Бірманські будні

Розділ перший

У По Кін, окружний магістрат Чаутади, що у Верхній Бірмі, сидів на своїй веранді. Надворі стояв квітень, і було лише о пів на восьму ранку, а сперте важке повітря віщувало, що полудень буде довгим та задушливим. Коли-не-коли ледь відчутні подихи вітру, попри цю задушливу спеку, видавалися навіть прохолодними й похитували ще зволожені росою орхідеї, які звисали з карниза. За орхідеями відкривався краєвид на запилюжений та покручений стовбур пальми, а за ним — пекуче блакитне небо. Там, під самісіньким сонцем, що миттю осліплювало очі, кружляла пара грифів.

У По Кін, не кліпаючи очима, немов фігурка великого порцелянового божка, споглядав за цим нещадним сяйвом. Це був чоловік років п’ятдесяти, та такий гладкий, що вже й забув, коли востаннє підводився з крісла без сторонньої допомоги. Попри свою вагу, він усе ж мав доладний і навіть привабливий вигляд. Річ у тім, що, на відміну від білих, з роками вага бірманців не перетікає в обвисле черево; вони розбухають пропорційно, наливаються, немов стиглі фрукти. На його здоровезному ще не вкритому зморшками жовтому обличчі виблискували золотаво-бурштинові очі. Ноги зі скрюченими пухлими ступнями й пальцями однакової довжини завжди були босі й простоволоса голова теж була не покрита. Одягнений магістрат був в один з тих картатих зелено-пурпурних колоритних араканських лонджі[3], які бірманці зазвичай носять удома. Розжовуючи листя бетелю, яке він діставав з лакованої скриньки, що стояла поряд на столі, розмірковував про свій життєвий шлях.

Це було життя, сповнене успіху. Пам’ять повернула його до найдавніших спогадів: 1880-ті роки; на очах у голопузого дитинчати з переможним маршем у Мандалаю входили британські війська. Згадав жах, що охопив його від вигляду тих колон з велетенських вигодуваних телятиною червонопиких чоловіків у багряних мундирах, їхні довгі рушниці за плечима й важкий ритмічний тупіт їхніх чобіт. На кілька хвилин малий завмер, та потім страх змусив його звідти тікати не озираючись. Своєю ще дитячою голівкою він одразу збагнув, що його народ не матиме жодних шансів протистояти цьому племені велетнів. Ще в малого, у його голові відразу сформувалася мета: пристати до рядів ворожих англійців, стати їхнім підлабузою.

У сімнадцять років По Кін спробував улаштуватися на якусь урядову посаду, але брак грошей і зв’язків зачинив перед ним ці двері. Наступні три роки він провів у смердючих нетрях мандалайських базарів, прислужуючи торговцям рисом й іноді обкрадаючи їх. У двадцять років йому таки всміхнулася доля: один випадок із шантажем підкинув йому чотириста рупій. Він одразу ж вирушив до Рангуна, де за ці гроші придбав посаду урядового клерка. Хоч зарплатня й була мізерна, але робота приносила неабиякий зиск. У ті часи зграйка дрібних чиновників одержувала стабільний дохід, розкрадаючи припаси з британських складів. Наш По Кін (тоді він ще був простим По Кіном, почесне «У» з’явилося згодом) не став зволікати й пристав до їхніх лав. Однак він був народжений для більшого ніж протирати штани в простих службовцях і задовольнятися крадіжкою нікчемних крихт. Якось йому вдалося пронюхати, що через брак дрібних чиновників уряд збирається зробити кілька призначень з-поміж клерків. Звістка про це мала з’явитися лише за тиждень, але одним з дивовижних умінь нашого По Кіна було роздобувати таку інформацію на тиждень раніше за інших. Свого шансу він не проґавив і швидесенько настукав на всіх своїх спільників, перш ніж ті відчули, що запахло смаженим. Більшість з них загриміла до в’язниці, а По Кін як нагороду за свою сумлінність отримав посаду помічника окружного інспектора. Відтоді його кар’єра стрімко пішла вгору. Нині, у п’ятдесят шість, він був окружним магістратом і, здається, що міг піднятися ще вище й стати заступником комісара, рівнею англійцям, а для деяких з них — навіть шишкою.

