Бірманські будні

Розділ десятий

Насправді Ко Сла тривожився передчасно. Навіть на десятий день знайомства з Елізабет Флорі навряд чи став їй ближчий ніж у день їхньої першої зустрічі.

Більшість європейців були змушені податися в джунглі, тому Флорі випала нагода майже одноосібно розважати дівчину ці десять днів.

Та й він, чесно кажучи, не мав жодного права тинятися в конторі без діла, знаючи, що о цій порі року робота із заготівлі деревини аж кипить. За його відсутності під пильним наглядом некомпетентного наглядача (напівіндуса, напівєвропейця) в таборі все полетіло шкереберть. Збрехавши, що в нього напад лихоманки, Флорі лишився в Чаутаді. Навіть попри відчайдушні листи свого заступника, які той майже щодня строчив й описував чергові біди: один зі слонів занедужав, зламався двигун тягача вузькоколійної залізниці, на якому перевозили колоди тикових дерев до річки, п’ятнадцять кулі дали драла. Але Флорі продовжував вигадувати приводи, щоб затриматися в Чаутаді якомога довше. Не міг він повернутися в табір, поки Елізабет була тут. Йому конче треба було повернути ту невимушену захопливу дружню атмосферу, що зародилася під час їхньої першої зустрічі.

Так, вони справді зустрічалися щоранку, щодня й щовечора. У клубі щовечора вони розігрували одну партію в теніс. Цієї пори року Лакерстіни в партнери не годилися: тітка була занадто млявою, а дядько — надто роздратованим. Відтак усі четверо збиралися в лаунджі за партією в бридж або ж світською бесідою. І хоча Флорі годинами спілкувався з Елізабет, нерідко й без свідків, усе ж ні на мить не міг розслабитися поруч з нею. Однак, попри те, що спілкування було навдивовижу легким, — зазвичай це були теревені про всілякі дурниці, — прірва між ними збільшувалася. У присутності Елізабет він був дуже скутим, з голови ніяк не міг викинути свою родиму пляму. Голене двічі на день підборіддя пекло й свербіло, а тіло страждало від браку віскі й тютюну. Біля неї Флорі намагався майже не вживати ні першого, ні другого. Але цих десяти днів не вистачило, щоб бодай трохи наблизити їхні стосунки до таких, яких він прагнув.

Чомусь Флорі не вдавалося поговорити з нею так, як йому б того хотілося. Поговорити, просто поговорити! Наче дрібниця, але така важлива! Проживши вже пів життя в гіркій самотності, в оточенні людей, які кожну твою справжню думку про будь-що на землі вважають богохульством, потреба в простій людській розмові стає найбільшою з усіх потреб. Однак з Елізабет про серйозні речі поговорити не вдавалося. Наче якесь прокляття, яке кожну розмову зводило до порожньої клубної балаканини: грамофонні платівки, собаки, тенісні ракетки... Здавалося, ні про що інше вона говорити просто не хотіла. Варто йому було лише порушити тему, яка мала б хоч якусь значущість, Елізабет одразу намагалася зіслизнути з неї, у голосі з’являлися інтонації ображеної дівчинки, яка «не хоче так гратися». Її літературний смак ледь не довів його до розпачу. Але ж вона ще така юна, нагадував собі Флорі, і розпивала біле вино за розмовами про Марселя Пруста під пишними кронами паризьких платанів. Із часом вона, безсумнівно, зрозуміє його, і тоді їхні стосунки нарешті стануть дещо теплішими й довірливішими. Можливо, йому просто ще не вдалося завоювати її довіру.

