше не затримається на його веранді. Обоє одночасно відчули, що були зовсім чужими людьми. Дівчина трохи зашарілася й поспіхом почала надівати окуляри.

— Боюся, англійська дівчина для цих людей — справжня диковинка, — сказав він. — Але запевняю, вони не мають нічого поганого на меті. Забирайтеся звідси! — сердито грюкнув він, махнувши рукою на збіговисько бірманців, після чого ті розійшлися.

— Але справді, якщо ви не проти, гадаю, мені вже час іти, — промовила дівчина й підвелася. — Моя прогулянка дуже затягнулася. Боюся, усі вже переймаються, куди я поділася.

— Ви справді маєте йти? Ще досить рано й не можу ж я відпустити вас під це сонце з непокритою головою.

— Пробачте, я справді мушу... почала вона знов.

Біля виходу з веранди вона зупинилися: прохід своєю неочікуваною появою перегородила Ма Хла Мей.

Бірманка вийшла вперед, діловито взявши руки в боки. Крокуючи прямісінько з будинку й зберігаючи одночасно непорушний спокій, усім своїм виглядом вона демонструвала своє право на територію. Тепер жінок, що завмерли одна напроти одної, розділяло не менше як півтора метра.

Дивнішого контрасту годі уявити: одна — світла, наче яблуневий цвіт, інша виблискувала майже металевим відтінком волосся, зав’язаним в ебонітовий пучок, та шовковим лососево-рожевим лонджі. Флорі дивився на неї і розумів, що раніше ніколи не помічав, яким темним було обличчя Ма Хла Мей і яким чужим її мініатюрне незграбне тіло, виструнчене прямим стовбурцем без жодного вигину, окрім хіба що амфороподібних стегон. Збагнувши, що жінки не звертають на нього жодної уваги, він почав розглядувати їх, спершись об бильця веранди. Понад хвилину вони не зводили одна з одної очей, проте котра з них виявилася для іншої химернішою та незвичнішою, невідомо.

Ма Хла Мей повернулася до Флорі, звівши докупи свої тонкі чорні, немов намальовані олівцем брови.

— Хто ця жінка? — суворо запитала вона.

Із напускною байдужістю, з якою зазвичай видають накази слугам, він відповів:

— Негайно пішла геть. Якщо хоч щось утнеш, я візьму бамбукову палицю й дубаситиму тебе нею, поки не переконаюся, що зламав тобі всі ребра.

Мить Ма Хла Мей вагалася, але швидко опанувала себе, знизила плечима й зникла. Англійка, яка провела її поглядом запитала:

— Це був чоловік чи жінка?

— Жінка, — відповів він. Якщо не помиляюся, одна з дружин мого слуги. Прийшла дізнатися, чи не потрібно мені щось попрати. Не більше того.

— О, так ось який вигляд мають бірманки? Дивакуваті маленькі створіння! Знаєте, виявляється я чимало їх бачила, поки їхала сюди потягом, але була переконана, що це просто хлопчики. Наче якісь дерев’яні ляльки, хіба не так?

Втративши інтерес до Ма Хла Мей, яка накивала п’ятами, вона подалася до виходу. Він не став її зупиняти, бо знав, що Ма Хла Мей вистачить дурості повернутися й здійняти скандал. Не те, щоб він сильно переймався з цього приводу, адже жодна дівчина не знала ані слова мовою своєї суперниці. Флорі покликав Ко Сла, і той миттю прибіг із громіздкою засмальцьованою шовковою парасолею з бамбуковими спицями. Шанобливо відкрив її біля підніжжя сходів і тримав над головою дівчини, поки та спускалася з веранди. Флорі йшов за ними до самих воріт. Потім вони зупинилися потиснути одне одному руки. Сонце заливало світлом родиму пляму Флорі, тому він став трохи боком.

— Моя людина супроводить вас додому. Дякую за вашу ласку, що згодилися зайти. Мені бракує слів, щоб висловити всю радість від зустрічі з вами. Ваша поява в Чаутаді для всіх нас — свіжий бриз.

— До побачення, містере... ой лишенько, це ж треба! Я навіть не знаю вашого імені.

— Флорі, Джон Флорі. А ви в нас — міс Лакерстін, так?

— Так. Елізабет. До побачення, містере Флорі. І ще раз дуже дякую. Як згадаю того потворного буйвола. Ви просто врятували мені життя.

— Ой, велике діло. Маю надію побачити вас у клубі сьогоднішнього вечора. Ваші дядечко з тіточкою мають бути. То ж прощаюся, але, сподіваюся, ненадовго.

Флорі стояв біля воріт і проводжав їх поглядом. Елізабет — яке чудове ім’я, ще й таке рідкісне в наші часи. Він сподівався, що воно пишеться через «з». Ко Сла біг за нею доволі дивним і незручним підтюпцем, здіймаючи парасольку над її головою і намагаючись триматися від неї якнайдалі. Прохолодний порив вітерцю пронісся пагорбом. Це був один з тих раптових вітрів, які з’являються в Бірмі зненацька в холодну пору, наповнюючи серця англійців тугою й ностальгією за крижаними морськими водами, обіймами русалок, водоспадами, гротами, вкритими льодом. Здійнявшись вверх, він стиха прошелестів у розлогій кроні вогняних дерев, потім спустився на землю, перебираючи в повітрі клаптиками анонімного листа, який Флорі перекинули через паркан годину тому.