Бірманські будні

Розділ двадцять другий

Смерть Максвелла сколихнула Чаутаду, навіть уся Бірма здригнулася. Цей страшний випадок («Випадок у Чаутаді, пам’ятаєте?» — ширилося по всіх усюдах) надовго в’ївся у пам’ять людей, навіть тоді, коли ім’я бідолашного молодика вже давно забули. Але чиєюсь особистою трагедією ця смерть не стала. Максвелл ні з ким не заводив близьких стосунків і був просто «славним малим», як і будь-хто інший із десяти тисяч відважних синів Англії в Бірмі. Ніхто зі співвітчизників насправді щиро за ним не горював. Але це не означає, що ця біда їх не обурила. Якраз навпаки — усі вони просто шаленіли від люті, бо сталося непростиме — убито білого. Коли таке трапляється на Сході, це проймає кожного англійця. Щороку в Бірмі вбивають приблизно вісім сотень корінного населення, на смерть яких ніхто не зважає, але вбивство білої людини — це святотатство. За вбивство Максвелла помстяться — у цьому ніхто не сумнівався. Щирі сльози за юнаком проливали лише кілька його слуг і відданий лісничий, який доставив у Чаутаду його тіло.

Особливої радості його кончина теж нікому не принесла, за винятком хіба що У По Кіна.

— Який щедрий подарунок небес! — казав він Ма Кін. — Якби навіть захотів, не зміг би ліпше все облаштувати. Єдине, чого мені бракувало, щоб змусити всіх серйозніше поставитися до мого заколоту, це трохи кровопролиття. Аж ось і воно! Кажу тобі, Кін Кін, із кожним днем у мені зростає впевненість, що мене веде якась вища сила.

— Ко По Кін, у тебе й справді немає ані крихти сорому! Навіть уявити не можу, як у тебе вистачає нахабства говорити такі речі. Хіба ти не боїшся, що тепер на твоїй совісті вбивство?

— Що! Я? Убивство на моїй совісті? Про що ти мелеш? У житті своєму не вбивав нікого, більшого за курку.

— Але ти потираєш руки над трупом цього бідолашного хлопчини.

— Потираю руки! Звісно ж, потираю! Чому ж мені цього не робити? Чи можна звинувачувати мене в тому, що хтось вирішив убити людину? Рибалка ловить і вбиває рибу, накликаючи на себе прокляття. Та хіба ми сиплемо прокльонами одне на одного за те, що їмо рибу? Звісно ж, ні. Чому ж не з’їсти її, якщо вона вже мертва? Дорогенька моя, тобі слід уважніше читати Писання.

Похорон відбувся наступного ранку перед сніданком. Зійшлися всі європейці, окрім Верролла, який, як завжди о цій порі, носився на поні майданом майже навпроти цвинтаря. Молебень читав містер Мак-Ґреґор. Зі знятими топі в руках могилу оточила невелика група англійців, потіючи в чорних костюмах, витягнутих із надр своїх шаф. Суворе ранкове світло безжально обпікало їхні жовтіші, ніж будь-коли обличчя, що визирали з-під потворного залежаного одягу. Усі, окрім Елізабет, мали зморщений і старечий вигляд. Проводити Максвелла в останню путь прийшов і доктор Верасвамі та ще із шість тубільців, проте вони скромно трималися подалі. На маленькому кладовищі було шістнадцять надгробків: робітники лісових фірм, чиновники, солдати, загиблі в забутих сутичках.

«Священній пам’яті Джона Генрі Спагналла, лейтенанта Індійської імперської поліції, котрий помер від холери під час сумлінного виконання свого...»

Флорі тьмяно згадував Спагналла. Дуже несподівано помер у таборі після другого нападу білої гарячки. Ближче до краю виднілися дерев’яні хрести могил євразійців, захоплені буйним помаранчевим цвітом повзучого жасмину, який, як міг, приховував величезні щурячі нори.

Закінчивши читати благоговійним голосом молебень, містер Мак-Ґреґор поважно рушив до виходу з кладовища, притискаючи до грудей свій сірий топі, який на Сході замінював циліндр. Біля воріт Флорі призупинився в надії зав’язати розмову з Елізабет, та вона пройшла повз нього, навіть не глянувши. Цього ранку його оминали всі. Вчорашнє вбивство перетворило його виступ на зборах у справжнє підступне зрадництво. Біля могили Елліс призупинив Вестфілда, зараз вони стояли там, діставши портсигари. До Флорі чітко долинали їхні гонорові голоси, що лунали над відкритою могилою:

— Боже, Вестфілде, Боже милостивий, як подумаю про нашого бідолашного пацана, аж кров закипає! Не спав всю ніч. Просто не міг.