Був у Флорі один недолік: йому катастрофічно бракувало такту. Як і більшість чоловіків його віку, які так і не одружилися, він ліпше уживався з ідеями, ніж із живими людьми. Попри всю поверхневість їхніх балачок, він почав час від часу дратувати Елізабет. Не тим, про що саме він говорив, а тим, що мав при цьому на увазі. Між ними виникло помітне напруження, яке дедалі частіше ледь не доводило до сварок. Коли зустрічаються двоє людей, де один багато років проживає в певній країні, а другий щойно прибув сюди — перший обов’язково бере на себе роль гіда й провідника. Це були перші дні знайомства Елізабет з Бірмою і, звісно ж, Флорі визвався за персонального перекладача, коментуючи й пояснюючи все підряд із будь-якого приводу й без. І все, що він говорив, точніше те, як він це говорив, збурювало в Елізабет ледь помітний, але насправді глибокий внутрішній протест. Коли Флорі розповідав про тубільців, то майже завжди нахвалював їх. Годинами міг захоплено торочити про бірманські звичаї та дивовижні особливості східного народу; у цьому він зайшов так далеко, що порівняв їх з англійцями не на користь останніх, що дуже занепокоїло дівчину. Адже що б там не казали, а тубільці — це всього лише тубільці. Звісно, цікавий, але зрештою лише «підданий» народ, нижча раса із чорними обличчями. Його ставлення до них було аж надмірно толерантним. Однак Флорі, на жаль, так і не збагнув, чим саме спровокував до себе таку ворожість. Адже йому хотілося, щоб вона полюбила Бірму так, як любив її він, а не дивилася на неї байдужим, без найменшого інтересу поглядом мемсахіб! Він геть забув, що більшості людей вдається почуватися в чужій країні комфортно лише зневажаючи корінне населення.

Флорі надто перегнув зі своїм бажанням викликати в неї інтерес до азійців. Наприклад, він намагався спонукати Елізабет вивчити бірманську мову, але нічого не вдалося. Місіс Лакерстін пояснила їй, що бірманською розмовляють лише жінки-місіонерки, а добропорядним леді для розбірок на кухні вистачає й урду. Таких дрібних розбіжностей в їхніх поглядах було не злічити. В її голові оселилася нечітка, але наполеглива думка: він дотримується не гідних англійця поглядів. Також вона чудово зрозуміла, що Флорі просить її захоплюватися бірманцями, ледь не вклонятися їм. Захоплюватися людьми з чорними обличчями, майже дикунами, від одного лише вигляду яких вона не переставала здригатися!

Цю тему порушували в безлічі ситуацій. Наприклад, Флорі й Елізабет прогулювалися дорогою, а назустріч їм йшла компанія бірманців. Вона ще не встигла звикнути до цього видовища, а вже дивилася на них із цікавістю й відразою одночасно, а потім говорила Флорі, як, власне, сказала б і будь-кому іншому:

— Які ж потворні ці люди, чи не так?

— Ви гадаєте? А мені от вони завжди здавалися доволі чарівними. Які ж у них доладні тіла! Лише гляньте на плечі цього хлопчини — бронзова статуя. А тепер уявіть, яке б кумедне видовисько на вас чекало в Англії, якби наші співвітчизники теж вирішили гуляти вулицями напівоголеними.

— Але в них такі огидні форми голів! Витягнуті, немов у кішки. А цей нахил чола? Додає їм направду войовничого вигляду. Пам’ятаю, якось читала в журналі статтю про форму голови людини. Там ішлося про те, що особа з похилим чолом — злочинний тип.

— Оце ви загнули! Близько половини людей у світі мають такий самий лоб.

— О, ну якщо рахувати кольорових — то звичайно!

Або інший приклад: пройде поруч плетениця жінок, що направилися до криниці — дужі мідно-коричневі селянки, які несуть на головах важкі горщики з водою, перебираючи м’ясистими сідницями. Бірманки викликали в Елізабет відразу більше ніж чоловіки; вона відчувала свою спорідненість із ними й ненавиділа цих чорних істот за те, що мала спільну з ними статеву належність.

— Які ж вони огидні! Такі дебелі, немов якісь тварини. Як гадаєте, хтось узагалі може вважати цих жінок привабливими?

— Так, гадаю їхні чоловіки так і роблять.

