Бірманські будні

Розділ дев’ятнадцятий

Спека ставала дедалі нестерпнішою. Квітень уже майже закінчився, та дощів найближчі три або навіть і п’ять тижнів годі було сподіватися. Навіть казкові швидкоплинні світанки отруювали очікуванням нескінченно довгих годин сонячного буйства, коли світло проникає крізь кожну шпарину, склеює повіки й замість сну приносить лише головний біль. Задуха виснажувала й тубільців, і європейців, та вдень не давала заснути без бою. Уночі ж безсоння підтримували пси, які старанно завивали, і рясні потоки поту, що проникав у висипи пітниці та мучив лихоманкою, від якої вже точно було не до сну. Москіти просто осатаніли, зліталися до клубу роями, тому по всіх закутках стояли запалені свічки із ладаном і сандалом, біля яких умощувалися жінки, ховаючи ноги в подушках. На ці тропічні тортури не зважали лише Верролл з Елізабет. Їх рятувала молодість і свіжа кров. До того ж Верролл був давно загартований, а Елізабет надто щаслива, щоб звертати бодай якусь увагу на клімат.

У ці дні в клубі сталося чимало сварок і скандалів, причиною яких був Верролл, що став усім завсідникам як кістка поперек горла. Вечорами він навідувався на годинку-друту до клубу й продовжував ігнорувати товариство своїх співвітчизників, відмовлявся від випивки, яку ті йому пропонували, й обриваючи кожну наступну спробу зав’язати з ним розмову монотонними односкладними відповідями. Він зручно вмощувався в кріслі під опахалом, яке колись узурпувала місіс Лакерстін, перебирав газети в пошуках бодай чогось цікавого, а потім, коли приходила Елізабет, не більше як дві години відводив на танці чи розмови з нею, відтак відкланювався, не кинувши навіть «добраніч» іншим. Тим часом містер Лакерстін, який вирушив до табору без супроводу пильної дружини, утішав свою самотність, якщо вірити чуткам, у ніжних обіймах бірманських жінок.

Майже щовечора Елізабет з Верроллом збиралися разом та їздили верхи. Ранкове тренування в поло, яке починалося після шикування, Верролл залишив недоторканим, однак вечори вирішив доцільним присвятити Елізабет. До верхової їзди в Елізабет виявилися такі ж дивовижні схильності, як і до полювання. Вона навіть не побоялася запевнити Верролла, що вдома часто їздила верхи. Одразу зрозумівши, що дівчина бреше, Верролл утішав себе тим, що принаймні вона їздить не так погано, щоб створювати йому якість незручності.

Щовечора багряна дорога виводила їх у джунглі. Там, під велетенським деревом пунікадо, що рясно вкрили орхідеї, вони убрід переходили струмок і виходили на тверду гужову дорогу, де коні могли розігнатися до галопу. У запилених джунглях було дуже задушливо й завжди чулись далекі розкати грому, які все ніяк не приносили дощу. Крихітні ластівки полювали на мух, що вилітали з-під копит коней, і потім ще довго кружляли навколо них. Елізабет ніс бурий поні, Верролла — білий. Дорогою додому вони їхали на своїх спітнілих конях так близько, що інколи торкалися коліньми й правили при цьому світські бесіди. Виявилося, що Верролл, якщо захоче, — аз Елізабет він-таки хотів, — може змінювати гнів на ласку й бути доволі приємним співрозмовником.

