Бірманські будні

Розділ вісімнадцятий

Після вчорашньої сварки Елліс з нетерпінням готував тиждень терору для Флорі. Він уже вигадав для нього нову кличку «пілка» (скорочено від «підстилка», щоб жінки нічого не запідозрили, і її можна було пускати в хід в їхній присутності) й ще кілька приводів для грандіозних скандалів. Елліс завжди вигадував приводи для нових скандалів із кимось, з ким щойно посварився. Уїдливі образи мали переплітатися знов і знов, поки не переростуть у справжню сагу. Необачливе зауваження Флорі про те, що доктор Верасвамі був «до біса добрий чолов’яга», невдовзі роздули до щоденних блюзнірських і крамольних епітетів, гідних «Дейлі Воркер».

— Чесне слово, місіс Лакерстін, — казав Елліс місіс Лакерстін, яка раптово незлюбила Флорі, відкривши велику таємницю про титул Верролла, і тепер була готова безперестану слухати байки Елліса, — чесне слово, якби ви були там учора ввечері й почули, що той Флорі нам наговорив... вас би почало трусити!

— Ані крихти не сумніваюся! Знаєте, я завжди дивувалася цим його настроям. Якими тепер ідеями він вирішив нас просвітити? Сподіваюся, не соціалізмом?

— Гірше.

Кістки Флорі тепер перемивали всюди. Однак, на велике розчарування Елліса, він поїхав з Чаутади, позбавивши нагоди вдосталь познущатися над собою. Наступного ж дня після розставання з Елізабет, він вирушив у джунглі. Більшість скандальних заяв про Флорі, звісно ж, дійшла й до Елізабет, яка тепер ще ліпше усвідомила його вдачу, зрозумівши, чому так часто він дратував її своїми промовами. Той був звичайним зарозумілим інтелектуалом (найстрашніше визначення в словнику дівчини), розумником на кшталт Леніна, А. Дж. Кука й нікчемних поетиків з кафе Монпарнасу. Вона навіть бірманську коханку могла йому пробачити, тільки не це. Через три дні Флорі написав їй сльозливого й красномовного листа й відправив посильним, щоб передав Елізабет у руки. До Чаутади з табору був день шляху. Відповіді він не одержав.

На щастя Флорі, у таборі на нього звалилося стільки роботи, що часу на роздуми не лишалося. Поки його не було, тут усе пішло шкереберть. Утекло майже тридцять кулі, хворий слон почувався гірше ніж будь-коли, а величезна купа тикових колод, яку слід було відправити ще десять днів тому, усе ще чекала ремонту двигуна. Нічого не тямлячи в механіці, Флорі боровся з двигуном, перебираючи кожний гвинтик, поки по вуха не вимазався мастилом. Ко Сла на це різко зауважив, що білі джентльмени не повинні виконувати роботу чорних кулі. Нарешті ці потуги змусили двигун запрацювати, чи, правильніше сказати, похитнутися. З’ясували й таємницю хвороби слона — звіра мучив солітер. Потім розслідували причину дезертирства кулі: у тих скінчився опій, який вони курили в джунглях для профілактики лихоманки. Справа рук У По Кіна, який, бажаючи дошкулити Флорі, переконав акцизних чиновників виїхати до табору з облогою й конфіскувати всі наркотики. Та Флорі не збирався здаватися, написав докторові Верасвамі, і той вислав їм підпільно виготовлений опій, ліки для слона й докладні інструкції. Невдовзі дістали шестиметрового солітера. Вечорами, якщо не вдавалося знайти собі роботи, Флорі йшов у джунглі й блукав там, поки піт не виїсть очі, а коліна не роздеруть шипи диких рослин. Найгірше йому велося вночі, коли серце роз’їдала гірка отрута втраченого кохання.

