Бірманські будні

Розділ двадцять третій

Наступного дня місто було тихішим за кафедральний собор у понеділок уранці. Звичне явище після нічних заворушень. Окрім кількох полонених, усі інші, зацікавлені в нападі на клуб, особи мали залізобетонні алібі. Сад клубу мав такий вигляд, немов по ньому пробігло стадо бізонів. Жодного будинку не було пограбовано й узагалі серед європейців не було ані вбитих, ані поранених, окрім хіба що містера Лакерстіна, якого вже опісля знайшли під більярдним столом п’яного як чіп із пляшкою віскі в руках. Рано-вранці повернулися і Вестфілд з Верроллом, затримавши вбивць Максвелла (або принаймні двох людей, яких незабаром мали повісити за його вбивство). Почувши про нічні події, Вестфілд неабияк засмутився, та невдовзі змирився, що проґавив нагоду кинутися в справжній бій. Це таки знову сталося — справжній бунт! А його не було на місці, щоб придушити чорномазих! Здавалося, йому судилося ніколи нікого не вбити. Невтішний вирок. «До біса нахабно» — так Верролл висловився про нічні події й Флорі (цивільного), який наважився віддавати накази поліції.

Тим часом дощ лив майже безперестанку. Щойно прокинувшись і почувши, як краплі дощу тарабанять по стелі, Флорі поспіхом одягнувся та вийшов надвір у супроводі Фло. Переконавшись, що його не видно з вікон, скинув одяг і підставив під дощ своє оголене тіло, яке, на його подив, після вчорашньої ночі було рясно вкрите синцями. Однак просто на очах дощ змив усі сліди пітниці. Цілюща сила дощової води! Чвакаючи чоботами, Флорі спустився до будинку доктора Верасвамі, з капелюха по шиї струменіла вода. Небо наче налилося свинцем, а шквальні пориви вітру вихрами носились майданом, немов ескадри кавалерії. Крізь луб’яні капелюхи бірманців, під якими ті сподівалися сховатися від дощу, їхні тіла поливала вода, наче бронзові статуї богів у фонтанах. Дорогу вже омивало переплетіння струмків, оголяючи на ній каміння. Доктор, який прийшов додому майже одночасно з Флорі, енергійно струшував парасольку на веранді. Побачивши друга, схвильовано залепетав:

— Підіймайтеся, містере Флорі, підіймайтеся негайно! Ви як ніколи вчасно. Я саме збирався відкоркувати пляшку джину «Старий Томмі». Підходьте скоріше й дозвольте мені випити за ваше здоров’я, великий рятівнику Чаутади!

Двоє друзів ніяк не могли наговоритися. Верасвамі був у чудовому настрої, майже тріумфував. Йому здавалося, що події минулої ночі немов за помахом чарівної палички повністю врятували його становище. Плани У По Кіна вщент зруйновано, і тепер він був поза його впливом, а скоріше навпаки. Доктор пояснив:

— Бачте, друже, цей заколот, точніше ваша найблагородніша хоробрість і героїзм, виявлені в ньому, ніяк не входили в плани У По Кіна. Він сколотив так зване повстання й здобув собі славу його приборкувача. Та цього йому було замало, і вирішив, що ще одна хвиля протестів прославить його ще більше. Подейкують, що почувши про смерть містера Максвелла, він так тішився... (доктор знову схопив великим і вказівним пальцями повітря)... яке тут ліпше дібрати слово?

— Обурливою?

— О так, дякую, обурливою. Мені казали, що він навіть пританцьовував від задоволення. Чи можете ви лише уявити таке мерзенне видовище? А потім вигукнув: «Тепер вони нарешті сприймуть моє повстання серйозно!» Як вам таке ставлення до людського життя? Але зараз на його перемозі можна поставити хрест. Повстання обірвало його кар’єру на середині.

— І як же?

— Та як же ж ви не бачите! Усі лаври приборкувача повстання дісталися не йому, а вам! А я, як усім відомо, ваш друг. Я стою, так би мовити, у променях вашої слави. Ви — герой нашого часу! Хіба ваші європейські друзі не приймали вас із розпростертими обіймами, коли ви повернулися в клуб минулої ночі?

