Бірманські будні

Розділ п’ятнадцятий

Увійшовши до клубу, Флорі застав Лакерстінів в поганому гуморі. Місіс Лакерстін, як завжди, зайняла найліпше місце під опахалом і гортала журнали, вивчаючи, скільки коштів щороку витрачають на утримання королівської родини, і список громадян, які мають дворянський титул у Бірмі. Вони посварилися з чоловіком, який щойно діставшись клубу, продемонстрував відкриту непокору, замовивши собі «подвійну фішку» (джин із содовою) і тепер ігнорував її за читанням «Пінкена». Елізабет у задушливій бібліотеці на самоті гортала сторінки старого номера «Блеквуда».

Після розставання з Флорі, з Елізабет трапилася огидна пригода. Коли вона вийшла з ванни й саме збиралася одягатися до вечері, до кімнати раптом забіг її дядечко буцімто ще трохи послухати про сьогоднішнє полювання. Він почав торкатися її ноги в спосіб, який просто неможливо було зрозуміти хибно. Елізабет охопила паніка. Вона вперше побачила те, що деякі чоловіки можуть кохатися зі своїми племінницями. Вік живи — вік учись. Містер Лакерстін спробував звести все на жарт, та був надто незграбний і п’яний, щоб йому це вдалося. Йому надзвичайно пощастило, що дружина була далеко й нічого не чула, інакше скандал би вийшов неабиякий.

Вечеря після цього інциденту була дуже напружена. Містер Лакерстін був явно не в дусі. Яке паскудство! Ці жінки корчать із себе бозна-що, не даючи гарно провести час! Дівчина була досить симпатична й нагадувала пікантні картинки з «Паризького життя»... І, чорт забирай, хіба не його коштом вона тут живе? Яке стидовисько. Елізабет у цей час розмірковувала про складне становище, в якому опинилася. Не маючи жодного джерела доходу, у неї не було й іншого житла, окрім дому її дядечка. Вона здолала майже тринадцять тисяч кілометрів, щоб дістатися сюди. Навіть уявити страшно, що лише через два тижні її перебування тут, будинок її дядька зачинить перед нею двері.

Усе це додавало залізної впевненості щодо того, у чому вона раніше мала сумніви: якщо Флорі попросить її руки, — а він це зробить, тут сумніватися нічого, — вона скаже «так». За інших обставин Елізабет, цілком можливо, зробила б інший вибір. Сьогодні вдень під чарами тієї чудової захопливої, цілковито «гарненької» пригоди вона відчула до Флорі щось схоже до любові. Але навіть після того, як Елізабет побачила його таким, скидалося на те, що сумніватиметься вона ще не раз. Адже стосовно Флорі завжди з’являлися якісь сумніви: його вік, родима пляма, його дивакуватий норовливий спосіб вести розмову, коли він ставав таким зарозумілим, що переходив на тарабарщину, яка тривожила Елізабет. Бували дні, коли вона відверто недолюблювала його. Але зараз витівка її дядечка змішала всі карти. Хай би чого їй це коштувало, треба якомога швидше втекти з цього дому. Так, безсумнівно, вона прийме пропозицію Флорі, щойно він освідчиться їй!

Ще з порога бібліотеки Флорі вже побачив відповідь Елізабет в її очах. Вона була набагато ніжнішою й поблажливішою, ніж він звик її бачити. Одягнена вона була в ту саму бузкову сукню, що й першого дня їхнього знайомства, і цей безмовний знак додав йому сміливості. Здавалося, це наблизило Елізабет до нього, забравши ту відчуженість і манірність, які інколи дратували його.

Він узяв до рук розгорнутий перед нею журнал, зробив якесь зауваження щодо написаного й розпочав їхню звичну тривіальну бесіду, якої так рідко вдавалося уникнути. Просто дивовижно, з якою силою комунікативні звички виявляються за будь-якої розмови. Однак бесіда не завадила їм якимось чином перейти до дверей, потім на вулицю, і нарешті — до ароматного куща тропічного жасмину, що ріс біля тенісного корту. Цієї ночі була повня. Немов розпечена до білого жару монета, місяць сліпив очі й стрімко плив у димчасто-блакитному небі, яким дрейфувало кілька кульок жовтуватих хмар. Зірок не було видно. Кущі кротону, огидні удень, немов розбитий жовтяницею лавр, у місячному сяйві були, наче рвані чорно-білі фантастичні гравюри. У кінці подвір’я за огорожею дорогою прогулювалися двоє кулі-дравідів й відблискували своїми білими робами. Легкий прохолодний вітерець носив у повітрі запах жасминового цвіту. Підсилений вночі, він бив у ніс нестерпним ароматом дешевої парфумерії з копійчаного торговельного автомата.

— Лише погляньте на цей місяць! — мовив Флорі. — Як біле сонце. Яскравіший за наше британське зимове світило.

