Бірманські будні

Розділ двадцять перший

О західний вітре, коли ти принесеш дощ на землю, поривом дужим розбивши хмари? Настало перше червня — день загальних зборів. Небо й досі не пустило й краплі дощу. Несамовите полудневе сонце, пробираючись крізь криси капелюха Флорі, який саме заходив у двір клубу, наче кропива жалило відкриту шию. Уздовж стежки, стікаючи потом і погойдуючись з двома каністрами води на коромислі, плівся малі. Побачивши Флорі, він скинув ношу, розплескавши трохи дорогоцінної води на свої охлялі засмаглі ноги, і низько вклонився йому.

— Ну що, малі, дощ буде?

Чоловік в’яло махнув рукою на захід:

— Його перехопили пагорби, сахібе.

Чаутаду майже кругом обступили пагорби, яким діставалися перші зливи. Бувало, що в саме містечко дощі доходили лише на початку липня. Спрагла земля в клумбах узялася грубими грудочками й сіріла твердим бетоном. Із лаунджу Флорі помітив Вестфілда, який тинявся верандою, час від часу позираючи крізь бамбукову завісу на річку. Попід верандою, смикаючи ногою мотузку з опахала, на спині лежав чокра й ховався від сонця в широкій тіні бананового листа.

— Здоров був, Флорі! Ох і вичавила тебе спека! Худий, як щепка.

— Як, власне, і ти, друже.

— Ех, це ти точно зауважив. Бісова погода. У рота нічого не лізе, окрім хіба що випивки. Господи Ісусе, тоді, коли я почуто квакання жаб, буду найщасливішим у світі! Ходімо промочимо горло, поки чекаємо інших. Дворецький!

— Ти, бува, не знаєш, хто прийде на збори? — запитав Флорі, коли дворецький приніс віскі й прохолодну содову.

— Та, гадаю, усі наші. Лакерстін повернувся із табору три дні тому. Ти не повіриш, та йому вдалося вирватися із пазурів своєї благовірної й кілька тижнів добряче розважитися! Інспектор з мого відділку розповідав, чого лише не коїлося в його таборі. Повії табунами бігали. Мабуть, спеціально з Чаутади замовляв. Та недовго йому ходити тузом козирним, скоро стара побачить рахунок за клубний бар — і йому гайки. За два тижні звідси йому відправили одинадцять пляшок віскі.

— А молодий Верролл буде?

— Ні, він лише тимчасовий учасник. Та малолітній кліщ і так би не потурбувався з’явитися. Максвелл попередив, щоб не чекали, бо не може зараз лишити свій табір. Передав своє право голосу Еллісові. Якщо взагалі буде про що голосувати, еге? — додав він, підморгнувши Флорі, пам’ятаючи їхню останню словесну сутичку.

— Гадаю, усе в руках Мак-Ґреґора.

— Я хочу сказати, що було б непогано, щоб Мак-Ґрегор облишив ті трикляті наміри обрати до членів клубу місцевого тубільця, що скажеш? Не найслушніший час, зважаючи на обставини. Ну, оте повстання й усе таке.

— А що там з повстанням, до речі? — запитав Флорі, намагаючись якнайдалі відтягнути суперечки стосовно доктора. За кілька хвилин здійметься буря, тому він хапався за хвилини штилю. — Можливо, ще щось трапилося, а я не в курсі? Готується нова спроба, як гадаєш?

— Ні, боюся, що все скінчено. Піджали хвости й сидять. По всьому окрузі тиша, немов обідній сон у довбаному дівчачому пансіонаті. Найбільше розчарування за останні роки.

У Флорі завмерло серце — з сусідньої кімнати почувся голос Елізабет. Тієї ж миті ввійшов Мак-Ґреґор, за ним — Елліс з Лакерстіном. Кворум у зборі. Жінки в клубі права голосу не мали. Під пахвою шовкового костюма Мак-Ґреґор ніс обліковий журнал клубу. Навіть до таких незначних справ як засідання клубу, йому вдалося додати неабиякого офіціозу.

— Оскільки ми, здається, усі зібралися, — урочисто промовив він після звичних привітань, — то, може, ми... ем-м-м-м... почнімо розчищати авгієві стайні?

— Макдуфе, починай, — сідаючи мовив Вестфілд.