— Та прийняли. Доволі нові для мене відчуття. Місіс Лакерстін носилася зі мною, як з писаною торбою. Величала не інакше, як «Любий містере Флорі», направивши всю свою отруту на Елліса, який тієї ночі назвав її бабиськом і велів перестати верещати, як різана свиня.

— О так, містер Елліс інколи буває надто різкий у своїх висловлюваннях. Я це вже помічав.

— Єдина ложка дьогтю у цій бочці меду це те, що я наказав поліції стріляти над головами бірманців, а не просто в них. Здається, це суперечить усім урядовим постановам. Елліс, звісно ж, оскаженів, коли це почув і став кричати: «Як ви могли не завалити бодай кілька виродків, коли мали таку нагоду?». Я виправдався тим, що тоді б довелося стріляти й у поліціянтів, яких затисла всередині юрба. Проте Елліс відповів на це, що ті все одно були лише нігерами. Хай там як, а тепер мені пробачено всі мої гріхи. Навіть Мак-Ґреґор щось процитував латиною. Гадаю, то був Горацій.

Пів години потому Флорі крокував до клубу. Він пообіцяв зустрітися з містером Мак-Ґреґором щодо обрання кандидатури доктора. Тепер із цим не виникало жодних проблем. Поки абсурдний заколот ще не забули, вони ладні їсти з його рук. Він навіть міг би увірватися в клуб із хвалебною одою Леніну, вони б стерпіли. Омріяний дощ обливав його з голови до ніг, наповнюючи ніздрі давно забутим за виснажливий сезон засухи запахом землі. У багатостраждальному саду над клумбою схилився малі, який, підставивши дощу оголену спину, викапував лунки для циній. Уночі витоптали майже всі квіти. На бічній веранді стояла Елізабет. Йому навіть здалося, що вона чекає на нього. Він зняв капелюха, вилив з крисів воду й круговою стежкою пішов до неї.

— Доброго ранку! — привітався він, підвищуючи голос через дощ, який гучно тарабанив по низькому даху.

— Доброго ранку й вам! І не збирається вщухати, так? Просто якийсь потоп!

— Ну що ви! Хіба ж це дощ? Ось зачекайте до липня. На нас хлинуть води всієї Бенгальської затоки. Однак не хвилюйтеся — не одразу, частинами.

Здавалося, жодна їхня зустріч не може обійтися без розмов про погоду. Проте її обличчя говорило щось зовсім інше, ніж банальні слова. З минулої ночі її поведінка повністю змінилася. Це додало йому сміливості.

— Як ваш лікоть після удару каменя?

Вона простягла йому руку й дозволила оглянути її. Дівчина випромінювала ніжність, навіть покірність. Подвиг минулої ночі зробив Флорі в її очах майже героєм, і він усвідомлював це. Елізабет не знала, що небезпеки як такої не було, тому пробачила йому все, навіть Ма Хла Мей, лише тому, що потрібної миті він виявив мужність і силу духу. Перед нею знову стояв підкорювач буйволів і вбивця леопарда. Серце Флорі вистрибувало з грудей. Він ніжно провів своєю рукою від ліктя до її пальців й обережно огорнув їх своїми.

— Елізабет...

— Нас можуть побачити! — сказала вона й легенько висмикнула руку.

— Елізабет, я давно хочу вам дещо сказати. Пам’ятаєте листа, який я написав вам із джунглів, після нашої... ну кілька тижнів тому?

— Так.

— Пам’ятаєте, що в ньому було?

— Так. Вибачте, що не відповіла. Просто...

— Тоді я й не очікував, що ви відповісте. Але, якщо дозволите, хочу дещо нагадати із написаного.

Звісно ж, у листі він доволі немічно зізнався їй у коханні і що буде завжди кохати, що б там далі не сталося. Вони стояли так близько, що ледь не торкалися обличчями одне одного. Підкорившись своїм почуттям так швидко, що згодом навіть не міг повірити, що це насправді сталося, Флорі оповив її руками й потягнув до себе. Елізабет не пручалася й дозволила йому підняти її обличчя та поцілувати; потім раптом відсахнулася й захитала головою. Можливо, боялася, що хтось побачить, можливо, через мокрі від дощу вуса. Не сказавши ні слова, вона вивільнилася з його обіймів і поспіхом рушила до клубу. На її обличчі читався смуток, докори сумління, але не гнів.

