Бірманські будні

Розділ сімнадцятий

Знову побачити Елізабет Флорі вдалося лише після вечері, коли він вирушив до клубу. До цього він її не шукав і не вимагав жодних пояснень. Відзеркалення своєї пики в склянці віскі лишило його останньої мужності. Одна щока спотворена родимою плямою, інша роздерта об землю майдану. Герой із фільму жахів. Ні, у такому вигляді за денного світла він нікуди не піде. Увійшовши до лаунджу клубу, Флорі одразу ж прикрив рукою родиму пляму, буцімто його вкусив москіт за лоб. Хвилювання зробило своє, як тут не прикритися. Щоправда, Елізабет він там не знайшов.

Натомість Флорі встряг у неочікувану сварку. Елліс з Вестфілдом щойно повернулися з джунглів і тепер пропускали по склянці з кислими мінами. З Рангуна надійшла звістка, що редактора «Бірманського патріота» засудили лише на чотири місяці позбавлення волі за наклепницьку статтю про містера Мак-Ґреґора. Це вкрай розлютило Елліса, який вважав, що такого покарання недосить. Не встиг Флорі переступити поріг, як Елліс уже почав діймати його фразами про «того маленького чорномазого Віразвами». Саме зараз Флорі найменше на світі цікавила сварка, та він мав необережність кинути якусь необачливу відповідь, яка й спровокувала конфлікт. Хмари згущувалися, і після того як Елліс назвав Флорі підстилкою чорномазого, а той відповів не згірше, терпець урвався Вестфілдові. Хоч він і був добродушною людиною, та більшовицькі ідеї Флорі часто дратували його. Він ніколи не міг зрозуміти, чому Флорі, чітко усвідомлюючи, що саме схвалює й не схвалює громада, завжди із надзвичайним задоволенням хапається за те, проти чого виступають інші. Вестфілд попрохав його, «не починати говорити, як проклятий агітатор із Гайд-парку», а потім прочитав коротку проповідь, узявши за основу п’ять головних блаженних заповітів пука-сахіба, як-от:

Та Флорі, стривожений думками про зустріч з Елізабет, не чув і половини з того, що йому говорили. До того ж він слухав таке вже сотні, можливо, і тисячі разів. Коли в перший свій тиждень у Рангуні його бура-сахіб — старий шотландський гульвіса, який знався на розведенні скакових поні, і якому згодом наказали триматися якомога далі від іподрому за якесь шахрайство із забігом одного й того самого коня під різними кличками — побачив, як юний Флорі знімає топі й пропускає похоронну процесію аборигенів, докірливо сказав йому: «Запам’ятай назавжди, парубченя: ми тут — сахіблоги, а вони — лайно собаче!» Від того, що й донині йому доводилося слухати таке паскудство, Флорі просто нудило. Тому зараз він нахабно обірвав промову Вестфілда:

— О, стули пельку! Мене вже нудить від цього. Верасвамі, щоб ви знали — до біса добрий чолов’яга. До біса ліпший за більшість білих, яких лише можу згадати. До вашого відома, я збираюся висунути його кандидатуру на наступних зборах. Можливо, він трохи оживить це трикляте місце.

Хтозна, чим би завершилася ця сварка, яка ставала дедалі палкішою, аби не закінчилася, як і більшість таких ситуацій у клубі, — несподіваною появою дворецького, який прийшов на звук підвищених голосів, і промовив:

— Ви кликали, господарю, сер?

— Ні. Іди до біса, — похмуро пробуркотів Елліс.

Дворецький зник, суперечка на цьому закінчилася.

Надворі почулися голоси й кроки — Лакерстіни прибули до клубу.