— Ну, можливо, вони. Але ця чорна шкіра... Не уявляю, як із нею можна звикнутися!

— Знаєте, із часом до неї справді звикаєш. Ба більше, є думка, гадаю, доволі правдива, що через кілька років, проведених у цих країнах, коричнева шкіра здається природнішою, ніж біла. Утім, вона і є природнішою. Візьміть світ загалом — бути білим куди дивніше.

— Які у вас оригінальні погляди!

І далі в тому ж дусі. В усіх його словах Елізабет відчувала постійне невдоволення й нечестивість. Особливо це було помітно того вечора, коли Флорі просто біля воріт клубу дозволив містерові Френсісу й містерові Самуелю, цим брудним напівкровкам, утягнути себе в розмову.

Так сталося, що Елізабет дісталася клубу на кілька хвилин раніше за Флорі і, почувши його голос біля воріт, вирішила обійти тенісну сітку, щоб швидше зустрітися. Двоє метисів, загнавши Флорі в кут, дивилися на нього очима псів в надії, що господар пограється з ними в м’ячик. Найбільше було чути Френсіса — худорлявого емоційного чоловіка кольору пожовклого сигарного листка, сина жінки з Південної Індії. Самуель, мати якого була з каренів, мав блідо-жовтий колір шкіри й руде волосся. Обидва були одягнені в зашмугляні лляні костюми й величезні топі, під якими їхні стрункі тіла схожі були на стебла мухоморів.

Елізабет підійшла якраз вчасно, щоб прослухати уривки із грандіозної та непростої біографії. Розмова із білими чоловіками, розмова здебільшого про самого себе, була в житті Френсіса великою втіхою. І коли зрідка, не частіше кількох разів на рік, йому випадала нагода зустріти європейця, готового його послухати, історія життя Френсіса виливалася з нього невпинним потоком. Гунявим і співучим голосом він випалював майже речитативом:

— Про свого батька, сер, я мало що пам’ятаю, але він був страшенним холериком із величезною бамбуковою палицею, якою частенько лупцював мене, мого маленького зведеного брата й наших матерів. А коли траплялася нагода єпископові завітати до нас, мені й моєму маленькому зведеному брату казали одягнутися в лонджі й гратися серед інших бірманських дітей, щоб ніхто не зрозумів, що ми — його діти. До сану єпископа, сер, мій батько не доріс. Чотири рази за двадцять вісім років він змінював конфесію. Та й китайську рисову самогонку дудлив дай Боже, ставав від неї просто скаженим. Це й зіпсувало продажі його буклета за кордоном. «Скверна алкоголю», чули? Рангунське видання «Баптистська преса». Ціна — одна рупія і вісім анн. Мій маленький зведений брат помер одного спекотного дня, постійно кашляв, кашляв...

Двоє метисів помітили Елізабет, одразу ж скинули свої капелюхи і, розплившись у сяючій усмішці, уклонилися. Уже кілька років їм не доводилось заговорити до справжньої англійки. Боячись, що тепер його можуть перервати й розмова обірветься, Френсіс вибухнув ще несамовитішим потоком:

— Доброго вечора вам, мадам, доброго вечора, доброго вечора! Знайомство з вами — найбільша честь, мадам! Погода цими днями дуже спекотлива, чи не так? Але для квітня це нормально. Сподіваюся, тропічна пітниця не сильно вас замучила? Товчений тамаринд на уражене місце — найліпші ліки. Я сам щоночі страждаю. Дуже поширена хвороба серед європейців.

Слово «європейців» він промовив так, ніби говорить це містер Чоллоп просто зі сторінок «Мартіна Чаззлвіта». Обмірюючи цих двох холодним поглядом, Елізабет мовчала. Про те, що чи хто стояв перед нею, вона мала дуже неясне уявлення, але те, що заговорити до неї з їхнього боку було виявом надмірного нахабства, вона знала точно.

— Дякую, я запам’ятаю про тамаринд, — відповів за неї Флорі.