Тим часом Елізабет за кілька днів жодного разу не вдалося наблизитися до Верролла більше як на сотню метрів. На велике розчарування Лакерстінів, у клубі він тієї ночі так і не з’явився, що неймовірно обурило дядечка Тома, коли той уторопав, що його даремно загнали в смокінг. Наступного ж ранку завзята тітка змусила свого чоловіка надіслати Верроллові в придорожній готель офіційне запрошення до клубу, яке, на превеликий смуток, лишилося без відповіді. Минали дні, та лейтенант Верролл ніяк не виказував свого бажання долучитися до місцевого товариства. Він навіть знехтував своїм обов’язком з’явитися в офісі Мак-Ґреґора, не вважав за належне відрекомендуватися й доповісти про своє прибуття. Придорожній готель стояв на іншому кінці містечка біля вокзалу, де лейтенант почувався цілком комфортно. За правилами тутешніх міст, житло у таких готелях надавали лише на кілька днів, та Верролл, без жодних докорів сумління, їх ігнорував. Тому європейці мали нагоду побачити його лише рано-вранці чи перед сходом сонця, коли той носився зі списом майданом. На другий день його перебування в Чаутаді на майдан із серпами в руках вийшло п’ятдесят його бійців, щоб розчистити чималу його ділянку. Відтак Верролл, виконуючи удари поло, годинами скакав полем. На співвітчизників, які в цей час прогулювалися дорогою, він і не думав дивитися, не те щоб привітатися, що через край обурювало і Вестфілда, і Елліса, і навіть містера Мак-Ґреґора, який не витримав і зауважив, що поведінка Верролла була «не комільфо». Звісно ж, прояви високошляхетний лейтенант бодай найменшу ввічливість, усі б одразу впали до його ніг, та зараз ті ж усі, окрім двох жінок, його ненавиділи. Зі знаттю так завжди: її або боготворять, або ненавидять. Найменший вияв аристократичної доброзичливості сприймається, як чарівна простота, та проігноруй сер бодай когось — вмить перетвориться на огидного сноба. Чорне або біле, ніяких півтонів.

Верролл — наймолодший син пера з вельми скромними статками, але через несплату рахунків, аж поки не отримає судового розпорядження, зумів забезпечити єдиними насправді цінними для себе речами: модним одягом і кіньми. До Індії він прибув у складі британського кавалерійського полку і, не гаючи часу, одразу ж перевівся до лав Індійської армії, де витрати на утримання себе й коней значно менші. До того ж там ще й дисципліна поблажливіша, тому часу для поло було більше. Та й тут за два роки примудрився назбирати стільки боргів, що довелося перекочувати до військової поліції Бірми, в якій можна було заощадити ще більше. Але Верролл ненавидів Бірму, яку навряд чи можна було назвати краєм вершників, і вже подав рапорт на повернення до свого полку. Він був одним із тих привілейованих солдатів, які легко отримували дозволи на всі пересування лише завдяки бажанню й високому статусу. Нині у Чаутаді він заспокоював себе тим, що нудьгувати йому тут лише місяць, то ж не мав жодного наміру витрачати свій час на асиміляцію з усіма нікчемними сахіблогами округу. Контингент таких містечок був добре йому знайомий: потворна напомаджена безкінна шушваль, яку він відверто ненавидів.

Однак вони були не єдиним класом суспільства, який так зневажав Верролл. Складання списку всіх категорій людей, яких він так зневажав, зайняло б чимало часу. Почнімо з того, що він цурався всієї Британської армії, окрім кавалерії. В Індійській він гидував навіть кавалерією. І хоча сам належав до індійського полку, це не рахувалося, адже перебував там заради власної вигоди. Індійська культура його не цікавила від слова взагалі, а в лексиконі урду були здебільшого добірна лайка й дієслова, які вживав у третій особі однини. На своїх підлеглих з військової поліції він дивився так само зневажливо, як і на портових кулі. «Чорт забирай, які забиті свині!» — часто чулось його бурмотіння, коли той із старим посіпакою, який тягав за ним його меч, спускався на інспекцію в казарми. Через свої аж надто відверті висловлювання про місцевих військових якось Верролл навіть отримав догану. Сталося це під час огляду, коли він у компанії інших офіцерів стояв позаду генерала. Повз них урочистим маршем проходив індійський піхотний полк.