— Так, друже, кепські справи. Та ти не думай, кілька голів за нього ми точно підвісимо. Два трупи за один його — найліпше, що ми можемо зробити.

— Два? Їх має бути не менше як п’ятдесят! Ми мусимо перевернути догори дриґом небо із землею й повісити їх усіх. Уже знаєш їхні імена?

— Аякже! Увесь клятий округ знає, чиїх це рук справа. У таких випадках ми зажди знаємо, кого хапати, та перешкода в іншому — змусити цих чортових селян заговорити.

— Ех, Бог у поміч! Цього разу вже постарайся витрясти з них усе. І не здумай зважати на бісів закон. Вибий це з них. Катуй їх — що завгодно, аби було діло. Якщо захочете підкупити якихось свідків, я до ваших послуг! Розмажу сотню їхніх.

— Боюся, таке мені тут не дозволять, а так хотілося. Мої хлопці швидко дізналися б, як розговорити цих хробаків. Закинути на мурашник, натерти перцем одне місце... Але зараз із цим ніяк. Мусимо дотримуватися власних бісових безглуздих законів. Та ти не хвилюйся, підвісимо як слід. Ми вже маємо всі потрібні докази, — відповів зітхнувши Вестфілд.

— От і чудово! А як піймаєте, а ті не зізнаватимуться, пристрель їх! Зімітуй утечу чи щось таке. Що завгодно, аби не відпускати цю кляту сволоту!

— Та не відпустимо, не переймайся ти так, схопимо. Когось точно схопимо. Уже ліпше підвісити не того, ніж зовсім нікого, — додав він, несвідомо цитуючи класика.

— Діло говориш! Доки не побачу, як вони гойдаються на шибениці, не зможу спати, — сказав Елліс, відходячи з Вестфілдом під руку від могили. — Дідько! Час забиратися з цього сонця! Я скоро сконаю від спраги.

Сконати хотіли всі, але спускатися до клубу випити одразу після похорону було не найпристойнішою ідеєю. Європейці розбіглися по своїх будинках, а четверо мітлачів, закинувши сіру, схожу на цемент, землю назад у могилу, сформували з неї кривий гробівець.

Після сніданку Елліс спускався до своєї контори з тростиною в руці. Спека вижарювала очі. Він викупався і переодягнувся в сорочку й шорти, але година, проведена в шерстяному чорному костюмі, спровокувала напад огидної пітниці. Вестфілд уже встиг зникнути на мотоциклі, вирушивши зі своїм інспектором і шістьма озброєними поліціянтами ловити вбивць. Він навіть Верроллові звелів приєднатися. Не те щоб з нього там була бодай якась користь, просто, як сказав Вестфілд, молокососу піде на користь хоч раз чимось зайнятися.

Елліс вигнув плечі — пітниця діймала просто нестерпно. Лють вирувала в його тілі, немов гіркий сік. Цілу ніч він роздумував над тим, що сталося. Ці кляті виродки, підступні боягузливі мерзотники вбили білого, лише подумати — убили білого! Гади, сволота чорномаза, треба влаштувати їм за це пекло на землі! Чому ми прийняли ці прокляті делікатні закони? Чому ми не пручалися? Чи можна уявити подібне в німецьких колоніях до війни? От німці молодці! Знали управу на цих нігерів! Розправа! Батогами їх зі шкіри носорогів! Навалами на їхні села! Худобу вирізати, врожаї спалити, знищити все пострілом з гармати!

Елліс вдивлявся в біснуваті каскади світла, що лилося крізь прогалини в деревах. Широко розплющені зелені очі жалібно виблискували. Поруч пройшов підстаркуватий бірманець, який тягнув бамбуковий стовбур і, вирішивши дати дорогу, обережно переклав його на одне плече. Елліс міцно стиснув свою тростину. Якби ж ця свиня зараз напала на нього або ж просто вилаялася, що завгодно, аби лише дати привід добряче себе відлупцювати! Якби тільки ці безхребетні дворняги коли-небудь кинулися в бій, замість того, щоб просто прокрадатися повз білих сахібів, так сумлінно дотримуючись закону, щоб у тих ніколи не виникло нагоди провчити їх! Ех, за справжній бунт чи проголошення воєнного стану пощади б не було! У його свідомості постали чудні криваві образи: пронизливі крики тубільців, гори трупів, солдати, які забивають їх, наче худобу. Розстріляйте їх, забийте копитами коней, щоб кишки повилазили, розітніть батогами морди навпіл!

На дорогу вийшло п’ятеро старшокласників, що йшли вряд. Для Елліса це була шеренга злих жовтих, потворно гладких і молодих облич, що з показним нахабством насміхалися з нього. Як їм кортить познущатися з білого чоловіка. Мабуть, чули про вбивство Максвелла і, будучи націоналістами, як і всі старшокласники, вважали це власною перемогою. Проходячи повз Елліса, вони оскалили на всю зуби, чудово розуміючи, що закон на їхньому боці. Елліс розправив груди. Ця жовта шеренга облич, кожне з яких насміхалося з нього, доводила до сказу.