— Христом прошу, покличте хтось дворецького, — проскиглив містер Лакерстін. — Бо як моя благовірна почує, що його кличу я, зборам кінець.

— Перш ніж перейти до порядку денного, — сказав містер Мак-Ґреґор, який відмовився випити й спостерігав за тим, як інші приклалися до напоїв, — з вашого дозволу пройдімося рахунками за останні пів року.

Не сказати, що хтось цього справді хотів, але Мак-Ґреґор, який займався такими справами з превеликим задоволенням, одразу почав ретельно сортувати рахунки. Думками Флорі блукав де завгодно, лише не в цій амбарній книзі. За мить мав зчинитися такий ґвалт! Такий диявольський ґвалт! Вони ж просто оскаженіють, коли почують, що він таки висуває кандидатуру доктора. Святий Боже, зроби так, щоб Елізабет не почула ці крики, вона ж у сусідній кімнаті. Адже якщо почує, як інші його цькують, зневіриться в ньому ще більше. Чи побачить він її сьогодні ввечері? Чи заговорить вона з ним? Погляд уперся в широке плесо річки. Там, на протилежному березі, сампан чекала юрба чоловіків, один із них у зеленому гаунг-баунзі. А біля ближчого берега величезна й незграбна індійська баржа відчайдушно бореться зі стрімкою течією. Для кожного ривка десяток худющих і змарнілих дравідів закидають уперед у воду свої довгі саморобні весла із лопатями у формі сердець. А потім, напружуючи кожен м’яз захирілих тіл, смикають їх назад, звиваючись у потугах, як фігурки із чорної ґуми, пересуваючи так важку посудину на один-два метри. Наступної миті знову, задихаючись, кидаються вперед, щоб занурити весла, перш ніж стрімка течія поверне баржу на місце.

— Що ж, тепер, — серйозним голосом мовив містер Мак-Ґреґор, — ми підійшли до головного пункту порядку денного. Певна річ, я говорю про... ем-м-м-м... це неприємне питання, яке, я боюся, нам таки доведеться порушити. Панове, перейдімо до питання обрання нового члена нашого клубу з-поміж аборигенів. Раніше, обговорюючи цю тему...

— Якого біса! — перервав цей спіч Елліс, скочивши на місці. — Якого біса, я вас питаю? Знову все спочатку? Ви серйозно? Повертатися до питання обрання клятого чорномазого до клубу після всіх нещодавніх подій? Боже правий, я гадав, навіть Флорі вистачить клепки облишити цю ідею!

— Дивно чути, що наш друг Елліс здивований порядком денним, адже ми всі, якщо мене не зраджує пам’ять, уже обговорювали це питання.

— До біса добре обговорили, ага! І всі, між іншим, заявили, що думаємо з цього приводу! Богом клянуся, я...

— Почекаємо, можливо, наш друг Елліс сяде на кілька хвилин, — з нечуваною терплячістю сказав містер Мак-Ґреґор.

— Дурня якась! — вигукнув Елліс, усідаючись на місце.

Бірманці з того берега річки, за якими спостерігав Флорі, сіли в сампан, завантаживши в нього якийсь дивний довгий безформний згорток. Із купи своїх паперів містер Мак-Ґреґор витягнув листа.

— Можливо, ліпше почати з пояснення, звідки це питання взагалі виникло. Наш комісар повідомив мені, що зверху надійшов циркуляр, згідно з яким у ті клуби, в яких ще немає місцевих членів, треба прийняти до складу хоча б одного аборигена. Рішення оскарженню не підлягає. У цьому циркулярі зазначено, що... А, от воно: «Зневажання товариством місцевих високопоставлених чиновників — політика хибна». Тут маю сказати, що з цим докором я категорично не погоджуюся. Ми тут ні до чого. Адже саме ми виконуємо справжню, доручену урядом, роботу, живучи серед місцевих, і бачимо речі такими, якими вони є, а не витаємо в хмарах, як ці Педжетовські маріонетки, які лише заважають нам, видаючи вказівки зверху. Тут комісар зі мною погоджується, однак...

— Казна-що! — знов утрутився Елліс. — До чого тут комісар чи хтось інший? Це наш власний триклятий клуб! Хіба не можемо ми робити в ньому все, що нам заманеться? Яке вони мають право диктувати нам, що робити у вільний від службових обов’язків час?

