Бірманські будні

Розділ п’ятий

Хоч Флорі й вижлуктив чимало віскі, проте тієї ночі спав кепсько. Надворі нестерпно вили на місяць неприкаяні пси, хоч і не в повні він був. Зазвичай вони полюбляли робити це далеко за північ, але зараз, добряче виспавшись удень під пекучим сонцем, вирішили не зволікати зі своїм місячним хором. Один із псів чомусь не злюбив будинок Флорі й тепер регулярно влаштовував концерти напроти нього. Усівшись за п’ятдесят метрів від воріт, собацюра кожні півтори хвилини із точністю годинника випускав пронизливе несамовите валування. Завзятості пса вистачило б ще на дві-три години, поки його не підмінили б півні.

Не знаходячи собі місця, Флорі те й робив, що перевертався з боку на бік. Голова тріщала. Якийсь бевзь колись сказав, що не любити тварин неможливо. Його б сюди на кілька ночей. Терпець урвався. Флорі встав з ліжка й витяг з-під нього жерстяну скриню, дістав рушницю, кілька патронів і вийшов на веранду.

Місяць добре освітлював вулицю, проливаючи світло й на пса, і на приціл. Притулившись до дерев’яної колони, що підпирала веранду, Флорі старанно прицілився. Передпліччя миттю відчуло удар приклада рушниці й Флорі здригнувся. Відбій у неї був потужний, завжди лишав по собі синці. Місце удару нестерпно нило й він опустив зброю. Не мав він тієї мужності, з якою чоловіки холоднокровно стріляють у мішень.

Повертатися до ліжка після такого було просто безглуздо. Закинувши в піджак кілька сигарет, Флорі подався до саду, неквапливо крокуючи стежкою серед містичних силуетів квітів то вверх до будинку, то вниз до воріт. Було доволі спекотно й зграї москітів, запеленгувавши рухому мішень, переслідували її монотонним гудінням. Майданом носилися одна за одною тіні безпритульних псів. Ліворуч на кладовищі в місячному сяйві доволі зловісно виблискували біляві англійські надгробки, а трохи поодаль — бугристі залишки давніх китайських захоронень. Подейкували, що на схилі було повно привидів, тому місцеві слуги, яких уночі європейські господарі посилали цією дорогою з клубу, буквально ридали від страху.

— Боягуз, безхребетний покидьок, — думав про себе Флорі (спокійно, не гарячкуючи, адже ця думка часто навідувалася до його голови). — Боягузлива, ледаща, вічно п’яна, розпусна шавка, яка печеться лише про себе та свій душевний спокій. Усі ті дурні в клубі, усе те недоумкувате хамло, за яке, як тобі так подобається вважати, ти набагато вищий, — усі вони ліпші за тебе, кожен з них. Вони хоча б можуть називати себе чоловіками. Придуркуватими, але чоловіками. Не боягузами, не брехунами, не напівмертвою падаллю. А от ти...

Так Флорі обзивав себе небезпідставно. Того вечора в клубі сталося дещо доволі огидне, що лишило після себе неприємний присмак. Річ доволі типова для такого товариства, але все ж змогла облити брудом, викрити боягузтво й зганьбити людську гідність.

Тоді, коли Флорі дістався клубу, там були лише Елліс з Максвеллом. Лакерстіни, позичивши авто містера Мак-Ґреґора, поїхали на вокзал зустрічати племінницю. Очікуючи інших, вони вирішили розкинути на трьох партію в бридж і навіть трохи захопилися грою. Раптом з’явився Вестфілд, пісочне обличчя якого налилося від люті кров’ю. У руках він тримав свіжий номер «Бірманського патріота», в якому була розгромна пасквільна стаття про містера Мак-Ґреґора. Брехня, що дискредитувала старого Мак-Ґреґора, була такою відвертою й нахабною, що Елліс з Вестфілдом аж осатаніли. Спостерігаючи за цією люттю, Флорі щосили намагався зробити вигляд, що його це обурює не менше, але виходило не дуже. П’ять хвилин поспіль Елліс сипав прокльонами, аж раптом, незрозуміло чому, вирішив, що стаття — справа рук доктора Верасвамі, і почав працювати над планом контрудару. Згідно з цим планом вони мали розмістити на дошці оголошення, яке б стало негативною відповіддю на пропозицію, яку там напередодні розмістив сам Мак-Ґреґор. Що Елліс, не зволікаючи, і зробив — почав шкрябати своїм дрібним, але чітким почерком:

«Зважаючи на малодушні наклепи, що нещодавно посипалися на адресу заступника комісара, ми, що нижче підписалися, хочемо висловити свою думку про те, що обрання до членів цього клубу чорномазих — найгірша з усіх можливих митей у його історії»...