— Які... стрільці, — прокоментував хтось.

— Хіба що, якщо судити з форми, — зухвалим хлопчачим голосом відповів Верролл.

Сивий полковник «...стрільців», який стояв поруч, почервонів аж до шиї і миттю доніс усе генералові. Верролл отримав догану, але генерал, сам офіцер британської армії, не дуже захищав честь місцевих. Верролові, попри всі його витівки й образи, завжди вдавалося вийти сухим із води. Де б він не був, у всій Індії залишав по собі шлейф з ображених ним людей, знехтуваних обов’язків і несплачених рахунків, усюди ухиляючись від дисциплінарних стягнень. Життя його протікало безтурботним струмочком, і не лише волею магічної приставки «високошляхетний» перед його іменем. В очах Верролла було щось, що змушувало тремтіти й наполегливих кредиторів, і мемсахібів з бурами, і навіть полковників.

Світло-блакитні, трохи банькаті, але аж надто вельмишановні очі позбавляли самовладання будь-кого. Секунд п’ять вистачить, щоб один холодний гострий погляд зміряв вас, оцінив, зважив і виявив, що саме вам треба. Людей пристойних, тобто кавалеристів і гравців у поло, Верролл сприймав як належне і навіть ставився із непривітною повагою. Проте всіх інших зневажав так сильно, що не міг би цього приховати, навіть якби хотів. Байдуже, була людина багатою чи бідною; соціально він був абсолютним снобом. Звичайно, як і всі вихідці з багатих сімей, він вважав бідність річчю огидною і був переконаний, що бідні люди залишаються бідними, тому що вони віддають перевагу огидним звичкам. Розпещене життя Верролл теж зневажав. Витрачаючи, а точніше позичаючи, фантастичні статки на одяг, жив майже так само аскетично, як і чернець. Він невпинно й важко тренувався, нормував уживаний алкоголь і сигарети, спав на розкладному ліжку в шовковій піжамі й навіть у лютий мороз приймав лише холоду ванну. Верхова їзда й фізична підготовка були єдиними відомими йому богами. Відтиск копита на майдані, відчуття рівноваги тіла кентавра в сідлі, туга довбешка для поло в руці — ось що було його релігією, подихом життя. Бірманські європейці — п’янички, хтиві жовтопикі ледацюги — викликали в нього відчуття майже фізичної нудоти. Що ж до його громадських обов’язків у будь-якому їхньому вияві, він називав їх «не гідною чоловіків справою» й ігнорував. Жінки викликали в нього потужне відчуття відрази. На його думку, вони були сиренами, що мали на меті лише одне: відволікти чоловіків від поло й затягнути у свої чайні церемонії та тенісні вечірки. Однак не можна сказати, що жіноче товариство було йому завжди огидним. Молоде тіло прагнуло солодкої плоті, тому в житті його бували миті, коли той-таки піддавався чоловічій слабкості. Та плотські втіхи швидко набридали йому й повертали відчуття огиди. Вроджена грубість дозволяла тієї ж митті забиратися геть, без жодних пояснень. Таких утеч за два роки служби в Індії він мав, мабуть, з десяток.

Минув цілий тиждень. Елізабет не вдалося навіть познайомитися з Верроллом. Терпець уривався. Немов за розкладом, щодня — уранці, по обіді й увечері — вони з тіткою ходили до клубу й назад через майдан, на якому галопував Верролл, гамселячи м’ячі для поло, які йому підкидали сипаї, і геть зовсім не помічав жінок. Так близько, та не підступишся! Ускладнювало ситуацію і те, що жодна з жінок не могла пожалітися на це іншій, вважаючи це не гідним леді заняттям. Одного вечора їм пощастило й м’яч для поло залетів аж на дорогу, просто напроти них. Дами застигли в очікуванні, та за м’ячем підбіг лише сипай. Верролл помітив жінок і вирішив тримати дистанцію.