Флорі повільно пішов за нею, та в клубі наткнувся на містера Мак-Ґрегора в надзвичайно гарному гуморі. Щойно той побачив Флорі, щиросердо прогримів: «Ага! А ось і герой-переможець!», відтак уже серйозніше повторив свої вітання. Не гаючи часу, Флорі замовив кілька слів і про доктора, досить жваво зобразивши героїчну постать друга в придушенні повстання: «Він був просто посеред натовпу, бився, як тигр». Не можна сказати, що він аж надто перебільшував, оскільки доктор справді ризикував своїм життям. Це неабияк вразило спочатку містера Мак-Ґрегора, а потім й інших, коли розповідь дійшла й до них. Схвальний відгук одного європейця завжди приносив азійцю набагато більше користі, ніж свідчення тисячі його співвітчизників. Тепер це було слово Флорі, і воно мало вагу. Добре ім’я доктора було майже відновлено. Його обрання до клубу можна було вважати справою вирішеною.

Однак остаточно все не встигли владнати, бо Флорі мав повертатися до табору. Того ж вечора він рушив у джунглі, знову вирішив іти вночі, не встигнувши попрощатися й договорити з Елізабет. Подорожувати джунглями зараз було цілком безпечно, адже безглуздому заколоту остаточно настав кінець. Після початку дощів про повстання тут згадують нечасто — бірманці надто заклопотані оранкою, та й заболочені поля стають непрохідними для великого скупчення людей. До Чаутади Флорі збирався повернутися за десять днів, якраз вчасно, щоб не пропустити черговий візит святого отця. Насправді ж йому просто не хотілося перебувати в місті, поки біля Елізабет ошивався Верролл. І хай як у це не вірилося, але весь біль, уся мерзенна отруйна заздрість, що мучила його раніше, — усе зникло тепер, коли він знав, що йому пробачили. Зараз між ними стояв лише Верролл. Флорі навіть перестали переслідувати кошмари, в яких Елізабет тоне в обіймах лейтенанта, адже тепер він знав, що рано чи пізно їхній роман завершиться так само стрімко як і розпочався. Адже було ясно, що Верролл ніколи не одружиться на Елізабет. Такі суб’єкти ніколи не зв’язують себе священними узами шлюбу зі збанкрутілими дівчатами, яких випадково зустрічають на забутих Богом індійських станціях. З Елізабет він лише розважався. Невдовзі Верролл її покине, і вона повернеться до нього — до Флорі. І цього йому буде досить, навіть більше ніж він міг сподіватися. Смирення справжньої любові буває надто жахливим.

У По Кін не тямився від люті. Нікчемний заколот застав його зненацька, що було з ним чи не вперше в житті. Він утрутився в механізм його планів, наче сипнув жменю піску на коліщата. Справу зі знеславленням доктора треба було починати спочатку. За давно заведеною традицією, розпочали знов із анонімок, яких нині треба було стільки, що Хла Пе аж на два дні закрився вдома — цього разу з бронхітом, щоб устигнути виконати замовлення. Доктора звинувачували в усіх можливих злочинах — від мужолозтва до крадіжок державних поштових марок. Відбувся суд над тюремним наглядачем, який допоміг утекти Нга Шве О. Витративши цілих двісті рупій на підкуп свідків, У По Кін тріумфально відстояв його честь. На Мак-Ґреґора посипалося ще більше листів, в яких докладно описано, що насправді за втечею стоїть не хто інший, як доктор Верасвамі, який намагається перекласти провину на безпорадного підлеглого. Однак результати були геть невтішними. У таємному листі Мак-Ґреґора комісарові, в якому той звітував про придушене повстання, — який, звісно ж, заздалегідь перехопив і прочитав крокодил, — тривожно сповіщав, що доктор був «персоною вельми благонадійною», що змусило У По Кіна скликати військову нараду.