Побачивши їх у вітальні, Флорі рознервувався так, що не наважувався підвести на Елізабет очі; але все ж таки помітив, що всі троє одяглися набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Містер Лакерстін навіть нап’яв на себе смокінг (білий, якраз по сезону) і був абсолютно тверезий. Накрохмалена сорочка й пікейний жилет, здавалося, підтримували його у вертикальному положенні й зміцнювали силу духу, наче грудний ремінь. Місіс Лакерстін мала прекрасний вигляд у червоній сукні, що підкреслювала всі принади її витонченої зміїної фігури. Скидалося на те, що всі троє прибули в очікуванні якогось вельмишановного гостя.

Дочекавшись, коли всі замовлять напої і місіс Лакерстін узурпує місце під опахалом, Флорі взяв стілець і сів позаду від співвітчизників. Підійти до Елізабет він усе ще не наважувався. Місіс Лакерстін доволі неочікувано й не в тему почала розповідати про «нашого дорогого принца Уельського». До того ж так урочисто й пискляво, неначе тимчасово призначена на місце головної актриси хористка виконувала роль герцогині в другосортній опереті. Усі інші непомітно обмінювались поглядами, намагаючись зрозуміти, що, у біса, відбувається. Флорі знову переставив стілець й опинився майже позаду Елізабет. Вона була в жовтій укороченій за модою сукні, панчохах кольору шампань і туфлях-човниках, що якнайліпше пасували цьому ансамблю. Довершувало образ розлоге страусине віяло. Вона мала такий модний і дорослий вигляд, що Флорі боявся її більше ніж будь-коли. Тепер навіть не йняв віри, що колись цілував цю дівчину. Елізабет невимушено вела бесіду з усіма й одразу. Час від часу він теж робив спроби вставити слівце в такі розмови, але вона ніколи не відповідала конкретно йому, узагальнюючи свою відповідь; то ж збагнути, чи насправді вона його ігнорувала, чи це лише його уява, Флорі не міг.

— Ну, — сказала місіс Лакерстін, — хто готовий на рабар?

Вона цілком чітко вимовила саме «рабар». Її вимова із кожним сказаним словом ставала дедалі аристократичнішою. Розібрати це було дедалі складніше. Виявилося, що на «рабар» були готові Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін. Щойно почувши відмову Елізабет долучитися до них, від гри відмовився й Флорі. Ось вона — нагода застати її саму. Зараз або ніколи. Усі рушили до салону грати в карти. Водночас страх і полегшення охопили Флорі, коли він побачив, що Елізабет заходить останньою. Він зупинився у дверях, перегородивши їй прохід, і зблід, як привид. Вона аж відсахнулася від нього.

— Вибачте, — випалили обоє одночасно.

— Секунду, — мовив він тремтячим голосом. — Чи можемо ми поговорити? Якщо ви не проти, я маю дещо вам сказати.

— Містере Флорі, чи не були б ви такі люб’язні дати мені пройти?

— Будь ласка! Прошу вас! Зараз ми самі. Ви не маєте відповідати, просто дайте мені сказати.

— Сказати що?

— Лишень ось що: благаю, якщо я вас чимось образив, скажіть, чим саме. Скажіть і дозвольте мені це виправити. Адже я радше руку дам навідсіч, ніж дозволю собі образити вас. Просто скажіть, щоб я припинив вибачатися, навіть не розуміючи, за що.

— І гадки не маю, про що ви говорите. Сказати вам, чим ви мене образили? З чого ви взагалі взяли, що образили мене?

— Але я мав це зробити. Інакше як ще пояснити вашу поведінку?

— Мою поведінку? Не розумію, про що ви й чому так дивно себе зі мною поводите.

— Але ж ви зовсім зі мною не говорите! Сьогодні вранці ви мене просто вбили.

— Знаєте, я твердо переконана, що можу робити все, що вважатиму за потрібне, без ваших допитів!

— Але, будь ласка, благаю вас! Хіба ви не бачите... ви ж маєте бачити, що зі мною робить ваша раптова зміна любові на ненависть. Адже лише минулої ночі ми з вами...

Вона сильно зашарілася й прошипіла:

— Гадаю, з вашого богу згадувати такі речі абсолютно... абсолютно неприйнятно й негідно джентльмена!