У своїй роботі суддею він дотримувався простих принципів. Навіть за найбільший в історії калим ніколи не продав би свій голос сумління, адже знав, що рано чи пізно суддю, що ухвалює неправомірні рішення, спіймають на гарячому. Він практикував безпечніший підхід: брав хабара в обох сторін, а потім цілком на законних підставах вирішував, кому з них посміхнеться правосуддя. Так він завоював таку потрібну в його професії репутацію неупередженого судді. Окрім доходів, які лилися йому рікою від учасників судових розглядів, У По Кін невпинно займався стягненням данини, на кшталт своєрідної схеми приватного оподаткування, із жителів усіх підвідомчих йому сіл. Якщо якесь село не спромоглося підготувати свій оброк, У По Кін одразу ж вживав каральних заходів: на село нападали банди дакойтів, старійшин арештовували на підставі сфабрикованих звинувачень. Такі безчинства тривали доти, поки потрібна сума не опинялася в кишені нашого судді. А ще він мав частку з усіх великих пограбувань, що вчиняли в межах його округу. Про більшість оборудок, звичайно ж, було відомо всім, окрім його найвищого керівництва. Жоден британський урядовець ніколи б не поставив під сумнів честь своїх підлеглих. Проте всі без винятку спроби викрити У По Кіна неодмінно зазнавали невдач, адже кількість його покровителів, які підживлювали лояльність своєю часткою здобичі, постійно зростала. Щоразу, коли проти нього висували якесь обвинувачення, той легко спростовував його за допомогою орд підкуплених свідків, відтак переходив у контратаку й не просто виходив сухим з води, а здобував ще більшу прихильність керівництва. У По Кін був майже невразливим, адже його система суддівства просто бездоганна, а інтриги він плів так завбачливо, що ніколи б не припустився помилок. Із абсолютною впевненістю можна було стверджувати, що його б ніколи не вдалося викрити, життя б і далі сповнювалося успіхами й добігло б кінця в почестях із запасом у кілька лакхів рупій.

Навіть після смерті успіх У По Кіна продовжуватиме жити. Згідно з віруваннями буддистів, якщо людина заподіяла лиха, вона реінкарнується в тіло щура, жаби або якоїсь іншої бридоти. У По Кін був взірцевим буддистом і мав намір запобігти цій небезпеці. Останні роки свого життя він збирався присвятити благочестивим діянням, якими нагородив би таку купу добра, яка б перевершила всі скоєні біди. Можливо, його спасенні справи виллються у спорудження пагод. Це буде чотири або навіть п’ять, шість чи сім — монахи підкажуть, скільки саме треба — пагод з різьбленою кам’яною кладкою, позолоченими верхівками й крихітними дзвіночками, які б дзенькотіли на вітрі, здіймаючи в небо молитви. І тоді він повернеться на землю в подобі чоловіка, бо жінка займає приблизно ту ж ланку, що й щури з жабами, або в найгіршому разі — якогось величного звіра, наприклад слона.

Усі ці думки швидко й здебільшого в картинках вертілися в голові У По Кіна. Його мозок, хоч і хитрий, був досить варварським, і ніколи не починав працювати задарма, хіба що для якоїсь визначеної мети. Проста медитація була не для нього. Аж ось усі його думки дійшли свого логічного завершення. Схопившись своїми короткими кострубатими руками за підлокітники крісла, У По Кін трохи обернувся й доволі охрипло покликав:

— Ба Тайку! Агов, Ба Тайку!

Ба Тайк, слуга У По Кіна, з’явився з-за бісерної фіранки веранди. Це був низькорослий веснянкуватий чоловік, від якого віяло невпевненістю та недоїданням. У По Кін не платив йому ані цента, адже той був засудженим крадієм, й одне лише слово господаря могло запроторити його назад до в’язниці. Наближаючись, Ба Тайк так низько кланявся, що здавалося, він відступає назад.