Проти вживання «чорномазих» Вестфілд заперечив, після чого слово викреслили, замінивши на «місцевих». У кінці оголошення залишили підписи: Р. Вестфілд, П. В. Елліс, С. В. Максвелл, Дж. Флорі.

Елліс так захопився своєю ідеєю, що, здається, радість у ньому випарувала добру половину люті. Само собою оголошення, звісно ж, нічого не значило, але річ була в іншому: новина про одне лише його існування швидко облетить усе місто й уже завтра дійде до доктора Верасвамі. Що головніше: розійдуться чутки, що європейська спільнота публічно назвала доктора чорномазим. Елліс був просто в захваті. Решту вечора він буквально не зводив очей з дошки оголошень і з інтервалом у кілька хвилин тріумфально вигукував: «Буде тепер над чим покумекати маленьким мізкам череватого, еге? Буде цьому недоумку урок, щоб знав, якої ми насправді про нього думки. Ось це я розумію — спосіб поставити їх усіх на місце, еге?»

А тим часом Флорі підписав колективну скаргу на свого друга. Вчинив він це з тієї ж причини, з якої робив таке вже тисячі разів: через брак бодай крихітної іскри мужності, якої потребувала проста відмова брати в такому участь. Звісно ж, він міг би відмовитися, якби зрештою наважився, але відмова, безсумнівно, означала б сварку з Еллісом і Вестфілдом. А він так ненавидів сваритися! Подумати лише про все це гарчання, уїдливі глузування! Лише одна думка про таке змусила його здригнутися, відчути, як пульсує на щоці родима пляма, а в горлі відбуваються метаморфози, які приглушують голос і змушують його звучати винуватим. Тільки не це! Набагато легше було образити свого друга, розуміючи водночас, що той дізнається про це.

У Бірмі Флорі провів уже п’ятнадцять років. Досить для того, щоб навчитися ніколи не йти проти думки громадськості. Але насправді все почалося задовго до Бірми: в утробі матері, коли доля вирішила відзначити його родимою плямою на щоці. Він згадував перші напасті, що звалилися на його голову через цю пляму. Його перший день у школі, куди він потрапив у дев’ять років; пронизливі погляди, які вже за кілька днів переросли у вигукування інших хлопців; прізвисько «Синьомордий», яке причепилося до нього аж доти, поки один винахідливий віршомаз (згодом він став критиком у «Нації» і публікував там непогані статті) якось не вигадав такі рядки:

Відтоді прізвисько було змінено на «Мавпячі сідниці». Але на цьому все не закінчилось. У старших класах хлопці полюбляли ночами забавлятися тим, що вони прозвали «Іспанською інквізицією». Улюблене катування, коли хтось тримав жертву, схопивши мертвою хваткою, яку мали лише кілька ілюмінатів («Спешал Того»), поки хтось інший бив гострим каштаном, що теліпався на кінці цупкої мотузки. Але тут своєю поведінкою Флорі вдалося вчасно загладити потенційні висміювання. Він був відмінним брехуном і непоганим футболістом (дві речі, без яких досягти успіху в школі зась). На останньому семестрі навіть удостоївся честі з іншим «обраним» хлопцем тримати в «Спешал Того» шкільного поета, поки капітан команди гамселив того шипованим кедом за те, що бідолаху піймали за написанням сонета. Це був період формування його особистості.