Елізабет звела очі на гілки жасмину, які місяць, здавалося, перетворив на срібні пруття. Світло лягло всюди товстим і важким шаром, покривши й землю, і грубу кору дерев, немов огниста сіль. Здавалося, кожний пелюсток тримає на собі важку, як сніг, перину місячного сяйва. Навіть Елізабет, байдужа до таких речей, була вражена красою цієї ночі.

— Чарівно! Удома такого місячного сяйва ніколи не побачити. Воно таке... таке... — жодного прикметника, окрім «яскраве» на думку не спадало, то ж вона замовкла. Як і Роза Дартл, вона теж, хоча й із зовсім іншої причини, мала звичку свої речення обривати на півслові.

— Так, старий місяць старається як може в цій країні. Але як лише смердить це дерево, ви згодні? Триклятий тропічний чагарник! Терпіти не можу дерев, що квітнуть і квітнуть цілий рік. А ви?

Він перестрибував з теми на тему, тягнучи час, поки кулі не заберуться геть. Нарешті дочекавшись слушної миті, він обійняв Елізабет за плечі, повернув до себе й пригорнув. Обличчям дівчина припало до його грудей, а її коротке волосся лоскотало Флорі губи. Він ніжно торкнувся рукою її підборіддя, притягуючи гарненьке личко назустріч своєму. Елізабет була без окулярів.

— Ви дозволите?

— Так.

— Я маю на увазі, ви дозволите мені наблизитись до вас із цим? — запитав він, розвернувшись до неї щокою з родимою плямою. Він не міг поцілувати її, не запитавши.

— Так, так. Звісно ж, так!

За мить їхні губи злилися в поцілунку, і Флорі відчув, як ніжні руки обвивають його шию. Хвилину чи навіть більше вони стояли тіло до тіла, вуста до вуст, притиснувшись до гладенького стовбура тропічного жасмину. Нудотний запах дерева перебивав аромат волосся Елізабет. Навіть зараз, коли вона нарешті була в його обіймах, цей тропічний запах нагадував йому про їхню віддаленість з Елізабет. Це дерево символізувало для нього прірву між ними, наповнену його усамітненням, таємницями й змарнованими роками. Чи вдасться колись донести до неї, чого саме він очікує від їхнього шлюбу? Флорі відірвався від неї й ніжно притулив до дерева, розглядаючи її обличчя, яке зараз, хоч місяць був і позаду неї, бачив як ніколи ясно.

— Ви знаєте, мабуть, безглуздо навіть спробувати пояснити вам, що ви для мене значите. «Що ви для мене значите!». Ох ці недолугі фрази! Ви не знаєте, просто не можете знати, як сильно я вас люблю! Та я все ж таки спробую пояснити. Я стільки всього повинен вам сказати! Чи ліпше нам повернутися до клубу? Нас можуть кинутися шукати. Продовжмо на веранді?

— У мене не сильно скуйовджене волосся? — запитала вона.

— Воно має просто чарівний вигляд.

— Прошу вас, якщо таки скуйовджене, розгладьте його.

Елізабет схилила до нього голову, він ніжно розгладив її прохолодне волосся рукою. Те, як вона нахилила до нього голову, викликало в нього дивне відчуття інтимності, набагато красномовніше за поцілунок, наче він уже був її чоловіком. О Боже, він просто має взяти її за дружину! Тепер у цьому не було жодних сумнівів. Його життя зможе врятувати лише шлюб із нею. Ще мить і він попросить її руки. Вони повільно пройшли крізь кущі кротону й повернулися до клубу. Він усе ще обіймав її.

— Можемо поговорити на веранді, — повторив він. — Якось так вийшло, що ми з вами ніколи насправді й не говорили. Боже правий, ви навіть не уявляєте, як я мріяв усі ці роки про когось, із ким міг би поговорити так, як розмовляю з вами! Не помічаючи ні часу, ні когось навколо! Але це звучить неймовірно нудно. Не так я маю все сказати. Вибачте, але я змушений попрохати вас перенести цю розмову.

На слові «нудно» вона заперечливо промугикала.

— Ні-ні, це справді нудно, я чудово все усвідомлюю. Ми, так би мовити, англо-індійці, завжди видаємося нудьгарями. Тому ми такі і є, хоч і не винні в цьому. Як би вам пояснити? Усередині нас живе демон, що вічно спонукає щось розповідати. Ми носимо важкі спогади, якими прагнемо поділитися, та якось ніколи не виходить. Це ціна, яку платимо за приїзд до цієї країни.

Двері веранди було причинено, тому завадити їм ніхто не міг. Елізабет сіла, поклавши руки на маленький плетений стіл, а Флорі продовжував намотувати верандою кола, запхавши руки в кишені пальта: то ступав у місячне світло під східним карнизом веранди, то повертався назад у затінок.

