Бірманські будні

Розділ восьмий

Того вечора Флорі наказав Ко Сла послати за цирульником — єдиним у містечку індійцем, який заробляв на життя тим, що через день голив насухо своїх побратимів кулі за вісім анн на місяць. Іншого не було, тому до нього звертались і європейці. Перукар уже чекав на веранді, коли Флорі повернувся з тенісу й особисто продезинфікував ножиці спочатку окропом, а потім одеколоном «Конді».

— Приготуй мій найліпший бавовняний костюм, шовкову сорочку й черевики зі шкіри замбара, — велів він Ко Сла. — І нову краватку, яку доставили з Рангуна минулого тижня.

— Зроблено, тхакіне, — пролепетав Ко Сла, маючи на увазі, що зараз усе зробить. Зайшовши в спальню, біля розкладеного одягу Флорі побачив і свого відданого слугу із набурмосеною міною. Відразу стало очевидним, що Ко Сла вже рознюхав, з якого приводу Флорі так чепуриться, — тобто в надії зустріти Елізабет, — і був явно не в захваті від цього.

— Ну й чого ти чекаєш? — запитав Флорі.

— Допомогти вам одягнутися, тхакіне.

— Сьогодні я впораюся сам. Можеш іти.

Флорі збирався поголитися, уже вдруге цього дня, і не хотів, щоб Ко Сла бачив, як він переносить у ванну потрібне приладдя. Так часто він не голився вже кілька років. Тепер Флорі думав, як передбачливо було з його боку послати минулого тижня за новою краваткою. Одягався він дуже старанно, майже чверть години намагався зачесати своє жорстке волосся, яке ніколи не лягало як слід після свіжої стрижки.

Аж ось майже наступної миті, як йому здалося, він уже йшов з Елізабет базарною дорогою. Випадково зустрівши її у клубній «читальні», він неочікувано для себе набрався сміливості запросити дівчину вийти з ним на прогулянку. І, о диво, вона, не зволікаючи, погодилася й навіть не зупинилася біля будинку дядечка з тіткою попередити, що пішла без них. Забув про це й Флорі, який так довго прожив у Бірмі, що геть забув англійські манери. Пишні крони піпалів додали трохи темряви, затуливши собою місяць; то тут, то там білим сяйвом виблискували зірки, немов розвішані на невидимих нитках світильники. Один за одним до них долинали запахи Сходу: то нудно-солодкий жасмин з чийогось саду, то мерзенний сморід гною або помий з халуп напроти бунгало доктора Верасвамі. Десь удалині хтось грав на барабанах.

Почувши барабани, Флорі згадав, що трохи далі дорогою, навпроти будинку У По Кіна, ставлять пве, яке той, до речі, організував особисто, хоч й оплатив усе хтось інший. Раптом на думку Флорі знов спала смілива ідея: запросити Елізабет на пве! Їй сподобається! Має сподобатися! Танок пве ще нікого не лишив байдужим — принаймні тих, у кого є очі. Так, найімовірніше, у клубі всім заціпить, коли вони повернуться разом після такої тривалої відсутності, але чорт забирай, і що з того? Те стадо дурнів у клубі не для неї. Вона інакша. А от пве — інша справа! Їм буде так весело. Цієї ж миті музика грянула із сатанинською несамовитістю: пронизливий скрегіт труб, дренькіт кастаньєт, приглушений стукіт барабанів — і все це намагалися перекричати потужні чоловічі завивання.

— Що це за галас? — запитала Елізабет, зупиняючись. — Звідси здається, що там виступає джазовий бенд!

— Бірманська народна музика. Вони ставлять пве — це бірманська п’єса — щось середнє між історичною драмою й естрадною виставою, якщо ви таке можете собі уявити. Гадаю, вам буде цікаво на це поглянути. Це недалеко, просто за рогом.

— Он як, — невпевнено відповіла вона.