Наступним кроком в його вихованні стала дешева третьосортна гімназія для юнаків. Злиденне місце із сумнівною репутацією. У доволі безглуздій манері тут наслідували традиції приватних закритих шкіл: величний дух англіканського віропідданства, крикет, латинські поеми. Був навіть шкільний гімн, який називався «Життя — це сутичка за м’яч», в якому Бог фігурував як Великий рефері. Але бракувало тут головної чесноти справжніх великих пансіонів: істинної жаги до навчання. У своїх знаннях хлопці максимально наближалися до невігластва. Жодні різки не могли вбити в їхні голови знання й змусити проковтнути відчайдушно нудну тарабарщину навчальної програми. До того ж нікудишні низькооплачувані вчителі абсолютно точно не були тим джерелом, з якого несподівано для себе бодай хтось може захотіти поглинути мудрість. Школу Флорі закінчив неоковирним молодим телепнем. І все ж таки навіть тоді в нього були певні здібності й він чудово усвідомлював це. Як і те, що ці здібності із превеликою імовірністю можуть накликати на нього неприємності. Звісно ж, він вирішив просто вгамувати їх. Хлопчик на прізвисько «Мавпячі сідниці» ніколи не досягне успіху, не вивчивши свій урок.

До Бірми Флорі потрапив, коли йому не виповнилося й двадцяти років. Добрі й люблячі батьки знайшли для нього місце в лісоторговельній фірмі. Далося їм це ой як нелегко. Довелося навіть сплатити страховку, яка була їм зовсім не по кишені, але згодом син віддячив їм сповна, раз на кілька місяців недбало відписуючи на їхні листи скупими карлючками. Свої перші пів року в Бірмі він провів у Рангуні, де мав спочатку пройти практику в конторі. Оселився в «камері» з чотирма однолітками, і всі п’ятеро відчайдушно поринули в розпусту. Але ж яку розпусту! Дудлили віскі, який потайки ненавиділи, дерли горлянки під акомпанемент фортепіано, виспівуючи біснуваті огидні недоумкуваті пісеньки, спускали сотні рупій на підстаркуватих єврейських повій з обличчями крокодилів. Це також був період формування особистості.

З Рангуна він одразу подався на Північ Мандалая. Там, у таборі посеред джунглів, йому малося видобувати деревину. Попри відсутність комфорту, самотність і майже найбільшу проблему Бірми — паскудну одноманітну їжу, — життя в джунглях виявилося не таким уже й кепським. У ті часи він був ще надто юним (тендітний вік, в якому хлопці ще поклоняються героям), тому швидко завів друзів серед колег. Розваг тут не бракувало: полювання, риболовля і, якщо пощастить, раз на рік поспішна поїздка до Рангуна під приводом візиту до стоматолога. Ох, якими ж радісними були ці поїздки! Набіги на книжкову крамницю Smart and Mookerdum за новими англійськими романами, вишукані вечері в «Андерсоні» з біфштексами й вершковим маслом, які прямували сюди, укриті льодом, майже тринадцять тисяч кілометрів, та, нарешті, старе славне пияцтво! Однак він був ще занадто юним, щоб збагнути наслідки такого стилю життя. Не міг він роздивитися, що попереду на нього чекають порожні роки, сповнені лише самотності й загнивання.