— Гей ви, кліщі малолітні! З чого сміємося, питаю вас?

Хлопці обернулися.

— Я запитав, якого дідька зуби скалите?

Почулася нахабна відповідь одного з них, але, можливо, нахабності тону додала його погана англійська:

— Не ваше діло.

Наступної миті Елліс втратив над собою контроль і не тямив, що робить. Він з усієї сили вдарив тростиною межи очі хлопця. Почувся тріск. Хлопець крикнувши відсахнувся, четверо інших кинулися на Елліса, але той був занадто сильним для їхніх хирлявих тіл. Відкинувши їх на узбіччя, він відскочив назад і так люто почав махати своєю тростиною, що ті не наважувалися підійти.

— Назад, виродки! Тримайтеся від мене подалі або, Богом клянуся, розмажу ще когось!

І хоча їх було четверо на одного, несамовита лють Елліса відлякала їх. Хлопчик, об якого Елліс зламав свою тростину, упав на коліна й, обхопивши обличчя руками, закричав:

— Осліп! Осліп!

Четверо інших несподівано кинулася до купи латериту, який використовували тут для ремонту доріг, від якого їх відділяло кроків двадцять. Один із клерків з контори Елліса вискочив на веранду й стривожено крикнув:

— Сюди, сер! Хутко біжіть, вони вас уб’ють!

Бігти було не в його правилах, та на веранду він піднявся. Грудка латериту розсікла повітря й розбилася об колону, клерк хутко забіг всередину. Елліс розвернувся до хлопців, кожен з яких тримав жменю латериту, і дивлячись на них згори вниз, захоплено зареготав:

— Гей ви, трикляті брудні нігретоси! — крикнув він їм. — Цього разу не так сталося як гадалося, еге? Залазьте на цю веранду й бийтеся зі мною, усі четверо! Та у вас кишка затонка! Четверо на одного й то страшно! І ви називаєте себе чоловіками? Та ви полохливі коростяні сосунці!

Елліс облаяв юних бірманців усіма можливими словами, які тільки знав, називаючи їх брудними свинячими байстрюками. А ті своїми кволими рученятами продовжували по-дитячому кидати в нього грудками. Ухиляючись від кожної нової грудки, він тріумфально реготав. На дорозі почулися крики констеблів, які, почувши із вікон відділку на вулиці галас, вибігли подивитися, що відбувається. Хлопці, злякавшись неприємностей, накивали п’ятами, залишивши Елліса абсолютним переможцем.

Елліс від душі насолоджувався сутичкою, але щойно все скінчилося, знавіснів і швидко накатав жорстку скаргу містерові Мак-Ґреґору, доповідаючи, що на нього без будь-якої на те причини напали й він вимагає розплати. Відправив двох клерків, які були свідками інциденту, і одного чапрасі[17] до офісу містера Мак-Ґреґора, щоб ті підтвердили його історію. Брехали вони в унісон: «Хлопці напали на містера Елліса без будь-якої провокації з його боку, він просто захищався» тощо. На захист Елліса можна зауважити, що, найімовірніше, він справді вірив, що так усе й було. Мак-Ґреґор засмутився перебігом подій і наказав полісменам знайти й допитати хлопців. Однак ті вже давно залягли на дно так, що поліція весь день обшукувала базар, але так і не вдалося їх знайти. Увечері пораненого хлопчика доставили до бірманського знахаря, який, приклавши до лівого ока якусь отруйну суміш подрібненого листя, зумів остаточно його осліпити.

Того вечора всі європейці, окрім Вестфілда з Верроллом, які ще не встигли повернутися з рейду, як завжди, зібралися в клубі. Настрій у всіх був пригнічений. Мало їм було вбивства, так тепер ще й неспровокований напад на Елліса — саме у такому вигляді це дійшло до них. Усі були налякані й розгнівані. Місіс Лакерстін торохтіла щось на кшталт «Нас усіх уб’ють просто в наших ліжках». Містер Мак-Ґреґор, намагаючись її заспокоїти, зауважив, якщо й зчиниться бунт, то європейських леді заради їхньої безпеки завжди зачиняють у в’язницях до остаточного врегулювання ситуації, та це чомусь ту не дуже втішило. Флорі було непереливки: з одного боку Елліс, який нарешті дочекався своєї мішені для образ, з іншого — Елізабет, яка навіть не дивилася в його бік. До клубу він мчав щодуху з невтримною надією на мир, та побачивши її холоднечу, жалюгідно забився в бібліотеці й до кінця вечора майже не виходив звідти. Лише о восьмій годині, коли всі вже досить випили, атмосфера стала трохи привітнішою, і Елліс сказав:

— А що ви думаєте про те, щоб послати чокр додому, щоб ті принесли наші вечері сюди? Могли б розкинути кілька роберів у бридж. Усе ж ліпше ніж тинятися вітальнею вдома.