Яке ж то щастя приносили ті спільні прогулянки! Радість відчувати себе верхи на коні й у світі заможних володарів породистих коней! Світі мисливства й перегонів, поло та полювання на кабанів зі списом! У Верролла Елізабет могла без тями закохатися бодай лише через те, що він відкрив для неї коней. Про них вона силувала його розповідати із тим самим завзяттям, з яким колись мучила Флорі, розпитуючи про полювання. Однак одне про Верролла можна було сказати із абсолютною впевненістю: він був не з балакучих. Найбільше, що з нього можна було витягнути, це кілька непривітних, уривистих речень про поло й полювання на конях, перелік індійських станцій, на яких він встиг побувати, та назви полків, в яких проходив службу. Та якось ця скупість його слів змогла захопити Елізабет набагато більше ніж усі розповіді Флорі. Досить було лише глянути, як він тримається в сідлі, і слова тут були зайвими. Його оповивав дух незламних лицарів і запеклих боїв. На його засмаглому обличчі й гордій, упевненій осанці Елізабет вбачала романтику пишного життя кавалеристів. Уява малювала Північно-Західний рубіж і кавалерійський клуб, поля для поло й витоптані плаци казарм, бурі ескадри вершників, що стрімко неслися із довгими списами наголо, розвіюючи на вітрі краї тюрбанів. Вона чула фанфари, брязкіт залізних шпор, полковий оркестр, що лунав знадвору, поки офіцери, убрані в тугі й вишукані камзоли, трапезували за величезним столом. Яким дурманним і неймовірним був цей кінний світ! І це був її світ! Елізабет, безсумнівно, була народжена саме для цього. У ці дні вона жила кіньми, думала й мріяла лише про них, майже як і сам Верролл. Настала мить, коли дівчина сама повірила у свої брехні про те, як «часто їздила верхи вдома».

Вони так добре в усьому ладнали. Він ніколи не набридав їй і не дратував, як це робив Флорі. Варто сказати, що Флорі вона майже забула, невиразно пригадуючи лише родиму пляму. Їх єднали залізні тенета: Верролл ненавидів усе «високоінтелектуальне» навіть більше за неї. Якось він зізнався, що з вісімнадцяти років не тримав у руках книжки, і що всім нутром «не переварював» книжок, окрім, ясна річ, Сьортіса з його пригодами про Джоррокса. Після їхньої третьої чи четвертої кінної прогулянки Верролл, як завжди, проводив Елізабет до воріт Лакерстінів. Йому блискуче вдалося відбити всі атаки місіс Лакерстін із запрошенням на вечерю, то ж у самому будинку сімейства він і досі не бував, та, власне, і не збирався. Грум саме забирав в Елізабет поні, коли Верролл промовив:

— А знаєте, наступного разу поїдете на Белінді, а я — на вашій. Гадаю, уже можете її осідлати, тільки сильно не тягніть за повіддя.

Беліндою була та сама арабська кобила. Верролл придбав її два роки тому й за весь цей час ще нікому, зокрема й груму, не дозволяв осідлати її. Це був найбільший вияв прихильності, на який він лише був здатен. Елізабет, яка розуміла Верролла більше за інших, одразу ж розпізнала всю велич і шляхетність такої милості.

Наступного вечора, коли вони пліч-о-пліч їхали додому, Верролл обняв Елізабет за плечі й сильним мужнім рухом притягнув до себе. Вивільнив одну руку, опустивши вуздечку, і притягнув її обличчя до свого. Вуста сплелися в поцілунку. Якусь мить вони так і цілувалися, та потім він швидко витяг її з сідла, опустив на землю й сплигнув вслід за нею, притримуючи рукою обидві вуздечки. Спітнілі сорочки діткнулися в міцних обіймах.

Десь тоді Флорі, що був за тридцять кілометрів від Чаутади, вирішив пішки повернутися додому. Він стояв на краю джунглів там, де колись протікав струмок, до якого той так часто любив прогулюватися з Фло, і спостерігав за крихітними, схожими на зябликів, пташками, що дзьобали насіння трави. Красуючись перед своїми горобцеподібними подружками, самці переливались жовтим хромом. Занадто крихітні, щоб зігнути стебла, вони підлітали до їхніх верхівок, хапали зерна в польоті й опускалися на землю. Байдужий до цієї картини Флорі майже ненавидів цих пташок за те, що вони не могли оселити в ньому бодай слабку іскру інтересу до їхньої присутності. Спересердя Флорі навіть жбурнув у них свій дах, аби ті забралися геть. Якби ж вона була тут! Якби ж... Усе навкруги — і птахи, і дерева, і квіти — усе втратило сенс та інтерес, адже її не було поруч. Із кожним днем він дедалі більше усвідомлював, що втратив її, і відчай отруював кожну мить його буремного животіння.