— Настав час для рішучого кроку, — сказав він іншим, проводячи засідання в себе на передній веранді перед сніданком. Перед ним сиділи Ма Кін, Ба Сейн і Хла Пе (останній — перспективний юнак вісімнадцяти років із світлими очими й манерою триматися людини, яка, безумовно, досягне успіху в житті).

— Ми б’ємося об цегляну стіну, — продовжив У По Кін, — і ця стіна — Флорі. Хто б міг подумати, що той жалюгідний боягуз так завзято захищатиме свого друга? Але маємо, що маємо. Допоки у Верасвамі є його підтримка, ми безсилі.

— Я мав розмову із дворецьким клубу, сер, — сказав Ба Сейн. — Він говорить, що містер Елліс і містер Вестфілд усе ще проти обрання доктора до членів клубу. Вам не здається, що невдовзі, щойно згасне остання згадка про повстання, вони знову розсваряться з Флорі?

— Ну, звісно ж, посваряться, вони те й роблять, що сваряться. Але поки цього не станеться, ситуація вкрай серйозна. Лише уявіть, що його справді могли обрати! Гадаю, якби це сталося, я б оскаженів, а потім мене б грець ухопив. Ні, нам залишається лише одне. Ми повинні вдарити саме по Флорі!

— По Флорі, сер? По білому сахібові?

— Чому я маю цього боятися? Не одного білого прибрав з дороги. Разок добряче підмочимо його репутацію й докторові гаплик. Ганьба йому навіки! Я так його осоромлю, що ніколи в житті він не наважиться припхати свою жирну пику до клубу!

— Але, сер! Ми говоримо про білого чоловіка! Хто ми такі, щоб у чомусь його звинувачувати? Хто нам повірить, коли на кону стоятиме наше слово й слово білої людини?

— Нема в тебе стратегічного мислення, Ко Ба Сейне. Білого не звинувачують, його хапають на гарячому. Зганьбити публічно просто in flagrante delicto — на місці злочину. А тепер усі замовкніть, я думатиму.

У повітрі повисла напружена пауза. У По Кін застиг, пильно вдивляючись в завісу дощу, заклавши руки за спину, а долоні — на виступ потужних величезних сідниць. Три пари очей збентежено спостерігали за ним з кінця веранди. Розмова про напад на гідність білої людини й очікування появи грандіозного плану для подолання перешкоди, яка була їм не по зубах, неабияк налякала присутніх. Здалеку це нагадувало відому картину, можливо, авторства Мейссоньє, на якій Наполеон у Москві задумливо вивчає карти бойових дій, поки його маршали мовчки чекають, смикаючи в руках свої трикутні капелюхи. Але У По Кін, звісно, оцінював ситуацію ліпше за свого французького колегу. Через дві хвилини план дій був готовий. До своєї трійці він розвернувся з радісним обличчям. Доктор помилявся, коли описував У По Кіна, який аж пританцьовував від радості; його статура навряд чи годилася для танців, але якби так сталося, що раптом зійшла б, цієї миті він точно б затанцював. Він підізвав Ба Сейна й кілька секунд щось шепотів йому на вухо.

— Ну як тобі? — уголос підсумував він.

Обличчям Ба Сейна повільно розпливалася широка натягнута й недовірлива посмішка.

— На всі витрати піде не більше як п’ятдесят рупій, — сяючи додав У По Кін.

Далі присутнім докладно представив план, і коли всі його почули, навіть Ба Сейн, який рідко коли сміявся, навіть Ма Кін, яка завжди глибоко в душі засуджувала всі лиходійства чоловіка, вибухнули розгонистим сміхом. Аж надто геніальним був план, щоб йому протистояти.