Місіс Лакерстін, яка боялася повернутися додому, зголосилася першою. Час від часу вони дозволяли собі подібне, коли кортіло подовше пробути в клубі. Двоє чокр, яким доручили цю місію, коли почули, що від них вимагають, одразу ж розридалися. Ті були певні, що щойно зійдуть на пагорб, то здибають привида містера Максвелла. Тому було вирішено відправити малі. Проводжаючи його поглядом, Флорі побачив, що надворі була повня — минуло рівно чотири тижні з того, тепер уже невимовно далекого вечора, коли він поцілував Елізабет під цвітом жасмину.

Розклали партію в бридж. Щойно місіс Лакерстін, зіславшись на нерви, узяла назад відкриту карту, по даху щось гучно стукнуло. Усі здригнулися й задерли голови.

— Кокос упав, — заспокоїв усіх містер Мак-Ґреґор.

— Щось я не бачив тут жодної кокосової пальми, — відповів Елліс.

Далі все відбулося миттєво. Почувся ще один і набагато голосніший гуркіт, одна з гасових ламп зірвалася з гачка й упала на підлогу, ледь не зачепивши містера Лакерстіна, який з вереском відскочив убік. Місіс Лакерстін пронизливо закричала й у кімнату забіг дворецький кольору поганої кави без гаун-банга на голові.

— Сер, сер! Ідуть погані люди! Вони вб’ють нас усіх, сер!

— Які ще погані люди? Що ти верзеш?

— Сер, надворі зібралися всі селяни! Вони тримають у руках великі палиці та дахи, при цьому ще й танцюють! Вони хочуть перерізати горло сахібам, сер!

Місіс Лакерстін з ляку відкинулася на спинку крісла й здійняла такий вереск, що заглушила навіть голос дворецького.

— Ану тихо! — різко крикнув Елліс, обертаючись до неї. — Слухайте всі! Чуєте?

Знадвору надходив глибокий гомінкий звук, що віщував небезпеку, схожий на бурмотіння розлюченого велетня. Містер Мак-Ґреґор підвівся, поправив окуляри. Здавалося, кожен його м’яз був готовий до бою.

— Схоже на бунт невдоволених мас! Дворецький, підніми лампу. Міс Лакерстін, подбайте про свою тітку, переконайтеся, що вона не ушкоджена. Решта за мною!

Усі рушили до вхідних дверей, які хтось, ймовірно дворецький, устиг замкнути. Градом прогримів залп з дрібної гальки. Почувши удари об двері, містер Лакерстін кинувся назад і сховався за спинами співвітчизників.

— Дідько, підіпріть хтось двері! — вигукнув він.

— Ні в якому разі! — звелів містер Мак-Ґреґор. — Ми повинні вийти на вулицю. Ховатися тут замість того, щоб показатися натовпу, буде фатальною помилкою!

Він відчинив двері й сміливо вийшов на сходи. На доріжці стояло близько двадцяти бірманців, озброєних дахами й палицями. Паркан в усіх напрямках оточила величезна юрба людей, які заполонили собою й дорогу, і навіть майдан. Не менше як дві тисячі душ майоріло своїми чорними обличчями й білими лонджі, виблискуючи в місячному сяйві дахами, що здіймалися над їхніми головами, наче хвилі бурхливого моря. З кам’яним обличчям, тримаючи руки в кишенях, до Мак-Ґреґора вийшов Елліс. Містер Лакерстін кудись пощез.

Закликавши до тиші, Мак-Ґреґор підніс угору руку:

— І як нам усе це розуміти? — суворо крикнув він.

Почулися крики, кілька грудочок латериту розміром з крикетний м’яч посипались з дороги, але, на щастя, ніхто не влучив. Один з чоловіків на доріжці повернувся й махнув рукою іншим, кричачи, що ще не час кидати каміння. Потім він вийшов назустріч європейцям. Це був дужий хлопець з добродушним обличчям років тридцяти, із вусами, що перевернутою підковою спускалися вниз, одягнений у майку та лонджі, задертим до колін.

— Як усе це розуміти? — повторив своє запитання Мак-Ґреґор.

Хлопець заговорив з веселою посмішкою, навіть не сказати, що нахабно:

— Ми прийшли не з вами сваритися, мін гій. Ми прийшли за торговцем деревиною Еллісом (Він вимовив ім’я як «Елліт»). — Хлопець, якого він сьогодні вранці вдарив, осліп. Віддайте Елліта нам, ми повинні його покарати за це. Решту ми не чіпатимемо.