Наступного ранку, вийшовши з воріт, місіс Лакерстін уповільнила ходу. Останнім часом вона відмовилася від послуг свого ракші. На схилі майдану запилюженою шеренгою, виблискуючи на сонці багнетами, вишукувався загін військової поліції. Шикувалися вони перед одягненим в цивільний одяг Верроллу. Він рідко одягав форму на ранкове шикування, не вважаючи за потрібне наряджатися для простих військових поліціянтів. Обидві жінки дивилися куди завгодно, окрім Верролла, та бозна-як примудрялися не зводити з нього очей.

— Це просто нечувано, — вигукнула місіс Лакерстін, здавалося, без будь-якої на те причини, — нечувано, що твій дядечко, боюся, дуже скоро має повернутися назад до табору.

— Це, правда, так потрібно?

— Боюся, що так. О цій порі року там просто нестерпно! Згадати лише цих москітів!

— Та, може, йому вдасться трохи відтягнути час? Хоч на тиждень?

— Навіть не уявляю, як йому це провернути. Він і так просидів у конторі цілий місяць. Якби нагорі про це дізналися, усім було б непереливки. Ох, і ще — обом нам, звісно, доведеться поїхати з ним. Боже, за що це нам? Ох, ті москіти... Це просто жахливо!

І справді жахливо! Поїхати зараз, так і не встигнувши хоча б спитати Верролла, як він поживає! Але якщо містерові Лакерстіну справді доведеться їхати, вони, безумовно, муситимуть їхати слідом. Таких як він без нагляду не лишають. Сатана і в джунглях може віднайти спокусу. Блискучою хвилею сколихнулась шеренга — перед поверненням у казарми сипаї відкріплювали штики. Повернувши ліворуч і віддавши честь командирові, солдати рушили колоною, перегрупувавшись по четверо в ряд. Із ключками для поло й поні з колони вийшли ординарці. Місіс Лакерстін наважилася на сміливу ідею:

— Гадаю, нам ліпше скоротити шлях через майдан. Так буде набагато швидше ніж обходити дорогою.

Так було й справді швидше, кроків на п’ятдесят, але ніхто ніколи не зрізав цей шлях пішки через насіння трави, що набивалося в панчохи. Місіс Лакерстін бадьоро чкурнула в траву, а потім, припинивши робити вигляд, що пробирається до клубу, взяла прямий курс на Верролла. Елізабет покірно йшла за тіткою. Будь-яка жінка ладна померти, підвішеною на дибі, аніж визнати, що колись скористалася слушною нагодою. Побачивши цей зовсім неелегантний пірует, Верролл чортихнувся й притримав свого поні. Тепер, коли вони відкрито йшли на нього в атаку, зробити вигляд, що він їх не помічає, уже не вдасться. Це трикляте жіноче нахабство! Із суворим виразом обличчя він повільно вирушив їм назустріч, штурхаючи дорогою м’яча.

— Доброго ранку, містере Верролл! — вигукнула місіс Лакерстін медовим голосом, не добігши до лейтенанта ще двадцять метрів.

— Доброго! — похмуро відказав він, окинувши її оком і класифікувавши до звичайного підвиду щуплих старих бульйонних курок, що водяться в таких містечках.

Наступної миті Елізабет порівнялася з тіткою. Знявши окуляри, вона обдмухувала себе фетровим капелюхом. Чи було їй якесь діло до сонячного удару, коли в неї така чарівна стрижка? Стрімкий подих вітру (о, ці благословенні раптові подихи вітру, які з’являються нізвідкіль у задушливі спекотні дні!) підхопив її бавовняну сукню, обліпивши стрункий і пружний дівочий стан. Її неочікувана поява поруч із літньою, випаленою сонцем жінкою стала для Верролла справжнім відкриттям. Від подиву він навіть здригнувся, що одразу відчула арабська кобила й мало не стала цапки, та вершник вчасно встиг затягнути повіддя. До цієї хвилини, навіть не потрудившись запитати, він і не підозрював, що в Чаутаді були молоді дівчата.