— Саме так! — озвався Вестфілд.

— Не треба квапити події. Вислухавши комісара, я сказав, що передовсім маю виставити це питання на обговорення з вами. Він погодився, запропонувавши таке: знайдись у клубі бодай одна людина, яка підтримає цю ідею, на його думку, було б доцільним прислухатися до циркуляра й кооптувати тубільця. І навпаки: якщо весь клуб стане протестувати проти цієї вимоги, то від неї слід відмовитися. Але важливо: у такому разі думка повинна бути одностайною.

— Одностайна так одностайна, — буркнув Елліс.

— Тобто ви хочете сказати, — мовив Вестфілд, — що ми самі вирішуємо, чи пускати їх сюди?

— Гадаю, можна трактувати й так.

— Що ж, тоді слід йому передати, що ми всі до одного проти.

— До біса рішуче проти. Тому раз і назавжди хочемо поставити на цьому крапку.

— Саме так! — відрізав містер Лакерстін. Геть з-перед очей цих чорних телепнів! Дух військової єдності й усе таке.

На подібний звуковий супровід містера Лакерстіна в таких випадках завжди можна було розраховувати. Насправді до Британської Індії йому ніколи не було діла, як і не було до того, з ким пити — аборигеном чи співвітчизником. Але коронне «Саме так!» завжди було напоготові, коли хтось пропонував відшмагати бамбуком слуг чи кинути в киплячу олію націоналістів. І цим шляхетним виявом відданості Імперії містер Лакерстін пишався, виправдовуючи своє пияцтво. Це була його власна формула респектабельності. І сам Мак-Ґреґор потайки радів такому злагодженому рішенню. Адже якщо доведеться кооптувати когось із азійців, найімовірніше, це буде доктор Верасвамі, до якого після втечі Нга Шве О в нього був украй низький кредит довіри.

— Що ж, то я можу вважати, що всі виступили проти? — запитав він. — Якщо так, незабарно доповім комісарові. В іншому разі мусимо перейти до обговорення кандидата.

І ось тут підвівся Флорі. Настав час сказати своє слово. Серце, здавалось, підстрибнуло до самого горла й перекрило повітря. Зі слів Мак-Ґреґора було зрозуміло, що обрання доктора до членів клубу залежить лише від одного його слова. Але яка ж нудота, навіщо йому втручатися! Який лишень зчиниться ґвалт! Чорт його за язика смикнув пообіцяти докторові допомогу! Але яка вже різниця, він дав слово й мусив його дотримати. А ще зовсім нещодавно міг би з легкістю його порушити, як узірцевий пука-сахіб! Тоді, та не тепер. Він повинен довести справу до кінця. Повернувшись до усіх боком, приховуючи родиму пляму, Флорі здалеку почув свій тихий, винуватий голос:

— Наш друг містер Флорі має якусь пропозицію?

— Так. Я висуваю кандидатуру доктора Верасвамі.

Одразу здійнявся такий шквал емоцій, що містер Мак-Ґреґор був змушений стукнути кулаком по столу й нагадати джентльменам, що в сусідній кімнаті перебувають дами. Елліс, однак, і не думав зупинятися. Він знову схопився на ноги, шкіра навколо носа від люті вмить побілішала. Зараз вони стояли з Флорі обличчя до обличчя, кожен готовий завдати удару.

— Гей ти, недоумку, а ну бери своє слово назад!

— Ні, цього не буде.

— Ах ти ж свинюка недорізана! Підстилка чорномазих! Плазуєш перед ними, рабствуєш! Ти х... чортів мерзотник!

— Порядок! — вигукнув містер Мак-Ґреґор.

— Та ви лишень подивіться на нього! Полюбуйтеся! — майже в сльозах вигукнув Елліс. — Кинув усіх нас заради череватого нігера! Після всього, що ми йому втокмачували! Ми ж збиралися триматися спина до спини й назавжди дати відсіч часниковому смороду, відігнавши на сотні кілометрів від клубу! Боже мій, кишки вивертає від одного лише погляду на цього...

— Флорі, друже, забери свої слова назад! — сказав Вестфілд. — Не будь чортовим дурнем!

— Більшовизм у всій його красі, чорт забирай! — вигукнув містер Лакерстін.