— Слухаю, найсвятіший, — мовив він.

— Ба Тайку, на мене хтось чекає?

Відповідаючи, той почав перераховувати відвідувачів на пальцях:

— Ваша честь, з подарунками прибув старійшина села Тхітпінгі, а також двоє селян, які стали жертвами насилля й розраховують на вашу доброзичливість у розгляді їхньої справи, звісно ж, також не з порожніми руками. Ще вас хоче бачити Ко Ба Сейн, старший службовець з офісу помічника комісара, та констебль Алі Шах разом із дакойтом, імені якого я, вибачте, не запам’ятав. Здається, вони посварилися через золоті браслети, які нещодавно разом поцупили. І ще сільська дівка з немовлям.

— А їй що від мене треба? — запитав У По Кін.

— Стверджує, що дитина ваша, найсвятіший.

— Ясно. А скільки приніс старійшина?

Подумки перерахувавши побачене, Ба Тайк звітував, що там було лише десять рупій та кошик манго.

— Передай старійшині, — озвався У По Кін, — що з нього двадцять рупій, а як до завтра їх не занесе, на нього та його мальовниче село чекають неприємності. А тепер я прийму всіх інших. Клич сюди Ко Ба Сейна.

Ба Сейн з’явився тієї ж миті. Виправка в нього була бездоганна, плечі — вузькі, зріст — зависокий як для бірманця, а обличчя — ідеально виголене, за кольором нагадувало кавове бланманже. У По Кін вважав його важливим гвинтиком створеної ним системи. Нетямущість і працьовитість робили з нього бездоганного клерка, тому містер Мак-Ґреґор, заступник комісара, довіряв йому більшість своїх службових таємниць. Після своїх оптимістичних роздумів У По Кін мав піднесений настрій, тому привітно усміхнувся Ба Сейну, жестом пропонуючи пригоститися зі скриньки з бетелем.

— Ну що, Ко Ба Сейне, як просувається наша справа? Сподіваюся, саме так, як сказав би наш улюблений містер Мак-Ґреґор (тут У По Кін удався до мавпування свого британського керівника): «Спостеріхається вітчутний проугрес».

Не оцінивши жарту, незграбний довгань сів на порожній стілець, рапортуючи:

— Чудово, сер. Сьогодні вранці отримав наш примірник газети. Прошу.

Ко Ба Сейн простяг згорток двомовної газети «Бірманський патріот». Це був жалюгідний клапоть низькопробного, майже промокального паперу, на восьми сторінках якого розміщувались паскудно надруковані новини, поцуплені то з «Рангунського вісника», то з безхребетної націоналістичної преси. На останній сторінці чорнило змазалось, накривши всю сторінку чорною плямою, немов крилом ворона — символічний траур за нікчемністю видання. Стаття, яку одразу ж розгорнув у руках У По Кін, надрукована шрифтом, що візуально виділявся серед інших. У ній йшлося про таке:

«У ці щасливі часи, коли нас, чорношкіру босоту, підіймає з колін могутня західна цивілізація з її розмаїттям благословень, що налічують кінематограф, кулемети, сифіліс та їм подібні, що може надихнути нас більше ніж приватне життя наших європейських благодійників? Тому ми взяли на себе сміливість припустити, що нашим читачам буде цікаво дізнатися про деякі оказії нашої рідної Чаутади. Конкретно ті, що стосуються містера Мак-Ґреґора, вельмишановного заступника комісара вищезазначеного округу.

Містер Мак-Ґреґор уособлює той тип чоловіка, що зветься „славний добрий англійський джентльмен“, один з тих, кого в ці щасливі часи нам поталанило бачити скрізь та всюди. Про таких наші рідні англійські побратими кажуть „взірцевий сім’янин“. О так, наш пан Мак-Ґреґор ще той сім’янин. Такий відданий сім’ї, що за рік служби в окрузі Чаутада обзавівся трьома діточками, а в попередньому окрузі Шуемьо за ним взагалі рюмсають шестеро спиногризів. Можливо, містер Мак-Ґреґор так квапливо збирався, що просто проґавив мить, коли цим крихіткам та їхнім матерям слід було залишити кілька рупій на життя, щоб ті не померли з голоду?..».