Вони вийшли на вулицю за рогом. В очі, які встигли призвичаїтися до темряви, одразу вдарило яскраве світло. Усю дорогу, метрів з тридцять не менше, засіяли глядачі. У кінці натовпу здіймалася сцена, яку освітлювали гудючими гасовими лампами, напроти якої скрипів і бухкав оркестр. На сцені з вигнутими мечами в руках пластично рухалися двоє чоловіків, убраних у костюми, що нагадали Елізабет китайські пагоди. Усе навкруги тонуло в морі білих муслінових спин жінок, рожевих шарфиків, накинутих на їхні плечі, і чорних пучків волосся. Кілька людей, розпластавшись на принесених циновках, міцно спали. Натовп розріджував старий китаєць, який із тацею арахісу в руках пробирався крізь глядачів, протягуючи потойбічним голосом: «Муауре, Муауре».

— Ось і воно. Якщо хочете, можемо зупинитися на кілька хвилин і подивитися, — запропонував Флорі.

Море вогнів і оглушливий гуркіт оркестру мало не осліпили й не оглушили Елізабет, але ще більше її приголомшив вигляд цього натовпу людей, які сиділи на дорозі із таким задоволенням, наче це був партер у театрі.

— А вони завжди розгортають свої вистави посеред дороги? — запитала Елізабет.

— Зазвичай так. Нашвидкуруч збирають сцену, потім усю ніч дивляться шоу, а вранці розбирають її.

— Я про інше: хіба їм хтось дає дозвіл перекрити всю проїжджу частину?

— А, ви про це? Так. Такого поняття, як «правила регулювання дорожнього руху» тут узагалі немає. Розумієте, тут нічого регулювати.

Відповідь її ошелешила. Тепер ситуація змінилися й об’єктом споглядання став не натовп, а навпаки «інгалейкма», на яку зараз витріщалися, розкинувшись на своїх циновках, усі присутні. Посередині цього скупчення стояло шість стільців, на яких вмостилися місцеві клерки й чиновники. Серед них був й У По Кін, який докладав неабияких зусиль, щоб повернути своє слоняче тіло й привітати європейців. Найближчого антракту, щойно затихла музика, крізь натовп до Флорі спішно пробивалося побите віспою полохливе обличчя Ба Тайка. Низько вклонившись, він мовив:

— Найсвятіший, мій господар У По Кін просив запитати, чи не хочете ви зі своєю білою молодою леді долучитися до нього й трохи насолодитися пве? Він уже підготував для вас стільці.

— Вони запрошують нас приєднатися до них і дивитися виставу на їхніх стільцях — переклав Флорі для Елізабет. — Як ви на це дивитеся? Це справді весело. Ті двоє з мечами зараз заберуться і почнуться танці. Витримаєте кілька хвилин?

Елізабет дуже вагалася. Прогулянка крізь цей смердючий натовп тубільців якось зовсім не скидалася на безпечну ідею. Однак вона довірилася Флорі, який, мабуть, ліпше знав, що робити, і дозволила йому провести її до стільців. Бірманці, хоч і давали їм покірливо прохід, однак витріщатися й перешіптуватися не припиняли. Гомілки Елізабет постійно торкалися спітнілих й обтягнутих мусліном тіл. У По Кін, як тільки міг, схилився до дівчини й гугняво промовив:

— Будь ласка, сідайте, мадам! Знайомство з вами — велика честь для мене. Доброго вечора, сер, містере Флорі! Який приємний сюрприз. Якби ж ми знали, що ви вшануєте нас своєю компанією, приготували б віскі й інші європейські частування. Ха-ха.

Засміявшись, він оголив свої забарвлені бетелем зуби, які у світлі ліхтарів виблискували олов’яною фольгою. Він був таким величезним і огидним, що Елізабет не втрималася й відсахнулася від нього. Хирлявий хлопчик у фіолетовому лонджі вклонився їй, протягуючи тацю з двома склянками крижаного жовтого шербету. У По Кін енергійно плеснув долонями: «Гей, каунг галай», — крикнув хлопчикові, який стояв позаду. Потім дав кілька вказівок бірманською мовою і юнак поспіхом подався до краю сцени, розчищаючи собі дорогу.

— Він попрохав вивести на сцену їхню найліпшу танцюристку, щоб вшанувати нас, — знову переклав Флорі. — Дивіться, а он і вона.