— Моя племінниця, — відповіла на німе запитання місіс Лакерстін.

Це він ніяк не прокоментував, але ключку з рук викинув і зняв топі. Якусь мить вони з Елізабет не зводили один з одного очей. Нещадне сонячне проміння лише підкреслювало бездоганність їхніх свіжих облич. Насіння трави таки налізло в панчи Елізабет, викликавши нестерпний біль, а Верролла та його коня без окулярів вона бачила лише розмитою плямою. Та все ж вона була щаслива! Справді щаслива! Серце виплигувало з грудей, в обличчя вдарила кров, наливши його акварельним рум’янцем. У свідомості Верролла зараз блукала лише одна думка: «Персик!» Насуплені індійці, притримуючи голови поні, спостерігали за цією сценою з непідробним інтересом. Краса цих двох молодих людей створювала враження навіть на них.

Тишу, яка затягнулася на цілих пів хвилини, порушила місіс Лакерстін:

— Знаєте, містере Верролле, — промовила вона злегка грайливо, — ми вважаємо, що з вашого боку було негарно весь цей час нехтувати нашим бідолашним товариством, коли ми так мріємо про появу нового обличчя в нашому клубі.

Відповідаючи, він не переставав дивитися на Елізабет, та зміна тону була разюча.

— Я збирався приїхати лише на кілька днів і був так заклопотаний квартируванням своїх солдатів й іншими розпорядженнями. Прошу мене вибачити, що залишив без відповіді ваше запрошення, — додав він, хоч і не мав звички перепрошувати, та заради цієї особливої штучки вирішив зробити виняток.

— О, ну що ви! Ми ж усе розуміємо. Але дуже сподіваємося, що сьогодні ввечері нарешті побачимося в клубі? Бо знаєте, — сказала вона ще грайливіше, — якщо ви й надалі ігноруватиме наше товариство, ми почнемо думати, що ви дуже неслухняний юнак!

— Так, вибачте, — повторив він, — сьогодні ввечері неодмінно буду!

Вирішивши всі нагальні питання, жінки на цьому попрощалися й подалися до клубу, де, щоправда, протримались не більше як п’ять хвилин і побігли додому перевдягати панчохи, які зараз було зрідні середньовічним тортурам.

Того вечора Верролл дотримав своєї обіцянки й прийшов до клубу навіть трохи раніше за інших. Не пробувши в приміщенні й п’яти хвилин, він уже гучно дав про себе знати. У дверях Елліс зіткнувся зі старим дворецьким, який зі слізьми вибігав з картярського салону. Той був просто в розпачі й не встигав витирати зі щік сльози.

— Сер! Сер!

— Що, у біса, тут коїться? — запитав Елліс.

— Сер! Сер! Новий господар бив мене, сер!

— Що?

— Бив мене, сер! — на слові «бив» він переходив на нелюдські завивання, — би-и-и-и-и-в!

— Бив тебе? Ну тобі не зашкодить. А хто?

— Новий господар, сер. Сахіб з військової поліції. Бив мене ногою, сер — просто сюди! — сказав він, чухаючи трохи нижче спини.

— Дідько! — вигукнув Елліс.

Він поспіхом зайшов у лаундж, де Верролл, прикрившись номером «Ниви», видавав себе лише халявами легких бавовняних штанів і натертими до блиску темно-коричневими туфлями. Почувши, що хтось заходить у кімнату, лейтенант навіть не ворухнувся. Елліс зупинився й гукнув:

— Гей ви, як вас там, Верролле?

— Що?

— Це ви били нашого дворецького?