Флорі остаточно акліматизувався в Бірмі. Організм призвичаївся до дивних ритмів тропічних сезонів. Із року в рік, починаючи з лютого й аж до самого травня, сонце несамовито спопеляло землю, немов розлючене божество. На зміну йому на Схід приходив мусон: спочатку різкими шквалами, потім — рясними затяжними зливами. Здавалося, ані одяг, ані постіль і навіть їжа вже ніколи не зможуть просохнути. Проте прохолоди вони не приносили. Повсюди стояла задушлива, паруюча спека. На місці стежок, що простягалися низинами джунглів, утворювалися болота, а рисові поля наповнювала мулиста гноївка застояної води з різким мишиним смородом. У книжках і черевиках з’являлася пліснява. Оголені бірманці в крислатих капелюхах, сплетених із пальмового листя, бовтаючись по коліна у воді, орали буйволами рисові поля. Трохи згодом на поле виходили жінки із дітьми. Наставав час висаджувати зелені саджанці рису. Обережно, саджанець за саджанцем вони загортали зелені паростки в багнюку, орудуючи крихітними вилами. Весь липень і серпень дощі лили безперестанку. Аж раптом однієї ночі високо над головою, пронизливо гогочучи, пролітала зграя птахів: бекаси повертаються з Центральної Азії на Південь. Почувши їхній клич, дощі поступово вщухають, а повністю закінчуються в жовтні. Поля нарешті просихають, рис дозріває, а бірманські дітлахи забавляються грою в класики, адаптованою під місцеві реалії — замість камінців вони підкидують зернятка, і пускають повітряних зміїв під прохолодними осінніми вітрами. Починалася коротка зима. Час, в який, здавалося, Верхню Бірму переслідував привид Англії. Повсюди розросталися, хоч і не істинно англійські, проте дуже схожі на них польові квіти: пишно вбрані медоносними квітами кущі жимолості, польові троянди з тонким ароматом грушевих льодяників та навіть фіалки в темних закутках лісу. Сонце тепер блукає по небу низько, ночі леденять холодом, породжуючи на світанках білосніжні тумани, що пливуть долинами, немов пара величезних чайників. Ідеальна пора для полювання на бекаса та качку. У небі майорять незліченні міріади бекасів, з чагарників боліт з оглушливим гоготом зриваються зграї диких гусей, немов товарні потяги, що проносяться залізничним мостом. Дозрілі колоски рису заввишки по груди виблискують золотом, нагадуючи пшеницю. Закутані з головою бірманці плетуться на роботу, ховаючи від пронизливого холоду руки й жовті виснажені обличчя. Вийшовши на світанку, тепер доводиться пробиратися крізь оповиті туманом хащі з промоклої майже англійської трави й голих дерев, крони яких в очікуванні сходу сонця обліплюють мавпи. Вертаючи до табору посеред ночі крижаними лісовими стежками, у тумані звисаючими півмісяцями видніються величезні роги буйволів — місцеві хлопаки заганяють стада в стійла. У таборі на кожного чекає по три ковдри й пиріг із дичини замість одвічної курки. Після вечері можна всістися на колоду біля високого табірного багаття й за пляшкою пива обговорити успіхи в нещодавньому полюванні. Танцюючі червоні язики полум’я проливають світло на дальнє коло, на краю якого, зіщулившись від холоду, посідали кулі. Бідолахи надто соромляться попадатися на очі білим господарям, та все ж линуть до вогнища, наче пси, в надії зігрітися. Умостившись у ліжку під ковдрами, ледь чутно до вух доносяться оманливі звуки затяжного, проте тихого дощу. Легкими краплями з дерев на землю спадає роса. Це було справді гарне життя для молодиків, яких ще не обтяжували думи ані про майбутнє, ані про минуле.

Флорі, якому вже стукнуло двадцять чотири, якраз збирався у відпустку на батьківщину, коли в Бірмі спалахнула війна. Від військової служби він ухилився. У ті часи це було зовсім неважко зробити й здавалося цілком природним. Цивільне населення Бірми втішало себе теорією, згідно з якою «підтримати фірму» (яке чудове гасло, майже співзвучне з «підтримати Бірму») було виявом справжнього патріотизму. Думка була така поширена, що нерідко люди відчували неприязнь до чоловіків, які кидали робочі місця, щоб вступити до лав армії. Насправді ж Флорі від служби ухилився тому, що Схід вже повністю його розбестив. У нього не виникало жодного бажання проміняти віскі, своїх слуг і бірманських дівок на нудьгу учбових полігонів та виснажливі жорсткі марші. Війна вирувала розкатами грому десь далеко за обрієм. Подалі від небезпеки спекотна занехаяна країна потерпала від відчуття покинутості й нудьги. Флорі жадібно накинувся на читання, рятуючись від нестерпності свого буття в книжковому світі. Утомившись від парубоцьких утіх, він дорослішав і мимоволі вчився мислити самостійно.

Свій двадцять сьомий день народження він зустрів у лікарні, з голови до ніг вкритий огидливими виразками. Лікарі називали це болотною лихоманкою, проте було очевидно, що недугу спричинили надмірне вживання віскі й погане харчування. Флорі одужав, але ще довгих два роки на шкірі виднілися крихітні сліди ямок. Несподівано для себе він почав старіти й відчувати себе набагато старшим. Молодість скінчилася. Вісім років життя на Сході в лихоманках, самотності й безперервному пияцтві давали про себе знати.