Такого добра було аж на цілу сторінку. А оскільки новина була досить скандальною, розмістили її поперед усіма іншими. Чітко і з повагом, тримаючи газету на витягнутій руці — У По Кін страждав на далекозорість — наш герой прочитав статтю, відтак розплився в посмішці, яка оголила майже всі його маленькі бездоганні багряні від бетелю зуби.

— Редакторові світить за це пів року, — нарешті вимовив він.

— А він і не проти. Каже, що лише у в’язниці може перепочити від надокучливих кредиторів.

— І ти стверджуєш, що твій малолітній молодший писар Хла Пі самотужки написав цю статтю? Яке розумнятко! Далеко піде! Щоб я більше не чув, що в урядових школах лише хвости бикам закручують. Хла Пі точно знайде своє місце під урядовим сонцем.

— То ви, сер, вважаєте, що цієї статті буде досить?

Відповідь була не одразу. Натомість почулося якесь пихтіння й стогін, що зазвичай супроводжують напружені фізичні зусилля: У По Кін щосили намагався підвестися з крісла. Цей стогін Ба Тайку був добре знайомий. Тієї ж миті слуга вистрибнув з-за бісерної завіски та, підхопивши з Ва Сейном суддю під пахви, звели його на ноги. На кілька секунд У По Кін завмер на місці, розподіляючи вагу свого черева між обома ногами. Збоку це нагадувало рухи носильника риби, що балансує зі своєю поклажею. Піймавши рівновагу, він жестом відіслав слугу назад.

— Недосить, — відповів він на запитання Ба Сейна. — Звісно ж, цього замало. Попереду на нас чекає багато роботи. Але це вдалий початок. Послухай.

Відтак він наблизився до балясин і сплюнув багряні залишки бетелю, потім, заклавши руки за спину, почав міряти веранду короткими кроками. Тертя пухкеньких стегон змушувало його перевалюватися з ноги на ногу. Крокуючи, він висловлювався мовою урядових чиновників — мішанина бірманських слів й англійських зворотів:

— Повторімо спочатку. Ми хочемо завдати скоординованого удару докторові Верасвамі, цивільному хірургу й суперінтенданту в’язниці. Для цього ми плануємо вдатися до наклепів, знищивши його репутацію й розчавивши того, як хробака. Справа доволі делікатна.

— Так, сер.

— Я певен, що все вдасться, але слід бути обережними, адже ми замахнулися не на якогось нікчемного клерка або ж констебля. Ми виступаємо проти високопоставленого чиновника, а високопоставлений чиновник, хай навіть індієць, це тобі не звичайний клерк. От як знищити клерка? Уже просто: висовуємо звинувачення, потім підкуповуємо з два десятки свідків, далі звільнення, потім — арешт. Але тут так не можна. Поволі, поволі — ось моя тактика. Жодного галасу й що ще важливіше, — боронь Боже, спровокувати офіційне розслідування. Будь-які звинувачення можна спростувати, отже, їх відкидаємо. Та все ж таки, якось за три місяці я повинен закарбувати в головах усіх європейців Чаутади, що наш доктор — ще той злодюга. За що я можу його очорнити? Хабарі? Але ж він їх не бере. Що лишається?

— Ми могли б влаштувати заколот у в’язниці, — відповів Ба Сен. — Наш доктор наглядач, провину легко повісити на нього.