— Так-так, знаю. Я все усвідомлюю. Та що ще мені лишається? Сьогодні вранці ви пройшли повз мене, як повз каменюку на узбіччі. Я знаю, що якось образив вас. Та хіба можна звинувачувати за те, що я хочу дізнатися, що ж саме накоїв?

Як завжди, із кожним мовленим словом, Флорі лише ускладнював своє становище. Він зрозумів, що, незалежно від скоєного ним лиха, силувати Елізабет говорити про це було для неї гіршим за саму провину. Пояснювати вона нічого не збиралася. Хотіла просто залишити його стояти в темряві, розчавити його, а потім зробити вигляд, що нічого не сталося. Типовий жіночій хід. Проте він не вгавав:

— Благаю, скажіть мені. Я не можу дозволити, щоб між нами все так закінчилося.

— Закінчилося? Між нами не було нічого, що б могло закінчитися, — холодно відповіла Елізабет.

Грубість, з якою вона це промовила, стрілою проштрикнула серце Флорі, і він швидко випалив:

— Це не схоже на вас, Елізабет! Не можна так знищувати чоловіка без жодних пояснень після того, як були з ним ніжні й подарували надію. Можете не напружувати себе добиранням потрібних слів, просто скажіть прямо: що я зробив?

Вона скосила на нього озлоблений погляд. Ні, не через те, що він зробив, найімовірніше, що змусив її про це говорити. Напевне, Елізабет хотілося скоріше завершити цю неприємну сцену й вона сказала:

— Що ж, якщо ви так наполягаєте...

— Так.

— Мені повідомили, що тоді, коли ви прикидалися... тобто коли ви були... зі мною... Боже, це так огидно, я не можу продовжувати.

— Продовжуйте.

— Я дізналася, що ви утримуєте бірманську жінку. А тепер, будь ласка, дайте мені нарешті пройти!

Відтак вона відпливла — іншим словом описати це неможливо. Елізабет пропливла повз нього із шелестом своїх вкорочених спідниць і зникла у вітальні. Не в змозі мовити й слова, аж надто, навіть по-комічному ошелешений Флорі лишився стояти, де стояв, проводжаючи її поглядом.

Це був провал, після якого він просто не міг, він би не витримав зустрічі з нею. Бажаючи якомога швидше забратися з клубу, Флорі розвернувся йти, та через салон пробиратися не наважився, щоб не потрапити їй на очі. Зайшов у лаундж, роздумуючи над тим, як звідти вибратися, і нарешті поспіхом переліз через бильця веранди, звалившись на невеличку галявину, що спускалася до Іраваді. З чола стікав піт. Від гніву й горя втрати хотілося вити. Ну чому йому так не щастить! Це ж треба пійматися на такій дурниці! «Утримуєте бірманку!» Це ж навіть не можна назвати правдою! Та заперечувати все це марно. Але це ж яким проклятущим і злим випадком доля підкинула цю інформацію до її вух?

Однак випадок тут був зовсім ні до чого. І це була не випадковість, а цілком обґрунтована причина, яка, до речі, пояснювала й незвичну поведінку місіс Лакерстін у клубі сьогодні ввечері. Ще вчора, якраз перед землетрусом, місіс Лакерстін вивчала Цивільний лист. У цьому списку, в якому, окрім витрат на королівську родину, йшлося ще про точний дохід кожного англійця, що проживає в Бірмі, і який був для неї джерелом невичерпного інтересу. Вона була саме на середині складання заробітної плати й надбавок члена комітету з охорони лісів, якого їй якось довелося зустріти в Мандалаї, коли їй спало на думку пошукати в списку лейтенанта Верролла, який, як вона чула від містера Мак-Ґреґора, прибував завтра в Чаутаду із сотнею військових поліціянтів. Знайшовши це ім’я, місіс Лакерстін побачила напроти нього два слова, які мало не звели її з розуму:

«Високошляхетний титул»!