— Я щойно сказав, що кохаю вас. Кохання! Слово, яке повторюють стільки разів, і яке вже давно втратило значення. Але дозвольте мені пояснити. Сьогодні, коли ми були на полюванні, ви стояли поруч, а я думав: «Господь милосердний! Нарешті я зустрів ту, з якою можу розділити своє життя. По-справжньому розділити, по-справжньому жити разом». Розумієте...

Він справді збирався освідчитися їй і більше не зволікати з цим. Але потрібні слова ніяк не йшли. Натомість він усвідомив, що самозакохано продовжує насолоджуватися своєю промовою. Та зупинитися не міг. Надважливим для нього було зараз донести Елізабет, яким саме було його життя в цій країні, як нестерпно ранила самотність і як він хоче, щоб вона врятувала його від неї. Та це було диявольськи важко пояснити. Диявольськи нестерпно страждати від болю, якому ще не знайшли визначення. Благословенні ті, хто страждає лише від класифікованих хвороб! Благословенні бідні, хворі, закохані. Принаймні інші люди знають, що з ними відбувається, і можуть співчутливо слухати їхні бідування. Але хто здатен збагнути, якого болю завдає усамітнення, якщо сам не пройшов через це? Елізабет мовчки спостерігала за Флорі, який то виходив, то знов заходив у місячне сяйво, що сріблило його шовкове пальто. Її серце все ще калатало від поцілунку, однак думки блукали, хоч він і продовжував говорити. Чи збирається він освідчуватися? Чому ж він тягне із цим! Краєм вуха вона почула, що той говорить щось про самотність. А, ну звісно! Це він про те, яким самотнім і нудним їй здасться життя в джунглях після їхнього одруження. Йому зовсім не варто цим перейматися. Можливо, іноді в джунглях справді можна занудьгувати. Така глухомань: ані кінотеатрів, ані танців, ні з ким, окрім одне з одним, і не поговорити, вечорами нічим себе зайняти, окрім читання, — а от це справді нудно. Та можна придбати грамофон. А як лише зміниться життя в Бірмі, коли сюди дійдуть портативні радіоприймачі! Вона якраз збиралася сказати йому це, коли він додав:

— Сподіваюся, я доніс до вас свої думки? У вас склалася картина життя, на яке ми тут приречені? Чужинці, самітництво, меланхолія! Чужі дерева, чужі квіти, чужі пейзажі, чужі обличчя. Усе це чужинне, як інша планета. Але розумієте... саме те, що я намагався вам весь цей час сказати... Розумієте, усе може бути не так погано. Життя на іншій планеті може стати дивовижно цікавим і натхненним, якщо знайти людину, з якою його розділити. Людину, яка подивиться на цю планету майже твоїми ж очими. Бірма стала для мене, як і для більшості з нас, відлюдним пеклом, і все ж вона може бути і раєм, якщо знайти когось. Та боюся, що все це звучить якось безглуздо.

Флорі зупинився біля столу й узяв її руку. У напівтемряві він бачив лише блідий, неначе пуп’янок квітки, овал її обличчя. Проте лише один дотик до її руки миттю дав йому збагнути, що вона не зрозуміла й слова зі сказаного. Та й як би вона це зрозуміла? Даремно він розвів цю безладну балаканину! Треба було просто сказати: «Ви вийдете за мене?» Наче життя їм буде мало наговоритися! Він узяв її за іншу руку й ніжно потягнув, змушуючи підвестися.

— Пробачте мені за всю цю маячню, яку я тут наговорив.

— Усе гаразд, — нечітко пробурмотіла вона в очікуванні, що він ось-ось її поцілує.

— Ні, такі балачки — це справжня нісенітниця. Деякі речі можна пояснити словами, деякі — ні. Крім того, це було справжнім нахабством — стільки часу бідкатися вам і жалітися. Але насправді я намагався до чогось підвести. Я хотів запитати про: ви вий...

— Елізабе-е-е-е-е-е-ет!

Із клубу почувся пронизливий меланхолійний голос місіс Лакерстін.

— Елізабет! Де ти, Елізабет?

Очевидно, вона була вже біля вхідних дверей і за мить мала опинитися на веранді. Флорі притягнув Елізабет до себе й поспіхом поцілував. Потім звільнив її із своїх обіймів, усе ще тримаючи за руки.

— Поквапмося, часу вистачить. Просто скажіть: ви вийд...

Але це речення так і не встиг закінчити. Тієї ж миті під його ногами сталося щось надзвичайне! Підлога розступилася, немов бурхливе море, захиталася, і Флорі каменем повалився вниз, сильно забивши плече. Лежачи на підлозі, що гойдалася збоку вбік, він тілом відчував, немов знизу щось, схоже на величезне чудовисько, затято розгойдує на спині всю будівлю.