— Ні, це надто небезпечно. Тюремники почнуть гатити зі своїх рушниць направо й наліво. Воно мені треба? До того ж це влетить у круглу копієчку. Як божий день ясно: бити треба по його благонадійності: націоналізм, підбурювання мас, пропаганда. Ми повинні переконати наших блідолицих друзів, що лікар поширює зрадницькі антибританські настрої. А це, повір, набагато страшніше хабарництва; індусом, який гребе хабарі, їх не здивуєш. Натомість змусь їх хоча б на мить засумніватися в його вірності імперії — і шукай вітра в полі.

— Але ж як це довести? — заперечив Ба Сейн. — Доктор просто марить цими британцями й ладен придушити будь-кого, хто лише відкриє свого рота проти них. Гадаєте, вони повірять у таке?

— Ой, облиш, — позіхаючи мовив У По Кін. — Коли європейців цікавили докази? Темна шкіра звинувачуваного — ось їхній найліпший доказ. Ти навіть не уявляєш, на що здатні кілька анонімних листів. Питання лише в наполегливості: донос, потім ще один, за ним ще з десяток — ось що діє на білих. Анонімка за анонімкою. Заповнимо ними всі шухляди тутешніх європейців. А потім, коли в їхніх головах нарешті заворушаться підозри... — сказавши це, У По Кін вивільнив з-за спини свою коротеньку ручку й ляснув пальцями, продовживши, — ми зробимо свій перший крок, запропонувавши їхній увазі цю статтю в «Бірманському патріоті». Їхні британські очі аж кров’ю наллються. Потім повільно перейдемо до другого: переконаємо їх у тому, що автором статті є ніхто інший, як наш доктор.

— Не уявляю, щоб це спрацювало, ураховуючи кількість його європейських друзів. Усі вони біжать до нього, щойно в носі засвербить. Цієї лютої зими він, наприклад, вилікував містера Мак-Ґреґора від метеоризму. Зуб даю, вони його поважають і вважають світилом.

— Ох, Ко Ба Сейне, як мало ти розумієш, що насправді керує цими людьми. Єдина причина, з якої європейці звертаються до Верасвамі, це те, що немає будь-якого іншого лікаря в Чаутаді. Я не бачив жодного білого, який би став довіряти темношкірому. Кажу тобі, анонімки — безпрограшний варіант. Питання лише в їхній кількості. Мине трохи часу — і куди дінуться всі його друзі.

— Є один торговець деревиною, — продовжив Ба Сейн, — містер Флорі, прізвище якого він промовив як «Порлі». Вони з нашим лікарем — нерозлийвода. Щоранку, якщо той тільки буває в Чаутаді, бачу, як навідується до нього в гості. Двічі навіть запрошував лікаря на вечерю.

— Гм... Тут ти влучно зауважив. Якщо цей Флорі водить дружбу з нашим лікарем, це може стати нам на заваді. Уразити індуса, який обзавівся європейським другом, майже неможливо. Такі стосунки дарують як його... слово, від якого вони всі в захваті... престиж! Але запевняю тебе, Флорі накиває п’ятами, щойно почнуться проблеми. Цей народ не відрізняється особливою вірністю до тутешніх аборигенів. До того ж до мене долітали чутки, що Флорі — ще той боягуз. Беру його на себе. Тобі, Ко Ба Сейне, лишається стежити за кожним рухом Мак-Ґреґора. Писав він ще щось комісарові через свої секретні канали?

— Ага, два дні тому. Ми перехопили конверт, тримали його над парою, потім обережно відкрили, та виявилось, що в листі не було нічого, що вартувало нашої уваги.

— Ну нічого, невдовзі ми підкинемо йому тему для листування. Саме тоді, коли він почне підозрювати лікаря, настане слушний час для нашого іншого дільця, про яке я тобі розповідав. Так ми... як там каже Мак-Ґреґор? А, згадав: «Одним пострілом уб’ємо двох зайців». Цілу зграю зайців! Га-га-га!

Регіт У По Кіна скидався на бридке клекотіння, що виривалося з глибин черева, і нагадував перші звуки нападу кашлю. Та все ж був досить веселим і навіть якимось дитячим. Про «інше дільце» він більше не мовив ані слова — це була надто таємна інформація, щоб обговорювати її на веранді. Відчувши, що бесіда добігає кінця, Ба Сейн підвівся й уклонившись судді, немов складена лінійка, запитав:

— Є ще якісь розпорядження, ваша честь?