Титулований! Титуловані лейтенанти — річ досить рідкісна. Шанси зустріти їх у Бірмі приблизно такі ж, як і знайти діамант в індійських казармах чи птаха додо, який, між іншим, тут на межі вимирання. А коли ти тітка єдиної на вісімдесят кілометрів дівчини на виданні, і дізнаєшся, що вже завтра прибуває титулований лейтенант... Що ж, до справи! З тривожним серцем місіс Лакерстін згадала, що Елізабет пішла у сад із Флорі — тим пропитим жалюгідним Флорі, який ледь наскрібав сімсот рупій на місяць і який (що було аж надто вірогідно), можливо, просто зараз їй освідчувався! З цією думкою вона кулею кинулася за Елізабет, але її плани порушив землетрус. Однак дорогою додому вона таки знайшла нагоду поговорити. Із материнською ніжністю взявши Елізабет за руку, найлагіднішим голосом з усіх, які їй колись вдавалося із себе видавити, вона сказала:

— Елізабет, серденько моє, ти ж, певна річ, знаєш, що Флорі завів собі бірманку?

Але цей смертельний заряд і не думав вибухати. Елізабет ще не встигла вивчити всі нюанси життя в цій країні, то ж зауваження це не створило на неї жодного враження. Для неї воно прозвучало не важливіше за «завів собі папугу».

— Завів бірманську жінку? А нащо?

— Нащо? Дівчинко моя, а ти сама як гадаєш, нащо чоловіки заводять собі дівок?

Ось воно, запалювальний ґніт зашкварчав.

Біля річки Флорі простояв доволі довго. Місяць відбивався у воді сріблясто-золотавим щитом. Прохолода ночі остудила його запал, гніватися він більше не міг, адже надто добре себе знав і саме тому тепер аж так ненавидів. У хвилини самокопання, що доволі часто з ним траплялися, він вирішив, що все, що сталося цієї ночі, було на його совісті. Так йому й треба. На мить Флорі навіть здалося, що в місячному світлі повз нього проходить ціла процесія бірманських жінок — полк привидів. Святі небеса, скільки ж їх тут! Не тисяча, але сотня точно є. «Рівняння праворуч!», — журливо скомандував він. Їхні голови повернулися до нього, але облич не було, лише безликі плями. Він уривчасто згадував то синій лонджі, то пару рубінових сережок, але жодного обличчя чи імені. Боги справедливі. Із наших найсолодших гріхів вони готують нам найгіркіші покарання. Він сам безнадійно занурив себе в болото по самі вуха, і це було справедливе покарання.

Флорі обережно пробрався крізь кущі кротону й обійшов клуб. Через відчай, який його переповнював, він не міг усвідомити всю силу болю, яка невдовзі його охопить. Як і всі глибокі рани, ця роз’ятриться згодом. Проходячи повз ворота, Флорі почув шелест листя за спиною й здригнувся. Почувся шепіт різких бірманських слів.

— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!

Він різко обернувся. Хтось продовжував повторювати «Пайк-сан пай-лайк» (Дай мені гроші). У тіні могутнього дерева розгледів жіночий силует. Це була Ма Хла Мей. Насторожено й обережно вона вийшла на місячне світло. Дівчина трималась осторонь, наче боялася, що той її вдарить. Рясно вкрите пудрою, потворне й зухвале, обличчя виблискувало в місячному світлі хворобливо-білим тоном, нагадуючи череп.

Флорі ледь Богові душу не віддав. Він гнівно запитав її англійською:

— Що, чорт забирай, ти тут робиш?

— Пайк-сан пай-лайк!

— Які ще гроші? Про що ти? Чому ти взагалі взялася переслідувати мене й лякати до смерті?

— Пайк-сан пай-лайк! — майже прокричала вона. — Гроші, які ви обіцяти мені давати, тхакіне! Ви казати, що даватимете мені гроші. Давайте зараз! Негайно!