У світло ліхтарів вийшла дівчина, яка ще хвилину тому навприсідки покурювала, сховавшись у глибині сцени за іншими. Вона була дуже юною та худенькою; світло-блакитний атласний лонджі звисав аж до п’ят, оголюючи лише гострі плечі, нижче яких не було жодних ознак грудей. За давньою бірманською модою, краї маленьких підкладок спідниць її лонджі, немов пелюстки перегорнутої квітки, було загорнуто догори біля талії. Дівчина мляво кинула сигару комусь з оркестру, а потім, простягнувши одну струнку руку, вигнула її, ніби розхитувала м’язи.

Оркестр вибухнув гучним ґвалтом. Тут були труби, схожі на волинки, чудернацький інструмент, склепаний з бамбукових дощечок, по якому постійно гамселили маленьким молотом, а посередині стояв чоловік, кругом якого було дванадцять високих барабанів різного розміру. Він швидко переходив від одного до іншого, стукаючи по них долонями. Дівчина жваво підхопила ритм танком, який спочатку було важко назвати танцем, скоріш ритмічним киванням головою та вигинанням ліктів, що нагадувало рухи дерев’яних шарнірних фігурок із старовинної іграшкової каруселі. Шиєю й ліктями вона рухала так, що й справді дуже нагадувала шарнірну, але водночас дуже гнучку ляльку. Пальці рук зміїними голівками змикалися разом, звиваючись аж до передпліч. Поступово її рухи прискорювалися. Вона почала стрибати збоку вбік, кидаючись у щось схоже до реверансів, і знову з надзвичайною спритністю сплигуючи вверх, зовсім незважаючи на довгий лонжі, що окутував її ноги. Потім танцювала, прийнявши по-справжньому гротескну позу: ніби присіла, звівши коліна, корпусом нахилилася вперед, простягнувши до глядачів вигнуті руки, встигаючи одночасно ще й рухати головою в такт барабанів. Музика прискорилася до апогею. Схопившись на ноги й витягнувшись вверх, танцюристка закрутилася так стрімко, що фалди загорнутого інджі розляглися віночком проліска. Раптом музика обірвалася так само несподівано, як і почалася, і дівчина знову скрутилася в реверанс під бурхливі вигуки глядачів.

За цим дійством Елізабет спостерігала із сумішшю подиву, нудьги та чогось, до чого більше всього підходило слово «страхіття». Відсьорбнувши трохи свого напою, виявила, що на смак він нагадує олію для волосся. Під ногами на циновці, як троє кошенят, міцно спали троє бірманських дівчаток, притулившись одна до одної своїми маленькими голівками на одній подушці. Під приводом гучної музики Флорі притулився до вуха Елізабет, тихим голосом коментуючи танець:

— Я знав, що це вас зацікавить, тому й привів сюди. Ви багато читали й подорожували цивілізованими світами, не те, що ми — убогі дикуни. Хіба це не диво? Погодьтеся, воно варте уваги. Лише гляньте на рухи цієї дівчини — подивіться на цю дивну, нахилену вперед позу. Справжня маріонетка! А руки? Вони ж звиваються й підіймаються від ліктя, як кобра, що збирається завдати удару. Це гротескно, це навіть потворно. Є в цьому якась наполеглива огидність і навіть щось зловіще. Усі монголи мають дещицю диявольського. Та попри весь цей жах, якщо уважно придивитися, ви побачите дивовижне мистецтво, яке крізь століття несе свою культуру. Кожен помах руки цієї танцюристки ретельно розробили й передавали нащадкам через багато поколінь. Щоразу спробувавши зануритися в мистецтва східних народів, можна розгледіти це — цивілізацію, що крізь віки переносить нас назад у часи, коли ми ще носили шкури. Якимось дивовижним чином, на жаль, не можу пояснити точніше, усе життя і дух бірманців зводиться до рухів цієї дівчини. У ній віддзеркалюються рисові поля, села, що покояться під тиковими деревами, пагоди, монахи у своєму жовтому вбранні, буйволи, які на світанках купаються в річках, палац Тібо...