Напрочуд несподівано скошена підлога розрівнялася й ошелешений, проте вцілілий Флорі сів на неї. Невиразно помітив розпластану поруч Елізабет і крики, що лунали зсередини клубу. До воріт стрімголов бігли двоє бірманців, довге волосся яких майоріло в місячному сяйві, і волали не своїми голосами:

— Нга Йін трясеться! Нга Йін трясеться!

Не тямлячи, що відбувається, Флорі спостерігав за ними. Який ще Нга Йін? Нга зазвичай ставлять перед ім’ям якогось злочинця, то ж Нга Йін, певне, — це якийсь дакойт. Але навіщо він себе трясе? Нарешті до нього дійшло. Він згадав, що Нга Йін, за віруваннями бірманців, це велет, похований під земною корою, подібний до давньогрецького Тифона. Ну звісно ж! Це землетрус!

— Землетрус! — вигукнув він. Потім згадав, що поруч лежить Елізабет й обернувся підняти її, та вона вже сиділа неушкоджена на підлозі, пригладжуючи волосся.

— Це був землетрус? — налякано спитала вона.

З-за рогу веранди показався високий силует місіс Лакерстін, яка пересувалася прилипнувши до стіни, немов витягнута ящірка й істерично репетувала:

— О люба, землетрус! О, який шок! Я цього не витримаю, серце зараз вискочить! Ох люба, моя дорогенька! Землетрус!

Втративши координацію і дивно похитуючись, частково через землетрус, частково через джин, за нею з’явився і містер Лакерстін.

— Землетрус, чорти його забирай, — промовив він.

Флорі й Елізабет повільно підвелися з підлоги. Із дивним відчуттям, яке буває в людини, яка щойно зійшла із хиткого човна на берег, усі зайшли всередину. Поспіхом пов’язуючи на голові тюрбан, з приміщення для слуг вибіг дворецький, за ним — орда гомінких слуг.

— Землетрус, сер, землетрус! — схвильовано лепетів він.

— Чорт забирай, без тебе б ніхто не здогадався, — пробурмотів містер Лакерстін, обережно опустившись на стілець. — Принеси ліпше чогось випити. Боже правий, мені треба промочити горло, щоб заспокоїтися.

Горло хотіли промочили всі. У позі лелеки, застигши біля столу із тацею в руці, дворецький одночасно випромінював і сором’язливість, і невимовну радість.

— Землетрус, сер, великий землетрус! — натхненно повторив він. Його розпирало від бажання обговорити це, як, власне, і всіх інших. Коли кінцівки перестали тремтіти, усіх охопила шалена життєрадісність. Так весело обговорювати землетрус, коли він вже позаду. П’янке усвідомлення того, що ти не лежиш мертвим, завалений купою руїн, хоча й міг би. На одному диханні все товариство говорило: «Любий, у мене ніколи не було такого шоку!», «Я впав просто на спину», «Я гадав, якийсь бродячий пес ганяє бліх під підлогою», «Мені здалося, десь пролунав вибух» — звичайна балаканина очевидців землетрусу. Навіть дворецького долучили до розмови.

— Гадаю, на вашому віку було чимало землетрусів, чи не так, дворецький? — запитала місіс Лакерстін з непритаманною їй люб’язністю.

— О так, мадам, дуже багато! 1887-го, 1899-го, 1906-го, 1912-го й ще дуже багато, мадам!

— 1912-го трусило найсильніше, — сказав Флорі.

— Сер, а 1906-го який! Дуже великий шок, сер! Тоді повалився буддійський ідол тхатханабанг з верхівки храму. По-вашому, мадам, це буддійський єпископ сказав, що це поганий знак, який віщує неврожай рису й епідемію ящуру. Перший мій землетрус стався 1887 року. Тоді я був ще малим чокрою майора Мак-Лагана, сахіба, який тієї ночі ховався під столом й обіцяв наступного ранку кинути пити. Напився так, що думав, то якась кара, а не землетрус. А ще двох корів забило на смерть уламками зірваних дахів...

Європейці пробули в клубі до опівночі. Дворецький разів із шість навідувався до них, щоразу з новою байкою. Це була його зоряна мить. Куди й ділася вся та зверхність і зневага, якою зазвичай його тут зустрічали. Ніщо так не зближує людей, як пережитий разом землетрус. Іще б один поштовх — і вони б запросили дворецького сісти за їхній столик.

Тим часом Флорі так і не освідчився. Ну хто ж просить руки дівчини одразу після землетрусу? Та й Елізабет до кінця вечора більше не вдалося застати саму. Та, зрештою, яке це мало значення тепер, коли він усім серцем відчував її своєю. Уранці ще буде вдосталь часу. З цією думкою, спокійний і виснажений після важкого довгого дня, Флорі пішов спати.