— Простеж за тим, щоб цей випуск «Бірманського патріота» неодмінно потрапив до рук містера Мак-Ґреґора. І ліпше скажи Хла Пі, щоб «підхопив» дизентерію й сидів удома. Мені знадобляться його таланти для написання анонімок. Наразі поки що все.

— То я можу йти, сер?

— Іди з миром, — промовив У По Кін уже в нікуди й тієї ж миті знову покликав слугу. Магістрат не звик змарновувати ані хвилини свого дня. З рештою відвідувачів він розправився досить моторно. Не знадобилося багато часу, щоб відіслати сільську молодицю з порожніми кишенями додому. Для цього було досить лише глянути на неї й заявити, що вперше її бачить. Настав час його сніданку. Несамовиті муки голоду, які, як за розкладом, щоранку атакували о цій годині, ухопили спазмами його живіт. Тієї ж миті він заволав:

— Ба Тайку! Агов, Ба Тайку! Кін-Кін! Сніданок! Хутко! Помираю з голоду!

А тим часом у вітальні, що проглядалася крізь фіранки, уже було накрито стіл. Там на суддю чекала величезна миска з рисом і дванадцять тарілок з карі, сушеними креветками й нарізаними скибками зеленого манго. Пришкандибавши до столу, У По Кін з крехтінням усівся й одразу ж накинувся на їжу. За цим дійством тихенько спостерігала його дружина Ма Кін, яка стояла позаду й прислужувала. Це була худорлява жінка під п’ятдесят з доброзичливим блідо-коричневим обличчям мавпочки. Змітаючи все зі столу, У По Кін не звертав на неї жодної уваги. Присунувши миску просто до носа, прудкими масними пальцями він закидав у себе їжу, яку поглинав проворно, пристрасно й без міри; це навіть не скидалося на їстиво, більше на оргію, розпусту карі з рисом. Розправившись зі сніданком і зручно влаштувавшись у кріслі, він кілька разів відригнув, відтак наказав Ма Кін принести йому зелену бірманську сигару. Англійського тютюну він не визнавав: стверджував, що той позбавлений бодай якогось смаку.

Тепер, не без допомоги бідного Ба Тайка, У По Кін убрався в офіційну форму й на деякий час застиг біля дзеркала вітальні, милуючись своєю персоною. Це була кімната з дерев’яними стінами, дах якої підпирали дві колони, в яких все ще можна було розгледіти стовбури тикового дерева. Як і всі бірманські приміщення, вона була темна й занедбана, хоч У По Кін і розщедрився й обставив її на «англіканський манер» шпонованим сервантом, стільцями, парою-трійкою гравюр королівської родини та вогнегасником. Підлога була вистелена бамбуковими циновками, рясно заляпаними соком лайма та бетелю.

На одній з них якраз умостилася за шиттям інджі[4] Ма Кін. У По Кін усе ще крутився біля дзеркала. Зараз він намагався повільно обернутися, щоб розгледіти себе ззаду. Увесь ансамбль складався з шовкового блідо-рожевого гаунг-баунга[5], інджі з накрохмаленого мусліну та пасо з мандалайського шовку, гаптованого розкішною помаранчево-рожевою та жовтою вишивкою. Попотівши, йому таки вдалося обернути шию так, щоб задоволено розгледіти, як на його неосяжних сідницях виблискує натягнуте, як струна, пасо. Своєю пишнотою він тішився, кожен зайвий кілограм підкреслював його велич. Колись нікому не відомий голодранець тепер перетворився на гладкого заможного шанованого пана. Він роздувся, висмоктуючи зі своїх ворогів усі соки. За своєю поетичністю ця думка в його голові займала місце, наближене до сонета.