Щойно музика стихла, замовк і Флорі. Існували певні речі, й однією з них був танок пве, які непомітно втягували його в безмежні дискусії; але тепер він зрозумів, що увесь цей час говорив як герой роману, і не дуже вдалого. Він відвів погляд. Елізабет слухала його з холодним нерозумінням. У голові дзвеніла лише одна думка: про що він узагалі говорить? Ба більше, до її вух не раз долітало ненависне їй слово «мистецтво». Тільки тепер вона згадала, що Флорі був людиною їй зовсім незнайомою і так необачно з її боку було прийти сюди із ним. Озирнувшись навколо, перед нею знов відкрився океан незнайомих чорних облич і вогняні відблиски ламп. Побачене її лякало. Що вона тут робить? Тепер до неї дійшло, що сидіти тут в оточенні брудних тубільців, майже торкаючись їхніх чорних пітних тіл, удихаючи часниковий сморід, це те, чого робити було не слід. Ну чому б їй було не повернутися назад до клубу з іншими європейцями? Навіщо він привів її до цієї азійської орди, змусивши стати свідком цього жахливого й дикого видовища?

Знов гримнула музика й танцюристка продовжила пве. На ній було стільки гриму, що у світлі ламп обличчя виблискувало, як крейдяна маска, з-під якої визирали очі живої людини. Із цим трупно-білим овалом обличчя й задеревенілими жестами вона була справжнім монстром, навіть демоном. Потім музика змінила темп і дівчина почала співати заупокійним голосом. Пісню виконувала горловим співом: веселим і водночас оскаженілим. Натовп швидко її підхопив і сотня голосів в унісон загули різкими неоднорідними вигуками. І досі не змінивши тієї дивної зігнутої пози, дівчина розвернулася до глядачів задом і почала танцювати, випнувши на них сідниці. Шовковий лонджі, що обтиснув її зад, переливався, як метал. Тепер до вертіння рук і ліктів додалися погойдування задом із боку вбік. А потім — кульмінація цього танцю — дівчина почала досить виразно вертіти сідницями в такт музики.

Гучні оплески публіки розбуркали дівчаток, які заснули втрьох на одній циновці, а зараз, наче й не проспавши весь виступ, бадьоро плескали в долоні. Один з клерків, намагаючись підлеститися до європейців, гугняво заголосив англійською «Браво! Браво!». Набурмосений У По Кін жестом наказав йому замовкнути. Він добре знав, що англійським леді таке не до вподоби. Однак було пізно, Елізабет уже підвелася в надії скоріше зникнути.

— Я йду. Час повертатися, — рішуче промовила вона й обернулася, щоб приховати своє почервоніле обличчя, але Флорі встиг його помітити.

Він миттю збентежився, устав поряд і сказав:

— Будь ласка, ще кілька хвилин! Знаю, уже пізно, але вони спеціально для нас викликали цю дівчину танцювати на дві години раніше ніж планувалося. Ще зовсім трішки!

— Ні, не можу. Мені вже давно слід було повернутися. Страшно навіть уявити, що про це подумають мої дядечко з тіткою.

Тієї ж миті вона почала пробиратися крізь натовп і він побіг за нею, не маючи навіть секунди, щоб подякувати артистам й організаторам за їхні старання. Дорогу бірманці розчищали неохоче. Як лише ці англійці можуть усе спаплюжити! На їх честь на сцену вивели найкращу танцюристку, а вони забираються геть, майже не глянувши на неї. Щойно Флорі й Елізабет пішли, здійнявся страшенний галас: ображена прима відмовилася продовжувати, а розлючений натовп вимагав її повернути. Однак невдовзі на сцену поспіхом вибігло два клоуни, які за допомогою вульгарних жартів і кількох хлопавок миттю заспокоїли публіку.

Опустивши голову, Флорі поспішав за дівчиною вверх дорогою. Вона йшла швидко й мовчки, майже не дивлячись у його бік. Їм було так добре ввесь цей час, що ж трапилось тепер? Він не міг мовчати, тому продовжував перепрошувати:

— Елізабет, вибачте бовдура, мені й на думку не спадало, що вам не...

— Облиште, вам ні за що вибачатися. Я лише сказала, що мені час повертатися. Ось і все.

— Я повинен був збагнути це раніше. У цій країні такі речі перестаєш помічати. Тутешні норми пристойності й манери дуже відрізняються від наших. У чомусь вони суворіші, але в...

— Річ зовсім не в цьому! Не в цьому! — розлючено вибухнула вона.