— Особливий рецепт славетного китайського лікаря, сер. А ще, шановні сер і мадам, дозвольте зауважити, що носити у квітні лише крислатого фетрового капелюха з подвійною тулією нерозсудливо. Тубільцям що? Їхні черепушки й не таке витримають. А от нам тут постійно загрожує сонячний удар. Для європейського черепа це сонце смертоносне. Але я, напевно, затримую вас, мадам?

Останнє він промовив засмученим тоном. На цьому Елізабет остаточно вирішила третирувати цих недоєвропейців. Як Флорі може дозволяти їм до себе звертатися та ще й підтримувати розмову! Розвернувшись і прямуючи назад до тенісного корту, вона підняла ракетку й зробила в повітрі удаваний удар, щоб нагадати Флорі, що матч затримується. Зрозумівши цей натяк, він неохоче поплівся за нею. Хоча бідолаха Френсіс і встиг йому добре набриднути, та отак залишати його Флорі не хотілося.

— Мушу йти, — сказав він. — Гарного вечора, Френсісе. Гарного вечора, Самуеле.

— Гарного вечора, сер! Гарного вечора, мадам! Гарного вечора Гарного вечора вам! — віддаляючись повторювали вони й розмахували своїми велетенськими капелюхами.

— Хто вони такі? — запитала Елізабет, щойно Флорі підійшов до неї. — Такі дивні створіння! Я бачила їх у церкві цієї неділі. Один з них майже білий, але ж він точно не англієць, чи не так?

— Ні, вони євразійці — сини білих батьків і тутешніх матерів. Жовтопузи — так ми жартома називаємо їх.

— Але що вони тут роблять? Де живуть? Чи виконують якусь роботу?

— Якось перебиваються на базарі. Френсіс, якщо не помиляюся, допомагає з паперами індусові-лихварю, а Самуель — кухарем. Якби не милостиня місцевих, гадаю, уже б давно сконали з голоду.

— Що? Тобто ви хочете сказати, що вони випрошують подачки в місцевих?

— Гадаю, що так. Тут це досить легко зробити. Бірманці люблять рятувати інших від голоду.

Нічого такого Елізабет раніше не чула. Звістка про те, що чоловіки, які хоч і частково, але були білими, живуть майже в злиднях серед аборигенів, шокувала її так, що ледь не збила з ніг. На півдорозі до корту вона зупинилася, що затримало партію на кілька хвилин.

— Боже, який жах! Тобто який негідний приклад! Це майже так принизливо, аби хтось з нас так пустився берега. Хіба не можна щось зробити для цих двох? Назбирати якусь суму й відіслати їх кудись звідси? Ну або ще щось...

— Боюся, це не дуже допоможе. Куди б вони не подалися, на них усюди чекає та сама доля.

— Але чому ж їм не знайти якусь достойнішу роботу?

— Сумніваюся, що це можливо. Розумієте, таким євразійцям — чоловікам, яких виховували на базарі, і які не мають жодної освіти — від початку нічого не світить. Європейці гидуватимуть і палицею до них торкнутися, тому їм і відмовляють навіть у найнижчих державних посадах. Їм не лишається нічого, окрім як просити милостиню. Або ж вони відмовляться від усіх претензій на європейську кров. Але на це сіромахи ніколи не наважаться, адже крапля білої крові — єдина їхня цінність. Бідолашний Френсіс, щоразу, коли бачу його, звітує про свою пітницю. Подейкують, що тубільці не страждають від тропічної лихоманки. Це, звісно ж, нісенітниці, але люди в це вірять. Те ж саме і з сонячним ударом. Вони носять ці величезні топі, щоб нагадати всім про свої європейські черепи. Своєрідний родинний герб незаконнонароджених байстрюків.