— Де я тобі їх зараз візьму? Отримаєш наступного місяця. Я вже дав тобі сто п’ятдесят рупій, якщо забула.

На його нещастя, вона почала, надриваючи голос, кричати «Пайк-сан пай-лайк!» і ще кілька схожих фраз. Ма Хла Мей була на межі істерики. Рівень шуму, який створила ця мініатюрна жінка, вражав.

— Тихо! Тебе почують у клубі! — вигукнув він й одразу пошкодував, що вклав їй цю ідею в голову.

— Ага! Дякую, тепер я знаю, чого ви боїтеся! Негайно давайте гроші, або я закричу по допомогу й усі опиняться тут. Хутко! Діставайте гроші, інакше починаю кричати!

— Ах ти ж стерво! — прошипів він і зробив крок уперед. Ма Хла Мей спритно відскочила назад і скинула туфлі, готова до бою.

— Ворушіться! П’ятдесят рупій зараз, а решту завтра. І закінчуйте з цим або закричу так, що почують навіть за базаром!

Флорі вилаявся. І підібрала ж вона мить. Нарешті він дістав гаманець, знайшов у ньому двадцять п’ять рупій і кинув їх на землю. Ма Хла Мей накинулася на банкноти й підрахувала їх.

— Я сказала п’ятдесят рупій, тхакін!

— Як я тобі їх дам, якщо в мене більше нічого нема? Ти справді думаєш, що я ношу із собою сотні рупій у кишені?

— Я сказала п’ятдесят рупій!

— Геть з моєї дороги! — гаркнув він англійською й проштовхнувся повз неї.

Та ця паскуда не збиралася давати йому спокій. Вона вибігла за ним на дорогу, як неслухняний пес, і продовжувала вигукувати: «Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!», немов очікуючи, що гроші матеріалізуються в її руках через галас, який вона здіймає. Флорі прискорив крок. Почасти тому, що хотів скоріше відвести її подалі від клубу, почасти в надії відірватися від неї. Але, здавалося, Ма Хла Мей була не проти бігти за ним до самого будинку, якщо буде потрібно. Через деякий час Флорі не витримав й розвернувся до неї в черговій спробі здихатися.

— Забирайся геть! Негайно! Якщо прослідуєш за мною бодай на сантиметр, ані анни більше не отримаєш.

— Пайк-сан пай-лайк!

— Яка ж ти дурепа! Яка користь так волати? Як я по-твоєму дам тобі гроші, якщо в мене ані пайси не лишилося?

— Брехня!

Флорі безпомічно порився в кишенях. Він був такий виснажений, що ладен був віддати їй що завгодно, аби лише здихатися. Пальці нащупали золотий портсигар. Він вийняв його.

— Ось, якщо віддам тобі це, заберешся звідси? Його можна закласти за тридцять рупій.

Ма Хла Мей, здавалося, роздумувала, а потім сумно сказала:

— Давай сюди.

Він кинув портсигар на траву біля дороги. Бірманка схопила його та негайно відскочила назад, ховаючи за пазуху, ніби боялася, що той його забере. Дякуючи Господу, що вона вгамувалася й замовкла. Флорі розвернувся й подався додому. Це був той самий портсигар, який Ма Хла Мей поцупила в нього десять днів тому.

Уже біля воріт Флорі обернувся. Сіруватий силует Ма Хла Мей усе ще маячив у місячному світлі на схилі пагорба. Здавалося, вона, стоячи на пагорбі, не випускала його з виду, наче сторожовий пес пильнує підозрілого незнайомця. Це не могло не дивувати. Як і кілька днів тому, коли та надіслала йому листа, в якому нахабно вимагала гроші, у голові Флорі промайнула думка, що така поведінка була їй непритаманна й дуже підозріла. Ма Хла Мей була така завзята, що він ніколи б не подумав, що вона на це здатна. Здавалося, наче хтось підштовхував її до цього.