— І це нове пасо обійшлося мені всього у двадцять дві рупії! Що скажеш, Кін-Кін? — озвався він до Ма Кін, яка сиділа, схиливши голову за своїм шиттям.

Ма Кін була простою старомодною жінкою, якій вдалося опанувати європейський спосіб життя ще гірше за чоловіка. Стільці їй так і не підкорилися, весь час відчувала на них дискомфорт. Щоранку, як і кожна сільська жінка, вона ходила на базар з кошиком на голові, а вечорами не вилазила із саду, де, опустившись на коліна молилася перед білим шпилем пагоди, що увінчував містечко. Уже понад двадцять років У По Кін нашіптував їй усі свої підступні плани.

— Ко По Кіне, — відповіла вона, — ти накоїв забагато лиха за своє життя.

Відмахнувшись рукою, У По Кін відрізав:

— Я тебе благаю, мої пагоди спокутують усі гріхи. Часу ще досхочу.

Ледь стримуючи своє невдоволення, Ма Кін знову схилила голову над шиттям. Так вона щоразу демонструвала своє несхвалення вчинків або ж слів свого чоловіка.

— Але, Ко По Кіне, навіщо всі ці схеми й інтриги? Я чула вашу розмову з Ко Ба Сейном на веранді, в якій ви замислили щось зле проти доктора Верасвамі. Що вам зробив цей індійський лікар? Він добра людина.

— Та що ти тямиш у службових справах, жінко? Цей лікар стоїть мені, як кістка поперек горла. По-перше, він відмовляється брати хабарі, що ускладнює цей процес для всіх інших з нас. По-друге, є й інша причина, та тобі ніколи не вистачить клепки її збагнути.

— Ко По Кіне, ти став заможним і могутнім, та яка з цього користь? Ми були набагато щасливішими, коли були бідними. Я чудово пам’ятаю ті часи, коли ти був лише дрібним чиновником. Тоді ми вперше придбали власний дім. Як ми пишалися нашими новими плетеними меблями й твоєю авторучкою із золотим затискачем! А пам’ятаєш день, коли до нас завітав молодий англійський поліціянт, якого ми всадили на свій найліпший стілець і пригостили пляшкою пива? Якими почесними господарями ми тоді себе почували! Щастя не в грошах. Тепер у тебе їх досхочу. Чого тобі бракує?

— Маячня, жінко, блаженна маячня! Повертайся до свого куховарства й шиття, а службові справи залиш тим, хто на них розуміється.

— Добре, нехай я нічого не тямлю. Я твоя дружина й завжди корилася твоїй волі. Але одне я знаю напевне: ніколи не буває зарано здобути милість неба. Ко По Кіне, ти повинен прагнути здобути більше милості! Чому б тобі, наприклад, не купити живої риби й не відпустити її назад у ріку? Такий вчинок заслуговує на щедру винагороду. А ще цього ранку за рисом приходили ченці. Так-от вони жалілися, що до них прибуло двоє новеньких і вони помирають з голоду. Ко По Кіне, передай їм щось! Я навмисне їм нічого не дала, щоб саме ти своєю щедрістю заслужив милість богів.

У По Кін відірвався від дзеркала. Слова дружини здалися йому розумними. Ще ніколи він не упускав нагоди нагрітися на чомусь, що не потребувало особливих зусиль з його боку. Свою купу добрих справ він уявляв як банківський вклад, що приносив стабільний прибуток. Кожна випущена в ріку риба, кожне подання ченцеві на крок наближували його до нірвани. Із цими обнадійливими думками він звелів надіслати до монастиря кошик манго, який приніс сільський староста.

Покінчивши з цим, У По Кін вийшов з дому й рушив вниз дорогою в супроводі Ба Тайка, який плівся за ним і ніс купу паперів. Треба сказати, що рухався він досить повільно: не так уже й легко намагатися розподіляти вагу огрядного черева, тримаючи водночас над головою жовту парасольку. Його рожеве пасо виблискувало на сонці, немов карамелізований горішок. Попереду магістрата чекав суд із ухваленням його щоденних справедливих рішень.