Флорі зрозумів, що робить лише гірше, і замовк, дозволивши дівчині іти попереду. Жалюгідний бісів дурень! І хай би як він намагався збагнути, що зробив не так, справжньої причини вияву такої люті він не помічав. Образила її не сама вульгарна поведінка танцюристки; це лише допомогло впорядкувати думки. Уся ця подорож, лише сама готовність Флорі тертися плечима з усіма цими смердючими аборигенами — ось що вибило її з колії. Вона була абсолютно переконана, що така поведінка не гідна білої людини. А та немислима безладна балаканина, що він торочив, вдаючись до всього свого словникового запасу! Він ніби декламував вірші! Немов знов почула всіх тих гидотних паризьких митців. До цього вечора вона вважала його справжнім чоловіком. Та потім подумки перенеслася в ранкову пригоду, і як він накинувся на буйволицю голіруч, — і гнів почав вщухати. Тоді, коли вони дісталися воріт клубу, вона вже була готова пробачити йому. Флорі ж за весь цей час набрався сміливості на ще одну спробу попросити вибачення. Крізь гілля дерев ледь пробивалось зоряне сяйво, в якому потроху можна було розгледіти обличчя. Тут він зупинився. За ним зупинилася й вона.

— Я лише... Я лише хочу впевнитися, що ви справді на мене не ображаєтеся.

— Ні, ні в якому разі. Я ж сказала вам, що не ображаюся.

— Мені не слід було приводити вас туди. Будь ласка, вибачте... Знаєте, не думаю, що варто розповідати іншим, де ми були. Можливо, ліпше буде сказати, що ви були на прогулянці, блукали садом... чи щось таке. Вони можуть цього не зрозуміти. Де біла дівчина, а де пве? Мовчатиму, як риба.

— О, звичайно, так і зроблю! — погодилася вона з неочікуваною теплотою в голосі. Нарешті він знав, що його пробачили. Але що саме йому пробачили, так і не зрозумів.

У клуб вони домовилися зайти окремо. Їхня подорож була провалом — у цьому вони теж погодилися. Усередині панувала урочиста атмосфера. Зібралося все європейське товариство, яке весь вечір чекало на Елізабет, щоб привітати її в Бірмі. Під кожними дверима розставили по парі дворецьких, залою, привітно всміхаючись і низько кланяючись, бігало шість чокр, убраних у свої найліпші накрохмалені білі костюми. Коли британці закінчили свою привітальну промову, із величезною гірляндою з квітів, підготованою спеціально для «міссі-сахіб» вийшов дворецький. Містер Мак-Ґреґор у своїй легкій жартівливій манері представив Елізабет присутніх. Так Максвелл перетворився на «нашого місцевого деревинного експерта», Вестфілд на «охоронця правопорядку і... ем-м-м-м... кошмар місцевих бандитських ватажків»... Це, своєю чергою, викликало багато сміху. Поява нового обличчя, яке до того ж належало такій гарненькій дівчині, вселило в усіх присутніх джентльменів такий чудовий настрій, що вони навіть не без задоволення прослухали промову містера Мак-Ґреґора, яку той, правду кажучи, репетирував більшу частину вечора.

За першої ліпшої нагоди Елліс, виблискуючи хитрими очима, схопив Флорі з Вестфілдом під руки й спішно потяг до гральної кімнати. Настрій у нього був набагато ліпший звичного. До болю, але доволі привітно стиснувши своїми крихітними цупкими пальцями руку Флорі, він випалив:

— Малий, ми тут усі тебе зачекалися. Розповідай, де тебе носило?

— Та ніде, гуляв садом.

— Ха! Він був на прогулянці! І з ким це?

— З міс Лакерстін.

— Так і знав! Отже, ти, клятий дурень, який потрапив на гачок? Тобто ти проковтнув наживку ще до того, як бодай хтось устиг її розгледіти. А я то думав, що ти в нас стріляний горобець! Ось вам хрест, я справді був переконаний у Цьому!

— Про що це ти?

— Про те! Лише подивіться, як він удає, що не второпає, про що йдеться! Про те, що матінка Лакерстін уже поставила на тобі клеймо «улюбленого чоловіка племінниці». Про що ж іще? Ось що на тебе чекає, якщо не будеш до біса обережним. Еге, Вестфілде?