Над краєм «Ниви» випірнуло похмуре блакитне око Верролла, виблискуючи, немов око рака, що випірнув з-за каменя.

— Що? — знов повторив він.

— Я спитав: це ви дали стусана нашому клятому бармену?

— Так.

— То ж що, чорт забирай, він такого накоїв, що ви дозволили собі таке?

— Паскуда, хамити мені надумав. Я послав його за віскі із содовою, а він приніс його теплим. Я наказав принести лід, а він відмовився — почав патякати якусь бісову дурню про збереження останнього шматочка льоду. То ж довелося дати йому під зад. Хай знає своє місце!

Елліс побілів. Його розпирало від люті. Дворецький був слугою, закріпленим за членами клубу, а тут якийсь зальотний солдафон накидається на нього, наче був його сахібом. Але найбільше зараз Елліс скаженів від того, що Верролл, цілком можливо, думає, що йому шкода бідолашного дворецького, тоді як він цих чорномазих ненавидів.

— Хай знає своє місце? Скажу вам, тепер він дуже добре знатиме своє бісове місце. Але яке, чорт забирай, вам до того діло? Хто ви такий, щоб бити наших слуг?

— Мій любий хлопче, яку дурню ви зараз змололи. Йому потрібно було вмазати. Розпустили, бачте, своїх слуг, а тепер волають.

— Ах ти ж клятий, зухвалий молокососе! І що тобі з того, що йому бракує прочухана? Ти навіть не член цього клубу. Бити слуг — це наш клопіт, а не твій.

Повільно опустивши газету, Верролл витріщив на Елліса обидва випуклих ока. Його похмурий голос не втратив моці. Він ніколи не втрачав холоднокровності в суперечках з європейцями. Це було зайвим.

— Послухай, друже, якщо хтось відкриває на мене свого чорного рота, я б’ю під зад. Хочеш, щоб я показав на тобі?

Раптово з Елліса вийшла вся лють. Ні, це був не страх, у цьому житті він не боявся нічого, просто не міг витримати погляд Верролла, що остуджував крижаною хвилею, укривав, наче Ніагара. Уся відбірна лайка Елліса застрягла поперек горла, голос не слухався. Нарешті він видавив із себе, мало не перепрошуючи:

— Але, чорти його забирай, та він правильно робив, не віддаючи вам останнього шматка льоду. Думаєте, ми замовляємо лід лише для вас? Поставки у цю діру лише двічі на тиждень.

— Хрінова у вас організація, — в’яло зазначив Верролл, знов зникаючи за широкими сторінками «Ниви», вважаючи, що на цьому конфлікт вичерпано.

Безпорадний Елліс стояв збитий з пантелику. Спокій, з яким лейтенант повернувся до своєї газети, так безтурботно забувши про саме існування Елліса, збивав з ніг. Може, зарядити цьому малолітньому телепню в пику?

Але якось так складалося, що ніхто не заряджав. У своєму житті Верролл заробив на не один прочухан, але жодного разу його не отримав, і, можливо, уже й не отримає. Залишивши лаундж Верроллові, Елліс безпомічно поплівся до салону відігравати свою лють на дворецькому.

Ще біля хвіртки клубу Мак-Ґреґор почув звуки музики. Крізь повзучі зарості, що оповили тенісну сітку, пробивалося жовте ліхтарне світло. Цього вечора в містера Мак-Ґреґора був радісний настрій. Він рішуче налаштувався на довгу приємну розмову з міс Лакерстін (такою надзвичайно розумною дівчиною!), підготувавши свій найцікавіший анекдот, який насправді вже засвітився в одній з його коротеньких статей для «Блеквуда», про хвилю бандитизму, що сколихнула Сикайн 1913 року. Їй точно сподобається, сумнівів бути не могло. У передчутті прекрасного він обійшов тенісний корт. У центрі тенісного поля, у змішаному світлі згасаючого місяця й перекинутих через дерева ліхтарів танцювали Верролл з Елізабет. Чокри повиносили стільці й стіл для грамофона, навколо якого порозсідалися інші європейці. Ступивши на край корту, Мак-Ґреґора ледь не знесла танцююча пара, що, кружляючи пронеслася за метр від нього. Як тісно зімкнулися їхні тіла!