Зневірений Флорі ледь-ледь пробирався крізь джунглі, розчищаючи дорогу дахом. Ноги й руки налилися свинцевою втомою. Помітивши плітуху дикої ванілі, що оповила кущ напроти нього, він схилився понюхати її стрункі запашні стручки. Аромат приніс відчуття зачерствілості й внутрішньої спустошеності. Самотній бранець життя, полонений на безлюдному острові! Біль роздирав зсередини. Він щосили вдарив кулаком по дереву. З роздертих кісточок хлинула кров. Йому треба скоріш потрапити до Чаутади. Він знав, що це було безумство, він знав, що після їхньої останньої зустрічі ледь промайнуло два тижні, як знав і те, що єдиним його шансом було дати їй час забути все. Та все ж, його тягнуло в Чаутаду. Лишатися й надалі наодинці зі своїми думками в цій непрохідній глушині не стало сил.

Аж раптом обнадійлива думка! Він може забрати леопардову шкуру, яку для Елізабет підготовлювали у в’язниці! Який чудовий привід для побачення! Та й з подарунком у нього більше шансів бути почутим. Цього разу він не дозволить їй обірвати його на пів слові. Він зможе все їй пояснити, вимолити прощення, дати зрозуміти, що вона була несправедлива до нього. Усе це було дарма й скоро вона зрозуміє, що не мала засуджувати його через Ма Хла Мей, яку він виставив за двері лише заради Елізабет. Вона ж пробачить йому, почувши правду? І цього разу вона його почує. Якщо буде треба, він триматиме її й не пускатиме доти, доки та його не вислухає.

Того ж вечора Флорі вирішив повертатися в Чаутаду. Так, звідси до міста було тридцять кілометрів, які планував пройти розбитою возами дорогою. Але він утішав себе думкою, що вирушивши уночі, іти буде набагато прохолодніше. Почувши про нічну експедицію, слуги ледь не здійняли бунт. Старого Семмі, який останньої миті впав на землю непритомний, довелося навіть відпоювати джином. Ніч була темна, на небі ані зірки. У ліхтарному світлі очі Фло виблискували смарагдами, а очі буйволів — місячними каменями. Перед сходом сонця слуги зупинились, щоб зібрати трохи дров і приготувати сніданок, але Флорі кортіло якнайшвидше дістатися Чаутади, тому не хотів гаяти ані хвилини. Не знаючи втоми, він рухався вперед. Думка про леопардову шкуру сповнювала найсміливішими надіями. Перебравшись на сапсані водним глянцем річки, він одразу ж рушив до бунгало доктора Верасвамі, дійшовши туди десь о десятій.

Доктор швиденько організував сніданок і, відігнавши жінок подалі з очей, відвів Флорі у власну кімнату, щоб той міг обмитися з дороги й поголитися. За сніданком схвильований доктор скоромовкою доповідав про крутні «крокодила». Виявилося, що псевдобунт уже мав ось-ось спалахнути. Лише завершивши трапезу, у Флорі з’явилася нагода нагадати про леопардову шкуру.

— О, до речі, докторе. Як там леопардова шкура, яку я надіслав на вичинку вашому умільцю? Ще, бува, не готова?

— Ох — протягнув лікар, трохи розгублено потираючи ніс. Він зайшов у будинок — дружина доктора протестувала, щоб Флорі не заходив до будинку, тому вони снідали на веранді — і за мить повернувся із загорненою в рулон шкурою.

— Тут от яка справа... — почав він, розгортаючи згорток.

— О ні, докторе!

Шкура була повністю зіпсована. Жорстка, як картон, скрізь тріщини, хутро в багатьох місцях вицвіло і навіть вилиняло. До того ж від неї нестерпно тхнуло. Замість того щоб довести її до досконалості, її перетворили на шматок сміття.

— Боже, докторе! Що вони з нею накоїли! Дідько, як узагалі з неї можна було так познущатися?

— Друже мій, якби ви знали, як мені шкода! Я саме збирався принести вам свої вибачення. Повірте, це найліпше, що ми могли зробити. Зараз у в’язниці немає нікого, хто б знався на цьому ремеслі.

— Але, чорт забирай, той ваш засуджений так гарно з ними управлявся!

— Так, так. Але, на жаль, уже три тижні минуло відтоді, як він звільнився.

— Звільнився? Я думав, йому ще сім років сидіти!

— Як? Друже, невже ви не чули? Я гадав, ви знали ім’я чинбаря. Це ж був Нга Шве О!

— Нга Шве О?

— Дакойт, якому вдалося втекти з легкої руки У По Кіна.

— Дідько!