А дощ усе лив і лив. Наступного дня після повернення Флорі до табору, дощ падав тридцять вісім годин поспіль, інколи сповільнюючи темп до англійського дощу, інколи проливався такими водоспадами, що здавалося, хмари всмоктали в себе цілий океан. Брязкання по даху доводило до сказу вже через кілька годин. Коли дощі ненадовго вщухали, виходило сонце й спопеляло землю найлютішим своїм сяйвом. Багнюка на дорогах і полях починала тріскати й випаровувати вологу, тіло рясно обсипали нові виразки пітниці. Із першими дощами зі своїх коконів повилуплювалися зграї летючих жуків; один їхній різновид — щитники — заполонив округ, наче єгипетська виразка. Вони табунами залітали в будинки, кидалися на обідні столи й миттю знищуючи всю їжу. Вечорами, коли дощ лив поволі, Веролл з Елізабет продовжували свої прогулянки верхи. Сам Верролл не зважав на будь-яку погоду, але терпіти не міг, коли його поні заляпував бруд. Промайнув ще тиждень. Між Флорі й Елізабер усе було як і раніше: жодного вияву більшої або меншої близькості ніж на початку знайомства. Довгоочікувана пропозиція руки й серця все ніяк не надходила. Раптом прогриміла тривожна звістка: через містера Мак-Ґреґора до клубу дійшла новина, що Верролл відбуває з Чаутади. Військова поліція й досі лишатиметься тут, проте під командуванням іншого офіцера, який прибуде сюди на заміну, але ще невідомо коли. Елізабет напруженого вичікувала. Має ж він нарешті хоч наостанок прояснити їхні стосунки? Зробити перший крок вона не могла, як не могла навіть наважитися запитати його, чи справді він їде. Лишалося тільки чекати, поки той сам усе скаже. Але Верролл не сказав нічого. А потім одного вечора він просто не з’явився в клубі. Минуло ще два дні, протягом яких Елізабет марно чекала зустрічі.

Дівчина не знаходила собі місця, та що вона могла вдіяти? І хоч Верролл з Елізабет кілька тижнів поспіль були майже нерозлучні, в якомусь розумінні вони залишались досить чужими одне одному. Він так демонстративно тримався осторонь від усіх! Навіть жодного разу не зайшов у будинок Лакерстінів. Верролл ніби провів межу між ними, давши знати, що його не слід шукати в придорожньому готелі або ж писати листи. На ранкове шикування на майдані він також не з’явився. Нічого не лишалося, як просто чекати, коли він вирішить знову дати про себе знати. Та коли нарешті з’явиться, чи запропонує він вийти за нього? Та, звісно ж, як інакше! І для Елізабет, і для її тітки, хоч жодна з них ніколи не говорили про це відверто, пропозиція Верролла була просто догматом віри. Надія, з якою Елізабет чекала їхньої наступної зустрічі, завдавала майже фізичного болю. Милостивий Боже, будь ласка, дай нам ще тиждень перш ніж він поїде. Ще чотири прогулянки верхи... чи навіть три... добре, ще дві — і все нарешті буде якнайліпше. Благаю, Боже, нехай просто з’явиться! Або коли прийде, то точно не для того, щоб просто попрощатися! Щовечора двоє жінок спускалися до клубу й сиділи там до пізньої ночі, прислухуючись до кроків Верролла знадвору в надії, що це ніхто не помічає. Але кроки так і не почулися. Елліс, який чудово розумів ситуацію, єхидно посміхався в кріслі, спостерігаючи за Елізабет, як за героїнею дешевої комедії. Найгірше було те, що містер Лакерстін тепер клеївся до Елізабет майже цілодобово. Він зовсім втратив і сором, і здоровий глузд. Майже не ховаючись від слуг, підкараулював її у закутках, хапав у свої лапища й починав мацати, віддаючись тваринним інстинктам. Єдиним захистом дівчини були погрози все розповісти тітці. На щастя, Лакерстін був надто дурний, щоб зрозуміти, що вона ніколи не наважиться цього зробити.

На ранок третього дня Елізабет з тіткою прибули до клубу саме вчасно, щоб не потрапити в шторм. Як завжди, зайняли свій пост у лаунджі й хвилини за дві почули, як хтось виливає воду з черевиків у коридорі. Серця обох жінок стислися. А раптом Верролл? Наступної миті до кімнати, розстібаючи на ходу довгий плащ, увійшов молодий чоловік. Кремезний, життєрадісний, на перший погляд, дурнуватий юнак років двадцяти п’яти, із пухкими налитими щоками, світлим волоссям, і, як виявилося згодом, оглушливим сміхом.