— Запам’ятай обличчя цього задрипанця, — сказав Елліс через плече Флорі. — Коли все минеться, впаяємо йому сім років.

Містер Мак-Ґреґор зайшовся багрянцем, його охопила так несамовита лють, що, здавалося, він ось-ось лусне. Кілька хвилин обурення не давало вимовити й слова, потім, зібравшись, він сказав англійською:

— Ви хоч уявляєте, з ким говорите? За двадцять років я ще не чув такого нахабства! Негайно забирайтеся геть, поки я не викликав військову поліцію!

— Вам ліпше поквапитися, мій гій. Ми знаємо, що у ваших судах нам нічого шукати справедливості, тому прийшли власноруч покарати Елліта. Передайте його нам, інакше всі ваші проллють немало сліз.

Мак-Ґреґор, не тямлячи себе від люті, розсік кулаком повітря, наче забивав цвях:

— Я сказав, забирайся геть, сучий ти сину! — закричав він, уперше за багато років удавшись до лайки.

Наступної миті з дороги полетів шквал каміння, що поцілило в усіх, зокрема й бірманців, які стояли на стежці в саду. Мак-Ґреґорові дісталося просто по обличчю й мало не збило з ніг. Європейці поспіхом забігли всередину й зачинили двері на засув. Окуляри Мак-Ґреґора розбили, з носа юшила кров. Повернувшись до лаунджу, вони знайшли місіс Лакерстін, яка конвульсивно звивалася в кріслі, наче доведена до істерики змія, та її чоловіка, який мов укопаний стояв посеред кімнати з порожньою пляшкою в руках. Дворецький навколішках у кутку набожно хрестився (він був римо-католиком), чокри ридали, а Елізабет, яка хоч і зблідла, єдина, хто зберігав спокій у цій компанії.

— Що відбувається? — вигукнула вона.

— Ми в повній дупі, ось що відбувається! — сердито буркнув Елліс, обмацуючи на потилиці ушкоджені місця. — Нас оточили бірманці й закидають камінням. Але зберігайте спокій! Виламати двері в них кишка тонка!

— Негайно викликайте поліцію! — нечітко промовив містер Мак-Ґреґор, затискаючи хустинкою носа.

— Не вийде! — сказав Елліс. — Я оглядався, поки ви з ними говорили. Ці бісові покидьки, щоб їхні душі горіли в пеклі, відрізали нам шлях до казарм! Тому про поліцію можна забути. У Верасвамі весь двір забито.

— Тоді лишається чекати. Будемо сподіватися, що їм самим це набридне й вони розійдуться. Місіс Лакерстін, опануйте ви себе вже, благаю! Навряд чи нам щось справді загрожує, запевняю вас!

Але крики знадвору свідчили про інше. Галас не вщухав ані на мить. Бірманці, здавалося, сотнями завалюються у двір. Несподівано ґвалт знадвору став таким гучним, що замкненим у клубі доводилося кричати, щоб почути одне-одного. Усі вікна лаунджу зачинили, щільно засунули їх цинковими решітками, які інколи використовували для захисту від москітів. Однак звідусіль лунав звук битого скла, сповіщаючи про чергове розбите вікно. Потім почувся й невпинний стукіт каміння, від якого здригалися тонкі дерев’яні стіни і, здавалося, що вони ось розколються. Елліс відкрив решітку й розгнівано жбурнув у натовп пляшку, але у відповідь посипався град каміння, і йому довелося швидко зачинити її знов. І хоча здавалося, що іншого плану, окрім як закидати клуб камінням, у бірманців не було, сама сила шуму спричинила неабияке занепокоєння ситуацією й сильно розгойдувала нерви. Ніхто з присутніх і не думав звинувачувати Елліса — єдиного винуватця того, що відбувалося. Натомість спільна небезпека, здавалося, згуртувала їх на деякий час. Напівсліпий без своїх окулярів містер Мак-Ґреґор стурбовано став посеред кімнати, віддавши праву руку місіс Лакерстін, яка не припиняла її погладжувати, намагаючись встояти на ногах. За його ліву ногу вчепився чокра. Містер Лакерстін знову зник. Елліс люто топтав підлогу й тряс кулаком убік поліційних казарм:

— Та де ж та поліція? Ці йо... боягузливі довбні? — крикнув він, не звертаючи уваги на присутніх жінок. — Чому вони ще не тут? Дідько, такий шанс випав раз на сто років! Було б у нас хоч десять рушниць, ці виродки б зараз хлюпалися у власній крові!

— Ось-ось мають бути! — крикнув містер Мак-Ґреґор. — Треба трохи часу, щоб пробратися крізь цей натовп.