Флорі був у відчаї. Однак, опанувавши себе, він після обіду викупався й одягнув чистий костюм, а потім, близько четвертої, вирушив до будинку Лакерстінів. Для візиту, звісно, було зарано, та він хотів переконатись, що застане Елізабет, перш ніж вона піде до клубу. Місіс Лакерстін, яка в цей час спала й зовсім не чекала на гостей, прийняла його з неприхованим роздратуванням, навіть не запропонувавши сісти.

— Боюся, що Елізабет ще не готова. Вона одягається для прогулянки на конях. Можливо, буде ліпше, якщо я просто передам їй ваше повідомлення?

— Якщо ви не проти, я б усе ж таки хотів її побачити. Приніс для неї шкуру того леопарда, якого ми підстрелили разом.

Місіс Лакерстін залишила його стояти у вітальні, в якій він почувався аж надто незграбним і не знав, куди приткнутися. Однак вона таки привела Елізабет, знайшовши нагоду прошепотіти їй за дверима: «Позбудься цього нікчеми якомога швидше, люба. О цій порі дня його присутність у моєму домі просто нестерпна».

Коли Елізабет увійшла до кімнати, у Флорі шалено забилося серце, а перед очима поплив червонуватий туман. Засмагла та юна, вона стояла перед ним у шовковій сорочці й бриджах для верхової їзди. Ще ніколи він не бачив її такою гарною. На мить він сторопів. Останні залишки мужності стрімко тікали від нього. Замість того щоб ступити їй назустріч, він подававсь назад. За спиною почувся страшенний гуркіт — завалився стіл із вазою з циніями, яка зараз перекочувалася підлогою.

— Пробачте! — налякано вигукнув він.

— О, нічого страшного! Благаю, не треба перейматися через це.

Вона допомогла йому підняти стіл і не переставала гомоніти так невимушено й завзято, наче нічого й не сталося. «Вас так довго не було, містере Флорі!», «Я встигла відвикнути від вас!», «Нам дуже бракувало вашої компанії в клубі». Кожне друге слово вилітало з її вуст з тією нарочитою бадьорістю, яка смертельно ясно підкреслювала її бажання не заходити далі загальноприйнятих норм дружньої бесіди. Наляканий такою холодністю, Флорі навіть не наважувався подивитись їй в очі. Вона простягнула йому портсигар, запропонувавши пригоститись сигаретою, та руки так трусилися, що він відмовився.

— Я приніс вам ту шкіру, — рішуче промовив він і розгорнув її на щойно піднятому столі.

Шкура була така пошарпана та жалюгідна, що він мріяв повернути час назад і ніколи не приносити її. Елізабет схилилася над шкурою, щока, схожа на ніжний пелюсток, була так близько, що він відчув тепло її тіла. Страх перед нею був такий великий, що Флорі поспішно ретирувався назад. Тієї ж миті, скривившись від огиди, від шкури відсахнулась і вона, у ніс вдарив страшний сморід. Він ладен був провалитися крізь землю. Йому було так соромно, наче смердів він, а не шкура.

— Щиро дякую, містере Флорі! — промовила вона, відійшовши від подарунка ще на крок. — Така.... ем-м-м-м, чарівна й велика, так?

— Ех, була, доки вони її не зіпсували.

— Ну що ви! Я із задоволенням її залишу! Ви надовго повернулися? Уявляю, яка задуха зараз у таборі!

— Тут ви маєте рацію, там справді дуже спекотно.

Ще три хвилини вони присвятили обговоренню погоди, і він нічим не міг цьому зарадити. Усі аргументи, усі благання про пощаду, які він так рішуче обіцяв собі виговорити їй, клубком застрягли в горлі. Флорі мовчки себе картав: «Гей, дурню, чуєш, йолопе, що ти робиш? Ти за цим біг сюди понад тридцять кілометрів? Ну ж бо! Скажи їй все, що збирався! Схопи її в обійми, змусь вислухати! Штовхни, смикни — роби що завгодно, лише не дозволяй приглушити себе цією маячнею!» Але справа була безнадійною. Язик не міг вимовити жодного слова, окрім простої банальщини. Як міг він вимолювати прощення чи доводити свою правоту, коли цей невимушений бадьорий тон, що занурював кожне слово в пучину клубних балачок, обухом прибивав його ще до того, як він розтулить рота? Де вони вчаться цього жахливого фальшивого хихикання? Певне, у цих новомодних сучасних школах для дівчат. Шматок мертвечини, що лежав на столі, щосекунди наближав відчуття сорому до апогею. У Флорі відібрало мову, він так і залишився стояти над нею із жовтим, змореним після важкого нічного переходу обличчям та родимим тавром, що пульсувало на щоці висхлою плямою бруду.