— Гадаєте, мені є якесь діло до того, що ви тут говорите? Гадаєте, від вас тут щось залежить? Слово за Мак-Ґреґором.

— Що ж, то це ваше... ем-м-м-м... остаточне рішення? — похмуро запитав містер Мак-Ґреґор.

— Так.

— Шкода! Що ж, у такому разі, боюся, у мене не лишається вибору, — зітхнув містер Мак-Ґреґор.

— Ні! Стійте! Стривайте! — вигукнув Елліс, трясучись від люті. — Не піддавайтеся йому! Поставте на голосування! І якщо цей сучий син не кине в урну чорну кулю, як і всі ми, одразу ж виставимо його з клубу й заживемо по-людськи. Дворецький!

— Слухаю, сахібе! — відповів слуга, який щойно прибіг.

— Тягни сюди урну й кулі. Чому стоїш? Забирайся! — грубо додав він, коли дворецький виконав наказ.

Дихати стало нічим, опахало чомусь перестало рухатися. Із невдоволеним, проте неупередженим виразом містер Мак-Ґреґор підвівся й витягнув з урни для голосування дві шухляди, в яких зберігали чорні та білі кулі.

— Панове, маємо дотримуватися порядку. Містер Флорі пропонує кандидатуру доктора Верасвамі, цивільного хірурга. Вибір, на мою думку, хибний, вельми хибний! Однак перш ніж ставити питання на голосування...

— Та годі робити з мухи слона! — сказав Елліс. — Ось мій голос! І ще один за Максвелла, — додав він, закинувши в урну дві чорні кулі. А потім його раптом охопила лють, і він схопив шухляду з білим кулями й перевернув на долівку. Кулі швидко розкотилася по всіх закутках. — Ось! Якщо є охочі ними скористатися — уперед!

— Чортів блазень! Думаєш, ти цим робиш ліпше?

— Сахібе!

Від крику всі здригнулися й озирнулися назад. Над балясами веранди стирчало перелякане обличчя чокри, що видерся сюди знизу. Однією хилкою рукою він тримався за поруччя, а іншою тикав убік річки.

— Сахіб! Сахіб!

— Що там відбувається? — запитав Вестфілд.

Усі кинулися до вікна. Сампан, за яким кілька хвилин тому спостерігав Флорі, тепер причалив до берега, майже до самої галявини, а один з чоловіків чіплявся за кущ, намагаючись пришвартувати його. Бірманець у зеленому гаун-баунзі виходив на сушу.

— Це ж один з лісничих Максвелла! — зовсім іншим голосом сказав Елліс. — Боже! Щось сталося!

Побачивши містера Мак-Ґреґора, лісничий поспіхом вклонився в шико й стурбовано розвернувся до сампана. За ним вилізло четверо інших селян, які, крекчучи, витягай на берег загадковий згорток, що Флорі побачив ще здалеку. Згорток, завдовжки майже два метри, було обмотано полотнами, як мумію. Всередині присутніх пройняв крижаний холод. Лісничий глянув на веранду й побачивши, що прямої дороги немає, повів селян круговою стежкою, яка вела до клубу. Вони взяли згорток на плечі, як могильники підіймають труну. У лаундж знов забіг дворецький, і навіть його обличчя стало по-своєму смертельно білим, тобто сірим.

— Дворецький! — різко озвав його Мак-Ґреґор.

— Так, сер!

— Хутко біжи до салону й зачини двері. Нехай будуть закритими. Ти маєш не дати мемсахібам побачити це.

— Так, сер!

У коридорі почулися важкі кроки бірманців з їхньою ношею. Увійшовши до кімнати, перший з них похитнувся й ледь не впав, наскочивши на одну з білих куль, що валялися на підлозі. Бірманці стали на коліна, опустили ношу на підлогу й шанобливо схилилася над нею, склавши руки та уклонившись їй. До згортка кинувся Вестфілд, упав на коліна й відтягнув полотно.

— Боже милостивий! Лише погляньте на нього! — сказав він, не дуже здивувавшись побаченому. — Погляньте на цього бідолаху!

Із тихим скигленням Лакерстін відійшов в інший кінець кімнати. Ще відтоді, як згорток витягнули на берег, усі вони знали, що, а точніше хто, у ньому був. Це було тіло Максвелла, яке двоє родичів чоловіка, якого той застрелив, порізали на шматки.