— Але чому ці жалюгідні сучі сини не пустять у хід свої рушниці? Могли б уже перебити їх в криваве місиво. Чорти їх дери, якщо проґавлять такий шанс!

Одна з цинкових решіток розірвалася, упустивши в кімнату камінь. Крізь свіжий отвір пролетів ще один, відскочив від плаката на стіні, зачепив лікоть Елізабет і, зрештою, приземлився на стіл. Ззовні пролунали тріумфальні крики, потім загупало по стелі. Кілька дітей улаштували собі найліпшу розвагу у своєму босоногому житті: залазили по деревах на дах, а потім зісковзували по ньому вниз. Місіс Лакерстін перевершила все попереднє своє голосіння й видала такий крик, який легко заглушив ґвалт знадвору.

— Заткніть це бісове бабисько! — заволав Елліс. — Наче свиней тут ріжемо. Треба щось робити. Флорі, Мак-Ґреґоре, підійдіть! Придумайте, як нам вибратися з цієї дупи!

Раптом Елізабет, яка до цього трималася молодцем, не витримала й розридалася. Удар від каменю роздер лікоть. На превеликий подив Флорі, вона міцно схопила його руку. Навіть у таку напружену мить це змусило його серце тьохнути. Він спостерігав за цією сценою майже осторонь — його неабияк дратував шум, утім не лякав. Йому завжди важко вірилося, що азійці можуть бути справді небезпечними. Лише відчувши у своїй руці руку Елізабет, усвідомив усю серйозність ситуації.

— О, містере Флорі, будь ласка, вигадайте щось! Ви можете, я знаю! Що завгодно, аби не дозволити цим страшним людям вдертися сюди!

— Якби один з нас зумів пробратися до поліційних казарм! — простогнав містер Мак-Ґреґор. — Справа серйозна, нам потрібен саме британський офіцер, бірманський не впорається з командуванням! У найгіршому разі піду я, це мій обов’язок.

— Не будьте дурнем! Розріжуть горлянку й будь здоров! — вигукнув Елліс. — Якщо вони й справді надумають удертися сюди, піду я. Лишень подумати — загинути від рук оцих свиней! Тримайте мене семеро! Нам би лише поліцію сюди, перестріляли б увесь бісів натовп!

— Як гадаєте, а якщо хтось зможе дістатися того берега річки? — відчайдушно закричав Флорі.

— Безнадійно! Вони сотнями тут тиняються. Шляхи відступу відрізано: бірманці з трьох боків, з четвертого — річка.

— Річка!

На думку Флорі спала одна з тих геніальних ідей, якими зазвичай нехтують через їхню простоту.

— Річка! Ну звичайно! Дістатися до поліційних казарм — раз плюнути. Хіба ви не розумієте?

— Як?

— Як-як — рікою! Плигнув у воду й пливи!

— Непогано, хлопче! — вигукнув Елліс і плеснув Флорі по плечу. Елізабет стиснула його руку ще міцніше й навіть почала пританцьовувати. «Якщо хочеш, я можу!» — крикнув Елліс, але Флорі, який уже почав знімати черевики, заперечливо похитав головою. На зволікання не було часу. Досі бірманці поводилися як прості дурні, та ніхто не знав, на що чекати, якщо вони таки вдеруться всередину. Дворецький, який переборов свій перший переляк, підготувався відчинити вікно, що виходило на галявину, і косо визирнув на двір. Галявина була майже порожня — не більше як десять бірманців. Вирішивши, що шлях до відступу перерізає річка, задню частину клубу вони залишили без нагляду.

— Біжи до річки щодуху! — прокричав Елліс на вухо Флорі. — Вони очманіють, як побачать тебе.

— Веліть поліції негайно відкрити вогонь! — крикнув містер Мак-Ґреґор з іншого боку. — Наділяю вас усіма своїми повноваженнями.

— І скажи, щоб цілилися низько! Без дурної стрілянини над головами. Один постріл — один труп. Щоб кишки вивернуло.

Флорі зістрибнув з веранди, забивши ноги об тверду землю, і за шість кроків уже вибіг на берег річки. Елліс мав рацію: бірманці, побачивши, як він зістрибує з вікна, на мить стушувалися. Навздогін полетіло кілька каменів, та ловити його ніхто не став. Вони вирішили, що той просто намагається врятуватися втечею. До того ж у місячному світлі було видно, що це не Елліс. Наступної миті Флорі вже пробрався крізь кущі й занурився у воду.