Місіс Лакерстін видала якийсь нечіткий звук — з грудей вирвалось розчарування. Проте парубок одразу ж кинувся вітатися з тією безпосередньою товариськістю людини, яка з усіма тримається за панібрата ще від першої зустрічі.

— Здоровенькі були! Бонжур-тужур! — привітався він. — А ось і казковий принц! Сподіваюсь, я не став назаваді чого б там не було й усе таке? Не припхався на відрадні сімейні посиденьки чи що там ще буває?

— Ну що ви, зовсім ні! — відповіла місіс Лакерстін, ледь приховуючи здивування.

— Ну знаєте, я про те, що просто хотів зайти до клубу, кинути оком, що тут до чого, ну розумієте. Так би мовити, акліматизуватися до місцевого сорту віскі. Уночі приїхав.

— То ви десь тут зупинилися? — запитала місіс Лакерстін, і досі нічого не тямлячи. Поповнення тут начебто не чекали.

— Саме так. На превелике своє задоволення.

— Але ми не чули, щоб хтось... Ах, ну звичайно! Ви, певне, з лісового департаменту? Приїхали на місце бідолашного містера Максвелла?

— Що? Якого ще лісового департаменту? Це вже навряд! Перед вами новий військовий поліцюган.

— Хто, перепрошую?

— Новий військовий поліцюган. Переймаю естафету старини Верролла. Те миле личко отримало наказ повертатися до свого полку. Таке враження, що зібрався за секунду. Добрячий розгардіяш залишив по собі вашому покірному слузі.

І хоч військовий поліціянт був несосвітенно дурний, але навіть він помітив, що Елізабет зараз знепритомніє. Зависла незручна пауза. Через кілька хвилин місіс Лакерстін усе ж оговталася й мовила:

— Містер Верролл, кажете, зібрався? Ви маєте на увазі, що він зібрався в дорогу й готовий їхати?

— Їхати? Та він уже тю-тю!

— Уже?

— Ну майже вже! Потяг відправляється хвилин за тридцять. Певне, уже на станції. Відправив йому трудовий батальйон. Там не завадить допомога з усіма цими поні, ну ви розумієте.

Імовірно, далі були ще якість пояснення, але ані Елізабет, ані її тітка, ошелешені новиною, уже не чули ні слова. П’ятнадцять секунд їм знадобилося, щоб прийти до тями, підвестися і, навіть не попрощавшись з військовим поліціянтом, вийти на сходи веранди.

— Дворецький! — різко крикнула місіс Лакерстін. — Веліть моєму рикші подати до переднього входу. Хутко!

Потім, дочекавшись свого рикшу й умостившись у візку, вона тицьнула в нього парасолькою й знов крикнула: «До станції, джалді!»

Елізабет накинула плащ, місіс Лакерстін схилилася в повозі, ховаючись під парасолькою, але проти дощу все це було безсиле. Це був не дощ, а скоріш водяна завіса, плащ Елізабет промок ще до того, як вони дісталися воріт, рикшу, здавалось, ось-ось підхопить і понесе вітер. Утягнувши голову, він, стогнучи, боровся з буревієм. Усередині Елізабет все кипіло. Вона щосили намагалася себе опанувати. Це була помилка, безумовно, як інакше? Якась безглузда помилка. Звісно ж, він написав їй, та лист загубився в дорозі. Усе було, усе повинно бути саме так! Не могло ж вийти так, що він просто вирішив залишити її тут, навіть не попрощавшись! Та якби і так... ні... навіть тоді вона б не втратила надії! Ось Верролл побачить її на платформі — розтане лід, і він не зможе її залишити! Коли до станції було рукою подати, вона призупинилась пощипати щічки, щоб додати трохи рум’янцю. Промоклий до нитки наряд сипаїв з військової поліції поспіхом катав туди-сюди ручні візки з багажем. Трудовий батальйон Верролла в дії. Хвала небесам, у запасі ще п’ятнадцять хвилин. Ще п’ятнадцять хвилин потяг не рушить з місця. Слава Господові хоча б за самий цей останній шанс побачити його!