Відтоді кожен наступний рік ставав дедалі самотнішим і нестерпнішим за попередній. Тепер усі його думки були отруєні ненавистю до духу імперіалізму, що оточував його. Механізм було запущено. Розум Флорі, хай як він намагався цього уникнути, поступово розвивався (одна з найбільших трагедій напівосвічених людей полягає саме в тому, що їхній розвиток відбувається із запізненням, у роки, коли вони вже встигнуть призвичаїтися до неправильного способу життя). Тепер перед ним відкрилася вся правда про сутність англійців та імперії. Британська Індія побудована на деспотизмі, — доволі доброзичливому, однак все ж таки деспотизмі, — кінцевою метою якого є таємне викрадення місцевих ресурсів. Проживаючи з англійцями на Сході, день за днем «насолоджуючись» товариством сахібів, Флорі накопичив стільки люті, що втратив будь-яку спроможність бути до них справедливим. Адже хай там як, а бідолахи були нічим не гірші за інших. Незавидна доля. Навряд чи це можна назвати вдалою угодою: витратити тридцять років на те, щоб отримувати мізерну плату на чужині, а потім повернутися на батьківщину з нікудишньою печінкою й спиною в решіточку (сліди від сидіння в плетених шезлонгах), щоб зрештою стати завсідником в якомусь зубожілому клубі. З іншого боку, немає жодних об’єктивних підстав й оспівувати сахібів. Побутує досить поширена думка, що чоловіки з «форпостів імперії» принаймні на щось здатні й чесно виконують доручену роботу. Маячня. Окрім науково-дослідних послуг, що надають для лісового департаменту, управління комунального господарства та ще кількох подібних відомств, у британських службовцях в Індії, які б сумлінно виконували свою роботу, немає жодної потреби. Мало хто з них віддається роботі так завзято й розсудливо, як пересічний поштмейстер провінційного англійського містечка. Насправді всю адміністративну роботу виконують місцеві підлеглі, а справжнім островом деспотизму є зовсім не чиновники, а армія. Маючи під боком ціле військо, чиновники разом із бізнесменами можуть без усяких зусиль спокійно будувати майбутнє, навіть будучи при цьому повними дурнями. А більшість з них якраз і є дурні. Недоумкуваті добропорядні бевзі, що тішаться й набивають ціну своїй тупості, ховаючи свої зади за чвертю мільйона багнетів.

Задушливий, спустошуючий світ, в якому потрібно виживати. Світ, в якому цензорують кожне слово, кожну думку. В Англії важко навіть уявити таку атмосферу. Там усі вільні. Ми відкрито продаємо свої душі й потайки викуповуємо їх в оточенні друзів. Та чи може існувати дружба, коли кожен білий чоловік — це гвинтик у колесах деспотизму. Свобода слова тут — поняття нечуване. Однак усі інші види свободи дозволені. Ніхто не перешкоджатиме вам стати п’яницею, гульвісою, боягузом, наклепником або ж розпусником. Робіть що завгодно, лише не думайте самостійно. Вашу думку щодо кожного бодай трохи важливого питання, диктує кодекс пука-сахіба.

Урешті-решт доводиться приховувати від інших, що в тобі кипить бунт, і це поступово отруює та роз’їдає, немов невиявлена хвороба. Рік за роком ти змушений киснути в нікчемних, здертих з романів Кіплінга, клубах; віскі по праву руку, рожевий «Пінкан» — по ліву; слухаючи й палко підтримуючи кожне сказане полковником Боджером слово, поки той розвиває теорію, згідно з якою «усіх цих клятих націоналістів слід зварити в киплячому маслі». Слухаєш, як твоїх туземних друзів називають «жирними маленькими бабу» й покірно погоджуєшся з таким влучним порівнянням; мовчки спостерігаєш, як тюхтії, в яких ще молоко на губах не обсохло, дають стусана своїм сивим слугам. Настає час, коли тебе спопеляє ненависть до своїх співвітчизників, і ти починаєш мріяти про заколот місцевих, в якому вся ця імперія потоне у власній крові. Та в усьому цьому нема ані крихти благородства, немає навіть щирості. Адже хіба насправді тебе так хвилює, що Британська Імперія деспотично знищує й експлуатує індійців? Ти переймаєшся лише тим, що позбавлений свободи вільно говорити про це. Ти — продукт тиранії, пука-сахіб, зв’язаний системою заборон міцніше, аніж раб кайданами або ж чернець обітницею.