Флорі зайшов на глибину, де його одразу ж затягнув огидний річковий мул, усмоктавши тіло по коліна. На те, щоб вибратися звідти, знадобилося кілька хвилин. Коли нарешті випірнув, у розкриті губи хлинула прохолодна піна, схожа до тієї, що буває на стауті. У горло потрапило щось губчасте — він задихався. Це була гілочка водного гіацинта. Коли вдалося її виплюнути, він зрозумів, що стрімка течія віднесла його майже на двадцять метрів назад. Бірманці, не знаючи, що з ним робити, бігали уздовж берега й щось кричали. З води було не розгледіти натовпу, який оточив клуб, але було чутно диявольський глибокий рев, який звучав ще голосніше ніж на березі. Діставшись місця, напроти якого стояли поліційні казарми, Флорі не знайшов на березі ані душі. Продовжуючи боротися із течією, він почав продиратися крізь мул, який затягнув його ліву шкарпетку. Трохи вниз берегом біля багаття сиділо двоє старих і стругали кілки для паркану з таким умиротворенням, наче за півтори сотні кілометрів від них не відбувалося жодних заворушень. Флорі виповз на берег, переліз через огорожу й, метляючи мокрими штаньми, важко побіг залитим місячним сяйвом білим плацом. Ґвалт з того берега не давав прислухатися, та все скидалось на те, що казарми порожні. Лише в стайні в декількох стійлах нервово били копитами поні Верролла. Кинувшись на дорогу, Флорі побачив, що сталося.

Увесь склад поліції: і військової, і цивільної, душ сто п’ятдесят загалом, вирішив атакувати натовп з тилу, озброївшись лише палицями. Проте їх зусібіч затисла бурхлива маса селян. Натовп був такий щільний, що скидався на величезний рій бджіл, який бурлив і кружляв довкола. То тут, то там серед полчищ бірманців безпорадно затиснутий поліціянт люто, але марно намагався боротися з ними, не в змозі навіть скористатися своєю палицею. Просто жива картина «Лаокоон та його сини» — люди змішалися й заплутувалися в краях своїх розмотаних пагрі. Трьома-чотирма мовами лунав приголомшливий рев добірної лайки, усюди здіймалися хмари пилу, перемішуючись із задушливим смородом поту й оксамитців, але, схоже, нікого серйозно не було поранено. Мабуть, бірманці боялися спровокувати обстріл з рушниць, тому й досі не скористалися своїми дахами. Флорі протиснувся у натовп, і той миттю його проковтнув, як й інших. Його стисло море тіл, душачи своїм тваринним теплом, штовхаючи збоку вбік і здавлюючи ребра. Він продирався вперед, не вірячи, що це насправді відбувається — аж така абсурдна й неправдоподібна ситуація була. Від початку цей заколот був просто сміхотворним, та найсмішніше з усього це те, що бірманці, які легко могли його вбити, зараз оточили Флорі й не знали, що з ним робити. Хтось викрикував образи йому в обличчя, хтось штовхав і топтав ноги, хтось навіть намагався поступитися йому як білій людині. Він навіть не був певен: бореться за своє життя чи просто пробивається крізь натовп. Ще довго натовп стискав Флорі, а той безпомічно притискав руки до грудей. Проте несподівано його атакував кремезний, набагато дужчий за нього бірманець, згодом його підхопила хвиля з десяти людей і понесла в саме серце колотнечі. Раптом великий палець ноги запалав від болю — хтось наступив на нього великим черевиком. Це виявився субадар військової поліції, неймовірно гладкий і вусатий раджпут з розв’язаним пагрі й простоволосою головою, з якої зараз цівками стікав піт. Одною рукою він ухопив бірманця за горло, іншою намагався розквасити його обличчя палицею. Обхопивши шию субадара, Флорі вдалося відірвати його від супротивника й прокричати на вухо бірманською, на урду за таких обставин він був не здатен:

— Чому не відкрили вогонь?

Тривалий час він не міг розчути відповіді, лише згодом до нього донеслося:

— Хукм не айя пе ауа[18].

— Ідіот!

І цієї миті на них навалився знову гурт чоловіків і на хвилину-другу притиснули так, що вони зовсім не могли рухатися. Флорі згадав, що десь в кишені субадара мав лежати свисток і зараз щосили намагався дістати його. Нарешті йому це вдалося, і він підніс його до губ в надії згуртувати навколо себе інших поліціянтів. Та в такій колотнечі звукові сигнали були безсилі, ніхто не зміг би пробитися. Боротьба з натовпом виснажувала Флорі, наче він пробирався крізь сипучі піски. Знесилений такою боротьбою, він часто зупинявся й просто стояв, а натовп тримав його на місці й навіть відносив назад. Нарешті юрба викинула Флорі на відкриту місцину. Туди ж викинула субадарата й з десять-п’ятнадцять сипаїв та інспектора бірманської поліції. Більшість сипаїв змучено повзала навколішках, інші кульгали, розминаючи затоптані ноги.

— Так, хутко вставайте! Бігом марш до казарм! Візьміть кілька гвинтівок і по обоймі припасів.