Мак-Ґреґор, якого й досі ніхто не помітив, оминув корт. Усередині блукало самотнє почуття. З розмовою з міс Елізабет можна попрощатися! Підійшовши до столу, він зібрався з духом і натягнув усім звичний бадьорий і привітний вираз обличчя.

— Ніч Терпсіхори! — скорботно промовив його усміхнений рот.

Відповіді не було — усі зачаровано дивилися на корт. Зовсім забувши про інших, Елізабет з Верроллом кружляли й кружляли, ледь торкаючись взуттям слизького бетонного покриття. Танцював Верролл з тією ж впевненістю і грацією, з якою тримався в сідлі. Грамофон грав «Покажи мені дорогу додому», яка вже морем обійшла весь світ і нарешті дісталася Бірми:

Стараннями місіс Лакерстін, яка знімала грамофонну голку, коли та добігала середини платівки, і ставила на початок, гнітюча нудота повторювалась знов і знов, стрясаючи ароматне повітря під кронами розлогих дерев. Немов виснажений хворобою дідуган, що повільно виповзає з ліжка, місяць змучено піднявся вище, розбуркуючи дорогою тьмяні хмари. Не знаючи втоми, Верролл з Елізабет єдиним організмом танцювали в унісон знов і знов, розбиваючи пітьму світлим і чуттєвим силуетом. Містер Мак-Ґреґор, Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін мовчки спостерігали за парою, запхавши руки в кишені. Щиколотки вогнем пекли від укусів москітів. Хтось замовив випити, але віскі гірчив у горлі. Усіх чотирьох мучила страшенно гірка заздрість.

Місіс Лакерстін Верролл на танець не запрошував, та й на інших європейців він зважав мало, коли нарешті сів з Елізабет. Ще пів години він безсоромно монополізував Елізабет, а потім, кинувши коротке «Добраніч» Лакерстінам і жодного слова іншим присутнім, пішов з клубу. Елізабет була на сьомому небі від щастя. Він запросив її поїздити верхи разом і навіть запропонував їй власного поні! Відверто грубої поведінки розпаленого Елліса вона, звісно ж, не помітила. Коли Лакерстіни дісталися дому, було вже досить пізно, та Елізабет із тіткою було не до сну. Вони завзято працювали до опівночі, перешиваючи пару джодпурів місіс Лакерстін для Елізабет.

— Сподіваюся, люба, ти вмієш їздити верхи? — запитала місіс Лакерстін.

— Так, звичайно! Удома я часто практикувалася.

Насправді ж вона їздила верхи на коні разів з десять і ті в шістнадцятирічному віці. Нічого страшного, у неї вийде! Із Верроллом вона ладна осідлати й тигра.

Коли нарешті джодпури були готові й Елізабет приміряла їх, місіс Лакерстін, побачивши її, зітхнула. Вигляд вона мала приголомшливий, просто приголомшливий! Лишень подумати, що за день чи, може, два їм доведеться повернутися до табору й залишити Чаутаду із цим найбажанішим юнаком на тижні або навіть місяці! Це просто нестерпно! Нагорі, розходячись по своїх кімнатах, місіс Лакерстін зупинилася у дверях, наважуючись на велику й болісну жертву. Узявши Елізабет за плечі, вона поцілувала її так ніжно, як до цього ніколи не робила.

— Моя люба, залишати Чаутаду зараз було б для тебе такою ганьбою!

— Знаю, тітонько...

— Тоді ось що я тобі скажу, моя дорогенька: ми не повернемося до тих жахливих джунглів! Твій дядько вирушить туди сам, а ми з тобою залишимося в Чаутаді.