Минав час і з кожним роком Флорі ставав дедалі відлюдькуватішим у світі сахібів, дедалі більше наражав себе на небезпеку, різко висловлюючись щодо будь-якої теми. Так він навчився жити у власному потаємному світі книжкових пригод і прихованих невимовлених думок. Навіть розмови з доктором насправді були розмовами із самим собою, адже той, хоч і був доброю людиною, мало що розумів зі сказаного. Але навмисне перенесення свого життя в підпілля — справа небезпечна. Життя вирує й треба вчитися приборкувати його потік, а не уникати. Ліпше бути тупоголовим пукка-сахібом, який гикає над склянкою, торочачи про минулі роки, аніж жити в тиші й самотності, шукаючи розради в таємних світах.

До Англії Флорі так ніколи й не повернувся. Пояснити цього він не міг, хоча й добре розумів, чому. Спочатку йому не давали змоги обставини: розпочалася війна; потім, після її закінчення, у його фірми так бракувало кваліфікованих працівників, що ще цілих два роки йому не надавали відпустки. Згодом нарешті він відчалив. Серце жадало знову побачити Англію, хоча він і побоювався цієї зустрічі, як бояться чоловіки постати перед очима гарненької дівчини, коли не встигають поголитися й привести себе до ладу. Із дому він поїхав ще хлопчиком, багатообіцяючим і гарним, попри його родиму пляму. Та зараз, перегорнувши лише десять років життя, він став легкодухим худющим п’янюгою, шкідливі звички й зовнішність якого перетворили його на дідугана. І все ж, до Англії його тягнуло. Зимовий пасат здіймав сріблясті хвилі, що котили корабель на Захід. Смачна їжа й аромат моря додали охлялому Флорі сил та наснаги. Раптом з’явилося забуте в застійному повітрі Бірми відчуття: він і досі молодий, усе ще можна почати спочатку. Він може затриматися на рік у цивілізованому суспільстві, знайти дівчину, яка б не сахалася його відмітини (насправді всебічно розвинену дівчину, а не підробно-взірцеву мемсахіб), одружитися з нею й витримати ще десять, можливо, навіть п’ятнадцять років у Бірмі. А потім він зможе нарешті піти у відставку, зібравши дванадцять-п’ятнадцять тисяч фунтів на безбідне існування. Цього має вистачити, щоб придбати невеличкий будинок за містом, обзавестись друзями, книжками, дітьми й худобою. Вони назавжди попрощаються з душком пука-сахібів. Він забуде Бірму, цю жахливу країну, яка мало не знищила його.

Діставшись Коломбо, виявилося, що на нього чекає телеграма. Троє його колег раптово померли від тяжкого ускладнення після малярії. Начальству було дуже незручно, але чи не міг би він терміново повернутися до Рангуна? Звісно ж, трохи згодом, за першої нагоди, йому обов’язково дадуть відпустку.

Проклинаючи свою вдачу, Флорі пересів на перший човен до Рангуна, там придбав квиток на потяг і вирушив до місця своєї каторги. Тоді контора базувалася ще не в Чаутаді, а в іншому містечку Верхньої Бірми. Слуги вже чекали його на пероні. Тепер їх у нього побільшало: дісталися в спадок від загиблого попередника. Так дивно було знову бачити всі знайомі обличчя! Ще якихось десять днів тому він на всіх вітрилах мчав до Англії, подумки вже був на батьківщині, а тепер він знову тут. Навколо ті ж самі зубожілі будівлі, оголені чорношкірі кулі, що здіймають галас навколо права нести багаж, і крики селян, які поганяють своїх буйволів просто по дорозі.

Несподівано він опинився серед доброзичливих землянистих облич: натовп слуг обступив його, підносячи подарунки. Ко Сла притягнув шкуру індійського замбара, Ба Пе, який тоді ще був зовсім хлопчиком, тицяв йому білку в плетеній клітці, інші індійці принесли трохи солодощів і гірлянду, сплетену з квітів календули. Повози, запряжені бичками, уже чекали на багаж. До будинку Флорі дістався у досить безглуздому вигляді із величезною гірляндою, що звисала із шиї. Холодне вечірнє сонце лагідно світило ламповим кольором. Біля воріт із крихітним серпом у руках зігнувся старий індієць, що неквапливо підстригав траву. Під сараєм жінка кухаря з іншими малійськими слугами навколішки молотили карі над кам’яною плитою.