Геть знесилений він навіть не розумів, що сказав це англійською, але поліціянти зрозуміли його й важко пошкандибали вбік казарм. Флорі рушив з ними. Хотілося забратися геть з натовпу, поки той не проковтнув його знов. Коли він дійшов до воріт, сипаї вже поверталися назад у повній готовності стріляти.

— Сахіб віддасть наказ! — задихаючись промовив субадар.

— Гей, ви! — гукнув Флорі інспектора. — Говорите на гіндустані?

— Так, сер.

— Тоді накажіть їм стріляти високо, просто над головами. Що надважливо: вистрілити повинні всі й одразу. Переконайтеся, що вони вас зрозуміли.

Товстий інспектор, чия гіндустані була ще гірша ніж у Флорі, пояснив, що слід робити, підстрибуючи вгору й жваво жестикулюючи руками. Сипаї підняли гвинтівки, усім схилом пронісся рев залпу. На якусь мить Флорі здалося, що його наказ було проігноровано, адже майже весь передній ряд бірманців замертво впав, мов скошений. Однак через кілька секунд виявилося, що вони впали на землю від паніки. Гримнув другий залп, та він був уже не потрібен. Із клубу назовні, мов річка, що вийшла з берегів, полилася юрба бірманців. Вони ринули на дорогу, та, побачивши, що там їм перегородили прохід озброєні рушницями чоловіки, спробували втекти через майдан, відбиваючись від рядів поліції. Флорі із сипаями повільно рушили до клубу, майже наступаючи на п’яти юрбі, що відступала. Потроху з натовпу виринали поліціянти, яким досі це не вдавалося зробити. Обмотки розв’язаних пагрі плелися за ними шлейфом, але було видно, що обійшлося лише синцями. Цивільні поліціянти тягнули із собою кілька полонених. Коли вони дійшли до клубу, нескінченна черга молодих бірманців усе ще граціозними газелями вистрибувала із саду через щілину в живоплоті. Із найтемнішого краю юрби вирвався силует у білому одязі й мляво впав на руки Флорі. Це був доктор Верасвамі з обдертою краваткою і невідь-як уцілілими окулярами.

— Докторе!

— Ах, мій друже! Ах, який я знесилений!

— Що ви тут робите? Ви що — були просто всередині юрби?

— Я намагався стримати їх, друже. Доки ви не прийшли, усе було марно. Але є принаймні один негідник, якому дісталося ось це!

Він простягнув Флорі свій маленький кулачок, щоб продемонструвати збиті кістяки, але в темряві їх важко було роздивитись. Тієї ж миті Флорі почув за спиною гунявий голос:

— Що ж, містере Флорі, гадаю, усе скінчено! Ще одна невдала спроба, нічого нового. Нас двох із вами для них виявилося забагато! Ха-ха!

Це був У По Кін. Він підійшов до них із переможним виглядом воїна, несучи перед собою величезну палицю й притримуючи револьвер, засунутий за пояс. Він весело демонстрував свій напівоголений вигляд: лише спідня майка й сатинові штанці героя, що поспіхом кинувся в бій з дому в чому був. Той, хто заліг у безпечному місці, поки все не втишиться, зараз поспішав отримати всі можливі лаври.

— Блискуча робота, сер! — захоплено вигукнув він. — Подивіться, як вони летять зі схилу пагорба! Добряче ми їх пристрашили!

— Ми? — обурено випалив доктор.

— Ах, мій любий докторе! І ви тут! Я навіть не підозрював. Хто б міг подумати, що ви теж вирішили взяти участь у бойових діях? Щоб ви ризикнули своїм дорогоцінним життям! Диво та й годі!

— А ви не дуже поспішали сюди, — сердито відрізав Флорі.

— Годі, сер, ми їх розігнали й наразі це головне. Хоча, — додав він не без задоволення, помітивши ворожий тон Флорі, — здається, вони ідуть до домівок європейців. Боюся, їм може захотітися вчинити дорогою кілька пограбувань.

Безцеремонне нахабство цього чоловіка просто вражало. Засунувши під пахву свою велику палицю, У По Кін перевальцем, майже зневажливо сунувся вперед, за ним — Флорі, а вже потім — і сторопілий доктор. Біля воріт клубу всі троє зупинилися. Місяць зник за хмарами, напустивши темряву. Мов зграя гончих, чорні хмари неслися над головами на Схід. Пронісся порив майже забутого свіжого вітру, і гостро війнуло вологою. Вітер подужчав, зашелестіли дерева, з куща жасмину рясно посипались пелюстки, розлітаючись по усьому тенісному корту. Усі троє зиркнули вгору й поспіхом побігли шукати пристановище: двоє бірманців — по своїх домівках, Флорі — у клуб. Уперіщив дощ.