Ще кілька хвилин — і вона не витримала:

— Що ж, містере Флорі, якщо ви не проти, мені справді час...

— Можливо, ще якось прогуляємося? Пройдемося десь чи знову поїдемо на полювання? — швидше пробурмотів, а не сказав Флорі.

— Ох, ви знаєте, цими днями в мене так обмаль часу! Усі вечори розписані. От зараз уже маю йти. Ми їздимо на конях. З містером Верроллом — додала вона.

Можливо, останнє було сказано, щоб ужалити його. Досі він не знав про її дружбу з Верроллом. Флорі не міг приховати заупокійний тихий тон, що красномовно свідчив про його заздрість, тому відповів:

— І часто ви з Верроллом їздите верхи?

— О, майже щовечора. Він просто божеволіє від коней! У нього цілий табун поні для поло!

— Он як. А в мене ж, як відомо, ніяких табунів.

Це було єдине, що йому вдалося сказати майже цілком серйозно. Проте це викликало в Елізабет не більше ніж образу. Однак вона відповіла йому тим самим веселим щебетом, що й раніше, а потім провела до дверей. Повернувшись до вітальні, місіс Лакерстін одразу ж почула сморід шкури, відтак, не зволікаючи, наказала слугам винести леопардове лахміття на вулицю й негайно спалити.

Удаючи, що годує голубів, Флорі тинявся біля своїх воріт. Він прагнув ще більшого болю, чекаючи на появу Елізабет з Верроллом, що ось-ось мали вирушити на чергову прогулянку верхи. Як грубо, як жорстоко вона обійшлася з ним! Як жахливо, коли люди не можуть відкритися хоча б для того, щоб з’ясувати стосунки. Аж ось з’являється Верролл на білому поні й під’їжджає до будинку Лакерстінів. Поруч грум на бурому поні Елізабет. Заїжджають у двір, нічого не видно. І от — шляхетна пара вискакує на дорогу й мчить пагорбом угору. Елізабет на білому поні, Верролл — на бурому. Дзвінкі голоси, сміх, плече в шовковій сорочці так близько до його. Флорі вони навіть не помітили.

Коли ті зникли в заростях джунглів, Флорі все ще стояв у саду. Сонце поволі приглушувало яскраво-біле сяйво до лампово-жовтого. Малі копошився в землі, викопуючи англійські квіти, більшість з яких знищило нещадне сонячне проміння, а потім висаджував на їхнє місце бальзаміни, гребінчасті півники й ще більше циній. Минула година. Біля воріт з’явився землянисто-коричневий похмурий індус з пов’язкою на стегнах і в лососево-рожевому пагрі, який ніс на голові кошик для прання. Опустивши його, той привітався з Флорі.

— Ти ще хто такий?

— Книжковий слуга, сахібе.

Книжковим слугою виявився бродячий міняйло книжок, який, шукаючи наживи, блукав від станції до станції всією Верхньою Бірмою. Його система обміну була така: покупець вибирав будь-яку книжку з кошика, давав за неї чотири анни й ще одну свою книжку зверху. Проте не зовсім «іншу». Індус, хоч і був неписемним, але навчився розпізнавати Біблію й відмовлятися від неї.

— Ні, сахібе, — жалібно проскиглював він у таких випадках, — ні. Ця книжка із чорною обкладинкою й золотими літерами не можна взяти, — несхвально промовляв він, демонструючи в своїх коричневих руках Біблію. — Моя не знати чому, але всі сахіби пропонувати мені ця книжка, і ніхто не брати. Що може бути в цій чорній книжка? Якесь зло, точно кажу.

— Давай викладай свій мотлох, — сказав Флорі.

Копирсаючись у кошику, Флорі шукав якийсь страхітливий трилер Едгара Воллеса, Агати Крісті чи щось схоже. Щось, що змогло б відволікти від шаленого неспокою, що краяв серце. Нахилившись над книжками, він побачив, що обидва слуги зараз щось голосно вигукували й показували на край джунглів.