Вони прибули на платформу якраз вчасно, щоб побачити, як поїзд виїжджає зі станції та набирає швидкість серією глухих спусків пари. Начальник станції, товстенький чорношкірий коротун, стояв на лінії із жалем проводжав потяг. Однією рукою він притримував водонепроникну накидку на топі, іншою відбивався від двох індусів, які стрибали навколо нього й щось без упину торочили. Місіс Лакерстін висунулася з повозу й схвильовано прокричала крізь дощ:

— Начальнику станції!

— Так, мадам!

— Що це за потяг?

— На Мандалай, мадам.

— На Мандалай! Не може бути!

— Запевняю вас, мадам! Це саме мандалайський потяг. — Він підійшов до них, знімаючи топі.

— А містер Верролл? Поліціянт? Він же не на ньому?

— Так, мадам, він щойно відправився цим потягом, — сказав начальник, махнувши рукою на потяг, який, набираючи швидкість, швидко віддалявся в завісі дощу й пари.

— Але потяг ще не мав рушати!

— Так, мадам. Мав стояти ще десять хвилин.

— То чому він відправився раніше?

Начальник станції винувато махав топі збоку вбік. Його темне пухкеньке обличчя було вкрай засмученим.

— Знаю, мадам, знаю! Усе це просто нечувано! Але молодий офіцер з військової поліції категорично наказав мені відправити потяг! Заявив, що все готово, і він не збирається чекати. Я йому сказав, що так не можна, що є розклад. А він мені каже: «Здався мені твій розклад!». Я його вмовляю, він стоїть на своєму. І от...

Сказавши це, начальник розвів руками, у такий спосіб пояснюючи, що проти Верролла, який будь-що зробить, та доб’ється свого, навіть якщо йдеться про відправлення потяга на десять хвилин раніше, він безсилий. Запала тиша. Убачивши в цьому свій шанс, двоє індійців метнулися до місіс Лакерстін і з жалісливими обличчями почали тикати їй якість засмальцьовані записні книжки.

— Що їм від мене треба? — стривожено прокричала місіс Лакерстін.

— Це торговці фуражем, мадам. Кажуть, що лейтенант Верролл поїхав, заборгувавши їм чималі суми грошей. Одному за сіно, іншому за кукурудзу. Хай там що, та мене це не стосується.

Здалеку почувся гудок потяга. Довжелезною чорною гусінню, що озирається через плече, він увійшов у поворот і зник. Мокрі від дощу білі штани начальника станції похлюпали геть. Чи від Елізабет так біг Верролл, чи від торговців фуражем — цікаве запитання, відповіді на яке ні в кого не було.

Елізабет і місіс Лакерстін мовчки вирушили додому. На пагорбі їх зустрів такий шквальний вітер, що іноді повозку відкидало на кілька кроків назад. Утомившись боротися зі стихією, діставшись веранди, обидві ледь могли дихати. Слуги забрали дощовики, Елізабет струсила трохи води з волосся. Уперше, відколи вони поїхали зі станції, тишу порушила місіс Лакерстін:

— Яка нечувана невихованість! Яке неприпустиме нахабство...

Елізабет мала блідий і хворобливий вигляд, а дощ із вітром, що били просто в обличчя, тут були ні до чого. Та розповісти тітці, що коїться на душі, вона не могла.

— Так, міг би зачекати, щоб попрощатися з нами, — холодно сказала вона.

— Люба моя, повір тітці на слово: це просто щастя, що тобі вдалося здихатися цього типа, поки не пізно!.. Як я вже й казала, одіознішого молодика мені ще не траплялося!

Трохи згодом, коли вони, викупавшись і вбравшись в сухий одяг сіли снідати, почуваючись значно ліпше, вона мимохіть кинула:

— Люба, а який сьогодні день?

— Субота, тітонько.

— Оце так, уже субота! То сьогодні ввечері прибуде наш велебний отче. Цікаво, скільки пастви збереться завтра на службу? Не знаю чому, але, здається, там будуть усі! Просто чудово! І містер Флорі теж приїде. Якщо не помиляюся, він казав, що повертається з джунглів якраз завтра. Ах, наш любий містер Флорі, — майже з любов’ю додала вона.