— Саме так, старий. Достойний молодий холостяк. Уже підготували для нього шлюбний хомут.

— Не розумію, звідки у вас такі фантазії. Дівчина й доби тут не провела.

— Але цього вистачило, щоб ти поволік її на садову доріжку. Обережніше, друже. Том Лакерстін, може, і пропащий гульвіса, але ще не настільки мізки пропив, щоб довічно утримувати в себе на шиї племінницю. Та й вона, звісно ж, свого не впустить. То ж побережи свою голову, не квапся засунути її в петлю.

— Чорти тебе забирай! Яке ти маєш право так озиватися про людей! Та вона ж іще дівчисько...

— Мій любий старий засранцю, — майже ласкаво вимовив Елліс, зрадівши, що з’явився новий привід для скандалу, і схопивши Флорі за комір пальта, — мій любий старий засранцю, може ти вже облишиш вірити в усю цю маячню? Гадаєш, вона наївна кульбабка? Відповім одразу: хрін там! Усі наші дівчата однакові. Угледять когось у штанях — й одразу до вівтаря. Повір, у них це в крові. От скажи мені, на біса, на твою думку вона сюди припхалася?

— Звідки мені знати? Мабуть, тому, що їй так захотілося.

— Мій ти дурнику! Вона припливла сюди запустити свої пазурі в чоловіка. Можна подумати, ніхто не знає. Кожна дівчина, яку ніхто не взяв на батьківщині, пливе в Індію, де кожен англієць дуріє лише від вигляду жіночої білої шкіри. Вони називають це індійський ринок шлюбів. Особисто я назвав би це м’ясним ринком. Щороку їх вантажними суднами доставляють сюди, як заморожену баранину, щоб передати в лапи таких мерзенних підстаркуватих холостяків, як ти. Зберігання в холоді. Соковите м’ясце просто з льоду.

— Ти говориш огидні речі.

— Найліпше англійське м’ясо прямісінько з пасовища, — продовжував Елліс, не приховуючи задоволення. — Свіжі поставки. Гарантована бездоганна якість.

Із хтивим сопінням він узявся зображувати ретельний огляд шматка туші. Від свого нового жарту Елліс був у захваті. Годі було й чекати, що він про нього скоро забуде. Ніщо не доставляло йому більшого задоволення, ніж облити жінку брудом.

Пробратися до Елізабет того вечора Флорі більше не вдалося. Ніхто й не думав розходитися, переливаючи з пустого в порожнє безглузді балачки ні про що, як зазвичай трапляється в таких обставинах. Флорі ніколи не вдавалося підтримувати такі розмови більше як п’ять хвилин. Однак Елізабет почувалася тут як риба у воді. Цивілізована атмосфера, що панувала в клубі, білі обличчя навкруги, улюблені ілюстровані газети й навіть розвішена на стінах японська ляпанина заспокоїли її, стираючи з пам’яті той сумнівний епізод із пве.

Коли Лакерстіни о дев’ятій вийшли з клубу, проводити їх визвався не Флорі, а містер Мак-Ґреґор, що радо гарцював навколо Елізабет із грацією гігантського ящера, який пробирався між танцюючими тінями стебел вогняних дерев. Чудернацький випадок у П’ї й інші кумедні історії знайшли нові вуха. На нестерпно довгу розмову з містером Мак-Ґреґором був приречений кожен новачок, що опинявся в Чаутаді. Усі інші давно сприймали його як ще того нудьгаря, через що в клубі навіть з’явилася традиція постійно його перебивати. Але Елізабет від природи була хорошим слухачем, чому не міг натішитися містер Мак-Ґреґор. Він для себе зауважив, що такої розумної й вихованої дівчини давненько не зустрічав.

Додому Флорі не квапився, налігши разом з іншими на спиртне. Навколо персони Елізабет крутилося стільки брудних балачок, що доктора Верасвамі й скандал, що здійнявся з приводу обрання його в члени клубу, було позабуто. Зняли навіть оголошення, яке Елліс начепив на дошку напередодні. Містер Мак-Ґреґор побачив його під час свого ранкового візиту до клубу й під час чергового нападу добропорядності відразу наполіг, щоб його зняли. Так було придушено протест, який досі вже встиг досягнути своєї мети.