— Декхо! — вирвалося з немов набитого сливами рота малі.

Із джунглів вийшло двоє поні, але без вершників. Із жалюгідним винуватим видом коней, що втекли від своїх господарів, вони риссю спускалися з пагорба, погойдуючи стременами.

Флорі завмер на місці, машинально притискаючи до грудей одну з книжок. Верролл з Елізабет злізли з коней. І сталося це не через лихий випадок. Хто при своєму розумі повірить, що Верролл міг упасти з коня? Вони злізли з коней, а ті втекли.

Вони самі зробили це. Але навіщо? Десь глибоко в душі він знав навіщо! Йшлося не про підозру; він знав. Уява вмить намалювала до болю перенасичену непристойними деталями картину. Спересердя він жбурнув книжку на землю й подався до будинку, покинувши оторопілого книжкового міняйлу. Спершу слуги почули його кроки на скрипучій підлозі, потім — крик принести віскі. Він випив, та полегши це не принесло. Тому знову на дві третини заповнив склянку віскі, долив води, щоб можна було проковтнути і, власне, осушив свій кубок. Не встигла ця гидотна доза провалитися в шлунок, як він її повторив. Якось ще змолоду Флорі займався таким самолікуванням у таборі, але тоді в нього боліло не серце, а зуби, а до найближчого дантиста було майже пів тисячі кілометрів. О сьомій, як завжди, зайшов Ко Сла сповістити, що вода у ванній вже нагріта. Флорі зустрів його, розкинувшись без піджака на довгому шезлонгу в роздертій біля горла сорочці.

— Ванна готова, тхакіне, — сказав Ко Сла.

Гадаючи, що господар спить, Ко Сла торкнувся його руки. Та Флорі був надто п’яним, щоб ворухнутися. Порожня пляшка покотилася підлогою, залишаючи по собі слід від крапель віскі. Покликавши Ба Пе, Ко Сла підняв пляшку й цокнув язиком.

— Ти тільки поглянь! Майже всю видудлив!

— Овва, знов? Я думав він у зав’язці.

— Мабуть, це через ту проклятущу англійку. Нам треба обережно його перенести. Тримай за ноги, а я візьму під голову. Так, саме так. Підіймай!

Вони віднесли Флорі в іншу кімнату й акуратно поклали на ліжко.

— Гадаєш, він справді збирається одружитися з цією «інгалейкмою»? — запитав Ба Пе.

— Одним богам відомо. Подейкують, що зараз вона водить шури-мури з тим молодим лейтенантом. Хай самі розбираються. Гадаю, я знаю, чого йому захочеться сьогодні вночі, — додав він, розстібуючи підтяжки Флорі. Ко Сла досконало опанував таку важливу для слуги холостяка навичку — роздягти господаря, поки той спить.

Такому стрімкому поверненню парубоцьких звичок господаря слуги скоріше раділи, аніж засуджували. Прокинувся Флорі близько опівночі. З оголеного тіла рясно стікали краплі поту. Голова гуділа так, немов усередині хтось дубасив велетенським молотом по ковадлу. Москітна сітка була піднята, біля ліжка, обдуваючи його плетеним віялом, сиділа молода жінка. У світлі свічок її приємне темношкіре обличчя відблискувало бронзово-золотавим відтінком. Вона пояснила, що була повією, яку, під власну відповідальність привів сюди Ко Сла за плату в десять рупій.

Голова от-от розколеться.

— Заради всього святого, принеси щось випити, — немічно пробурмотів він жінці.

Вона принесла трохи заздалегідь охолодженої Ко Сла содової, змочила рушник і наклала компресом на чоло. Була вона пухкеньким, добродушним створінням і розповіла, що звати її Ма Сейн Галай і що, окрім очевидного, вона ще продає рис на базарі неподалік лавки Лі Йейка. Голову трохи відпустило й Флорі попрохав сигарету. Простягнувши її йому, Ма Сейн Галай наївно запитала:

— Тхакіне, мені вже роздягатися?

«А чому б і ні?», — подумав він, звільняючи їй місце в ліжку. Та коли в ніс вдарив знайомий запах часнику й кокосової олії, усередині щось обірвалося й Флорі, опустивши голову на грубе плече бірманки, гірко заридав, чого за ним не траплялося років з п’ятнадцяти.