Відповідь Елізабет не задовольнила. Як і завжди, відчувалася її ница симпатія до напівкровок. Зовнішність цих двох чоловіків викликала в неї особливу неприязнь. Тепер вона їх чітко класифікувала: вони мали вигляд, як італьяшки. Нікчемні мексиканці, італійці й інші макаронники, яким у фільмах завжди дістається роль поганців.

— Мають жахливий вигляд, так? Схожі на дегенератів. Такі худорляві, занедбані й плазуючі; на обличчях і натяку на чесність чи благородство нема. Я правильно розумію, що ці євразійці — яскравий приклад виродженців? Кажуть, що метиси завжди успадковують найгірше з обох рас. Це правда?

— І гадки не маю. Більшість євразійців навряд чи можна назвати вдалим зразком змішування крові. Та й з їхнім вихованням важко зрозуміти, якими б вони могли стати. Але ми надто жорстокі до них. Завжди говоримо про них так, ніби ті виросли з-під землі, наче гриби, одразу з усіма своїми вадами. Однак зрештою ми несемо відповідальність за їхнє існування.

— Відповідальність за їхнє існування?

— Ну, розумієте, у них усіх є батьки.

— А... Ви про це... Так, але, наприклад, конкретно ви не несете відповідальності. Я хочу сказати, що лише дуже нікчемний чоловік стане.... ем-м-м-м... вступати бодай в якісь стосунки з азійкою, чи не так?

— Так, звісно. Але, здається, батьки обох з них були панотцями й мали священний сан.

Флорі згадав Розу Мак-Фі, метиску, яку він спокусив у Мандалаї 1913 року. Те, як він нісся до її будинку, прокрадаючись у повозі із заштореними віконцями; кучеряві, немов штопор, локони Рози; її стару матір — зморену бірманку, яка пригощала його чаєм у темній вітальні, обставленій горщиками з квітами папороті й плетеним диваном. Згадав і те, як кинув її, і те, як згодом перестав навіть відкривати її листи з погрозами та мольбами, написаними на напарфумленому поштовому папері.

Після тенісу Елізабет повернулася до теми Френсіса та Семуеля.

— Ці двоє євразійців... З ними хтось тут товаришує? Можливо, запрошує в гості чи щось на кшталт того?

— Боже милостивий, ні. Вони абсолютні ізгої. Насправді навіть заговорити з ними — це вже геройський учинок. Більшість з нас лише вітається з ними, а Елліс і того не зробить.

— Але ж ви з ними розмовляли.

— Що ж, іноді я порушую правила. Пука-сахіб навряд би був помічений за розмовою із ними. Але розумієте, іноді, коли набираюся досить хоробрості, намагаюся трішки побути не пука-сахібом.

Необачне зауваження. Елізабет уже встигла познайомитися зі словом «пука-сахіб» і всіма його значеннями. Це невдало кинуте зауваження лише підкреслило різницю в їхніх світоглядах, зробивши її чіткішою. Погляд, який вона кинула на нього, був майже ворожим і дивовижно жорстким; попри її квітучу молодість і ніжну, як пелюсток, шкіру, обличчя Елізабет іноді могло мати дуже суворий вигляд. Надмірної холоднокровності додавали модні окуляри в роговій оправі. Дивовижна річ ці окуляри. Іноді вони говорять більше ніж самі очі.

Ситуація не змінювалася: Флорі не вдавалося ані зрозуміти, ані завоювати її довіру. Зовні принаймні все видавалося мирним. І хоча іноді він продовжував її дратувати, те приємне враження, яке він створив того першого ранку, ще не вивітрилося. Неймовірно, але дівчина й досі не помічала його родимої плями. На деякі теми вона навіть із задоволенням продовжувала з ним розмовляти. Наприклад, про полювання, розповідями про яке вона й досі захоплювалася, що було вкрай нетиповим як для дівчини. Або ж коней, хоча тут він був менш обізнаний. Вони навіть домовилися, що трохи згодом, коли він все ретельно підготує, вони разом вирушать на полювання. Обоє з нетерпінням чекали подорожі в джунглі, хоча в кожного на те була своя причина.