У серці Флорі щось перевернулося. Це була одна з тих митей, коли людина усвідомлює, що в житті настають величезні зміни, але не на ліпше. Зненацька він збагнув, що в душі радий поверненню. Ця ще нещодавно ненависна йому країна, стала рідною, тут був його дім. Він прожив тут десять років, і кожна клітинка його тіла ввійшла в гармонію з бірманською землею. Усе, що розгорталося перед його очима — тепле жовте вечірнє сонце, старий індієць із серпом над травою, скрип коліс воза, чаплі, що білою стрічкою спускаються на воду, — усе це набагато рідніше його серцю, аніж Англія. Він пустив коріння, можливо, найглибше коріння у світі, у чужій країні.

Відтоді Флорі більше ніколи не просив надати відпустку додому. Помер його батько, за ним пішла з життя і мати. Сестри, сварливі жінки з кобилячими пиками, з якими вони ніколи не ладнали, повиходили заміж, і він майже втратив зв’язок з ними. Окрім книжок, з Європою його більше нічого не пов’язувало. Тепер Флорі зрозумів, що простим поверненням на батьківщину самотності не вилікуєш. Стара матінка Англія зустрічає своїх синів зі Сходу, відвівши їм на своїх просторах особливу ділянку пекла. Ох, ті старі обшарпані нудні руїни в Баті й Челтнемі! Страшні пансіонати-могильники, ущерть набиті напівмертвими колонізаторами Індії, які безупинно з останніх сил торочать про те, що сталося в Боглівола 88-го! Бідолахам добре відомо, як це — залишити своє серце в чужій ненависній країні. Для себе він ясно бачив лише один вихід: знайти когось, хто скрасить його життя в Бірмі, щиро розділить із ним потаємне життя, винесе із Бірми однакові з ним спогади. Когось, хто б любив Бірму так, як любив її він — і так само ненавидів. Когось, хто допоможе йому жити, нічого не приховуючи, нічого не замовчуючи. Когось, хто розумів би його, — істинного друга.

Друга. Чи, може, жінку? Ні, навряд чи жінку. Завести собі якусь місіс Лакерстін? Трикляту мем-сахіб, дошкульну й худорляву, що розпускає чутки, попиваючи коктейлі, та наганяє слуг, не здатну вивчити й слова мовою країни, в якій прожила вже понад двадцять років? Боже, змилуйся, тільки не це!

Флорі перехилився через хвіртку. Місяць поволі зникав за темною стрічкою джунглів, та собаки ще продовжували на нього вити. На думку спала цитата Гілберта, досить заяложена й пустувата фраза, проте зараз досить доречна. Щось про «роздуми над складністю свого душевного стану». Гілберт-Гілберт... Обдарований сучий син. Чи всі його тривоги просто зводилися до цього? Заплутане малодушне скиглення народженої в золотих пелюшках юної леді. Та, може, він був звичайним ледацюгою, який знічев’я вигадував, над чим би потужити? Піднесена місіс Вїтіттерлі? Гамлет тільки прозою? Можливо. Та якщо й так, чи приносить це хоч якусь полегшу? Навряд чи, адже, мабуть, у цьому відчувається власна провина: спостерігати за тим, як ти пливеш за течією, поступово тліючи в безчесті й непростимій марноті буття, весь час усвідомлюючи, що десь всередині тебе є нагода стати гідною людиною.

Великий Боже, збережи нас від жалю до себе! Флорі повернувся на веранду, узяв у руки рушницю і, злегка здригнувшись, знову прицілився в бродячого хориста. Дзвінко прогримів постріл, куля зарилася в землю майдану, оминувши мішень. На плечі Флорі палав яскраво-багряний синець. Пес перелякано заскиглив і накивав звідти п’ятами. Відбігши на п’ятдесят метрів і зручно вмостившись на новому місці, продовжив свою ритмічну серенаду.